Цивільні правовідносини: поняття, класифікація та особливості

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧОРНОМОРСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ПЕТРА МОГИЛИ

Кафедра цивільного та кримінального права і процесу

КУРСОВА РОБОТА

з Цивільного права України

на тему:

«Цивільні правовідносини: поняття, класифікація та особливості»

Студентки 357-з групи

Галузь знань 08 «Право»

Спеціальність 081 «Право»

Безродної Олени

Науковий керівник: к. ю. н., доцент

Січко Д.С.

Миколаїв-2019



Зміст

Вступ

Розділ1. Поняття та правова природа цивільних правовідносин

1.1 Поняття та ознаки цивільних правовідносин

Розділ 2. Склад цивільних правовідносин

2.1 Суб'єкти цивільних правовідносин

2.2 Об'єкти цивільних правовідносин

2.3 Зміст цивільних правовідносин

Розділ 3. Класифікація цивільних правовідносин

3.1 Класифікація цивільних правовідносин за загальнотеоретичним критерієм

3.2 Основна класифікація цивільних правовідносин

Висновки

Список використаних джерел



ВСТУП

Актуальність теми дослідження з'ясування особливостей і характеру цивільних правовідносин належить до найскладніших питань теорії цивільного права. Водночас значна частина аспектів цієї проблеми не тільки належить до сфери приватного (цивільного) права, а й має загальнотеоретичний характер.

Учасники цивільних правовідносин характеризуються як юридичною рівністю сторін, так і майновою відокремленістю їх, що зумовлює деякі інші специфічні риси цивільних правовідносин.

Зміст цивільно-правових відносин становлять суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки, які виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів.

Актуальність цивільні правовідносини полягає в тому, що істотні зміни та перетворення в політичному, економічному та суспільному житті нашого суспільства призвели до необхідності реформування та подальшого дослідження цивільних відносин та правових норм, які їх регулюють. Спостерігається зростання кола суспільних відносин, що регулюються цивільним правом та, відповідно, розширення меж цивільно-правового регулювання діяльності, що складається в різних сферах суспільного життя. На сучасному етапі розвитку Україна стоїть на дорозі до створення правової, демократичної держави. А цивільні правовідносини основний шлях рішення проблем у демократичній державі.

Вивчення цивільних правовідносин на сучасному етапі розвитку теорії цивільного права залишається дуже важливим оскільки це полегшує науковий пошук рекомендацій щодо вдосконалення цивільного законодавства та практики його застосування, дає можливість дослідити механізм впливу права на врегульовані суспільні відносини, пізнати правову дійсність, виявити прогалини та колізії в цивільному законодавстві та запропонувати шляхи вдосконалення форм та методів правового регулювання.

Об'єкти даного дослідження - цивільні правовідносини.

Предмет дослідження - нормативно-правова база, підручники з цивільного права, наукові статті з періодичних видань.

Мета роботи - дослідження на основі опрацьованого наукового матеріалу поняття і природу цивільних правовідносин, як особливого виду суспільних відносин, розглянути їх елементи і класифікацію, а також з'ясувати значення цих відносин в житті суспільства.

Завдання:

· Визначити поняття та ознаки цивільних правовідносин;

· Розкрити елементи цивільних правовідносин, як в цілому, так і окремо;

· Розглянути зміст цивільних правовідносин

· Визначити класифікацію цивільних правовідносин за загальнотеоретичним критерієм

· Охарактеризувати основну класифікацію цивільних правовідносин

Серед основних методів без яких неможливе дослідження цивільних правовідносин, слід назвати логічний, структурно-функціональний метод дослідження та системний метод пізнання.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що в курсовій роботі дослідженні теоретичні та практичні проблеми при виникненні, зміні чи припиненні цивільних правовідносин.

Практичне значення дослідження. Полягає у визначенні поняття цивільних правовідносин, та певному розмежуванні між ними відповідно до їх класифікації.

Логіка дослідження зумовила структуру курсової роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел із 22 найменувань. Загальний обсяг 31 сторінок.

При написанні курсової роботи ми користувалися такими джерелами літератури: Цивільний Кодекс України, підручниками з цивільного права, під редакцією Стефанчука Р.О., Заіки Ю.О., Харитонова Є.О., Шевченка Я.М., науковими статтями, інтернет - ресурсами.



Розділ 1. Поняття та правова природа цивільних правовідносин

1.1 Поняття та ознаки цивільних правовідносин

цивільний правовідносини теорія суб'єктивний

Цивільні правовідносини отримали легальне визначення в Цивільному Кодексі України, який був прийнятий 16 січня 2003 року, а саме стаття 1 Цивільного Кодексу України передбачає, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновійеее самостійності їх учасників. Отже, критерієм встановлення галузевої належностіееее відносин є не предмет, а метод правового регулювання. Для цивільно-пееееравового (диспозитивного) методу якраз і характерні юридична рівність та вільне волевиявлення учасників регульованих відносин.

Цивільний Кодекс України регуееее5лює як майнові, так і особисті немайнові відносини. Ці відносини у ст. 1 Цивільного Кодексу України 1963 р. фактично поділялися на дві групи: особисті немайнові відносини, що пов'язані з майновими, та суто особисті немайнові відносини. Але в Цивільному Кодексіллл України 2003 р. не містить підстав дл555я такого поділу, просто в55казуючи, що нелллмайнові відносини належать до сфери цивільно-правового регулювання [1, ст. 1].

Особисті немайнові відносини - суспілллльні відносдддин, що виникають з приводу немайнових благ, в яких проявляються індивідуальні особливості особистості чи органддізації шляхом виявлення та оцінки їх моральних, інших соціальних якостей. Особислллті немооайнові відносини передбачають взаємну оцінку їх учасниками тих нематеріальних (духовних) благ, з приводу яких ці відносини складаються. Особрристі немайнові відносини не мають безпосереднього, а іноді навіть опосередковпппаного економічного змісту. Об'єктом таких прав виступають немайнові блага, невід'ємні від особистості. Носіями особистих немайнових прав можуть бути фізичні та юридичні особи. Окремі з особистих немайнопппвих прав можуть налуууежати лише фізичним особам (йдеться про особисті права, передбачені Книгоууую II Цивільного Кодексу України). Юридичним особам також нннможуть належати окрнннемі осшшшшобисті немайнові права (зокреггма, право на непорушність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацішшшшшю тощо).

