Утворення Давньоруської держави – Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Утворення Давньоруської держави - Київської Русі

Реферат

Ключові слова - східні слов'яни, утворення, Давньоруська держава, історія, Київська Русь.

Об'єкт дослідження - історія становлення державності у східних слов'ян.

Предмет дослідження - процес, причини та результат утворення державності у східних слов'ян.

Мета роботи - визначити особливості утворення Київської Русі.

Результат роботи - поглиблення, розширення знань по курсу ИДП України на тему: "Утворення Давньоруської держави - Київської Русі".

Сфера застосування - навчальний процес з дисципліни "Історія права та держави".

історія держава київський русь

Анотація

Карпенко Г.В. Утворення Давньоруської держави - Київської Русі. Курсова робота. Кафедра теорії та історії держави та права ДонНУ. Донецьк, 2013.

У даній роботі відображено процес, причини та результат утворення Давньоруської держави - Київської Русі.

Summary

Karpenko G.V. Penal system in Ukraine during the war years (1941-1945). Term paper. Theory and History of State and Law Donna. Donets'k, 2013.

In this paper reflected the process, causes and result of the formation of Ancient state - Kievs'ka Rus'.

Зміст

Вступ

1. Східні слов'яни. Передумови виникнення Давньоруської держави

2. Становлення держави східних слов'ян

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Наш український народ живе на своїй землі дуже давно. Тисячу двісті або триста літ тому назад жили вже наші люди мало не по всій теперішній Україні. Але раніше, ще за якихось тисячу літ перед тим на наших широких степах понад Чорним морем, по дрімучих лісах, понад річками, жило багато диких племен, і кожне плем'я жило собі окремо. В історичному процесі одне плем'я змінювало інше. Найбільшим досягненням давніх племен було створення могутньої держави на теренах теперішньої України - Київської Русі.

Видатний російський історик В. Ключевський писав, що "історія Русі почалася в VI ст. на самому краю, в південно-західному куті нашої землі, на північно-східних схилах і передгір'ях Карпат". Але ця історія урвалася на VI ст., і дійсний початок історії України пов'язаний не з Карпатами, а з Подніпров'ям, із землею полян.

Початок державного життя України М. Грушевський датує VIII, а може й VII століттями. Початок держави зв'язував він із розвитком торгівлі: торговельні каравани потребували збройної охорони від нападників на суходільному шляху та на Дніпрі, а дати таку охорону могла тільки певна організація. Так у торговельних містах з'являються воєнні вожді-князі з дружинами. З іншої сторони, утримання дружин вимагало війни, яка давала здобич. Так з розвитком торгівлі у VII, навіть VI ст., починає зав'язуватися державне життя.

Метою моєї роботи є визначення особливостей утворення Київської Русі. Досягнення поставленої мети можливо при вирішенні таких завдань:

- визначити виникнення і формування держави у східних слов'ян;

- з'ясувати причини виникнення держави Київська Русь;

- проаналізувати антинаукові "теорії" утворення Київської русі;

- визначити роль і місце Київської Русі в Істрії Європи.

Об'єктом роботи є історія становлення державності у східних слов'ян. Предметом курсової роботи є процес, причини та результат утворення Київської Русі.

У своїй роботі я керувався такими принципами як: принцип історизму, принцип дійсного розвитку історії, принцип об'єктивності та принципом систематизації. При вивченні курсової роботи використовувались загальнонаукові та історико - юридичні методи.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновку та списку використаних джерел.

1. Східні слов'яни. Передумови виникнення Давньоруської держави

Слов'яни -- одна з найчисленніших груп давньо-європейського населення. В писемних джерелах початку нашої ери слов'яни згадуються під назвою "венеди". Вперше таке найменування було вжито римським письменником, ученим і державним діячем І ст. Плінієм Старшим. Як свідчать історики VI ст. (Прокопій Кесарійський -- візантійський історик, Іордан -- готський історик та ін.), анти -- східна частина слов'ян-венедів - проживали між Дніпром і Дністром, і на схід від Дніпра. Готська навала розколола венедську спільноту на дві частини: західну (склавини) та східну (анти). На їх основі сформувалося два могутні на той час політичні об'єднання - Антське царство на сході та Словінське царство на заході. Так було започатковано становлення слов'янської державності [1, c. 51].

Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фінів до Оки та верхньої течії Волги; на зaxoдi їхні поселення сягали р. Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потис колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста и тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас i розпорошувалися [2, c. 10].

Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. iз спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови [3, c. 8].

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного I налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 30-40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів I культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандинави називали ці землі "Гардарікі", що значить "країна укріплень" [4, c. 8].

Природно-кліматичні умови сприяли формуванню розвинутого господарства слов'ян: повноводні ріки, родючі ґрунти, густі ліси, заселені різноманітною звіриною і птицею, помірно рівний клімат. Такі умови відіграли помітну роль в розвитку економіки стародавніх слов'ян. Археологічні розвідки поселень свідчать про те, що основним заняттям східних слов'ян в II-V ст. було землеробство. Вони сіяли просо, жито, пшеницю, льон і інші культури. Для обробітку землі застосовувалось рало, мотика, серп, коса. Пізніше з'явився плуг із залізним лемішем. Культура землеробства знала перелогову і підсічну форми обробітку землі. При перелоговій передбачалось використання одних і тих же ділянок на протязі декількох років, після чого вони не оброблялись приблизно 20-30 років до відновлення природної родючості. Ця система існувала в основному в степових і лісостепових районах. Підсічна система застосовувалась частіше всього в північних лісових районах, де спочатку підрубували (підсікали) дерева, а коли вони висихали, їх спалювали. Але така система вимагала великих затрат фізичної праці людей. Це було під силу тільки родовій общині. Родова община у вигляді великої патріархальної сім'ї розміщувалась зазвичай у формі поселення, яке називалось двір (дворище, городище, печище). Це була окрема господарська одиниця з колективною'власністю на землю, знаряддями і продуктом праці. Виробництво і споживання всередині родової общини було спільним. Розмір земельних ділянок визначався тим, яку територію міг освоїти кожний член роду. Повсюдне використання плугу і перехід до орного землеробства помітно підвищили культуру землеробства і його продуктивність. Зокрема, спочатку з'явилось двопілля, а потім і трьохпілля, тобто щорічне чергування різноманітних посівних культур і парової системи. Коней розводили не тільки з військовою метою, але і як робочу тяглову силу, нарівні з волами. Такі чинники розвитку зумовили розклад родової общини і перехід її в VI--VII ст. до сусідської, сільської общини. Це означало, що основною господарською одиницею стала окрема сім'я. При цьому обробіток землі уже можна було здійснювати невеликими колективами, які створювались за принципом сусідства, а не за принципом родини. Садиба, тварини, житло переходили в приватну власність, що зумовлювало розпад родової общини. Дворище (печище) поступається місцем поселенню під назвою село, а сама община отримала назву "вервь"("мир"). Хоча в сільській общині основні сільськогосподарські землі іще довгий час залишались у спільній власності, вони вже поділялись на ділянки - наділи, які передавались общинникам в користування на певний час. А лісові угіддя, водойми, сінокоси і пасовища залишались у спільній власності. Іще довгий час зберігались різноманітні види робіт, виконання яких вимагало об'єднаної праці: будівництво доріг, корчування лісу і т. д. Земельні наділи оброблялись тепер членами окремої сім'ї власними знаряддями праці, врожай також належав даній сім'ї. Таким чином, ця господарська одиниця уже не повинна була приймати участь в спільному і примусовому виробництві і розподілі продукції. Це призвело до майнового розшарування в середині сусідської общини, до появи заможної верхівки. Як правило, це були представники племінної знаті - "луччі люди", або "нарочиті мужі", що здобули собі визнання завдяки багатству, воєнним успіхам [6, c. 31].

На останньому етапі переходу до феодалізму у східних слов'ян сформувався особливий тип відносин, який отримав назву військова демократія. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація - землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процессу.

В VII--VIII ст. слов'янські племена здійснили численні військові походи на Візантію, на Балкани і східні землі, вели війни проти кочівників з півдня.Східні слов'яни були знані як непохитні и загартовані воїни, здатні витримувати мороз i спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах i байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість i витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так i під час миру.

