Господарський договір як засіб організації господарсько-договірних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми даної курсової роботи визначається насамперед розширенням сфери застосування господарсько-договірних відносин в умовах переходу України до ринкової економіки, що зумовило стрімке зростання чисельності судових справ про визнання господарських договорів недійсними та неукладеними. Це свідчить не тільки про низький рівень правової свідомості та правової культури суб'єктів господарювання, а й про існуючі внутрішні колізії та невизначеність окремих положень Господарського кодексу України, а також про суперечності та неузгодженості між статтями Господарського та Цивільного кодексів України (надалі - ГК України та ЦК України).

Обраний Україною шлях інтеграції до Європейського Союзу вимагає не тільки адаптації до правового надбання ЄС щодо досягнення єдиного регулювання у сфері європейського договірного права, а й пристосування до майбутнього правового інструменту вітчизняного господарського права, в тому числі й у частині, що стосується недійсності та неукладеності господарських договорів. Запозичення досвіду зарубіжних країн у галузі договірного права дає можливість використати деякі прогресивні правові надбання для підвищення ефективності правового регулювання господарсько-договірних відносин.

Одночасне дослідження окремих теоретичних і практичних аспектів юридичної природи недійсного та неукладеного господарського договору, що на разі залишаються недостатньо розкритими і обґрунтованими в юридичній науці, суттєво впливає на переосмислення та систематизацію правових підстав та наслідків визнання господарських договорів недійсними та неукладеними.

Теоретичну основу дослідження становлять праці як українських науковців таких, як О. В. Безух, О. А. Беляневич, Т. В. Боднар, О. М. Вінник, В. В. Джунь, О. В. Дзера, А. C. Довгерт, Г. Л. Знаменський, Н. С. Кузнєцова, В. В. Луць, В. К. Мамутов, Б. М. Поляков, В. І. Семчик, І. В. Спасибо-Фатєєва, Я. М. Шевченко, В. С. Щербина, О. Х. Юлдашев та інших, так і зарубіжних М. І. Брагінського, В. В. Вітрянського, М. Л. Дювернуа, Л. Еннекцеруса, О. С. Іоффе, Н. Растєряєва, Н. В. Рабінович, В. М. Шахматова, Г. Ф. Шершеневича та низки інших авторів.

Мета даної роботи полягає у визначенні та розв'язанні комплексу теоретичних і практичних проблем господарського договору і його юридичних конструкцій недійсності та неукладеності, їх правових підстав та наслідків, а також у розробці науково-теоретичних і практичних рекомендацій з удосконалення чинного законодавства України.

Мета дослідження обумовила вирішення таких завдань:

- дослідити правову природу господарського договору як засобу організації господарсько-договірних відносин;

- визначити поняття, критерії та умови дійсності господарських договорів;

- розкрити юридичну природу неукладеності господарських договорів, визначити правові підстави визнання їх неукладеними та зробити їх класифікацію;

- проаналізувати правові наслідки визнання господарських договорів неукладеними;

- провести розмежування недійсних і неукладених господарських договорів;

- розкрити юридичну природу недійсності господарських договорів, встановити критерії недійсності, визначити поняття недійсності;

- проаналізувати правові підстави визнання господарських договорів недійсними та зробити їх класифікацію;

- дослідити правові наслідки визнання господарських договорів недійсними і визначити особливості їх настання;

- провести узагальнення та аналіз судової практики щодо спорів, пов'язаних із визнанням господарських договорів недійсними і неукладеними в Україні;

- сформулювати та обґрунтувати пропозиції з удосконалення чинного господарського законодавства України в частині недійсності та неукладеності господарських договорів.

Об'єктом дослідження є суспільні правовідносини, що виникають у сфері господарської діяльності при визнанні господарських договорів недійсними та неукладеними.

Предметом дослідження є наукові теорії та концепції щодо правового регулювання недійсності та неукладеності господарських договорів, нормативно-правові акти України та практика їх застосування, існуюча практика господарських судів України.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ПРАВОВИХ ПІДСТАВ ТА НАСЛІДКІВ НЕДІЙСНОСТІ ТА НЕУКЛАДЕНОСТІ ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ

1.1 Правова природа господарського договору як засобу організації господарсько-договірних відносин

Як особлива категорія господарського законодавства і права України, господарський договір має певну правову основу. Господарські договори в Україні з прийняттям Господарського кодексу регулюються: а) загальними (про зобов'язання, договір, зобов'язання, що випливають з договорів) і спеціальними (купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами, лізинг, підряд, будівельний підряд, виконання науково-дослідних або дослідноконструкторських та технологічних робіт, перевезення, транспортне експедирування, зберігання на товарному складі, позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, комерційна концесія тощо) статтями Цивільного кодексу; б) нормативно-правовими актами господарського законодавства: Господарським кодексом, законами України про окремі види господарської діяльності (інвестиційну, зовнішньоекономічну, транспортну тощо). Певну групу становлять нормативні акти колишнього Союзу РСР, які регулюють ті господарські договори, які повністю або частково не врегульовані законодавством України. Зокрема, це договори поставки продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання; договори перевезення вантажів внутрішнім водним транспортом. Таким чином, при визначенні поняття господарського договору необхідно враховувати і загальні ознаки категорії майнового договору, і його спеціальні ознаки, відображені у господарському законодавстві.

