Дилерські договори як новий вид підприємницьких договорів

Размещено на http://www.allbest.ru/

54

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

з Підприємницького права

Дилерські договори як новий вид підприємницьких договорів

ВСТУП

дилерський договір правовий

Актуальність теми. Перехід України на ринкові форми господарювання зумовив гостру потребу у створенні сприятливої правової бази для розвитку національного підприємництва. При цьому правотворчий процес у даному напрямку не повинен обмежуватися систематизацією чи кодифікацією нормативно - правових актів. Великого значення набуває розробка єдиної наукової концепції, в рамках якої здійснювалося б удосконалення українського законодавства, бо сучасний стан цивільного обороту вимагає створення більш адекватних юридичних засад для цивілізованого розвитку ринку посередницьких послуг. Необхідною умовою вирішення цього завдання є докладне вивчення тих видів договорів, що не одержали нині належного правового врегулювання, серед яких особливе місце посідають дилерські договори.

По цей час недостатньо уваги приділяється важливим питанням правового регулювання дилерських договорів, пов'язаних із дискусійністю поширення на них норм поставок, надання послуг, припустимості передбачених дилерським договором обмежень здійснення права власності на майно дилера, що пояснює необхідність системного підходу та осмислення зазначеної правової категорії у вітчизняному договірному праві.

Дилерські договори відіграють важливу роль в системі правочинів про розміщення та відносин економічного посередництва. Відносини реалізації товарів та/або послуг юридично можуть опосередковуватися договорами між виробниками і споживачами або за участю економічних та юридичних посередників, що діють в інтересах виробників та/або споживачів з метою створення умов для виникнення нових правовідносин у сфері підприємницького обороту.

Мета курсової роботи полягає в дослідженні поняття та правової природи дилерського договору.

Для досягнення зазначеної мети поставлені такі завдання:

· визначити поняття дилерських договорів як правової форми посередництва;

· з'ясувати правову природу дилерського договору;

· охарактеризувати особливості укладання дилерських договорів в Україні;

· проаналізувати правомірність обмеження здійснення права власності за дилерськими угодами;

· охарактеризувати види дилерських договорів та окремих договорів дилерського типу.

Об'єктом є правовідносини, що виникають при реалізації дилерського договору.

Предметом курсової роботи є система нормативно-правових актів, а також вітчизняна та сучасна юридична література з питань правового регулювання та реалізації дилерських договорів.

Для комплексного висвітлення обраної теми опрацьовано літературу з договірного права, наукові праці Бервено С.М, Подзе С, Бондар Т.В., Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. ,Майданника Р.А- вчених, які працювали у даному напрямку, та законодавчу базу України.

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИЛЕРСЬКИХ ДОГОВОРІВ

1.1 Поняття дилерських договорів як правової форми посередництва

Важливу роль у системі угод про розміщення та відносини економічного посередництва відіграють дилерські договори.

Відносини реалізації товарів та/або послуг юридично можуть опосередковуватися договорами між виробниками і споживачами або за участю економічних та юридичних посередників, що діють в інтересах виробників та/або споживачів « з метою створення умов для виникнення нових правовідносин у сфері підприємницького обороту»[1].

Угоди юридичного та економічного посередництва становлять окремі форми інституту посередництва, які не можна ототожнювати одна з одною, кожна з них має істотні відмінності, що, однак, не виключає одночасної присутності елементів цих форм в одному договорі.

Юридичними посередниками виступають особи, які лише сприяють двом учасникам відносин в укладенні договору, але не підписують його і не стають стороною підготовленої ними чи за їх участі угоди. Посередники з такими обмеженими повноваженнями, що діють, зазвичай, за окремими дорученнями, іменуються в українському праві агентами, комерційними посередниками, експедиторами, у німецькому праві -- маклерами, в англо-американському -- брокерами, у французькому -- куртьє. Маклерські, або брокерські, операції з підготовки угоди зводяться до надання підприємцю комерційної інформації про стан ринку, до пошуку контрагента і ведення з ним переговорів з урахуванням отриманих специфікацій, прейскурантів та інших матеріалів, до складання проекту угоди і супроводження кожної зі сторін підписаного контрагентом оригіналу, доставці сторонам завантажувальних інструкцій і перевірці відвантажувальних інструкцій, внесенню платежів за товари тощо [2].

Способом комерційної реалізації товарів та/або послуг, що передбачає встановлення переважно тривалої юридико-економічної пов'язаності всіх учасників зазначених відносин, виступають угоди економічного посередництва, що становлять юридичні форми інституту посередництва.

У радянській цивілістиці посередництво розглядалося як в економічному, так і в юридичному значенні. З економічної точки зору, посередництвом є встановлення будь-якого економічного зв'язку між двома або більше особами за допомогою третьої [3, с.50]. Тому з економічної точки зору будь-яка особа, що сприяє налагоджуванню економічних зв'язків, може визнаватися посередником, що не зовсім співпадає з розумінням цього терміна в юридичній науці.