Особисті немайнові відносини жжподіляють на дві грккпжжи: особиннннсті відносиооони, пов'язані з майновими (наприклад, авторські, патентні, інші види відносин інтелектуаооольної власності); осодддбисті відносини, не пов'язані з майновими (наприклад, право на честь, на тажжжємницю кореспонденції тощо). До сфери цивільно-правового регулюванщщщня можуть бути віднесені будь-які особисті немайнові відносини, встанккковлені цивільним законом. Неохоронювані законом особисті немайнові уууублага не мають цивільно-правового значення[2, ст. 1].

Харитоновуу Є. О. вважає, що майнові відносини є суспільними відносинами, які виникають з приводу приналежності (прддддисвоєння) або використання різного роду матеріальних благ, які визнаютьсдддя речами, роботами, послугами. Майнові відносини присвоєннння та ввввикористання майнових благ мають майново-вартісний характер. При цьому цивіоольне право режжжгулює лише ту частину майнових відносин, що мають майново-вартісний характер і засножжвані на юридичній рівностггі учасників, автономії волі та їх майновій самостійності (відокремленццості). Майново-вартісний характер мають майнові відносини, які передбачають взаємну оцінку їх учрррасниками кількостіюю та якості праці, втіленої в такому матеріальному благу, з приводу якого ці відносини складуються. У зв'язку з циссм майнові цивіссльні відносини опосередкоооовують відносини присвоєння (володіння, власності), обігу (екррвівалентного чи безеквллівалентного), їх передумов (організацдддддійні відносини), відннншкодування шкоди, інші майнові відносини між юридично рівними суб'єктами. Юридична рівність учасників передбачає їх виступ як приватннних осіб, самостійних в реалізації власних приватних прав, де відсутні відншшосини влади і підпорядкування щодо один одного. Автономія волі приватшшних осіб полягає у вільному розсуді щодо того, чи вступати їм в майновий оборддот, з яким саме контрагентом і на яких умовах. Майнова самостійність учасдддників цих віджжжносин полягає в тому, що такі учасники є власниками свого майна або є оперативними управителями (для унітарних державних підпаариємств, інші юридичні особи публічного права) і в цій якості присвоюють отривввманий доход і несуть ризик можливих збитків[3, с. 48].

Майнові віыыдносини та пов'язані з ними ожжжобисті немайнжжові відносини передбачаються (за загальним правббилом) предметом цивільно-правового регулювеееання. Однак, до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, у тому числі до податкових та інших фінансових й адміністративних відносин, цивільне законодавство не застосккковується, якщо іншррре не передбачено законодавством.

Таким чином, предметом цивільуууного пр44ава не охоплюються правовідносини між юридичнккко нерівними учасниками. Такі публічно-правові відносини регулюються за дккропомогою імператирррвного методу актами відповідної публічної галузі законодарррвства (адміністративним, бюджетним тощо). До майнових пубрррлічно-правових відносин цивільне законодавство застосовується лише в разі, якщо таррка можливість прямо передбачена законом. У зв'язку з цим застосування цивільного законодавства до відносин юридично нерівних учасників за аналогією права чи закону є неприпустимим[4, с. 111-113].

Для цих відносин харрактерним є те, що вони не мають безпосереднього економічного змісту, їх предметом є: ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя, авторство на твори літератури, науки та мистецтва, свобода пересування та інші блага невід'ємні від особистості. Деякі з особистих немайнових прав можуть належати також юридичним особам. Зокрема, це право на недоторканність ділової репутації, на таємницю кореспондррренції; на інформацію, фірмове найменування, виробничу марку, товарний знак тощо.

Цивільні правовідносини - суспільні вллідносини, що врегульовані нормою цивільного права, учасники яких є носіями суб'єктивних цивільних прав і юридичних обов'язків. Правовідносини є формою, в якій абстрактна модель норми права внаслідок певного юридичного факту отримує своє конкретне вираження прав і обов'язків конкретних суб'єктів до певних об'єктів. Реалізація норми права в конкретному правовідношенні птттолягає в тому, що його учасники отримують суб'єктивні правами і нацццділяються юридичними обов'язками, гарантованими державою в осццобі її судових, а іноді й інших органів[5, с. 74].

Виходячи эзі сказаного вище, можна окреэслити такі ознаки цивільно-правових відносин: виникають, змінюються, пэрипиняються, понпповлюються тощо на підставі правссових норм, кострі їх породжують і ремиалізуються через них. Між цими феноменами існує причинний зв'язок; самииие у правовідносинах досягається мета правових норм, проявляється їхня реальна сила та ефеюююктивність. Інші суспільні відносини опосередковоооуються іннншими (неюридичними) нормами як правило тому, що не потребеееують правккового втручарння; суб'єкти правовідносин взаємно поваа'язані між собою юааридичними (суб'єктивними) правами та обов'язками. Цей зв'язок по суті і є пвравовим вівдношенням, в межах якого праву однієї сторони коресповввндує обууов'язок другої і наццвпаки; правове відношенццня - це завжди двостппронній зв'язок, оскільки, власне, нормтта права має характер надання прааава та покладення зобов'язання, вона завжди когось уповноважує, а когось зобов'язує; правнрровідносини мають вольовий характер. По-перше, тому що через норми права у них відображується державна воля або воля інших суб'єктів нормотворчості. По-друге, в сиррлу того, що навіть за наявності правової норми правове відношення не з'являєтьсррдя автодматично і функціонувати без волевиявлення його учасників або хоча б оддного з них не може. Необхідним є вольовий акт, котрий породжує таке правове явище. Правовідносини, перш ніж з'явитися прохдодять через свідомість та волю людей. Лише в окремих випадках суб'єкт може не знати, що став учасником правового відношення; правовідносини охороняються державою. Інші суспільні відносини такого захисту не мають. Звичайно, далеко не в усіх правовідносинах держава є зацікавленою (наприклад, у правовіддносинах, що виникають з правопорушень), але інтерес держави полягає у розв'язанні належним чином цих соціальних ексцесів, притягненні винних осіб до відповідальності тощо. Тому захист правопорядку та законності означає і охорону правовбідносин; правовідносини відзначаються індивідуалізацією суб'єктів, персоніфікацією прав та обов'язків. Правове відношення є не безособовим абстрактним зв'язком, це завжди конкретний зв'язок однієї особи з іншою. Сторони, як правило, відомі, можуть бути названі, а їхні дії - скоординовані. Цього немає в інших суспільних відбносинах, котрі не настільки формалізовані та впорядковані[6, с. 110-112].