Термін «господарський договір» у право України було введено Арбітражним процесуальним кодексом України (зараз - Господарський процесуальний кодекс України), який регулює порядок розгляду і вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, які виникають при укладенні та виконанні господарських договорів. Але ні Господарський процесуальний кодекс України, ні Господарський кодекс України не містить визначення господарського договору, хоча в ГК України йому присвячена ціла глава - 20 «Господарські договори». Натомість вченими в галузі господарського права дане питання є достатньо дослідженим. Так, автори науково-практичного коментарю Господарського процесуального кодексу України, розглядають господарські договори як особливу групу цивільно-правових договорів, але відносять до них не всі договори, що укладаються підприємствами установами, організаціями між собою у зв'язку із здійсненням ними господарської діяльності, а лише ту частину із різного роду мотивів.

У правознавстві категорія господарського договору є спірною. В радянській юридичній (як правило, цивілістичній) літературі поширеною була точка зору про господарський договір як організаційно-економічне явище, що відображає лише окремі засади та умови укладення та виконання відмінних за своєю правовою природою договорів у сфері економіки, що іменувалися господарськими. Проте прибічники такої точки зору відзначали й інші особливості цієї категорії договорів щодо: 1) порядку укладення, зміни та розірвання договорів; 2) вимог до форми і змісту таких договорів; 3) способів забезпечення виконання договірних зобов'язань; 4) порядку захисту прав та законних інтересів сторін у разі порушення договірних зобов'язань.

Вказані особливості господарських договорів мають юридичний характер, віддзеркалюючи юридичну спільність таких договорів і в сучасних економічних умовах.

В юридичній літературі існує думка, що категорія господарського договору є застарілою, яка застосовувалася за планово-розподільчої економіки і втратила актуальність в ринкових умовах господарювання, адекватними яким є підприємницькі (комерційні) договори . Це твердження є хибним, так як поняття підприємницьких договорів є вужчим і співвідноситься з категорією господарських договорів як поняття господарської діяльності і комерційної діяльності, тобто комерційний договір є різновидом господарського договору, що опосередковує переважно майнові відносини у сфері підприємництва і забезпечує досяг нення комерційного результату (отримання прибутку).

З цього приводу слушно зауважує Б.І. Пугинський, на думку якого уявлення про господарський договір як про юридичний факт, що опосередковує акти товарного обміну, є однією з причин недостатнього використання його властивостей. Призначення ж господарського договору полягає в тому, що, регулюючи зв'язки суб'єктів господарювання, договір є інструментом налагоджування виробничої інтеграції та кооперації, розвитку та поглиблення суспільного розділення праці. Крім того, він дозволяє вирішувати правовим способом організаційні, економічні, соціальні та інші питання, що виникають в діяльності суб'єктів господарювання.

Необхідно зазначити, що при визначенні поняття господарського договору слід враховувати його характерні ознаки, до яких відносяться: по-перше, господарське законодавство регулює цей договір як угоду, що має визна-чену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг. За критерієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів суб'єктів господарювання, які не обслуговують виробництво та обіг і є допоміжними. Тобто, господарські договори ? це, як правило, майнові договори, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг.

По-друге, господарський договір є правовою формою взаємовідносин господарюючих суб'єктів між собою, визначає їх майнові обов'язки і направлений на досягнення певного результату ведення господарства. В організації ділових угод головне місце займає класичний договір, який чітко фіксує домовленості і визначає санкції за їх невиконання. Жодних усних домовленостей не зафіксова них в тексті договору, класичний договір не визнає. Тому при визначенні господарського договору необхідно враховувати і загальні категорії цивільно-правового договору, і особливі ознаки, відображені в господарському законодавстві.

По-третє, особливий суб'єктний склад зазвичай господарські договори укладаються за участю суб'єктів (суб'єкта) господарювання. Найчастіше сторонами в господарському договорі є суб'єкти господарювання, проте такі договори можуть укладатися і за участю інших учасників господарських відносин: органів або організацій господарського керівництва (зокрема, при укладенні державних контрактів), негосподарських організацій (для задоволення їхніх господарських потреб у продукції, роботах, послугах суб'єктів господарювання), громадян як засновників господарських організацій корпоративного типу (для забезпечення спільної діяльності щодо заснування суб'єктів господарювання).

По-четверте, стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов'язань. Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповідних державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст господарського договору, який укладається на підставі державного замовлення (державний контракт), обов'язково має відповідати цьому замовленню. В теорії такі договори визначаються як плановані.

По-п'яте, умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів споживачів товарів і послуг.

По-шосте, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Також до основних ознак господарського договору слід віднести: 1) тісний зв'язок із плановим процесом учасників господарських відносин; 2) поєднання в господарському договорі майнових та організаційних елементів; 3) обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів; 4) можливість відступу від принципу рівності сторін (державні контракти, договори приєднання, договори, що укладаються в межах рамочних контрактів).

