Статус глави держави в умовах змішаної республіки

У республіках глава держави іменується президентом. Зокрема, в перекладі з латини термін «президент» означає: «той, що попереду». Розвиток цього політичного інституту бере початок наприкінці XVIII століття, з формуванням перших демократичних режимів у країнах Нового і Старого Світу. Упродовж XVIII-XX століть інститут президентства став майже невіддільним атрибутом республіканської форми правління і однією з ознак демократичного ладу. Правильне визначення поняття інституту президентства, розуміння його місця в політичній системі суспільства має велике теоретичне і практичне значення. Але, перш ніж говорити про інститут президентства необхідно з'ясувати, що означає сам термін «інститут». В буденному слововживанні термін «інститут» використовується по-різному. В науці цьому терміну додається свій зміст. В політології, характеризуючи політичну систему, говорять про її інституційну сторону (держава, президентство, партія і інше). Серед різних понять «інститутів», інститут президентства є особливою формою правління політичної системи суспільства. Проблема інституту президентства вельми багатогранна. Її повне і всестороннє дослідження є предметом декількох суміжних наук: філософії, соціології, політології, правознавства, історії, етики, психології і ін. Поняття інституту президентства, як відомо, відноситься до числа ключових в політичній науці. Будучи по характеру інтеграційним, воно має величезне операційне значення при аналізі складних, багатопланових проблем, що дозволяли визначити єство і з'ясувати основні напрями еволюції політичної реальності. Проте, в політичній науці, як на Заході, так і на Сході відсутнє єдине загальноприйняте трактування цього терміну. Таке положення певною мірою залишає за фахівцями широку свободу вибору тих або інших дефініцій при дослідженні розвертання політичного процесу і особливостей виникнення і становлення інституту президентства в якій-небудь конкретній країні. Політологія. За ред.. Бабкіною О.В., Горбатенка В.П. К.: Академія, 2003. - С. 223

Еволюція інституту президентства в передових країнах західної демократії дає можливість стверджувати, що його статус постійно змінювався. При цьому цікавим є той факт, що з кінця ХVІІІ ст. з проміжком у 80-90 років світова політико-правова теорія і практика дарували світові нову модель республіканської форми правління: 1787 рік - президентська республіка (США), 1875 рік - парламентська республіка (Франція), 1958 рік - напівпрезидентська республіка (Франція). Крім того, можна констатувати, що останні десятиліття позначилися розмаїттям унікальних форм правління. Нині фактично нема держав з тотожним правовим статусом глави держави, компетенція кожного з них відрізняється певними відмінностями навіть в межах кожної з трьох основних моделей республіканського правління. При цьому майже в усіх пострадянських державах гострої актуальності набуває проблема оптимізації правового статусу глави держави шляхом визначення необхідного обсягу повноважень. Власне, саме тому визначення «президент - глава держави» фактично нічого не прояснює у його правовому статусі і не дає можливості більш-менш чітко виявити його місце у системі вищих органів державної влади. Саме цим пояснюється той факт, що термін «глава держави» не зустрічається у переважній більшості конституцій розвинених демократичних країн. Виняток становлять Іспанія (ст.56 Конституції 1978 р.), Італія (ст.87 Конституції 947 р.) та Швеція (глава 5 «Форми правління», 1974 р.), хоча і в зазначених актах міститься деталізація правового статусу глави держави шляхом вказівки на його функції та повноваження. Ст.99 Конституції Аргентини 1853 р. (в редакції 1994 р.) проголошує президента главою нації і главою уряду. Єдине, що поєднує глав усіх держав світу - це право зовнішньо- та внутрішньополітичного представництва. Усі інші повноваження можуть суттєво відрізнятися у кожній з держав Цвєтков В.В. Демократія і державне управління. Теорія. Методологія. Практика. 2007. - С. 39.

Інститут президентства був заснований в США. Творці американської Конституції створили сильну, одноособову президентську владу, сполучивши в одній особі повноваження і глави держави і глави уряду. Одночасно, для того, щоб запобігти перетворенню єдиної виконавчої влади в режим особистої влади, попередити виникнення диктатури і свавілля, “батьки-засновники” закріпили принцип поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади, доповнили його системою взаємних “стримань і противаг” цих влад по відношенню одна до одної. На сьогодні три чверті всіх країн світу очолюють президенти. Наведемо хронологічні віхи в історії президентства в країнах Нового Світу: 1789 року першим президентом Сполучених Штатів Америки обраний Джордж Вашингтон; президенти очолили: 1807 року - Гаїті, 1814 року- Парагвай, 1816 року- Аргентину, 1817 року - Чилі, 1819 року - Колумбію, 1821 року- Коста-Ріка і Перу, 1824 року - Мексику, 1825 року- Болівію, 1830 року- Венесуелу, Еквадор та Уругвай,1835 року- Нікарагуа, 1839 року- Гватемалу, 1841 року- Гондурас і Сальвадор, 1844 року- Домініканську Республіку. Першими президентами - главами держав у Старому Світі - стали 1848 року дві особи: Луї Наполеон Бонапарт у Франції та Й. Фурер у Швейцарії. В Азії першим президентом став 1911 року Сунь Ятсен у Китаї, незабаром - 1923 року - Мустафа Кемаль, прозваний Ататюрком, у Туреччині. Що ж до Африки - то 1847 року перший президент очолив Ліберію, 1854 - Оранжеву Республіку (1910 року увійшла до складу нинішньої Південно-Африканської Республіки).

