Боротьба з тероризмом в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття терористичного акту та його місце в системі злочинів проти громадської безпеки (історичний і сучасний аспекти)

1.1 Правовий аналіз передумов виникнення загрози терооризму в Україні

1.2 Сучасне розуміння понять: терору, тероризму та терористичного акту в правовій системі

1.3 Становлення та розвиток відповідальності за терористичний акт в кримінальному законодавстві

Розділ 2. Склад злочину, передбаченого ст.258 КК України

2.1 Об'єкт злочину та об'єктивна сторона злочину

2.2 Суб'єкт злочину та суб'єктивна сторона злочину

Розділ 3. Кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки терористичного акту та його відмежування від суміжних складів злочинів

3.1 Характеристика кваліфіковних складів злочину, передбаченого ст.258 КК України

3.2 Відмежування терористичного акту від подібних злочинів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Проблема тероризму багато років залишається у центрі міжнародної уваги. Соцільно-політична та кримінально-правова природа цього явища є дуже складною. Різноманітність засобів скоєння терористичних актів перешкоджають ефективній протидії ним, адже головною тенденцією сучасного тероризму є його інтенсивні зміни в напрямку підвищення суспільної небезпеки за рівнем організованості, матеріально-технічного й фінансового забезпечення, національних і транснаціональних масштабів, за настанням тяжких наслідків тощо. Сьогодні терористи мають доступ до засобів масової інформації та можуть звертатися до всього світу через мережу Інтернет, що робить насильницькі терористичні дії могутньою зброєю, яка призводить до залякування великої кількості людей одночасно та у різних куточках світу. Таким чином, тероризм виходить на міжнародний рівень і порушує світовий порядок, мир і безпеку. Враховуючи поширення в світі цього вкрай небезпечного злочину, виникла нагальна необхідність поглибленого, вивчення проблем, невирішеність яких сприяє його проявам.

Активізація тероризму та сепаратизму в Україні по-новому формулює завдання боротьби з цим явищем і вимагає вжити жорстких заходів для попередження територистичних актів. Так, до недавна вважалося, що загроза тероризму для України існує в значно меншому обсязі, аніж для багатьох інших країн світу, однак події останніх трьох років довели, що це не так. На території нашої держави сьогодні чи не щодня вчиняються злочини, які мають очевидну терористичну спрямованість. Переважно суб'єктами цих злочинів є громадяни Російської Федерації, які законно або незаконно знаходяться на нашій території, а також громадяни України, які задіяні в незаконних військових формуваннях так званих «ДНР» та «ЛНР».

Таке становище викликає потребу в активізації діяльності щодо протидії тероризму. Але для ефективної протидії цьому негативному явищу необхідно глибоко пізнати його сутність, виявити закономірності, детермінанти як в цілому, так і окремих його різновидів, а також розробити чітке та несуперечливе антитерористичне законодавство, в тому числі й кримінальне, адже чинне визначення терористичного акту (як і інших злочинів терористичної спрямованості) в Кримінальному кодексі України є таким, що абсолютно не відповідає ані існуючим викликам, ані міжнародному праву тому підлягає негайному уточненню і вдосконаленню. Таким чином, створити ефективні засади протидії терористичній діяльності в Україні неможливо без ретельної та системної ревізії положень чинних нормативно-правових актів на предмет їх гармонізації між собою та з міжнародними документами, до виконання яких приєдналася наша держава.

Питанням кримінально-правової і кримінологічної характеристики тероризму та злочинів терористичної спрямованості присвячено роботи В.П. Ємельянова, В.Ф. Антипенка, В.І. Борисова, В.О. Глушкова, М.П. Кірєєва, В.С. Комісарова, В.В. Крутова, М.В. Семикіна, В.В. Мальцева, Л.В. Новікової, Г.М. Міньковського, В.Є. Петрищева, Г.В. Овчинникової, С.М. Мохончука, О.В. Шамари, В.П. Ревіна, П.Л. Фріса, В.Г. Пилипчука, В.П. Тихого, В.А. Ліпкана та ін. І хоча в цьому напрямку зроблено чимало, багато питань досі залишаються дискусійними або взагалі невирішеними. Тому обрана тема дипломної роботи є актуальною та своєчасною.

Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за терористичний акт - законодавча конструкція злочину, передбаченого ст.258 Кримінального кодексу України, а також практичні питання, що виникають при її застосуванні.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з проявами тероризму і застосуванням законодавства щодо боротьби з цим явищем.

Мета роботи полягає в комплексному дослідженні питань кримінальної відповідальності за терористичний акт, визначенні місця, яке займає цей злочин в системі суспільно небезпечних діянь, встановленні причин, які заважають правильній кваліфікації терористичного акту, а також суперечностей, що мають бути виправлені шляхом внесення змін до чинного Кримінального кодексу України задля приведення застарілої норми про відповідальність за терористичний акт у відповідність до міжнародних вимог та фактичних ознак сучасного тероризму.

Завданнями роботи є: аналіз передумов виникнення загрози тероризму в Україні; визначення понять терору, тероризму та терористичного акту в кримінальному законодавстві України та деяких інших зарубіжних країн; відстеження історичного розвитку процесу становлення кримінальної відповідальності за терористичний акт у кримінальному законодавстві України; визначення і дослідження об'єктивних, суб'єктивних та кваліфікуючих ознак складу злочину статті 285 Кримінального кодексу України; з'ясування проблемних питань відмежування терористичного акту від суміжних злочинів.

При написанні дипломної роботи застосовувалися такі спеціально-юридичні методи дослідження:

- діалектичний, що дозволив розглянути питання кримінальної відповідальності за терористичний акт через поглиблене вивчення більш загальних категорій кримінального права;

- історико-правовий, що його було використано при аналізі чинників, які зумовлюють кримінально-правову заборону вчиняти терористичні акти, та при дослідженні розвитку законодавства в галузі кримінально-правової охорони громадської безпеки та інших об'єктів такої охорони;

- порівняльно-правовий, за допомогою якого здійснено відмежування терористичного акту від інших суміжних злочинів;

- формально-логічний (догматичний), який дозволив проаналізувати дану норму з точки зору додержання правил законодавчої техніки при її конструюванні, а також сприяв поглибленню понятійного апарата стосовно сфери боротьби з тероризмом;

- системно-структурний, використаний при дослідженні багатопланового явища тероризму з позиції рівневого підходу, а також об'єктивних та суб'єктивних ознак розглядуваного злочину під кутом зору з'ясування змісту й удосконалення норм чинного законодавства.

