Легітимність (лат. legitimus - законний, узаконений, правомірний) - ознака політичної влади, владних відносин, добровільне визнання підвладними права суб'єктів влади на застосування сили й обмеження свободи людей. В широкому розумінні легітимність - це визнання, підтвердження чи виправдання правомірності політичного панування, владних повноважень, політичних рішень чи дій, а також принцип політичного порядку і режиму, що передбачає відповідальність відповідність системі цінностей, на основі яких функціонує влада, загальносуспільним цінностям, "народному консенсусу” (М. Дюверже). Легітимність влади не ототожнюється із законністю і визнання влади може не збігатися з її юридичною легалізацією, хоча правові засади, норми, що впорядковують відносини панування сприяють їх легітимації.М. Вебер виділив три типи панування: легальне - його легітимність базується на законах, у межах яких вибираються та діють представники влади; традиційне - ґрунтується на вірі у встановлених порядках (традиціях); харизматичне - основу його легітимності становить відданість володареві, віра в його надзвичайні якості (харизму). Легітимність влади завжди ґрунтується на суб'єктивних уявленнях чи переконаннях людей у тому, що існуючі політичні інститути та правові норми - найкращі для цього суспільства, і часто є результатом здатності влади створювати і підтримувати їх у громадян. Політична влада вважається легітимною, коли: а) відповідає правилам і нормам, що сприймаються як справедливі тими, хто реалізує владу, і підвладними; б) правила здобуття, передання та реалізація влади сприймаються підвладними як законні та справедливі; в) існує підтримка владних відносин, цінностей влади з боку підвладних, що виявляється у відповідній поведінці. Підтримка - основна форма легітимізації влади і може здійснюватися через виборчі процедури в демократичних режимах. Джерелами підтримки влади та режиму можуть бути: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; позитивна оцінка суб'єктів (носіїв) влади. Відповідно виділяють три рівні легітимації: ідеологічну, структурну, особисту (персональну). Важливий чинник формування підтримки влади та режиму (отже, і легітимації) - її ефективність, пов'язана з реалізацією владою вимог населення і врахуванням у процесі прийняття рішень інтересів і правлячих груп, і широких верств населення, що становить основу суспільної згоди. Водночас нелегітимній владі важче бути ефективною. Тому будь-яка політична влада прагне обґрунтувати легітимність, оскільки не може постійно використовувати лише насилля і терор, а потребує хоча б мінімуму згоди і довіри для того, щоб тривалий час бути сильною, ефективною, стабільною. [1, с.220]

Леґітимація - це завжди процес визнання чи невизнання існуючої влади - як її представників, так і її норм, процедур, інституцій - законів взагалі. Якщо державна машинерія як система легальних інститутів складається з розгалуженої системи судової влади, включно з адміністративною юстицією, іншими законотворчими та правозахисними (правозабезпечувальними) органами, то рівень леґітимувальних (щодо всіх цих інститутів та їх функціонування) засад охоплює всі інші сфери життєдіяльності громадян - те, що філософи схоплюють у понятті життєвого світу та його структур. Проте одним з важливих суб'єктів легітимації є громадянське суспільство. У ньому розвинута правосвідомість як гідність громадянина, який захищає свої та чужі права людини та соціальні права. Такий громадянин чи громадянка вже не здатні приймати на віру моралізувальні проповіді політиків, так само він/вона не задовольняються лише доктринами. Йому чи їй необхідно раціонально планувати своє життя - працевлаштування, бізнес та доходи від цього, бачити майбутнє власних дітей, захищеність старості тощо. Очевидно, що не хлібом одним лише жива людина: у кожного є природна належність до кола цінностей своєї (не чужої) культурної спільноти. Так в особі кожної людини, у визначених на основі публічного дискурсу приватно-колективних інтересах синтезується єдність засад та результатів леґітимації. [2]

легітимізація державна влада радянська

Постає лише питання в тому, якими саме методами влада буде здійснювати вплив на те суспільство, щоб вони сприйняло ту владу. Для розуміння цього розглянемо декілька думок дослідників цього питання.