З врахуванням цбих ознак правове відношення з точки зору загальної теорії права може бути визначене як вбрегульоване нормами права і таке, що забезпечується державою, вольове суспілбьне відношення, що має вияв у конкретному зв'язку між уповноваженими та зобов'язаними суб'єктами. Можливе також визначення правоььвідносин як таких специфічних вольових суспільних відносин, що виникьььають і здійснюються на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопьааов'язані суб'єктивааними правами та юридичними обов'язками.

Отже, цивільно-ааправові відносини - це майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані ноппрмами сучасного цивільного права між майнова відокремленими, юридична рівними учаппсниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'ппязків, які випппикають, зміыынюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можпплливістю застоллсування засобээів державного примусу.

Таким чином, у виккзначенні відображккено загалькні ознаккки правових відносин (виникнення на підстккаві правових норм, належність учасникам відносин суб'єктивних прав та обов'язків, можливість застосування засобів державного примусу). В ньому такккож покллазано особливолсті цивілдьно-правових відноэсин (групи суспільних відносин, які набувають вигляду цивільно-правових, майнова відокремленість і юридична рівність учасників, посилання на юридичні факти як підставу виникнооння, зміни та приннпинення суб'єктивниддх цивілддьних прав та обов'язків).

Більш чітке уявленнддя про цивільні праддвовідносини виникає тоді, коли вони розглядаються не тількдди як єдине ціле, але і у вигляді окремих його структурних елементів, до числа яких відносдяться зміст, форма, суб'єкти і об'єкти правовідносин.



Розділ 2. Склад цивільних правовідносин

2.1 Суб'єкти цивільних правовідносин

Особи, які є учасниками цивільно-правових відносин, називаються суб'єктами. Суб'єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається активним суб'єктом, або суб'єктом права. Суб'єкт цивільних відносин, на якого покладено обовр'язок, називається пасивним суб'єктом, або суб'єктом обов'язку. Проте такиммх цивільно-правових відносин, у яких є лишеь суб'єкт права і лише суб'єкт обов'язку, дуже мало. Як правило, ьв цивьльно-правових відносинах кмможен з учасників має суб'єкммтивні права і несе суб'єктивні обов'язки. Наприклад, у правоаавідносинах, що винккикають з договору купівлі-продажу, підряду, перевезення, комісії, кожен із суб'єктів правовппідносин має права і несе обов'язки[7, c.77-84].

В радянській цивілістиці тривалий час панувала думка, що суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути лише конкретні особи. Це пояснювали тим, що кожний грууомадянин або юппридична особа в певний час повинні знати тих осіб (або представників даних осіб), з якццими вони перебувають в цивіээльних правовіднооосинах або в усякому разі в тих фактичних відносинах, на базі яких виникають правовіднддосини. Це необттхідно, зокреиима, на випадок можливого пред'явлення правових вимог при порушенні обов'язків або, навррпаки, виконання обов'язків у стадії здійснення пправовідносин. В цьому випадку, якщо хто-небудь з суб'єктів правовідноппсин є недієздатною особою, його представляють особи, зобов'язані нести за неоою нагляд. Тому цивільними правовідносинами в радянській цивілістиці є лише так звані відносні праоововідносини, характерною ознакою яких є відомий склад їх суб'єктів (договірні віднрросини, відносини, що виникають із сприеечинення шкоди, і т. д.) і наявність у останніх взаємно обумовлених суб'єктивнррих прав і обов'язків.[8, c. 89.]

Суб'єктами цивіккльних правовідносин є його учасники. Згідно зі статтею 2 Цивільного кодексу ними можуть бути люди (фізичні особи), організації (юридичні особи), держава Україна, Автономллна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публллллічного права (соціально-публічні утворення). Фізичні та юрллидичні особи іменуються також «особами». Соціально-публічні утворення молжуть бути суб'єаактами цивільнккого права, учасниками цивільних відносин, але «особами» відповідно до концепції ЦК вони не є [1, ст.2].

У кожних правовідносинах беруппть участь не менше 2 суб'єктів. В іншому разі відсутні цивільні відносиппни як відносини між особами, а отже, не може бути і правовідношення. Учккииасники правовідносин можуть мати права, і тоді вони називаються «уповнввоваженими» (іноді - «управоможеними») суб'єктами (у зобччов'язаннях їх іменееують таконнж «кредиторами»). Наприклащщд, власник майна є уповноваженою особою, оскільки вже, власне, право власносжжті як юридична категорія може бути вааизначене як сукупність цивільних прав печчвної особи з володчччіння, користування, розввпорядження, управління тощо цим майном.

Учасники правооовідносин, на яких покладено обов'язки, називаються «зобов'язаними суб'єктами» (у зобов'язаннях вони мають назву «боржники» або «дебітори»). Наприклад той, хто заподіяв шкоду, завжди є зобов'язаною особою, оскільки зміст зобов'язань, що винппикають внаслідок заподіяння шкоди, становлять право потерпілого на її відшкодувююання і обов'ыыязок порушника відшкодувати заподіяну шкоду[9, с. 115].