Розділ 1. Поняття терористичного акту та його місце в системі злочинів проти громадської безпеки (історичний і сучасний аспекти)

1.1 Правовий аналіз передумов виникнення загрози тероризма в Україні

Світовий тероризм перетворився на загальнолюдське лихо, що не знає кордонів. Він становить одну із найсерйозніших загроз для міжнародного миру і безпеки та є головною загрозою фундаментальним правам людини.

«Метастазами тероризму» охоплено практично всі континенти, але найбільше людство непокоїть виникнення передумов терору глобального рівня, що нині спостерігається на Євроазійському континенті. Хвиля терористичних актів, що прокотилася останнім часом планетою, вкотре підтвердила відомий постулат, що тероризм не має кордонів [91, с.22].

Сучасна геополітична динаміка, що певним чином породжує умови для виникнення тероризму та його ескалації, значною мірою визначається соціально-економічними та психологічними причинами. Близько мільярда людей відлучені від продуктивної праці: 150 млн. осіб - безробітні, понад 700 млн. - частково зайняті, невизначена статистично, але значна кількість людей втягнута у кримінальну діяльність. Мільярд жителів планети - неписьменні (2/3 з них - жінки), приблизно 2 млрд. осіб животіють в антисанітарних умовах. Майже кожний третій житель Землі досі не користується електрикою, 1,5 млрд. осіб не мають доступу до безпечних джерел питної води, 840 млн. осіб, зокрема 200 млн. дітей, голодують або страждають від недоїдання. У бідних країнах щорічно вмирають 14 млн. дітей від виліковних хвороб і 600 тис. жінок із причин, пов'язаних з вагітністю і пологами. Половина всіх випадків дитячої смертності у країнах Африканського континенту зумовлена недостатнім харчуванням [127, с.11-78].

На тлі деструктивних процесів глобалізації світової економічної системи доволі обґрунтовано передбачається посилення руйнівного впливу глобальної злочинності, корупції в системі державного управління, втрата національного суверенітету і підвищення ролі тероризму, зокрема, його релігійно-етнічного різновиду. Сама ж світова фінансова система, що переживає у наш час чи не найбільшу кризу у своїй історії, на думку Д.Львова, перетворилась у глобальний спекулятивний конгломерат, що функціонує не в інтересах розвитку національних економік, зростання промислового виробництва та рівня життя людей, а задля закріплення позицій країн «золотого мільярда» [114, с.15].

Реальна перспектива складних криз і конфліктів у майбутньому, в тому числі збройних, що ґрунтуються на тактиці тероризму, тут також цілком можлива. Відомий західний соціолог І.Валлерстайн ще наприкінці минулого століття зазначив, що ми живемо в епоху переходу від існуючої глобальної системи суспільного устрою - капіталістичної світової економіки - до іншої або інших глобальних систем. Немає сумніву, однак, що перехідний період буде винятково важким для тих, хто живе в цей час. Це буде період загострення та посилення безпорядків, що супроводжуватимуться, на думку багатьох, руйнуванням звичаєвих цінностей [158, с. 35].

На думку російського науковця В.Іноземцева, джерела і масштаби нинішніх і потенційних протистоянь визначаються тим, що на порозі ХХІ століття постекономічний лад формується не як самодостатня соціальна система, а як доволі замкнута спільність у межах постіндустріальних суспільств, що породжує два типи конфліктів. З одного боку, країни світового співтовариства, що розвиваються і зіштовхуються з кризою господарства, яка посилюється і обумовлена, насамперед, відсутністю реального попиту на їх продукцію розвинутого світу, об'єднаються в опозицію до високотехнологічних, постіндустріальних держав; виникне нова межа, що розділятиме сучасну цивілізацію. З іншого боку, розвинуті країни, що здаються чимось монолітним лише за їх оцінки з погляду громадян «четвертого світу», також будуть уражені зростаючим соціальним розшаруванням, яке відбуватиметься за різними мотивами діяльності представників тієї або іншої соціальної страти. Це може призвести до соціальних конфліктів усередині розвинутих країн, а також спричинити сповільнення становлення постекономічного суспільства або навіть руйнування його внутрішньої логіки [58, с.16].

Окремо слід зазначити, що глобалізація світової економіки, крім відторгнення вже відомих країн і народів так званого «третього» і «четвертого світів», дедалі відчутніше обмежує інтереси середнього класу.

Не викликає сумніву, що основу тероризму становить соціальний конфлікт. Тероризм є проявом деструктивної правосвідомості, тож, для запобігання цьому явищу вкрай важливо виявити особливості способу мислення та мотиваційні механізми носіїв такого типу світосприйняття.

Проблеми тероризму вивчалися такими вітчизняними правниками, як Я.Ю. Кондратьєв, В.О. Глушков, В.В. Крутов, С.М. Мохонук, В.Ф. Антипенко, М.А. Погорецький, Ю.М. Коцюбинська, В.П. Ємельянов, М.В. Семикін, М.О. Свірін, В.А. Ліпкан, С.С. Яценко. Першу кримінально-правову оцінку цьому явищу дала в 1993 році С.О.Допілка на прикладі морського тероризму.

Аналіз робіт наведених вище науковців, а також публікацій закордонних авторів дозволяє зробити висновок, що правосвідомість терористів здебільшого деформована, оскільки ними визнаються тільки їх права та вимоги; вони позбавляють основних природних прав тих людей, проти яких здійснюється терористичний акт: права на життя, на безпеку, на власний світогляд. Терористи завдають своїми діями руйнівного впливу суспільній та індивідуальній правосвідомості, оскільки підривають віру людини у справедливий правопорядок, надійність правоохоронної системи.