Н. Дмитрасевич у своїй дисертації на тему "Внутрішній та міхнародний аспект легітимації радянської влади в Україні в 1917 - 1922 рр." Наголос робить на таких моментах:

поразка українських національних урядів у боротьбі з радянським урядом УРСР, підтриманим Червоною армією радянської Росії, спричинилася до утвердження в Україні радянської влади, за фасадом якої приховувалась диктатура більшовицької партії. Ради - основа радянської державності, формально (тобто, згідно з законом) мали усі права і повноваження, але фактично були витіснені з політичної арени в результаті злиття з компартійними структурами. Відповідно принцип повновладдя рад був спочатку формалізований, а пізніше і зовсім вихолощений;

з утвердженням радянської влади в Україні сформовано й радянську правову систему, визначальною особливістю якої було те, що складалася вона на основі системи права більшовицької Росії. Створена на основі принципу революційної доцільності розгалужена система радянських судів мала своїм завданням придушення тих суспільних сил, які чинили опір більшовицькій диктатурі, що запанувала на теренах України;

радянський апарат УРСР і, насамперед, його уряд, були своєрідним продовженням відповідних структур радянської Росії. Перш за все це торкалося військових та господарських структур республіки, адже Кремль, підпорядкувавши собі ці відомства позбавляв Україну можливості сформувати власні керівні органи цих галузей й, відповідно, зводив нанівець навіть паперовий суверенітет УРСР. Пряме підпорядкування військових та народногосподарських структур УРСР центральним відомствам ставило під сумнів саму доцільність існування окремого управлінського апарату в УРСР. Саме таку мету переслідував Кремль, який розумів усі переваги побудови державного апарату за взірцем партійного. І така перебудова активно здійснювалася під прикриттям необхідності утворення військово-політичного союзу радянських республік. За цією формулою приховувалася здійснювана більшовицькою партією централізація військового і народногосподарського управління на території існуючих радянських республік, оскільки керівництво правлячої партії розглядало незалежність УРСР та інших національних республік, як данину часу. Воно погоджувалося на існування в них самостійного державного апарату лише в тому разі, якщо ця самостійність була формою, а не суттю;

радянська влада в Україні утверджувалась у формі тимчасових надзвичайних органів, наділених широкими повноваженнями. До них необхідно віднести насамперед Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, Всеукраїнський та місцеві ревкоми, Раду робітничої і селянської оборони України, Раду української трудової армії, комбіди і комнезами, надзвичайні комісії і революційні трибунали. Насправді ж усі вони виявилися далеко не "тимчасовими”: їх надзвичайні повноваження, які нехтували елементарними загальноприйнятними нормами моралі і права, протягом десятків років механічно переносились у новостворювані каральні органи. [3]

У статті "Комуністична ідеологія і масовий терор як інструменти легітимації радянської влади в Україні" він робить акцент на ролі ідеології як основного чинника легітимації радянської влади в українському суспільстві: "Після утвердження влади російської більшовицької партії в Україні перед радянською владою постала проблема легітимізації окупаційного режиму, позаяк вирішальним чинником у встановленні радянської влади в Україні була воєнна інтервенція російської Червоної армії. Місцеві комуністи, переважну більшість яких становили не українці, відігравали лише допоміжну роль. Факт військового завоювання України був політично замаскований під братню допомогу російських робітників і селян своїм українським братам.

Фасад формально незалежної Української радянської республіки зберігався протягом кількох років після перемоги російської Червоної армії у громадянському протистоянні. Після утворення 30 грудня 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік, цей крок пояснювався необхідністю тіснішого союзу вільних і незалежних соціалістичних держав перед загрозою з боку капіталістичного оточення Радянському Союзові навмисно дали наднаціональне ім'я, аби уникнути враження, що він був продовженням царської імперії. У той час навіть припускалося, що в разі успішної комуністичної революції в інших країнах поза межами колишньої Радянської імперії вони теж приєднаються до СРСР.

Більшовицький режим у Росії, прикриттям якому служили ради робітничих і солдатських депутатів, як і будь-який політичний режим, потребував легалізації і легітимації водночас. Одначе він ніколи не був справді легітимним, позаяк завжди нехтував цінностями, що їх природно-історично виробляють людські спільноти в своєму співжитті та на яких ґрунтуються форми суспільної інтеграції, у тому числі етноси та нації. Марксизм тяжів до того, що можна назвати зверхністю більшовицької само легітимації влади: його ідеологія ґрунтувалася на можливості революційного самоствердження влади, самодіяльності, як зазначав К. Маркс. Не дивно, що одним з найважливіших засобів легітимації радянської державності, що врешті-решт призвели до утвердження тоталітарної диктатури більшовицького типу, стали ідеологія революційного марксизму та пролетарського інтернаціоналізму та масовий терор, розгорнутий більшовицькою владою проти усіх реальних і удаваних супротивників держави "диктатури пролетаріату”.