В цей час посилюється роль вищого воєначальника - князя, який був одночасно і верховним правителем племені або племінного союзу. Якщо на перших порах князь обирався народними зборами - віче, то з часом він став передавати свою владу в спадщину. Князь творив своє військо, або дружину, яка, як правило, була нечисленною, але складалася із хоробрих, сильних, професійно навчених військовій справі людей. Дружинники, особисто вільні люди, заключали з князем договір про службу, а вся дружина являла собою вірних князю людей. Дружина складалася із двох частин: молодшої і старшої. Молодшу частину ("молодь") іще називали "отроками", "гридями". Старшу частину дружини називали "княжими мужами", куди входили воєначальники, що найбільше відзначилися в походах. На перших порах дружинники утримувались і "годувались" при княжому дворі за рахунок добровільних внесків всього племені, а також за рахунок здобичі і завоювання нових земель. Поступово князь і його дружинники ставали незалежними від народних зборів. "Княжі мужі" почали присвоювати собі землі, створювати своє господарство з власними "отроками". Князь і дружина стали присвоювати собі практично необмежену владу над одноплемінниками.

Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників. Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилась необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням почалась класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально залежне населення. Прогресивні зміни в землеробстві, перетворення родової общини в сусідську, виникнення приватної власності і пов'язана з цим самостійна господарська діяльність окремих сімей привели до майнової нерівності, появи сильної в економічному відношенні племінної знаті. Як відомо із давніх літописів, на перших порах свого існування слов'янські племена не знали прошарків і вільні жителі користувались однаковими правами. Але поступово різні групи населення фактично стали відрізнятися між собою за багатством і соціальним станом. Представники вищих верств отримали назву "лучші", "ліпші", "старійші", "передні", "нарочиті" мужі. Найбільш високий статус серед них мали "земські бояри" ("боляре"), тобто представники місцевої племінної аристократії, нащадки древніх родових старійшин, а також купці, що жили на шляху "із варяг в греки". Поряд з цим, до вищих соціальних верств входили і верховні дружинники - "княжі мужі", серед яких, до речі, було немало представників варягів - скандінавів, фіннів, угорців і інших народів. Вони поступали на службу до князів, поступово асимілювались із слов'янами. Протягом IX-XII століть йшов процес зближення земельної і військової аристократії. Вони прибирали до рук великі земельні угіддя і ставали великими землевласниками [1, c. 28].

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією,Візантією.

До речі, перші згадки про становлення та суспільну організацію слов'янських народів на території України датовані II-VI ст. За свідченням готського історика Йордана, слов'янськими племенами керували народні збори. На той час це була найпоширеніша форма демократичного правління, в основі якого було пряме народовладдя. Зокрема у своїй книжці "Гетика" Йордан пише, що "они (слов'яни) не мають одного вождя, а управляються спільно". Однак за скупими такими даними неможливо детально визначити, як формувалися народні збори наших пращурів, коли вони скликалися та які питання вирішували. Лише в одному можна бути певним: федеративного устрою попередників-скіфів давні слов'яни не перейняли. Слов'янські племена не обирали верховного вождя й не скликали загальних народних зборів. Кожне плем'я мало власні народні збори і свого вождя та ревно оберігало свою територіальну незалежність [5, c. 18].

Управління суспільством в стародавніх слов'янських племенах базувалося на трьох основних принципах: одноосібне правління - керування справами племені чи племінного союзу вождем (князем) за династичною ознакою; пряма демократія - влада народних зборів; представницька демократія - народні збори племені чи кількох племен.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стала органом примусу. Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен. В цей же час племінні вожді, старійшини вели активний наступ на общину. Вони більше не хотіли повертати до спільної власності свої угіддя, які отримали нарівні з іншими общинниками. Таким чином виникла "вотчина" ("отчина", "дідина"), або великі господарства, що переходили в спадщину від батька до синів і являли собою повну власність даної сім'ї. З іншого боку, ці знатні люди та багаті вотчинники стали поступово приєднувати до себе земельні наділи інших общинників за борги. Вони ж часто приєднували угіддя рядових общинників не тільки за борги, але й насильницьким шляхом, змушуючи їх платити натуральні податки (данину) і виконувати певні повинності. Процес перетворення вотчинників у великих землевласників, а бідних общинників - в феодальне залежних, отримав назву "обоярювання". Великі феодали, князі були зацікавлені в створенні певних правових норм з метою юридичного закріплення існуючих відносин. Ці правові норми могла забезпечити тільки могутня державна влада. Різноманітні соціально-економічні відносини об'єктивно приводили спочатку до племінних союзів, а пізніше - до державного утворення.