Розвиток сучасного тероризму характеризується такими тенденціями:

- по-перше, він все активніше зрощується з організованою злочинністю, методи і техніку якої швидко пристосували до своєї діяльності терористичні організації. Терористи відрізняються від «загально-кримінальних» злочинців лише мотивацією своїх дій. Мета терористичного акту - не особиста вигода, а виконання певної політичної або ідеологічної вимоги;

- по-друге, терористичні організації набувають все більш інтернаціонального характеру. Через стрімке зростання транснаціональної злочинності ООН приділяє все більшої уваги необхідності міжнародної кооперації і більш тісній співпраці у боротьбі із злочинністю, тероризмом, контрабандою вогнепальної зброї та наркобізнесом;

- по-третє, тероризм набуває вигляду індустрії, оскільки великі кошти не тільки вкладаються у цю діяльність, а й повертаються до вкладників з прибутком.

Вчені виокремлюють об'єктивні та суб'єктивні чинники, які породжують тероризм. Розуміння цих причин розкриває більші можливості для аналізу відповідного явища та пошуку шляхів боротьби з ним [34, с.65-67].

Так, об'єктивними причинами тероризму вважаються:

а) нерозв'язаність соціальних (зокрема територіальних, як, наприклад, конфлікт у Нагорному Карабасі між вірменами й азербайджанцями), національних чи релігійних проблем, що мають для конкретної соціальної, національної, релігійної чи іншої групи суттєве значення, пов'язане з її самооцінкою і самосприйняттям, традиціями та звичаями;

б) війна або військовий конфлікт, у межах якого терористичні акти стають частиною воєнних дій (Чеченська війна в Російській Федерації);

в) наявність країн чи соціальних, національних, релігійних чи інших груп, що відрізняються від своїх близьких і далеких сусідів високим рівнем матеріального добробуту й культури і через свою політичну, економічну та військову могутність або інші можливості диктують свою волю іншим країнам чи соціальним групам (відносини США з деякими країнами світу, наприклад, з Іраком);

г) існування, як правило, таємних організацій, зокрема релігійних, сектантських (наприклад, секта в Японії «АУМ Сінріке»), які наділяють себе магічними й месіанськими здібностями, виробляють єдино правильний, на їхню думку, шлях до порятунку людства, докорінного покращення його життя, створення ладу загального добра, справедливості й добробуту або вічного порятунку душі;

ґ) невирішеність економічних і фінансових питань, зниження життєвого рівня, стан психологічного дискомфорту, тривоги й безвихіддя, загострене почуття соціальної справедливості, незахищеності;

д) слабкість державної влади, її установ та інститутів, нездатність правоохоронних органів вчасно виявляти і знешкоджувати терористів і тих, хто готує терористичні акти;

е) порушення прав і свобод людини і громадянина щодо представників певної соціальної, національної чи релігійної групи, принизливе, зневажливе ставлення до них, невжиття необхідних заходів для їх економічного та духовного розвитку;

є) доступність бойового потенціалу тощо.

Серед суб'єктивних причин, що породжують сучасний тероризм, найбільш актуальними вважаються:

а) наявність визнаних (можливо, частково виправданих чи обґрунтованих) владних намагань в окремих осіб (як приклад, Усама Бен Ладен), груп чи організацій (наприклад, радикальне угрупування «Ісламська держава»), соціальних спільнот, коли їх намагання суперечать соціальним, релігійним, національним чи іншим групам і нормам моралі і права, що перешкоджають реалізації відповідних намагань;

б) свідомий вибір терористичного насильства для масової пропаганди своїх намагань і якнайбільш ефективної зброї в боротьбі за владу з опонентом (політика більшовицької влади за часів установлення соціалістичного ладу після Жовтневого перевороту 1917 року, діяльність єврейських екстремістських груп «Штерн» та «Ірнун» у визвольній боротьбі з протекторатом Великобританії в Палестині й завоювання політичної незалежності та визнання держави Ізраїль);

в) підтримуване, позитивне ставлення до терористів з боку їхнього соціального оточення, населення, окремих груп; посилення впливу неформальних норм, що криміналізують суспільні відносини, за яких закон припиняє забезпечувати необхідний рівень соціального захисту значної частини населення;

г) зміна понять про порядок і справедливість, утвердження принципів поведінки, у межах яких насильство стає «законним» засобом досягнення політичних та інших цілей (судові процеси 1934-1954 рр. у СРСР над «ворогами народу»; диктатура чорних полковників у Греції, за часів дії якої страчено близько 60 тис. осіб в середині 60-х років ХХ ст.; у 70-ті роки минулого століття під час керівництва КНР Мао Цзедуном знищено понад 50 млн. громадян; у 80-ті роки - в Чилі при Піночеті і т.п.);

ґ) звернення до духовної спадщини політичних, релігійних та інших організацій екстремістської спрямованості, у яких культ сили та зброї вважається обов'язковим елементом побуту і способу життя (як це відбувалося у фашистській Німеччині за часів правління А.Гітлера);

д) усвідомлення себе національними й релігійними спільнотами як пригноблених, позбавлених прав і свобод, відчуття необхідності захисту будь-якими засобами;

е) створення образу ворога, що стає об'єднувальним підґрунтям для осіб, схильних до екстремістських дій;

є) бажання продемонструвати іншій соціальній, національній, релігійній групі свою перевагу й одночасно залякати її, руйнування історичних, культурних, моральних, гуманістичних цінностей тощо.

Таким чином, у терориста або терористичного угрупування виникає «особливий» тип правосвідомості, який передбачає визнання тільки власних прав і нехтування правами інших. Правосвідомість терориста сконцентровано не на правових, а на деструктивних методах вирішення суперечностей. Тероризму, як специфічному різновиду соціального насильства, передує суттєва трансформація морально-світоглядних чинників суспільної та індивідуальної свідомості. Сутність цієї трансформації виявляється в необґрунтованому розширеному уявленні про застосування насильства з боку влади, у зміні світогляду, за яким відбувається поділ людей на «своїх» і «чужих», а також в обґрунтуванні фізичного знищення супротивників, примітивізації суспільних відносин, можливості порушення правових норм і в занедбанні загальнолюдської моралі, месіанських претензіях лідерів окремих суспільних груп [129, с.20].