У своїх працях В.С. Щербина зазначає, що господарський договір - це домовленість суб'єкта господарювання з іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх прав та обов'язків у сфері господарювання. Крім того, поняття господарського договору можна визначити виходячи зі змісту ст.180 ГК, а саме: господарський договір є угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань як погоджених сторонами, так і тих, що беруться ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

При визначенні поняття господарського договору А.І. Кубах робить акцент на тому, що це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди майново-організаційні зобов'язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб) з урахуванням загальногосподарських (публічних) інтересів . В свою чергу, Н.О. Саніахметова під господарським договором розуміє угоду майнового характеру між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, що встановлює, змінює або припиняє права та обов'язки сторін при здійсненні господарської діяльності.

Господарський договір - це регулятор конкретних господарських відносин між суб'єктами господарської діяльності, підстава виникнення господарсько-договірних зобов'язань [2].

На думку О.В. Старцева, поняття господарського договору виступає у двох аспектах: 1) під поняттям «договір» розуміються правовідносини, що виникають із договору як юридичного акта; 2) мається на увазі правовий документ, яким зафіксовано виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників.

Господарський договір слід розглядати як засноване на згоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов'язання між суб'єктами господарювання, суб'єктами господарсько-організаційних повноважень, не господарюючими суб'єктами - юридичними особами, змістом якого є взаємні права та обов'язки в галузі господарської діяльності.

Отже, під господарським договором слід розуміти нормативно закріплена домовленість, укладена за встановленим змістом та формою, між суб'єктами господарювання, суб'єктами господарсько-організаційних повноважень, не господарюючими суб'єктами - юридичними особами, спрямована на встановлення, зміну чи припинення прав і обов'язків, досягнення конкретної мети та забезпечується у випадку порушення можливістю застосування небажаних наслідків. Тобто, господарський договір є основним засобом організації відносин між суб'єктами господарювання, гнучким регулятором господарської діяльності та інструментом її планування, формою і засобом організації господарських зв'язків. Господарський договір є формою вираження господарського зобов'язання. Йому притаманний особливий суб'єктивний склад, специфіка діяльності суб'єктів господарювання, а також предмет і мета, для досягнення якої укладається цей договір.

1.2 Нормативно-правове моделювання правової природи підстав неукладеності господарських договорів

Кожний договір встановлює, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки сторін, якщо при його укладенні дотримані умови, за яких договір має юридичну силу. У зв'язку з цим питання, чи породжує договір для його сторін передбачені ним правові наслідки, є першим, що з'ясовується при розгляді судових спорів, пов'язаних із виконанням договорів.

Сьогодні у колі вітчизняних науковців досить жваво обговорюються питання, пов'язані з особливістю укладення цивільноправових та господарських договорів, а також аналізуються підстави визнання таких договорів неукладеними. Серед авторів, які тією чи іншою мірою торкалися даної проблематики, бажано відмітити О.А. Біляневич, В.С. Мілаш, С.С. Потопальський, С. Теньков та інших. Тому доречним є з'ясування особливостей укладення договорів та відповідності останніх загальним вимогам, дотримання яких є необхідним для визнання їх чинності. Її новизна полягає у внесенні змін до положень статей ЦКУ та ст.180 ГКУ щодо визначення переліку умов необхідних для визнання договору укладеним. Це пов'язане з виникненням колізії між вказаними нормативно-правовими актами, що створює перешкоди для правильного їх застосування на практиці.

Дослідження інституту визнання цивільно-правових і господарських договорів неукладеними, краще почати з визначення поняття з протилежним змістом - «укладений договір».

Слід зауважити, що загальні норми визнання цивільно-правового і господарсько-правового договорів укладеними наводяться в ч.1 ст.638 Цивільного кодексу України (далі ? ЦКУ) та ч.2 ст.180 Господарського кодексу України (далі ? ГКУ). Відповідно до ч.1 ст.638 ЦКУ договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Такий саме підхід Вищого арбітражного суду України викладено у п.17 роз'яснень «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнання угод недійсними» від 12.03.1999 р. № 02-5/111 - «...укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов...» .

Аналіз загального змісту цих норм дозволяє визначити ряд умов, за наявності яких цивільно-правовий та господарсько-правовий договори можна вважати укладеними: 1) сторони повинні досягти угоди з усіх істотних умов договору; 2) сторони договору мають досягти такої згоди у передбаченій законом формі; 3) сторони господарсько-правового договору мають досягти такої згоди у передбаченому законом порядку.

На підставі ч.8 ст.181 ГКУ у разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (такий, що не відбувся).

Слід зазначити, що визнання договору укладеним та визнання його чинності, хоча й обумовлюють єдиний правовий наслідок - набрання договором юридичної сили, однак ці поняття є різними за змістом. Так, коли договір не відповідає вимогам, встановленим для визнання його укладеним, він вважається неукладеним. Якщо ж укладений договір не відповідає вимогам, додержання яких є необхідним для його чинності, він визнається недійсним в силу прямого припису закону (нікчемний) або може бути визнаний недійсним судом.

