Конкуренція і колізія законів

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Поняття колізії та конкуренції в кримінальному праві

1.1 Об'єкт колізії та конкуренції в кримінальному праві6

1.2 Колізія, конкуренція і суміжні правові явища

Розділ 2. Окремі види колізій в кримінальному праві та їх подолання

2.1 Колізії між статтями Загальної та Особливої частин КК

2.2 Колізії між положеннями Конституції України та статтями КК України

2.3 Колізії між положеннями чинних для України міжнародно-правових договорівта статтями КК України, шляхи їх вирішення

Розділ 3. Види конкуренції в кримінальному праві та способи її вирішення

3.1 Причини виникнення конкуренції та її види

3.2 Правила кваліфікації злочинів при конкуренції

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

колізія кримінальний право конкуренція

Темою даної курсової роботи є тема «Конкуренція і колізія законів».

Українське законодавство - складне, багатогалузеве утворення, у якому маса всіляких різночитань, нестиковок, паралелізмів, неузгодженостей, конфліктуючих або конкуруючих норм та інститутів. Будучи за своїм характером територіально великим, воно вже в чинність цього містить у собі можливість різних підходів до вирішення одних і тих самих питань, обліку національних і регіональних особливостей, інтересів центра й місць.

У ньому одночасно діють акти різного рівня й значення, різної юридичної чинності, спрямованості, зокрема, старі, союзні, і нові, українські; протікають процеси уніфікації й диференціації, об'єднання й відокремлення, переплітаються вертикальні й горизонтальні зв'язки й тенденції. Це динамічно напружена й багато в чому споконвічно суперечлива система.

З іншого боку, у практичному житті постійно складаються такі ситуації, які відразу підпадають під дію ряду норм. Виникають небажані юридичні дилеми й альтернативи. Різні норми як би вступають один з одним у протиборство, перетинаючись в одній крапці правового простору й «претендуючи» на регулювання одного й того самого відношення.[13,465]

Проблема колізій в законодавстві України вперше обговорювалась в Україні на рівні Міжнародної науково-практичної конференції, що відбулася 23--24 жовтня 1995 р. в м. Києві. Її учасники обмежились обговоренням вузького кола колізійних проблем, що мають місце лише в законодавстві України. На думку одного з них (директора Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України акад. Ю.С. Шемшученка), «юридична наука тут відстає від потреб практики. У нас немає ґрунтовних теоретичних розробок цієї тематики... За цих умов практика вимушена діяти імперативним шляхом, який не завжди виявляється продуктивним».[10,19] Ю.Тихомиров у дослідженнях юридичних колізій змушений констатувати, що «проблема колізій в глобальному масштабі не ставиться і не вирішується, вона зводиться до колізійного права і колізійних норм, що приписують, які акти застосовувати, коли виникає суперечлива ситуація».[15,11]

На сучасному етапі констатується збільшення кількості публікацій, присвячених проблемам кримінального права України загалом, та особливій його частині зокрема, особливо після прийняття КК України 2001 року. А тому з огляду на закони діалектики кількість повинна перейти в якість на наступному етапі, що повинно виражатися у переході до досліджень більш високого рівня узагальнення, досліджень, не прив'язаних до законодавчої догми, у вирішенні дійсних, а не уявних проблем практики. А поки що такий великий масив публікацій призводить до того, що науковці в них губляться і, як наслідок, не повною мірою враховують досягнення попередників у своїх дослідженнях, декілька разів виносяться на захист різними авторами ті самі положення наукової новизни, що сповільнює поступальний розвиток кримінально-правової науки в цілому.

Метою роботи є поняття колізії і конкуренції в кримінальному праві, співставлення колізій між статтями ККУ, Конституції та ККУ, та міжнародних правових актів, визначення причин виникнення конкуренції способів їх вирішення, правила кваліфікації злочинів при конкуренції.

Дана тема є дуже актуальною в наш час, насамперед тому що в Українському законодавстві є ряд великих прогалин, де статті і закони суперечать один одному. Юридичні колізії, безумовно, заважають нормальній, злагодженій роботі правової системи, нерідко ущемляють права громадян, позначаються на ефективності правового регулювання, стані законності й правопорядку, правосвідомості й правовій культурі суспільства. Вони створюють незручності в правозастосовній практиці, ускладнюють користування законодавством рядовими громадянами, культивують правовий нігілізм.

Завдання роботи є відокремлення поняття «колізія» від поняття «конкуренція». Розмежування видів колізій в кримінальному праві та їх подолання, вивчення видів конкуренції та способи її вирішення.

Об'єктом дослідження виступає колізія та конкуренція в кримінальному праві.

Предметом даного дослідження є вивчення поняття конкуренція та колізія, причини колізій норм кримінального права, що носять як об'єктивний, так і суб'єктивний характер. До об'єктивних, зокрема, відносяться: суперечливість, динамізм і мінливість самих суспільних відносин, їхній стрибкоподібний розвиток. Немаловажну роль грає також відставання («старіння», «консерватизм») права, що у чинність цього звичайно не поспіває за плином реального життя. Тут раз у раз виникають «позаштатні» ситуації, що вимагають державного регулювання. Право тому постійно коректується, приводиться у відповідність із новими умовами.

У результаті одні норми відпадають, інші з'являються, але, будучи знову виданими, не завжди скасовують старі, а діють як би нарівні з ними. Крім того, суспільні відносини неоднакові, і різні їхні види вимагають диференційованого регулювання із застосуванням різних методів. Свій вплив чинять розбіжність і рухливість меж між правовою й не правовою сферами, їх розширення або звуження. Нарешті, будь-яке національне право повинно відповідати міжнародним стандартам, морально-гуманістичним критеріям, принципам демократії. [13,466-468]

Вивчення цією теми займалося вже досить багато вчених деякими з них є Ю.Тихомиров,Г.Шмелев, Д.Письменний та багато інших.