Зародження державності у східних слов'ян почалося зі створення союзів племен. До них входило до 10 племен, які населяли значну територію. Союз мав назву однієї зі складових або певного регіону. Формою організації правління була "військова демократія". Такі союзи створювали для грабіжницьких військових походів і оборони своєї землі. Тому в них великого значення набувала особа військового ватажка (князя), від досвіду і здібностей якого залежала доля союзу. У своїй діяльності князь спирався на військову дружину, витісняючи на задній план такий авторитетний колись орган, як рада старійшин.

Військову силу союзу становили всі боєздатні чоловіки, з-поміж яких вирізнялися професійні воїни, котрі постійно брали участь у походах, набували військової майстерності у гуртувалися навколо ватажка (князя). Відтак виникає професійне військо - князівська дружина, яка стає надійною опорою влади правителя. На відміну від військового ополчення, князівську дружину об'єднували не родові чи територіальні зв'язки, а служба, спільні майнові та військові інтереси, відданість князеві. Цей прошарок швидко збагачувався, отримуючи більшу частку військової здобичі. Зрозуміло, дружинники були чи не найбільше зацікавлені у міцності й непохитності влади князя [7, c. 39-43].

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен - дулібів, полян, волинян. Стародавні літописи відзначають, що поляни, древляни, волиняни й інші слов'янські племена мали державні об'єднання на чолі з князівськими династіями уже в VІ-VIIІ ст. Між князями йшла безперервна боротьба за приєднання ближніх і дальніх земель. В IX ст. на деяких територіях, що знаходились на шляху "із варяг в греки", утворилося декілька князівств, де князями були варязькі воєначальники: Рюрик у Новгороді, Рогволд в Полоцьку та ін. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII-IX ст. набирає силу процес об'єднання окремих племен та їх союзів.

"Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII--IX ст. придніпровський "союз союзів" Русь переростає у ще сильніше об'єднання -- Руська земля, до складу якого входила вже майже половина східних слов'ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на північ, був протодержавою. Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд.

Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення - племінні князівства та їх федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII-IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава. Таким чином становлення державності східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1) еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше - спадкова);

2) зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяло виокремленню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади;

3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

Сфера культури і побуту. Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні ознаки Як правило, слов'янські поселення мали площу 1- 2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. - пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий ґрунт для консолідації слов'ян.

Отже, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов'ян у VI-IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виокремлення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протодержав), сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення державності в східних слов'ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства.

У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янського суспільства, та Хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов'янські землі до консолідації. Водночас історичні факти свідчать, що перші протидержавні утворення - князівська влада та інші елементи державотворчого процесу - мають переважно місцеве походження і виникли задовго до утворення Давньоруської Держави. Таким чином, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов'ян у VI-IX ст., перш за все - піднесення землеробства, ремесел і торгівлі, розклад родовообщинного ладу і класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у привілейований стан, поява перших протодержав, сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла Давньоруська держава - Київська Русь [8, c. 39].

2. Становлення держави східних слов'ян

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві -- закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом генезису феодалізму у східних слов'ян. Їхній суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава, у якій відбулося перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи.

Слід зазначити, що процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи не був одночасним для всіх союзів східнослов'янських племен. В одних союзах він відбувався швидше, в інших -- повільніше.

Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи панування та пригнічення, спрямовані проти народу. Встановилася диктатура класу експлуататорів, що завершувала оформлення державного ладу. Його найважливішою ознакою була поява особливої, відокремленої від народу, публічної влади, яка мала спеціальний апарат управління і поширювалася на певну територію. Військовий ватажок великого союзу племен стає управителем -- князем, якому були підпорядковані місцеві правителі -- його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв'язання найважливіших питань скликалися феодальні з'їзди [9, c. 12].