На думку російського вченого Б. П.Єлісєєва, інститут президента має складну внутрішню структуру, що включає чотири групи норм, які визначають: порядок виборів президента (в тому числі інагурацію); його статус в системі інших органів державної влади; його функції і повноваження; припинення виконання президентських повноважень. Елисеев Б.П. Институт Президентства Российской Федерации: Автореф. дис. канд. юрид. наук. - М.,1992. - С. 10 Згідно із точкою зору представника української школи конституційного права Н.Т.Плахотнюка, інститут президентства - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, змістом яких є діяльність президента України. Це передусім політико-правові відносини, які можуть носити як паритетний, так і субординаційний характер, вони врегульовані конституційним, адміністративним, кримінальним і цивільним правом. Автор виділяє наступні елементи інституту президентства: порядок виборів, вступ на посаду, відповідальність, припинення повноважень та компетенція. Під „елементами інституту президентства» Н. Г.Плахотнюк вбачає групу норм, що упорядковують суспільні відносини, учасником яких є Президент України. Плахотнюк Н.Г. Інститут президентства в Україні: конституційно-правовий аспект: автореф. дис.канд. юрид. наук: Х., 1999. - С. 3 На його думку, до підстав введення інституту президентства в Україні відносять наступні: 1) наявність в Україні історичних традицій республіканської форми правління; 2) наявність історичних традицій розподілу влад; 3) існування в політичній історії України створення інституту .президентства; 4) відображення в партійних документах початку XX ст. положень про організацію влади в Українській державі з можливістю включення в його органи посади президента; 5) недоцільність виконання президентських функцій „колегіальним главою держави» під час перебування УРСР в складі СРСР; 6) інституціоналізація поста президента СРСР в 1990 році і неможливість керівництва СРСР зупинити процес розпаду СРСР; 7) проголошення в УРСР в липні 1990р. принципу розподілу влад; 8) суб'єктивні підстави введення інституту президентства і обрання Президента України були пов'язані із зіткненням інтересів окремих політичних сил, котрі були не в змозі на початку 90-х років отримати більшість в парламенті, але мали можливість впливати на конкретну особу - президента. Плахотнюк Н.Г. Інститут президентства в Україні: конституційно-правовий аспект: автореф. дис.канд. юрид. наук: Х., 1999. - С. 9

Наприклад, М. М. Сперанський у своїй науковій праці „Проекты и записки» перераховує умови, які послугували введенню інституту президентства в Україні. Зокрема, до них він відносить наступні: розпад СРСР, що поставило перед управлінською елітою України проблему пошуку нових шляхів і методів управління державою; зацікавленість управлінської еліти в людині, яка буде здійснювати її призначення і звільнення; соціально-економічні і політичні перетворення, які виникли в Україні після виходу із СРСР.

Інститут глави держави в Україні має також свій досить цікавий та тривалий шлях розвитку. І в його назві, і в реальному наповненні цього інституту владними повноваженнями відобразилася вся наша національна історія державотворення. Зародження демократичного суспільства розпочалося ще за часів козацтва, але бурхливий розвиток демократії та інституту президентства розпочався в10-х роках ХХ століття.Історичними джерелами інституту президента в Україні можна вважати «Пакти і Конституції законів і вільностей Війська Запорізького» гетьмана П.Орлика, прийняті 5 квітня 1710 року в результаті укладання договору між новообраним гетьманом і військом Запорізьким. Саме ця Конституційна модель була дуже схожа на президентську республіку. Кучма Л.Д. Україна - не Росія. Повернення в історію. - М.: Время, 2004. - С. 34

Перші ж теоретичні розробки проблеми інституту глави держави з'явились в середині XIX століття. Так, Г.Андрузський у своїй праці «Очерки Конституции Республики» охарактеризував ідею конфедерації, яка складається із семи штатів зі своїми президентами. В кінці XIX ст. представник політико-правової думки України М. Драгоманов розробив проект перебудови Російської імперії в децентралізовану федеративну державу. Він мав назву «Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» - «Вільна спілка». В п.25 цього документу зазначалося, що главою держави може бути як спадковий імператор, так і обраний на визначений термін глава всеросійського державного союзу. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української Конституції//Драгоманов М. Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» - «Вільна спілка»Т-во «Знання» України, - К., 1993. - С. 56 За часів діяльності Центральної Ради було видано чотири Універсали (Укази), які мали покласти основу демократизації українського суспільства. Останнім Універсалом, від 22 січня 1918 року, Центральна Рада проголосила повну політичну незалежність України від Росії. Михайла Грушевського було обрано Президентом Української Народної Республіки. Відповідно до конституції УНР мала б стати парламентською республікою. Центральна Рада приймала конституцію як перспективний документ, як своєрідний заповіт, бо добре усвідомлювала свою приреченість; однак, сподіваючись на краще, прагнула зміцнити свої позиції. Саме для цього і був потрібен президент. Полонська-Василенко Н. Історія України. К., 1992. -- Т. 2. - С. 489 Проте, вже 29 квітня у Києві відбувся хліборобський з'їзд, організований з ініціативи "Союзу земельних власників", на якому генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили усі державні інституції йнайважливіші об'єкти. Місце УНР заступила Українська гетьманська держава. Деякі українські політичні сили запропонували розглядати гетьмана як "тимчасового президента" України. Слід визнати, що, незважаючи на деяку специфіку, наприклад, звернення "ясновельможний пан гетьман" та інші деталі, що мали символізувати традиції й національний характер Української держави, це означення досить точно характеризує сутність гетьманства.

