Державне правління

Форма державного правління в сучасній Українській незалежній державі. Порівняльна характеристика змін в державному правлінні, які відбулися з прийняття Конституції за редакцією 2004 року. Удосконалення сучасної форми державного правління в Україні.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 15.05.2015
Размер файла 60,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

I. Поняття форми державного правління.

II. Форма державного правління в Українській незалежній державі:

1) Етапи становлення.

2) Сучасний стан.

Порівняльна характеристика змін в державному правлінні які відбулися з прийняття Конституції за редакцією 2004 року.

3) Перспективи розвитку. Удосконалення форми державного правління в Україні

III. Форма правління в Україні: пропозиції подальшого реформування.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Історично склалося так, що питання, пов'язані з владою, державою завжди викликали та викликають значний інтерес у нашому суспільстві. Вони наболілі в сучасних умовах, на них замикаються непрості взаємини президентських і парламентських структур, труднощі порозуміння й одностайності, наслідки непродуманої приватизації, податкова політика, розгул злочинності, дошкульна проблема високих цін і тарифів та багато іншого.

Наразі тема вдосконалення державного правління - одна з основних для кожного громадянина тієї чи іншої держави, зокрема й України. Адже будь-яка держава є єдина по суті, змісту та формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й ефективно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, гарантуючи цілісність та безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення. Врахування цих закономірностей - необхідна передумова побудови в Україні саме такої держави, яка могла б посісти гідне місце в європейській та світовій співдружності держав.

Мета роботи полягає у комплексному науковому аналізі питання сучасної форми правління в Україні та подальший її розвиток в нашій правовій державі Україні.

Трансформаційний шлях постсоціалістичних держав, у тому числі України, засвідчує, що успіх або провал демократії залежать не тільки від базових соціально-економічних і геополітичних чинників, але й великою мірою від методології розподілу політичної влади та дизайну базових політичних інститутів. Саме останні фактори суттєвим чином впливають на рівень консолідації суспільства, формують ефективність державних структур й, отже, забезпечують як стабільність політичного режиму, так і сталість державного розвитку.

I. Поняття форми державного правління

Безпосереднім виявом принципу поділу влади є форма правління. Поняття форми правління має два аспекти: формальний і фактичний або правовий і політичний, які звичайно хоча б частково не співпадають. Форма правління в юридичному відношенні - це її правова модель, сконструйована в законодавстві (насамперед на рівні конституції) відповідної держави, у той час як форма правління в політичному аспекті - це фактичний результат розвитку політичного процесу, наслідок реальної взаємодії вищих органів державної влади між собою в рамках принципів поділу функцій державної влади та її єдності.

Форма державного правління - це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Зовні форма правління зумовлена насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту. Однак по суті визначальними тут є взаємовідносини органів законодавчої і виконавчої влади.

Характер взаємовідносин вищих органів держави є визначальним і з точки зору теорії поділу влад. Ідея поділу влад у найбільш чіткому і послідовному викладі була запропонована вже згадуваним Ш. Монтеск'є. Він розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з них мала здійснюватися відповідними органами (органом). Усі три влади визначалися як рівно значущі і взаємно зрівноважені. Ш. Монтеск'є розглядав поділ влад не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як розмежування політичних сил, що здійснюється в ім'я політичних свобод. На його думку, зосередження всіх названих влад у руках однієї особи чи групи осіб було б неприпустимим.

Як альтернативу деспотизму і гарантію додержання прав і свобод особи розглядали поділ влад і всі наступні прихильники цієї ідеї.

Саме така форма закріплення поділу влад довгий час була загальноприйнятою в конституційному праві зарубіжних країн, які реально або номінально сприйняли названий принцип. У багатьох новітніх конституціях, прийнятих на початку 90-х років XX ст., відповідний принцип до того ж прямо задекларований. Декларуючи на конституційному рівні поділ влад, правлячі кола застерігають необхідність відповідними засобами створити умови для переходу до нових форм державно-політичного життя.

З іншого боку, це означає проголошення відмови від раніше прийнятих принципів організації влади і побудови державного механізму.

Принцип поділу влад є своєрідним постулатом. У зарубіжній конституційній теорії і практиці до нього звертаються майже кожного разу, коли виникають різні кризові ситуації у сфері державно-політичних відносин владарювання. Все це свідчить про значущість і життєвість цього принципу. Нерідко принципу поділу влад надають суто політичного значення і не фокусують увагу на його юридичному змісті. Такий підхід ґрунтується на визнанні того, що навіть за умови наявності у державних інститутів різних повноважень і функцій їхні дії спрямовані на досягнення спільної мети. Тим самим принцип поділу влад, по суті, замінюється принципом розподілу державних функцій.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так звана змішана республіканська форма, або, враховуючи різноманітність конкретних форм, змішані республіканські форми правління, які нерідко називають парламентсько-президентськими (президентсько-парламентськими) або, що не зовсім вдало, напівпрезидентськими республіками.

Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської і парламентарної республік.

Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її.

З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб'єктами виконавчої влади є прем'єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Фінляндія, Франція і Хорватія.

Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших сучасних форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем'єр-міністр.

Конституції більшості відповідних держав припускають можливість своєрідного дрейфу форми правління в межах зміни співвідношення повноважень між президентом і прем'єр-міністром. Це пов'язано з невизначеністю і надмірною узагальненістю окремих конституційних положень щодо виконавчої влади.

Отже, характер форми правління відображає особливості державного ладу, зафіксовані в основному законі. Йдеться про конституційно визначені взаємовідносини вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади. Іноді в конституціях прямо визначається форма правління.

II. Форма правління Української незалежної держави

Для того щоб до кінця розуміти сутність речей та явищ, потрібно знати їх минуле та розвиток від самого початку існування. Тому я вирішили прослідкувати становлення та зміни форми правління в України від часів отримання незалежності і до сьогодні.

Форма державного правління незалежної України, яка пройшла у своєму розвитку кілька етапів, почала формуватися ще в роки Радянської України.

1) Етапи становлення

Перший етап, який був найкоротшим,охоплює період з червня по листопад 1991 року. Характерною його рисою була боротьба між прихильниками президентської та парламентської (із радянським відтінком) республік. Верховна Рада України ще 19.06.1991 р., тобто під час існування СРСР, ухвалила концепцію нової конституції. Вона передбачала «створення принципово нової системи виконавчої влади, яка має здійснюватися Президентом, Віце-президентом Республіки, Кабінетом Міністрів і державною адміністрацією» [7].

Закон від 05.07.1991 р. «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР»,теж закріплював, що Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади [8]. Але в діючому на той час з 1978 року Основному Законі України ключовою залишалось конституційне положення про те, що народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України, а всі інші державні органи (тобто, і Президент) підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів. Конституціоналізовані таким чином владні відносини свідчили про еволюцію радянської республіки у бік парламентської.

Після проголошення незалежності процеси, пов'язані із запровадженням поста президента, активізувалися. Це зумовлювалося тим, що на той час в суспільстві та політичному середовищі поширилися настрої запровадження цього нового для України інституту глави держави з метою зміцнення влади, дезорганізованої після розпаду СРСР. Вважалось, що сильна президентура спроможна «прискорити темпи трансформації соціально-економічних відносин і створення дієвої системи державного механізму» [9, с.12]. Перший офіційний проект нової Конституції України, розроблений робочою групою Конституційної комісії (листопад 1991 р.), також передбачав, що Президент мав бути главою держави і главою виконавчої влади. З урахуванням того, що йому також надавались повноваження по формуванню Кабінету Міністрів без участі парламенту, то виходить, що розробники проекту брали за основу президентську модель організації державної влади в Україні.

Другий етап (грудень 1991 - червень 1996 р.) в еволюції форми правління починається з появою у політико-правовій практиці України інституту президентства. Цей етап характеризувався перманентною політичною боротьбою між прихильниками впровадження в Україні парламентської і президентської форм республіки. Причому, скориставшись втратою Верховною Радою позицій єдиного всевладного органу, виконавча влада на чолі з Президентом (1.12.1991 р. главою держави було обрано Л. Кравчука) спробувала їх посилити. Зокрема, у лютому 1992 р. Л. Кравчуком створено Державну думу України, яка мала виконувати консультативні функції при Президенті [10, с.438]. Але в останнього з'явились наміри не обмежуватись тільки сферою виконавчої влади, а через Державну думу взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Парламент відповів жорсткою опозицією і Президент змушений був розпустити Державну думу. Майже водночас із впровадженням Державної Думи Президентом була здійснена спроба зміцнення виконавчої вертикалі влади. В березні 1992 р. за поданням Л. Кравчука Верховна Рада України прийняла закон про запровадження посади представника Президента. Інститут представників Президента певною мірою зміцнив виконавчу вертикаль влади, але взаємовідносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад не були чітко сформульованими. Конституційно невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і Прем'єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президенту. Це ще раз підтверджувалося у проекті Конституції України в редакції від 1.07.1992 р., де статус Президента визначався як глави держави і глави виконавчої влади.