У більшості випадків учаиисники цивільних правовідносин одночасно мають і права, і обов'язки, тобто виступають одночасно і як зобов'язані, і як уповноважені суб'єкти. Наприклад, у договорі купіббвлі-продажу продавець зобов'язаний передати продану річ, але має право на отвримииання її вартості. Покупець, у свою чергу, має право вимагати передачі йому купленооої речі, але зобов'язаний сплатити її ціну.

Як уповноваженою, так і зоблллов'язаною стоыыроною може бути один або декілька суб'єктів.

У цивільному праві розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічногиио права. На відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Ажжиивтономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо у Цивільному Кодексі не іменуються «особами», хоча і визнаються учасниками цивіввльних відносин. Це пов'язане з тим, що вони є суб'єктами не приватного (цивільвввного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них не є головним призначььенням, а лише зумовлена певною ситуацією.

Отже, суб'єктами приватноииго (цивільного) права - учасниками цивільних правовідносин можуть бути: фізичні особи - громадяни України, іноземці і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновимиии правами за винятками, встановленими у законі; юридичні особи - вітчизняні, іноземаані, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо; суб'єкуути публічного права - держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші соціально-публічні утворення.

Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб'єктнффості, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільнижжх відносин. Цивільну правосуб'єктність звичайно визначають як соціально-правову можливість (здатність) суб'єкта бути учасником цивільних правовідносин. Елементами правосуб'єктності є правоздатттність та дієздатність[10, с. 124].

Цивільна правоздатність - це здатність суб'єктнна мати цивільні права і обов'язки. Правоздатність у громадянина Українтти виникає у момент його народження і припиняється з його сменнртю або визнання громадянина померлим. Цивільна правоздатність як суспааільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які повинні бути рівниввми перед законом. Цивільна правозжждатність закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мааови, релігійних поглядів, роду і характеру занять, місця проживання тощо. Жоден громадянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але можэе бути обмежений у ній. [1, ст. 25, 26].

Цивільна дієздатність - це здатність фізааичної особи своїми діями набувати для себе цивільннних прав і самостійно їх здійснюввати, а також здатність своїми діями створювати для себе циввільні обов'язки, самосстійно їх виконуввати та відповідати у разі їх невиконанння. Обсяг цивільррної дієздатності залежить від віку та психічного здоров'я фізичної особи. [1, ст. 30]. Виррходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види: повна дієздатніррсть; неповна діппєздатність; часткова дієздатність; обмежена дієздатність; визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатггність настає з досягненням повноліття - 18 років. Згідно з чинним законодавством у разі оггдруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту реєстрації шгглюбу. [1, ст. 34].

Неповну цивільну дієздатність мають фізичнааі особи у віці від 14 до 18 років. Вони мають право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати авторські права на результати літературної, художньої, наукокквої і технічної творчості, що охороняються законом; бути учасником та засновником юридддичних осіб, япкщо це не заборонено закоюном або устеановчкими докуыментами юрфидичної особи. Кржім того, непаовнолітня особа вчиняє інші правоггчини за згодоззю батьків (усиновлювачів) або піклувальників. У разі заперечення того з батьків, з яким проживає дитина, правочин може бути здійснений з дозволу органів опіки та піклування. [1, ст. 32].

Часткова цивільна дієздккатність харшшактерна для осіб віком до 14 років (малолітні), які мають право самостійно вчиняти дріыыбні побутові правочини; вкладати кошти у банківські (кредитні) устанееови та розпожжряджатися ними; здійснювати особисті нннемайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Якщо кошти внесені на ім'я дитини іншими особами, ними мають право розпоряджатися батьки або один з них, що проживає з дитиною, або оыыпікун. Малолітні не несуть цивільно-правової відповідальності за заподіяну ними шкоду [2, ст. 31].

Обмежена цивільна дієзданнтність визнажжчається судощм щодо фізичних осіб, які страждають на психічний розлад здоров'я, що сутннтєво впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Крім того, суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана Утримувати, у скрутне матеккріальне становище. При цьому обмежена цивільна дієздатність фізичної особи настає з момшшенту набуття чинності відповідним рішенням суду. Правовими наслідками зазначеного рішеххння є те, що над фізичною особою, яка обмежена у дієздатності, встановлюється піллклування; вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові праюювочини (правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що вихоккдять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, яка обмежена у дієздатності, за згодожжю піклуфвальника). Ошшдержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, яка обмежена у дієздатності, та розпорядженнннями здійснюються піклувальником. У той же час піклувальник може письмово дозволити фізичнццій оособі, яка обмежена у дієздатності, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипллендію, інші доходи та розпоряджатися ними. Крім того, особи, які обмдддежені у дієзээдатності, самосффтійно відповідаччють за невиммииконання нею догиовору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що заподіяна ними іншій особі. [2, ст. 36, 37].

Громадянин, який внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров'я не здатний усвідииомлювати значббення своїх дббій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, у зв'язку з чим над ним встанлловлюється опіка, що призводить до втрати ним можливості вчиняти будлль-який правочин. Односторонні правочин (напрппиклад, заповіт, видача довіреності і т. п.), які були укладені до визнання особи недієздатною, припиняють свою дію. У разі одужання чи значного поліпшення психічного стану громадянина, якого визнано недієздатним, суд понооовлює його у дієздатності. [1, ст. 40, 41,42].

У разі, коли громадддянин зникає, його місце перебування невідоме та його розшуки не дають позитивних резуддльтатів, а тривалаии відсутнррість на мааісці його проживання робить правовідносини за його участю невизначеними, громадянин визнаєтьаася безвісно відсутнім, а потім оголошується померлим у порядку, визначеному чинллним законодавством. [2, ст. 43].

Щодо юридичної особи, як суб'єоокта цивільних правовідносин, то вона наділена правоздаввтністю та дієздатністю, тобто здатністю мати цивільні права та обов'язки та набуссвати їх для себе своїми діяддми. З моменту введення в дію нового Цивільного Кодексу України юридична осоддба здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки, як і фізичнееа особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Це означаєшш, що юридищщчні особи нззаділені загальною правоздатністю[11, с. 77].