Слід звернути увагу й на заяву Ради міністрів Української держави від 10 травня: "Гетьман не думає стати самодержцем. Назва Гетьман -- це втілення в історичній національно-українській ідеї незалежної і вільної України". Поява гетьмана, підкреслювалося в цій заяві, «положила початок нової епохи в історії державного життя України». До певної міри це справді було саме так, оскільки парламентська республіка в особі Центральної Ради в тих екстремальних умовах показала свою неспроможність. Проте було б перебільшенням одразу ж ставити знак рівності між президентством і гетьманством. Режим Скоропадського можна розглядати лише як перший крок на шляху переходу до більш ефективної моделі організації влади. Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 p. "Законах про тимчасовий державний устрій України". Так, виключно гетьману належала "влада управи" в усій Українській державі, він призначав "отамана Ради Міністрів", і за його поданням затверджував "Кабінет у повнім його складі". Так само він і "скасовував" його. Гетьман виступав також як "найвищий керівничий всіх зносин української держави з закордонними державами" і "верховний воєвода української армії і флоту", здійснював помилування. Більше того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, адже саме він "стверджував закони і без його санкції ніякий закон не міг мати сили". Парламент же "Законами про тимчасовий державний устрій України" не передбачався. Через кілька місяців, 15 жовтня, було оприлюднено листа Скоропадського голові Ради Міністрів, в якому він, вказуючи на завершення "першого періоду будування Української держави", наголошував на тому, "що настав вже час приступити до вироблення закону, який має завершити нашу планомірну працю по будуванню державності, а саме до вироблення закону про вибори до Державного Сейму". Що стосується Ради Міністрів, то на неї покладалися "напрямок і об'єднання праці окремих секцій" (тобто відомств) по "прикметах як законодавства, так і найвищої державної управи". Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а "керування" її справами покладалось на Генерального Секретаря і "підлягаючу йому державну Генеральну Канцелярію". Щоправда, через деякий час Отаман-Міністр став називатися традиційно -- головою Ради Міністрів, а Генеральний Секретар -- державним секретарем. Полонська-Василенко Н. Історія України. К., 1992. -- Т. 2. - С. 51

Після закінчення гетьманщини на Україні інститут президентства не з'являвся аж до кінця ХХ століття. Тільки у далекому 1989 ще за часів Радянського Союзу в засобах масової інформації почала обговорюватися ідея про введення посади президента. Проте у 1989 p. ця пропозиція ще не сприймалася як така, що може бути здійсненою найближчим часом. На думку частини членів політбюро ЦК КПРС, більшості народних депутатів, президентство несумісне з принципом організації держави на базі Рад, з їх поєднанням законодавчої і виконавчої влади та принципом коллективного керівництва. Але після того, як М. Горбачов підтримав ідею президентства, його вчорашні опоненти зняли свої пропозиції. Значною мірою це пояснювалося тим, що були вирішені два питання: про спосіб обрання президента і про кандидатуру на цей пост. В країнах з президентською формою правління президент традиційно обирається громадянами, які мають право голосу. Саме такий порядок спочатку і був запропонований для включення в Конституцію СРСР. Однак напередодні III з'їзду народних депутатів СРСР (березень 1990 p.) була підготовлена пропозиція, щоб саме з'їзд, здійснивши зміни в Конституції, зробив виняток для першого президента і обрав його безпосередньо на з'їзді. Тоді будь-яких сумнівів щодо персональної кандидатури (М. Горбачова) не було.

Проти такої схеми виборів президента виступали, з одного боку, радикальні демократи, котрі вважали, що М. Горбачов сконцентрував у своїх руках занадто велику владу, а з іншого -- старі партійно-комуністичні структури, які цю владу втрачали, тим більше, що вибори в органи влади союзних республік у ряді випадків уже не дали цим структурам "контрольного пакету". Взагалі, варто зазначити, що на початку 1990-х років Україна, як і всі пострадянські та постсоціалістичні країни, стала перед вибором, яку політичну модель доцільно розбудовувати в державі. Більшість науковців, політиків дійшли висновку, що інститут президентства історично виправдав себе в багатьох країнах світу. Саме тому становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаним з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу. Отже, політичні процеси, які відбувалися в центрі, неминуче впливали й на політичний розвиток України. В реформі політичної системи велику роль відіграв політичний плюралізм, який набув розвитку ще до заборони компартії. Досить радикальним кроком у реформуванні держапарату було прийняття 15 березня 1990 p. ІІІ з'їздом народних депутатів СРСР постанови про обрання М. Горбачова Президентом СРСР. Власне, М. Горбачов став президенто країни, одержавши лише 59,2% від списочного складу з'їзду народних депутатів СРСР. Запровадження інституту президентства в країні було логічним втіленням у практику державного будівництва теорії розподілу влади, що передбачало функціонування трьох самостійних гілок влади, в тому числі й виконавчої.

Пізніше, 1 грудня 1991 року на референдумі народ віддав свої голоси за проголошення незалежності України і обрав першого Президента вже нової Української держави - Леоніда Кравчука. Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління. Вже у 1994 року відбулося цивілізоване і демократичне наступництво влади, якого в українській історії ніколи не було. Вперше на пострадянському просторі народ обрав наступного Президента не через те, що попередній помер, або став недієздатним, а це був альтернативний і демократичний вибір. Тоді президентом став Леонід Данилович Кучма. Взагалі пост глави держави (президента) в Україні був впроваджений незадовго до проголошення Верховною Радою Української РСР незалежності України Законом Української РСР «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» від 5 липня 1991 року. Того ж дня, тобто 5 липня 1991 року, Верховною Радою Української РСР були прийняті Закони «Про Президента Української РСР» і «Про вибори Президента Української РСР». Зокрема, згідно з конституційними змінами Президент Української Радянської Соціалістичної республіки є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади. До повноважень Президента Української РСР, закріплених у статті 1145 Конституції української РСР, належало те, що він «очолює систему органів державного управління, забезпечує їх взаємодію з Верховною Радою Української РСР» (п.4). Конституція однозначно ідентифікувала Президента Української РСР з виконавчою владою. Законом України «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України» від 14 лютого 1992 року у статті 1141 Конституції України, Президент України визначався вже не як найвища посадова особа, а як глава держави: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України».

Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 року, Президент України був визнаний главою держави, главою виконавчої влади і главою уряду: «Президент України є главою держави і главою державної виконавчої влади. України Президент України як глава державної виконавчої влади здійснює цю владу через очолюваний ним Уряд - Кабінет Міністрів України - та систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади» (ч. 1, 3 ст. 19).

Отже, сучасна конституційна практика України містить багато прикладів політико-правового реформування інституту глави держави та безпосередньо його повноважень. Як правило, такі зміни були зумовлені об'єктивними процесами, що виникли внаслідок структуризації соціально організованого суспільства та формування нових політичних партій, що дотримувалися тих чи інших пріоритетів у внутрішній політиці України.

Подальшого закріплення інституту президентства в Україні набуло в проектах Конституції України. За участю народних депутатів було два офіційні проекти. Ці проекти було опубліковані з метою всенародного обговорення і відомі широкому загалу як проект Конституції України від 1 липня 1992 року та від 26 жовтня 1992 року. Окрім офіційних проектів, публікувалися “неофіційні“. Вони розробилися науковими інститутами, окремими фахівцями, громадськими організаціями та іншими зацікавленими сторонами державотворчого процесу. Таких проектів було близько п'ятнадцяти. Агафонов С. Історичний розвиток інституту глави держави в Україні // Право Укр. - 2001.- №7.- С. 102 На той час виділяли два основні напрями розвитку української форми правління. Перший був зумовлений тим, що в Україні має бути президентська республіка, другий - напівпрезидентська. Проте, переважна більшість схилялася до того, що в Україні має бути один з різновидів напівпрезидентської республіки: або “президентсько-парламентська", або “парламентсько-президентська. У липні 1994 року Президентом України був обраний Леонід Кучма, здобувши у другому турі 52,2% голосів. Це був перший випадок на пострадянському просторі відбулося цивілізоване і демократичне наступництво влади. Найвиразнішого концептуального визначення інститут Президента, а за ним і вибір президентсько-парламентського устрою для України, набув у Конституційному Договорі від 8 червня 1995 року. У ст. 19 Конституційному Договору було визнано главу держави і главу виконавчої влади України. З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 року цей специфічний для української правової системи політико-правовий документ втратив свою чинність. Конституція України суттєво обмежила повноваження Президента України. Відповідно до ст. 102 його було визнано виключно главою держави. Повноваження, які характеризували його як главу виконавчої влади, були передані Прем'єр-міністрові України. Нова Конституція України не пов'язує статус Президента України з виконавчою владою, хоча залишає за ним значні повноваження у сфері виконавчої влади, насамперед щодо формування і функціонування уряду. Згідно зі статтею 102 Конституції України «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина».

Також наведемо еволюцію іменування глав Української держави в різнні періоди: 1) у Київській Русі - Великий Київський князь; 2) у Галицько-Волинському князівстві (королівстві) - Князь, пізніше Король; 3) у Козацькій державі Богдана Хмельницького - Гетьман. В «нові часи» (зокрема в ХХ ст.) главами українських держав були: президент - (в Українській Народній Республіці); голова Національної Ради (парламенту); президент - (в Карпатській Україні); президія Верховної Ради - (в Українській РСР (формально).

Так, еволюція президентів в Україні наступна: 1) Леонід Кравчук ( 1991- 1994 р.); 2) Леонід Кучма (1994 р.- 2004 р.); 3) Віктор Ющенко (грудень 2004 року - лютий 2010 року); 4) Віктор Янукович (лютий 2010 року - лютий 2014 року).

Як вже раніше згадувалось в роботі, на сьогодні в Україні скалалась ситуація, коли колишнього Президента України було усунуто з посади, відповідну постанову підтримала Верховна Рада 238 голосами. На даний момент, в Україні виконує обов'язки президента України О. Турчинов, оскільки відповідно до Конституції, якщо "Президента немає, то тоді обов'язки покладаються на голову Верховної Ради України". Також відбувається передвиборча агітація, підготовка до виборів нового президента.

Варто зазначити, що на думку Ю. М. Коломійця, введення в систему державної влади України поста Президента значно посилило увагу в нашому суспільстві до глави держави взагалі. На його думку, Україні необхідний дієвий інститут глави держави, який сприяв би оптимізації взаємодії всіх сфер життєдіяльності державного механізму. Тоді, як науковець С. Г. Серьогіна зазначає, що інститут президента в нашій державі є сучасником незалежної України і за ці роки зумів довести свою життєздатність і необхідність в державному механізмі Компетенція Президента України: теоретично-правові засади [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. 12.00.02 / С. Серьогіна ; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Харків : [б.в.], 1998. - С. 11.

змішаний республіка глава держава

3.2 Місце глави держави у системі органів державної влади

3.2.1 Поняття та ознаки глави держави в змішаній конституційній республіці: організаційний та структурний аспекти

Розглядаючи більш детально інститут глави держави, необхідно прийняти за відправну точку констатацію того, що сьогодні конституційні системи різняться між собою. Окремі системи базуються або побудовані на теорії єдності влади, інші системи мають своїми засадами теорію або теорії розподілу чи рівноваги влад у державі.

