Правове забезпечення охорони земель

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характристика правової охорони земель

1.1 Поняття та зміст правової охорони земель

1.2 Стан та розвиток законодавства у сфері охорони земель

Розділ 2. Аналіз правового забезпечення основних заходів у галузі охорони земель

2.1 Державна комплексна система спостереження за станом земель

2.2 Планування в галузі використання та охорони земель

2.3 Землеустрій

2.4 Стандартизація та нормування

2.5 Економічне стимулювання впровадження заходів щодо використання та охорони земель і підвищення родючості ґрунтів

Розділ 3. Актуальні проблеми правового забезпечення охорони земель в умовах земельної реформи

3.1 Проблеми щодо правового забезпечення заходів у галузі охорони

земель

3.2 Шляхи вирішення проблем правового забезпечення охорони земель із врахуванням міжнародного досвіду

Розділ 4. Охорона праці та безпеки в надзвичайних ситуаціях

4.1 Характеристика системи управління охороною праці на підприємстві, установі, організації

4.2 Аналіз особливостей охорони праці на робочому місці юриста

4.3 Розробка заходів щодо покращення умов праці та заходів безпеки в надзвичайних ситуаціях

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Конституція України від 28 червня 1996 р. визначила, що земля є об'єктом права власності Українського народу (ст. 13) та основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14). Окрім цього не можна не згадати про економічну функцію землі, згідно з якою вона є засобом виробництва та відіграє важливу роль у розвитку інвестиційної діяльності. З одного боку, це сприяє утвердженню позицій України на міжнародній арені у зв'язку з її вступом до Світової організації торгівлі та євроінтеграційною спрямованістю її політики. А з іншого боку, така активна господарська діяльність має тенденцію негативно відбиватися на якісному стані земель нашої держави. Зокрема, з огляду на інтенсивний розвиток земельних відносин, що відбувається в останні роки в Україні, можна констатувати збільшення кількості правопорушень у цій сфері, пов'язаних із незаконним переводом земель з однієї категорії до іншої (це особливо поширено щодо земель сільськогосподарського призначення), нецільовим використанням земельних ресурсів, самовільним відхиленням від проектів землеустрою, ухиленням від державної реєстрації земельних ділянок та поданням недостовірної інформації щодо них та інше. Ці правопорушення є різними за змістом, а результат їх скоєння один -- погіршення стану земель та втрата якісного грунту, що призводить до порушення конституційного права людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Все це робить все більш актуальною тему правового захисту земель.

Загалом же питання про правову охорону земель завжди було, є та буде актуальним, незалежно від економічного рівня розвитку держави, політичної ситуації та інших чинників. І в першу чергу це зумовлене різноманітністю функцій, які виконує земля.

Об'єктом дослідження є правовідносини в галузі правової охорони земель.

Предмет дослідження є правове забезпечення охорони земель.

Метою роботи є визначення на базі аналізу сучасного стану правового забезпечення охорони земель в Україні та відповідного міжнародного досвіду основних напрямів оптимізації законодавства України у даній галузі.

При виконанні роботи були окреслені основні завдання, зокрема, такі:

визначити поняття та зміст правової охорони земель;

дати характеристику розвитку та сучсному стану законодавства в галузі охорони земель;

проаналізувати державну комплексну систему спостереження за станом земель;

проаналізувати планування в галузі використання та охорони земель;

проаналізувати стандартизацію та нормування в галузі охорони земель, як один з основних заходів в галузі охорони земель;

проаналізувати економічне стимулювання впровадження заходів щодо використання та охорони земель і підвищення родючості ґрунтів;

визначити проблеми щодо правового забезпечення заходів у галузі охорони та земель;

провести аналіз проблем правового забезпечення охорони земель з врахуванням міжнародного досвіду.

Під час виконання дипломної роботи використовувались такі методи дослідження.

Метод узагальнення використовувався для визначення певних понять на протязі всієї дипломної роботи. Метод абстрагування використовувався для глибокого розуміння теми, дивлячись на різні концепції розвитку законодавства та доктрини науки в даній галузі. Аксіоматичний метод використовувався для чіткого визначення понять, теорій які непотрібно підтверджувати, оскільки вони є фундаментальними. Метод аналізу використовувався під час дослідження законодавчого забезпечення охорони земель. Метод аналогії використовується для аналізу декількох понять, явищ та отримання на цій основі середньої закономірності. Математичний метод активно використовувався в четвертому розділі "Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях".

Науково-теоретичну базу дослідження складають праці таких вчених як В.І. Андрейцев, С.О. Боголюбов, І.І. Каракаш, В.В. Костицький, П.Ф. Кулинич, В.Л. Мунтян, В.В. Носік, В.В. Петров, О.О. Погрібний, Г.Н. Полянська, В.К. Попов, Б.Г. Розовський, В.І. Семчик, Н.І. Титова, Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга, В.3. Янчук та інші.

Дослідженням окремих аспектів даної теми присвячені праці зарубіжних вчених таких як О.С. Колбасов, П. Свобода, Р.Л. Анахасян, О.Л. Дубовик, Л.Кремер, Г. Люббе-Вольфф та інші.