Робота складається з вступу, трьох розділів та висновків.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ КОЛІЗІЇ ТА КОНКУРЕНЦІЇ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

1.1 Об'єкт колізії та конкуренції в кримінальному праві

Останнім часом термін «колізія» часто вживається в засобах масової інформації, зокрема в тих випадках, коли необхідно підкреслити критичність політичної або економічної ситуацій, що склалися, чи актуальність соціальної проблеми, конфліктність певних суспільних і державних інтересів.

Термін «колізія» (лат. -- collisio) походить від латинського «collide» --стикаюсь і означає сутичку, збіг протилежних обставин, сил та інтересів. Класичним виразом колізії є протиріччя між «існуючим» і «необхідним», а якщо взяти до уваги, що закон закріплює «існуюче», а в праві міститься «належне» чи «необхідне», то юридичні колізії в найбільш глобальному масштабі полягають у протиріччях між позитивним законом і природним правом.

Визначити об'єкт конкуренції означає встановити що ж конкурує, між чим чи ким (якими суб'єктами, явищами, процесами) вона виникає. З'ясування питання про об'єкт конкуренції є передумовою розв'язання інших проблем, зокрема про її види та про правила вирішення.

В кримінально-правовій літературі це питання спеціально не висвітлювалося. Її аналіз показує, що вчені, які аналізують конкуренцію в праві, це поняття використовують здебільшого для характеристики тих випадків, коли діяння передбачене (охоплюється) одночасно двома чи більше правовими нормами і при цьому виникає потреба визначити, яка ж саме з них підлягає застосуванню151. Таким чином, об'єктом конкуренції звичайно визнаються кримінально-правові норми.

Уважний погляд на цю проблему показує, що кримінально-правові норми навряд чи правильно визнавати об'єктом конкуренції. Адже кожна правова норма (як юридичний феномен що виражає суть правила поведінки) індивідуальна, відрізняється від інших однією чи кількома ознаками. Тому діяння не може охоплюватися одночасно кількома нормами. Таке “охоплення” - результат недостатньо вдалого викладення норм в законі, використання в ньому термінів, які різні за об'ємом, допускають неоднозначне тлумачення, внаслідок чого виникає ілюзія тотожності кількох норм чи того, що діяння охоплюється одночасно двома чи більше нормами. Насправді ж кожне діяння може підпадати під ознаки лише однієї норми.

Саме це положення і лежить в основі вирішення питань конкуренції, коли в ході тлумачення з'ясовується, яка ж саме норма підлягає застосуванню. Якби норми конкурували між собою (виступали об'єктом конкуренції), то кожна із них як рівнозначна і рівноцінна претендувала б на застосування і не існує якихось підстав, щоб надати перевагу одній із них.

Також неприйнятним видається визнання об'єктом конкуренції складів злочинів. Склад злочину - це астрактна модель посягання, ознаки якої закріплені в кримінальному законі. Склад кожного злочину також індивідуальний, відрізняється від інших складів принаймні однією ознакою. Тому склади злочинів не можуть конкурувати, вони підлягають лише розмежуванню між собою.

Не виступають об'єктом конкуренції окремі діяння, які підлягають кримінально-правовій кваліфікації. Кожне таке діяння індивідуально визначене, характеризується своїм місцем, часом, обстановкою вчинення, іншими специфічними ознаками. Кожне з них має бути кваліфіковане самостійно і окремо від інших діянь. Щодо таких діянь виникає потреба встановити, становить воно самостійний злочин (чи інше діяння, передбачене кримінальним законом), чи становить собою елемент іншого посягання. Питання конкуренції при цьому не вирішуються.

Виходячи з викладеного, об'єктом конкуренції пропонується визнавати статті кримінального закону (їх частини, пункти). Саме щодо них виникає проблема вибору - визначення того, яку із них застосувати до конкретного діяння. Саме окремі статті закону одночасно “претендують” на застосування до конкретних випадків.

До того ж, кримінально-правова норма - це правило, яке викладене одночасно в статтях як Загальної, так і Особливої частини кримінального законодавства, ознаки складу злочину закріплені в обох частинах КК. При цьому положення Загальної частини поширюються на всі (за деякими виключеннями) статті Особливої частини КК. Тому, навіть при конкуренції, статті Загальної частини не конкурують. Конкуренція виникає між статтями (їх частинами, пунктами) Особливої частини КК.

З викладеного можна зробити висновок, що конкуренція в кримінальному праві означає наявність кількох статей (частин статей, пунктів статей) Особливої частини, які одночасно передбачають (охоплююють) діяння, яке підлягає кримінально-правовій кваліфікацій

Конкуренція кримінально-правових норм буває кількох видів:

1) конкуренція загальної і спеціальної норм;

2) конкуренція безпосередніх об'єктів посягання різних кримінально-правових норм;

3) конкуренція цілого -- всіх ознак певного складу злочину і частини -- певної кількості цих ознак;

4) конкуренція кваліфікуючих ознак одних и тих самих кримінально-правових норм.

1.2 Колізія, конкуренція і суміжні правові явища

Причини юридичних колізій носять як об'єктивний, так і суб'єктивний характер. До об'єктивних, зокрема, відносяться: суперечливість, динамізм і мінливість самих суспільних відносин, їхній стрибкоподібний розвиток. Немаловажну роль грає також відставання («старіння», «консерватизм») права, що у чинність цього звичайно не поспіває за плином реального життя. Тут раз у раз виникають «позаштатні» ситуації, що вимагають державного регулювання. Право тому постійно коректується, приводиться у відповідність із новими умовами.