Правоздауутність юридичної особи виниппкає з моменту її стааворення (затвердження її статрруту або положення, видання компетентним органом постанови про її утворення, державддної реєстрації) і припиняється з моменту внесення запису до Єдиного державного реєоостру про припинення юридичної особи. Правоздатність і дієзддатність юридичної особи збігаються за обсягом та у часі. Юридична особа нааабуває для себе цивільних прав та обов'язків через свої органи, які утвоввврюються і діють відповідно до закону та установчого документа. У деяких встановлених законом випадках юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків через своїх учасників. Оллрган або особа, яка за законом чи установчими документами юридичної особи виииступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень[1, ст. 91, 92].

Порівнюючи види дієздатності фізикииних осіб і правосуб'єктності юридичних осіб, у відмінностях між ними проявляється різниця між загальним цивільно-правовим статусом фізииичної і юридичної особи, що знайшло відображення у статті 91 Цивільного Киидексу, відповідно до якої юридична особа може мати такі ж права і обов'язки, яжк і особа фізична, за винятком тих, передумовою володіння якими є приллродні властивості людини. Здатність спадкувати і бути учасником сімейних віььдносин якраз і є проявом таких природних властивостей людини[1, ст. 91].

Конкретний склад учасниооків цивільних правовідносинах не є постійним і може змінюватися внаслідок правонаступництва[12, с. 458].

2.2 Об'єкти цивільних правовідносин

Питання про те, що саме ааслід вважати об'єктом цивільних правовідносин, належить до найбільш дискусійних у юридичній науці. За однією з найбільш обґрунтованих позицій, таким об'єктом є поведінка їх учасників, яка водночас виступає і об'єктом цивільно-правового регулааювання. Особливе практичне значення має законодавче виокремлення видіва об'єктів прав та обов'язків учасників цивільних правовідноасин, або ж об'єктів цивільних прав. Згідно із загальноприйнятою точкою зору, такими об'єктами виступають ті матеріальні та нематеріальні блага, задля отримання, використання, охорони чи захисту яких цивільні правовідносини встановлюються та здійснюються.

Легальну класифікацію об'єктэів цивільних прав наведено у нормі статті 177 Цивільного Кодексу України, згі дно з якою об'єктами цивавільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелеввктуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і немаввтеріальні блага [1, ст. 177]. Практичне значення поділу об'єктів цивільних прав та обов'язків на види полягає передовсім у відмінностях їх цивільно-правового режиму, у можливостях перебувати в цивооільному обігу, в особливостях здійснення і захисту прав на них.

Речі - найпоширеніший об'єкт цивільно-прккавових відносин, оскільки за їхньою допомогою задовольняються істотні потреби громадян та організацій. Речі є об'єктами речових правовідносин, що виниццмкають з договору застави. Речі - також об'єкти цивільно-правових відносимн, що виааникають з договорів купівлі-продажу, обміну, дарування. Тут суб'єктивні обов'язки продавця, дарувальника спрямовані на передачу права власності на річ і самої речі. І хоч при цьому виникають не речові, а зоаабов'язальні відносини, об'єктом останніх поряд з діями боржника (в нашому прикладі - продавця) є речі. Іноді в літературі в наведених прикладах речі називаааються об'єктами другого порядку (дії боржника - об'єкт першого порядку).

Дії - об'єкт цивільно-правових відносин, які виникають з договорів. Так, об'єктом цивільно-правових відносин з догповору перевезеддння є діяльність (система дій) перевізника, зобов'язаного здійснювати перевізний процес. Ця діяльність набуває характеру трансепортної послуги, тобто не пов'язаної зі створенням матеріальних благ.

Послуги можуть мати юридеичний характер. Об'єктом цивільно-правових відносин, що виникають з догоццвору доручення, є певні юридичні дії, оскільки за цим договором повірений укжжладає правочини, оформляє спадкові праева, одержує поштові перекази, кореспонденцію тощо.

Об'єктом циоовільно-правових відносин, які виникають з деяких договорів підряду, є дії, спрямовані на досягненнлля певного результажжту роботи (ремонт взуття, пошиття одягу, хімічнва чистка тощо)[13, c. 11 - 18].

Результати духовної та інтелектуальної творчості. Факти створення літературних, наукових, драмвиатичних творів, сценаріїв кінофільмів, радіо- і телевізійних передач тощо є юридиичними фактами, що породжують авторські правовідносини, їх об'єктом бввудуть визнані й інші твори, на які поширюється авторське право. Аналогічно до цього винахід, раціоналізаторська пропозиція, промисловий зразок є об'єктами винахідницьких відносин, що виникають на підставі фактів створення винаходу, розробввки раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка.

Одним з видів суспільццних відносин, які становлять частину предмета цивільного права, є особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими. Вони регулюються нормами цивільного пврава і тому це різновид цивільно-правових відносин. Цивільний Кодекс України, яаакий був прийнятий 16 січня 2003 року, не тільки ґрунтовно узаконив інститут особистих немайнових прав фізичних осіб у книзі 2, а й значно розширив особисті немайнові блага фізичних осіб, що охороняються нормами цивільного прввава. Тут не тільки традиційні особисті нематеріальні блага фізичних осіб: житллтя, здоров'я, честь і т. п. У книзі 2 передбачаються нові особисті нематеріальні блага: інформація про стан здоров'я, таємниця про стан здоров'я, свобода і особиста недоторканність, безпллечне довкілля, індивідуальність, особисті папери та інші,жж які є об'єктами цивільно-правових відносин. Також передбаыычається відкритий перелік особистих немайнових прав юридичних осіб на недоторканність їх ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права. Зазначені права захищаються так само, як і аналоаагічні права фізичних осіб[2, ст. 270].