Розроблені вченими положення дістали розвитку у працях А.Г. Бобкової, Н.С. Гавриша, В.К. Гуревського, О.В. Конишевої, В.К. Матвійчука, В.П. Жушмана, Л.П. Заставської, А.М. Мірошниченко, С.В. Разметаєвої, Л.П. Решетника, А.М. Статівки та ін. Кожен з названих вчених зробив свій внесок у розвиток даної теми, тому, беззаперечно, отримані знання становлять цінність для юридичної науки.

В той самий час ці знання потребують здійснення аналізу їх змісту, упорядкування та систематизації з урахуванням положень чинного законодавства України, що надасть змогу виробити певну концепцію у теоретичному підході до правової охорони земель в Україні.

Основна нормативно-правова база дослідження складається з Конституції України, Земельного кодексу України, Законів України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", "Про охорону земель", "Про охорону навколишнього природного середовища", Указу Президента України "Про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу", Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування(зонування) земель" даний перелік не є вичерпним, а лише містить основний перелік нормативно-правової бази дослідження.

Емпірична база дослідження складається з Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 16 квітня 2004 р.

Наукова новизна та практичне значення отриманих результатів полягають в обґрунтуванні позиції щодо необхідності комплексного підходу к реформуванню земельного законодавства України. Також запропоновано рекомендації щодо закріплення поняття правової охорони земель та державної комплексної системи спостереження за станом земель на законодавчому рівні. Крім цього результати дослідження можуть бути використані в процесі оновлення земельного законодавства. Також результати дослідження можна використовувати в навчальному процесі, при підготовці курсу лекцій з дисциплін екологічне, аграрне і земельне право України.

Відповідно до поставленої мети і завдань структура роботи складається зі вступу, чотирьох розділів, дванацяти підрозділів, висновків та списку використаних джерел, який становить 112 найменувань. Загальний обсяг роботи становить 131 сторінок.

Розділ 1. Загальна характристика правової охорони земель

1.1 Поняття та зміст правової охорони земель

Конституція України основний закон нашої держави визначає, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави [1, ст. 13]. Це положення Конституції України знайшло відображення та деталізацію в Земельному кодексі України та інших правових актах земельного законодавства. Так, відповідно до ст. 5 Земельного кодексу України встановлюється, що земельне законодавство базується принципах забезпечення раціонального використання й охорони земель та принципах пріоритету вимог екологічної безпеки [3].

Виходячі з вище викладеного можна зробити висновок, що головним завданням законодавства в галузі регулювання земельних відносин є охорона земель. законодавство земля охорона грунт

Важливо зазначити, що в чинному законодавстві України не міститься поняття «правової охорони земель», але містить поняття «охорони земель». Отже Поняття охорони земель можна визначити за допомогою ст. 162 Земельного кодексу України, на основі даної можна стверджувати, що охорона земель - це система правових, організаційних, економічних, адміністративних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель лісогосподарського та сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення та підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель оздоровчого, природоохоронного, історико-культурного та рекреаційного призначення [3].

Враховуючи той факт, що на законодавчому рівні не визначено поняття «правової охорони земель», для його визначення (поняття), необхідно звернутися до спеціалізованого літературного джерела. Так П.Ф. Кулинич, визначив поняття «правової охорони земель» наступним чином: «Правова охорона земель є системою врегульованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціонального використання земельного фонду України, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захист земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення та підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення» [79, 237]. Можна погодитися, що поняття саме правової охорони земель це врегульована нормами права система заходів (наприклад економічних тощо), яка спрямована на охорону земель.

На думку В.Л. Мунтяна, правова охорона земель являє собою систему правових норм, які містять приписи, спрямовані на збереження земель та відновлення й підвищення їх родючості, здійснюваних з метою раціонального використання землі [86, с. 117]. Якщо на законодавчому рівні закріплювати поняття правової охорони земель дане визначення буде підходити більше, оскільки воно більш формалізоване.

Повертаючись до законодавства необхідно констатувати, що на законодавчому рівні поняття «охорона земель» закріплено як система різноманітних заходів, у тому числі і правового характеру. При цьому зазначені заходи спрямовують свою дію, як вже зазначалося вище, на забезпечення досягнення раціонального землекористування, на запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення для інших потреб тощо, а також на захист земель від забруднення та псування. Важливо зазначити, що ефективне або раціональне використання земель є важливим елементом захисту земель (дана думка буде розкрита згодом).

Важливо зазначити, що охорона грунтів у законодавстві України визначається як система правових, організаційних, технологічних та інших заходів, спрямованих на збереження і відтворення родючості та цілісності ґрунтів, їх захист від деградації, ведення сільськогосподарського виробництва з дотриманням ґрунтозахисних технологій та забезпеченням екологічної безпеки довкілля.

Важливо звернути увагу на об'єкт правової охорони, оскільки визначення об'єкта дає можливість розкрити, те що охороняється. Отже об'єктами правовідносин щодо охорони земель від забруднення та псування є всі землі в межах території України. Крім цього, на законодавчому рівні, а саме ст. 168 Земельного кодексу України виділяється в якості особливого об'єкта охорони ґрунти. Таким чином можна стверджувати, що об'єктом охоронних правовідносин є землі (земельні ділянки) та ґрунти [3]. Важливо зазначити, що грунт - це природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки найціннішій своїй властивості - родючості

При визначенні поняття «правової охорони земель від забруднення та псування» до уваги потрібно взяти досліджені в спеціальній юридичній літературі положення про те, що сукупність організаційних, економічних, ґрунтозахисних, технологічних, юридичних та інших заходів, що складають суть охорони земель, будучи опосередкованими у правовій формі, набувають властивостей правової охорони земель [58, с. 277-278]. Також в юридичній літературі простежується позиція, згідно якої у випадках, коли заходи з охорони земель отримують правове закріплення, правомірно говорити про правову охорону земель [83, с. 171]. З огляду на охорону земель від забруднення та псування заходи охорони повинні бути спрямовані на попередження та усунення тих негативних факторів, внаслідок дії яких сталися негативні зміни якісного стану земель.