У юридичному розумінні термін «посередництво» прийнято розглядати у вузькому та широкому значенні. У вузькому значенні -- це діяльність посередника, яка спрямована лише на сприяння в укладенні угод на підставі умов, створених безпосередньо контрагентами (просте посередництво) [4, с.57]. Зазвичай фігура такого посередника розглядається в юридичній літературі шляхом його порівняльно-правового аналізу з представником, а їх розмежування здійснюється за юридичним критерієм. У цьому контексті В. А. Рясенцев цілком слушно звертав увагу, що якщо представник укладає правочини від імені особи, яку він представляє (тобто, виступає замість неї), то посередник не усуває особистої діяльності тих, кому він надає сприяння, а його безпосередня діяльність не призводить до встановлення правовідносин між двома особами, які можуть виникнути лише завдяки самостійним діям контрагентів [ 5, с.77].

У літературі навіть обгрунтовано класифікацію різних видів фактичної співучасті, головна ознака якої, на думку Н.О. Нерсесова, полягає в тому, що посередник лише спрямовує волю принципала: тобто фактичний співучасник передає, висловлює чи виконує лише волю інших осіб, а не власну. Представник же укладає угоду самостійно, вислювлюючи власну волю, що має юридичні наслідки для особи, яку він представляє [6, с.30-31].

Значного поширення отримала пропозиція А.Ф. Сохновського, який наполягав на виділенні окремого інституту торговельного посередництва, до якого він включив: просте посередництво, діяльність повіреного та комісіонера, а також посередництво в оптовій торгівлі при реалізації фондів . При цьому сам інститут торговельного посередництва визначався як сукупність правових норм, що регулюють діяльність уповноважених державою соціалістичних організацій та підприємств з надання учасникам цивільного обороту оплатних послуг при укладанні та виконанні цивільно-правових угод у сфері торгівлі [7, с.7].

На думку Т.Є. Магнутової, торговельне посередництво як правовий інститут необхідно розглядати як сукупність правових норм, що регулюють діяльність уповноважених організацій, спрямовану на надання інформаційно-комерційних послуг при укладанні чи виконанні торгових угод [8, с.13].

У цьому розумінні традиційно економічне посередництво юридично опосередковується договорами прямого і непрямого представництва у вигляді доручення, комісії та агентства, згідно в якими посередники виступають або як представники підприємців перед суб'єктами обороту, з якими вони укладають угоди (договори про представництво виробників або торговців), або як суб'єкти угод з підприємцями щодо наступної реалізації клієнтурі належних довірителям товарів (комісія, агентські угоди, комерційне посередництво).

Посилення ринкової конкуренції і збільшення труднощів при реалізації товарів та послуг, пошук найбільш ефективних форм і методів їх проходження на ринку, зокрема створення виробниками і торговцями спільної системи збуту виробів, призвело до використання, поряд із традиційними формами, нетрадиційних договірних типів економічного посередництва в торговельних відносинах у вигляді договорів про розміщення товарів та/або послуг (дилерство, про надання виключних прав продажу і про виключний імпорт, про франшизу) і договору про факторинг, що грунтуються на конструкціях купівлі-продажу та про надання послуг і створюють господарсько-економічну пов'язаність учасників цивільного обороту.

Не названими законом, «непоіменованими контрактами» стала їх особлива група, що отримала в літературі найменування «договорів про розміщення», в яких посередники (як ланцюги товаропровідної мережі) називаються розповсюджувачами «дистриб'юторами», «дилерами».

Дилерські договори передбачають перехід права власності на товар до дилера (посередника), який зобов'язується здійснити його подальшу реалізацію безпосереднім споживачам на умовах, визначених дилерським договором.

Дилерські договори мають своїм предметом вчинення дій з купівлі-продажу і надання послуг із подальшого просування (реалізації) товару на ринку третім особам (роздрібним споживачам), що дає підстави визнавати такі правочини змішаними або непоіменованими договорами, тобто правочинами, які прямо не передбачені серед самостійних договірних типів і не суперечать закону.

Зазначені договори визнаються правомірними в силу диспозитивності цивільно-правового регулювання, передбаченого статтями 4 і 151 ЦК України, оскільки вони і не передбачені законом угоди, але йому не суперечать.

Природа дилерського договору невідривно випливає з визнаного доктриною і формалізованим цивільним правом розуміння непоіменованих та змішаних договорів, виділення яких грунтується на відмінностях легального закріплення в цивільному законодавстві.

Вважається, що поіменовані договори -- це такі договори, модель яких передбачена і закріплена законодавчо. При поіменованих договорах не існує потреби детально визначати зміст договору. Сторони мають дійти згоди за істотними умовами договору, а решта умов міститься у диспозитивних нормах нормативно-правового акта, що регулює даний вид договору, зокрема у Цивільному кодексі, спеціальних законах.