Глава держави входив і входить до складу органів державної влади поряд із парламентом. У тих державах, де влада побудована на принципі розподілу влад, а державна система уявляється як складова трьох великих влад, “гілок”- законодавча, виконавча, судова - главу держави, як правило, приєднують до виконавчої влади, звідси і часте вживання словосполучення “глава виконавчої влади” або “Виконавча влада: глава держави і уряд”. Розгляд інституту глави держави передбачає і конкретне розуміння відносин народ (нація) і державна організація влади. Народові належить політична влада, і він довіряє її здійснення - у формах і способах, визначених конституцією, - представницькому органу. Згідно з класичною теорією представництва, виразником інтересів і волі народу (нації), усієї сукупності громадян даної держави є парламент. Звідси і таке його призначення, як органу національного або народного представництва. Поряд із парламентом, органом представництва, звичайно, на національному рівні, є глава держави (у деяких республіках), оскільки вони обрані на основі загального виборчого права Конституции зарубежных государств: Учебное пособие / сост. Проф. В.В. Маклаков. - 4-е изд. - М.: Волтерс Клувер, 2003. - 624С..

Вивчення й аналіз інституту глави держави можуть бути здійснені і з точки зору функціонування виконавчої влади та місця глави держави у цій структурі. Це місце відображає і відносини між народом, парламентом і главою держави. Так, у деяких державах виконавча влада складається з єдиного державного органу (зокрема, у жорстких президентських республіках члени уряду складають одну команду помічників глави держави). В іншій групі держав виконавча влада здійснюється двома державними органами - главою держави та урядом (наприклад, Великобританія). Поряд із главою держави, який репрезентує (уособлює) націю, з'явився кабінет або група функціонерів, завданням яких є забезпечення публічних справ. Така структура виконавчої влади, яка часто стає дуалістичною, притаманна багатьом державам і інколи визначається як “правління (режим) кабінету” Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. - Тернопіль: Астон, 2003. - С.281-301..

Отже, як вже відзначалось, одним з найважливiших елементiв державного механiзму є глава держави - особа, яка займає формально вище мiсце в структурi державних iнститутiв i водночас здiйснює функцiю представництва самої держави в цiлому. З iншого боку, глава держави розглядається як один з вищих органiв держави Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. - К.: АртЕк, 2005. - С. 223. Звичайно, юридичний статус i полiтичне значення сучасного глави держави залежать вiд форми державного правлiння, прийнятої в тiй чи iншiй країнi. Його реальна роль у здiйсненнi влади багато в чому зумовлена також iснуючим у країнi полiтичним режимом. У сучасних державах конституційно-правовий інститут глави держави звичайно складається з норм, які визначають місце і роль глави держави у державному механізмі та його взаємовідносини з іншими органами держави, передбачають можливу відповідальність глави держави за державну зраду і порушення конституції, закріплюють повноваження глави держави. Внесені до конституції, вони, як правило, конкретизуються поточним законодавством. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. - К.: АртЕк, 2005. - С. 237

Дослідження проблематики особливостей становлення та визначення політико-правового статусу інституту глави держави передбачає з'ясування досить широкого кола питань, серед яких, необхідно перш за все виокремити такий політико-правовий аспект, як місце інституту глави держави у системі державної організації й управління, у тому числі у формі державного правління. Звичайно, слід враховувати, що інститут глави держави у сучасному світі являє собою складну, розгалужену систему державних органів і служб, які мають особливі повноваження та здійснюють специфічні функції. У цьому полягає правова природа інституту глави держави. Але дуже часто (наприклад, за умов функціонування парламентських республік та конституційно-парламентських монархій) глава держави є офіційною особою, яка тільки формально займає найвище місце в офіційній державно-владній ієрархії. Конституційно-правова доктрина розглядає главу держави як посадову особу, яка очолює весь державний мехназім, володіє, за буквою конституції, широкими повноваженнями, наділене такими якостями, як безвідповідальність, незмінюваність, нейтральність. Нерідко глава держави розглядається в якості гаранта національної єдності, який забезпечує одночасно наступність і стабільність державної влади, взаємодію різних її гілок.

Загалом, глава держави є істотним важелем у механізмі державного управління суспільства зарубіжних країн. Він начебто вивершує всю систему органів влади й управління, і юридично йому в цій системі належить першорядне місце. Конституційне право зарубіжних країн розглядає главу держави як носія вищої виконавчої влади, а також як вищого представника держави у сфері міжнародних відносин. Так, ст. II (розд. 1) Конституції США 1787 p. говорить: “Виконавча влада здійснюється Президентом Сполучених Штатів Америки...”. Про широкі владні повноваження глави держави свідчить і Конституція Іспанії 1978 р., у ст. 56 якої записано: “Король є главою Іспанської держави, символом її єдності й сталості. Він є гарантом правильного функціонування державних інститутів; здійснює вище представництво Іспанії у міжнародних відносинах, особливо з націями, з якими вона пов'язана історично, а також здійснює функції, надані йому Конституцією і Законом” Испания. Конституция и законодательные акты. Перевод с испанского / Пер.: Борисов Э.М., Ильинская Т.И.; Под ред. и со вступ. ст.: Разумович Н.Н.; Сост. и вступ. ст.: Савин В.А. - М.: Прогресс, 1982. - 352 c..

Однак між тими значними повноваженнями, якими наділяє главу держави Конституція, і тією реальною роллю, яку він відіграє у суспільно-політичному житті конкретної країни, нерідко існує розрив. Останній залежить від багатьох чинників, насамперед, від форми правління, політичного режиму і соціально-політичного становища у країні, від історичного етапу й рівня соціально-економічного розвитку країни, від того становища, яке займає глава держави у діловому світі своєї країни, а у президентів - й від порядку їх обрання. Вплив інституту глави держави на стабільність усієї політичної системи за умов здійснення системної модернізації (трансформації) може розглядатися через аналіз таких чинників, як: 1) можливість інституту глави держави виступати гарантом політичної, соціальної, економічної стабільності у суспільстві; 2) здатність глави держави сприяти ефективному функціонуванню усіх інших інститутів системи державної влади й управління та затвердженню загальновизнаних демократичних принципів розвитку.

