Переходячи конкретно до нашої теми, треба, зрештою, зауважити, що ХХ ст. позначилося зростанням етнонаціональної свідомості багатьох корінних народів, і з розвалом Російської імперії кримські татари теж стали вимагати для себе автономних і навіть державних преференцій.

Як відомо, урядування в Україні Центральної Ради надто непослідовно позиціонувалося щодо територіальної приналежності Криму. Проблеми визначення українського державного простору, які постали фактично від часу створення цього національно-політичного органу, виробили у його діячів надзвичайно делікатне ставлення щодо "кримського питання". Так, у рефераті одного з провідних діячів ЦР Федора Матушевського "Права національних меншостей", прочитаному на Всеукраїнському національному конгресі у Києві 6 квітня 1917 р., опріч проблеми забезпечення прав національних меншин, йшлося власне про те, "що таке Україна і чого ми для неї добиваємося" [2, 151]. І там у контексті боротьби українців за національно-територіальну автономію було сказано, що "Україною ми називаємо край, заселений поспіль нашим українським народом; край, в склад якого входить вісім губерень: Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Харківська, Катеринеславська, Херсонська та Чернігівська. " [2, 151]. Натомість із Таврійської губернії, згідно старого адміністративного поділу колишньої Російської імперії, Ф. Матушевський відніс до України лише 3 повіти - Бердянський, Дніпровський і Мелітопольський [2, 152]. Таким чином, сам Крим, у межах Сімферопольського, Євпаторійського, Перекопського, Ялтинського і Феодосійського повітів Таврійської губернії, на думку Матушевського та інших доповідачів національного конгресу, не був українською етнічною територією.

Тут варто зауважити, що сам етнографічний принцип визначення кордонів України, прихильником і основним промотором якого був голова ЦР Михайло Грушевський, значною мірою підважував політичну силу українського національного руху 1917 р. У зв'язку з тим, що на Наддніпрянщині проживало чимало інших етносів, у тому числі - російський, з боку Тимчасового уряду, а пізніше - і більшовиків етнографічний принцип визначення території України був предметом маніпулювання і затягування переговорів про визнання власне Української держави як такої. Незважаючи на це, до території проголошеної (у ІІІ Універсалі), незалежної (з ІV Універсалу) Української Народної Республіки Кримський півострів М. Грушевський і його прибічники не включали, хоча уряд (Генеральний Секретаріат) і співпрацював із політичними силами Криму у питаннях остаточного розмежування спірних областей.

Принагідно відзначимо, що, починаючи з лютого 1918 р., на зовнішньополітичній арені керманичі УНР і її нового уряду - Ради Народних Міністрів (РНМ), проводили дещо інший курс щодо Криму. На підставі Брестських домовленостей з країнами Почвірного союзу (27 січня (9 лютого) 1918 р.) і укладеного між ними й РСФРР мирного договору від 3 березня 1918 р., українські дипломати під час переговорів із російською стороною сподівалися вирішити "кримське питання" на свою користь. У зв'язку з цим, 14 лютого 1918 р. воно обговорювалося у РНМ УНР, де було зазначено, що РСФРР треба висунути умови, аби Крим залишався під впливом України. Окрім того, передбачалося поставити більшовиків перед "фактом", що "Весь флот (також і торговельний) на Чорному морі належить тільки Україні" [4, 25-25зв.]. З іншого боку, в ухваленому ЦР від 6 березня 1918 р. законі про новий адміністративно-територіальний поділ Української Народної Республіки Крим не вважався її державною територією [3, 41-43].

Цілком очевидно, що однією з обставин, з якою не могла не рахуватися молода українська держава, був національно-революційний рух кримських татар. У березні 1917 р. був утворений Мусульманський виконавчий комітет на чолі з 32-річним Челебі Челебієвим, який активно прагнув до співпраці з ЦР. У липні 1917 р. була створена "Міллі фірка" (національна партія), що ідеологічно спиралася на пантюркістські засади. Ця партія, спираючись на гарантії недоторканості Криму, які у листопаді 1917 р. своїм ІІІ Універсалом проголосила ЦР, організувала кримськотатарські установчі збори. Було ухвалено основи законодавства у Криму і створено кримськотатарський національний уряд на чолі з Ч. Челебієвим. Під час більшовицької окупації кінця 1917 - початку 1918 р. цей уряд було ліквідовано, а його керівника - вбито [5, 8]. Інший політичний діяч кримських татар Д. Сейдамет емігрував до Туреччини, де намагався заручитися підтримкою турецької влади у питанні державності Криму, але, блокований українською місією М. Левітського, зазнав дипломатичного фіаско.