Важливо зазначити, що охорона земель є однією з складових охорони навколишнього природного середовища, оскільки згідно зі статтею 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [29] земля, поряд з іншими природними ресурсами, такими як наприклад вода, ліси, надра, атмосферне повітря виступає одним із об'єктів охорони навколишнього природного середовища.

Таким чином, охорона навколишнього природного середовища, в тому числі і правова, одночасно охоплює і охорону землі [62, с. 9-10], а проблеми охорони земель за своїми основними напрямками, принципами та засобами мають, на думку ряду вчених, багато спільного з вирішенням проблем охорони довкілля в цілому.

Також ще один важливий аспект полягає в тому, що не тільки земельний кодекс України як законодавчій акт забезпечує на законодавчому рівні охорону земель та грунтів, але існують й інші законодавчі акти, що забезпечують дотримання вимог та вчинення заходів щодо охорони якісного стану земель та ґрунтів від забруднення та псування, а саме: Закон України «Про охорону земель» [28],Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» [29], Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [15], Закон України «Про пестициди і агрохімікати» [32], Закон України «Про відходи» [9], Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами», Закон України «Про об'єкти підвищеної небезпеки» [24], Закон України «Про меліорацію земель» [21] та інші нормативно-правові акти.

Відповідно до чинного законодавства України до основних елементів охорони земель від забруднення та псування можна віднести:

встановлення заборон та обмежень на діяльність, що може негативно вплинути на якісний стан земель;

здійснення контролю у сфері охорони земель;

закріплення державних стандартів і нормативів у сфері охорони земель;

економічне стимулювання раціонального використання і охорони земель;

моніторинг земель;

ведення Державного земельного кадастру;

застосування юридичної відповідальності за порушення вимог охорони земель від забруднення та псування [28, ст. 22].

В основу даної класифікації правових форм покладені заходи правового впливу щодо забезпечення правової охорони земель від забруднення та псування, частина з яких буде детальніше розглянута в ІІ розділ даної роботиі.

Складовою охорони земель є система правових, організаційних, економічних, технологічних та інших заходів, спрямованих на відтворення і підвищення родючості ґрунтів [3]. При цьому охорона грунтів у чинному законодавстві України визначається як система правових, організаційних, технологічних та інших заходів, спрямованих на збереження і відтворення родючості та цілісності ґрунтів, їх захист від деградації, ведення сільськогосподарського виробництва з дотриманням ґрунтозахисних технологій та забезпеченням екологічної безпеки довкілля. При врегулюванні будь-якої діяльності, що може вплинути на якісні характеристики ґрунтового покриву, у чинному законодавстві України враховуються біологічні властивості ґрунтів, їх цінність для розвитку аграрної промисловості України та передбачаються заходи, спрямовані на забезпечення їх охорони, в тому числі збереження їх корисних властивостей. Так, пункт 3 ст. 168 Земельного кодексу України встановлює обов'язок власників та землекористувачів при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту, здійснювати зняття, складування, зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. При цьому у частині 2 ст. 168 Земельного кодексу України встановлюється заборона для власників земельних ділянок та землекористувачів здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу відповідних контролюючих органів. Контроль за виконанням умов зняття, збереження і використання родючого шару ґрунту здійснює інспекційний орган держкомзему, який видав дозвіл, та територіальний орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища [3].

Також важливо наголосити. що саме правова охорона земель від забруднення та псування базується на таких основних (фундаментальних) засадах:

забезпечення охорони земель як основного національного багатства Українського народу;

публічність у вирішенні питань щодо охорони земель,

пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні землі;

відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства України про охорону земель від забруднення та псування;

нормування і планомірне обмеження впливу господарської діяльності на земельні ресурси:

поєднання заходів економічного стимулювання та юридичної відповідальності у сфері охорони якісного стану земель;

використанні коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів на здійснення деяких заходів по охороні земель тощо.

Згідно чинного законодавства про охорону земель, охорона земель є важливим видом діяльності суб'єктів земельних правовідносин з урахуванням категорій земель та їх цільового призначення [28, ст. 168]. Слід зазначити, що дана вимога законодавця про використання земель за їх цільовим призначенням є типовою у земельному праві. З цього випливає, що заходи по охороні земель повинна здійснювати не тільки держава, але й землевласники і землекористувачі. Так, наприклад ст. 91 Земельного кодексу України говорить, що власники і землекористувачі повинні виконувати ряд заходів по охороні земель.