Зокрема, аналіз основних політологічних підходів до тлумачення сутності інституту глави держави дає підстави дійти наступних висновків: 1. Глава держави у системі вищих державних органів влади повсюди (за невеликим виключенням з декількох країн сучасного світу) займає юридично перше місце. 2. Фактична політична роль глави держави далеко не завжди відповідає його формально-юридичному статусу. 3. Провідними якостями, що відрізняють інститут глави держави від інших інститутів вищої державної влади, є безвідповідальність, незмінюваність (окрім випадків, передбачених нормами національного законодавства кожної конкретної держави, якщо вона має республіканську форму правління або монархія у ній має виборний характер) та нейтральність. Названі специфічні якості інституту глави держави багато в чому базується на ідеї «батьківства», є її рецепцією. 4. Статус і повноваження глави держави передусім покликані забезпечити виконання ним функцій очільника держави та вищого представника її інтересів у царині міжнародних відносин. 5. Правовий статус глави держави та його реальна роль у процесі здійснення влади залежить від форми правління та типу політичного режиму як базових вимірів політичної системи будь-якої країни, а також цілої низки додаткових умов стратегічного та ситуаційного характеру. 6. В ідеалі інститут глави держави має функціонувати на основі втілення принципів «нейтральної влади», що означає: глава держави наділений конституційно визначеними повноваженнями не стільки для управління країною, скільки для надання суспільству в цілому, а також окремим політичним і соціальним акторам певного стимулюючого впливу, поступального, рушійного імпульсу.

У вітчизняній правовій літературі науковці, зокрема, Л. М. Ентін вважав, що глава держави - це офіційна особа (орган), що займає, як правило, формально вище місце в ієрархії державних інститутів і здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті й у відносинах з іншими державами. Вважаємо, що це визначення є практично універсальним. Хоча Л.М. Ентін відразу ж зазначав, що юридично санкціоновані винятки з цього правила трапляються вкрай рідко. Інший науковець В.А. Стародубський давав більш лаконічне визначення глави держави. На його думку, глава держави - це орган, що представляє державу в міжнародних відносинах і здійснює вищі державні акти. Тоді, як А. А. Мішин не висловлювався конкретно хто такий і що таке глава держави. Він зазначав, що найчастіше глава держави розглядається як носій виконавчої влади і вищий представник держави у сфері міжнародних відносин. Він також писав, що глава держави очолює всю державну машину, володіє, за буквою конституції, великими повноваженнями й наділений такими якостями, як невідповідальність, незмінюваність і нейтральність Мишин АА. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. - М.: Белые альвы, 1996. - 400 с.. A. M. Осавелюк також досить лаконічно й найбільш точно визначає поняття глави держави. Це посадова особа або орган, що займає вище місце в системі органів держави, вищий її представник усередині й поза країною, символ єдності нації, держави (народу і держави).

Загалом варто зазначити, що питання про місце глави держави в системі державного механізму досить складне. Спроби визначити це місце щоразу натрапляють на певні винятки з правил або протилежні думки й протилежні приклади. Досить часто главу держави відносять до виконавчої влади. Це звучить цілком переконливо, тому що згідно зі ст. 2 Конституції США (найвідомішої конституції у світі) виконавча влада належить президентові США. Однак, все ж таки більш переконливою видається позиція, що інститут глави держави - це зовсім окремий комплекс, самостійний інститут, і спроби віднести його до якої-небудь галузі влади неправильні й непродуктивні. Якщо зробити спробу визначити основну роль, функції глави держави, його місце якимись ключовими словами, то можна виокремити дві моделі глави держави, за якими стоять два основних поняття. Так, перша модель і перша зрозуміла всім функція - це глава держави - лідер країни. Такий лідер може бути формальним і фактичним. Він може поєднувати ці якості, може бути главою "де-юре" і "де-факто", але вони можуть і не збігатися. Друга модель і друга основна функція, що розуміється й визнана більшістю громадян, - це символ влади, держави. Тобто ця особа персоніфікує державну владу і представляв її у відносинах з іншими державними структурами й у відносинах з іноземними державами. Лідер у більшості випадків, в ідеалі - символ своєї країни. Природно, функції й роль лідера та символу можуть збігатися. Але символ може бути не лідером, а лише необхідною фігурою, що виконує потрібні в державі функції.

Проте, ось наприклад, А. А. Мішин вважає, що інститут глави держави не має жодних розумних підстав для існування. Як доказ цього, дослідник наводить приклад Швейцарії, де функції глави держави виконує урядовий виконавчий орган, що складається із семи міністрів. Звичайно, така думка є дуже спірною, і видається, що така думка з'явилась саме через так звану «радянську традицію», адже протягом більш як 60 років у нашій державі не було юридичного глави. Був фактичний лідер (найголовніша фігура в країні), що очолював керівну й правлячу партію. Це була особа, що у країнах, які живуть за демократичними законами й традиціям, не могла б очолювати державу, не могла б бути лідером, оскільки вона не одержала мандат із рук виборців, з рук парламенту або хоча б, як монарх, за встановленими правилами престолонаслідування.

Також варто зазначити, що окрім суто правової природи при вивченні інституту глави держави необхідно вести мову також і про його соціокультурну та політичну специфіку. Так, будь-яка конкретна модифікація інституту глави держави у тій чи іншій країні залежить від сукупності факторів і чинників багатопланового характеру: історичних, політичних, нормативно-правових, соціокультурних тощо. Так, зокрема, серед ключових історичних характеристик, варто виокремити, насамперед, такі, як: 1) наявність або відсутність традицій демократичного розвитку країни; 2) специфічні риси генезису національного державотворення; 3) «історична» прихильність до певних форм державного правління. Політична ж природа інституту глави держави може визначатися такими факторами: 1) особливостями розвитку національної політичної системи загалом та специфікою становлення і функціонування партійної та виборчої систем зокрема; 2) дією базових механізмів конституційно-правового характеру; 3) особливостями функціонування системи поділу влади у країні; 4) рівнем розвитку політичної культури суспільства і політичної еліти; 5) конкретною політичною ситуацією; співвідношенням соціальних і політичних сил у суспільстві.