Процес політичної консолідації був обумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників: територіальною, етнічною і культурною спільністю східних слов'ян, їхніми економічними зв'язками, прагненням об'єднати сили в боротьбі зі спільним зовнішнім ворогом. Інтеграційні політико-економічні процеси призвели до етнічної консолідації східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед схожістю мови (зі збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (яка в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Очевидно, в цей час виникають певні елементи національної самосвідомості, почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності простежуються чотири етапи: племінні княжіння східних слов'ян; утворення первісного ядра давньоруської державності -- "Руської землі"; формування південного й північного ранньодержавних утворень; об'єднання цих утворень у Давньоруську державу з центром у Києві.

Закріплення за державою з центром у Києві назви Руська земля відбулося у другій пол. IX ст. і було пов'язане з діяннями руських володарів Діра та Аскольда. Й досі не вщухають суперечки про те, ким були ці названі літописцем київські правителі. Одні, пристаючи до думки автора "Повісті минулих літ", вважають їх варязькими воєводами. Інші вбачають у Дірові та Аскольді полянських князів -- нащадків Кия. Літописець, якого відділяли від Діра й Аскольда кілька століть, розповідає про них як про братів-співправителів. Сучасні ж історики переконані, що правили вони нарізно і першим княжив Дір, а за ним -- Аскольд.

Про князювання Діра сьогодні нічого певного сказати не можна. Значно більше поталанило Аскольдові, з яким дослідники пов'язують засвідчений чужоземними джерелами морський похід проти Візантії 860 р. Зібравши чимале військо, Аскольд того року пограбував та спустошив передмістя візантійської столиці, а сам Константинополь протримав тиждень в облозі. Потужний удар руського флоту змусив Візантію визнати Русь як державу. Як зауважив літописець, відтоді вона стала називатися Руською землею [10, c. 11].

Походження назви "Русь" - одне з найдискусійніших питань історичної науки. Досить поширеною є точка зору, за якою Русь VI-VII ст. ототожнюється з об'єднанням кількох союзів племен - полян, сіверян, уличів. Воно займало територію між Десною та Россю й Тясмином, Горинню та Сеймом і Сулою. Тут розташовані кілька річок з однокорінними назвами - Рось, Росава, Росавиця, - що, можливо, й покладено в основу назви "Русь".

Інша версія свідчить на користь іраномовного походження назви. Можливо, "Русь" походить з сарматської мови (rhos -- світло). Таку назву могло мати одне з сарматських племен, яке згодом було асимільовано антами, від яких уже й була сприйнята назва праукраїнцями.

Деякі дослідники вважають, що назва "Русь" має північне походження. Вони виводять її від фінської назви шведської території ruotsi, a саму Русь розташували на території, опанованій новгородськими словенами [11, c. 7].

Щодо походження Давньоруської держави -- Київської Русі існує декілька теорій:

1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук.

"Норманісти" наголошують, що східні слов'яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово "Русь" походить від фінської назви шведів "Ruotsi".

2. Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва "Русь" походить від назви річок у Центральній Україні - Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем'я або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов'янськими племенами.

3. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів. Там водночас правили два царі -- цар по крові (хакан каган) та його "заступник" (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.

4. Панюркська теорія, за якою слово "Русь" походить від іранського і означає -- світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я.

5. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис "Повість врем'яних літ", який розповідає про правління князя-слов'янина Кия (кін V -- поч.УІ ст.) та хроніка "Бертинські аннали".

Перші три концепції, хоч і мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів одночасно, різні варіанти походження слова "Русь" тощо), але ігнорують повністю ту обставину, що державність -- це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у "княжіння" державного типу. Київська Русь об'єднувала фактично всіх східних слов'ян і була найбільшим державним утворенням у тогочасній Європі, її кордони простягалися від Ладоги й Білого моря до Чорного та від Карпат до верхів'їв Волги. Територія становила 1,1 млн. км², населення -- приблизно 5 млн. Найбільше місто -- Київ, 50 тис. мешканців. Київська Русь була державним об'єднанням більш ніж 20 різних племен і народностей [13, c. 33].

Вона утворилася як велика середньовічна держава. Поряд з новими формами суспільного життя у слов'ян зберігалося чимало пережитків: повинності селян обмежувалися сплатою данини, скликалися народні збори -- віче, для захисту держави збиралося народне ополчення. Існував звичай кровної помсти за вбитих родичів.

