Проблеми розвитку громадянського суспільства в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжрегіональна Академія управління персоналом

Хмельницький інститут

імені Митрополита Київського та всієї України, Предстоятеля Української

Православної Церкви Блаженнійшого Володимира

Кафедра фундаментальної підготовки з правознавства

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: “Теорія держави та права”

за темою:

“Проблеми розвитку громадянського суспільства в Україні”

Виконала:

Крушинська Тетяна Вікторівна,

студентка групи КП-21

Науковий керівник:

Парадній Валентина Олександрівна,

викладач

Хмельницький 2007

ЗМІСТ

Вступ

РОЗДІЛ 1. Поняття ”громадянське суспільство” та його ознаки

1.1 Поняття, ознаки та принципи громадянського суспільства

1.2 Співвідношення держави і громадянського суспільства

1.3 Громадянське суспільство - середовище формування прав, свобод та обов'язків людини громадянина в світі та в Україні

РОЗДІЛ 2. Труднощі розбудови громадянського суспільства в Україні

2.1 Громадянське суспільство: стан та проблеми розвитку (структуризація)

2.2 Стереотипні перешкоди на шляху побудови громадянського суспільства в Україні

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Кожна держава має бути зацікавлена в створенні, всебічному розширенні і поглибленні громадянського суспільства, якщо вона прагне до задоволення потреб громадян, до своєї адаптації в загальнолюдський цивілізований процес. Для держави стає життєво необхідним розвиток всіх елементів громадянського суспільства.

Процес становлення громадянського суспільства складний і суперечливий, аналіз його потребує конкретно-історичного підходу.

Зародження та розвиток громадянського суспільства відбувається протягом тривалого періоду еволюції сучасної цивілізації. Цей процес має багато закономірностей, спільних для багатьох країн. Але кожна держава, розвиваючи громадянське суспільство, вносила щось особливе, характерне саме для неї.

Досить специфічний досвід його побудови мала Україна. Адже феодальний устрій тривалий час носив потворні форми кріпосництва, що межувало з рабством. Це зумовило і характерний розвиток суспільства, наклало певний відбиток на взаємовідносини між верствами населення, на їх психологію.

Проблема сутності та тенденцій розвитку громадянського суспільства надзвичайно актуальна, вона невіддільна від питань реформування суспільного життя в Україні. Адже наша держава пройшла складний шлях історичного розвитку. Тривала провінційна роль України, відсутність розвитку її державності стали причиною слабкого розвитку громадянського суспільства та його теорії. Тому проблема становлення громадянського суспільства безпосередньо пов'язана з необхідністю розбудови державності, оскільки вдосконалення суспільства і держави є необхідною умовою демократичного розвитку країни.

Вивчення поглядів на громадянське суспільство в політико-правовій думці, проведення порівняльного аналізу основних концептуальних підходів до проблеми громадянського суспільства дає можливість визначити генетичний зв'язок між різними напрямками вчення про громадянське суспільство, узагальнити їх спільні та виділити особливі риси, що стало принципово новим напрямком вивчення проблеми громадянського суспільства. Аналіз структурних елементів громадянського суспільства в умовах розвитку суспільних інститутів дає можливість глибше зрозуміти їх природу на конституційному рівні.

Від темпів і напрямків розвитку громадянського суспільства залежатиме можливість нової інтеграції, передумовою якої є близькість процесів і ступінь зрілості національних громадянських суспільств.

Таким чином, історичний розвиток України має багато ознак модернізації, здійснюється поряд із розвинутими країнами. На сьогоднішній день відбувається процес приведення всіх суспільних інститутів та процесів у відповідність до норм розвинутої цивілізації, що знаходить свій прояв у формуванні засад правової держави та громадянського суспільства. Це свідчить про актуальність теми дослідження.

Мета курсової роботи - визначити основні проблеми розвитку громадянського суспільства в Україні.

Відповідно до поставленої мети визначимо завдання курсової роботи:

- дослідження поняття громадянського суспільства;

- характеристика громадянського суспільства в розрізі його елементів, в тому числі дослідження середовища формування прав, свобод та обов'язків людини та громадянина;

- загальна характеристика основних принципів, елементів та ознак громадянського суспільства;

- аналіз основних проблем розвитку громадянського суспільства в Україні;

Об'єктом дослідження є громадянське суспільство.

Методологічною основою курсової роботи є принцип історизму, науковості та об'єктивності. Використано формально-догматичний, системно-структурний та соціологічний методи, які дали найкращі можливості для досягнення поставленої мети та завдань.

Структура роботи визначається змістом проблеми, метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, поділених на п'ять підрозділів, висновків (разом 44 сторінок) та списку використаних джерел та літератури (24 позиції). Повний обсяг курсової роботи 46 сторінки.

громадянський суспільство держава

Розділ І. Поняття “громадянське суспільство” та його ознаки

1.1 Поняття, ознаки та принципи громадянського суспільства

Виходячи з теоретичних розробок ідеологів громадянського суспільства, а також практичного досвіду в різних країнах, можна виділити такі принципи громадянського суспільства, що у більшості випадків випливають або прямо передбачені Конституцією України і які водночас, з певною часткою умовності, можна вважати також і його ознаками:

-- свободу та ініціативність особистості, що спрямовані на задоволення розумних потреб членів суспільства без шкоди для його загальних інтересів (статті 22, 23, 29 та інші Конституції України);

-- розвиток суспільних відносин відповідно до фундаментального принципу кантівської філософії, за яким людину завжди слід розглядати як мету і ніколи як засіб (статті 21, 22 Конституції України);

-- ліквідацію відчуженості людини, неприйняття людьми соціально-економічних реформ і перетворень, економічних і політичних структур та інститутів (статті 34, 35 Конституції України);

реальне забезпечення здійснення принципу рівних можливостей у політиці, економіці, духовній сфері життя суспільства (ст. 24 Конституції України);

