Статус глави держави в умовах змішаної республіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. На сьогодні, політичний, соціальний, економічний, а також культурний розвиток більшості держав відрізняється надзвичайною швидкоплинністю змін, трансформацій та перетворень. Втім, навіть за таких умов у політичній системі більшості країн є певні усталені політико-правові норми, інститути, процеси, які забезпечують оптимальне поєднання двох основних засад ефективного державного будівництва - розвитку та стабільності. Власне, одним із ключових політико-правових інститутів кожної національної політичної системи є інститут глави держави. Власне, цей інститут є невід'ємною складовою будь-якої країни сучасності. Оскільки цей політико-правовий інститут є надзвичайно персоніфікованим (принаймні, у порівнянні з іншими базовими інститутами держави), то проблема поєднання вимог незмінності з розвитком його потужного адаптивного потенціалу постає на сьогодні як нова. Таким чином, системне вивчення інституту глави держави як особливого політико-правового феномену уявляється однією з актуальних проблем сучасної політичної науки.

Роль глави держави у здійсненні системних перетворень суспільства є, беззаперечно головною, якою б не була при цьому форма правління, оскільки саме глава держави може уособлювати реформи, та й загалом стати їх символом. З іншого боку, у науці постійно постає питання, яким чином під впливом здійснення системної модернізації суспільства трансформується сам інститут глави держави, і які фактори та чинники відіграють провідну роль у процесі таких змін.

Відгуком на зміни політико-правових реалій, що відбуваються протягом останніх десятиліть, виявляється тенденція до конституціоналізації різновидів змішаної республіканської форми державного правління, виокремлення нової форми організації державної влади - парламентсько-президентської республіки, яка не вміщується в усталені межі звичних класифікацій, проте відповідає міжнародно-правовим стандартам, ідеям демократії й пріоритету прав людини.

Для сучасної України, яка перебуває на етапі становлення й удосконалення національної державності, питання щодо юридичної природи змішаної республіканської форми державного правління, її різновидів, їх недоліків та переваг набувають особливої актуальності й гостроти, свідченням чого є процеси конституційного реформування, які відбуваються в нашій державі сьогодні.

На відміну від «чистих» республік ? президентської й парламентської ? змішана республіка трактується сучасною наукою неоднозначно. Одні вчені ставлять під сумнів сам факт її існування, інші ? по-різному інтерпретують її сутність. Як результат ? немає й уніфікованого підходу до визначення загальних правових ознак такої республіки. З огляду на це підходи до виділення її різновидів, їх сутності й правових ознак набувають ще більшої різноманітності. Так, виокремлення президентсько-парламентського різновиду змішаної республіки зумовлено історичним досвідом ХХ ст. (V Республіка у Франції), а функціонування другого її різновиду ? парламентсько-президентського ? припадає здебільшого на кінець ХХ - початок ХХІ ст.

Саме виходячи із цього, вважаємо, що науковий аналіз сутності, особливостей, визначення правових ознак усіх видів республік, а також статусу глави держави в таких республіках, особливо парламентсько-президентської форми державного правління, акцентування уваги на її модифікаціях у конституційній практиці, на шляхах ефективного правового закріплення цієї моделі на українському ґрунті є необхідним. Конституційно-правова доктрина розглядає главу держави як посадову особу, яка очолює всю державу та володіє широкими повноваженнями. Нерідко глава держави розглядається в якості гаранта національної єдності, який забезпечує одночасно наступність і стабільність державної влади, взаємодію різних її гілок.

Отже, з огляду на це, а також враховуючи, що глава держави є одним з найважливiших елементiв державного механiзму, то актуальність даної теми не викликає сумніву, особливо на сьогодні в Україні, в тому політичному середовищі, яке склалося внаслідок революційних подій.

Мета дипломної роботи є дослідження різних видів форм правління в світі, аналіз особливостей розподілу влади у змішаній республіці, зокрема конституційно-правового статусу глави держави, правової природи цього інституту, а також порівняння інститут глави держави у змішаній республіці із його статусом в державах з іншими формами правління, дослідження становлення та розвитку інституту президентства в Україні та інших країнах світу, характеристика існуючих його моделей на основі аналізу чинного українського та зарубіжного законодавства, а також праць вітчизняних та зарубіжних науковців, а також розробка і обґрунтування пропозицій організаційно-правового характеру і практичних рекомендацій з метою оптимізації цього та вдосконалення інституту глави держави загалом та президента в Україні.

Виходячи із поставленої мети, у дипломній роботі зосереджено увагу на вирішенні таких основних завдань:

- проаналізувати історичні передумови становлення інституту глави держави в світі, охарактеризувати його історичний розвиток;

- визначити місце глави держави в системі інших органів державної влади;

- розкрити взаємозалежність форми правління та конституційно-правового статусу глави держави;

- надати функціональну характеристику компетенції глави держави, охарактеризувати її у контексті співвідношення з функціями держави, а також здійснити класифікацію функцій глави держави за різними параметрами;

- розкрити зміст компетенції глави держави;

- здійснити аналіз становлення і розвитку інституту глави держави в Україні до запровадження інституту президента;

- обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення конституційно-правового статусу глави держави в Україні в умовах трансформації форми держави та системи правління.

Об'єктом дослідження є механізм функціонування держави та місце у ньому глави держави як його окремого елемента.

Предметом дослідження є статус глави держави в змішаній республіці, зарубіжний досвід його функціонування та вітчизняна модель цього інституту.

Методологічна основа дослідження та науково-теоретична база. Дослідження проводилось з використанням діалектичного, історичного, порівняльно-правового, системно-структурного, статистичного методів, а також соціологічного методу (анкетування). У роботі також застосовувались інші загальнонаукові та спеціальнонаукові методи пізнання.