В проекті від 27.05.1993 р. спостерігаються вже риси, притаманні змішаній республіці: Президент визнавався лише главою держави (ст.142 проекту), йому підпорядковувався Кабінет Міністрів, який водночас був відповідальний перед парламентом (ст.155 проекту). Такий стан речей не міг задовольнити чинного на той час Президента України Л. Кравчука, що здійснив чергову спробу очолити виконавчу владу. Восени 1993 р., Л. Кравчук, згідно підписаногоним 27.09.1993 р. Указу «Про керівництво Кабінетом Міністрів України», прийняв на себе обов'язки глави виконавчої влади [11]. Але намір надати українській республіці президентського змісту не увінчався успіхом: 23.06.1994 р. зазначений указ було скасовано. Після президентських виборів 10.07.1994 р., коли замість Л. Кравчука Президентом України було обрано Л. Кучму, Голова Верховної Ради О. Мороз, голова уряду В. Масол та новообраний глава держави Л. Кучма опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися діючої конституції та змінювати її положення тільки за доброїволі всіх сторін. Але своєрідне зобов'язання представників законодавчої та виконавчої гі-лок влади розв'язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу, так і не було виконано. Наприкінці 1994 р. Л. Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект закону про владу. В ньому містилися конкретні пропозиції щодо розмежування влади в законодавчій і управлінсько-розпорядчій сферах.

Проходження законопроекту в структурах Верховної Ради відбувалося уповільнено. Ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання і прийняття законів не викликала зацікавленості у багатьох депутатів - особливо у тих, хто розумів, що законодавча влада надто абстрактна, а виконавча конкретна і пов'язана з безпосереднім впливом на кар'єри людей і матеріальні цінності. 18.05.1995 р. простою більшістю голосів український парламент прийняв закон «Про державну владу й місцеве самоврядування». Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду,склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. З прийняттям цього закону був зроблений ще один крок на шляху нормативного закріплення президентських ознак в український республіці, але до конституціоналізації та впровадження в політичну практику цих норм справа не дійшла. Для введення у дію вищезазначеного закону виявилася потрібною кваліфікована більшість голосів, тобто дві третини. Існуючий партійний склад парламенту робив це недосяжною справою. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлікту: підписання конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою.

Переговори про конституційну угоду у Верховній Раді затяглися. В ситуації, що склалася, Л. Кучма 31.05.1995 р. видав указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові та Верховній Ради. Однак до опитування справа не дійшла - 08.06.1995 р. Л. Кучма і О. Мороз підписали Конституційний Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової конституції України». Щодо форми правління, то Договір по суті «законсервував»закріплені до тих пір у конституційному законодавстві безсистемні риси парламентської та президентської республік з домінуванням елементів останньої. Але у практичній площині політична боротьба не припинилася аж до прийняття нової Конституції України.

Третій етап (червень 1996 - січень 2006 рр.) ознаменований остаточною конституціоналізацією державної форми правління.

Нова Конституція України від 28.06.1996 р. закріпила у державі змішану форму республіканського правління (його президентсько-парламентський різновид), яка акумулювала в собі як риси президентської республіки: а)позапарламентський метод обрання президента і формування уряду (окрім Прем'єр-міністра ); б) відповідальність уряду перед президентом, в) широкі конституційні повноваження глави держави; г) можливість його усунення від влади в порядку імпічменту тощо, так і риси парламентської республіки: а) наявність окремого органу виконавчої влади - Кабінету Міністрів на чолі з Прем'єр-міністром; б) підзвітність і підконтрольність Кабінету Міністрів парламенту; в) широкі повноваження парламенту в законодавчій та інших, визначених Конституцією, сферах; г) можливість розпуску парламенту Президентом тощо. Встановлення такого «симбіозу» було зумовлено співвідношенням політичних сил на момент прийняття конституції та фактором запозичення європейського зарубіжного досвіду. Останній показував, що на той час в Європі, за винятком Кіпру та Грузії, не було країн з президентською формою державного правління, а переважна більшість держав, зокрема, наші сусіди - Білорусь, Молдова,Польща, Росія і Румунія обрали і до того часу закріпили у своєму конституційному законодавстві саме змішану форму республіканського правління, започатковану, як відомо, Францією, ще у 1958 році.

З юридичної точки зору, конституйована конструкція влади являла собою досить збалансовану систему, котра би могла забезпечити оптимальну взаємодію гілок влади для вирішення відповідних завдань та досягнення поставлених перед державою цілей. Але на практиці форма правління української держави відійшла від своєї теоретико-юридичної (конституційної) моделі.

Цей відхід був зумовлений політичною та соціально-економічною ситуацією в країні: безперервним за всі роки незалежності політичним протистоянням між гілками влади, соціальною диференціацією населення та поляризацією суспільства, погіршенням життя простих людей. Проведений у 2001 р. Всеукраїнський перепис населення свідчив, що кількість населення України, порівняно з попереднім переписом, зменшилася майже на 4 млн. Ще у XVIII столітті Ж.-Ж. Руссо, пов'язуючи стан демографічної ситуації в країні з ефективністю форми правління, писав: «Правління, при якому народ зменшується в кількості та поступово занепадає, є найгіршим» [12, с.271]. Зрозуміло, в сучасних умовах абсолютизовувати цей висновок видатного французького мислителя не слід, але те, що встановлена в Україні юридична модель форми правління на практиці виявилася неефективною, це очевидний факт.