постійний захист прав і свобод людини і громадянина, що зумовлює необхідність визнання незалежності громадянського суспільства щодо держави (ст. 22 Конституції України);

-- плюралізм усіх форм власності, серед яких приватна власність в її різних формах посідає домінуюче місце як основа ініціативної, творчої, підприємницької та іншої господарської діяльності. Реальне і практичне визнання того факту, що тільки власник може бути дійсно вільною і незалежною щодо держави особою (ст. 41 Конституції України);

існування в абсолютній більшості так званого середнього прошарку, який здатний стати повноцінним виробником і споживачем і бути соціальною базою громадянського суспільства. Відсутність поляризації населення на надзвичайно заможних і дуже бідних (ст. 48 Конституції України);

плюралізм духовного життя суспільства, в основі якого визнання і реальне забезпечення гуманістичних та демократичних загальнолюдських цінностей (ст. 15 Конституції України);

-- офіційна заборона і практична відсутність з боку держави та інших соціальних суб'єктів жорстокої регламентації і будь-якого втручання в приватне життя членів суспільства (ст. 32 Конституції України);

існування і функціонування розвинутої соціальної структури, що гарантує задоволення різноманітних інтересів різних груп і верств населення;

активну участь у всіх сферах суспільного життя недержавних самоврядних людських спільнот (сім'я, корпорація, господарські товариства, громадські організації, професійні, творчі, спортивні, етнічні, конфесійні та інші об'єднання, діяльність яких врегульована статтями 36--40 Конституції України);

розвиток ринкових відносин, в яких, відповідно до своєї сутності, беруть участь на рівних засадах суб'єкти всіх форм власності і видів господарської діяльності (ст. 42 Конституції України);

визнання і гарантування ідей верховенства права, що відображається у його поділі на публічне і приватне, теорії розподілу права і закону та визнанні того, що право може існувати поза своєю інституційною формою -- законодавством. Магістральна орієнтація права на людину-трудівника і власника, на рівний правовий статус у сфері приватного права державних, громадських структур і окремого громадянина;

-- підпорядкованість громадянському суспільству демократичної правової соціальної держави, сутність соціальної спрямованості якої виявляється в тому, що держава, використовуючи всю гаму відповідних демократичних владно-управлінських засобів, забезпечує своїм громадянам економічну та іншу безпеку, особисту свободу і суспільну злагоду.

Навіть загальний аналіз цих принципів у їх порівнянні з сучасним економічним, політичним і духовним станом України переконує, що далеко не всі компоненти громадянського суспільства в ній існують. А тому саме на їх створення і розвиток повинна спрямовуватися діяльність демократичної правової соціальної держави, формування якої повинно відбуватись інтенсивно і паралельно зі становленням громадянського суспільства. При цьому така держава теж має відповідати певним вимогам-принципам, які б кореспондували принципам громадянського суспільства. Так, держава є об'єднанням консолідованих, законослухняних і свідомих громадян; в ній панує право як загальна міра свободи, рівності та справедливості в суспільстві, що і визначає зміст чинних законів та інших правових актів; на високому рівні врегульовано і забезпечено правовий статус людини і громадянина; достатньо розвинута система чинного законодавства; держава, її органи і посадові особи та суспільство, що складається з народу, націй, етнічних груп, окремих громадян, взаємно відповідальні; провідну роль у вирішенні спірних питань і конфліктних ситуацій між усіма соціальними суб'єктами відіграють судові органи; у суспільстві панує законність і правопорядок, завдяки ефективній діяльності правоохоронних органів; громадянам притаманний високий рівень правосвідомості та правової культури; забезпечено цивілізований рівень добробуту громадян, їхню особисту свободу, соціальну злагоду і спокій.

Отже, громадянське суспільство -- це така організація людей, в якій кожна людина є вільною в своїй поведінці і має можливість приймати свої власні, особисті, самостійні рішення. Йому притаманна віра в людину, в загальну справедливість, в людський розум, тобто це «відкрите суспільство», як його називає К. Поппер, вважаючи, що воно є реальністю в розвинутих західних демократіях. У наш час ці суспільства ще далекі від абсолютної досконалості, в них існує злочинність, зловживання вільним ринком, проте, зазначає Поппер, вони значно кращі, вільніші, переважно чесніші та справедливіші порівняно з усіма суспільствами, що існували до них [20. C, 13].

Щодо інших принципів і ознак громадянського суспільства, то слід зазначити, що різні дослідники виділяли досить широке їх коло. Так, починаючи ще з Арістотеля, до них відносили такі основні ідеї: невтручання державних структур у майнові відносини громадян; рівність усіх громадян перед законом; свободу слова і пересування; реальність принципу розподілу влад; виборність державного органу і його підзвітність; певний термін здійснення державним органом своїх повноважень.

Істотно доповнив ці принципи й ознаки громадянського суспільства Гегель. Він вважав, що до них слід віднести: приватну власність як матеріальну основу особистої свободи індивіда; безпосередньо особисту свободу, що обов'язково має бути забезпечено державно-правовим захистом; визнання прав, свобод, обов'язків і законних інтересів осіб і саму особу такими, статус яких має публічний характер завдяки єдності та обов'язковості для держави їх інтересів; всезагальну обізнаність у справах суспільства і держави, що має стабільний характер; високий рівень значущості та розвитку громадської думки; принцип справедливості, що втілюється у праві та вимагає неухильного дотримання вимог законів; надзвичайну роль у вирішенні можливих конфліктів правосуддя, яке надійно захищає особисті й суспільні інтереси; достатню розвиненість правової основи суспільства, ефективність усіх видів правового регулювання; розвиток і вдосконалення найрізноманітніших видів корпорацій, під якими Гегель розуміє політичні, економічні, культурні та інші громадські об'єднання [3, С. 227].