Сам термін «неукладений договір» зустрічався у декількох нормативно-правових актах, що були прийняті до набуття чинності ГКУ і лишаються чинними дотепер. Насамперед можна вказати на п.19 Положення пропоставки продукції виробничо-технічного призначення. У цьому документі наводиться перелік певних умов договору поставки, а далі зазначається: «При отсутствии этих условий в договоре он считается незаключенным». У ст.18 Закону України «Про іпотеку» зазначено: «Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови... У разі відсутності в іпотечному договорі однієїз вказаних вище істотних умов він вважається неукладеним». Перелік вищезазначених нормативно-правових актів не є вичерпним. Більшість авторів розглядають неукладений договір як такий, що не відбувся, тобто не існує як юридичний факт, що породжує певні права і обов'язки у сторін. Один із перших дореволюційних російських дослідників цього питання, Г.Ф. Шершеневич, виходив з того, що угода, яка не відбулася, має місце тоді, коли сторони не дійшли до повної згоди, необхідної для сили угоди . Така позиція сприйнята й наступними дослідниками і закріплена у ч.8 ст.181 ГКУ. Причому тут «неукладений договір» і «договір, що не відбувся» розглядаються як тотожні поняття.

У судовій практиці дана правова ситуація донедавна розглядалася у двох варіантах: 1) з переданих до суду у якості договору документів неможливо зрозуміти, про що саме домовилися сторони; 2) досягнуті домовленості неможливо виконати саме через невизначеність умов договору і вимог до боржника.

Безумовно, досягнення згоди з істотних умов договору є обов'язковим для визнання договору укладеним, адже це насамперед обумовлено самою юридичною природою поняття договору як взаємної домовленості сторін, спрямованої на встановлення, зміну та припинення цивільних прав і обов'язків (ч.1 ст.626 ЦК України). Відсутність згоди щодо істотних умов договору вказує на відсутність підстав вважати договір укладеним.

Необхідність узгоджувати при укладенні договору саме всі істотні умови передусім обумовлена юридичною природою договору як зобов'язання, в силу якого боржник повинен вчинити на користь кредитора певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ч.1 ст.509 ЦК України, ч.1 ст.175 ГК України). Саме черезістотні умови договору сторони конкретизують свої права та обов'язки.

Часто закон встановлює перелік умов, що мають бути включені до договору, якіза своєю суттю і змістом не є істотними. У цьому зв'язку виникає запитання: чи є підставою для визнання договору неукладеним відсутність прямого відображення в ньому таких умов?

Якщо виходити із загальноприйнятого в юридичній літературі поділу умов на істотні, звичайні та випадкові, то згадані вище умови належать саме до звичайних умов, тобто таких, які передбачені законодавством та стають обов'язковими для сторін за фактом укладення договору.

Слід звернути увагу, що в деяких випадках сторони при укладенні договору можуть бути заінтересовані у включенні до конкретного договору застережень, які обмежують до застосування до договірних відносин деяких норм актів цивільного законодавства, які зазвичай застосовуються до подібних договорів внаслідок факту самого їх укладення.

У зв'язку з цим постає питання, чи мають право сторони передбачити в договорі умови, які обмежували би застосування таких актів цивільного законодавства? З одного боку, принцип свободи договору, закріплений і у статтях 6 та 627 ЦКУ і в ч.4 ст.179 ГКУ, дозволяє сторонам договору відступати від положень актів цивільного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. Проте, з іншого боку, згідно з ч.1 ст.628 ЦКУ, зміст договору становлять умови (пункти), які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. У зв'язку з цим закономірно виникає питання: звичайні умови є обов'язковими для сторін незалежно від їх волі, чи все ж таки сторони договору можуть дійти згоди про незастосування таких умов?

Беручи до уваги зміст ч.1 ст.628 ЦКУ, можна дійти висновку, що сторони при визначенні умов договору не мають права відступати від положень актів цивільного законодавства й виключати з договору звичайні умови - адже відповідно до зазначеної норми вони є обов'язковими. Разом із цим, віднесення звичайних умов до обов'язкових умов договору не можна розцінювати як імперативну вимогу. Відповідно до загального правила ч.3 ст.6 ЦКУ сторони в договорі не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства тільки, якщо в останніх прямо буде вказано про це, а також тоді, коли обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливатиме з їх змісту або суті відносин між сторонами.

На думку О.А. Беляневич , розглядаючи питання про те, чи був укладений договір, необхідно розрізняти такі випадки: 1) відсутність у тексті договору самої фіксації істотної умови; 2) фактичне недосягнення сторонами згоди з істотної умови (умов), коли розбіжності не врегульовані сторонами.

У ст.640 ЦКУ встановлені додаткові критерії визнання договорів неукладеними, що раніше були відсутні у чинному законодавстві і є новелами.

1. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

2. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності - і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Отже ст.640 ЦКУ збільшує перелік вимог і критеріїв, за якими договір може визнаватись укладеним. Крім вимог про узгодження сторонами істотних вимог, висуваються вимоги до форми договорів або щодо виконання певних умов (дій), які складають сам зміст цих договорів. У першому випадку йдеться про консенсуальні договори, а у другому - про реальні. Вищенаведені положення, з огляду на практику застосування, слід розглядати як новелу тому, що до прийняття нового ЦКУ вимоги до форми договору юридична наука, чинне законодавство і судова практика здебільшого розглядали у контексті визнання угод недійсними, а виконання будь-яких умов договору частіше слугувало підставою для розірвання цих договорів.

Таким чином, тепер до складу інституту визнання договорів неукладеними, крім норм, що природно стосуються самого процесу укладення договору, додаються норми, які регулюють наступну стадію - виконання договорів, а також вимоги до форми і державної реєстрації договорів.

Отже, договір, який повністю або частково виконаний сторонами, може бути визнаний укладеним і за відсутності в його тексті певної умови, якщо фактичні дії щодо виконання договору свідчать про домовленість сторін укласти договір на відповідних умовах.

Цілком погоджуюсь із думкою С.С. Потопальського, що для встановлення факту досягнення згоди з тої чи іншої умови договору необов'язково, щоб така умова була прямо визначена в ньому. Умова договору вважається узгодженою також тоді, коли договір містить вказівки на інший документ або визначає механізм визначення змісту певної умови договору.

Вважаю за необхідне зазначити, встановлений сторонами механізм визначення певної умови договору повинен передбачати реальну можливість визначати відповідну умову договору. Якщо договір визначає необхідність додаткових переговорів сторін щодо визначення певної умови, такий договір буде укладений з моменту досягнення згоди щодо цієї умови. Такі договори є різновидом попередніх договорів, згідно з якими сторони зобов'язуються протягом певного строку укласти договір у майбутньому на умовах, встановлених таким договором. Тобто, з попереднього договору можуть враховуватися лише зобов'я зання щодо укладення основного договору.

З прийняттям ЦКУ 2003 р. внесені значні корективи в частині визначення відсутніх умов договору. Як загальне правило може служити положення ст.526 ЦКУ, відповідно до якої зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Наведена норма чітко визначає необхідність виконання укладеного (підписаного) сторонами договору навіть за відсутності певної умови договору, при цьому відсутня умова може бути визначена, враховуючи звичаї ділового обороту та інші вимоги, що звичайно ставляться до відповідних договорів.

Положення деяких статей ЦКУ щодо окремих умов договорів безпосередньо відображають зазначене правило. Так, відповідно до ст.632, якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена, виходячи з його умов, вона визначається, виходячи зі звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Зазначена норма є загальною для будь-яких видів договорів.

Згідно зі ст.632 ЦКУ на суд фактично покладається обов'язок щодо витребування у сторін або відповідних державних органів інформації про звичайні ціни, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору у співставних умовах, і, виходячи з цього, вирішити спір.

З наведеного вище вбачається, що ЦКУ в багатьох випадках не розглядає факт відсутності у підписаному сторонами договорі навіть істотної умови як підставу його недійсності чи неукладеності, якщо таку умову може бути визначено відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зміст певної умови договору може бути визначений також шляхом тлумачення договору. Зокрема, якщо справжню волю сторін не можна визначити, виходячи зі значення слів, термінів, понять у тексті договору, то, як випливає з ч.4 ст.213 ЦКУ, зміст правочину тлумачиться, беручи до уваги мету правочину, зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Таким чином, якщо фактичні обставини справи свідчать, що сторонами взято на себе зобов'язання (договір підписаний сторонами, виконується ними або сторони вчинили дії, що свідчать про прийняття його до виконання), то договір не може бути визнаний неукладеним або недійсним як такий, що не містить певну умову. Такий договір слід вважати укладеним на умовах, що звичайно ставляться до такого виду договорів і які можуть бути визначені в тому числі шляхом тлумачення договору.

З аналізу положень ЦКУ виникають питання щодо колізій між нормами ЦКУ та ст.180 ГКУ. Зокрема, відповідно до ч.3 ст.180 ГКУ при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Частина 4 вказаної статті визначає, що умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Більш того, згідно з ч.8 вказаної статті, у разі, якщо сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

З цього приводу слушною є думка В. Мілаш, яка, аналізуючи цю норму, зазначила, що ГКУ невиправдано звузив сферу диспозитивності при укладенні господарських договорів. Єдиною істотною абсолютно для всіх договорів умовою є предмет договору: «немає предмета - немає й самого договору». Всі інші перелічені вище умови повинні визнаватися істотними лише для окремих різновидів господарських договорів. Оскільки господарські договори є специфічною групою в межах загально-цивільних договорів, то В. Мілаш ставить запитання: чи можемо ми всупереч загальним засадам договірного права здійснювати регулювання господарських договірних відносин [3]. На нашу думку, до того, як вказана колізія буде законодавчо врегульована, її вирішення може полягати у тому, що встановлення певної умови договору порядку, визначеному ЦКУ, усуває підстави для застосування ч.8 ст.180 ГКУ та визнання договору неукладеним з посиланням на відсутність цієї умови.