Важливо наголосити, що відповідно до частини 1 статті 167 Земельного кодексу України, згідно з яким господарська та інша діяльність, яка зумовлює забруднення земель і ґрунтів понад встановлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин, забороняється [3], даний аспект найбільш притаманий стандартизації і нормування в галузі використання та охорони земель. У ст. 35 Закону України «Про охорону земель» встановлюється вимоги до власників та землекористувачів, у тому числі орендарів земельних ділянок, здійснювати господарську діяльність з урахуванням природоохоронних вимог чинного законодавства України [28]. Отже, можна погодитися з висновком В. І. Андрейцева, що «система ефективного використання земель та інших природних ресурсів повинна мати природоохоронний, ресурсозберігаючий, відтворювальний характер та передбачати збереження ґрунтів, обмеження негативного впливу на них, а також на тваринний та рослинний світ, геологічні породи, водні джерела та інші компоненти навколишнього середовища. На основі цього можна стверджувати, що власники і землекористувачі повинні не тільки не порушувати законодавство в галузі охорони земель, але й ефективно використовувати землі та земельні ділянки при ведені господарської або іншої діяльності.

На основі цього можна стверджувати, що землевласники і землекористувачі, в тому числі орендарі, зобов'язані здійснювати раціональну організацію території, збереження й підвищення родючості ґрунтів, захист земель від водної й вітрової ерозії, селю, заболочення, вторинного засолення, висушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними й радіоактивними речовинами та від інших процесів руйнування, а також запобігати зростанню сільськогосподарських угідь чагарником і дрібноліссям, попереджувати погіршення культурно-технічного стану земель» [49, с. 88].

Повертаючись до питання ефективного використання природних ресурсів, слід зазначити, що ефективним використанням ресурсів вважається додержання екологічних вимог, визначених у ст. 40 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»:

здійснення раціонального і економного використання природних ресурсів на основі широкого застосування новітніх технологій;

здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;

здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;

застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища та безпеку здоров'я населення;

збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що підлягають особливій охороні;

здійснення господарської та іншої діяльності без порушення екологічних прав інших осіб;

здійснення заходів щодо збереження і невиснажливого використання біологічного різноманіття під час провадження діяльності, пов'язаної з поводженням з генетично модифікованими організмами.

Важливо підкреслити, що при використанні природних ресурсів має забезпечуватися виконання й інших вимог, встановлених даним законом та іншим законодавством України [29].

На відміну від псування та забруднення земель, визначених у ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», деградовані та малопродуктивні землі є характеристикою цих земельних ділянок [12]. Так, відповідно до ст. 171 Земельного кодексу України до деградованих земель, серед іншого, належать земельні ділянки з еродованими, перезволоженими, з підвищеною кислотністю або засоленістю, забрудненими хімічними речовинами ґрунтами та інші. До малопродуктивних земель належать сільськогосподарські угіддя, ґрунти яких характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючістю, а їх господарське використання за призначенням є економічно неефективним [3].

Таким чином, утворення малопродуктивних чи деградованих земель є результатом псування або забруднення цих земельних ділянок. Як один із засобів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель, у чинному законодавстві України передбачається їх рекультивація. Зміст рекультивації порушених земель становить комплекс організаційних, технічних і біотех-нологічних заходів. Згідно з пункту 2 ст. 166 Земельного кодексу України в обов'язковому порядку рекультивації підлягають землі, які зазнали змін у структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів і материнських порід та у гідрологічному режимі внаслідок проведення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт. Вона здійснюється шляхом нанесення ґрунту, знятого при проведенні даних робіт, на малопродуктивні ділянки або на ділянки без ґрунтового покриву [3].

Згідно пункту 7.2 Порядку видачі та анулювання спеціальних дозволів № 1, «після проведення рекультивації порушених земель проводиться обстеження земельної ділянки і складається акт, який підписується представниками інспекційного органу Державного комітет України по земельним ресурсам, територіального органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та заявником. В акті зазначається відповідність виконаних робіт умовам, визначеним у проекті землеустрою, фіксуються показники агрохімічного паспорта земельної ділянки, з якої було знято родючий шар ґрунту, а також показники агрохімічного паспорта рекультивованої земельної ділянки» [44].

Важливо зазначити, що такий механізм охорони земель, як рекультивація, є дієвим, непроведения рекультивації порушених земель є правопорушенням та, відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», являє собою «невиконання комплексу організаційних, технічних і біотехно-логічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель відповідно до затвердженої документації із землеустрою» [12].

При цьому слід зазначити, що розробка системи заходів щодо відновлення та підвищення родючості ґрунтів, рекультивації порушених земель, захисту земель від ерозії, підтоплення, висушення, зсувів, вторинного засолення та заболочення, ущільнення, забруднення промисловими відходами та хімічними речовинами та інших видів деградації, запобігання іншим негативним явищам є одним із основних завдань землеустрою в Україні [3, ст. 183]. За погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників, згідно зі ст. 156 Земельного кодексу України, власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки [3]. Зокрема розмір збитків, завданих унаслідок непроведения робіт з рекультивації порушених земель, визначається за формулою та в порядку, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України «Про визначення розміру збитків, завданих унаслідок не проведення робіт з рекультивації порушених земель» від 17 грудня 2008 р. № 1098. При цьому згідно пункту 2 даної постанови, «відшкодування особами збитків, розмір яких визначено відповідно до цієї постанови, не звільняє їх від проведення в установленому порядку робіт з рекультивації порушених земель» [30].