При цьому сучасна теорія громадянського суспільства розглядається як парна категорія не тільки правової, а й соціальної держави. Більш того, зазначається, що соціальна держава є державою громадянського суспільства, оскільки це поняття органічно вбирає в себе цілу низку позитивних властивостей, що притаманні й громадянському суспільству. Такими спільними властивостями громадянського суспільства і соціальної держави є принципи: забезпечення громадянам гідного життя в розумінні їх матеріального добробуту і соціального захисту; гарантування особистої свободи громадянам; боротьба цивілізованими методами за соціальну злагоду, мирне вирішення можливих конфліктів.

Отже, можна зробити висновок, що громадянське суспільство поєднується з державою завдяки особливому моральному зв'язку. Сутність його полягає в тому, що громадянське суспільство і держава повинні базуватися на однакових моральних основах, реалізовувати і дотримуватись у своєму розвиткові однакових моральних принципів -- принципів загальнолюдської моралі. За наявності такого суспільного стану їх взаємовідносин можна говорити про те, що громадянському суспільству відповідає громадянська держава і навпаки.

Важливою ознакою громадянського суспільства є економічна самостійність і самодіяльність особи. Остання має поєднуватися з однією з ознак соціальної держави, а саме з принципом матеріального забезпечення і соціального захисту громадян. Це необхідно тому, що в іншому разі забезпечення і захист громадян можуть розглядатися як благодійність держави, що насправді повинна допомагати тільки особам, які з певних, визначених законодавством причин, не можуть самостійно забезпечити і захистити себе.

Громадянське суспільство органічно взаємопов'язане з державою, воно не існувало до держави і поза державою, і водночас громадянське суспільство має щодо держави верховний суверенітет, сенс якого полягає в тому, що саме інтереси громадянського суспільства мають у країні пріоритет щодо державних інтересів, структури державного апарату, форм держави, державно-правового режиму тощо. Це особливо наочно виявляється у сфері захисту прав і свобод громадянина, де громадянське суспільство може і повинно діяти як сила, що не залежить від держави. Можна стверджувати також про наявність ще однієї надзвичайно важливої ознаки громадянського суспільства, сутність якої в тому, що у ньому повинна вестись боротьба за ліквідацію всього, що може означати відчуження особи від будь-яких інститутів і процесів, що мають економічні, політичні та духовні властивості й від використання яких тією чи іншою мірою залежить реалізація прав і свобод людини і громадянина [24, C. 34].

Зіставлення цих ознак дає чітке розуміння того, що відносини між державою і громадянським суспільством є відносинами між публічною владою й індивідуальною свободою, А це в сфері політичного життя означає, що якщо в суспільство держава входить як найважливіший елемент політичної надбудови, то в громадянське суспільство держава не входить, хоч, безперечно, всі потреби громадянського суспільства неминуче проходять через волю держави, щоб у формі законів отримати всезагальне значення. Звідси, діалектика держави і громадянського суспільства така: не держава зумовлює і визначає громадянське суспільство, а останнє зумовлює, створює і контролює державу. Саме таким чином забезпечується відносно самостійне існування демократичного громадянського суспільства і правової держави [21, C. 505].

Громадянське суспільство в особі спочатку самодіяльних асоціацій людей (релігійних і політичних корпорацій, гільдій, прошарків, пізніше -- кооперативів, профспілкових комітетів та інших), покликаних відображати і захищати їхні групові та індивідуальні інтереси і права, вступає в особливі відносини з державою, для розуміння яких важливо врахувати таке. Якщо держава знає різні форми і режими правління -- республіканські та монархічні, демократичні та недемократичні, -- то для громадянського суспільства на рівні політики характерна демократична форма існування. Чим розвинутішим є громадянське суспільство, тим більше підстав для демократичних форм держави. І навпаки: чим менш розвинутим є громадянське суспільство, тим більше підстав для існування авторитарних і тоталітарних режимів державної влади.

Громадянське суспільство у процесі свого розвитку має стабільну тенденцію до охоплення все більшої кількості населення, і не тільки власників, а й інших незаможних його верств. Якщо у рабовласницькому суспільстві раб не був його членом, то у феодальному селянин, міщанин набули вже певних прав. З виникненням і розвитком капіталізму робітник стає повноцінним членом громадянського суспільства і громадянином держави з правами та обов'язками, обсяг яких постійно збільшується. Держава після цього, а також із виникненням різноманітних суспільних асоціацій, змушена ставати на шлях правового впорядкування своїх відносин з усім населенням та істотно перебудувати свої власні структури. І тут доречно запитати: що у розвитку цього цивілізаційного процесу зробило людину повноцінним членом громадянського суспільства і громадянином держави? Які джерела соціально поповнюють громадянське суспільство настільки, що воно перевершує силу державної влади з її управлінським апаратом і спеціалізованими озброєними загонами -- армією, поліцією, службами безпеки тощо. І що врешті забезпечує автономію людини у громадянському суспільстві й правовій державі? Як бачимо, питань багато, а відповідь одна -- знову ж таки власність.

1.2 Співвідношення держави і громадянського суспільства

Держава і суспільство завжди перебувають у різноманітних відносинах і зв'язках. З позицій історичного розвитку первинним є родове суспільство, яке виникло задовго до виникнення держави і породило державу або державну організацію суспільства. Отже, як підкреслюють деякі спеціалісти, суспільство є матір'ю держави.

З позицій марксизму держава - це особлива організація публічної державної влади, а з позицій соціологічного політологічного підходу держава містить усю сукупність державних і недержавних об'єднань, які одночасно входять і в державу, і в суспільство. Складовими держави є система органів державної влади і система різноманітних суб'єктів політичної, економічної та інших соціальних систем держави і суспільства.