Непоіменовані договори - це такі договори, модель яких не передбачена у законі. В непоіменованих договорах сторони самі повинні формулювати зміст договору і зобов'язань, при цьому вони можуть використовувати аналогію закону і загальні норми зобов'язального права, а також аналогію права, виходячи з загальних начал і сенсу цивільного законодавства, вимог сумлінності, розумності та справедливості [9, с.8-9].

Правове визнання непоіменованих договорів І.Б. Новицький пояснював тим, що в цивільному праві передбачені законом типи договорів не мають значення вичерпного переліку. Закон передбачає договори, які зустрічаються найчастіше, але сторони можуть укладати і не передбачені законом договори, аби їх зміст не суперечив загальним принциповим положенням вітчизняного права.

Необхідність правового захисту договорів, що знаходяться за межами створених законодавцем моделей, у цілому пов'язується з розвитком концепції природного права XVII--XVIII ст. і поширенням принципу расtа sunt servanda взагалі на всі договори, що не суперечать закону.

У цьому контексті Й.О. Покровський дійшов цілком справедливого висновку про те, що «загальним лейтмотивом всіх сучасних законодавств можуть слугувати слова Германської комісії: необхідно надати громадянам право укладати договори незвичайного змісту» [10, с.106].

Наведений висновок обумовлений тим, що «будь-який акт, присвячений цивільним правовідносинам, у тому числі такий складний, як кодекс, відображає практики, які визначаються лише на момент його видання. Зазначена особливість законодавства найбільш відчутна стосовно договірних відносин, з урахуванням того, то останні створюються, хоч і в установлених законом рамках, але автономною волею самих учасників обороту» [11, с.404].

У результаті учасники обороту отримали можливість самостійно усувати негативні наслідки наведеного відстававання закону від життя шляхом створення невідомих формалізованому праву договорів.

У зв'язку з визнанням непоіманованих договорів актуальним є питання про те, які норми і в якій послідовності повинні до них застосовуватися. З цього питання були висловлені три основні точки зору.

І.Б. Новицький вважав, що до непоіменованих договорів застосовуються загальні положення зобов'язального права і, крім того, у відповідних випадках і у відповідних частинах можуть бути застосовані норми, встановлені законом для типових договорів.

Інший підхід обгрунтовано О.С. Іоффе, який виходив з того, що при укладенні досить своєрідного договору, але який охоплюється одним із закріплених у законі договірних типів, він буде підпорядковуватися правилам про договір цього типу. І лише коли формується несуперечне закону, але й не передбачене ним договірне зобов'язання нового типу, його нормування повинно здійснюватися за аналогією закону або в належних випадках за аналогією права. В цьому випадку пропонується інша логічна послідовність: або закон, присвячений цьому типу, або аналогія. При цьому в запропонованій О.С. Іоффе конструкції не визначено місце, яке повинні займати загальні положення зобов'язального (договірного) права.

На відміну від двох попередніх концепцій, в літературі пропонується свого роду проміжний варіант між поіменованими і непоіменованими договорами.

М.І. Брагінський вбачає сутність непоіменованого договору в певній деталізації конкретного поіменованого договору. На його думку, визнання спірного правовідношення договором непоіменованим означає, окрім іншого, відсутність врегулювання не лише виду, а й відповідного йому типу. До таких договорів, що не вкладаються в рамки певного не лише виду, а й типу, необхідно застосовувати, перш за все, норми схожого типу договорів, а за їх відсутності -- норми, що регулюють цивільно-правові договори, тобто статті, які розміщені в розділі «Загальна частина зобов'язального права». Якщо аналогія закону і загальні норми зобов'язального (договірного) права не ведуть до бажаних результатів, виносити рішення, виходячи із загальних засад і смислу цивільного законодавства та вимог добросовісності, розумності і справедливості.

Аналогічну позицію займали Б.С. Антимонов і К.А. Граве, які вважали, що у випадках, коли маються на увазі договори, що називаються ними «нетиповими», необхідно вести мову «про норми, що належать до типів договорів, які найближче підходять до розглядуваних нетипових договорів».

У зв'язку з цим М.І. Брагінськнй цілком слушно зазначає, що «необхідною і достатньою умовою захисту таких договорів повинна слугувати їх відповідність загальній моделі цивільно-правового договору».

При цьому в останньому випадку наведена схема підтверджує практичну значимість виділення договорів, що відповідають ознакам поіменованого договірного типу. Схема грунтується на тезі про те, що для поіменованих договорів загальні положення договірного (зобов'язального) права є вторинними: вони застосовуються лише після положень, які належать до відповідного типу договорів.

Водночас дилерський договір не може бути в цілому пояснений віднесенням його до непоіменованих договорів у силу притаманної дилерському договору більш складної структури предмета такого правочину.