Тобто, ч.8 ст.180 ГКУ може бути застосована у випадку відсутності лише тих умов, які не можуть бути визначені в порядку, передбаченому ЦК України

1.3 Нормативно-правове моделювання правової природи підстав недійсності господарських договорів

Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

- виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;

- допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

- вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

У ст. 207 ГК України сформульована загальна норма, відповідно до якої недійсним є будь-яке зобов'язання, що не відповідає вимогам. Роль такої загальної норми виявляється у випадках, коли приняється угода, яка не має пороків окремих її утворюючих елементів але суперечна за змістом і своїй спрямованості вимогам закону.

Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені в § 2 глави 16 ЦК України.

Недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону. Це правило, встановлене ст.215 ЦК, застосовується у всіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, що встановлюють спеціальні підстави і наслідки недійсності угод, наприклад, абзацу другого п. 6 ст. 29 Закону України “Про приватизацію державного майна”, п. 2 ст. 20 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, п. З ст. 14 Закону України “Про оренду землі” і т.п.

Недійсним визнається господарське зобов'язання, яке вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Тлумачення такої категорії як протиріччя угоди інтересам держави і суспільства міститься в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” від 12.03.99 р. № 02-5/ 111. До угод, які підпадають під ознаки угоди, що суперечить інтересам держави і суспільства, відносяться, зокрема, угоди, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності Українського народу -- землею як основним національним багатством, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14,15 Конституції України, розділ II Закону України “Про власність”), на придбання всупереч установленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежений, на ухилення підприємствами, установами, організаціями або громадянами, що придбали статус суб'єкта підприємницької діяльності, від оподатковування доходів, або використання майна, що знаходиться в їх власності (користуванні), на шкоду інтересам суспільства, правам, волі і достоїнству громадян.

Недійсним визнається також господарське зобов'язання, укладене учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Це положення, закріплене у ч.І. ст. 207 ГК України, обмежує укладання “позастатутних угод”. Однак якщо в ст.227 ЦК України питання позастатутних угод зводиться до питання щодо наявності або відсутності в суб'єкта господарювання дозволу (ліцензії) на укладання відповідної угоди, то стаття, що коментується, виходить з того, що правосуб'єктність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності відповідно до закону і/або установчих документів даної юридичної особи. Угода, укладена юридичною особою всупереч цілям її діяльності, є “позастатутною” і повинна визнаватися недійсною. При цьому варто враховувати, що під цілями юридичної особи потрібно розуміти не тільки її основні виробничо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не заборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять перед юридичною особою. Коло угод, які вправі укладати суб'єкти господарювання, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності. Отже, підприємства та організації можуть укладати й інші угоди, які є похідними, які супроводжують їхню основну діяльність і випливають з останньої. Тому недійсною на підставі ч.І ст. 207 ГК України повинні визнаватися лише такі угоди, які прямо суперечать цілям юридичної особи, зазначеним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах. Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридичних осіб мають імперативний характер, сторона позбавлена можливості заперечувати визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження правоздатності іншої сторони за угодою.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ ВИЗНАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ НЕДІЙСНИМИ ТА НЕУЛАДЕНИМИ: ВИЗНАЧЕННЯ ПІДСТАВ ТА НАСТАННЯ НАСЛІДКІВ

2.1 Аналіз судової практики визнання господарських договорів неукладеними: визначення підстав та настання наслідків

Судова практика неоднозначно підходила до вирішення питання визнання договору неукладеним. Значна кількість справ вирішувалась шляхом застосування статті 48 ЦК УРСР про недійсність угоди, що не відповідає вимогам закону. Прикладом є розгляд справи Вищим арбітражним судом України за позовом Івано-Франківської обласної державної адміністрації до товариства з обмеженою відповідальністю "Турінвест" про визнання договору оренди недійсним. З огляду на те, що в договорі не було зазначено склад і вартість майна, яке передається в оренду, розмір орендної плати і порядок розрахунків, оцінка вартості об'єкту оренди тощо, суд прийняв рішення про визнання такого договору недійсним. Судова колегія по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України залишила рішення по цій справі без змін, керуючись при цьому статті 48, 153 ЦК України і зазначаючи в мотивувальній частині постанови, що в договорі відсутні істотні умови, без яких договір взагалі не вважається укладеним. І поряд з цим судова колегія постановила визнати такий договір оренди недійсним.

В іншій справі до господарського суду Черкаської області звернувся прокурор м. Черкаси в інтересах Черкаського цукрово-рафінадного заводу до ТОВ “Магазин 22” про розірвання договору оренди та стягнення заборгованості по орендній платі. Суд встановив, що договір оренди не містить таких істотних умов, як вартість майна, розмір орендної плати з урахуванням її індексації, порядку використання амортизаційних відрахувань і визнав договір неукладеним. Судова колегія по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого господарського суду України визнала дане рішення правомірним на тих же підставах .