Надія на плідне співробітництво виконавчої та законодавчої гілок влади, переваги якого в теорії дає змішана форма державного правління, не виправдала себе. На практиці вона привела до утворення нетривкої рівноваги між Президентом і парламентом і взаємного блокування своїх дій. На цьому етапі, як і за часів Л. Кравчука, спостерігається намагання з боку чинного Президента вивести себе та уряд від «опіки» Верховної Ради України, посилити свої позиції відносно парламенту. Але ні рішення Всеукраїнського референдуму від 16.04.2000 р. (про скорочення чисельності депутатів та їх статусу, про розширення переліку конституційних можливостей Президента розпустити парламент з одного до трьох таких випадків та ін.), ні парламентські вибори 2002 р. не призвели до бажаного Л. Кучмою результату. Так як прогнозувати стан майбутніх відносин між президентською та законодавчою владою було важко, глава держави пішов на радикальні кроки у реформуванні політичної системи країни. В промові з нагоди Дня незалежності (24.08.2002 р.) Л. Кучма запропонував перетворити діючу на той час президентсько-парламентську республіку на парламентсько-президентську.

Але протягом двох років Президентові так і не вдалося провести зазначені конституційні зміни через парламент. Сприятлива ситуація для цього з'явилася під час «Помаранчевої революції»,коли після другого туру голосування на виборах Президента України 21.11.2004 р., Верховна Рада України 8.12.2004 р. у пакеті прийняла кілька законів, спрямованих на нормалізацію кризової політичної ситуації, що склалася. Серед цих законів головним був Закон України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-ІV [13], який наддав формі правління Української держави нової юридичної конфігурації.

З 1.01.2006 р., коли внесені Законом № 2222-ІV в Конституції України зміни набули юридичної сили, починається новий, четвертий етап (січень 2006 р. - жовтень 2010 р.) в еволюції форми правління української держави. За новою юридичною конфігурацією конституціоналізовану форму державного правління стали визначати як парламентсько-президентську республіку, оскільки парламентські елементи стали домінувати над президентськими. Подальша політична практика показала, що новообраний Президент України В. Ющенко, як і його попередники, не змогли зміритися з таким станом речей. Характерна для усього періоду незалежності конфронтаційна обстановка між Президентом з одного боку та парламентом (також і урядом) з іншого при його «правлінні» ще більше загострилася.

Це призвело зокрема до того, що на чергових президентських виборах у січні 2010 р. В. Ющенко програв своєму колишньому опонентові В. Януковичу. Останній, вступивши на посаду, почав здійснити заходи щодо зміцнення своєї влади відносно уряду та парламенту. Апогеєм цього стало рішення Конституційного суду України № 20-рп/2010 від 30.09.2010 р., згідно з яким Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8.12.2004 р. № 2222-IV було визнано неконституційним, таким, що втрачає чинність, а всі нормативно-правові акти мали бути приведені у відповідність до Конституції України від 28.06.1996 р. [14].

Отже з 01.11.2010 р., починається новий, п'ятий етап в розвитку (жовтень 2010 -21 лютого 2014 рік ) форми державного правління України. З введенням у дію нормативних положень Конституції України від 28.06.1996 р., а також Закону України «Про Кабінет Міністрів України № 2591-VI від 7.10.2010 р. [15] можна стверджувати, що на цьому етапі юридична модель форми правління української держави набула максимально-можливого «президентсько-парламентського змісту», а її політична модель -президентського змісту.

Отже Україна, рухаючись у бік парламентаризованих форм державного правління, зробила радикальний крок у зворотному напрямку, тобто на користь президентської форми державного правління.

Але після сумних подій на Майдані, Україна все ж таки повернулася на шлях парламентаризму і 21 лютого 2014 року на пленарному засіданні четвертої сесії сьомого скликання Верховна Рада України прийняла довгоочікувану низку законопроектів, один з яких запроваджує повернення до Конституції 2004 року. Тобто, ми знову живемо у парламентсько-президентській республіці.

Отже, розглянувши всі етапи, які пройшла Україна щодо удосконалення та зміни державного правління, можна перейти до розгляду самої суті питання - сучасний стан та тенденції розвитку форми державного правління в Україні.