У результаті одні норми відпадають, інші з'являються, але, будучи знову виданими, не завжди скасовують старі, а діють як би нарівні з ними. Крім того, суспільні відносини неоднакові, і різні їхні види вимагають диференційованого регулювання із застосуванням різних методів. Свій вплив чинять розбіжність і рухливість меж між правовою й не правовою сферами, їх розширення або звуження. Нарешті, будь-яке національне право повинно відповідати міжнародним стандартам, морально-гуманістичним критеріям, принципам демократії. [13,466-468]

Все це робить юридичні колізії якоюсь мірою неминучими й природними. Більше того, на думку Ю. А. Тихомирова, було б спрощенням оцінювати їх тільки як сугубо негативні явища. «Колізії нерідко несуть у собі й позитивний заряд, тому що служать свідоцтвом нормального процесу розвитку або ж виражають законне домагання на новий правовий стан».[16,4]

До суб'єктивних причин колізій відносяться такі, які залежать від волі й свідомості людей -- політиків, законодавців, представників влади. Це, наприклад, низька якість законів, пробіли в праві, непродуманість або слабка координація нормотворчої діяльності, невпорядкованість правового матеріалу, відсутність належної правової культури, юридичний нігілізм, соціальна напруженість, політична боротьба та ін. Причому одні з них виникають й існують усередині самої правової системи -- внутрішньо системні, інші привносяться ззовні -- позасистемні. [13,469]

Варто погодитися з думкою, що «було б невірно списувати на об'єктивні причини ту чехарду в законодавстві, що є наслідком помилок і прорахунків у політиці, прямої або непрямої зневаги закономірностями правового регулювання».[18,37]

Існує кілька видів юридичних колізій і засобів їх розв'язання.

1. Насамперед юридичні колізії можна розділити на чотири групи: 1)колізії між нормативними актами або окремими правовими нормами; 2)колізії в правотворчості (безсистемність, дублювання, видання взаємовиключних актів); 3) колізії в правозастосуванні (різнобій у практиці реалізації тих самих приписань, непогодженість управлінських дій); 4) колізії повноважень і статусів державних органів, посадових осіб, інших владних структур й утворень.

2. Колізії між законами й підзаконними актами. Дозволяються на користь законів, оскільки закони мають верховенство й вищу юридичну чинність. Особливість даних протиріч у тім, що вони носять найпоширеніший, масовий характер і заподіюють інтересам держави й громадян найбільшу шкоду.

3. Колізії між Конституцією й всіма іншими актами, у тому числі законами. Розв'язуються на користь Конституції.

На рівні практичного правозастосування відповідні органи й посадові особи при виявленні колізій звичайно керуються наступними правилами:

а) якщо суперечать один одному акти одного й того самого органа, але видані в різний час, то застосовується останній за принципом, запропонованим ще римськими юристами: пізніше виданий закон скасовує попередній у всьому тому, у чому він з ним розходиться;

б) якщо колізійні акти видані одночасно, але різними органами, то застосовується акт, що має більш високу юридичну чинність (наприклад, закон і указ, указ і урядова постанова, постанова Уряду й акт галузевого міністерства), тобто за основу береться принцип ієрархії нормативних актів;

в) якщо розходяться загальний і спеціальний акти одного рівня (колізії по горизонталі), то застосовується останній; якщо різного рівня (колізії по вертикалі), те загальний. Подібні акти або норми іноді називають конкуруючими.

У цілому способами розв'язання колізій є:

1) тлумачення; 2) прийняття нового акту; 3) скасування старого; 4) внесення змін або уточнень у діючі; 5) судовий, адміністративний, арбітражний розгляд; 6) систематизація законодавства, гармонізація юридичних норм; 7) переговорний процес, створення погоджувальних комісій; 8) конституційне правосуддя. Деякі з цих способів використовуються одночасно. Існують також міжнародні процедури усунення конфліктів.

Особливо слід зазначити роль Конституційного Суду в розв'язанні досить частих і серйозних колізій, що виникають у сфері взаємодії галузей влади, реалізації прав громадян, здійснення різними органами й посадовими особами своїх повноважень, суперечок про компетенцію, відповідності видаваних нормативних актів Основному Закону країни. Це найбільш авторитетний і високопрофесійний рівень розгляду конфліктних ситуацій.

При цьому в кожному разі шлях усунення юридичних колізій, навіть самих гострих, повинен бути правовим, а не силовим. Протиріччя повинні розв'язуватися законним, цивілізованим методом, тому що сила, як відомо, народжує силу - проблема зберігається. Іншими словами, мовою гармат колізію зняти не можна, її можна лише загнати вглиб або тимчасово приглушити.

Що стосується тлумачення як способу розв'язання колізій, то воно нерідко породжує нові, ще більш гострі колізії, тому що найчастіше ті самі акти, факти, події інтерпретуються різними офіційними й неофіційними структурами, суспільними групами, лідерами й громадянами по-різному, що, у свою чергу, є й вираженням їхнього протистояння, а в остаточному підсумку розколу суспільства. У зв'язку із цим тлумачення може бути й упередженим, залежати від соціально-політичних орієнтації й пристрастей осіб, що тлумачать, рівня їхньої правосвідомості, культури, місця в ідеологічному спектрі.По-різному, наприклад, трактується сучасне законодавство про приватизацію, вибори, податки, власності, підприємництво. Сама Конституція викликає далеко не однакові оцінки з погляду її загальної концепції й легітимності. Причому суперечливість трактувань того, що відбувається в правовій сфері спостерігається не тільки серед населення, рядових громадян, але й у вищих ешелонах влади.

Також в Конституційному Суді, покликаному тлумачити відповідні юридичні норми й акти, немає єдності думок, і деякі його судді офіційно заявляють про свою особливу позицію по тому або іншому питанню.У широкому розумінні під сумнів нерідко береться певною частиною суспільства весь курс реформ. Звідси розкид у розумінні законів, спрямованих на реалізацію цього курсу.

З'ясування поняття конкуренції в кримінальному праві передбачає визначення місця цього поняття в системі правових категорій, його відмежування від подібних явищ. Такими явищами виступають:

1) колізія статей закону;

2) множинність злочинів;

3) суміжність статей кримінального закону.