Як правило, деструктивна правосвідомість виникає не тільки на підставі індивідуальних психологічних настанов, а й на ґрунті тоталітарних ідеологій, релігійних культів, у яких закладені в різних формах ксенофобські ідеї. Зрештою виникають релігійні або політичні деструктивні культи як система світогляду і світосприйняття. В основі їх детермінації містяться етнопсихологічні, релігійні та класові суперечності, пов'язані з конфліктами різних етносів, класів і конфесій. Ядро деструктивних культів становлять зазвичай щирі фанатики, готові помирати заради своїх переконань, а їхня участь у терористичній діяльності стає засобом парадоксальної адаптації до реальної соціальної дійсності.

Проблема укладнюється тим, що терористи мають доступ до багатьох досягнень сучасних наукових технологій (зокрема, у галузі телекомунікацій, міжнародних комп'ютерних мереж тощо) і можуть застосовувати їх у своїх акціях, що не тільки поширює сферу їхньої діяльності, але й робить її прибутковішою. Дана тривожна тенденція буде загострюватись і далі, зокрема, завдяки постійному зростанню міжнародної комерційної та економічної діяльності, транспортних перевезень і туризму. Терористичні організації використовують різну інформацію й можливості розгалуженої банківської системи. Існує загроза застосування ними зброї масового ураження, передусім, хімічної та бактеріологічної. Терористи розробляють або використовують існуючі в комунікаційному просторі порівняно доступні і дешеві технологічні розробки, застосування яких з руйнівною метою можна порівняти з наслідками війни. Вони здатні вплинути на загальнонаціональний рівень свідомості й «перепрограмувати» націю на неадекватну поведінку (наприклад, зумовити ненависть до окремих осіб, соціальних груп або народів).

Деструктивна правосвідомість може поширюватися й серед пересічних громадян під впливом трагічних подій, що призводить до антисоціальної поведінки окремих осіб або суспільних груп.

Збільшення випадків тероризму за останні роки призвело до того, що його вплив став помітний у країнах, які раніше ніколи з цим не стикалися [124, с.46]

Терористичні акти стають дедалі старанніше організованими і жорстокими за допомогою найсучаснішою техніки, зброї, зв'язку. У різних регіонах світу політичними і націоналістичними радикалами, що взяли на озброєння методи терору задля досягнення своєї мети, організована наявність розгалуженої мережі підпілля, складів зброї та боєприпасів вибухових речовин, які забезпечують структури, фінансові установи. Як прикриття для терористичних організацій функціонує система фірм, компаній, банків і фондів.

Природа тероризму є унакільним симбіозом конспірації і прагнення до широкого висвітлення своїх діянь у засобах масової інформації, щоб вони одержали якомога більший резонанс, вплинули на значну частину населення й за допомогою залякування сприяли впливу на уряди. У цю систему входять і такі дії, як публікація в засобах масової інформації різних маніфестів, декларацій, комюніке, листівок. Це стає невід'ємною складовою терористичних операцій.

Чисельна кількість терористичних актів здійснюється з використанням легального прикриття, зокрема, дипломатичних зв'язків, різнноманітних контактів з офіційними інститутами держав, політичними партіями та громадськими організаціями. Значну підтримку терористичні організації отримують від реакційних релігійно-політичних сил і рухів, а також мафіозно-кримінальних міжнародних кланів і груп.

Географія сучасного тероризму, на жаль, має тенденцію до постійного розширення. Однією з причин цього стають соціальні суперечності та конфлікти, обумовлені майновим і соціальним розшаруванням. Відтак стає цілком очевидним, що носіями деструктивної правосвідомості найчастіше стають люди, незадоволені своїм соціально-економічним становищем, а тому вони і є більше схильними до протиправної поведінки.

Так, ще донедавна вважалося, що ризик виникнення тероризму в України є мінімальним, оскільки об'єктивні причини його поширення у нашій країні відсутні. Окремі умови, що сприяють проявам тероризму, нібито спосрерігалися науковцями, до них, зокрема, прийнято було відносити:

- глибока соціально-економічна криза, в якій опинилася Україна в 2008 році і яку так і не змогла по-справжньому подолати;

- високий рівень злочинності, зокрема, організованої;

- корумпованість державного апарату; зрощення кримінальних, бізнесових і державних структур;

- протистояння між політичними силами;

- зубожіння та люмпенізація значної частини населення при дуже невеликому прошарку «середнього класу», що породжує невдоволення суспільства та його поляризацію за майновим станом;;

- концентрація на території держави великої кількості об'єктів підвищеної небезпеки, що можуть стати водночас осередками терористичних актів (п'ять атомних електростанцій включно з Чорнобильською; хіміко-токсичні об'єкти: ВО «Азот» у м.Сєверодонецьку, Приморський завод у м.Одесі, Придніпровський хімзавод у м.Дніпропетровську тощо);

- наростання проявів сепаратизму на тлі спроби політиків створити «пасіонарний розлам» України на Східну й Західну (мовне питання, легенда про те, що «Донбас годує Україну тощо»);

- базування Російського Чорноморського флоту і тліюче вогнище напруженості в Криму;

- великомасштабний незаконний обіг зброї;

- девальвація моральних та духовних цінностей;

- слабкий контроль за нелегальною міграцією;

- відсутність єдиної Національної антитерористичної стратегії;

- участь України у багатьох миротворчих операціях, експорт нею зброї на світовий ринок;

- географічна наближеність до держав, де регулярно спостерігаються хвилі терористичних актів;

- посилення геополітичної напруженості у світі; значимість українських транспортних коридорів для Європи [144, с.45].

Втім, незважаючи на всі ці фактори, на практиці серйозного ставлення до цього питання ані з боку держави, ані з боку громадянського суспільства не було.