Непоіменовані договори стосуються кола найбільш простих, унітарних договорів і не спроможні в повному обсязі охопити дилерські та інші договірні конструкції, які удосконалюються головним чином через їх ускладнення, поєднання в одному різновиді елементів різних договорів.

Все наведене обумовило потребу внесення певних винятків із наведених вище правил, що знайшло відображення в закріпленні в ч. 2 ст. 628 ЦК України нової класифікації договорів, з якої випливає поділ договорів на прості (унітарні) та змішані (складні).

Відповідно до зазначеної норми ЦК України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). У зазначеному випадку до відносин у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

За змістом наведеної норми випливає, що спеціальні норми, які регулюють договори, що ввійшли в зазначене поєднання елементів різних договорів, мають пріоритет при колізії з нормами загальної частини зобов'язального права. Водночас такий варіант рішення може бути змінений угодою сторін або сутністю змішаного договору.

У доктрині проблематика змішаних договорів сприймається неоднозначно щодо співвідношення таких договорів з уже відомими договірними типами.

У цьому відношенні на особливу увагу заслуговує позиція О. Н. Садікова, який закликає проти тенденції зводити змішані договори «до вже відомого типу договору, в той час, як даний договір містить різнорідні елементи і повинен бути кваліфікований як змішаний.

Водночас не можна повністю погодитися з позицією цього автора щодо порядку застосування норм, які регулюють відповідний змішаний договір. Позиція О.Н. Садікова полягає в тому, що, якщо зазначені договори «не можна віднести до числа вже передбачених правом договірних типів, наявний новий договір, який, поки він не отримав спеціальної регламентації, підпорядкований загальним положенням зобов'язального права, а за їх недостатності - правилам про найбільш близький договір (у порядку аналогії закону)».

Основне обгрунтоване в літературі зауваження щодо зазначеної позиції в тому, що «мало не кожний укладений договір -- змішаний, оскільки в ньому присутні елементи різних договорів або, більш точно, наявних у законі договірних еталонів.

Подібної позиції в цілому дотримується український цивіліст Р.А. Ліловець, який вважає змішаним «...договір, у якому поєднуються елементи договорів різних типів, що передбачені законодавством», і, разом з тим, вважає неприпустимим визнавати змішаним договір, який поєднує різні види одного типу договору[12, с.8]. Цілком слушно звертається увага на актуальність питань щодо застосування комплексних договорів, відзначальна особливість яких у тому, що умови таких договорів базуються на нормах та інститутах різних галузей права (наприклад, цивільного і адміністративного, трудового тощо). Комплексний договір породжує два або більше різних зобов'язань, які мають єдину господарську мету і групуються навколо одного з них, який є основним. Заслуговує на увагу висновок згаданого автора стосовно недоцільності вживання згаданих термінів для його позначення, оскільки «змішаний договір може породжувати лише одне зобов'язання; має єдину кінцеву мету як результат органічного, взаємодоповнюючого поєднання різних елементів у такому договорі». Наведене виступило підґрунтям для висновку про те, що у разі недосягнення згоди щодо істотних умов, необхідних для одного з елементів змішаного договору, або визнання недійсним відповідного елементу змішаного договору, неукладеним або недійсним визнається змішаний договір в цілому.

В.Л. Ісаченко і В.В. Ісаченко грунтували свій підхід на тезі про те, що взагалі до непоіменованих договорів не повинні застосовуватися схожі норми. Зокрема, зверталась увага на те, що не можуть поширюватися норми про поставку або підряду на відносини «про доставку електричної енергії, про користування телефоном, водопроводом, безпечною скринькою тощо». Єдиним способом заповнення прогалин вони назвали те, що іменується тепер аналогією права.

Однак наведений підхід більшістю вчених був сприйнятий досить критично. Зокрема, окремі автори критично оцінюють наведений вище підхід як такий, що переоцінює роль аналогії права. Зокрема, М.І. Брагінський зазначав, що в усякому разі для післяреволюційного законодавства вона (тобто аналогія права) була скоріше принципом, ніж реальним способом заповнення прогалини в законодавстві.

На нашу думку, запропоноване вище занадто широке трактування можливого застосування аналогії права щодо змішаних договорів є недостатньо обгрунтованим, оскільки в дійсності практика йде шляхом не відмови, а застосування норм щодо відповідних поіменованих договірних типів, які належать до кожного з елементів змішаного договору.

У зв'язку з цим запропонований ЦК України підхід видається найбільш оптимальним, що надає можливість, за умови стабільності змішаної моделі, трансформуватися в наступному в самостійний договірний тип (вид).

Доцільність подібного розуміння пріоритетного застосування норм відповідних поіменованих договірних типів підтверджується на прикладі дилерського договору, який відносно недавно сформувався в самих загальних рисах у вітчизняній правозастосовчій практиці.

У цьому визнаному вітчизняною практикою і багатьма іноземними законодавствами договорі все зводиться до набору елементів купівлі-продажу і надання послуг (зокрема, інформаційних, маркетингових тощо).