Для всіх них характерно, що скоєне насправді чи лише на перший погляд, підпадає під ознаки двох чи більше правових норм, викладених в різних статтях (частинах, пунктах статей) Особливої частини КК.

Характер співвідношення спільних ознак у складів злочинів, передбачених конкуруючими спеціальними нормами подібний до співвідношення цих ознак у складів, передбачених загальною та спеціальною нормами. Спільна для обох складів злочинів сукупність ознак, утворює окремий склад злочину - основний склад, передбачений загальною нормою. Наприклад, всі кваліфіковані склади крадіжки (ст. КК України), передбачені нормами, що, за певних обставин, можуть конкурувати між собою як спеціальні норми. Об'єднуючим для них є основний склад злочину. Загальновідомо, що кожен із кваліфікованих складів містить усі ознаки основного. Спільні ознаки суміжних складів злочинів можуть не утворювати окремого складу злочину. Спільними ознаками таких суміжних складів злочинів як крадіжка (ч. ст. КК України) і грабіж (ч. ст. КК України) є предмет - чуже майно, суспільно небезпечне діяння - викрадення, суспільно небезпечні наслідки - шкода, заподіяна власнику майна у значному розмірі, форма та вид вини - прямий умисел, мотив - корисливий. Названі ознаки в сукупності не утворюють самостійного складу злочину. Адже однією з обов'язкових ознак кожної з форм розкрадання є певний спосіб вчинення злочину. Суміжні склади злочинів, на відміну від передбачених конкуруючими спеціальними нормами, для співвідношення яких властивою є наявність сукупності спільних ознак, які водночас є ознаками, що утворюють основний склад злочину, можуть мати й кілька, й одну спільну ознаку. Але навіть, якщо суміжні склади злочинів мають кілька спільних ознак, останні не утворюють такої конструкції, як самостійний склад злочину.

Знову ж таки ця відмінність не характерна для співвідношення спільних ознак суміжних складів злочинів, передбачених нормами, що є спеціальними відносно до норми, встановленої у п. ч. ст. КК. Значить і цей критерій не може бути застосований до всіх без винятку ситуацій, коли потрібно виявити відмінність між суміжними складами злочинів і складами, передбаченими у конкуруючих спеціальних нормах.

За характером співвідношення ознак, зміст яких не збігається, також можна відрізнити суміжні склади злочинів від складів передбачених нормами, що конкурують як дві спеціальні. Ці ознаки у складах злочинів, передбачених конкуруючими нормами, хоч і відрізняються за змістом, але є сумісними, не виключають одна одну. Ознаки можуть бути сумісними у одному злочині лише тоді, коли вони стосуються характеристики різних сторін одного й того ж явища або різних явищ (різних ознак складу злочину). Наявність таких ознак, як правило, визначає склади злочинів, що передбачені конкуруючими між собою, як спеціальні, нормами. Розмежувальні ж ознаки суміжних складів злочинів несумісні за змістом. Це можна продемонструвати на такому простому прикладі. Один і той самий предмет не може одночасно бути і круглим, і квадратним. Ознаки, що характеризують геометричну форму предмета в цьому випадку є несумісними в одному предметі. Одночасно вони можуть бути властиві лише різним предметам. Але один і той самий предмет одночасно може бути і круглим, і червоним. Ці ознаки (круглий і червоний) між собою сумісні. Геометрична форма і колір - різні якості. Вони одночасно можуть характеризувати один і той самий предмет. Тому вони за змістом сумісні в цьому предметі.

Конкуренція має місце, коли вчинено одне діяння, яке передбачене кількома кримінально-правовими нормами, але застосована може бути тільки одна з них. Конкуренції двох спеціальних норм, які Л.В. Іногамова-Хегай відносить до суміжних складів із відмінними нейтральними ознаками, якраз і притаманна ця властивість. Зовсім інша природа складів злочинів з відмінними несумісними (розмежувальними) ознаками. Одне й те ж діяння ніколи не може одночасно охоплюватись обома такими складами якраз через несумісність їхніх відмінних ознак. З цієї ж причини нормою про один із суміжних складів злочину не можна замінити норму про інший суміжний склад злочину, у разі її виключення із КК. Наявність несумісних ознак виключає можливість застосування цих норм до одного й того ж випадку. Тому ідеальна сукупність таких злочинів - неможлива.

Так, однією з ознак, що відрізняє склади злочинів, суспільно небезпечне діяння у яких полягає у посяганні на життя (ст.ст. , 348, 379, 400, 443 КК), є потерпілий, зокрема його правовий статус. В більшості випадків законодавство України містить перепони для суміщення однією особою правового статусу, який характеризує кожного з потерпілих у названих складах злочинів. Наприклад, одна й та ж особа не може поєднувати звання Президента України, який названий серед потерпілих у складі посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. КК) і представника іноземної держави, посягання на життя якого карається за ст. 443 КК. Правовий статус потерпілого є розмежувальною ознакою у названих складах злочинів. Ще однією розмежувальною ознакою аналізованих складів злочинів є мотив вчинення злочину - злочин вчиняється у зв'язку з відповідною професійною діяльністю потерпілого. І навіть у тих окремих випадках, коли правовий статус потерпілого виступає спільною ознакою наведених складів злочинів, наприклад, Генеральний прокурор України (ст. 112 КК) і працівник правоохоронного органу (ст. 348 КК); голова чи суддя Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України (ст. 112 КК) і суддя (ст. 379 КК), розмежування можливе за мотивом вчинення злочину. Посягання на життя названих потерпілих, передбачене ст. 112 КК, вчиняється у зв'язку з їх державною діяльністю. Посягання на життя працівника правоохоронного органу (ст. 348 КК) вчиняється у зв'язку з виконанням цим працівником службових обов'язків; посягання на життя судді (ст. 379 КК) вчиняється у зв'язку з діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя. Саме через несумісність змісту ознак, за якими відрізняються ці склади злочинів, є підстави вважати ці ознаки розмежувальними, а склади злочинів - відносити до суміжних.