Однак, з початком російсько-української війни в Україні різко зросли терористичні загрози по всій території країни. Різке збільшення кількости терористичних актів, здійснених протягом останніх двох-трьох років в різних регіонах України (наприклад, кривавий теракт в Одесі у травні 2014 року, вибух 22 лютого 2015 року у Харкові, від якого загинуло четверо людей, в тому числі один неповнолітній), свідчать, що терор стає одним із ключових засобів так званої гібридної війни, яку влада Росії провадить проти України.

Упродовж усіх попередніх років незалежности до початку збройної агресії РФ в Україні майже не було подібних диверсій, адже наведені вище об'єктивні та суб'єктивні причини для поширення тероризму всередині країни насправді були відсутні.

Характер здійснених терористичних актів, об'єкти терористичних атак, географія їх поширення засвідчують, що Україна зіткнулася з дією державного російського тероризму, планованого й координованого з єдиного центру, здійснюваного професійно підготовленими представниками спецслужб РФ та їхньою агентурою.

Терористичні акти в різних регіонах України не можна вважати формою антиурядового повстання, оскільки вони не мають ознак тероризму згідно з міжнародно-правовим визначенням. Тероризм - це цілеспрямована атака мирного населення (а не військовослужбовців або високопосадовців), що має на меті залякати якомога ширше коло населення, позбавити його відчуття безпеки, щоб домогтися ухвалення державою, міжнародною організацією, фізичною чи юридичною особою або групою осіб будь-якого рішення чи утримання від нього.

Метою терористичних актів є зміна свідомости та поведінки населення у вигідному для замовників цих актів напрямку. Тому одним з елементів успішного терористичного акту є швидка реакція екстремістських організацій, що беруть на себе відповідальність за нього. В результаті населення постраждалого регіону переконується, що йдеться не про нещасний випадок чи дії окремої особи, а про спланований акт, що може регулярно повторюватись. Очікування повторення посилює відчуття паніки, стимулює громадський тиск на органи влади з метою запобігання подальшим терактам. Оскільки здебільшого уряд не може швидко знищити розгалужену в глобальному масштабі організацію, він змушений іти на поступки. Наприклад, після терактів у Мадриді 2004 року іспанський уряд під тиском громадськости вивів військовий контингент із Іраку.

В Україні терористичні акти переслідують іншу мету. Вони мають характер диверсій проти військових та стратегічних об'єктів, адресного залякування патріотично налаштованих активних громадян України. Відповідальність за їх здійснення не беруть на себе конкретні організації (або її покладають на неіснуючі утворення). Натомість, спостерігається намагання цю відповідальність перекласти на українську владу та громадян, як, наприклад, це було в Одесі.

Аналогічна ситуація - із харківським терактом. Російська пропаганда намагається створити ілюзію існування проросійського партизанського руху, що невидимо діє на більшості територій України, де населення нібито підтримує проросійські настрої. Водночас, більшість проросійських експертів поклали відповідальність за харківський теракт на українські спецслужби, що начебто прагнуть очорнити проросійських бойовиків.

Характерно, що вчинені російськими терористами вибухи зафіксовано в областях, де проросійські настрої є найсильнішими. В інформаційному плані метою таких дій є впровадження у масову свідомість населення цих областей (певна частина якого досі залишається орієнтованою на російську пропаганду) думки про зв'язок дій української влади, що веде військові дії на Донбасі, з незворотністю терористичної загрози. Водночас, цілеспрямовано транслюються посили про прихід миру в ці міста лише після «звільнення» російськими бойовиками. Розрахунок робиться на те, що подальша інтенсифікація тероризму сприятиме розчаруванню в українській владі та підтримці «мирного врегулювання» на умовах Росії, а після ймовірного наступу ця технологія посилюватиме лояльність населення до окупантів, з приходом яких нібито має закінчитися «безвладдя та хаос».

Окремим об'єктом терористичних атак російських диверсантів є лідери громадських думок, патріотично налаштовані громадяни України, що беруть активну участь у захисті конституційного ладу та територіальної цілісности держави. Залякування, а іноді й фізичне знищення про-українськи налаштованих громадян, мають на меті максимально зменшити публічні прояви (мітинги, акції протесту, використання національної символіки, волонтерський рух) державницької про-українскої позиції, захоплення публічного простору підривними проросійськими елементами.

Тож слід визнати, що Україні варто очікувати терактів і в центральних та західних регіонах - в Києві, Львові та ін. Тут мета полягатиме передусім у розчаруванні здатністю чинної влади захистити населення, стимулюватиме пацифістські настрої з метою анархізації внутрішньої політики України.

Зважаючи, що російська агресія спрямовується, зокрема, на підрив української державности зсередини, протидія тероризму, матеріальному та інформаційному саботажу та диверсіям виносить боротьбу з російським державним тероризмом на перший план. Причому, оскільки Україна зіткнулася з тероризмом, осередки якого перебувають поза межами нашої держави, то повністю унеможливити та усунути причини такого тероризму неможливо. Однак, слід працювати над мінімізацією його проявів шляхом всілякого звуження каналів дії, створення єдиної системи антитерористичної боротьби, максимального залучення громадян для виявлення, попередження та знешкодження терористичних елементів.

В багатьох країхнах світу терористи спираються на певні групи населення (здебільшого етнічні чи релігійні), що відчувають себе дискримінованими і підтримують антиурядові акції. Так, ісламський тероризм у західних державах є успішним завдяки чисельним діаспорам з мусульманських країн. Глобальні екстремістські організації користуються підтримкою лояльних груп населення, а також розвідкою союзних держав.

В Україні немає проблеми дискримінації населення (зокрема, російськомовного в регіонах, де переважно здійснюються теракти). Тому єдиною підтримкою терористів залишається діяльність спецслужб РФ, що зберігають організовану агентуру в Україні. Тому Служба Безпеки України має посилити активність у пошуку російських агентів та максимальному звуженні їхніх можливостей та механізмів інформаційного впливу на українське суспільство.