Основним завданням правової охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпеки країни. Тому важливу роль у здійсненні завдань правової охорони земель відіграє держава шляхом виконання низки своїх функцій, що закріплені в чинному законодавстві, зокрема шляхом: законодавчого регулювання земельних відносин; розроблення та реалізації загальнодержавної та місцевих програм раціонального використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони земельних ресурсів у комплексі з іншими природоохоронними заходами; переданні (продажу) земельних ділянок у власність та надання їх у користування, вилучення (викупу) земель для суспільних потреб; державної реєстрації прав на землю та інше нерухоме майно; поділу земельного фонду країни на категорії земель та визначення цільового призначення земельних ділянок; організації землеустрою; ведення державного земельного кадастру; здійснення моніторингу ґрунтів; здійснення державного контролю за використанням та охороною земель [65, с.351].

Згідно з чинним законодавством, а саме: Земельним кодексом України до змісту охорони земель входять наступні складові:

обґрунтування та забезпечення досягнення раціонального землекористування;

захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;

захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;

збереження природних водно-болотних угідь;

попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь [3, ст. 164].

Всі ці складові беруть участь у формуванні системи заходів у галузі охорони земель, до змісту якої входять:

державна комплексна система спостережень до якої входить ведення державного земельного кадастру і моніторинг;

розробка загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм використання та охорони земель, документації із землеустрою в галузі охорони земель;

створення екологічної мережі;

здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель, тоьто планування в галузі використання та охорони земель;

економічне стимулювання впровадження заходів щодо охорони та використання земель і підвищення родючості ґрунтів;

стандартизація та нормування [3].

В цілому всі ці заходи спрямовані на забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів та їх природних і набутих якостей тощо, тобто охорону.

Таким чином, на основі комплексного аналізу чинного законодавства і літератури можна визначити, що правова охорона земель - це система врегульованих нормативно-правовими актами заходів матеріального, адміністративного та іншого характеру, яка спрямована на ефективне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель, захист земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення та підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель, забезпечення особливого правового режиму земель.

Отже повертаючись повертаючись до того, що на законодавчому рівні невизначено поняття правової охорони земель я вважаю доцільно на законодавчому рівні закріпити дане поняття і пропоную: внести зміни до ст. 165 Земельного кодексу України та ст. 1 Закону України «Про охорону земель» і закріпити вище визначене поняття.

Зміст правової охорони земель полягає у ефективному використанні земель, запобіганні необґрунтованому вилученню земель, захисті земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також відтворенні та підвищенні родючості ґрунтів, продуктивності земель, забезпеченні особливого правового режиму земель.

1.2 Стан та розвиток законодавства у сфері охорони земель

Перші елементи, пов'язанні з правовою охороню земель в Україні, беруть свій початок з часів Київської Русі. На початку існували природноресурсові норми, слід зауважити, дані норми стосувалися охорони рослинного та тваринного світу. Дані норми містилися ще в «Руській правді» та були спрямовані на охорону природних об'єктів княжої власності. Потім поступово набули поширення норми польсько-литовського законодавства, яке увібрало в себе норми з Руської правди. У другій половині XVII століття, після возз'єднання України з Росією, у Березневих ст. 1654 р. закріплюється існування того правового ладу, який склався на той час в Україні, а в першій половині XIX ст. ця система права була замінена системою російського права, основу якого становив Звід законів Російської імперії. Встановлювалося, що право власності на землю необхідно розглядати, як право на всі витвори природи на поверхні останньої, на все, що міститься у надрах землі, на води, які знаходяться в її межах. У 1807 р. приймається Зібрання малоросійських прав, що фактично було цивільним кодексом, який регулював певні земельно-правові інститути. Отже, до кінця XIX ст. земельні і певні природноресурсові відносини на території України регулювалися нормами звичаєвого і писаного цивільного права [64, с. 19-20].

З проголошенням селянської реформи в 1861 році, почало формуватися земельне законодавство. На виконання Маніфесту про скасування кріпосного права 1861 р. були прийняті: Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Положення про викуп; Закон про заснування селянського банку тощо [72, с. 42]. Вся увага в цих положеннях концентрувалася на визначенні правового режиму землі та на питанні права власності та здійснення управління ними. Деякі вчені наприклад О.А. Вівчаренко, наголошують, що це стало новим активним етапом розвитком законодавства про охорону земель, це означає, що даний етап повинен бути покладений в основу класифікації етапів розвитку земельного законодавства.

Можна стверджувати, що реального природноресурсового законодавства в Російській імперії не існувало практично до реформи Столипіна, а земельне право не розглядалося як самостійна правова галузь. Ця галузь була складовою цивільного права, тому земля розглядалась як нерухомість, об'єкт цивільно-правових угод. Лише з 1906 p., після проголошення аграрної реформи, земельне законодавство починає активно формуватися. Були прийняті основні документи реформи: Указ від 9 листопада 1906 р. «Про новий пільговий порядок виділу з общин», Закон Державної думи від 14 червня 1910 pоку, Закон про землевпорядкування від 24 травня 1911 року тощо. Цими актами були визначені принципові положення земельних перетворень, а система землевпорядних комісій, створених Указом від 4 березня 1906 p., стала головним виконавцем столипінського земельного законодавства [94, с. 43].