Тим часом українські війська на чолі з полковником Петром Болбочаном, за підтримки німецько-австрійських військ (а подекуди - і всупереч їм) почали вигнання більшовиків з України і Криму, яке завершувалося у двадцятих числах квітня 1918 р. На той момент німецьке командування не бажало віддавати Крим під юрисдикцію українського уряду, а тому П. Болбочан змушений був відійти до північних повітів Таврійської губернії. У цей же час відбувалася ротація української влади на найвищому рівні, і за втручання німецького чинника замість Центральної Ради в Україні почалося правління гетьмана Павла Скоропадського.

Треба відзначити наполегливість гетьманського уряду у "кримському питанні". Фактично з самого початку в офіційних колах Гетьманату було висловлено думку про необхідність ведення однозначної як внутрішньої, та і зовнішньої політики у справі приєднання Кримського півострова до Української Держави. В той час, коли П. Скоропадський намагався порозумітися з цього приводу з вищим німецьким командуванням, у Міністерстві закордонних справ із "кримського питання" відбулася нарада (16 травня 1918 р.). Серед багатьох інших доповідачів професор права Ігор Кістяківський висловив ґрунтовний аргумент: "Без Криму Україна буде відкинена на схід і північ в обняття Москви. Самостійність в такому випадку ілюзорична. Що до народностей, що заселяють Крим, то принціп самовизначення націй мусить мати розумні межі".

29 травня 1918 р. у гетьмана на аудієнції був відомий знавець і теоретик української геополітики початку ХХ ст. і періоду Першої світової війни Дмитро Донцов, якому від П. Скоропадського надійшла пропозиція очолити Українську Телеграфну Агенцію (УТА), на котру покладався ряд важливих державних функцій (зокрема, ідеології та контррозвідки).Д. Донцов, як він сам написав у своєму київському щоденнику, нарікав під час тієї зустрічі на німецьке командування, дав гетьману одну зі своїх статей "про справу Криму" ("який німці збираються відкраяти від України") [7, 41].

На наступний день німецький та австрійський посли у Києві були офіційно сповіщені про позицію українського уряду щодо Криму. Голова МЗС Української Держави Дмитро Дорошенко повідомив представників Центральних країн, що "кримське питання" може бути вирішене шляхом надання півострову автономії. Німецьке командування обрало політику стримування таких намірів Гетьманату і стало розігрувати "проект кримської державності", створивши спочатку уряд Д. Сейдамета, а потім М. Сулькевича. У відповідь на ці кроки Рада Міністрів, зокрема, через Міністерство фінансів Української Держави, у середині серпня 1918 р. оголосили економічну блокаду Криму.

Упродовж літа українські дипломати змушені були вирішувати "кримське питання" і з Росією. Переговори з РСФРР, розпочаті у травні 1918 р., явно затягувалися російською стороною, - і одним із "каменів спотикання" нею було обрано питання державно-територіальної приналежності Криму. На початку червня голові УТА Д. Донцову уряд доручив розробити реферат про політичні кордони України, зокрема, у питанні щодо Кримського півострова. Як зазначив у своїх щоденних записах Д. Донцов, 7 червня він "мав реферат на Політичній Комісії нашої мирової делегації - про політичні границі України. Головні напрямні: старатися відділити від Росії і визнати як самостійні держави всі її "окраїни". Крим - інтегральна частина України, без політичного самовизначення" [7, 47]. Російська сторона затягувала переговори, вказуючи на те, що Українська Народна Республіка відмовилася від Криму у ІІІ Універсалі.

Всю облудність заяв російської мирної делегації 1918 р. і недалекоглядність українських політичних діячів періоду Центральної Ради з погляду геополітичної доцільності влучно охарактеризував знову ж таки Д. Донцов. "В Міністерстві Закордонних Справ пропонують мені зорганізувати товариство охорони Криму, як інтегральної частини української держави, - записав він у щоденнику 19 червня 1918 р., - Надумалися! Коли я вперше прибувши до Києва, порушив цю справу в нашій пресі, трактуючи Крим як невіддільну частину України, многі кивали головами на це, як на недемократичну єресь. Як на них - повинен був Крим мати право самоозначення. А коли б, виконуючи це право, він віддав би весь півострів, що прилягав до України, з усіма його базами, портами і твердинями, в руки якоїсь ворожої нам держави, - тим гірше для нас. Демократичні засади святі! Віват юстіція, переат Україна! При нагоді мушу поговорити про це з Дорошенком" [7, 53]. Слова сучасника Гетьманату Д. Донцова про геополітичне значення Кримського півострова надзвичайно влучно кореспондуються із висновками, до яких приходять сучасні дослідники. Зокрема, Ярослав Дашкевич в одній зі своїх публікацій відзначив, що "Крим зі своїми мізерними економічними і людськими ресурсами не здатний відігравати будь-яку самостійну політичну роль (так було майже завжди), але в руках держави імперського ґатунку перетворюється в півострівну дуже небезпечну для оточення збройну базу з великим стратегічним значенням" [8, 77].