2) Сучасний стан

державний правління україна конституція

Події останніх місяців, наявність конституційних конфліктів між вищими органами державної влади та реалії сьогоднішньої політики в нашій державі свідчать, що назріла потреба дослідити сучасну форму державного правління й дати відповіді на запитання: якою є Україна за формою державного правління після нещодавно внесених змін до Конституції України або на першому етапі конституційної реформи? А також оцінити внесені до Основного Закону зміни з точки зору розвитку парламентаризму, демократії, гарантій прав і свобод громадян.

До 21 лютого 2014 року, ще донедавна ми жили у президентсько-парламентській державі. На сьогоднішній день, відповідно до положень Конституції, Україна - це республіка за змішаною формою правління, а саме парламентсько-президентською.

Однією із сутнісних ознак парламентсько-президентської республіки є компетенційна перевага парламенту у формуванні уряду, що здебільшого зумовлено використанням юридичної інвеститури при формуванні вищого органу виконавчої влади. Конституція України (статті 83 і 114) визначає, що коаліція депутатських фракцій вносить пропозиції щодо кандидатури Прем'єр-міністра Президенту України та кандидатур до складу уряду (окрім Міністра оборони й Міністра закордонних справ). За поданням Президента Верховною Радою України призначаються Прем'єр-міністр, Міністр оборони й Міністр закордонних справ, а за поданням Прем'єр-міністра -- інші члени Кабінету Міністрів України. Як свідчить зарубіжний досвід побудови парламентсько-президентських республік, винятки для глав держав стосовно внесення кандидатур окремих членів уряду зазвичай не передбачаються.

Для парламентсько-президентських республік характерним є те, що юридичну відповідальність уряд несе перед парламентом і складає повноваження перед новообраним парламентом. Наявність конституційних положень про підзвітність уряду президентові для першого не має значущих юридичних наслідків, оскільки відставка його або окремих членів уряду (колективна й індивідуальна відповідальність) може статися виключно за рішенням парламенту (відмова в довірі, висловлення недовіри, відставка прем'єр-міністра). Президент тільки затверджує цей факт або вносить зміни до складу уряду, як правило, за пропозицією прем'єр-міністра. Стосовно глави уряду використовується як конструктивний, так і неконструктивний вотуми недовіри. Питання про довіру може бути ініційовано і самим урядом, у тому числі й пов'язано з прийняттям парламентом урядового законопроекту. Якщо уряд такої довіри не отримує, він іде у відставку. Як форма парламентського контролю в цих країнах широко використовується інтерпеляція.

Частина 2 ст. 113 Конституції проголошує, що Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією. Через відсутність у глави держави повноважень щодо звільнення за власною ініціативою навіть тих міністрів Кабінету Міністрів, щодо яких він вносить подання до Верховної Ради на призначення, положення, згідно з яким Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом, втрачає сенс. Що стосується форм відповідальності уряду, то у ст. 87 Конституції закріплено, що Верховна Рада за пропозицією Президента або не менш однієї третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів і прийняти резолюцію недовіри йому більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Модель організації державної влади в парламентсько-президентській республіці відрізняється тим, що повноваження президента щодо розпуску парламенту, яке найбільшою мірою дозволяє йому конкурувати з останнім (у цій ситуації з опозиційною парламентською більшістю) з питання формування уряду, має істотну особливість: президент не є вільним у питанні щодо розпуску парламенту. На відміну від парламентських республік, де за поданням прем'єр-міністра парламент може бути розпущено в будь-яких випадках, і президентсько-парламентських, де президент не обмежений ані підставами розпуску, ані думкою будь-якого іншого державного органу чи посадової особи, у парламентсько-президентській моделі ці випадки чітко визначені конституцією. Вони переважно прямо пов'язані з питанням (і процесом) формування уряду. З урахуванням цього зазначені положення не виключають президента з кола суб'єктів, які володіють повноваженнями брати участь у формуванні уряду. Отже, особливістю парламентсько-президентської республіки є наділення глави держави правом розпуску парламенту запевних конституційно визначених підстав (з урахуванням часових і кількісних обмежень). Якщо ж президент не обмежений підставами розпуску парламенту, то це значно підсилює його вплив на останній і відповідає президентсько-парламентському різновиду змішаної форми державного правління.

Стаття 90 Конституції України закріплює, що Президент України вправі достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо, по-перше, протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до ст. 83 Конституції; по-друге, протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано його персональний склад; по-третє, протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Окрім того, рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Серед ознак змішаної республіки (як парламентсько-президентської, так і президентсько-парламентської) слід виокремити й заміщення поста (посади) президента шляхом загальних прямих виборів.