Наступним поштовхом до розвитку земельного законодавства є відома жовтнева революція яка відбулася 1917 pоці, а саме -- прийняття Декрету про землю 1917 р. Цей документ, насамперед, вирішував питання націоналізації земельного фонду та проголошував право виключної власності держави на землю, і брав усі природні ресурси під охорону закону, що принцепі логічно враховуючи комуністичну ідеологію. На розвиток положень Декрету про землю були прийняті, Декрет «Про соціалізацію землі» від 1918 pоку, Положення «Про соціалістичне землевпорядкування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» від 1919 року, Декрет РНК «Про заборону угод з нерухомістю» від 29 грудня 1917 pоку, Декрет ВЦВК «Про ліси» від 27 травня 1918 року, Декрет РНК РРФСР «Про надра землі» від 30 квітня 1920 р. та інше. При цьому слід зазначити, що питання про охорону окремих категорій земель регулювалося відповідним природноресурсовим законодавством. В подальшому відбувалася кодифікація земельного законодавства. Так, у 1922 р. були прийняті наступні нормативно-правові акти: в РРФСР Закон «Про трудове землекористування» від 22 травня 1922 р., в УРСР «Основний закон про трудове землекористування» від 27 травня 1922 р. та, беззаперечно, слід згадати Земельний кодекс УРСР, ст. 62 якого встановлювала санкції для землекористувачів, що ведуть неефективну або злочину політику, повязану з охороною землі [53, с. 10].

Наслідком змін характеру земельних відносин, які мали місце у цей період, стала активізація кодифікаційних робіт, спрямованих на впорядкування і систематизацію відповідних норм права. З прийняттям перших кодифікованих актів були закладені основні принципи формування вітчизняного земельного законодавства. Отже, націоналізація землі та інших природних ресурсів стала підставою для виникнення нового типу природоресурсних відносин. Земля, надра, води, ліси як всенародне надбання і об'єкти права виключної державної власності були вилучені із господарського обігу, перестали бути об'єктами купівлі-продажу, міни, дарування та інших цивільно-правових угод. Це зумовило виключення земельних відносин із предмета регулювання цивільного права, де вони знаходилися в умовах приватної власності до 1917 p., і поступово спричинило створення земельного права як самостійної галузі.

Важливо зазначити, що поряд із земельно-правовими актами приймаються декрети, положення, інші акти щодо використання і охорони інших природних ресурсів: про надра, землі, ліси і водні ресурси; про строки полювання, права на мисливську зброю; про охорону пам'яток природи, садів і парків; про створення перших державних заповідників; про створення органів, комітетів, комісій з охорони природи та раціонального використання природних ресурсів тощо. Після створення СРСР розвиток природноресурсового і природоохоронного законодавства здійснювався як на союзному, так і на республіканському рівнях. Найчастіше це законодавство мало характер державно-правового регулювання використання і охорони окремих природних об'єктів [93, с. 44-45]. Але враховуючи ситуацію яка склалася в той час тобто І світова війна, громадянська війна, революція важка ситуація в економіці та ряд інших проблем, які на фоні цих були непомітними, розвиток законодавства призупинився, і даний періуд особливо нічим не відзначився.

В 40--50 роках минулого сторіччя радянські держави продовжували діяльність по удосконалення та оновлення свого природноресурсового законодавства. У період 1957--1963 pр. в усіх союзних республіках були прийняті закони про охорону природи. В них був наведений перелік об'єктів природи, які підлягали охороні, та визначені організаційно-правові заходи щодо охорони кожного об'єкта природи і відповідальність за порушення правил природокористування і природохорони. В 60-ті роки в науці почали висловлюватися думки щодо необхідності вдосконалення всього законодавства про природні ресурси та охорону природи, вносилися пропозиції про прийняття єдиного природоохоронного закону СРСР і аналогічних законів про охорону природи в союзних республіках, а пізніше і про необхідність створення загальносоюзного спеціального природоохоронного органу [53, с. 11-12].

Слід зазначити, що період з 1968 р. до 1981 p. увійшов в історію законодавства СССР як період активної кодифікації загальносоюзного законодавства про раціональне природокористування і охорону природи [53, с. 12].

Норми про охорону земельних ресурсів отримали своє закріплення в Земельному кодексі УРСР 1970 р., Зразковому статуті колгоспу 1969 р., постановах ЦК КПРС та Ради Міністрів РСР «Про широкий розвиток меліорації земель для отримання високих та стійких урожаїв зернових та інших сільськогосподарських культур» 1966 р., «Про невідкладні заходи щодо захисту ґрунтів від вітрової та водної ерозії» 1967 р., «Про додаткові заходи по посиленню охорони природи і поліпшенню використання природних ресурсів» 1978 р. та в інших актах. У цих документах закріплений принцип раціонального використання землі як основний обов'язок всіх землекористувачів, які повинні вживати заходи для досягнення найбільшої ефективності при використанні землі, використовувати її з урахуванням комплексної взаємодії всіх природних факторів (вод, лісів, надр), дбайливо ставитися до неї. Земельне законодавство встановило пріоритет сільськогосподарського землекористування. В останні десятиліття існування СССР земельне законодавство перестало розвиватися в цілому та, як окрема галузь права.