Як вбачається, за однакових обставин справи та застосування однакових положень закону, рішення судів різні.

З метою однакового та правильного застосування законодавства при вирішенні спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними, Вищий господарський суд України в пункті 17 роз'яснень «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» визначив, що недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Відповідно до цих роз`яснень, якщо у процесі вирішення спору буде встановлено, що угоду між сторонами фактично не було укладено, господарському суду на підставі пункту 1-1 ст. 80 ГПК слід припинити провадження у справі.

Прикладом застосування цього положення роз'яснень Вищого господарського суду України на практиці при вирішенні подібних спорів може бути розглянута наступна справа. Між Трестом „Сантехмонтаж-60” (Позивачем) та Малим приватним підприємством „Фірма „Барвінок” (Відповідачем) був укладений договір купівлі-продажу частини нежилого приміщення. Позивач пред'явив позов про визнання цього договору неукладеним, обґрунтуванням чого було те, що сторонами не досягнуто згоди з усіх істотних умов, зокрема стосовно того, яка ж частина нежилого приміщення мала бути передана покупцю; у договорі відсутні дані про умови передачі покупцю підвального приміщення - платно чи безоплатно. Рішенням арбітражного суду Харківської області позовні вимоги задоволені. Постановою голови цього ж суду рішення суду скасовано і в позові відмовлено. Постановою судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України постанова голови арбітражного суду Харківської області скасована, а рішення залишено без змін. В касаційному провадженні по цій справі Судова палата у господарських справах Верховного суду України встановила, що судом не звернуто увагу на те, що вимога про встановлення факту неукладення договору не призводить до поновлення порушених прав. Вона не може бути предметом спору, самостійно розглядатися в окремій справі. Вимога про визнання договору неукладеним є нічим іншим як встановлення факту, що має юридичне значення. Цей факт може встановлюватися господарськими судами лише при існуванні та розгляді між сторонами договору спору про право цивільне. Його встановлення є елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог. Враховуючи наведене, Верховний суд скасував постанову судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України .

Вважаємо, що припинення провадження у справі при встановленні того, що договір не був укладений, є не виваженою позицією вищих судових інстанцій. Сторони звертаються в цьому випадку саме за вирішенням спору про право цивільне, про те, чи спричиняє укладений договір виникнення, зміну, припинення певних правовідносин. На наш погляд, практика розгляду таких спорів судами повинна бути переглянута в бік здійснення провадження по таким спорам.

Невизначеність залишається в питаннях, пов'язаних з наслідками визнання договору неукладеним. Як свідчить практичний досвід, суд, встановивши, що договір неукладений, припиняє провадження по справі і не визначає ніяких правових наслідків. А між сторонами по цьому договору, який вони вважали укладеним, вже відбулися певні дії: одна сторона зайняла приміщення, інша - отримала частину орендної плати. В такому випадку, оскільки застосування двосторонньої реституції здійснюється тільки при визнанні договорів недійсним, необхідно звертатися до норми глави 83 ЦК України, яка поширюється на зобов'язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна без достатньої правової підстави. Цей висновок ґрунтується на положенні частини 8 статті 181 ГК України, де передбачається, якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

"При пред'явлені позову з безпідставного збагачення необхідно враховувати розмір майнових витрат в майні однієї особи (потерпілого) і набуття в майні іншої особи (набувача), оскільки стягується саме безпідставно набуте. Суть зобов'язань з безпідставного збагачення полягає в поверненні саме частини майна, що становить безпідставне збагачення, тій особі, якій це майно повинно належати" .

Відповідно до частини 3 статті 1212 ЦК України, положення глави про набуття, збереження майна без достатньої правової підстави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином. Така позиція законодавця викликає непорозуміння, оскільки статтею 216 ЦК України передбачені правові наслідки недійсності правочину - двостороння реституція. Тобто, частина 3 статті 1212 ЦК України знаходиться в прямій протилежності до статті 216 ЦК України. Крім того, таке положення частини 3 статті 1212 ЦК України не відповідає існуючій до цього часу, закріпленій на доктринальному та нормативному рівнях концепції про те, що правовими наслідками недійсності правочинів є двостороння реституція (в окремих випадках одностороння реституція та/або конфіскація). На наш погляд, законодавець некоректно застосував поняття „недійсний правочин”, і мова повинна йти все ж таки про повернення виконаного за неукладеним правочином, що в більшій мірі відповідає суті правових наслідків неукладеного правочину.

Позиція щодо застосування норм про безпідставне збагачення, як можливий наслідок визнання договору неукладеним, знайшла прихильність у багатьох науковців, які розглядали дане питання. Зокрема, І.О. Дзера запропонувала передбачити в статті 638 ЦК України таку норму: "У разі визнання судом договору неукладеним до відносин сторін застосовуються правові наслідки, передбачені для зобов'язань із безпідставного придбання чи збереження майна (безпідставного збагачення)" . Однак, наслідки визнання договору неукладеним залежать від стадії виконання цього договору. І у випадку, як зазначає О.А.Беляневич, "якщо зобов'язана за договором сторона - послугонадавач (виробник продукції, робіт, послуг) не приступила до виконання договору, господарський суд повинен відмовити у задоволенні позовних вимог іншої сторони про спонукання послугонадавача до виконання зобов'язання в натурі або про застосування до нього заходів відповідальності за невиконання зобов'язань за договором".