За великим рахунком, суспільство також включає всі суб'єкти економічної та політичної систем, усю систему державних органів влади, оскільки суспільство безпосередньо або опосередковано формує представницькі, виконавчі, судові та контрольно-наглядові органи державної влади та управління. Представницькі органи державної влади та інших державних установ сформовані з представників народу. Крім того, всі державні органи влади виконують основні завдання і функції з метою задоволення основних потреб та інтересів громадян і громадянського суспільства. Як правило, які завдання стоять перед суспільством, такі ж стоять і перед державою, і державною владою. Наприклад, якщо розглядати структуру українського суспільства, то ми не зможемо вилучити з неї систему державних органів, оскільки суспільство стане неповним, одностороннім, бездержавним тощо. Державні органи влади виражають і захищають національні інтереси народу і суспільства. Вони представляють Україну на міжнародній арені, у різноманітних міжнародних організаціях, в ООН і т. д. У Великій Радянській Енциклопедії дається визначення суспільства в широкому розумінні як сукупності історично складених (обумовлених) форм сумісної діяльності людей. Суспільство виступає як особлива, вища ступінь розвитку живих систем, що проявляється у функціонуванні та розвитку соціальних організацій, інститутів, груп у русі класових та інших соціальних протиріч. У вузькому значенні під суспільством розуміється історичний конкретний тип соціальної системи (капіталістичне суспільство), певний соціальний організм, який належить до такого типу («японський феодалізм»), або певна форма соціальних відносин (наприклад, суспільство, протиставлене державі в Гегеля). [1, С.451] Стародавні греки не випадково не розділяли або не відділяли суспільство від держави, оскільки держава і суспільство у них збігалися. Водночас можуть бути суспільства, у яких немає власної держави або державності. Наприклад, Палестина. У світі нині нараховується близько 35 країн, у яких є суспільство, але немає суверенної держави.

Між державою і суспільством існує певний дуалізм. Німецький філософ П. Козловський у своїй книзі «Суспільство й держава. Неминучий дуалізм» пише, що дуалізм держави і суспільства не виростає ні з економічних, ні з політичних ситуацій XVIII і XIX ст., цей дуалізм є константою європейської історії та європейського мислення, органічно пов'язаний з європейським розумінням свободи. Звідси - й актуальні висновки автора: зняття цього дуалізму, чи здійсниться воно в тоталітарних державах, чи в ліберально-демократичних соціальних формах, означає зняття ідеї свободи, як вона існує в європейському культурному менталітеті. Це зняття і є те, що сьогодні розуміється як тоталітаризм. Політична дилема сучасності: демократична правова держава або держава тоталітарного панування не може бути зведена до рівня протиставлення капіталізму соціалізмові. У вільному суспільстві держава, яка відповідає ринковій економіці, не є капіталістичною. І навпаки, дуалізм держави і суспільства не може бути зведений до дуалізму індивідуальних потреб і суспільного блага» [11, С. 8].

У своїй книзі П. Козловський обґрунтовує свої дві тези:

Дуалізм держави і суспільства, принципів панування і співробітництва є основною константою європейської історії від моменту розпаду архаїчних (кровнорідних) суспільств і появи політично організованого суспільства - грецького полісу. Держава - константа після архаїчних суспільств, а не просто ознака класового суспільства. Масштаби державного панування (але нефактичні форми державності) залежать від ступеня соціальної нерівності.

Мораль та інтерес, моральна загальність і раціональний егоїстичний інтерес не є взаємоперетворюючими. Мораль не можна підмінити, як це робить утилітаризм, раціональною корисністю, економічною калькуляцією. Моральність генетично передбачає моральну трансцендентність суб'єктивності, волю до моральної всезагальності, які виходять за межі парадигм утилітарності.

Дуалізм держави і суспільства проявляє себе і як умова індивідуальної свободи, оскільки він об'єктивує та опосередковує протиріччя між державною всезагальністю та індивідуальною особливістю, не дозволяючи свободі розтворитися в нерозрізненній єдності чи абсолютній множині (проявляє як єдність і різноманітність). Діалектиці держави і суспільства відповідає діалектика системи і свободи. Вона проявляється як тенденція тоталізації держави, перетворення її в тоталітарну державу, або тоталізації суспільства, перетворення його в суспільну асоціацію - ідеал анархістів.

Держава і суспільство розглядаються при цьому не як сутності, що протистоять одна одній, а як різні принципи організації. Під державою П. Козловський розуміє організовану за принципами верховної влади і панування сферу соціальної системи, яка приймає обов'язкові для інших її сфер рішення і має привілегію на узаконений примус. Під суспільством розуміється не синтез усіх нормативних систем, як вважає Кельзен, а всі сфери соціальної системи, які не підлягають організації за принципом верховної влади і панування, тобто всі сфери соціальної системи, крім політичної. Суспільство не повинно ототожнюватися з економікою як своєю підсистемою: воно включає також культурну, релігійну і соціальну системи, таким чином і дуалізм держави й суспільства не може зводитися до дуалізму держави й економіки.

Розділення суспільства і держави (але не відмінність між ними) належить до епохи розвитку буржуазних відносин, оскільки лише в цей період економіка звільняється від політики і набуває деякої автономії [11, С. 11].

Багато спеціалістів підкреслюють, що до виникнення буржуазного суспільства держава значною мірою зливалася з суспільством або суспільство зливалося з державою. Протиставлення держави і суспільства з'явилося лише з виникненням громадянського суспільства - з проголошенням основних прав людини, свободи людини, з реалізацією принципу рівності й рівноправ'я, з виникненням капіталістичних форм власності, що в сукупності привело до створення економічних структур і задоволення приватних інтересів. Формування і розвиток громадянського суспільства зайняло декілька віків. Цей процес не завершено ні в Росії, ні в світовому масштабі [8, С. 21].

У XVII-ХІХ ст. громадянське суспільство відокремилося від держави і державної влади, які виступали в ролі «нічного сторожа». Держава в той період лише створювала умови для розвитку громадянського суспільства, не втручалася в економічне життя суспільства, а тільки регламентувала економічні відносини, встановлювала і збирала податки, мала монополію на формування системи права і законодавства. І лише в період великих економічних криз (депресії) держава і державна влада змушені були втручатися і за допомогою адміністративних методів виводити економіку з кризових явищ. Наприклад, у період великої депресії 30-х років XX ст. у США лише втручання президента або уряду США дало змогу вийти з такої депресії. Так було і в інших державах та суспільствах Європи.