З проголошенням незалежності України та демократичного шляху її розвитку постало питання про реформування земельних відносин. Перш за все, таке реформування здійснювалось з огляду на різноманітність форм права власності, що набули розвитку в незалежній Україні. У спеціальній, зокрема юридичній, літературі, серед практиків та на інших рівнях правової свідомості була поширена думка, що земельна реформа передбачає тільки приватизацію земель. Проте, як випливає з постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р., земельна реформа спрямована на перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну і колективну власність, надання у користування юридичним і фізичним особам з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання і охорони земель. У цьому плані земельна реформа повинна розглядатися як складова частина економічної реформи у зв'язку з переходом економіки України від соціалістичних до ринкових відносин. А система загальнодержавних дій передбачала створення чіткого механізму організаційно-функціонального забезпечення земельної реформи, проведення інвентаризації усіх категорій земель, запобігання нераціональному або не за основними призначеннями використанню земель, використанню земель небезпечними способами, які призводять до знищення родючості й екологічно небезпечного забруднення. [53, с. 21].

Тому реформування земельних відносин в Україні на той час можна вважати своєчасним з огляду на те, що воно сприяло вирішенню багатьох економічних, соціальних та екологічних проблем [49, с. 32], що пов'язані з охороною земель. На фоні таких перетворень відбувалась зміна старих правових моделей і стереотипів, модифікація нових правових форм і методів господарювання на землі, накопичення досвіду використання, відтворення і охорони земель на основі реалізації власниками (колективної і приватної власності) права володіння, користування і розпорядження. За економічних реалій, що зумовили поглиблення і оновлення правовідносин власності на землю, формується судова і управлінська практика, в якій дістають вияв усі плюси та мінуси Земельного кодексу України, який перманентно оновлюється [49, с. 17].

Разом з тим на думку О. А. Вічренко слід звернути увагу на те, що лише протягом двадцятого століття в Україні по суті було прийнято чотири Земельні кодекси. Ними суттєво змінювалися відповідні групи земельних відносин, та, насамперед, відносини земельної власності та землекористування. Земельні суспільні відносини, які є за своєю соціальною природою є найбільш консервативними відносинами, не сприймають швидкі зміни. Крім того, такі часті зміни кодифікованого земельного законодавства є ознакою соціально-економічної нестабільності суспільства. Сучасний період розвитку земельних відносин характеризується не лише їх реформаторським станом та оновленням земельного законодавства, але й активним включенням відносин власності на землю та правового регулювання землекористування у систему цивільного та господарського права [53, с. 22-23]. Крім цього необхідно не забувати про земельну реформу яка продовжується до нині.

Земельна реформа в Україні суттєво не вплинула на зміст правової охорони земель. У той самий час розвиток нових форм права власності на землю в Україні сприяв удосконаленню природоохоронних заходів з необхідністю врахування як публічного, так і приватного інтересу. Зокрема, В.І. Андрейцев з цього приводу писав: «Враховуючи, що земельна реформа безпосередньо пов'язана з інтересами населення, її слід розглядати як функціональну частину соціальних, економічних, екологічних, науково-технічних, організаційних, правових та інших перетворень суспільства і держави, де конституційно закріплені гуманістичні та демократичні принципи розвитку» [49, с. 4].

Існують різні точки зору щодо розвитку інституту правової охорони земель. Зокрема В.І. Андрейцев підтверджує існування інституту правової охорони земель у структурі земельного права України, при цьому не розкриваючи його змісту [49, с. 10] та стверджуючи, що прийняття поресурсових кодексів є певним етапом у регулюванні земельних та інших природноресурсових відносин як частини екологічних правовідносин [49, с. 13]. Інші вчені, в тому числі І.І. Каракаш, вважають сумнівним їх розвиток у межах екологічного права, однак стверджують, що земельне право можна розглядати як правову підгалузь природноресурсового права: «Малообгрунтованою є й концепція регулювання земельних відносин у межах ствердженої у вітчизняній правовій системі галузі екологічного права. Уявляється, що правове регулювання відносин власності на землю є малозначним для екологічного права та не властиве йому. Правові вимоги охорони земель та їх ресурсів у рівному ступені поширюються на них незалежно від власницької чи споживацької основи їх приналежності. Більше того, здійснювані протягом останніх десятиріч спроби інтегрованого правового регулювання лише групи управлінських відносин у сфері природокористування та природоохорони в межах єдиного відомства поки що не закінчилися успіхом. В свою чергу це призводить до негативного висновку про те, що рівень розвитку природноресурсових, у розглядуваному випадку -- землересурсових, та екологічних суспільних відносин не досяг такого ступеня досконалості та взаємного проникнення, що забезпечує їх інтеграцію. У теперішній час у кращому випадку можна говорити про домінуюче місце земельного права як правової підгалузі в сучасній системі комплексної галузі природноресурсового права. Але спроби інтеграції земельного права в систему природноресурсового права в середині 80-х років минулого століття призвели до повної ліквідації земельного права з правової системи. Це спричинило відчутну шкоду як розвитку земельного законодавства, так й розвитку правової системи в цілому. Тому лише відродженому земельному праву та земельному законодавству, що динамічно розвивається, під силу забезпечення повно масштабне та всеоб'ємне регулювання відносин земельної власності та землекористування» [72, с. 251, 252].

Серед сучасних глобальних проблем однією із найгостріших, складних та багатоаспектних є проблема раціонального використання, відтворення та всебічної охорони навколишнього природного середовища, складовою якого є земля.