Науково-теоретичною базою дипломної роботи стали праці таких вітчизняних та зарубіжних вчених, таких як: В. Авер'янов, О. Андрійко, Ю. Барабаш, Ф. Бурчак, Ф. Веніславський, Н. Воротіна, В. Головатенко, Р. Гринюк, В. Денисов, В. Долежан, О. Дубина, М. Козюбра, В. Колесник, А. Колодій, Ю. Коломієць, Т. Костецька, Л. Кривенко, Є. Кубко, І. Куян, В. Лемак, О. Марцеляк, О. Мироненко, Г. Мурашин, Є. Назаренко, Н. Нижник, В. Опришко, Н. Плахотнюк, В. Погорілко, І. Процюк, С. Серьогіна, В. Сіренко, О. Скакун, В. Скрипнюк, О. Скрипнюк, М. Ставнійчук, Ю. Стасюк, Є. Тихонова, М. Ткачук, Ю. Тодика, В. Федоренко, М. Цвік, В. Шаповал, В. Шатіло, Ю. Шемшученко, В. Шувалова, О. Ющик, В. Яворський, Ю. Аганов, М. Байтін, Є. Баталов, С. Березка, Г. Василевич, І. Волошенко, Е. Георгіян, І. Горнак, Д. Горовцов, О. Дербин, Д. Златопольський, В. Кайнов, В. Корельський, Н. Колобаєва, В. Маклаков, В. Маліновський, Є. Матусевич, О. Миронов, Р. Мухаєв, О. Осавелюк, Л. Окуньков, С. Паречина, В. Прокошин, В. Реут, М. Сахаров, Ю. Скуратов, В. Суворов, А. Султанов, А. Тиковенко, І. Хутинаєв, В. Чиркін, М. Чудаков, О. Алексєєв, В. Гессен, О. Градовський, В. Грибовський, А. Єлістратов, М. Коркунов, М. Лазаревський, П. Міжуєв, Л. Тихомиров, Б. Чичерін, Б. Лазарєв, А. Мішин, С. Камінський, З. Черніловський, Р. Агранофф, Т. Адорно, Ф. Ардан, Р. Арон, Дж. Барбер, В. Бернхем, Дж. Блум, Р. Брод, Ч. Вайз, А. Валанзуала, С. Валанзуала, Л. Готроп, Д. Л. Горовіц, М. Дебре, А. Демішель, М. Дюверже, Р. Елліс, А. Есмен, Б. Келлерман, Т. С. Кілер, Е. Корвін, Б. Ларрі, Х. Дж. Лінц, С. Лорті, Х. Меллер, С. Мілкіс, Р. Нойштадт, Л. Ольсон, Т. Петерсон, М. Пікемаль, Ф. Платон, С. Сковронек, М. Стукі, Ф. Табіо, А. де Токвіль, Ф. Фрейдел, С. Хесс, С. Холмс, П. Шейн, А. Шлезінгер, М. Шугарт тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у дипломній роботі сформульовано та обґрунтовано такі теоретичні положення, висновки та практичні пропозиції:

Ш доводиться позиція про те, що змішана республіка є найвдалішою формою державного правління, зокрема парламентсько-президентська.

Ш висловлено та обґрунтовано висновок про доцільність запровадження інституту народної законодавчої ініціативи в Україні та «народного вето».

Ш Запропоновано вдосконалення існуючих та запровадження нових форм безпосередньої демократії на конституційному рівні в Україні

Ш вносяться конкретні пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства, що стосується статусу глави держави (президента) в умовах сучасної парламентсько-президентської республіки.

Структура дипломної роботи. Відповідно до мети, завдань та предмета дослідження, дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, які загалом мають дванадцять підрозділів, висновку, списку використаних джерел, додатків.

Розділ 1. Суть республіки як форми державного правління

1.1 Форма державного правління: поняття та види

Форма правління чи спосіб організації верховної влади в державі, співвідношення вищих органів державної влади між собою та особливості їх формування є безумовно, провідним елементом форми держави. Зокрема, форма держави - це її апарат, що виражається в характері політичних взаємовідносин між людьми, між людьми й державою, між державою й людьми в процесі управління ними, в методах організації вищих органів державної влади і в адміністративно - територіальному поділі держави. В формі держави втілюється природа й організація публічної влади - система закладів, що управляють справами суспільства. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Також, усі її елементи мають правову основу - вони фіксуються у конституції, законах, підзаконних актах. Хоча, варто зазначити, що закріплені у конституційних законах правила і реальна дійсність можуть не збігатись і не відповідати дійсному характеру існуючих відносин.

Взагалі, державне правління визначається як спосіб організації вищої державної влади. Отже,форма державного правління - це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави Політологія для вчителя : навч. посібн. для студ. Педагогічних ВНЗ / за заг. ред. : К. О. Ващенка, В. О. Корнієнка. - К. : Вид-во іменs М. П. Драгоманова, 2011. - C. 260. Зазвичай, характер форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Форма правління відображає конфігурацію вищих органів державної влади, відповідає на запитання про те, як загальні функції держави щодо управління суспільними справами розподіляються між ними, яким чином формуються вищі органи державної влади і через які інститути суверенна воля народу втілюється в життя.

Саме поняття «форма державного правління» формувалось у процесі суспільно-політичного розвитку й було втілено в результаті пізнавальної діяльності багатьох поколінь державознавців. Варто зазначити, що в науці конституційного права здійснювалось комплексне дослідження такого державно-правового явища. Так, зокрема, серед науковців точились суперечки щодо того, який термін правильно вживати - державне правління чи форма державного правління. Через те, що форма правління розглядається в контексті дослідження саме як політико-правова категорія, а її елементами виступають органи державної влади, то доречно застосовувати термін саме «форма державного правління». Певний прорив в уніфікації терміна «форма правління» зробила Швеція, де вперше на офіційному рівні у 1772 р. прийнято акт, який визначав організацію державного механізму на рівні найвищих ланок і мав відповідну назву. Також, про форму правління як характеристику владної системи держави йшлося у Конституції Норвегії (1814 р.), Португалії (1826 р.), Саксонії (1831 р.), Франції (1848 р.).

У ХІХ ст. на понятійно-дефініційному рівні форма правління майже не досліджувалась, адже вироблене визначення влаштовувало теоретиків. Після Жовтневої революції поняття форми правління визначалося за допомогою різних підходів, ідеологічно зумовлених. Так, у 60-80 рр. ХХ ст. радянські юристи визначились з поняттям «форми держави», котра складається з 3 компонентів -- форми державного правління, форми державного устрою, форми політичного режиму. Вже у 80-х рр. визначення набуває чіткого значення: «форма правління -- це організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин з населенням».