Особливість дилерського договору полягає в тому, що купівля-продаж здійснюється не під умову (відкладальну чи скасувальну), а під зустрічне зобов'язання дилера (покупця) здійснювати послуги з просування такого чи аналогічних товарів на відповідному ринку. Потреба у формуванні цього нового для нашого права типу договору зумовлена ускладненням умов конкуренції та вимог до реалізації та обслуговування окремих груп товарів. Виробники та оптові продавці, зацікавлені в стабільних продажах товарів, йдуть на надання пільгових умов покупцю (знижки продажної ціни, безоплатне надання послуг післягарантійного обслуговування тощо) під зобов'язання оптових покупців (дилерів) надавати рекламні, інформаційні, сервісні (ремонтні, консультаційні тощо) послуги з просування до продажу поставлених і майбутніх товарів.

Наведені особливості конструкції дилерського договору як змішаного право чину дають можливість сторонам договірних відносин найбільш адекватно закріпити свої взаємні обов 'язки.

У своєму поєднанні всі ці елементи створюють настільки самостійну комбінацію, що за дилерським договором поступово визнається особливе місце серед договорів.

За своїм характером дилерський договір належить до підприємницьких (неспоживчих) правочинів. Продавець або обидві сторони такого договору завжди є суб'єктами підприємницької діяльності, що зумовлено метою подальшої реалізації проданого дилеру товару безпосереднім споживачам.

Розуміння дилерського договору як змішаного підприємницького (неспоживчого) договору з елементами купівлі-продажу і угоди про надання послуг зумовлює необхідність застосування до відносин за цим договором у відповідних частинах положень актів цивільного законодавства про договори купівлю-продаж і надання послуг.

1.2 Правова природа дилерського договору

У зв'язку з неоднозначною кваліфікацією дилерських договорів судовою практикою практичної актуальності набули питання їх правової природи.

Дилерські договори у судовій практиці кваліфікуються неоднозначно і визнаються в одних випадках комісією, в інших -- купівлею-продажем.

Укладення дилерських договорів професійними учасниками певного товарного ринку, які мають статус суб'єктів підприємницької діяльності, і спрямованість таких правочинів на оплатну передачу майна у власність іншої особи (дилера) свідчить про схожість дилерського договору з договором купівлі-продажу, насамперед з його різновидом -- договором поставки.

Характерними рисами договору купівлі-продажу є передача продавцем речі (товару) у власність іншої сторони (покупця) під зобов'язання останнього прийняти цей товар і сплату за нього визначеної грошової суми (ст. 655 ЦК України).

Важлива особливість купівлі-продажу полягає в спрямованості на безповоротне відчуження продавцем майна і переході його у власність, що свідчить про його здійснення на визначено еквівалентній основі.

Водночас створене правозастосовною практикою надзвичайно широке коло різновидів дилерських договорів, не завжди дає можливість здійснити чітку кваліфікацію дилерських зобов'язань лише шляхом проекції на них загальних положень про купівлю-продаж.

Дилерство виникло як результат спеціалізації і залучення до розповсюдження певних товарів професійно підготовлених учасників відносин купівлі-продажу, обов'язковою умовою яких є різні дати укладення договору з поставкою товару. У зв'язку з цим дилерство має більше схожих рис не лише з купівлею-продажем, а саме з договором поставки.

Відповідно до ч. 1 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму [13].

Договір поставки є двостороннім, взаємним, консенсуальним та оплатним правочином. Характерною рисою цього договору є те, що строк поставки не повинен збігатися з моментом укладення товару. Це означає, що момент укладення договору поставки не збігається з моментом його виконання, що є обов'язковою ознакою цього договору.

Доктрина вітчизняного права виділяє й інші особливі ознаки поставки, зокрема: 1) можливість бути постачальником особою, яка не є власником речі, що передається при поставці; 2) предметом поставки можуть бути як «родові», так і індивідуально-визначені речі; 3) поставка, на відміну від купівлі-продажу, означає не лише продаж, але й доставку речі постачальником за його рахунок; 4) поставка характеризується умовою певної періодичності виконання, якої немає в договорі купівлі-продажу.

У теорії права договір поставки розглядається як один із видів договорів купівлі-продажу, на підставі якого продавець зобов'язується за грошову винагороду доставити покупцеві певну кількість замінних речей у визначений договором строк. При цьому підкреслюється, що умови договорів поставки і купівлі-продажу про порядок виконання і наслідки невиконання є однаковими [14, с.12-13].

Аналіз закріпленого вітчизняним цивільним законодавством поняття договору поставки свідчить про те, що в цілому, з урахуванням певних застережень, положення про поставку припустимо поширювати на відносини дилерського договору.

Такий висновок зумовлений, зокрема, тим, що дилерський договір, як і договір поставки, передбачає оплатну передачу товару у власність дилера, є консенсуальним, оплатним, двостороннім правочином, момент укладення якого не збігається з моментом його виконання (поставки товару).