Як це не прикро, сучасний стан розвитку українського суспільства характеризується підвищенням техногенного навантаження на земельні ресурси і, як наслідок, загрожує небезпекою для самої людини. Одними із чинників негативного впливу на якісний стан земель є їх антропогенне забруднення та псування, які призводять до порушення рівноваги як в самій природі, так і негативно впливають на життя та здоров'я людини безпосередньо чи опосередковано через стан довкілля. Саме тому збереження якісного стану земель України має бути одним із пріоритетів державної екологічної політики.

Сучасний період розвитку земельного законодавства України характеризується кризовими явищами в військовій, економічній, політичній, соціальній та інших сферах. Нестабільною залишається правова система: повільно відбувається оновлення земельного законодавства, багато законів ще не відповідають суспільним земельним відносинам, як і раніше поширені порушення законності в галузі охорони земель. Ці негативні явища багато в чому пов'язані з недоліками нормативно-правового регулювання відносин, пов'язаних з охороною земель в Україні, зокрема з низькою якістю законів як механізму правової охорони земель.

Існує можливість стверджувати, що проблема в тому, що сучасна система законодавства продовжує перебувати у перехідному стані, вона є нестійкою і надміру динамічною. Таким чином створюється широкий спектр можливостей її трансформації в різних напрямах. Існуюча практика фрагментарного поточного вдосконалення нормативно-правової бази не дає належних результатів.

Потрібно констатувати, що в Україні існують великі проблеми в земельному законодавстві в цілому та в галузі охорони земель зокрема. Даний факт визнають багато вчених та фахівців в галузі земельного права та законодавства. Навіть сам законодавець визнає існування великих проблем, зокрема у І розділі ("Охорона земель та ґрунтів") Закону України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» зазначається, шо «стан земельних ресурсів України близький до критичного. Оскільки за період проведення земельної реформи значна кількість проблем у сфері земельних відносин не лише не розв'язана, а й загострилася» [17]. Таким чином в даному конкретному випадку визнання на законодавчому рівні проблеми, пов'язаної з охороною земель, є красномовною.

Можна подивитися на таку точку зору мовою цифр, тобто підтвердженням даної думки є численні факти, а саме: у державі накопичено понад 35 млрд тонн відходів, 17% території держави зазнає підтоплення та понад 18% вражено інтенсивною ерозією. Близько 15% території України з населенням понад 10 млн перебуває у критичному екологічному стані, це з врахуванням концепції розвитку екологічної політики України на періуд до 2020 року.

Можна погодитися з зауваженням В.І. Андрейцева, що «екологічному аспекту функціонального призначення землі в житті людини довгий час не приділялося належної уваги, а часто мало місце й пряме ігнорування його на різних рівнях державної діяльності. Результати такого ставлення до землі дуже швидко далися взнаки: деградація її якісного та кількісного складу, зниження родючості грунтів, розширення площ кислотних, забруднених земель, підвищення їх радіоактивності і як наслідок -- сільськогосподарська продукція з перевищенням гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин, розвиток багатьох ще не зрозумілих та не вивчених недуг, необоротні негативні зміни генетичного фонду живої природи та людини» [49, с. 22-23].

Важливе значення має також захист ґрунтів від деградації в результаті водної і вітрової ерозії, підвищення родючості та біологічної продуктивності земель. Ця діяльність є одним з найбільш актуальніших аспектів охорони земель, рівно як й діяльність щодо рекультивації земель, будівництво тощо.

Гострота проблеми, яка пов'язана з охороною земель в Україні від забруднення та псування, нагальна потреба у їх вирішенні потребують дієвих заходів впливу, зокрема правового характеру. Крім цього, вирішення проблем охорони земель від забруднення та псування повинно здійснюватися на державному рівні, а сама діяльність щодо проведення землеохоронних заходів має бути систематичною та спиратися на належну правову базу, для цього необхідно створення ті існування реальної національної програми, яка буде спрямована на модернізацію земельних і відображення реального стану і перспектив розвитку земельного законодавства та інститут правової охорони земель.

Варто зазначити, що необхідність та важливість дослідження правових засад охорони земель в Україні від забруднення та псування обумовлена також реалізацією права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, що гарантовано статтею 50 Конституції України, тобто конституційних прав громалянина [1].

Не зважаючи на численні проблеми, пов'язанні з охороною земель в Україні, є й позитивні аспекти, зокрема в останні роки суттєво оновлюється законодавство, частина з якого є актуальною та необхідною. Так, наприклад, наявність в Конституції України основних засад повязаних з інститутом охорони земель, які трансформувалися та трансформуються в Земельний кодекс України, Закон України "Про охорону земель" [28], Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" [29] тощо. Крім цього, з Земельного кодексу України в спеціальне законодавство (наприклад, Закон України "Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах") трансформується ряд положень та норм.

На сьогодні величезний вплив на вітчизняне законодавство мають євроінтеграційні прагнення України, які на сьогодні є домінуючими. Так, відповідно до першого розділу "Програми інтеграції України до Європейського Союзу" створення умов для набуття Україною членства в європейському союзі, насамперед, необхідність проведення відповідних реформ на основі реалізації Україною західних стандартів з поступовим досягненням відповідності Копенгагенським критеріям, а згодом Мадридським. Так, відповідно до пункту четвертого даної угоди одним із критеріїв є якість життя та охорона навколишнього середовища, яка, в свою чергу, включає охорону земель як одну з найважливіших складових навколишнього природного середовища [39].