Громадянське суспільство не може повністю відірватися від держави і державної влади. Усі ці компоненти держави дуже тісно взаємопов'язані системою права і законодавства, економічними і політичними інтересами, моральними і релігійними тощо. У сучасний період залежність громадянського суспільства від держави збільшується у зв'язку з соціальною політикою держави, глобальними проблемами екології, політичної системи, у зв'язку з програмуванням економіки, створенням економічних і політичних союзів, блоків тощо. Крім того, держава завжди регулювала та охороняла різноманітні форми власності, матеріальні й культурні цінності суспільства.

Співвідношення держави, державної влади і громадянського суспільства в кожній державі може бути різним, оскільки кожна держава і суспільство мають свої особливості, свій характер. Наприклад, за авторитарних або тоталітарних режимів держава і державна влада стають над суспільством, повністю підпорядковують усе суспільство своїм потребам та інтересам.

У такій державі й такому суспільстві державні потреби та інтереси стоять на першому місці в системі соціальних цінностей, а природні та інші права людини можуть стояти на останньому місці. У демократичних державах і суспільствах на першому місці стоять демократичні цінності, природні та громадянські права людини і громадянина, загальнолюдські моральні цінності, а на другому місці - потреби та інтереси держави і державної влади. Отже, існують держави, які повністю поглинають суспільство, і держави, які служать і підпорядковані суспільству, поважають демократичні цінності суспільства тощо.

Співвідношення держави, державної влади і громадянського суспільства проявляється і в тому, що вони мають різну структуру і принципи організації та будови. Будь-яка держава і державна влада засновані на принципі ієрархії або на принципі демократичного централізму в представницьких державах, який означає вибори найвищих і місцевих представницьких органів влади народом (виборцями), чітку ієрархію державних органів влади та управління - підпорядкованість нижчестоящих органів державної влади вищестоящим, сувора державна дисципліна. Щоправда, вищі та місцеві представницькі органи державної влади підзвітні й підконтрольні громадянському суспільству або виборцям. Вони виконують накази виборців (особливо депутати парламенту), можуть бути відкликані виборцями тощо. Таким чином між представницькими органами державної влади і громадянським суспільством існує тісний взаємозв'язок. Він проявляється і в тому, що законодавчі органи державної влади провадять законотворчу діяльність, приймають закони, які необхідні, у першу чергу, громадянському суспільству. Уся система державних органів влади і державний апарат утримуються за рахунок податків, зборів, державних позик суспільства. Головними завданнями і функціями державних органів влади є правове регулювання економічних, політичних та інших суспільних відносин, здійснення економічної функції держави, екологічної, культурно-виховної, організаційно-управлінської функції, управління державою і суспільством, охорона всіх форм власності, усіх матеріальних і культурних цінностей, прав і свобод громадян і суспільства.

На відміну від держави, громадянське суспільство являє собою горизонтальну систему багатогранних зв'язків і відносин громадян та юридичних осіб, їхніх об'єднань, союзів і колективів. Усі ці зв'язки регулюються цивільним приватним правом або господарським законодавством, в основі якого лежить автономний принцип правового регулювання, заснований на юридичній рівності суб'єктів громадянського суспільства. Тому майже всі зв'язки в громадянському суспільстві засновані на принципі рівності й рівноправ'я, свободи особистої ініціативи та відповідальності за свою діяльність [19, C. 342]. Уся діяльність суб'єктів громадянського суспільства здійснюється в межах громадянських та економічних законів. Усі взаємовідносини в громадянському суспільстві будуються за принципом правової держави: громадянам дозволено все, що не заборонено законом; державним органам влади і посадовим особам дозволено лише те, що дозволено законом, або входить до їхньої компетенції тощо.

Із переходом багатьох держав і суспільств до соціальної та правової держави суттєво змінюються взаємовідносини між державною владою (чи державою) і громадянським суспільством, які взаємообумовлені принципами правової та соціальної держави.

У цих державах і суспільствах головна увага приділяється соціальному захистові населення, особливо -- дітей, багатодітних сімей, пенсіонерів, бідних і всіх тих, хто потребує соціальної допомоги. У таких державах і суспільствах державна влада використовується і підпорядкована повністю потребам та інтересам усього суспільства і всіх громадян, а не лише державному апаратові та державним органам влади.

Отже, у різних державах і різних суспільствах можуть існувати різні взаємовідносини. Головною закономірністю сучасної держави є перехід до принципів і взаємовідносин соціально-правової демократичної держави і демократичного суспільства.

1.3 Громадянське суспільство -- середовище формування прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в світі та в Україні

До класичних понять громадянського суспільства слід відносити: власність і підприємництво, як його основу; національну, і в тому числі екологічну, безпеку, визнаючи пріоритет останньої над економікою; сім'ю, що є природним, соціальним осередком громадянського суспільства; освіту, науку і культуру, що повинні мати, переважно, не державний, а суспільно-світський характер; громадські об'єднання як форму самовиявлення і самозахисту інтересів громадян; засоби масової інформації, забезпечуючи свободу інформації, а також рівні права і можливості доступу до інформації; пряме народовладдя, основою якого є суверенна воля народу і яке може здійснюватися через референдуми, вибори, народну законодавчу ініціативу, всенародні та місцеві обговорення найважливіших питань державного і громадського життя та інші форми безпосередньої демократії.

Виходячи саме з такої теоретичної конструкції, Конституція України проголосила у ст. 5, що носієм влади та єдиним джерелом влади в Україні є її народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Тобто Конституція України офіційно визнала владу громадянського суспільства і затвердила верховенство цієї влади над усіма іншими. Це вбачається у конституційному положенні про те, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові України і не може бути узурповане навіть державою, її органами і посадовими особами.