Ситуація ж, коли одне діяння передбачене кількома нормами з відмінними сумісними ознаками, традиційно вирішується за правилами подолання конкуренції спеціальних кримінально-правових норм. Наприклад, умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або уразі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК України) і умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України). Ознаки, за якими відрізняються ці склади злочинів, у першому з наведених складів характеризують обстановку вчинення злочину, в другому - емоційний стан суб'єкта. Реально вчинене діяння може одночасно характеризуватись обома з цих ознак.

У більшості випадків, як спеціальні норми, конкурують між собою ті, які передбачають кваліфікуючі ознаки одного злочину, що поміщені у різних частинах однієї й тієї ж статті.

РОЗДІЛ 2. ОКРЕМІ ВИДИ КОЛІЗІЙ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ ТА ЇХ ПОДОЛАННЯ

2.1 Колізії між статтями Загальної та Особливої частин КК

Основним національним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, де сукупність кримінально-правових норм об'єднана у відповідні глави та систематизована у певній послідовності. Чинним, як зазначалось, є КК 2001 р, із доповненнями і змінами.

Кримінальне законодавство - це система законів, уведених у дію вищими законодавчими органами державної влади, які визначають основи і принципи кримінальної відповідальності, встановлюють, які суспільна небезпечні дії є злочином і яке покарання може бути застосоване до особи, котра його вчинила.

Все кримінальне законодавство України зараз представлено у Кримінальному кодексі України. Він складається з Загальної та Особливої частин. У Загальній частині представлено норми загального значення, які визначають основи кримінальної відповідальності, дають поняття злочину, називають види покарання за злочини та ін. В Особливій частині Кодексу визначається кримінальна відповідальність за окремі злочини. Норми Загальної частини можна застосовувати лише на базі Особливої частини. Загальна та Особлива частини - це дві тісно пов'язані, взаємозумовлені підсистеми права, що взаємодіють. Вони складаються з глав і статей. Статті Загальної частини - це нормативні приписи, що визначають загальні положення та категорії кримінального законодавства. Вони здебільшого є єдиним цілим і не поділяються на структурні елементи. Статті Особливої частини складаються з двох елементів: диспозиції та санкції. Диспозиція дає ознаки забороненої поведінки. Санкція визначає вид і міру покарання, що застосовується в разі, якщо вчиняються діяння, визначені диспозицією.

Кримінальний кодекс України діє відносно певних осіб, у певних просторових і часових межах.

Всі особи, які вчинили злочин на території України, підлягають відповідальності згідно з чинним Кодексом. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які згідно з чинними законами й міжнародними договорами непідсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочинів на території України вирішуються дипломатичними засобами.

Громадяни України, які вчинили злочин за межами України, підлягають кримінальній відповідальності згідно з чинним Кодексом, якщо їх притягнуто до кримінальної відповідальності, і передаються до суду на території України.

На цих же підставах несуть відповідальність особи без громадянства, які знаходяться в Україні, а злочин вчинили поза її межами. Якщо зазначених осіб уже було покарано за кордоном, суд може пом'якшити призначене їм покарання чи повністю звільнити від нього.

Іноземні громадяни за злочини, вчинені за межами України, підлягають відповідальності за Кримінальним кодексом України у випадках, передбачених міжнародними договорами.

Злочинність і покарання діяння визначається законом, який діє під час скоєння цього діяння.

Закон, який знімає покарання за певне діяння чи (пом'якшує його, має зворотну силу, тобто діє з моменту його прийняття на оцінку діянь, здійснених до його .видання. Закон, який установлює покарання за діяння, що раніше не каралось, чи обтяжує покарання, зворотної сили не має.

Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. новий КК України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р., є знаменною віхою в становленні України як правової держави. Він є першим фундаментальним кодексом, прийнятим внаслідок проведення в Україні правової реформи, яка ставить своїм завданням кодификацію найважливіших галузей права. Новий КК є базовим для майбутніх Кримінально-виконавчого і Кримінально-процесуального кодексів України. Кримінально-виконавчий кодекс має визначати порядок і умови виконання кримінальних покарань, система, підстави і порядок застосування яких встановлені саме в КК.

Кримінально-процесуальний кодекс покликаний визначити ту процедуру, в ході якої встановлюється винність особи у вчиненні злочину. Вихідним тут є положенні ч. 2 ст. 2 КК, відповідно до якої особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Робота над проектом нового КК тривала більше восьми років, і він є результатом колективної праці вчених, практичних працівників, комітетів Верховної Ради України і, звичайно, народних депутатів України, що і прийняли цей кодекс. Положення КК цілком ґрунтуються на приписах Конституції України, відповідають потребам сучасного життя, відображують зміни, що сталися в політичній, економічній і соціальній сферах нашого суспільства. Він покликаний сприяти розвиткові України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Основними концептуальними положеннями КК є:

1) кримінально-правова охорона основ національної безпеки України, особи, її прав і свобод, власності і всього правопорядку від злочинних посягань;

2) закріплення принципу, що КК - це єдиний законодавчий акт, який включає в себе всі закони України про кримінальну відповідальність.

3) закріплення основного принципу цивілізованого кримінального права "немає злочину - немає покарання без вказівки на це в кримінальному законі";

4) наявність в діях особи ознак складу злочину, встановленого (описаного) в кримінальному законі, - єдина підстава кримінальної відповідальності;

5) закріплення принципу особистої і винної відповідальності;

6) посилення відповідальності за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів з наданням можливості (шляхом введення альтернативних санкцій) застосування до осіб, що вчинили менш тяжкі злочини, покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Введено, наприклад, таке покарання, як громадські роботи;

7) наявність низки норм, спрямованих на посилення боротьби з організованою злочинністю (наведено поняття організованої злочинної групи, злочинної організації, створені спеціальні склади злочинів про відповідальність організаторів і учасників організованих груп, передбачена відповідальність за вчинення терористичного акту та ін.);

8) введення системи покарань, розташованих від менш суворого до більш суворих, що забезпечує справедливість кари залежно від тяжкості злочину і особи засудженого. Істотне зниження санкцій порівняно з КК 1960 р.;

9) наявність широкого переліку норм, що встановлюють можливість звільнення від кримінальної відповідальності (при дійовому каятті, примиренні з потерпілим у справах про злочини невеликої тяжкості та ін.), а також від покарання (наприклад, при звільненні з випробуванням, при умовно-достроковому звільненні та ін.).