З іншого боку, дилерський договір не в усіх випадках відповідає поняттю договору поставки. Так, поставка товару за дилерським договором може передбачати на диспозитивних засадах як продаж, так і доставку речі постачальником за його рахунок. Зазвичай предметом дилерського договору є індивідуально визначені речі, а не речі, що визначаються за родом, кількістю, якістю.

Крім того, дилерському договору притаманні елементи й інших договірних зобов'язань, що не дає можливості кваліфікувати його виключно договором поставки.

Наявність у предметі дилерського договору обов'язку дилера в подальшому відчужити товар третім особам на визначених цим договором умовах, що передбачають надання послуг (маркетингових, консультаційних, рекламних, післяпродажного сервісу тощо), свідчить про змішаний характер дилерського договору.

У зв'язку з цим в літературі обґрунтовано визначається правова природа дилерського договору як змішаного фідуціарно-ризикового договору продажу-послуги з оплатного відчуження майна, обтяженого фідуціарним зобов'язанням його подальшої реалізації третім особам. Під фідуціарністю розуміється не прямо визначене зобов'язання, а зобов'язання, яке визначається звичаями ділового обороту, традиціями розумної і добросовісної поведінки учасників відносин у сфері торгової діяльності [15, с.408-411].

Такий висновок обумовлений тим, що за своїм змістом дилерський договір виходить за межі звичайної купівлі-продажу мінового типу, оскільки така угода закріплює комплекс інших прав та обов'язків сторін, що надає їй характеру договору особливого роду».

Зміст його становлять договір купівлі-продажу з елементами агентства, відповідального зберігання, інших послуг фідуціарного характеру, пов'язаних з подальшою реалізацією придбаного товару. Фідуціарність дилерського договору передбачає вчинення зустрічного надання дилера на засадах передбачуваних, а не прямо визначених зобов'язань, виконання яких ґрунтується на дотриманні оцінного за характером умов «розумного строку», оплати товару «у міру його реалізації», зміст яких визначається звичаями ділового обороту, традиціями розумної і добросовісної поведінки учасників відносин у сфері торгової діяльності.

Сутність дилерського договору полягає в придбанні дилером у власність товарів у продавця (виробника, постачальника), юридично обтяженого фідуціарним зобов'язанням його наступного перепродажу на користь третіх осіб -- клієнтури дилера. Дилер набуває цільового права власності, оскільки правовий титул на товар юридично пов'язаний і обмежений метою дилерської угоди.

Певною мірою титул дилера схожий з правом номінального власника, сутність якого полягає в тому, що зазначений титул дилер набуває «...за розпорядженням продавця (реального власника), з умовою його цільового використання і подальшої передачі визначеним третім особам за попередньо встановленими ціною та іншими умовами, визначеними угодою або законом» з метою отримання майнової вигоди чи іншого визначеного результату на користь відчужувача чи інших вигодонабувачів.

Дилерський договір не може бути визнаний удаваною угодою, що приховує договір комісії, через спрямованість дійсної волі сторін на передачу товару у власність дилера за визначену грошову суму, що є визначальним для кваліфікації договірного типу купівлею-продажем за змістом ст. 655 ЦК України.

Укладений сторонами дилерський договір спрямований на виникнення у покупця (дилера) права власності на предмет договору і його подальшу реалізацію третім особам на визначених договором умовах, що суперечить поняттю удаваного правочину (ст. 235 ЦК України), припустимо на підставі принципу свободи договору, відповідає вимогам закону про дійсність правочину, що підтверджує правомірний оплатно-відчужу-вальний, а не удаваний характер дилерського договору. Зазначена угода може бути кваліфікована як змішаний договір продажу-послуги, за яким після переходу до дилера права власності на переданий йому продавцем товар дилер є виконавцем послуги у вигляді діяльності з реалізації придбаного товару на визначених договором умовах, на який поширюються положення ЦК України про надання послуг в частині, що не суперечать нормам про кулівлю-продаж [16, с.308].

1.3 Особливості укладання дилерських договорів в Україні

Проглядаючи рекламні матеріали вітчизняних періодичних видань, що стосуються ведення бізнесу, досить часто можна зустріти написи на кшталт: «ТОВ «ВІТсервіс - офіційний дистриб'ютор компанії «Юталіс Лтд» або «Фірма «МР» формує дилерську мережу в Україні» і т.ін. Це свідчить про те, що такий канал збуту товару, як регіональна дистрибуція (дилерство), досить широко застосовується українськими підприємницькими структурами. І, звичайно, що відносини в цій сфері торгівельного посередництва регулюються дилерськими (дистриб'юторськими) договорами, які укладаються суб'єктами господарювання.