Значного поширення набула такожа теорія, відповідно до якої єдиним об'єктом кожного цивільного правовідношення є поведінка людей. Дана теорія є наслідком неправильного уявлення про характер зв'язку правових відносин з діями суб'єктів цих відносин. Осрртаннім часом з'явилася теорія багатоступінчатого об'єкту цивільнореего правовідношення. Яка виділяє три види об'єктів правовідносин: юридичний об'єкт - поведінка зобов'язаної особи; ідеологічний об'єкт - воля учасників правовідношення; матеріальний об'єкт - річ або інше благо, з яким пов'язане суспільне відношення і на яке направлена поведінка учасників правовідношення.

З. Ромовська додеппржується думки про те, що до об'єктів правовідносин належать тільки реальні блрага, на використання або охорону яких спрямовані суб'єктивне право та правовий обов'яррзок. До них належать: матеріальні блага (жилі приміщення, гроші, предмввети домаыышнього вжитку, техніки тощо); предмети духовної творчості (твори літератури, науки, мистецтва), науково-технічної творчості (винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки); особисті немайнові блага, особисте життя гддромадян, честь, гідність та інші. З об'єктів правовідносин виключено дії, вони не можуть бутлли об'єктами правовідносин, оскільки дії зобов'язаної особи - факуутична поведінка, яка формується шляхом виконання юридичного обов'яуузку. Але останній є частиною змісту правовідносин. Отже, маємо збіг питань про об'єкт і зміст правовідносин. Водночас визначається, що об'єктами правовідносин можуть бути поряд з речами не самі дії, а їхні результати. Аргументи на коржжффисть позиції, що розглядається, уявляються непереконливими, оскільки прип цьомту не окребслюються об'єкти зобов'язальних відносин, пов'язаних із здійснпенням петьвної діяльності без створення матеріальних благ (наприклад, діяльність перевізника в зобов'язальних відносинах, що виникають із транспортних договорів; діяльььність повіреного в зобов'язальних відносинах, які поььроджуються договором доручення)[14, c.108 - 109].

Отже, цивільні правововпідносини між фізичними особами виникають, як правило, з приводу матеріальних, духовпвних та іншвих потреб. З урахуванням зазначеного об'єктами цивільних правовідносин можуть бути: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної діяльності, інфорвмація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.



2.3 Зміст цивільних правовідносин

Зміст цивільних правовідносиин становлять суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок.

Суб'єктивне право характиеризується єдністю трьох елементів: вид та міра дозволеної поведінки носія цього права і рамках яких сам носій самостійно реалізує свою свободу щодо вибору іншвого учасника, об'єкта, варіанта поведінки; право вимагати від інших осіб такої їх власновї поведінки, яка забезпечує досягнення мети вступу у ці правовідносини, власнввого інтересу. Це право вимагати певних зустрічних чужих дій; право вимагати застосування державою у особі її уповноважених органів примусу до носія зустрічного юааридичного обов'язку. Ці правомочності ще йменуються правом на захист.

Отже, суб'єктивне цивільне праааво - вид та міра можливої (дозволеної) поведінки учасника правовідносыыин, які забезпечуються можливостями вимог до носіїв зустрічного юридичного обов'язку і порушити у встааановленому порядку застосування засобів державного примусу.

Слід звернути увагу, що деякі суб'єктивні порава за своїм походженням і підставою виникнення є подвійними: елементамио правовідносин і суб'єктивним правом одночасно. Це власне природні права. Вони вибникають в силу народження людини[15, с. 106].

Юридичний обов'язок інших учасників таких прабббвовідносин полягає у тому, щоб вони утримувалися від поруббшення природних прав людини. Тож це дає підставу виділити юридичні обовбб'язки з активним змістом, де учасник правовідносин повинен учибббнити певну дію (передати майно, виконати роботи, сплатити гроші). В юридичних обов'язках з пасивним змістом зазвичай носієм є кожен і всякий хто повиббнен утриматись від учинення таких дій, які можуть завдати збитку чи ббшкоди правам і законним інтересам носія права.

Суб'єктивному цивілббьному праву у правовідносинах завжди протистоїть зустрічний юридичний обов'язок зобов'язаної особи (осіб). Варто підкреслити, що здебільшого суб'єктивні права та юридичні обов'язки є взаємокореспондованими. Тож юридичним обов'язком визнається вид і міра необхідної поведінки зобов'язаної особи як гаранта реалізації суб'єктивного права іншого учаыысника правовідносин забезпеченої можливістю застосування примусу.

При чотирьохланковій системі добээавляють норму цивільного права - встановлене чи санкціоноване державою правило поттведінки, що є обов'язковим для виконання і підтримується примусом з боку держави. Особливість норми цивільного права у тому, щто учасники правттовідносин можуть у рамках «дозволене все те, що не заборонене законом» сатмим ствоччрювати для себе норми права. Це так звані мононорми. Вони здебільше застоввсовуються тоді коли нормотворчі органи не поспівають за реально виникаючввими відносинами і їх учасники самі вимушені для себе творити право.

При п'ятиланковій системі у структуру праееевовідносин включаються підстави їх виникнення - конкретні життєві обставини (юридиыычні факти) з якими пов'язано виникнення, зміна та припинення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. [16, с. 110-112].

О. Іоффе висловлював своя точка зоруы, щодо змісту цивільних правовідносин На його думку, цивккільне правовідношжження володіє потрійним змістом: матеріальним, вольовим і юридичним. Матерірруальним змістом цивільного правовідношення є те суспільне відношенняуу, яке лежить в його основі; вольовим - воля держави, виражена в цивільно-правових нормах і виражена в самому правовідношенні; юридичним - права і обов'язки його суб'єктів. Неважко помітити, що теза про різносторонність змістду цивіыльного правовідношення породжена поєднанням і підміною різних поонять, які стосуються в першу чергу взаємозв'язку правових відносин з іншими видами суспілжьних відносин, і зокрема з економічними відносинами. Дійсно, термін «зміст» застоббсовується до суспільних відносин, що лежать в основі цивільних правовідносин, але тільки у тому випадку, коли йдеться про зміст, як бсукупності двох суспільних відношень: правового і, наприклад, економічного, але не пшро зміст одножго правового відношення, як вважає О. Іоффе[17; c.108 - 109].