Звичайно ж молода Українська Держава не могла погодитися на утворення чужоземного військово-стратегічного буферу в Криму. Тому П. Скоропадський дедалі наполегливіше став вимагати від німецького командування віддати Кримський півострів під юрисдикцію Гетьманату. Скидається на те, що на середину червня 1918 р. він отримав принципову на те згоду. Принаймні, стверджувати про це дають підстави свідчення Д. Донцова про його зустріч із гетьманом 20 червня. "Що відноситься до Криму, то справа, на думку гетьмана, стоїть добре", - занотував тоді у свій щоденник Д. Донцов. Далі йшли слова П. Скоропадського: "Я, знаєте. поставив німцям ультимат; я сказав, що просто піду геть, як з Кримом не буде так, як ми хочемо. Німці кажуть, що мусять тепер кокетувати з більшовиками. Тому не хочуть дати нам Криму. Тому видумують всяких Сулькевичів, кримських міністрів. Але як прийде час, Крим віддадуть нам" [7, 54].

Відтоді німецьке командування обрало посередницьку позицію у справі залагодження територіальної приналежності Криму: між українським урядом, кримським рухом та більшовицькими претензіями. За таких умов Українська Держава могла продовжувати економічну блокаду півострова, що, зрештою, дало свої результати: кримський крайовий уряд виявив готовність до переговорів і навіть приєднання Криму до Української Держави на автономних засадах. Згодом, щоправда, виявилось, що офіційна позиція, задекларована через німецьке посередництво, була лише черговим політичним реверансом з боку кримської сторони. Її представники, що прибули наприкінці вересня 1918 р. до Києва, свідомо оминали питання політичного змісту. Тоді, у відповідь на цю "бездіяльність", продовжуючи політику "митної війни", Українська Держава заявила про своє бажання ознайомитися з позицією представників основних національних груп Криму. Останні прибули до Києва у складі: Т. Рапп і А. Нефф - від німецьких колоністів, Ю. Везіров і А. Озенбашли - від кримських татар. Після цього, на спільному засіданні делегації українською стороною був запропонований проект входження Криму до складу Української Держави. Проект передбачав широку культурно-політичну автономію Криму з чітким розподілом повноважень: тих, що належали до загальнодержавної юрисдикції, і тих, що делегувалися автономії. Однак, кримській делегації модель автономії, запропонована Гетьманатом, здалася не дуже привабливою. Після тривалих дебатів, 12 жовтня 1918 р. Крим таки погодився на проект Києва, за умови створення відділів із кримських справ при міністерствах фінансів, закордонних і військових справ Української Держави і введення особливої посади статс-секретаря при гетьманові з кримських питань, який би мав право голосу в Раді Міністрів у межах своїх повноважень [9, 219; 10, 89-90].

Схоже на те, що в цей момент таку комбінацію підтримала і німецька влада. Представники німецької меншини в Криму першими дали згоду на затвердження попередньо укладеної угоди і погодились передати Українській Державі Чорноморський флот із Севастополем. Зрештою, прелімінарна угода була ратифікована і кримською стороною. "Митну війну" було припинено. Проте, як відомо, в середині листопада 1918 р. влада в Криму перейшла до проросійського кабінету і невдовзі тут висадилися війська генерала А. Денікіна [11, 157].

З падінням Гетьманату у грудні 1918 р. вирішення "кримського питання" стало фактично безперспективним для України, адже уряд Директорії в умовах військово-політичного пресингу більшовиків та білогвардійців не мав можливостей спиратися на підтримку населення навіть основних українських етнічних територій (відома була тоді поговірка "У вагоні Директорія, - під вагоном територія").