На жаль, чинне українське законодавство не містить роз'яснення ані терміну «дистриб'ютор», ані терміну «дилер». По своїй суті ці поняття ідентичні, але практикою торгівлі дистриб'юторами називають великі торгівельні фірми, які мають прямі поставки від виробника (офіційний дистриб'ютор, генеральний дистриб'ютор і т.п.) і які, в свою чергу, формують свою дилерську мережу. Таким чином, дилер - це той же дистриб'ютор, але з меншими повноваженнями і правами та з меншою територією, на якій він здійснює свою діяльність. Але, поділ цей є умовним, законодавчо не визначеним, тому чіткої лінії між термінами «дистриб'ютор» і «дилер» немає.

Основою побудови взаємовідносин між виробниками товару, дистриб'юторами і дилерами є господарський договір. Ані Цивільний, ані Господарський кодекси України жодних норм стосовно умов укладання дилерських договорів не встановлюють. Тому сторони договору укладають його, виходячи з власних потреб і зиску та використовуючи ті норми законодавства, які регулюють інші види договорів і які можна використати при укладенні дилерських договорів (наприклад, поставки, комісії, консигнації, комерційної концесії, франчайзингу та ін.).

Дилерський договір (англ. dealer -- «торговець», «агент») є довгостроковою угодою, згідно з якою одна сторона -- дилер, зазвичай, суб'єкт підприємницької діяльності -- підтримує, господарський зв'язок із другою стороною - генеральним постачальником (виробником, імпортером) на підставі довгострокового договору та реалізує за погодженими цінами на певній частині території країни товари (послуги), надані виробником (імпортером) із відповідними знижками, але за умови досягнення певного обсягу товарообороту [17, с.29].

Дилерські договори як договори економічного посередництва спрямовані на сприяння комерційній реалізації товарів та/або послуг між підприємцями-продуцентами і оптовими торговцями або між оптовими і роздрібними торговцями, а також між зазначеними підприємцями та індивідуальними покупцями товарів та/ або послуг.

Серцевиною домовленостей дилерських договорів є умови про передачу продавцем (постачальником, виробником) товару у власність дилера (розповсюджувача, дистриб'ютора) із зобов'язанням наступного його перепродажу своїй клієнтурі через власну роздрібну торгову мережу. Дилер, не будучи юридичним представником, економічно пов'язує своїми операціями виробника чи оптового торговця з ринком, виконує з економічної точки зору посередницькі функції. Придбані за правилами купівлі-продажу товари дилер реалізує від свого імені на ринку, діє при цьому за власний рахунок і на свій «страх і ризик», тобто приймає на себе всі комерційні ризики з просування товару. Юридичні та економічні наслідки перепродажу повністю покладаються на такого посередника (тобто дилера), а його прибуток визначається різницею покупної і перепродажем ціни товару, а також зміною курсу валют та цінних паперів.

За домовленістю сторін дилер отримує комплекс прав та обов'язків щодо представництва інтересів продавця (постачальника) на певній території, пошуку клієнтів (роздрібних покупців), продажу товарів у погодженому обсязі, маркетингової, рекламної та торгово-посередницької діяльності на зазначеній території з метою розширення ринків збуту товарів виробника (продавця) тощо.

У договорі зазначається, які саме товари будуть надаватися для подальшої реалізації, їх загальний обсяг, загальна і остаточна сума договору, строк його дії. Договором визначається квота поставок за обсягом та асортиментом, яку зазвичай можливо розрахувати завдяки маркетинговому дослідженню ринку регіону діяльності дилера. При досягненні визначеного обсягу продаж (за місяць, квартал тощо) постачальник надає дилеру цінові знижки, розмір яких встановлюється у реєстрі базових (рекомендованих) цін. У разі неможливості розрахувати таку квоту такі договори передбачають надання дилеру переважного права отримати пільги щодо асортименту, форми розрахунків та першочерговості поставок. Із закінченням певного періоду співробітництва за такою схемою договір може передбачати право дилера звернутися про надання йому виключних прав.

Дилерським договором передбачається рекомендоване значення відпускної ціни. Рекомендована ціна не означає заборону дилеру продавати продукцію в регіоні за іншою, вищою ціною. Однак дилера попереджують, що в даному випадку продавець (постачальник) залишає за собою право поставити товар у даний регіон кінцевому споживачеві саме за ціною, що рекомендується.

Договір може передбачати право продавця на підвищення передбачених договором цін або зміну асортименту та кількості товару, що підлягає поставці, якщо дилер неналежно виконує обов'язки зі сплати товару за дилерським договором.

Дилерським договором визначаються умови отримання дилером товару для подальшої реалізації, момент виникнення права власності на товар, порядок оформлення замовлення та умови поставки товару, прийомки, умови формування цін на товар та умови оплати, підстави та порядок зворотного повернення товару в разі виявлення його недоліків та в інших випадках, визначених договором [18].