10) відмова від покарання у виді смертної кари і заміна її довічним позбавленням волі. Відмова від поняття особливо небезпечного рецидивіста;

11) наявність низки заохочувальних норм, що стимулюють позитивну посткримінальну поведінку (наприклад, звільнення від відповідальності учасника організованої групи, який повідомив в органи влади про діяльність цієї групи і сприяв її розкриттю, та ін.);

12) включення в Загальну частину самостійного розділу про відповідальність неповнолітніх, норми якого з урахуванням віку в багатьох випадках пом'якшують відповідальність порівняно з дорослими злочинцями;

13) значне перевищення за обсягом КК 1960 р. (більш ніж на 150 статей), але це не означає, що новий КК цілком відкидає норми, які містяться в КК 1960 р. Багато з них витримали випробування часом, передбачені у всіх кримінальних кодексах цивілізованих країн і тому збережені в новому КК (наприклад, положення про неосудність, умисел і необережність, необхідну оборону, давність, види вбивств, характеристику тілесних ушкоджень та ін.). Деякі норми КК 1960 р. були незначно змінені і доповнені (наприклад, статті про готування до злочину, окреслення видів співучасників, формулювання диспозицій статей деяких злочинів, у тому числі проти власності, господарських злочинів та ін.). І таке положення є природним, тому що наступність у праві, в тому числі кримінальному, - найважливіша тенденція розвитку всієї правової матерії;

14) КК поділено на Загальну і Особливу частини. Загальна частина (статті 1-108) включає норми загального характеру: про завдання КК, підстави кримінальної відповідальності, чинність закону в часі і просторі, поняття злочину і його види, вік відповідальності, умисел і необережність, співучасть у злочині, повторність і рецидив злочинів, норми про. звільнення від кримінальної відповідальності, поняття і мету покарання, його види, призначення покарання і звільнення від нього та деякі інші. Особлива частина (статті 109-447) містить норми, в яких передбачена відповідальність за окремі види злочинів і зазначені покарання, застосовувані до осіб, що їх вчинили. Це злочини проти основ національної безпеки України, проти особи, її конституційних прав і свобод, проти власності, злочини у сфері господарської діяльності, у сфері охорони довкілля, проти громадської безпеки, безпеки виробництва і транспорту, проти здоров'я населення, громадського порядку і моральності, авторитету органів державної влади і органів місцевого самоврядування, у сфері службової діяльності, проти правосуддя, порядку несення військової служби, проти миру і міжнародного правопорядку та ін.

Новий КК, прийнятий на перспективу, діятиме тривалий час, що, однак, не означає, що в нього не вноситимуться відповідні зміни і доповнення. Розвиток суспільства, поява якихось нових тенденцій у структурі злочинності, виявлення в ході правозастосування окремих недоліків конкретних норм КК можуть викликати необхідність у таких змінах і доповненнях. Законодавець не може допустити, щоб КК відставав від потреб реального життя, і повинен усувати таке відставання шляхом внесення в нього необхідних законодавчих новел [12, с. 51]

2.2 Колізії між положеннями Конституції України та статтями КК України

Концептуальним джерелом, яке містить норми прямої дії, є Конституція України. Вона має вищу юридичну силу. Тому всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції.

Конституція України на найвищому законодавчому рівні закріплює відносини, що виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу України. І це закономірно, оскільки Конституція має абсолютну вищу юридичну силу, а всі інші акти повинні беззастережно їй відповідати.

Безумовно, Конституція - особливий акт в системі джерел конституційного права. Конституція - це акт установчого характеру, акт установчої влади, який започатковує підвалини, основи конституційного ладу, на ґрунті якого будуються і функціонують усі інші відгалуження влади.

З одного боку, Конституція - це надзвичайно постійний, стійкий політико-правовий документ, про що свідчить, зокрема, порядок зміни її положень. Державознавці з цього приводу кажуть про “жорсткість” Конституції.

З іншого - Конституція не може враховувати розвиток суспільних відносин. Консерватизм Конституції - явище небажане, оскільки перетворює її в гальмо соціального прогресу. Життя владно вимагає вчасного внесення змін і доповнень до Конституції. Завдання полягає в дотриманні раціонального співвідношення між стабільністю і динамізмом Конституції.

Функції Конституції, серед яких особливе значення мають установчі, інтегруючі, системотворчі та інші функції.

Конституція вносить системність управо, є ефективним системоутворюючим фактором правової системи, закріплює вихідні засади формування і дії національного права, наповнює його своїм змістом, пронизує єдиними принципами і ідеями.

Норми Конституції “вливаються” в норми інших галузей права, є їхнім джерелом.

Роль Конституції полягає в тому, що вона забезпечує збалансованість публічних і приватних засад у праві насамперед тим, що закріплює багатоманітність власності, її статус і співвідношення між її видами, соціальну спрямованість (функцію) держави тощо. Цим самим Конституція закладає основи цивільного права. Іншими словами: нормуючи відносини між суб'єктами влади і підпорядкованими цій владі, Конституція утверджує себе як головне джерело публічного права, а конституційне право є його основною галуззю.

Згідно зі ст. .8 Конституції України в Україні діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, а норми є нормами прямої дії.