Слід також наголосити, що під безпосереднім здійсненням влади Конституція розуміє вибори народних депутатів України, депутатів і голів місцевих рад, Президента України, референдуми (всеукраїнський і місцеві) тощо. Одна з найважливіших форм безпосереднього здійснення влади -- всеукраїнський референдум -- може проголошуватись навіть за народною ініціативою. Однак шлях України до поглиблення безпосередніх форм здійснення влади народом був би більш послідовним, якби одночасно з проголошенням народної ініціативи щодо всеукраїнського референдуму відбулося конституційне встановлення права народної законодавчої ініціативи, що передбачена, наприклад, в Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії, Литві та деяких інших країнах. Сутність її полягає у тому, що певна кількість виборців має право порушити перед парламентом питання про прийняття конкретного закону, а представницький орган зобов'язаний розглянути це питання. Принагідно слід зауважити, що якби і саму Конституцію України було прийнято на всеукраїнському референдумі, то це сприяло б її більшій легітимності, а отже і стабільності, і стало б перешкодою на шляху намагань деяких політиків щоразу змінювати її.

Розглядаючи проблеми формування громадянського суспільства, слід також звернути увагу на те, що воно у різних країнах є різним. Громадянське суспільство -- це не стереотип, а ідея, що практично втілюється з урахуванням традицій, історії, менталітету населення. Так, сумнівною є ідея індивідуальної приватної власності, що лежить в основі класичної доктрини громадянського суспільства, з огляду на те, що у США, де, напевне, ніхто не заперечуватиме наявність громадянського суспільства, налічується 70 тисяч підприємств з груповою власністю. Щоб зрозуміти, чому так сталося, слід звернутися до історії становлення громадянського суспільства у цій країні. Його сформували колоністи-переселенці, які, борючись за незалежність проти англійської монархії, поступово впроваджували у суспільство найбільш йому притаманні принципи соціального життя. Серед них найважливішим вважався принцип особистої свободи, що пізніше разом з принципом недоторканності приватної власності заклав основи громадянського суспільства у США. Насамперед ці принципи були закріплені у Конституції США 1787 р. і в американському законодавстві, хоч спочатку не поширювались на негрів-рабів, а пізніше почали зводитись до регламентування всієї сукупності політичних та економічних основ громадянського суспільства. Із запровадженням «нового економічного курсу» США, що призвело до якісних змін у виробництві, спочатку розпорошена індивідуальна приватна власність набула тенденції до об'єднання, так виникли різні форми групової власності, що більше відповідають сучасним вимогам прогресуючого виробництва.

По-іншому формувалося громадянське суспільство у Франції. Велика французька буржуазна революція заклала основи нової держави та демократичних політичних інститутів суспільства, зруйнувавши натомість старі феодальні суспільні відносини. Однак цей процес був складним і тривалим. Досить згадати, що на цьому шляху було кілька реставрацій монархічного режиму, революцій та збройних повстань, насильницьких дій як з боку правлячих кіл, так і народних мас. Про складність створення французького громадянського суспільства свідчить той факт, що у різні роки у Франції приймалися три монархічні конституції та шість республіканських, існували два режими, що не були конституційно оформлені, а також чотири тимчасових правління. При цьому слід взяти до уваги, що кожна влада по-своєму вирішувала питання формування громадянського суспільства, гальмуючи, або, навпаки, стимулюючи його розвиток [5, С. 40].

Показовою щодо цього є також Японія, де ринок з характерними для нього відносинами будувався не всупереч, а з урахуванням національної культури, національних традицій. Водночас слід визнати, що національний генотип, під яким розуміють найглибший і стабільний зріз національної культури, у японців зовсім не відповідав традиційним уявленням про ринкові відносини (закриті сімейно-родові спільності, общинний колективізм, негативне ставлення до індивідуальної ініціативи і виділеності, традиційно-патріархальне право тощо). Однак в Японії, при оптимальній організації справи, ці явища не стали перешкодою, а навпаки, навіть сприяли (система довічного найму, колективістські відносини в японських фірмах тощо) поступовому рухові до цивілізованого ринку й аналогічних відносин, щоправда, не на зразок європейського, американського, а саме японського, рівень розвитку та успіхи якого добре відомі.

Сучасний економічний стан України засвідчує, що перехід до цивілізованого ринку, ринкової економіки не може бути обвальним, нерегульованим. Адже відсутність необхідної правової бази, послаблення державного регулювання економічними процесами у наш час підривають економіку країни. Не справдилися агітаційно-гаслові запевнення деяких політичних лідерів, що представляють партії і рухи, про те, що ми, завдяки виробництву найважливішої для населення і суспільства у цілому продукції, на порозі нового «економічного дива», або ж, що «Захід нам допоможе». Результатом такої невиваженої, а, вірніше, відсутності науково обґрунтованої, перевіреної в усіх аспектах політики стати: закриття та перепрофілювання багатьох підприємств; безробіття; грубі порушення господарського законодавства, що має багато прогалин у правовому регулюванні характерних для цього часу економічних відносин; відсутність дійового контролю за господарською діяльністю і, що особливо важливо, -- за витратою коштів, насамперед валютних; фактична втрата важелів управління економічними процесами, що у більшості випадків зумовлено розірванням господарських зв'язків між різними суб'єктами господарювання і як наслідок цього -- величезний відсоток корумпованості й хабарництва на всіх рівнях державної влади, рекет, розгул організованої злочинності в різних її проявах.

Це переконує, що громадянське суспільство -- дуже складний, чутливий, структурований суспільний організм. Однак можна стверджувати, що вирішальна роль у ньому, з точки зору його найбільш загальної характеристики, належить рівню розвитку приватної власності в різних її формах, кожна з яких повинна органічно входити в економічний устрій суспільства тієї чи іншої конкретної країни. Відомий російський правознавець, філософ, релігійний мислитель І. О. Ільїн особливу її роль вбачав у тому, що:

«1. Приватна власність відповідає тому індивідуальному способу буття, який дано людині природою. Вона йде назустріч інстинктивному і духовному життю людини, задовольняючи її природне право на самодіяльність і самостійність.