Проте зі зміцненням слов'янської держави прискорювався процес відмирання залишків первісних форм суспільного життя, розвиток соціальних відносин. Спираючись на постійні озброєні загони-дружини, князь у вирішенні питань державного життя не зважав на віче, а скликав раду бояр(представники верхівки старшої дружини з часом стали називатися боярами. У договорі Олега з Візантією 911 р. говориться, що він підписаний від імені "бояр його світлих". Боярами іменували у першу чергу членів старшої дружини, які дістали не тільки велику суспільну увагу, але й певну самостійність.

Суд став князівським. Князь та бояри захоплювали общинні землі, силоміць примушували селян-смердів не лише платити данину, а й відробляти певні дні в їх. господарствах. Крім цього, селяни мусили за наказом князя брати участь у військових походах для завоювання нових земель і відсічі нашестям кочівників зі сходу.

Київська Русь - ранньофеодальна монархічна держава. Київський великий князь зосереджував всю владу в своїх руках (судову, адміністративну, воєнну), вважався верховним власником усіх земель і уособлював державну владу. У залежності від нього перебували місцеві князі й бояри, які володіли князівствами і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, що, в свою чергу, перебували у залежності, були власниками менших міст чи окремих сіл.

Від початку правління князя Олега до смерті князя Святослава) -- період швидкого зростання Київської Русі, За цей час було створено величезне господарське й політичне об'єднання. Князь Олег підкорив древлян, сіверян, радимичів. Успішно воював з Візантією, хозарами. Ігор продовжив політику свого попередника, підкоряючи своїй владі східнослов'янські племена (підкорив племена уличів та древлян). Воював з перемінним успіхом з Візантією, печенігами, здійснив успішних похід у Закавказзя. Загинув під час збору полюддя (вбито повсталими) у Древлянській землі. Дружина Ігоря княгиня Ольга придушила древлянське повстання, провела перші державні реформи, які впорядкували систему збору і розміри данини тощо. На відміну від князя Олега й Ігоря, надавала перевагу мирним відносинам з іншими країнами, її син Святослав Ігорович, прозваний Завойовником, за своїм покликанням був більше полководцем, ніж державним діячем та політиком.

Найвищої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління князів Володимира Великого (978-1015 pp.) та Ярослава Мудрого (1019-1054 pp.). Володимир значно розширив межі держави, приєднавши Червону Русь, захопив частину литовських земель, Закарпаття, оволодів Корсунем у Криму. Територія держави близько 1000 року досягла 800 тис. км і стала найбільшою в Європі, її населення складало 5 млн. осіб. Ураховуючи розміри і могутність, Київську Русь можна класифікувати як імперію. Це була поліетнічна держава. Окрім слов'ян, до неї входило ще понад 20 різних народів [13, c. 33].

Видатною подією цього періоду було прийняття християнства. Володимир реформував місцеве управління. Він ліквідував племінну автономію, усунув від влади місцеві династії "світлих князів", замінив її практикою посадження у землях Київської держави своїх синів і довірених осіб (тисяцьких, посадників). Тим самим він зміцнив центральну владу і вплив своєї династії. Держава поділялася на землі-уділи, де центрами були великі міста (Новгород, Полоцьк, Муром та ін.). За формою державного правління Київська Русь була монархією. Вся повнота виконавчої, законодавчої, судової та військової влади зосереджується в руках великого князя. Його влада була спадковою. Усі вищі ступені феодальної ієрархії опиняються в руках одного князівського роду, молодші представники якого знаходяться з великим київським князем у відносинах васалітету-сюзеренітету [13, c. 35-37].

За часів його сина Ярослава Мудрого Київська Русь досягла апогею свого розвитку, її територія простягалась від Чорного моря на півдні до Фінської затоки на півночі, від Карпат на заході до Волги на сході. Ярослав Мудрий запровадив систему ротації для успадкування великокняжого престолу. У зовнішніх стосунках надавав перевагу дипломатичним стосункам та династичним шлюбам.