Із цього випливає, що: норми Конституції мають фундаменталь­ний і концептуальний характер для всього кримінально-процесуального права; норми кримінально-процесуального права не повинні суперечити Конституції України і прийматись відповідно до її положень; при розв'язанні проблемних ситуацій і конкуренції правових норм перевагу слід надавати нормам конституційного права: нормативні акти, які суперечать Конституції України, не мають юридичної сили і не підлягають застосуванню; норми конституційного права є нормами прямої дії і безпосередньо застосову­ються в випадках неурегулювання якихось відносин галузевим законодавством.

Згідно зі ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинного Законодавства, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини. Для кримінального процесу це вихідне і визначальне положення означає можливість розвитку законодавства тільки в напрямку зміцнення гарантій прав і свобод людини, недопустимість звуження прав учасників кримінального процесу. Особливого значення набувають Проблеми забезпечення недоторканності особи, особистого життя, житла людини.

Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають межу і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової рег­ламентації її положень законом; коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовані; коли нормативно-правовий акт, прийнятий Кабінетом Міністрів, суперечить Конституції України; коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції Укриши. Суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Крім Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України, до джерел норм кримінально-процесуального права належать закон України "Про судоустрій", "Про статус суддів", "Про прокуратуру", "Про адвокатуру", "Про попереднє ув'язнення", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", "Про забезпечення безпеки осіб, які ' беруть участь у кримінальному судочинстві", "Про порядок відшко­дування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" та деякі інші законодавчі акти, якими вносяться зміни або доповнення до Кримінально-процесуального кодексу або встановлюються спеціальні правила притягнення окремих осіб до кримінальної відповідальності.

Керівні роз'яснення Верховного Суду України, накази Генерального прокурора України, інструкції Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства юстиції України належать до числа нормативних актів, що встановлюють порядок застосування тих чи інших норм кримінально-процесуального права.

До числа джерел кримінально-процесуального права належать також і міжнародні правові акти. Ратифіковані державою міжнародні угоди мають на її території силу закону, а їхні правові норми мають ознаки норм прямої дії і підлягають застосуванню поряд з іншими процесуальними нормами, якщо вони не суперечать Конституції України.

Часто поняття «кримінально-процесуальний закон» застосовується в більш вузькому, спеціальному значенні як найменування тільки безпосередньо самих нормативно-правових актів вищих представницьких органів державної влади, що складають кримінально-процесуальне законодавство. При такому підході кримінально-процесуальний закон в систематизованому вигляді (КПК) є юридичним джерелом, зовнішньою формою кримінально-процесуаль­ного права, бо є способом вираження і функціонування його норм.

Слід зазначити, що деякі автори визнають кримінально-процесуальний закон єдиним джерелом кримінально-процесуального права[9]. На нашу думку, така позиція є не зовсім правильною.

Досить справедливо з цього приводу висловилися О. О. Чувильов і Т. Н. Добровольська, які зазначають, що кримінально-процесуальний закон є основним, але не єдиним джерелом кримінально-процесуального права. Така по­зиція є більш виваженою і правильною. Адже дійсно, іноді кримінально-процесуальна діяльність регулюється указами Президента України, постановами Верховної Ради Ук­раїни або рішеннями Конституційного Суду України, положення яких стають законом значно пізніше. У своїй сукупності всі ці нормативні акти утворюють кримінально-процесуальне законодавство України.

При цьому слід зазначити, що визначення закону єдиним джерелом кримінально-процесуального права усуває з переліку цих джерел міжнародні договори (конвенції), які заключила Україна з іншими державами і які, деякою мірою, регулюють кримінально-процесуальну діяльність посадових осіб судових та інших правоохоронних органів України. Ці правові документи статусу закону не набувають, проте містять ряд кримінально-процесуальних норм.

Отже, джерела кримінально-процесуального права можна поділити на дві групи: закони та інші нормативні акти, що містять кримінально-процесуальні норми.

Отже, кримінально-процесуальний закон -- це сукупність процесуальних норм, що регулюють кримінальне-процесуальну діяльність і спрямовані на забезпечення виконання завдань кримінального судочинства, їх значення полягає в тому, що вони встановлюють порядок реалізації матеріального закону, регулюють правові відносини між учасниками кримінально-процесуальної діяльності, забезпечують охорону прав і свобод громадян, які залучаються до сфери кримінального судочинства.

2.3 Колізії між положеннями чинних для України міжнародно-правових договорів та статтями КК України, шляхи їх вирішення

Із прийняттям Закону України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. статусу джерела кримінального права України набули укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори. Вони становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Міжнародні кримінально-правові норми, що стосуються Загальної частини кримінального права, як норми-принципи безпосередньо, не зазнаючи ніяких змін, і мплементуються у національне законодавство України. Такими є норми чотирьох Європейських конвенцій, ратифікованих Україною 22 вересня 1995 р., які для України набули чинності з 1 січня 1996 р., а також норми Конвенції країн СНД "Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних відносинах" 1993 р. (Мінськ)2, яка для України набула чинності 14 квітня 1995 р. [12, с.31].

14 червня 1994 року між Україною та Європейським Союзом було підписано угоду про партнерство та співробітництво.