Варто зазначити, перші ідеї щодо форм державного правління були висловлені ще Платоном, Гераклітом, Піфагором, Аристотелем і Цицероном, Полібієм. Так, Платон, зокрема у творі «Політея», вирізняв три основні форми правління -- монархію, аристократію і демократію, кожна з яких ділиться на дві форми. Зокрема, він вказував, що монархія -- це правління одного і може бути законною (цар) або насильницькою (тиран), аристократія -- правління небагатьох і може бути правлінням кращих і гірших (олігархія), демократія -- правління всіх і може бути законною або незаконною, насильницькою Платон. Государство / Платон. - cоч.: в 3 т. - М., 1971. - Т. 3. - С. 176. Також Платон згадує про форму правління, зокрема саме «змішану» і у своїх творах. Оскільки Платон був ідеалістом і це значно вплинуло не тільки на його філософські, але й політико-правові погляди відносно сутності, так званої, «ідеальної держави», форм її устрою. Платон розглядав форму правління через призму вад і негараздів людської природи Платон. Государство. Законы. Политик / Платон. - М.: Мысль, 1998. - С. 299. Геракліт з Піфагором використали два поняття: «аристократія» та «демократія». Принципово новим для підходів Піфагора і Геракліта був вибір ними інтелектуального критерію для визначення терміна «аристократ». Під ним вони розуміють «кращого», «благородного», а, відповідно, під аристократією -- правління «найкращих», розумової, моральної, освіченої еліти, тобто «аристократію розуму, духу», а не «аристократію за кров'ю». История политических и правовых учений / [под ред. В.С. Нерсесянца]. - М.: НОРМА- ИНФРА, 1999. - С. 42

Учень Платона - Арістотель, для класифікації форм держави запропонував одночасно декілька критеріїв: по-перше, залежно від кількості суб'єктів, що правлять, верховна влада в державі може бути владою одного, владою небагатьох або владою більшості; по-друге, залежно від мети та інтересів тих, хто править, форми правління бувають правильні й неправильні. За основу критерію «правильності» Арістотель використовував мету правління - всезагальне благо, суспільні інтереси. Коли одна людина або меншість, чи більшість правлять, керуючись суспільною користю, то, звичайно, такі види державного ладу є правильними. А коли метою правління є вигода однієї або небагатьох осіб, чи навіть їх більшості, - це є відхиленням. Монархічне правління, що має за мету загальну користь, є царською владою. Влада небагатьох, але більше, ніж одного - аристократія. Коли ж заради загальної користі править більшість, тоді вживається визначення, загальне для всіх видів державного ладу, - політія. Аристотель. Политика. Афинская полития / Аристотель. - М.: Мысль, 1997. - С. 105 В той же час, цим формам правління відповідають три відхилення від царської влади (монархії) - тиранія, аристократії - олігархія, політії - демократія.

Полібій стверджував, що будь-яка держава, як живий організм, проходить стадії розвитку і занепаду. Розвиток держави починається з найпростішої форми -- монархії. Монархія -- управління, засноване на праві, змінюється тиранією -- управлінням, заснованим на силі. Тиранія, у свою чергу, переходить в аристократію, яка обумовлює, за висловом Полібія, період розквіту держави. Потім настає демократії, яка змінюється олігархією. Остання, зазнавши занепаду, перетворюється в охлократію. История политических и правовых учений / [под ред. В.С. Нерсесянца]. - М.: НОРМА- ИНФРА, 1999. - С. 81

Політичним ідеалом Цицерона щодо форми правління була аристократія. Він виділяв такі форми правління: царську владу -- монархію (коли верховна влада знаходиться в руках однієї людини, яку називають царем, то такий державний лад є царською владою); владу оптиматів -- аристократію (коли влада знаходиться в руках виборних осіб, то ця громадська община керується волею оптиматів); владу народу -- демократію (народною ж, він вважав, є така община, де влада знаходиться в руках народу). Цицерон у своїй праці «Держава» визначав республіку так: «res publica -- res populi», що дослівно означає «держава -- справа народу. Отже він визначав республіку як державу. Далі цю думку у своїх працях продовжили Н.Макіавеллі, Ж.Боден. Так, варто зазначити, що найкращою формою правління Н. Макіавеллі вважав республіку, коли на чолі стоїть особа обрана на невизначений строк.

В подальшому, здобутки вище перелічених філософів і мислителів давнини використовувались іншими дослідниками окресленої проблеми. Так, зокрема, за доктриною Т. Гоббса (1588-1679 рр.), верховна влада є джерелом не тільки норм юридичних, а й моральних. Будь-яка форма правління, за Т. Гоббсом, є прийнятною настільки, наскільки вона забезпечує мир у державі. Відкидаючи олігархію, тиранію і змішану монархію як форми правління, Т. Гоббс зупиняється на монархії, демократії та аристократії. За демократії влада належить народу, за аристократії -- оптиматам, за монархії -- монарху. Але, як вважав Т. Гоббс, найкращою формою правління є абсолютна монархія, оскільки її переваги відносно інших підтверджуються хоча б тим, що навіть демократичні та аристократичні уряди в найбільш складній ситуації -- під час війни, надають владу, як правило, одній особі. Гоббс Т. Сочинения: в 2-х т. / Т. Гоббс. - М., 1991. - С. 34 Тоді, як англійський філософ -- Д. Локк (1632-1704 рр.), автор праці „Два трактати про правління“(1690 р.), вважав, якщо владу здійснюють обрані більшістю народу, то це -- демократія. Якщо законодавча влада перебуває в руках небагатьох обраних осіб -- це олігархія. Якщо законодавча влада зосереджена в руках одного, то це -- монархія. За філософсько-правовим обґрунтуванням Д. Локка, форма правління залежить від того, в чиїх руках перебуває законодавча влада. Локк Д. Два трактата о правлении / Д. Локк // Антология мировой философии: сб. филос. текстов. - К., 1991. - Т. 1. - Ч. 2. - С. 34 Ш. Монтеск'є у трактаті „Про дух законів“ він визначав три форми правління -- республіканську, монархічну і деспотичну. Республіканська форма правління -- верховна влада перебуває в руках або всього народу, або його частини; монархічна -- за якої править одна людина, але за допомогою встановлених і незмінних законів; деспотична -- вся влада, поза всякими законами і правилами, здійснюється волею і свавіллям однієї особи. История политических и правовых учений / [под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца]. - М.: Издательство НОРМА, 2003. - С. 267 Ж.-Ж. Руссо (1712-1778 рр.) вважав, що суспільства, які існують, не відповідають змісту справжнього суспільного договору. Він розробив учення про народний суверенітет. „Я стверджую, -- зазначав Руссо, -- що суверенітет, який є тільки здійсненням загальної волі, не може відчужуватися“. Принцип невідчужуваності суверенітету, дійшов висновку Руссо, заперечує представницьку форму правління. Руссо Ж.-Ж. Трактаты / Ж.-Ж. Руссо. - М., 1969. - С. 276