На практиці визнання договору неукладеним може значно порушити права добросовісної сторони. Як справедливо зазначає І.О.Дзера, "справа в тому, що між учасниками неукладеної угоди може виникнути спір, якщо один з цих учасників вважає її укладеною, а інший це заперечує, між ними могли бути вчинені дії щодо передачі майна тощо. Додержання рекомендацій ВГСУ в частині припинення провадження у справі за позовом одного з учасників неукладеної угоди не сприятиме забезпеченню захисту їх майнових прав".

Дійсно, визнання договору неукладеним погіршує становище добросовісного контрагента. Крім настання зазначених негативних майнових наслідків, є "підстави для застосування до сторін відповідних фінансових санкцій за заниження податку на прибуток по такій господарській операції". На захист добросовісної сторони Д.Волков пропонує такий спосіб вирішення питання, коли сторони після винесення рішення про визнання договору неукладеним не повертались б в вихідне положення, а повинні були б привести його (договір) у відповідність з вимогами законодавства, тобто досягти згоди по всім істотним умовам, визначеним такими за законом. На обґрунтування своєї позиції автор зазначає, що сторони, які вступають у правовідносини на підставі договору, досягли головного - згоди з приводу виникнення цих правовідносин. Тому відсутність всіх істотних умов, визначених такими за законом, не повинна тягнути за собою припинення даних правовідносин, тим більше, що такий варіант дозволить недобросовісному контрагенту, який залишив для себе таку лазівку, в будь-який час відступити від виконання своїх обов'язків по договору. Можливо між сторонами в даному випадку і виникають певні правовідносини, але не договірні, оскільки ті дії, які вчинили сторони, не призводять до виникнення договору, їх недостатньо. Можна погодитись з пропозицією вважати такі відносини між сторонами, що виникають під час укладення договору і не призводять до його (договору) виникнення, існування, переддоговірними організаційними відносинами. І згідно статті 10 Господарського процесуального кодексу України сторони вправі подати спори, що виникають при укладенні господарських договорів, на вирішення господарського суду. Особливо таке звернення характерне для випадків, коли одна із сторін вважає договір неукладеним, а інша - укладеним, і ними не було вчинено жодних дій на виконання цього договору.

Водночас, на наш погляд, заслуговує на увагу позиція по збереженню тих зв'язків, які утворилися під час процесу укладення договору. Оскільки придбання однією особою наданого іншою особою у якості виконання „квазідоговору” тягне виникнення кондикційного зобов'язання, то дане зобов'язання можливо припинити новацією (стаття 604 ЦК України), тобто спробою переукласти договір, але вже з урахуванням раніше зроблених помилок.

Наслідки визнання договору неукладеним залежать від стадії його укладення і виконання. На стадії укладення договору без подальших дій щодо його виконання контрагентами і за наявності спору між сторонами щодо того, укладений договір чи ні, застосовується положення статті 10 Господарського процесуального кодексу України. На стадії часткового або повного виконання за неіснуючим договором, який сторони (або одна із сторін) вважали укладеним, застосовуються норми глави 83 ЦК України про зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави. При чому на цій стадії подавати позови про повернення безпідставно придбаного майна мають право не тільки контрагенти, а й інші зацікавлені особи, в тому числі й державні органи в силу наданих їм повноважень.

Вважаю, за потрібне в статті 1212 ЦК України передбачити, що положення глави 83 ЦК України застосовуються також до вимог про повернення виконаного за неукладеним правочином (договором), а положення про "повернення виконаного за недійсним правочином" виключити.

2.2 Аналіз судової практики визнання господарських договорів недійсними: визначення підстав та настання наслідків

Право вимагати у судовому порядку визнання господарського зобов'язання недійсним, надано сторонам або відповідному органу державної влади. Наприклад, відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" від 04.12.90 р. органам податкової служби надане право пред'явити в суд позов про визнання угоди недійсною і стягнення в доход держави коштів, отриманих по такій угоді.

Законодавцем передбачені спеціальні вимоги у відношенні визнання нікчемними окремих умов господарського зобов'язання. Нікчемними є такі умови, недійсність яких визначена безпосередньо в нормі права. Вони є недійсними з самого моменту їх укладання, незалежно від пред'явлення позову в суд і судового рішення. Недійсним може бути визнана нікчемна умова господарського зобов'язання, яка самостійно або в сполученні з іншими умовами зобов'язання порушує права і законні інтереси іншої сторони або третіх осіб -- це загальне положення, що міститься і згодом конкретизується в статті, що коментується. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця. Ці умови є нікчемними для типових договорів і договорів приєднання, однак застосовні і до інших господарських договорів. Цей перелік не є вичерпним через наявність загальної умови нікчемності умов договору -- порушення прав і законних інтересів іншої сторони або третіх осіб.