Суб'єктивний цивільний обов'язок - це міра необхідрної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноважьеної особи. Він також пов'язаний з правом в об'єктивному рфозумінні. Так, стаття 655 ЦК України передбачає, що за договором купівлі-продажу прподавець зобов'язаний передати майно у власність покупцеві[ 1, ст. 655]. Це норма цивттільного права, тобто права в об'єктивному розумінні. Зазначений обов'язок вишшникає саме тому, що він встановлений нормою об'єктивного права. Виходячи із зььмісту суб'єктивного права та суб'єктивного обов'язку, можна сказати, що вони: відображають суть цивільних правовідносин, зумовлюючи «життя» цивільного права, його чинність.

Залежно від характеру зв'язку між суб'єктивним правом і суб'єктивним обов'язком зобов'язана особа відіграє: активну роль, тоттбто виконує певні дії (передає майно, сплачує гроші тощо). У зобов'язальттних відносинах здебільшого боржник - фігура активна. Скажімо, у зобов'язальних відносинах із договору підряду підрядник зобов'язується виконати ртоботу за завданням замовника. Інший приклад. За договором перевезеннпппя вантажу транспортна організація (перевізник) зобов'язується доставитим довіренпппий їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його одержуппвачу; пасивну роль, тобто у відносинах власності зобов'язана особа повинна утримллуватися від посягання на право власності, не перешкоджати здійсненню власником своїх прав. Тут активною фігурою є власник. Він активно здійснює праллва на власні дії: володіє, користується і розпоряджається майном. Також у авторських і винахідницьких відносинах суб'єктивні права авторів творів науки, літератури, винахідників набувають провідного і самостійного значенппня. Зобов'язані особи повинні не перешкоджати здійсненню авторських і винахідницьких прав.

Слід звернути увагу на те, що у більшоррсті цивільно-правових відносин кожний із суб'єктів має права і виконує оботв'язки. Так, у цивільно-правових відносинах із договору майнового найму наймодюавець зобов'язуєтпься надати наймачеві майно у тимчасове користування і має право вимагати від нього плати за користування майном. У свою чергу, наймач має право вимагати від наймодавця передачі йому майна у стані, що відповідає умовам договору і прааизначенню майна. Разом з тим наймач зобов'язаний користуватися майном відповідно до договору і призначення майна. Тільки в деяких цивільно-правовааих відносинах, що виникають із договорів, є чисті уповноважені і чисті зобов'язаээні особи. Наприклад, у цивільно-правових відносинах із договору даруваннооя обдарований має лише суб'єктивне право, а дарувальник - суб'єктивний обов'язок[18, с.82].

Отже, зміст цивільних правовідносин утворюють цивільні права та обов'язки суб'єктів правовідносин. Суб'єктивне право - це засновппана на законі можливість конкретної особи здійснювати певні дії та вимагати задоволення сжжвого інтересу від зобов'язаної особи. Зміст суб'єктивного права знаходить своє відображення у відповідних можливостях учасника зазначених відносин: здійснювати певні дії (наприклад, купувати, продавати, дарувалти речі, використовувати твори тощо); вимагати належної поведінки від золбов'язаних осіб (наприклад, виконати роботу, передати речі); можливість звернутися до застосування примусової сили державного апарату для реалізації права вимоги. Суб'єктивний цивільний обов'язок - це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи, якрру вимагає від неї уповноважена особа з метою задоволення своїх інтересів.



Розділ 3. Класифікація цивільних правовідносин

3.1 Класифікація цивільних правовідносин за загальнотеоретичним критерієм

Вивчення особливостей окремих видів цивільних правовідносин передбачає їх об'єднання в групи на підставі певних критеріїв. Цивільні правовідносини є особливим різновидом відносин, врегульованих нормами права. З огляду на це на них поширюється поділ правовідносин на види, вироблений загальною теорією права, а також особливі класифікації правовідносин, розроблені в цивілістичній доктрині.

Класифікація цивільних правовідносин за загальнотеоретичним критерієм:

За функціональним призначенням розрізняють регулятивні і охоронні цивільні правовідносини.

Регулятивні відносини - це правовідносини, через які здійснюється регулювання нормальних економічних відносин (власності, товарно-грошових) та особистих немайнових відносин. Тобто за допомогою регулятивних відносин відбувається правомірна діяльність фізичних та юридичних осіб. Саме тому вони виникають із договорів, односторонніх правочинів.

Наприклад, цивільно-правові відносини, що виникають з договору зберігання. За цим договором одна сторона (зберігач) зобов'язана зберігати річ, що передана їй іншою стороною (поклажодавцем), і повернути йому цю річ у цілості. Діяльність зберігача є правомірною, корисною. Інший приклад. На підставі договору довічного утримання виникають цивільно-правові відносини, в яких одна сторона (фізична особа) передає у власність іншій стороні (фізичній або юридичній особі) будинок або його частину, квартиру, інмше нерухоме або таке, що має значну цінність, рухоме майно, взамін чого набувач майна зобов'язується надати відчужувачеві або зазначеній ним третій особі дмовічне грошове або матеріальне утримання в натурі у вигляді житла, харчування, догляду, медичного обслуговування, санаторно-курортного лікування та іншої необмхідної допомоги. Тут також діяльність сторін є правомірною і взаємовигідною.

Дії спадкоємців з прийняття спадщини є односторонніми правочинами, що породжують регулятивні цивімьно-правові відносини, а саме - відносини власності.

Порушення правових норм і відповідного суб'єктивного права фізичних або юридичних осіб є юридичними фактами, на основі яких виникають цивільно-правові відносини між правопорушником і потерпілими. Внаслідок цих правовідносин у правопорушника з'являються обов'язки, які він вииконує на користь потерпілого. Зазначені правовідносини в юридичній літературі називаються охоронними. Іноді охоронні відносини визначаються як такі, що оформляють види юридичної відповідальності, застосування інших правових санкцій, тобто правовідносини, пов'язані із застосуванням засобів державною примусу.