Отже, перехід до парламентарно-президентської форми правління не зводиться до перерозподілу повноважень на користь представницького органу. В умовах вітчизняних політико-правових реалій це також вимагає запровадження відповідних механізмів взаємовідносин Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України. Стійка парламентська більшість, сформована з потужних центристських партій, може забезпечити ефективну законодавчу діяльність Парламенту у взаємодії з Урядом [5]. Навпаки, відсутність стабільної правлячої більшості в Парламенті неминуче призводитиме до затяжних, хронічних урядових криз. Такі кризи можуть спричинити корекцію форми правління в напрямі послаблення в політичному процесі позицій представницького органу. Хоча розширення сфери застосування принципу одноосібного прийняття рішень може забезпечити більшу стабільність державного механізму (сказане іллюструє організація влади у президентських формах правління), це, у свою чергу, загрожує посиленням авторитарних тенденцій. У своїй відомій роботі “Політичні партії” Моріс Дюверже наголошує, що “Сама техніка парламентського режиму несумісна з... розірваністю між більшістю (парламентською - Р. М.) й урядом, оскільки вона з необхідністю вимагає, щоб другому відповідало перше” [6]; і ще: “За парламентського режиму уряд має спиратись на коаліцію об'єднаних партій” [7]. Навпаки, штучне стримування розвитку політичних партій, відсторонення їх від формування уряду сприяє надмірному розростанню політичного впливу державної бюрократії, появі в державному житті авторитарних тенденцій, інтенсифікації політичних конфліктів.Перехід до парламентарно-президентської форми правління в якості однієї з головних своїх умов передбачає парламентський спосіб формування уряду. У даному відношенні утвердженню режиму парламентаризму в Україні відповідає один з аспектів політичної реформи, відповідно до якого Уряд припинятиме повноваження перед новообраним Парламентом (а не перед Президентом) і представницький орган формуватиме новий Уряд.

Порівняльна характеристика положень Конституції за редакцією 1996 року та Конституції за 2004 рік.

Конституція України 8 грудня 2004 року

Конституція України 28 червня 1996 / 1 жовтня 2010 року

Стаття 76

Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.Строк повноважень Верховної Ради України становить п'ять років.

Стаття 76

Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.

Стаття 77

Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Верховної Ради України.

Стаття 77

Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України.

Стаття 78

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі.

Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.

Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом.

У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного депутата України.

Стаття 78

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі.

Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі.

Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом.

Стаття 81

Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково в разі:

1) складення повноважень за його особистою заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України;

5) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;

6) невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції;

7) його смерті.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України - в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України у випадках, передбачених пунктами 1, 4 частини другої цієї статті, приймається Верховною Радою України, а у випадку, передбаченому пунктом 5 частини другої цієї статті, - судом.

У разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо народного депутата України, визнання народного депутата України недієздатним або безвісно відсутнім його повноваження припиняються з дня набрання законної сили рішенням суду, а в разі смерті народного депутата України - з дня смерті, засвідченої свідоцтвом про смерть.

У разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення.

Стаття 81

Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі:

1) складення повноважень за його особистою заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;

5) смерті.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду.

Стаття 82

Перше засідання новообраної Верховної Ради України відкриває найстарший за віком народний депутат України.

Стаття 82

Перше засідання Верховної Ради України відкриває найстарший за віком народний депутат України.

Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та законом про регламент Верховної Ради України.

Стаття 83

У разі оголошення указу Президента України про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях Верховна Рада України збирається на засідання у дводенний строк без скликання.

Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України.

У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.

Засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України.

Депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, передбачені цією Конституцією.

Стаття 83

У разі введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада України збирається у дводенний строк без скликання.

Стаття 90

Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції;

2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання.

Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені Президентом України в останні шість місяців строку повноваженьВерховної Ради України або Президента України

Стаття 90

Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання.

Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень Президента України.

Стаття 93

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України.

Стаття 93

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Стаття 112

У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається наГолову Верховної Ради України. Голова Верховної Ради України в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6 - 8, 10 - 13, 22, 24, 25, 27, 28 статті 106 Конституції України.

Стаття 112

У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається наПрем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6, 8, 10, 11, 12, 14, 15, 16, 22, 25, 27 статті 106 Конституції України.

Стаття 114

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри.

Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України.

Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Стаття 114

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Прем'єр-міністр України призначаєтьсяПрезидентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.

Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.

Стаття 115

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України.

Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Верховній Раді України про свою відставку.

Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України

Стаття 115

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України.

Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Президентові України про свою відставку.

Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж шістдесят днів.

Прем'єр-міністр України зобов'язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням Президента України чи у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри.