Крім того, з метою посилення боротьби з тероризмом в Україні б доцільно:

1. Створити єдиний координаційний центр протидії тероризму, який відповідатиме не лише за протидію терористичним проявам та їх попередження, а передусім за ліквідацію каналів поширення тероризму. При цьому, слід мати на увазі, що антитерористичний центр СБУ роками був глибоко інтегрований у співпрацю з подібними органами в РФ, тож методику його роботи російські терористи легко прочитують. Тому необхідними є кардинальні зміни кадрового складу, форм роботи, агентурної мережі, підвищення інституційних і матеріальних можливостей новосформованого єдиного центру антитерористичної боротьби. Негайно варто очистити українські спецслужби, воєнізовані формування та органи публічної влади від московської агентури, в тому числі, шляхом проведення люстрації, переатестації та перевірки на детекторі брехні.

2. Залучити фахівців з міжнародного права до професійного обговорення проблеми доцільності та наслідків розірвання дипломатичних відносин з Росією, висилання з України представників російського посольства та консульств, запровадження візового режиму з РФ із забороною перетинати кордон України певним категоріям росіян.

3. Обмежити інформаційні канали, якими користуються російські терористи, не припускаючи при цьому порушення свободи слова, і одночасно активізувати власну інформаційну політику з метою донесення до населення доказів участі Росії у військовому конфлікті на Україні та висвітлення реального стану справ на окупованих територіях.

4. Проводити на всій території держави антитерористичні навчання з метою надання громадянам інформації про правила поводження під час масових заходів, при виявленні підозрілих предметів, необхідності оперативно знайти вихід із транспортних засобів (в тому числі з метрополітену); формування у населення навичок надання першої медичної допомоги, через невчасність якої гине багато жертв тощо.

З кримінально-правової точки зору також необхідно зазначити, що продовження іменування де-факто існуючого на сході Україні військового конфлікту «антитерористичною операцією» є прямою перешкодою у боротьбі з таким суспільно небезпечним явищем, як тероризм, адже фактично унеможливлює правильну кваліфікацію відповідних дій, змішує війну з терором та нівелює діяльність правоохоронних органів щодо розслідування справжніх терористичних актів, від яких неможливо відокремити дії, що їх вчиняють бойовики на лінії зіткнення та в мирних населених пунктах окупованого Донбасу.

1.2 Сучасне розуміння понять: терору, тероризму та терористичного акту в правовій системі

На тлі зростання терористичних загроз, з якими зштовхнулася українська держава протягом останнії років стають особливо актуальними нормативні проблеми у регулюванні боротьби проти тероризму. На жаль, українці змушені на досвіді власної правової системи відчути всю жахливість наслідків неправильного та розширювального тлумачення як самого поняття тероризму, так і терористичної діяльності загалом. Натомість, створення досконалої системи боротьби з терористичною діяльністю є неможливим без розуміння таких основоположних понять, як терор, тероризм та терористичний акт.

Проблеми універсалізації визначень наведених вище складних понять досліджувалася такими науковцями як Р.М. Севдімалієв, В.П. Ємельянов, В.І. Литвиненко, Б. Хоффман, К. Прабга та ін. Однак досягни єдиної точки зору з цього приводу, визнаної на національному та міжнародному рівнях, віднайти дотепер так і не вдалося.

Розробка поняття тероризму - це одна з найскладніших проблем світової науки та практики боротьби зі злочинністю. Це обумовлено як складністю самого явища, яким є тероризм, так і факторами суб'єктивного характеру, міжнародними та внутрішньодержавними. Однак, спроби створити загальне поняття тероризму продовжуються і можуть досягти успіху, що підтверджується досвідом прийняття на міжнародному рівні визначень таких не менш складних понять як геноцид та агресія [43, с.17].

В низці міжнародних конвенцій, нормативно-правових актах окремих держав та численних працях науковців наводиться величезна кількість визначень поняття «тероризм». Нерідко вони суперечать один одному та, крім того, є або занадто обмеженими та вузькими, орієнтованими в кінцевому рахунку на конкретні терористичні акти і виключають їх багатостороннє тлумачення, або, навпаки, загальними та широкими, щоб не виключити будь-якого можливого тлумачення тероризму [140, с.408]. Тому, для комплексного дослідження цього поняття є необхідним аналіз різних його визначень та підходів до його тлумачення, щоб в кінцевому результаті виокремити ті ознаки тероризму, що є спільним для всіх цих визначень.

Почнемо з етимології. Слово «тероризм» походить від французького «terrorisme», що означає насамперед режим якобінців під час Великої французької революції. На відміну від сучасного значення, в той час це поняття мало виключно позитивну конотацію. Так званий «режим терору» був створений з метою укріплення демократії, як би парадоксально це сьогодні не звучало. Звісно, що наразі таке визначення тероризму, яке і досі застосовується у ряді словників, вже є непридатним для будь-якого застосування анахронізмом [154].

Латинське слово «terror» означає страх, жах. Тож, тероризм можна пов'язати з будь-якими діями, що використовують залякування як спосіб досягнення мети. І в цьому полягає головна проблема визначення даного поняття, - занадто широке коло застосування. До того ж, визначенням тероризму переважно займались не тільки і не стільки юристи, як люди інших спеціальностей, що і спровокувало не юридичне, а побутове його трактування в літературі [69].

Інша проблема полягає в суб'єктивному ставленні до тероризму: одна й та сама особа може сприйматися різними групами як терорист або як борець за свободу. Достатньо згадати, наприклад, боротьбу учасників «ОУН» на території міжвоєнної Польщі або бійців «Правого сектору» під час революційних подій січня-лютого 2014 року у м. Києві. Емоційна забарвленість цього терміну також додає певної складності до його правового визначення. До того ж, каменем спотикання у цій сфері є геополітичні інтереси ряду держав в різних куточках світу та методи їх реалізації [140, с.404]

Експерти виділяють більше ста визначень поняття «тероризм», проте спільними між ними є тільки те, що така діяльність передбачає застосування або погрозу застосування насильства. Наприклад, Генеральна Асамблея ООН у своєму звіті від 2004 року визначила тероризм як діяльність, спрямовану на позбавлення життя або спричинення серйозних тілесних ушкоджень цивільному населенню чи некомбатантам з метою залякування населення або примушення державних органів чи міжнародних організацій вчинити певну дію або утриматися від її вчинення [157].