Охоронні - це правовідносини, які виникаюють у випадках необхідності захисту інтересі учасників цивільного обороту. Вони виникають із правопорушень, тобто порушень правових норм, суб'єктиивних пррав і заподіяння шкоди потерпілим[19, с. 136 - 143].

Отже, регулятивні правовідносини оформлюють нормальний хід реалізації суб'єктивних прав та інтересів їх учасників, їх здійснення у непорушеному вигляді, а охоронні правовідносини юридично оформлюють заходи цивільно-правового примусу як реакції на порушення цивільних прав та інтересів. Практичне значення цього поділу полягає передовсім у тому, що для виникнення охоронних правовідносин необхідна особллива підстава - порушення цивільного права чи інтересу. Від того, чи має млісце таке порушення, залежить, чи підлягають застосуванню відповідні заходи цивільно-пралвового захисту (відшкодування шкоди, спростування недостовірної інформації, самозахист тощо).

Залежно від визначеності слкладу учасників розрізняють абсолютні («загальні») та відносні («конркретні») цивільні правовідносини.

В абсолютних відносиндах коло осіб, наділених обов'язками стосовно певної уповноваженої особи, є невизнжаченим (особисті немайнові правовідносини, речові правовідносини, правовідносини інтелектуальної власності). Натомість у відносних правовідносинах визначені як употвноважена, так і зобов'язана особи (договірні та недоговірні зобов'язання, спадкові, корпоратюивні правовідносини тощо). Охоронні правовідносини належать до відносних, тоді як регулятивні можуть бути як абсолютними, так і відносними (догоавірні правовідносини). Абсолютні правовідносини можуть трансформувафтись у відносні з настанням певних юридичних фактів (наприклад, завдадння шкоди, п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК). Практичне значення цього поділу зумовлено тим, що в регулятинвних абсолютних правовідносинах вимогу про захист порушеного права чи інтересу може бути висунуто проти будь-якої особи, яка їх порушила, тоді як у регулятивних відносних правовідносинах таку вимогу може бутти висунуто лише стосовно конкретно визначеної особи, які є їх учасником[20, с. 67].

Отже, класифікація цивільних прамвовідносин має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Вона дозволяє більш точно визначити характер взаємин їхніх суб'єктів, і, таким чином, дає можлимвість більш чіткого тлумачення цивільно-правових норм стосовно комнкретного вимпадку.

3.2 Основна класифікація цивільних правовідносин

Основних класифікацій цивільнмих правовідносин, які використовуються в цивілістичній доктрині: за наявністю економічного змісту цивільні правовідносини поділяються на майнові та особисті немсайнові.

Майнові правовідносини мають економлічний зміст, тоді як немайнові його не мають. Цей поділ знайшов своє закріплення на законодавчому рівні в ч. 1 статті 1 Цивільного Кодексу. Практичне значення цллього поділу зумовлюється відмінностями у правовому режимі майнових і немайновлих благ, а також у способах захисту при порушенні майнових жправ можуть бути використані лише вказані в законі чи договорі майнові санкції, а при порушенні особистих немайнових прав - також і санкції немайнового хараклтеру (наприклад спростування недостовірної інформації[1, ст. 277], а також будь-які інгші спопсоби захисту, які відповідають змісту порушеного права, способу його порушенниия та наслідкам, які спричинило це порушення[1, ст. 275]. Традиційно майнові правовідносини поділяються на ті, що юридично опосередкоявують «статику» економічного обігу, тобто стан належності, привласнення еконяомічних благ (иречове право, абсолютні майнові права інтелектуальної овласності) й на ті, що юридично оформлюють його «динаміку», тобто перехід таких благ (зобов'язальні правовідносини).

Поділ правовідносин на майнові й неомайнові є до певнлї міри умовним, оскільки виокремлюються майнові правовідносини, які не мають особистого характеру, та майнові правовідносини особистого характетру (договір доручення, довічного утримання, правовідносинаи участі в товаристві тощо). Немайнові правовідносини також прлийнято поділятл на дві групи: ті, що пов'язані з майновими, або ж немалйнові вдідносини, які не мають особистого характеру (правовідносини інтелектуальної власності) й ті, що не пов'язані з майновими (правовідносини особистих немайнових прав). На вимоги, що випливає з порушення особистих немайнових прав, позовдьна давність не поширюється, крім випадків, встановлених законом [1, ст. 268]. До немайнових правовідносин, що пов'язані з майновими, можуть бути віднеьсені також так звані «організаційні» цивільні правовідносини, які виникають, наьприклад, при укладенні попереднього договору [1, ст. 635], прийнятті рішень органами юридичюної особи [1, ст. 98].

За способом задоволення інтересу управненої особи майнові правовідносини поділяються на речові та зобов'язальні. У речмових інтерес уповноваженої особи задовольняється її власними діями, без спрлияння інших осіб. Натомість у зобов'язальних відносинах інтерес управненжої особи (кредитора) може бути задоволений лише шляхом активних дій зобов'язаної особи (боржника)[21, с. 145].

Залежно від характеру поведінки, слід розрізняти активні та пасивні цивільні правовідносини. Вони відрізняються рхарактером поведінки зобов'язаної сторони. Якщо на останню у правовідносинах подкладено обов'язок активної поведінки, то суб'єктивне право вичерпується лише двфома повноваженнями - правом вимоги і правом захисту порушеного суб'єктивноаго парава (у разі невиконання обов'язку). При цьому суб'єктивне право покликане забезпечити виконання обов'язку, тобто досягнення активної діяльності зобов'язаної сторони. До активних правовідносин належать зобов'язальні відносини. В них боржник зобов'язаний вчинити на користь уповноваженої особи (кредитора) певбну дію: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо. У пасивних правовиідносинах змістом суб'єктивного обов'язку є пасивна поведінка: зобов'вязана сторона повинна утримуватися від порушення суб'єктивного права уповноваженої сторони.