Отже узагальнюючи вищенаведене, можна дійти висновку, що конституціоналізація по суті президентської форми державного правління в Україні, її «трансплантація» на базіполітичного режиму зі значними залишками недемократичних елементів, може мати небажані політичні наслідки. Більше того, такий поворот подій з точки зору євроєінтеграційних устремлінь України є очевидно помилковим, адже в Європейському Союзі (за певним винятком Кіпру) немає жодної країни з подібною формою державного правління. З огляду на це я вважаю, що прийняття Конституції за редакцією 2004 року є перспективним для України крок у бік більшої парламентаризації форми державного правління, побудови її європейської парламентсько-президентської моделі. Її інституціональну структуру складають президент, уряд і парламент.

Глава держави при цьому різновиді змішаної форми правління не є носієм виконавчої влади, але його правовий статус «сильніший» ніж при парламентській формі правління, позаяк президент легітимується безпосередньо народом. Це дає йому право представляти державу в середині країни та і за її межами, формувати одноосібно або разом з парламентом деякі державні органи, брати участь у законодавчому процесі (законодавча ініціатива та право вето), забезпечувати наступність державної влади, виступати арбітром між виконавчою та законодавчою владою (виносячи найважливіші державні питання на національний референдум, відправляючи уряд у відставку за ініціативою парламенту або розпускаючи останній за ініціативою уряду чи у випадках, які чітко зафіксовані в Конституції). Побудовані на таких основах структурно-інституціональна та функціональна ланки форми правління, сприятимуть тому, що вона набуде дійсно «парламентсько-президентського» змісту, котрий, як свідчить досвід Західної Європи і для України може стати гарантією стабільності і прогресивного розвитку.

3. Удосконалення форми державного правління в Україні

Запорукою успішного функціонування змішаної форми організації державної влади є ефективно налагоджений механізм політичного компромісу. В Україні цей чинник не спрацьовує через низку інституційних та історичних причин. Зміна мажоритарної формули волевиявлення на пропорційну за закритими списками в єдиному багатомандатному окрузі при слабкості партійних організацій та високий рівень фрагментації парламенту виявилися фактором експансії великого тіньового капіталу у владу, що призвело до максимілізації ролі лідера фракції й одночасного знецінення «рядового» депутатського мандата, пріоритетності інтересів впливових у владі бізнес-груп над інтересами українського народу, зниження професійного рівня депутатського корпусу через потрапляння до його лав осіб, що ні за професійними ознаками, ні за моральними якостями не відповідають таким вимогам [22].

Таким чином, нова конституційна реформа майже неминуча, проте робити її треба не в конфліктній парадигмі. Якщо конституційний процес буде використовуватися як зброя одних проти інших або як інструмент посилення влади одного інституту в порівнянні з іншими, тим паче з суб'єктивних міркувань, це призведе до помилок, які вже були в 2004 році. Ключовими критеріями нової конституційної реформи є, по-перше, забезпечення ефективного функціонування державної влади; по-друге, збереження демократичності політичної системи. Також, необхідно обов'язково скоординувати роботу щодо змін до Конституції з підготовкою таких важливих законопроектів, як Закон «Про Президента», але можливо не у вигляді закону, а як забезпечення статусу та гарантій виконання конституційних прав Президента, як він може впливати на національну безпеку тощо. А також Законів «Про Кабінет Міністрів», «Про місцеве самоврядування» та ін. В цьому випадку спільна розробка зніме багато проблем.

З огляду на актуальність питання вдосконалення нової політико-владної моделі нашої держави варто розглянути альтернативні напрями його вирішення. Їх є декілька: або перехід до чистої парламентської чи президентської, або відновлення президентсько-парламентської форми правління, або ж вдосконалення існуючої моделі організації державної влади.

Варто зазначити, що більшість науковців, політологів, юристів схильні до думки, що демократія більш гарантована за парламентської форми правління. На їх думку, держави, які будь-коли пережили тоталітаризм чи диктатуру, схильні дистанціюватися від сильної одноосібної влади, адже вона таїть небезпеку повернення до минулого. Тому такі країни, переважно, переходять до парламентської форми правління [22]. Втім, потрібно підкреслити, що повноцінний парламентаризм утверджується лише за наявності сильних центристських партій [22]. Тому в Україні на даному етапі тим самим неможливий перехід до парламентської республіки.

Класична форма парламентаризму (в якості аргументів на користь цієї моделі виступає досвід європейських держав, де ефективно функціонує подібна модель організації влади, зокрема Німеччини) є неможливою в політично неструктурованому суспільстві, де несформована відповідна партійна система, яка б уможливила створення стабільної парламентської більшості, і яка б, у свою чергу, формувала уряд, спроможний ефективно розв'язувати комплекс завдань, пов'язаних із необхідністю здійснення системних перетворень у суспільстві та державі. Між тим партійна система сучасної України не передбачає на даному етапі утвердження реального парламентаризму. Більшість політичних партій в Україні - нечисленні, не мають широкої соціальної бази (соціологічні дані свідчать,що жодна з політичних партій і сил як провладних, так і опозиційних, не користуються підтримкою переважної більшості громадян), не справляють серйозного впливу на політичне життя України і повноцінно не виконують належних їм, як політичним партіям, функцій [23, 76].