Згідно з Шанхайською конвенцією про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом від 15 червня 2001 року, тероризмом визнається будь-яке діяння, спрямоване на позбавлення життя будь-якої цивільної особи, яка не бере участі у воєнних діях в ситуації воєнного конфлікту, або на нанесення такій особі тяжких тілесних ушкоджень, або значне пошкодження певного матеріального об'єкту, а також організація, планування такого діяння, пособництво з його вчинення, підбурювання до його вчинення, коли метою такого діяння, судячи з його характеру чи контексту, є залякування населення, порушення громадської безпеки, чи примушення органів влади або міжнародної організації вчинити певну дію або утриматись від її вчинення, і яке передбачене кримінальним законодавством Сторін [156].

Український законодавець визначає тероризм як це суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей [133].

На думку автора, будь-які спроби визначити тероризм шляхом викладу переліку конкретних діянь, в яких він може виявлятися, навряд можна вважати перспективними. Адже з розвитком науки і техніки будуть з'являтися все нові види та форми тероризму які на певному етапі випадуть із сфери дії відповідних «предметних» Конвенцій та внутрішньодержавних нормативно-правових актів.

Більш вдалим здається визначення, запропоноване В.П.Ємельяновим: тероризмом є публічна суспільно-небезпечна діяльність або погроза такої діяльності, яка спрямована на залякування населення чи окремих соціальних груп з метою прямого чи непрямого впливу на прийняття будь-якого рішення чи відмови від нього в інтересах терористів [43, c.38].

Ю.Антонян пропонує дещо інше визначення тероризму: насильство, яке містить загрозу іншого, ще більшого насильства, для того, щоб викликати паніку, зруйнувати або порушити державний чи суспільний порядок, викликати страх, примусити противника прийняти бажане рішення, викликати політичні та інші зміни [7, с.223].

Такі наукові визначення дозволяють виокремити характерні ознаки тероризму:

1) організоване насильство, вчинене у формі створення стану загальної небезпеки (реальної небезпеки життю невизначеного кола осіб або іншим охоронюваним благам) або загрози такого стану;

2) цілеспрямоване створення на соціальному рівні стану страху, напруженості на соціальному рівні з метою залякування населення або певної його частини;

3) публічний характер виконуваних дій з претензієй на широкий розголос;

4) виконавці, як правило, не приховуються, а, навпаки, беруть на себе відповідальність за вчинені акти насильства, адже відповідний акт є засобом досягнення мети, а не самоціллю

5) здійснення впливу на певних осіб (невинних жерств) з метою спрямувати поведінку інших осіб відповідно до потреб терористів, причому примус спрямовується на значно більш широку соціальну групу, аніж безпосередні жертви насильства;

6) кінцеві цілі, як правило, не пов'язані з конкретними проявами насильства, тобто між жертвами та метою, на яку спрямовують свої дії терористи, не має прямого зв'язку;

7) тактична мета - звернути увагу до проблеми, стратегічна - досягти певних політичних, соціальних, ідеологічних змін;

8) акти тероризму за своєю суттю становлять традиційні форми загально-кримінальних діянь;

9) тероризм паралізує протидію з боку громадськості;

10) знаряддя впливу - психологічний шок, який породжується усвідомленням того, що будь-хто може стати жертвою незалежно від того, до якого прошарку суспільства він належить;

11) нехтування будь-якими правилами чи законами -- жертвами актів тероризму можуть стати як дорослі чоловіки, так і жінки та діти;

12) як правило, використовується ефект раптовості, неочікуваності та несподіваності;

13) мероризм потребує негайного задоволення висунутих вимог, в протилежному випадку вдається до реалізації погроз та насильства.

Західні науковці передусім пов'язують тероризм із досягненням певної політичної мети. За твердженням Брюса Хоффмана, тероризм прагне змінити систему, що, звичайно, не притаманно іншим видам злочинності. Таким чином, тероризм можна визначити як навмисне створення стану страху за допомогою насильства або погрози його застосування та використання такого стану для досягнення певних політичних змін [154].

В.П.Ємельянов, навпаки, вважає, що для успішної боротьби з цим явищем необхідно зняти політичний ореол з терористичної діяльності. Адже той факт, що багато терористичних злочинів вчиняються з політичних мотивів, не перетворює їх на політичну акцію. Не змінює нічого і те, що тероризм часто набуває міжнародного характеру, адже у зв'язку з бурхливими інтеграційними процесами, на сьогодні будь-який злочин може стати міжнародним [43, с.264].

На думку автора, політична забарвленість не може ігноруватися при визначенні поняття тероризму, адже, як правило, саме вона й дозволяє відокремити його від інших насильницьких злочинів, хоча, звісно, терористичні злочини, незалежно від того, хто їх учинив, за жодних обставин не є виправданими міркуваннями політичного, філософського або іншого подібного характеру [74].

«Терор» - це поняття, яке доволі часто ідентифікується із поняттям «тероризм». З точки зору лексичного вживання це має сенс, але юридично відповідні терміни слід відрізняти одне від одного.

Терор - це метод впливу шляхом здійснення теракту (терактів) для досягнення певних цілей, за якого жертва теракту є об'єктом даного методу впливу, в той час як тероризм -- це метод впливу шляхом здійснення теракту задля досягнення певних цілей, за якого жертва теракту не є об'єктом даного методу впливу [139, с.35].

Основними ознаками терору є:

1) масовість насильства, яка означає необмежену кількість осіб, що можуть стати жертвами, а також потенційну можливість його розповсюдження на ще більш невизначену групу людей;

2) системність актів насильства, яка означає, що ці акти повинні бути не поодинокі, а складати певну сукупність дій, кінцевою метою вчинення яких є створення обстановки пригніченості, страху, дестабілізації суспільства. Системність не обов'язково означає систематичність, важливо лише, що існує певна сукупність актів насильства, об'єднаних однією спільною метою;

3) суб'єктами терору може виступати як держава, так і недержавні організації;

4) цілеспрямованість щодо досягнення певної мети та індеферентність щодо конкретних жертв.