Парламентська Асамблея вважає, що відповідно до ст. 4 Статуту Ради Європи Україна здатна і бажає виконувати обов'язки члена Ради Європи, визначені у ст. 3: "Кожний член Ради Європи обов'язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, які перебувають під його юрисдикцією, і щиро та ефективно співпрацювати в досягненні мети Ради Європи", -у контексті запевнень вищих посадових осіб держави (лист Президента України, Голови Верховної Ради України та Прем'єр-міністра України від 27 червня 1995 року) та на основі наведеного нижче:

- з 1992 року Україна бере участь у багатьох заходах Ради Європи, у міжурядових програмах співробітництва та допомоги, зокрема у сферах реформування правової системи та прав людини, а також як "спеціальний гість" у роботі Парламентської Асамблеї та її Комітетах;

- розробляється Спільна Програма Комісії Європейських Співтовариств і Ради Європи щодо реформування правової системи і місцевого самоврядування, виконання якої заплановано розпочати восени 1995 року;

- протягом одного року з моменту вступу будуть прийняті відповідно до принципів Ради Європи у сфері законодавства:

- нова Конституція;

- рамковий документ про правову політику України щодо захисту прав людини; - рамковий документ про правову та судову реформи;

- нові кримінальний та кримінально-процесуальний кодекси;

- нові цивільний та цивільно-процесуальний кодекси;

- нові закон про вибори та закон про політичні партії;

- роль та функції Генеральної прокуратури будуть змінені (особливо щодо здійснення загального контролю за додержанням законності) шляхом перетворення цього інституту в орган, який відповідатиме принципам Ради Європи;

- незалежність судової влади, відповідно до принципів Ради Європи, буде забезпечено, зокрема стосовно призначення та перебування на посаді суддів; до процедури призначення суддів залучатиметься професійна асоціація суддів;

- статус правничої професії буде захищено законом та буде засновано професійну асоціацію адвокатів [2, с.214].

Парламентська Асамблея зазначає, що Україна поділяє те, як тлумачаться зобов'язання, викладені у п. 11, та має намір:

- підписати на момент приєднання Європейську Конвенцію з прав людини; протягом одного року ратифікувати Конвенцію та Протоколи №№ 1, 2, 4, 7 та 11 до неї; до набрання чинності Протоколом № 11 визнати право особи звертатися до Європейської Комісії з прав людини, а також визнати обов'язковість юрисдикції Європейського Суду з прав людини (ст.ст. 25 та 46 Конвенції);

- протягом одного року з моменту вступу підписати та протягом трьох років ратифікувати Протокол № 6 Європейської Конвенції з прав людини, який передбачає скасування смертної кари в мирний час, та ввести мораторій на виконання смертного вироку, який набирає чинності з моменту приєднання;

- не підписувати у рамках СНД Конвенцію з прав людини та інші відповідні документи СНД, поки не здійснені нові дослідження щодо сумісності двох юридичних інструментів, - беручи до уваги той факт, що індивідуальні звернення, які подаються відповідно до цієї Конвенції, можуть призвести до неможливості ефективного використання права на індивідуальне звернення відповідно до ст. 25 Європейської Конвенції з прав людини;

- протягом одного року з моменту вступу до Ради Європи підписати та ратифікувати Європейську Конвенцію про запобігання тортурам, нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню;

- підписати, ратифікувати та, разом з тим, застосовувати основні принципи інших конвенцій Ради Європи, таких як Конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах, Конвенція про передачу засуджених осіб, Конвенція з питань відмивання, пошуку, арешту та конфіскації доходів, одержаних злочинним шляхом;

- намагатися вирішувати міжнародні спори мирними засобами (зобов'язання, яке розповсюджується на всі держави - члени Ради Європи) [2, с. 219].

РОЗДІЛ 3. ВИДИ КОНКУРЕНЦІЇ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ ТА СПОСОБИ ЇЇ ВИРІШЕННЯ

3.1 Причини виникнення конкуренції та її види

Конкуренція кримінально-правових норм є досить поширеним явищем у правозастосуванні. Адже майже всі законодавчі новели Особливої частини кримінального законодавства України - норми, якими Кримінальний кодекс доповнений після введення його в дію - повністю або частково встановлюють відповідальність за діяння, що й до того були передбачені цим законом. У процесі кваліфікації злочинів у цих випадках виникають труднощі, пов'язані з тим, що вчинене діяння передбачається як злочин декількома нормами водночас. В результаті нетипова ситуація під час правозастосування - конкуренція кримінально-правових норм. Вирішення питань, що виникають у зв'язку з такою конкуренцією, потребує з'ясування сутності цього явища, чого неможливо досягти, не аналізуючи без аналізу причин його виникнення. Лише так можна подолати певні ускладнення, що виникають з існуванням цього явища, оскільки з'ясувати причину виникнення проблеми - наполовину її вирішити.

Попереднє ознайомлення з питаннями конкуренції кримінально-правових норм наштовхує на думку, що конкуренція - це результат “надлишків” у законодавстві. І справді, якщо існують дві або більше норми, які передбачають один і той самий злочин, то в чому полягає соціальний зміст цього явища? Чи не є воно результатом недосконалості діючої системи кримінального права і чи не ліпше було б обмежитись виданням таких норм, які б у жодному разі не збігалися і не “перетиналися” між собою навіть частково?

Як видається, в існуванні конкуруючих норм є деякий позитивний зміст. Передусім не виникає сумнівів у необхідності створення таких норм, які можуть перебувати в конкуренції типу “ціле та частина”. Це пояснюється тим, що злочинна поведінка різноманітна, має як складні, так і прості форми, у тому числі й такі, що за окремими ознаками збігаються з більш складними утвореннями. З цієї причини конструюються так звані складені злочини.

Але й утворення конкуруючих норм типу “загальна - спеціальна” також може бути у деяких випадках доцільним. Розвиток кримінального законодавства не можна уявляти ні як процес постійного узагальнення, створення щоразу ширших та абстрактних формулювань злочинів, ні, навпаки, як процес казуїстичного “дроблення” закону на норми, що передбачають окремі випадки [1, с.247]. Разом з тим розвиток кримінального законодавства полягає не тільки в уточненні окремих понять та їх визначень або в зміні казусних норм абстрактними, але в утворенні й зміні спеціальних норм. Для посилення боротьби з деякими видами злочинів, які уявляються найнебезпечнішими в даний момент, або для того, щоб звернути увагу правозастосовних органів на відмінність характеру і ступеня суспільної небезпечності деяких видів діянь, законодавець застосовує розробку більш детальних нормативних приписів на підставі вже створених загальних норм.