Німецький філософ І. Кант класифікуючи форми правління, він групував їх за двома ознаками: 1) чисельністю суб'єктів законодавчої влади і 2) характером реалізації принципу поділу влади. За найкращу І. Кант вважав найпростішу форму правління це автократія (абсолютна монархія), як найбільш проста форма. Тому за І. Кантом, демократія -- найгірша форма правління, як найбільш складна. Кант И. Метафизика нравов / И. Кант. - Соч. - М., 1965. - Т. 4. - Ч. 2. - С. 250 За Г. В. Ф. Гегелем (1770-1831 рр.), у державі існують: законодавча влада, урядова влада і влада господаря. Він вважав, що положення про рівноправність гілок влади та їх взаємне обмеження є невірним, оскільки за такого підходу передбачається ворожість і протидія кожної з гілок влади щодо інших, їх побоювання одна одної. У цілому свій політичний ідеал він вбачав конституційну монархію. Гегель Г.В. Философия права / Г.В. Гегель. - М., 1983 - 472 с.; Гегель Г.В. Основи філософії права / Г.В. Гегель. - К., 2000. - С. 300

Взагалі, у науці можна зустріти такі типи державного правління за принципом поділу влади: 1) «м'який» (парламентський) - повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) не чітко відмежовані одна від одної, між ними наявні занадто тісні функціональні відносини; провідну роль у здійсненні державного правління відіграє сформована та відповідальна перед парламентом виконавча влада (уряд) (британський тип); 2) «жорсткий» (президентський) - повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) формально чітко відмежовані одна від одної, між ними немає тісних функціональних відносин; провідну роль у здійсненні державного правління відіграє обраний позапарламентським способом президент, котрий формує і очолює виконавчу владу, відповідальну тільки перед ним (американський тип); 3) «змішаний» (сегментарний) - об'єднує елементи "м'якого" і "жорсткого" типів державного правління; повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) помірно поділені, а виконавча влада (уряд) формується за спільною участю президента і парламенту та несе відповідальність перед ними (французький тип та ін.).

Також, в науці можна зустріти думку, що характер форми правління залежить від типу суспільства. В суспільствах, які не мають економічного обміну, і вимушені об'єднуватися через централізовану державну владу, формою правління є монархія. Там, де форма правління не спряжена із системою феодальної власності на землю і її верховним власником в особі монарха, вона має вид деспотії. Для суспільств, що основані на обмінних стосунках між вільними, політично рівними суб'єктами - власниками, характерна республіканська форма правління.

Отже, за формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: монархії та республіки. Республіки в свою чергу поділяються на президентські, парламентські, змішані, а монархії на абсолютні та конституційні, які в свою чергу діляться на парламентарні та дуалістичні. Так, коротко зупинимось на характеристиці цих форм. Зокрема, термін «монархія» походить від грецького слова “моно” і означає влада одного. Щоправда в історії не рідко бували випадки, коли водночас правили (чи співправили) два монархи, а в стародавньому Римі взагалі в певний період на імператорському троні їх сиділо аж п'ять. В стародавні часи монархія набувала переважно форми необмеженої деспотії, що особливо було характерним для країн Стародавнього Сходу. В період же феодалізму ситуація змінюється, й інститут монархії сформувався остаточно з усіма притаманними йому ознаками, бо цього вимагала наявність великого феодального землеволодіння, впливи процесів роздробленості і станово-представницьких зборів, що намагалися обмежити монархічну владу і доволі в жорстких формах. Періодом розквіту монархії можна вважати межу Нового часу. Саме тоді з усією чіткістю проявилася відмінність монархії від республіканської форми правління, з'явилися найважливіші її різновиди: монархія абсолютна, необмежена і монархія конституційна, обмежена вже загальнонародним представництвом (парламентом) Конституционное право России. Козлова Е.И., Кутафин О.Е./ 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2003. -С.184.

Звичайно, монархія має як позитивні моменти, так і негативні. Вона є символом єдності нації, завдяки своїй надверстовності вона виконує роль символу суспільної стабільності, а в християнських державах монарх у деякому сенсі навіть є символом єдності Церкви. Також, незважаючи на деяку архаїчність цього інституту, він все ж набув певної гнучкості, щоб пристосуватися до нових умов сучасного суспільства. Так, у розвинених країнах монархія перетворилася на символ спадковості історичних традицій, втілення ідеї національної державної єдності, неперервності її існування. Монарх сьогодні - арбітр у державі, гарант її стабільності. Підтвердженням цьому можуть бути слова видатного російського мислителя Л.О.Тихомирова, який вважав, що суть монархії не у сваволі однієї людини, а в одноосібному вислові національного ідеалу: «...Ідея монархічної влади полягає не в тому, щоб відображати власну волю монарха, що базується на думці нації, а в тому, щоб відображати народний дух, народний ідеал, висловлювати те, що думала б нація і чого хотіла б нація, якби стояла на висоті своєї ідеї». Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посіб. / В.М. Бесчастний, О.В. Філонов, В.М. Субботін, С.М. Пашков; За ред. В.М. Бесчастного. - К.: Знання, 2007- С. 197