Протягом першої половини 1919 р. війська Директорії були витіснені і радянська влада встановилася на всій території України, крім Західної України. Почався процес встановлення контролю РРФСР над українським суспільством. Україна отримала нову назву - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Урядом стала Рада Народних Комісарів на чолі з Християном Раковським, болгарином за походженням.

У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву "воєнний комунізм", і в основі якої лежав насильницький злам економічної системи, що досі ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався безгрошовий товарообмін. Основні напрями політики "воєнного комунізму" включали в себе:

- націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалася Українська Рада народного господарства;

- ліквідацію великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;

- встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари.

На всій Україні вводилася продовольча розверстка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику червоного терору.

Після провалу окупації України військами Антанти антибільшовицькі сили стали покладати головні надії на командира Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Денікінський окупаційний режим існував улітку і восени 1919 р. Денікін розпочав з відновлення поміщицького землеволодіння: за допомогою військових команд у селян силою забирали землю і реманент, білогвардійці наклали великий продовольчий податок, який був не менший від радянської продрозверстки.

Денікін не визнавав незалежності України у будь-якій формі державної організації, відкидаючи як федеративні плани Скоропадського, так і самостійницькі ідеали Петлюри. Така позиція звичайно унеможливлювала спільний антибільшовицький союз армії УНР та Добровольчої армії. Натомість Денікін взагалі заборонив назву "Україна" - замість неї вживалась назва - "Юг России".

У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання, яке разом із наступом більшовиків змусило Денікіна відступити до Криму. На початку грудня більшовики взяли Київ і на початку 1920 р. знов контролювали всю територію України, за винятком окупованих Польщею Волині і Поділля.

У 1920 р. Петлюра уклав ряд конвенцій з польським урядом Пілсудського з метою досягти єдності в боротьбі з більшовизмом. За цими угодами польський уряд визнавав існування уряду УНР, натомість Польща отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, всю Галичину і частину Полісся.

25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польські армії - 20 тис польських і 15 тис. українських вояків форсували Збруч і вступили на територію України.

7 травня українські і польські війська зайняли Київ. С. Петлюра сподівався, що в Україні розпочнеться антибільшовицьке повстання, та цього не сталося. Східноукраїнське населення насторожено сприйняло українсько-польську угоду, а галичани розцінили її як зраду.

Радянські війська закріпилися на лінії Бровари - Бориспіль і спостерігали за тим, як поляки грабують місто, тому що радянський уряд України знаходився у Харкові.

З часом на польський фронт були перекинуті 1-а Кінна армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапаївська дивізія і вже 12 червня поляки залишили Київ.

Наприкінці червня війська Західного фронту під командуванням М. Тухачевського вступили на територію Польщі і рушили на Варшаву. Поляки звернулися до Антанти і погодилися на всі умови. Після досягнення домовленостей британський міністр закордонних справ лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до радянського уряду, в якій вимагав, щоб Червона армія зупинилася перед лінією, яку Антанта 8 грудня 1919р. визначила як кордон між Польщею, з одного боку, і Білорусією та Україною - з другого. Цей кордон дістав назву "лінії Керзона". У відповідь на ноту Керзона В. Ленін висунув вимогу прискорення наступу на Польщу. Проте, у жовтні вдалося підписати перемир'я, яке зафіксувало згоду радянської сторони на те, щоб Західна Україна та Західна Білорусія залишилися в межах Польської Держави.

Завершальний етап боротьби між більшовиками і білогвардійцями - війна з П. Врангелем. Після відставки А. Денікіна у квітні 1920 р. кримське угрупування очолив командир Кавказького корпусу П. Врангель, який дістав від Антанти найсучасніші види озброєння. Радянські війська, що діяли проти білогвардійців, очолив М. Фрунзе.

Йому вдалося прорвати оборону і увійти в Крим. Разом із червоноармійцями у складі групи під час штурму Перекопу і переходу через Сиваш наступали махновці, які виявили себе справжніми героями. Багато з них загинуло, а ті, котрі лишилися в живих, за наказом Л. Троцького і М. Фрунзе були розстріляні як вороги революції. Після цього Н. Махно вже боровся проти більшовиків до кінця життя.

С. Петлюра у 1921 р. ще продовжував боротьбу з більшовиками. Його загони здійснювали з території Польщі партизанські рейди на Правобережжя.

Так завершився чотирирічний героїчний і трагічний період боротьби за державне відродження України. І як писав І. Лисяк-Рудницький: "Нема сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжники цієї самої боротьби на новому історичному етапі".

1.2 Аналіз перших спроб становлення Кримської державності (1917-1919)