Приватна власність викликає у людині інстинктивні та духовні мотиви для натхненної праці, для того, щоб не шкодувати своїх сил і створювати краще. Вона розвиває господарську підприємливість і особисту ініціативу....

Вона дає власнику почуття впевненості, довіри до людей, до речей і до землі, бажання вкласти у господарський процес свою працю і свої цінності.

Приватна власність вчить людину творчо любити працю і землю, своє оточення і батьківщину.

Приватна власність будить і виховує у людині правосвідомість, ....

...приватна власність виховує людину для господарської солідарності, що не порушує господарської свободи...». [7, С. 127]

Допоки українське суспільство не стане таким, доки в ньому не сформуються й інші риси громадянського суспільства, про які йшлося вище, стверджувати, що в Україні воно існує, передчасно. Необхідно еволюційним шляхом здійснити величезні революційні соціальні перетворення, які за своєю складністю набагато перевершують в економічному, політичному, культурному відношенні ті складнощі, що виникли після Жовтневої революції або Великої Вітчизняної війни. Адже тепер завдання полягає не в тому, щоб за допомогою владно-авторитарних методів забрати, переділити чи навіть відбудувати, а в тому, щоб відродити приватну власність, сформувати цивілізоване підприємництво, поєднати його розвиток із соціальним захистом тих, хто безпосередньо ним займатися не може, а також тих, хто об'єктивно через ті чи інші причини не здатний забезпечити собі гідне існування. Все це треба зробити демократичними методами, на основі лібералізму, переборюючи «тіньову економіку» та її сучасну торговельно-лихварську орієнтацію. Мафіозні структури, що у великій кількості існують в економіці сучасної України, ніколи не приведуть до цивілізованого ринку, оскільки ніколи не відмовляться від неконкурентного типу поведінки, прагнення до торгової монополії і знищення конкуренції, в тому чисті й фізичного, завжди орієнтуватимуться на спекулятивний надприбуток шляхом створення дефіциту товарів і сировини, розвиваючи невиробничу сферу, зміцнюючи зв'язки з корумпованими представниками державно-владних структур тощо. Україна не може йти шляхом більшості країн Латинської Америки, де ось уже близько двохсот років будують «цивілізований ринок» і двісті років існує слаборозвинутість, злидні, соціальні катаклізмі! й антагонізми, субкримінальний капіталізм [22. C, 182].

Безперечно, найважливіша роль у реалізації цих складних завдань належатиме демократичній, правовій, соціальній державі Україна, яку разом з самим суспільством ні в якому разі не слід зневажати. Ще визначний російський вчений С. Л. Франк у суспільному житті виділяв два начала: планомірність і спонтанність, що представлені двома структурами -- державою і громадянським суспільством. Наявність цих двох структур, на його думку, пов'язана відповідно з планомірністю і спонтанністю, а вони зумовлюють у суспільстві консерватизм і творчість, і те й інше є необхідним для соціального розвитку. Звідси все, що стосується формування і розвитку громадянського суспільства, залежить від держави, і навпаки. Франк писав: «Державність так само неможлива без своєї природної основи -- громадянського суспільства з його самочинно утвореною тканиною, -- як останнє неможливе без планомірної єдності держави, що оформлює його» [23, C. 150].

Українській державі для успішного формування громадянського суспільства слід насамперед забезпечити встановлення політичного компромісу між різними політичними партіями та іншими політичними силами, що діють у країні. Загальновідомо, що будь-який консенсус вимагає поступитися деякими власними інтересами і позиціями заради об'єднання зусиль для досягнення чогось більш загального. При цьому політичні лідери мають зрозуміти, що у політиці, як, до речі, і в науці, проста кількісна більшість не має значення, а тому немає сенсу в тому, щоб підкорити собі всю політичну сферу. Політичні зусилля слід насамперед спрямовувати на те, що об'єднує суспільство у вирішенні завдань виходу з соціальної та економічної кризи. Поки такої єдності у суспільстві не буде, не варто розраховувати на значні позитивні зміни, а, отже, і на формування громадянського суспільства.

Сформульовані роздуми щодо знаходження консенсусу в суспільстві стосуються міжнаціонального і міжконфесійного питання в Україні. Деяким особливо «радикальним» політикам слід взяти до уваги, що в Україні проживає значна кількість неукраїнців. їх нараховується близько 14 млн., що за своєю чисельністю більше, ніж населення Болгарії та Угорщини. До того ж вони проживають зовсім по-різному. Так, євреї і білоруси, кількість яких сягає 1 млн., живуть розкидано, переважно у містах, а молдавани, румуни, греки, поляки -- компактно і в деяких регіонах становлять більшість населення. В нашій державі є населення зі слов'янськими, романо-германськими, тюркськими та іншими мовами. Існують практично всі конфесії християнства: православні, греко-католики, протестанти, різноманітні християнські секти. Багато людей сповідають іудаїзм, іслам, буддизм тощо.

Тому при формуванні вітчизняного громадянського суспільства надзвичайно важливо по-новому підійти до вирішення цієї проблеми. Безперечно, її розв'язання можливе тільки на дійсно демократичній основі, складовими якої є розвиток принципу самовизначення та одночасного поширення народовладдя на інтернаціональній основі. А тому на сьогодні у цьому аспекті найважливішим завданням є створення дійових суспільних, політичних і економічних механізмів, що забезпечують органічне сполучення національних та інтернаціональних інтересів. Таке сполучення, насамперед, можливе у вигляді відповідного закріплення прав і свобод, що набуває у демократичній державі вигляду трикутника. «В його основі права людини, потім права меншин, а вже за ними права народів, їх рівність. Визнаючи це, ми правильно зможемо побудувати концепцію сучасної і майбутньої національної політики в країні» [13, С. 100].