Одним з головних досягнень Ярослава, за що його, очевидно, й прозвали Мудрим, стало зведення основних норм тогочасного права в збірник законів "Руська правда". Її норми не передбачали рівності перед законом різних верств населення, а забезпечували привілейоване становище феодалів та їх оточення. Наприклад, життя смерда оцінювалось законом в 16 разів менше, ніж життя князівського тіуна. Велика увага приділяється закріпленню і захисту феодальної власності на землю, особливо князівської. "Руська правда" передбачала відповідальність за нанесення людині каліцтва, ран та побоїв, образи. Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родича. Переважаючим видом покарання було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин: одна вилучала ся на користь князя, друга у вигляді компенсації за причинений злочином збиток йшла потерпілій стороні. Вищою мірою покарання був так званий "потік і пограбування". Він призначався за вбивство в розбої, конокрадство, підпалювання будинку і гумна. Покарання означало конфіскацію майна злочинця (пограбування) і вигнання його разом з сім'єю з общини (потік), що прирікало їх на загибель або рабство. Смертна кара і калічницькі покарання цим кодексом не передбачалися.

Розшук злочинця відбувався за допомогою "заклику", "зводу" і "гоніння сліду". Про пропажу потерпілий оголошував на торжищі ("заклик"). Якщо протягом трьох днів пропажу знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем і сплачував штраф. "Звід" був процедурою розшукування кінцевого злодія, коли шляхом дізнання, очних ставок прослідковувався весь ланцюжок руху вкраденої речі і встановлювалась особа зловмисника. "Гоніння сліду" виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Використовувались такі види судових доказів як свідчення послухів (свідків доброї слави сторони), видоків (свідків факту), речові докази, "суди Божі". До "суду божого" відносили судові клятви, різні випробування (залізом чи водою), судовий поєдинок (хто переміг у фізичному єдиноборстві -- той і правий). У Київській Русі не було регулярних загонів, які б охороняли правопорядок. Порядок в князівському палаці та навколо нього підтримувався молодшими членами дружини, в маєтках бояр -- управите лями та сторожами. У великих містах тисяцький та його підручні повинні були попереджувати тяжкі злочини та бунти [14, c. 77-79].

Сімейне право розвивалось відповідно до канонічного права. Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства (а часто і опісля) регулювались звичаєвим правом - зберігалось викрадення наречених, багатожонство. З прийняттям християнства були уведені нові принципи сімейного права, грунтовані на нормах візантійського церковного права: моногамія (одношлюбність), ускладнене розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за перелюб. Шлюбний вік становив 12-13 рр. для жінок та 14-15 рр. для чоловіків. Для укладення шлюбу вимагалась згода наречених і батьків та відсутність близького споріднення. Не допускався третій шлюб. Дружина була дієздатною і рівною за правовим статусом чоловікові; так, встановлювалась однакова міра покарання за вбивство як чоловіка, так і жінки. Дружина зберігала своє окреме майно у шлюбі. Розлучення надавала церква у рідкісних випадках.

Спадкове право. Вже договір Київської Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадкування за заповітом і за законом. Спершу за законом спадкували лише сини - батьківський двір неподільно переходив до молодшого сина, а решта майна розподілялась порівну притому сини були зобов`язані видати заміж сестер із приданим. За договором 911 р. за відсутності синів спадкували брати померлого. Згодом майно бояр і дружинників за відсутності синів стало переходити до дочок, а пізніше це право поширилось і на біле духовенство, ремісників, вільних общинників. Майно смердів, за відсутності синів вважалось вимороченим і переходило до князя, але певна частина виділялась незаміжнім дочкам. Незаконні діти не мали спадкових прав, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю. До досягнення повноліття спадкоємцями спадщиною розпоряджалась їх матір.

Дружина-вдова ставала главою сім`ї і отримувала частину майна "на прожиття", якою розпоряджалась на власний розсуд, але заповідати її могла лише своїм дітям, розподіляючи розміри часток за власним бажанням.За відсутності заповіту матері її частку отримував за законом той з дітей, на чиєму дворі знаходилось її майно і при кому матір проживала. Якщо мати-вдова вдруге виходила заміж, то призначався опікун над майном неповнолітніх спадкоємців з найближчих родичів, у т.ч. вітчим. Майно передавалось опікуну при свідках; за виконання своїх обов`язків опікун мав право користуватись доходами з майна опікуваних, а в разі втрати частини спадщини відшкодовував збитки спадкоємцям [15, c. 19-21].