Після другої світової війни кількість монархій значно зменшилася. Так, конституційним шляхом монархія була ліквідована в Iталії, Iндії, на Гаїті, в Пакистані, Нігерії, Кенії, Сієрі-Леоні. В результаті переворотів монархію було знищено в Єгипті, Iрані, Йємені, Афганістані, Ефіопії, а в результаті революцій - у Болгарії, В'єтнамі, Албанії, Югославії, Угорщині, Румунії. Звичайно, у наш час монархічна форма правління існує в багатьох країнах. Так, в Європі налічується 10 монархій: Бельгія, Великобританія, Данія, Iспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція. На Американському континенті тепер 11 монархій: Канада, Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Бермудські острови, Гренада, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кристофер і Невіс, Сент-Лучія і Ямайка. В Австралії і Океанії 6 монархій: Австралійський Союз, Західне Самоа, Нова Зеландія, Папуа Нова Гвінея, Соломонові острови і Фіджі. В Азії 13 монархій: Бахрейн, Бруней, Йорданія, Малайзія, Непал, Камбоджа, Кувейт, Катар, Оман, ОАЕ, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія. I, нарешті, в Африці всього лише 4 монархії: Лесото, Маврікій, Свазіленд і Марокко. Також монархічна форма правління, хоча й з певними особливостями, притаманна державам-домініонам, що входять до співдружності націй і перебувають у відносинах персональної унії з Об'єднаним Королівством Великобританії і Північної Iрландії: Канада, Австралія, Ямайка, Нова Зеландія, Барбадос тощо Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. / Учебник для ВУЗов. - 14-е издание, перераб. и дополн. - М.: Юстицинформ, 2008.- С.82..

Іншою формою правління, як вже було зазначено, є республіки, які існували з давніх-давен. На початку свого існування, республіками були стародавні грецькі міста-поліси, у тому числі ті, що існували на території сучасної України: Херсонес, Ольвія, Пантікапей. Республікою був і Рим часів свого становлення (VI-I ст. до н. е.). В епоху середньовіччя (V-XV ст.) численні міста-республіки існували на території Італії (Венеція, Генуя, Флоренція). У 1572 році утворилася Республіка Сполучених Провінцій у Нідерландах. Також республіканський лад панував і в Англії у часи революції (1649-1660). Проте, жодна із цих республік не були схожа на ті, які існують тепер. Власне республіку, як форму правління починають визначати тільки після буржуазних революцій. Тільки в цей час її розуміють як створену народом державу, соціальне призначення якої є забезпечення загальних інтересів. Отже, історично республіка виникла в античну епоху у Європі в ролі, так званого, антипода монархії, але найбільшого поширення отримала за періоду капіталізму. Перші ж республіки сучасного типу - тобто з президентом на чолі - з'явилися тільки в Новому Світі. Їх виникнення було пов'язане передусім із прагненнями молодих, енергійних і неупереджених колонізаторів позбутися пережитків монархічного ладу. Саме з цієї причини посада «глави держави» стала виборною, недовічною і, головне, обмеженою конституцією. Власне, на інститут президентства було покладено головне завдання республіканського ладу - гарантування конституції, а відтак і демократії. На відміну від монархії при республіканської форми правління єдиним джерелом влади за законом є народна більшість. Історія президентства // Офіційне Iнтернет-представництво Президента України. -- http: www.president.gov.ua/content/president_history.html?PrintVersionЯк свідчить історичний досвід демократичних держав Західної Європи і Північної Америки, існує певна залежність між формою правління і демократичною стабільністю, а також успіхом політичних і економічних реформ. Особливості організації взаємовідносин законодавчої і виконавчої гілок влади часто знаходяться в центрі уваги громадської думки і є предметом наукових досліджень. Після розпаду Радянського Союзу і демократичних перетворень у ряді країн Центрально-Східної та Південної Європи, основні політологічні дискусії зосереджуються на виборі між парламентською і президентською формами правління.

Отже, варто зазначити, що на форму правління впливають співвідношення соціальних сил, рівень культури (передусім правовий), традиції країни, зарубіжний досвід, суб'єктивні фактори і т.д. Соціальні причини висуваються на перший план переважно у періоди революційних подій. Хропанюк В.Н. Теорія держави і права", Москва., 1993.- С. 50 Власне, у ході цього історичного розвитку були і своєрідні зигзаги: республіка при фашизмі на чолі з фюрером, дуче, каудильйо мало чим по суті відрізнялася від монархії (хоча юридично форма була іншою), а республіки в соціалістичних країнах, країнах соціалістичної і капіталістичної орієнтації (переважно в Африці) з однопартійною системою та проголошеної конституціями керівною роллю однієї партії мало зберігали справді республіканських рис.

Поділ на монархії і республіки, а їх внутрішня класифікація на абсолютну, дуалістичну, парламентарну монархії, президентську та парламентарну республіки завжди мали і зараз мають досить жорсткий характер. Вони й нині зберігають своє значення, всі вони (крім виразно вираженою дуалістичної монархії) існують в різних державах світу. Але на їх базі і поряд з ними, шляхом сполучення і появи нових ознак створюються невідомі раніше форми, причому ця тенденція набирає силу: "чистих", традиційних форм залишається все менше, а форми правління знову виникають у державах (наприклад, при розпаді СРСР, Югославії, Чехословаччини), як правило, з'єднують різні риси.