Ще однією надзвичайно важливою проблемою держави Україна у цьому напрямі є відсутність політичної волі її державних лідерів. Насамперед це стосується органів виконавчої влади. Якби вони діяли рішучіше і розумно реагували на висловлювання того чи іншого депутата, партійного лідера, навіть офіційних і неофіційних представників інших держав, була б реальна гарантія того, що наша країна поступово просувалася б уперед, до повноцінного створення громадянського суспільства. Що ж стосується останнього то, на наш погляд, була лише імітація створюваної роботи, але не сама продуктивна праця. Політичні дебати на симпозіумах і конференціях, заклики до громадськості, закордонні відрядження, навіть хаотичні намагання щось робити самі по собі не здатні забезпечити створення громадянського суспільства.

Як тут не згадати висновок Е. Коулі в англійському журналі «Економіст», що політична воля є «ахіллесовою п'ятою» українського керівництва. Саме політичної волі йому не вистачає для здійснення економічних реформ. А загалом для цього процесу необхідно мати чотири чинники: добрий план; людей, які здатні його реалізувати; фінансову допомогу; політичну волю щодо здійснення цих реформ. Вважаючи, що перші три умови є, автор сумнівається щодо політичної волі. Нам потрібен поміркований лідер, який би об'єднав спільною ідеєю регіони України, дав відчуття загальної долі та сформував би політичну волю, щоб здійснити те, що треба здійснити [10, С. 8].

Можна також погодитися з Е. Коулі в тому, що кадрам державного керівництва України притаманний низький професійний рівень, що і призвело до значних управлінських хиб у фінансово-грошовій політиці, приватизації, проведенні земельної реформи та інших управлінських діях. Автор захоплюється терпінням, з яким українці ставляться до некомпетентності своїх керівників, називаючи його слов'янським стоїцизмом.

«Український стоїцизм» не повинен перерости в песимізм, а тим більше в егоїзм, особливо в державних структурах -- це теж одне з головних ідейно-духовних завдань держави. Бажано, щоб на рівні політичних і державних лідерів, виробників і науковців, простих громадян не було послідовників Макса Штірнера з його «союзом егоїстів» і Ф. Ніцше, який зазначав, що «...життя ґрунтується на неморальних передумовах: і будь-яка мораль відкидає життя» [18, С. 25.] Тут пропагується принцип егоїзму, що є негативним передусім тому, що він прямо суперечить соціальній справедливості, яка за всіх інших умов обов'язково повинна бути забезпечена у громадянському суспільстві. Хоч слід визнати, що останнім часом в Україні в науково-публіцистичній літературі з'являється все більше теорій про необхідність формування в межах громадянського суспільства «аристократичної економічної еліти», «первинного накопичення капіталу, будь-якими шляхами і засобами», заперечення принципу рівності не тільки у його абсолютному розумінні, з чим, за певних умов, можна погодитися, а й у плані забезпечення кожному рівних можливостей для здійснення своїх позитивних ініціатив тощо.

На противагу цьому заслуговує на увагу позиція вже згадуваного С. Л. Франка з питання прав особи, зокрема права власності. Він розглядає власника як уповноваженого володіти, користуватись і розпоряджатися власністю для служіння громадянському суспільству. Вчений стверджує, що «приватна власність є реальною умовою буття людини як духовно-тілесної істоти; тим самим вона є реальною умовою його свободи як члена суспільного цілого і, отже, умовою буття самого громадянського суспільства» [23, C. 142]. Тобто, власність, у розумінні С. Л. Франка, по-перше, дає індивідуальну свободу людині, по-друге, забезпечує їй владу над оточуючим середовищем і, по-третє, пов'язує людину з суспільством, робить її його повноцінним членом. Б. Констан зазначав: «Дух власника не набувається настільки ж легко, як сама власність. Збережи мене Боже думати, що багатство повинно являти собою якійсь привілей! Всі природні здібності, аналогічно, як і суспільні привілеї, повинні знайти своє місце у політичній організації, і талант є не меншим багатством, ніж достаток. Але у добре організованому суспільстві талант завжди веде до достатку. Когорта колишніх власників поповнюється новими членами -- такий єдиний шлях розвитку, розвитку прогресивного, невловимого, що включає у себе часткові зміни. Поступове і еволюційне збагачення -- зовсім інша справа, ніж насильницьке захоплення власності. Людина, що збагачується за рахунок свого виробництва або своїх здібностей, вчиться цінити те, чого вона набуває. Той, хто збагачується за рахунок пограбування, стає негідним того, що награбував» [12, С.204].

Основна форма збільшення приватної власності у повсякденному житті -- це підприємництво. Саме воно духовно збагачує та дає життя громадянському суспільству, а тому держава також не може стояти осторонь. Загалом, за сутністю свого спрямування, завдання полягає в тому, щоб рішуче посилити роль державної влади у регулюванні, на демократичній основі, перш за все економічних суспільних відносин. Якоюсь мірою слід повернутися назад, у тому розумінні, щоб ліквідувати всі негативні результати придбання, володіння, використання та розпорядження державним та громадським майном. Держава повинна повернути собі довіру трудового народу, рішуче діючи у напрямі здійснення реформ і захисту прав та свобод людини і громадянина. Слід вдуматися у пророчі слова І. О. Ільїна про те, що «приватна власність -- це влада: безпосередньо -- над речами, але опосередковано -- і над людьми. Не можна надавати владу, не навчаючи користуватись нею. Приватна власність -- це свобода. Не можна надавати свободу, не привчаючи до її благовикористання. Приватна власність -- це право: цьому праву відповідають не тільки юридичні обов'язки, що згадувались, а й морально-соціальні, і патріотичні, -- ніде не оформлені і не згадувані обов'язки. Приватна власність означає самостійність і самодіяльність людини: не можна виходити з припущення, що кожний з нас «від природи» дозрів до неї і вміє її здійснювати в житті» [7, С. 132].