За цієї умови перекладання на Парламент України надмірних повноважень при його реальній неспроможності їх виконання може скомпрометувати саму ідею парламентаризму. До того ж, ліквідація інституту Президента чи скасування процедури його всенародного обрання суперечить настроям переважної більшості громадян України.

Щодо можливості запровадження в Україні президентської республіки, необхідно зазначити, що хоча в національному фаховому середовищі висловлюються судження про доцільність такого переходу й аргументуються переваги президентської республіки, шлях реформування моделі правління в Україні в напрямку переходу до президентської республіки безперспективний. Взагалі президентське правління негативно позначається на функціонуванні державного механізму. За винятком США, можна стверджувати, що всі інші системи президентського правління, як правило, слабкі - вони регулярно стають жертвою переворотів і потрясінь [22]. Спроби повторити цю модель, яка сприймалась як ключ до формули успіху, ніде не призвели до бажаного результату, найчастіше всього - до деградації, громадянських воєн і т. д. Президентська форма правління потенційно небезпечна для демократії [22].

З приводу ефективності змішаної форми правління в її парламентсько-президентському різновиді в сучасній Україні, то з огляду на реалії політичного процесу, слід вказати, що запровадження в Україні парламентсько-президентської форми правління супроводжується суттєвими труднощами, оскільки така форма правління, як «правління партій», може реально функціонувати лише за умов існування сформованої і стабільної партійної системи. А з огляду на вищезазначений статус партій в Україні стає очевидним, що існування змішаної парламентсько-президентської форми правління в Україні та нової моделі взаємовідносин між законодавчою й виконавчою гілками влади безпосередньо залежать від реформування партійної системи України: формування небагатьох потужних центристських партій.


Подобные документы

  • Вивчення форм державного правління - структури вищих органів державної влади, порядку їхнього утворення і розподілу компетенції між ними. Різновиди республіканської форми правління. Переваги і недоліки президентської, парламентської та змішаної систем.

    реферат [34,6 K], добавлен 18.02.2011

  • Поняття та класифікація форм правління. Сутність та основні ознаки монархії. Характеристика типів необмеженої монархії: абсолютна, теократична та деспотична. Особливості дуалістичної, парламентської та змішаної республіки. Нетипові форми правління.

    контрольная работа [39,2 K], добавлен 05.02.2011

  • Поняття, ознаки та різновиди монархічної форми правління: форми державного правління, при які верховна влада в країні зосереджена (повністю або частково) в руках одноособового глави держави, і, як правило, передається у спадок. Історичні типи монархії.

    курсовая работа [68,0 K], добавлен 20.01.2011

  • Поняття і структура форми держави - складного суспільного явища, що містить у собі три взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму. Унітарна, федеративна держава і конфедерація, як форми політичних режимів.

    курсовая работа [46,2 K], добавлен 14.01.2011

  • Особливості моделі організації державної влади в республіканській формі правління. Знайомство з важливими етапами розвитку демократії. Форма правління як абстрактна категорія науки конституційного права. Аналіз ознак республіканської форми правління.

    курсовая работа [97,7 K], добавлен 13.04.2014

  • Поняття і структура форми держави. Види форм державного правління. Форма державного правління. Класифікація форм державного устрою. Види форм державного (політичного) режиму. Демократичний, тоталітарний режим.

    контрольная работа [22,5 K], добавлен 21.09.2007

  • Визначення понять форма правління та республіка, як форма правління. Яка саме республіка потрібна Україні. Історія новітньої України: які форми республік вже мали місце та як у зв’язку з цим змінювався Основний закон України - Конституція України.

    доклад [19,7 K], добавлен 03.02.2008

  • Поняття та структура форми держави. Історичний розвиток поглядів на форму правління. Зміна форми правління України в умовах незалежності. Ознаки парламентсько-президентської республіки. Поняття та види форми правління, їх класифікація та характеристика.

    курсовая работа [69,5 K], добавлен 18.10.2014

  • Сутність, основні ознаки та функції держави. Основні концепції її походження. Вищі органи сучасної держави. Поділ державної влади у демократичних суспільствах функціонування. Порядок формування парламентів. Форми державного правління та державного устрою.

    реферат [55,8 K], добавлен 31.03.2009

  • Сутність президентської республіки як форми державного правління, її політико-правові ознаки та здійснення державної влади. Особливості державного правління в США, його негативні сторони та можливості вдосконалення. Білорусь як президентська республіка.

    курсовая работа [38,8 K], добавлен 07.05.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.