Говорячи про змішані і "гібридні" форми правління, відзначається той факт, що втрачається жорсткість існуючих класифікацій і по юридичних ознаках: з'єднуються риси республіки і монархії (наприклад, в Малайзії), абсолютної і конституційної монархії (Кувейт), президентської та парламентської республіки (Колумбія по конституції 1991 р.). Вважається, що створення змішаних і "гібридних" форм покращує взаємодію органів держави, хоча це відбувається або за рахунок зменшення ролі парламенту або за рахунок скорочення повноважень президента, або шляхом встановлення підпорядкування уряду одночасно і парламенту, і президенту. Так звані "чисті" форми правління мають недоліки, наприклад, президентська республіка має тенденцію до президентського авторитаризму, про це виразно свідчить поява суперпрезидентських республік в Латинській Америці, а також президентсько-моністичних республік в Африці. Парламентській ж республіці іманентно властива нестабільність уряду, часті урядові кризи і відставки. Оскільки в парламентській республіці і парламентській монархії уряд залежить від парламентської більшості, то втрата такої підтримки веде до вотуму недовіри. Включення елементів президентської республіки в парламентарну, а парламентаризму - у президентську, застосування інших методів, допомагає подолати недоліки "чистих" форм.

1.2 Республіка, як форми державного правління

1.2.1 Конституційно-правові ознаки республіки

Респумбліка (від лат. res publica -- справа громади) -- форма державного правління, за якої верховні органи державної влади обираються на певний термін, з окресленими законами повноважень, існує поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову. Саме походження терміна республіка пов'язано з народом. «Respublica estres populi», - підкреслював Ціцерон, вважаючи держава - справою народу. Марк Тулій Цицерон. Про державу, Про закони, Про природу богів / Пер. з лат. В. Литвинова. -- Київ: Основи, 1998. -- С. 240

Республіканська форма правління остаточно встановилася у Франції лише з прийняттям Конституції 1875 року після дворазової реставрації монархії. Тоді, як наприклад, Швейцарія і Сан-Марино мають цю форму правління з самого початку. Більшість же сучасних європейських республік віднайшли її після військових і революційних потрясінь ХХ століття, пов'язаних насамперед з світовими війнами. В Америці успішна збройна національно-визвольна боротьба колишніх колоній проти монархічних метрополій також, як правило,породжувало республіканську форму правління. Так само і в Африці й Азії розпад колоніальної системи в середині ХХ століття привів, за поодиноким винятком, до утворення республік. Власне, республіка - найбільш демократична форма правління, оскільки передбачає, що повноваження будь-якої гілки влади,будь-якого вищого її органу, включаючи главу держави. Проте, існують такі випадки існування таких республік, що характеризуються нелегітимністю влади. Наприклад, коли в країні відбувається державний переворот, який ставить на чолі держави одноосібного диктатора або групу диктаторів, форма правління офіційно може проголошуватись або залишатися республіканської, але її демократична суть вихолощується. Це відбувається і в тому випадку, коли законно обраного або призначена посадова особа (президент, прем'єр-міністр) захоплює, що належать йому за конституцією повноваження, відмовляється залишити свою посаду за закінчення строку повноважень. Так зробили А. Гітлер у Німеччині в 1933 році, «Чорні полковники» в Греції в 1967 році, А. Піночет в Чилі в 1973 році. Є й приклади такої заміни монархії республікою, які означають ліквідацію демократії, яка існувала при монархії. Наприклад, ті ж «чорні полковники» в червні 1973 року ліквідували монархію, проте демократії країні така «республіка» аж ніяк не додала. Мало відрізняються від абсолютної монархії деякі республіки Тропічної Африки, де, незважаючи на наявність парламенту, формально незалежних судів, влада президента практично необмежена (так звані монократичні республіки). Зміна президентів відбувається тут зазвичай лише в результаті їх смерті або військового перевороту, але не як внаслідок загальних виборів. Перевибори ж на новий термін носять скоріше ритуальний, ніж реальний характер. У Малаві, до недавнього часу Президент взагалі вважався, що знаходяться в посади довічно. Скакун О.Ф. „Теорія держави і права”. - Підручник. - Харків, „Консум”, 2001. - С. 230 Так звані «соціалістичні» республіки служили і служать прикриттям одноосібної диктатури генерального секретаря компартії або груповий диктатури політбюро її центрального комітету. Генеральний секретар може при цьому займати посаду президента або/і прем'єр-міністра, а може не займати жодної державної посади,здійснюючи свою величезну владу неформальним чином, як це довгий час робив І.В. Сталін.

Загалом республіці властиві наступні риси: 1) існування одноосібного і колегіального глави держави -- президента і парламенту; 2) парламент представляє законодавчу владу; 3) завдання президента -- очолювати виконавчу владу, але це характерно не для всіх типів республік; 4) виборність на певний термін голови держави і інших верховних органів державної влади. Так, президент і парламент повинні обиратися народом на певний термін; 5) юридична відповідальність голів держави. Наприклад, згідно із більшістю конституцій, у парламенту є право звільнення від посади президента за тяжкі злочини проти держави (імпічмент); 6) у випадках, передбачених конституцією, право представляти і виступати від імені держави має президент Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. Четвертое издание переработанное и дополнительное. М., Юристъ. 2005. - С. 470. Проте, незважаючи на названі риси республік, варто зазначити, що республіка не завжди є синонімом демократії. У багатьох країнах, офіційно республіках, скасовуються вибори Президента або відбуваються на безальтернативній основі. В той же час, наприклад, в багатьох державах-монархіях демократичні інститути широко поширені.

Взагалі, в історії держав світу виникали різні види республік: антична, середньовічна (феодальна), буржуазна, соціалістична. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. -- Харків: Консум, 2001. -- С. 340 На сьогодні більшість країн світу є республіками. Хоча республіка вважається багатьма сучасною формою влади і синонімом демократії, це помилкова думка, заснована на тому, що історично було більше державних утворень з монархічною формою правління, де влада передається у спадок. У більшості сучасних республік глава держави (в основному, президент) обирається загальним голосуванням громадян країни або всенародно обраним парламентом. Влада глави держави також обмежена залежно від Конституції -- від досить солідних повноважень (США, Росія, Франція) до чисто церемоніально-представницьких функцій (Австрія, Німеччина, Італія). На відміну від середньовічних республік, в багатьох сучасних демократичних державах обмежені не тільки термін повноважень президента, але й кількість термінів. Також обмежена, хоч і в різній мірі, влада глави держави. Також і право голосу в республіках мають всі громадяни країни. Для порівняння, у Венеціанській республіці дож (тогочасний титул голови держави в італійських морських республіках -- Венеціанській, Генуезькій і Амальфійській) обирався довічно і не всіма громадянами, а також мав практично необмежені повноваження. Проте, і в наш час в деяких країнах вибори не є загальними. У ПАР до 1990-х не мали права голосу темношкірі і мулати. У Естонії і Латвії права голосу не мають до третини постійних жителів.