Конституційно-правовий статус глави держави, як правило, складається з кількох параметрів: нормативного (норми, що визначають місце і роль глави держави у політичній системі в цілому та державному механізмі зокрема, а також специфіку його взаємовідносин з іншими політичними і державними інститутами); соціокультурного (традиції, звичаї, особливості національної історії, національний характер, менталітет, регіональні особливості розвитку країни - усе те, що найчастіше не прямо, але опосередковано суттєвим чином впливають на становлення і функціонування цього політичного інституту); процесуального (порядок заміщення посади, припинення повноважень глави держави, можливості відповідальності глави держави). Взагалі інститут глави держави внаслідок специфіки свого політико-правового функціонування та соціального призначення має досліджуватися, спираючись принаймні на три основні методологічні позиції: 1) вивчення місця глави держави при визначенні особливостей тих чи інших форм державного правління (системний підхід); 2) розгляд глави держави як особливого політико-правового і соціального інституту будь-якого суспільства (інституціональний підхід); 3) з'ясування суб'єктивістських характеристик інституту глави держави (світоглядно-аксіологічний підхід).

Фактично є два основних напрямки діяльності такого органу: внутрішньодержавний напрямок та зовнішньодержавний напрямок. Залежно від реального наповнення владних повноважень глави держави за цими двома напрямками, можна говорити про характер самої держави в багатьох її аспектах (демократична чи недемократична держава, якщо демократична, то який характер має, наприклад, республіка ).

Знову звернемося до аналізованих нами видів змішаної форми правління і статусу вних президента. Загалом, у президентсько-парламентських системах президенти самі відтворюють уряд. Більш того, у багатьох таких системах президенти, крім повноважень у відношенні кабінетів міністрів, мають право розпускати парламенти. Таким чином, у президентсько-парламентських системах незалежне існування гілок влади є відсутнім. У парламентсько-президентській республіці (Польща, Франція) повноважень у президента менше, ніж у парламенту, а в президентсько-парламентській - навпаки. Але і в тій, і в іншій глава держави (президент) є верховним головнокомандувачем (як у президентській республіці), іноді може розпустити парламент. У президентсько-парламентських республіках свої повноваження президент здійснює безпосередньо, призначає прем'єр-міністра, як правило, з-поміж лідерів найвпливовіших партійних політичних фракцій у парламенті, а також членів уряду за згодою парламенту. У парламентсько-президентських республіках президент здійснює повноваження через уряд; прем'єр-міністр призначається парламентом за поданням президента; за рекомендацією глави уряду президент призначає інших членів уряду. Влада президента обмежена тим, що: 1) він не володіє всією повнотою виконавчої влади, тобто, як правило, не є главою уряду; 2) сам уряд фактично формується залежно від співвідношення партійних фракцій у парламенті, спирається на парламентську більшість; 3) уряд відповідальний не перед президентом, а перед парламентом.

У паламентсько-президентських республіках президент наділений правом розпуску парламенту за певних конституційно визначених підстав, а ці підстави переважно пов'язані з процесом формування уряду. Отже, на відміну від парламентських республік, де за поданням прем'єр-міністра парламент може бути розпущено в будь-яких випадках, і президентсько-парламентських, де президент не обмежений ані підставами розпуску, ані думкою будь-якого іншого державного органу чи посадової особи, у парламентсько-президентській моделі ці випадки чітко визначені конституцією. Президент наділений суттєвими повноваженнями як у внутрішній так і в зовнішній політиці, функціонально поєднаними зі сферою виконавчої влади, пов'язаними з його можливістю втручатися в нормотворчий процес (зокрема, право законодавчої ініціативи, відкладального вето й видання актів, які мають силу закону). Тобто, президент зазвичай має право відкладального вето з можливістю його подолання парламентом (нижньою палатою), якщо при повторному розгляді за нього проголосувало не менше двох третин від загальної чисельності парламентаріїв. За чітко закріпленим у конституції переліком найбільш важливі закони, які подолали вето президента, можуть бути винесені ним на всенародне голосування.

У державному механізмі України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не над гілками влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Варто зазначити, що на переконання деяких авторів-дослідників, інститут президентства в Україні на сьогодні є гіпертрофованим, який у своїй поточній діяльності виходить за межі наданих повноважень. Ярмиш О. Н., Серьогін В. О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні / За заг. ред. Тодики Ю. М. Навч. посібник. ? Харків, 2002. - С. 230 Як наслідок ? у державі спостерігається протистояння глави держави й гілок влади; нерідко рішення, дії чи бездіяльність Президента України на переконання деяких представників державно-політичної еліти піддаються сумніву, їх законність та обґрунтованість оспорюються у судовому порядку. Органи державної влади України / За ред. В. Ф. Погорілка: Монографія. ? К., 2002. - С. 229

Як бачимо, попри тривалий час, який минув з моменту набуття Україною незалежності та початку формування її найважливіших суспільно-державних інститутів, проблемні питання функціонування цих інститутів, особливості здійснення ними владних повноважень до сих пір не врегульовані. Отже, викладене свідчить, що нині в умовах сучасного державно-політичного життя, в контексті конституційно-правової реформи нагального розв'язання потребує питання ролі та обсягу повноважень Президента України в сфері регулювання й управління суспільно-державним життям країни.