Терор, як і тероризм, має трьох суб'єктів (своїх носіїв): окремого індивіда, групу (від малої до великої) і державний апарат. При цьому для кожного суб'єкта існує своя міра використання терору або тероризму.

При всій уявній тотожності понять терор та тероризм можливо виокремити шість ознак, за якими вони відрізняються одне від одного:

1. Терор - це соціально-політичне, а тероризм - кримінально-правове явище.

2. Терор передбачає необмежену владу над певним соціальним контингентом, тим часом коли терористи, вчиняючі свої акції, не мають влади не тільки над певною групою, але взагалі ні над ким.

3. Терор має створення обстановки страху, пригніченості кінцевою метою, тим часом коли для тероризму насильство або загроза насильства є лише засобом досягнення інших цілей.

4. Терор може бути легітимним (наприклад, проголошена більшовиками диктатура пролетаріату, «червоний терор»), а тероризм завжди знаходиться поза законом.

5. Терор, в силу своєї масштабності та системності, є очікуваним явищем, тим часом коли тероризм передусім характеризується раптовістю.

6. Суб'єктом вчинення тероризму може бути одинак, тим часом коли терор - явище масове [104, с.39-41].

Терористичний акт - це одиничний прояв тероризму, тобто сама дія, яка привертає увагу державних органів та громадськості до конкретної проблеми або ситуації. Безпосереднім завданням теракту є захоплення заручників, вбивство або викрадення політичних діячів, одержання грошей, спеціальних матеріалів, транспортних засобів або зброї, звільнення політичних в'язнів, поширення загального стану страху та паніки. Терористичним актом слід вважати будь-які насильницькі дії проти будь-яких осіб, якщо вони супроводжуються прагненням до широкого розголосу, спрямовані на залякування населення чи його частини і переслідують мету - здійснити вплив на розвиток подій.

Українське законодавством під терміном «терористичний акт» розуміє лише ті дії, ознаки яких передбачено в диспозиції ст.258 КК [88], тим часом, коли, згідно з Конвенцією Ради Європи про запобігання тероризму «терористичний акт» розглядається як складова частина більш широкого поняття - «злочини терористичної спрямованості», яке, в свою чергу, охоплюється ще більш широким поняттям - «терористична діяльність», до якої, окрім злочинів терористичної спрямованості, входить також сприяння таким діянням у будь-якому вигляді: створення терористичної групи чи терористичної організації; фінансування терористичної діяльності; підготовка терористів; пропаганда і поширення ідеології тероризму і т. ін. [74].

Використання ж в Кримінальному кодексі України вузького поняття «терористичний акт» породжує не лише невідповідність їх міжнародним стандартам, але також проблеми і протиріччя в антитерористичному законодавстві взагалі й в кримінальному зокрема.

В.П. Ємельянов зазначає, що терористичний акт є генетично близьким, але не співпадає з поняттям тероризму, оскільки для теракту є обов'язковими всі ознаки тероризму, окрім суспільної небезпечності. І тому при графічному зображенні тероризму і теракту вони будуть утворювати собою систему двох кіл, що перетинаються [43, с.41]. Втім, така позиція не відповідає кримінальному закону, адже суспільна небезпека є обов'язковою ознакою будь-якого злочину, а терористичний акт - це злочин (ст.258 КК). Тому точніше було б зазначити, що терористичний акт і тероризм мають співвідноситися як частина і ціле.

1.3 Становлення та розвиток відповідальності за терористичний акт в кримінальному законодавстві

Тероризм - це явище, знайоме людству ще з давніх часів. Його історія починається з утворення терористичної групи сікаріїх - членів секти, що діяла в Палестині в І сторіччі нової ери. Головною зброєю її членів був кинджал або короткий меч (сека), захований під одягом. Сікарії застосовували незвичайну тактику - атакували супротивника серед білого дня, переважно під час свят, коли Єрусалим був переповнений юрбами людей. Вони думали, що юрба зі своєю щільністю і тиснявою стане для них чимось подібним до темряви, в якій легше залишитися непоміченим або сховатися від переслідування. Сікарії знищували представників династії Іродів, руйнували їхні палаци, спалювали зерносховища, виводили з ладу системи водопостачання.

Втім, заради справедливості слід зазначити, що елементи терористичного насильства можна простежити і в значно більш стародавні часи. Так, ще з чотирнадцятого тисячоліття до нашої ери державний тероризм виявлявся у вигляді деспотичних державних устроїв, якими були централізовані рабовласницькі держави. З певними застереженнями, прообразом сучасного терористичного акту можна вважати вбивство давньоримського імператора Юлія Цезаря, адже воно мало на меті вирішення політичних питань шляхом публічного застосування насильства.

Жах наводили на народи Ближнього Сходу хрестоносці. Система поборів ясаку, яку використовувала Золота Орда, будувалась на загрозі набігів, розправ, спустошень.

Як Середньовіччя, так і епоха Відродження містить чимало прикладів внутрішньодержавних змов і вбивств політичних діячів. Папи навіть «легалізували» у своїх едиктах вбивство королів та імператорів, які не підкорялися Святому престолу. У Середні віки представники мусульманської секти вбивали префектов і халіфів. Тоді ж терористичні акти на політичному підґрунті практикували деякі таємні товариства Індії та Китаю.

Судовий терор в Росії був характерний для внутрішньої політики Івана IV (Грозного) у період опричнини. Позасудовий державний терор почався там у часи «смути» напочатку ХVІІ ст. і використовувся для знищення політичних супротивників.

Як вже зазначалося, саме слово «терор» у перекладі з латині означає жах, страх, жахливість. Саме ця обставина й визначає терор як особливу форму політичного насильства, що характеризується жорстокістю, цілеспрямованістю та удаваною ефективністю. Ці особливості визначили широке використання терору протягом людської історії як засобу політичної боротьби в інтересах держави, організацій та окремих груп осіб. Власне, самий факт публічної страти кримінальних або публічних злочинців чи процес аутодафе (публічне спалення на вогнищі єретиків, єретичних творів) у період середньовічної інквізиції, страта непокірних у період якобінської диктатури у Франції й інші політичні явища стали класичною формою терору в інтересах держави та католицької церкви.