Отже, можна зробити висновок, що республіканське правління - це колективне правління. Всі вищі органи державної влади мають складну структуру, наділяються певними, тільки їм властивими повноваженнями і несуть відповідальність за їх невиконання або неналежне виконання згідно закону. Рішення, що приймаються вищими органами влади, в більшості випадків довгостроково готуються, обговорюються по відповідній процедурі, проходять експертизу. Прийняття рішень здійснюється, як правило, шляхом голосування. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало кваліфіковане або проста більшість.Республіканські форми правління так само, як і монархічні, визначаються не тільки співвідношенням класових сил, прагненням тих чи інших соціальних сил панувати, а й історичними традиціями, національної психологією, економічними та географічними факторами, різними контактами з оточуючими їх державами (фактор запозичення, наслідування). Наприклад, давньогрецькі республіканські форми правління виростали з внутрішнього соціально-класового розвитку античного суспільства, острівного положення багатьох полісів, ролі морської торгівлі в економічному житті, перемоги демосу і його функції як колективного рабовласника тощо.

Власне республіка -- найпоширеніша сьогодні форма державного правління. В даний час з 190 держав світу більше 140 є республіками. Так, зокрема у Європі налічується 31 республіка та 12 монархій, Азія - 35 республік та 14 монархій, Африка - 50 республік та 3 монархії, Північна Америка - 2 республіки, немає монархій, Латинська Америка - 33 республіки і нема монархій, Австралія та Океанія - 12 республік та 1 монархія.

1.2.2 Види республік, їх характеристика

Щодо видів республіки, то їх виділяють наступні: президентська; парламентська; змішана (президентсько-парламентська, парламентсько-президентська).

Проте, також існують і нетипові республіки: 1) з довічним президентством (Індонезія, Корейська народно-демократична республіка, Уганда); 2) без офіційного глави держави-президента (Китай, Куба, колишній СРСР); 3) з урядом, який формується парламентом, але не відповідає перед ним ("директоріальна" республіка у Швейцарії). Однак, більшість науковців все ж таки дотримуються думки про те, що існують три основних різновиди республіканської форми правління: президентська республіка; парламентська республіка; республіка змішаного типу. Тому пропонується більшу увагу зосередити саме на їх характеристиці. Попередньо вже зазначалось, що республіка, як форма правління, визначається опосередкованої владою народу країни. Це означає, що всі вищі органи державної влади (Парламент і Президент) обираються громадянами країни. Проте залежно від того, хто формує уряд, залежить і тип республіки.

Президентська й парламентська форми державного правління ? традиційні, класичні, так звані «чисті», або «правильні» форми. Власне, це є визнаною точкою зору в юридичній літературі. Арановский, К. В. Государственное право зарубежных стран. / К. В. Арановский. - М.: ИНФРА-М, 1998. - С. 156 Так, класичною президентською республікою вважають США. Глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Існує думка, що в основі організації державно-владних інститутів президентської республіки лежить «жорстка» модель поділу державної влади, яка характеризується наявністю 2-х аспектів, зокрема: а) інституціонального ? існують три гілки влади ? законодавча, здійснювана парламентом, виконавча ? президентом і судова - судом; б) функціонального, який виявляється в незалежності гілок державної влади одна від одної, але в той же час у їх взаємному контролі і стримуванні. Реалізація законодавчої й виконавчої влади здійснюється максимально самостійно й автономно, оскільки очолює останню глава держави, який одноособово формує уряд. Отже, теорія і практика державотворення дозволяють виокремити головні правові ознаки президентської республіки: 1) глава держави ? президент ? одночасно є главою виконавчої влади; 2) обрання глави держави позапарламентським способом; 3) формування уряду президентом; 4) несумісність депутатського мандата з посадою члена уряду; 5) відповідальність уряду тільки перед президентом; 6) наявність у президента права відкладального вето на законопроекти парламенту; 7) відсутність у президента права розпуску парламенту.

Зовсім інші ознаки притаманні парламентській республіці, де глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або ширшою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина). Президент у парламентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної виконавчої влади. Його повноваження, за винятком суто церемоніальних (представницьких), як правило узгоджуються з ініціативами уряду, створеного на парламентській основі. Так, у парламентських республіках: 1) глава держави як-правило призначає уряд, підтриманий парламентською більшістю; 2) пост прем'єр-міністра, як правило, автоматично займає лідер партії (блоку партій), яка отримала перемогу на виборах, члени уряду можуть бути одночасно і членами парламенту; 3) недовіра парламентом одному члену кабінету спричиняє відставку всього уряду; 4) уряд замість відставки має право на розпуск парламенту і призначення нових виборів; 5) функція глави держави відокремлена від функції глави уряду.

Звичайно, ні та, ані інша форма правління не є ідеальними і мають свої недоліки. Вважається, що недоліки цих форм державного правління певною мірою були подолані у створеному теорією і практикою державного будівництва XX ст. новому виді форми державного правління -- змішаній республіці, яка, на сьогодні, є однією із найпоширеніших у Європі. Бостан С. К. Форма правління сучасної держави : проблеми історії, теорії, практики : [монографія] / С. К. Бостан. -- Запоріжжя : Юридичний ін-т ; Дике поле, 2005. -- С. 135