Так, аналіз статей Конституції України щодо правового статусу свідчить, що Президент займає не посаду, а пост. Про це йдеться у низці статей Основного Закону України (статті 104, 108, 111). У присязі, яку складає Президент України також йдеться про «високий пост». Таким чином, на конституційному рівні введено новий термін «пост», який, однак, має місце лише стосовно однієї особи в державі ? Президента України. Битяк Ю. П. Державна служба в Україні: організаційно-правові засади: Монографія. ? Х., 2005. - С. 68 Тому пост глави держави ? посада політична, що, на нашу думку, має обумовлювати певні, законодавчо передбачені, особливості перебування Президента України у виникаючих у державі правовідносинах. Зокрема це твердження стосується участі Президента України в адміністративному процесі, здійснення якого регулюється КАС України.

Пост Президента України має зазначені вище відмінності від посадових осіб, проте поєднує цих осіб подібність використовуваних ними форм діяльності та реалізації наданих чинним законодавством повноважень. Правова форма здійснення повноважень Президентом України проявляється у виданні ним указів та розпоряджень, які є обов'язковими на усій території України.

3.2.2 Повноваження глави держави в умовах конституційної змішаної республіки

Власне компетенція - це сукупність юридично (нормами права) встановлених функцій і повноважень органу державної влади, органу місцевого самоврядування або посадової особи щодо предметів їхнього видання. Повноваження, своєю чергою, - це юридично встановлені права та обов'язки. Відповідно, компетенція глави держави є сукупністю конституційно встановлених його функцій і повноважень. Встановлюючи компетенцію глави держави, як і іншого органу влади чи посадової особи, конституції зазвичай не розмежовують функції і повноваження. Виходячи з того, що функції визначають напрями, сфери дії глави держави, тоді як повноваження зазначають, що він може (права) або повинен (обов'язки) роботи щодо предметів його видання. Погорілко В. //Конституційне право України: Підручник / За ред. - К.: Наукова думка. 2003. - С. 486

Характер і обсяг повноважень глави держави залежить від особливостей його конституційного статусу та від форми правління, що існує в певній державі. Глави держав формально наділяються широкими повноваженнями у сфері законодавчої, виконавчої, судової влади та зовнішньополітичної діяльності. Звичайно, у президентських і змішаних республіках глава держави завжди наділений широкими і реальними владними повноваженнями. У країнах з парламентарними формами правління глава держави зазвичай не має істотних реальних владних повноважень. Фактично ці повноваження здійснюються від його імені урядом. Проте, у більшості країн світу, як правило, глави держав мають ідентичні повноваження. І, незважаючи на те, що в кожній країні є свої особливості, ці повноваження можна об'єднати в декілька груп.

Так, перша група повноважень глави держави пов'язана з реалізацією законодавчої влади та його участі в законодавчому процесі. У ряді країн глава держави має право скликання, відкриття і закриття чергових та позачергових сесій парламенту. Наприклад, у п. 1 ст. 40 Конституції Греції 1975 р. визначено, що "Президент Республіки скликує Парламент регулярно, раз на рік..оголошуючи особисто або через Прем'єр-міністра про початок і закінчення кожної парламентської сесії", у п. 3 ст. 13 Конституції Ірландії 1937 р. у редакції 1995 р. зазначено, що "Президент може у будь-який час після консультацій з Державною радою скликати засідання однієї чи обох палат Парламенту", відповідно до ч. 3 ст. 87 Конституції Італійської Республіки 1947 р. Президент "...визначає день першого засідання", згідно ч. с) ст. 136 Конституції Португальської Республіки 1976 р. "до компетенції Президента Республіки належить скликання Асамблеї Республіки на позачергову сесію", у ст. 101 Конституції Арабської Республіки Єгипет 1971 р. у редакції 1980 р. встановлено, що "Президент республіки скликує Народні збори на чергову сесію...", а в ст. 102 цієї Конституції проголошено, що "Президент республіки може скликати Народні збори на надзвичайну сесію у разі необхідності або за вимогою більшості членів Зборів".

Не менш важливим повноваженням глав держав у сфері реалізації законодавчої влади є право дострокового припинення повноважень (розпуску) парламенту або однієї з його палат (як правило розпуску підлягає тільки нижня палата парламенту) і призначення позачергових виборів (Болгарія, Італія, Люксембург, Німеччина, Румунія, Чехія). Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 88 Конституції Італійської Республіки 1947 р. "Президент Республіки може, заслухавши голів палат, розпустити обидві палати або одну з них", у ст. 74 Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р. зазначено, що "Великий герцог може розпустити палату...". У конституціях Болгарії, Греції, Естонії, Латвії, Литви, Молдови, Польщі, Португалії, Росії, Румунії, Словаччини, Туреччини, Угорщини, України, Франції, Чехії, Хорватії визначений перелік випадків та умов, за яких можливий розпуск парламенту (порушення строків чи процедури формування уряду, неодноразове вираження недовіри уряду, неприйняття бюджету тощо). Наприклад, у п. 1 ст. 41 Конституції Греції 1975 р. у редакції 1986 р. визначено, що "Президент Республіки може розпустити Парламент, якщо два складу Уряду подали у відставку або їм виражено вотум недовіри Парламентом...". Нерідко конституції визначають терміни, впродовж яких неможливо здійснити розпуск парламенту. Це, як правило, перші чи останні 3-6 місяців діяльності парламенту. Наприклад, згідно ч. 4 ст. 90 Конституції України 1996 р. "повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень Президента України". А також парламент не може бути розпущений за умов надзвичайного або воєнного стану, стану облоги, війни в країні. Наприклад, у ч. 5 ст. 16 Конституції Французької Республіки 1958 р. зазначено, що "Національні збори не можуть бути розпущені у період здійснення надзвичайних повноважень".