В історії українського, російського та білоруського народів Київська держава була спільною протягом великого історичного періоду і відіграла у розвитку кожного з них прогресивну роль, особливо у процесі державотворення та розвитку культури. Можна припустити, що без цього державного об'єднання історична доля трьох народів могла б бути ще важчою і драматичнішою, а рівень економіки і духовності значно нижчим. До того ж Київська Русь була об'єднанням рівноправних племен і племінних угруповань. Київська Русь відігравала надзвичайно важливу роль у міжнародному житті, посідаючи чільне місце в системі тогочасного світу й активно впливаючи на хід розвитку світової історії [17, c. 57-59].

Висновки

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала велику роль як в історії східнослов'янських народів так і в світовій історії. Утворення великої і сильної Давньоруської держави сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов'ян, значно посилювало їх у боротьбі з зовнішніми ворогами. Економічна та військова могутність, активні виступи на міжнародній арені висунули її в число провідних країн середньовічного світу. Успішно відбиваючи напади степових кочівників, Русь відіграла роль щита, який прикрив західно-європейську цивілізацію зі сходу. Стародавня Русь мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені і її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його.

Київська Русь мала високий рівень економічного розвитку. Високопродуктивними були землеробство і скотарство, ремесла і промисли, а енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Руські люди створили багато духовну і матеріальну культуру.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів.

Список використаних джерел

1. Царенко О.М. Економічна історія України і світу: Навч. посіб. / О.М. Царенко, А.С. Захарчук -- С.: Університетська книга, 2010. -- 308 с.

2. Субтельний О. Історія України. / О. Субтельний. Переклад с англ / Ю. Шевчук, Ю. Медюк. - К.: Либідь, 1991. - 720 с.

3. Кульчицький B.C. Історія держави і права України: підруч. / В.С. Кульчицький, Б.Й. Тищик. - К.: Вид дім "Ін Юре", 2009.- 624 с.

4. Гордієнко М.С. Хрещення Русі: факти проти легенд і міфів. - Л.: Лениздат, 1986. - 27 с.

5. Кислий П. Становлення парламентаризму в Україні: на тлі світового досвіду. / П.Кислий, Ч. Звайз - К.: Абрис, 2000. - 414 с.

6. Крип'якевич І.П. Історія України / Відп. ред. Ф.П. Шевченко, Б.З. Якимович. - Л.: Світ, 1990. - 520 с.

7. Трофанчук Г.I. Історія держави та права України / Г.І. Трофанчук - Юрiнком Інтер, 2010. - 384 с.

8. Бойко О.Д. Історія України : навч. посіб. / О.Д. Бойко. -- 3-тє вид, виправл., доповн. -- К.: Академвидав, 2010. -- 688 с.

9. Історія держави і права України. т. 1. Підручник. -- У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. -- К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. -- 656 с.

10. Мицик Ю.А. Історія України: Навчальний посібник / Ю.А. Мицик, О.Г. Бажан, В.С. Власов. - К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2008. -

11. Пасічник М.С. Історія України: Навч. посібник. - 2 - е вид., стер. - К.: Знання, 2006. - 735 с.

12. Історія України: Навчальний посібник. / [Скрипник М.О., Домбровська Л.Ф., Красовський В.М. та ін.]; під ред. М.О. Скрипника. - К.: Центр навчальної літератури, 2008. - 367 с.

13. Греченко В.А. Історія України. Модульний курс: Навчальний посібник. - Х.: Торсінг плюс, 2009. - 384 c.

14. Іванов В.М. Історія держави і права України - Ч.1. Навчальний посібник. - К.: МАУП, 2002. - 264 c.

15. Кульчицький В.С. Історія держави та права України / В.С. Кульчицький, М.І. Настюк, Б.Й. Тищик. - Л.: "Світ", 1996. - 289 с.

16. Бойко О.Д. Історія України: Запитання і відповіді. - К.: Видавничий центр "Академія", 2011 р. - 320 с.

17. Історія України: Навчальний посібник / Білоцерківський В.Я. - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 536 с.

Размещено на Allbest.ru