Марксистська теорія стала не лише реальною духовною силою, яка вперше після християнського вчення була здійснена у світовому масштабі зусиллями тоталітарної комуністичної партії, а й стала одним із засобів легітимації влади більшовиків в СРСР. На важливий інструмент укорінення більшовицької диктатури перетворився державний масовий терор, розгорнутий на теренах колишньої Російської імперії фактично відразу ж після жовтневого (1917 р.) перевороту в Петрограді. Репресії проти народів набрали методичного характеру і проводилися за основними постулатами марксистсько-ленінської доктрини через розгортання світової класової війни. Першим масовим винищенням людності стали "червоний терор" і викликаний політикою "воєнного комунізму" голод 1921 - 1923 рр., що став предтечею Голодомору 1932 - 1933 рр. в Україні, який забрав життя мільйонів українських селян. ” [4]

Автор праці "Державотворення: шляхи легітимації" виявляє наступні фактори здійснення державної влади в СРСР, акцентуючи увагу також на ідеологічному факторі, як визначального: "Коли сьогодні говорять про ідеологічний вакуум, то мають на увазі зовсім не брак множини певних уявлень, що постають спонтанно і складають те, що прийнято називати суспільною свідомістю. Йдеться передовсім про втрачання панівного становища, що його завжди уможливлює "колективна несвідомість”, коли вся поведінка людини спрямована до єдиного центру й має афірмативний, або, іншими словами, - суто стверджувальний характер. ” [5]

З погляду юридичної науки легітимація влади є процесом набуття або підтвердження владної уповноваженості державою, її апаратом та посадовими особами через їх схвалення народом відповідно до встановлених ним юридичних процедур. Власне тому легітимацію державної влади неможливо нав'язати із зовні, вона опирається переважно на внутрішні спонукальні мотиви і стимули, в основі яких - віра людей в те, що їх блага залежать від збереження і підтримання даного порядку, переконання в тому, що цей порядок виражає їх інтереси.

Радянська державність вимагала юридичного закріплення, легітимації, що мало бути забезпечено її конституційним оформленням. Перша Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки, як і її прообраз - Конституція РСФРР, ґрунтувалась на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому цей основний закон був скоріше політичним, аніж правовим документом. Його домінуючою рисою була декларативність, характерна і для наступних радянських конституцій. Республіка Рад визначалася як державна форма диктатури пролетаріату. Сформовані відповідно до Конституції 1919 р. державні інститути дублювали відповідні структури союзного рівня, демократичні принципи організації і функціонування механізму влади та політичної системи в цілому носили декларативний характер і не знаходили будь-якої практичної реалізації. Це призвело до повного нівелювання елементів демократії в державно-правовій сфері, формування однопартійної системи правління, зрощення партійного та державного апарату і встановлення тоталітарного режиму.

Утвердження радянської влади в Україні супроводжувалось організацією нової правової системи, яка відповідала правовим уявленням більшовицьких лідерів. Замість скасованих нормативних актів правотворчої діяльності українських національних урядів розповсюджувалися законодавчі акти радянської Росії. Формування радянського права в Україні було невід'ємно пов'язано з поширенням радянської влади і будівництвом державного апарату.

Знехтувано було й національними інтересами України. Їх знеособлення стало особливо інтенсивним в добу перебування України у складі СРСР. Вони цілковито підпорядковуються загальносоюзним, великодержавним інтересам.

Радянська держава мала складну внутрішню структуру, яка включає різноманітні державно-правові інститути, організації та установи, наділені владними і управлінськими повноваженнями і які утворюють в сукупності державний механізм. Важливу роль у структурі радянської держави відігравали судові та правоохоронні (каральні) органи і органи державного контролю, що виступили провідниками політики правлячої партії, спрямованої на утвердження тоталітарного режиму. Для зовнішнього вжитку українська радянська державність являла собою конституційний режим безпосередньої демократії. Суверенним носієм влади проголошувалися пролетарські маси. Представники робітників, селян і червоноармійців утворювали ради, які за нормами конституції користувалися повнотою влади на всіх рівнях - від місцевого до загальнодержавного. Насправді ж за фасадом влади рад приховувалась диктатура більшовицької партії.

Попри вибудувану на російський зразок систему радянської влади, процес її легітимації в Україні відзначався своїми особливостями. З огляду на те, що утвердження радянської влади в Україні відбулося лише з третьої спроби, більшовицькі вожді, що вимушено пішли на формування "незалежної” української держави в радянській оболонці, будь-що намагалися зміцнити легітимність радянської влади. І хоча фактично радянську владу в Україні легітимізувала перемога у війні з українськими національними урядами, більшовицький режим змушений був вдаватися не лише до силових акцій та репресій, але й вимушено йти на окремі тактичні поступки українському національному рухові. [3]

Висновки