Розділ 2. Змішана республіка як форма державного правління

2.1 Поняття та види змішаної республіки

Змішана республіка є такою формою державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік. У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Конструкція «змішана республіка» (або «республіка зі змішаною формою державного правління») утвердилася, в цілому у вітчизняній науці, а також і в російській наукових школах Бостан С. К. Форма правління сучасної держави : проблеми історії, теорії, практики : [монографія] / С. К. Бостан. -- Запоріжжя : Юридичний ін-т ; Дике поле, 2005. -- С. 107.; Загальна теорія держави і права. / За ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. - Харків : Право, 2009. - С.99.; Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О. В.. Зайчука, Н. М. Оніщенко. -- К.: Юрінком Інтер, 2006. -- С. 130..; Теорія держави і права: Навч. посіб./ За заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - С.95.; Мишин, А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. / Учебник для ВУЗов. - 14-е издание, перераб. и дополн. - М.: Юстицинформ, 2008. - С. 89.; Чиркин, В. Е. Конституционное право зарубежных стран. / Учебник. / В. Е. Чиркин. - М.: Юрист, 2001. - С. 163.. Проте, наприклад, у французькій конституційно-правовій доктрині такі держави отримали назву «напівпрезидентські республіки», сутність яких зводиться не до синтезу двох форм, а до розходження двох фаз розвитку (президентської і парламентської). Медушевский, А. Н. Сравнительное конституционное право и политические институты: Курс лекций. / А. Н. Медушевский. - М.: ГУ ВШЭ, 2007. - С. 211. Так, М. Дюверже, аналізуючи модель організації державної влади П'ятої республіки у Франції, наголошує: «…головною умовою встановлення напівпрезидентської республіки є факт того, підтримує парламентська більшість діючого президента чи ні. На цій підставі відбувається чергування президентської і парламентської фаз. У першому випадку парламентська більшість підтримує президента (встановлюється президентська фаза), у другому - ні (встановлюється фаза парламентська)». Duverger M. Le systeme politique francaise droit constitutionnel et systemes politiques / M. Duverger. - Pans : Presses Universitaires de France, 1990. - С. 36

Відсутність єдиної, усталеної точки зору щодо сутності змішаної республіки зумовило те, що бракує й чіткого переліку держав, які належать до цієї форми державного правління. Одні вчені, наприклад В. Е. Чиркін, відносять до неї Францію, Фінляндію, Монголію, Україну, Білорусь Чиркин, В. Е. Конституционное право зарубежных стран. / Учебник. / В. Е. Чиркин. - М.: Юрист, 2001. - С. 163, інші, такі як К. В. Арановський - додають до перелічених вище також і Польщу Арановский, К. В. Государственное право зарубежных стран. / К. В. Арановский. - М.: ИНФРА-М, 1998. - С. 169, С. А. Комаров вказує ще і на Болгарію та Австрію Комаров, С. А. Общая теория государства и права: Учебник. - 8-е изд., исправленное и дополненное. / С. А. Комаров. - М.- СПб.: Издательство Юридического института, 2012. - С. 225, Н. А. Сахаров виділяє також і Чехію, Італію, Литву й Естонію Сахаров, Н. А. Институт президентства в современном мире. / Н. А. Сахаров. - М.: Юридическая литература, 1994. - С. 20, а деякі, зокрема А.А. Мишин відзначають, що Ірландія й Ісландія, які функціонують в основному як парламентарні республіки, те мають окремі елементи, властиві для республік зі змішаною формою правління. Мишин, А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. / Учебник для ВУЗов. - 14-е издание, перераб. и дополн. - М.: Юстицинформ, 2008. - С. 89 Отже, власне саме факт того, що відсутні однакові критерії і призводить до того, що часто одну й ту саму державу різні науковці відносять до різних форм державного правління.

Класифікація різновидів змішаної республіки ґрунтується на відповідних моделях поділу державної влади й системи стримувань і противаг, у яких визначальним є компетенційні взаємозв'язки в такому державно-владному трикутнику, як парламент - уряд ? президент. Основними правовими критеріями розрізнення президентсько-парламентської й парламентсько-президентської республік є: а) співвідношення обсягу повноважень глави держави й парламенту в механізмі формування й відповідальності уряду; б) відсутність або наявність підстав розпуску парламенту президентом; в) обсяг інших повноважень президента (представницьких, виконавчих, арбітражних, у нормотворчій сфері тощо). Отже, змішана республіка втілюється у 2-х різновидах ? парламентсько-президентській і президентсько-парламентській республіках. Ця класифікація відповідає політико-правовим реаліям і рівню розвитку правової науки за умови функціонування демократичного політичного режиму.

Сутність змішаної республіки полягає не тільки в синтезі деяких елементів традиційних форм державного правління. Безумовно, у ній простежуються окремі ознаки президентської й парламентської форм державного правління, однак цей синтез настільки трансформує модель організації державної влади, що породжує встановлення власних юридичних ознак, характерних винятково для республіки зі змішаною формою державного правління. Як показує практика її втілення, цілком правильно вважати змішану форму досить стійкою та стабільною, в тому числі й для подолання можливих політичних криз. Відтак, на нашу думку, не можна вважати її «перехідною формою» до однієї з класичних, «чистих» форм державного правління. На підтвердження цього свідчить також досвід останніх десятиліть: кількість держав, які обрали змішану форму державного правління, збільшується, тому можна констатувати її життєздатність в сучасних умовах.

Отже, однією із сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так звана змішана республіканська форма, яка є доволі еоднозначною формою правління, вивчення якої потребує особливої уваги. І для того, щоб зрозуміти, що ж вона собою являє, необхідно розглянути її основні ознаки. Сутність змішаної республіки полягає не тільки в синтезі деяких елементів «чистих» форм державного правління. Власне, ця форма державного правління досить стійка, в тому числі для подолання політичних криз, що не дозволяє її вважати перехідною формою до однієї з «чистих» форм. Тому під поняттям «змішана республіка» («змішана республіканська форма державного правління», «республіка зі змішаною формою державного правління») слід розуміти цілком самостійну форму державного правління, якій притаманні тільки їй властиві правові ознаки. Отже, загальними правовими ознаками, які в сукупності характеризують теоретико-правову модель змішаної республіканської форми державного правління є: 1) формування уряду за участю глави держави (президента) й парламенту; 2) відповідальність уряду перед главою держави й перед парламентом; 3) біцефальність, дуалізм виконавчої влади; 4) відсутність конституційного визначення президента ані як глави виконавчої влади, ані як глави уряду; 5) статус президента як арбітра або (та) гаранта у певних сферах державної діяльності; 6) заміщення поста (посади) президента шляхом загальних прямих виборів.