Право власності на придбане майно виникає у дилера з моменту його передачі, якщо договором не передбачено інше (на умовах відстрочки, розстрочки тощо). Договором може передбачатися право дилера на зворотне повернення товару, який відчужувач зобов'язаний прийняти у разі його непродажу роздрібним покупцям протягом визначеного договором строку шляхом зворотної купівлі-продажу за артикулами та цінами первинної поставки.

Розрахунки за зустрічну поставку товару проводяться шляхом заліку взаємної однорідної заборгованості, якщо інші форми розрахунків не передбачено договором. Дилерський договір може передбачати право відчужувача (постачальника) відізвати і зняти залишок наявного у дилера товару або вимагати зміни ціни товару, нереалізованого кінцевим (роздрібним) покупцям протягом визначеного строку з моменту поставки дилеру.

Договором може передбачатися оплата поставленого товару (чергової партії) дилером протягом визначеного строку з моменту поставки, на умовах попередньої оплати або «у міру реалізації товару». Відстрочка або розстрочка платежу може надаватися лише з письмової згоди постачальника за умови дотримання дилером строків розрахунків за раніше поставлені партії товару і «ліміту боргу», під яким розглядається максимально можлива загальна сума заборгованості за товар, поставлений з відстрочкою платежу, що діє протягом визначеного строку (квартал тощо) і визначається з урахуванням товарообороту за попередній аналогічний період, та інших обставин, визначених договором.

Зміст умови «у міру реалізації товару» становить обов'язок дилера продати товар у розумний строк, що визначається з урахуванням нормально-необхідного строку реалізації «розумним» дилером за аналогічних або максимально подібних умов, і сплатити продавцю ціну товару негайно після його продажу роздрібному покупцю [19, с.109]. У цьому випадку продавець має право пред'явити вимогу про оплату товару лише у разі пропуску розумного строку внаслідок недобросовісності дилера, а не у будь-який час після передачі товару дилеру. Тягар доказування пропуску розумного строку реалізації внаслідок недобросовісності дилера покладається на продавця шляхом доведення порушення умов договору щодо конкретно визначених строків або надання доказів недотримання розумності звичайних строків за подібних умов, з урахуванням об'єктивного критерію застосування правила «розумної людини» (чи «доброго господаря»), або суб'єктивного критерію оцінки розумності дій дилера щодо унікальних товарів (послуг) дилера, в інших випадках неможливості порівняння оцінюваних дій з їх абстрактним «зразком».

Для цього надаються конкурентні матеріали з практики строків реалізації інших дилерів або виявляються недоліки в організації реалізації товару стосовно реклами, пошуку роздрібних покупців, розміру ціни тощо.

Зазвичай дилерський договір містить також положення про порядок використання фірмового найменування постачальника, проведення реклами і маркетингу, відповідальність сторін тощо.

Як правило, дилерські договори укладаються на доволі тривалий термін. Практика свідчить, що термін дії договору з дилером складає від одного року до п'яти, а інколи і більше.

І ще на один досить суттєвий момент необхідно звернути увагу сторонам дистриб'юторського договору. Це - якість товару, розгляд претензій з якості та проведення післяпродажного обслуговування і гарантійного ремонту. В договорі слід зазначити, на кого переходять обов'язки з перевірки якості товару та проведення гарантійного ремонту, порядок надання доказів неякісності товару та порядок приймання товарів неналежної якості.

Це тільки основні положення, які необхідно зафіксувати в дилерському договорі. Але, оскільки схем роботи виробників з дистриб'юторською (дилерською) мережею є дуже багато, то сторони договору самі вирішують, які питання необхідно до нього включити.

1.4 Правомірність обмеження здійснення права власності за дилерськими угодами

Актуальним є питання правомірності обмеження здійснення права власності за дилерськими угодами в контексті передбаченого ч. 7 ст. 319 і ч. 2 ст. 321 ЦК України положення про припустимість обмежень його здійснення лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Обмеження здійснення права власності слід відрізняти від обмеження права власності. Право власності -- найбільш широке, найбільш повне право на річ, обмеження якого можливі лише ззовні, тобто встановлюються законом. Здійснення права власності, крім закону, може бути обмежене такими правами та законними інтересами третіх осіб, які існують поза відносними правовідносинами з власником і зумовлюють виникнення речового права -- сервітуту, права господарського відання тощо чи пов'язані з іншими абсолютними правами -- недоторканності особистості, житла, власності тощо. Тому розпорядчий акт власника, що не суперечить закону, не може бути визнаний недійсним лише на підставі зобов'язання про ту саму річ, яке виникло раніше. У зв'язку з цим Г.Ф. Шершеневич слушно зазначає, що « продавець зберігає право на продану річ до передачі і тому може знову продати її і тим самим позбавити покупця придбаного права, якому залишиться лише право вимагати винагороди». Якщо після передачі майна, але до реєстрації переходу права власності продавець розпорядиться річчю, він несе (договірну) відповідальність за невиконання нового договору про відчуження. Перевага старому договору надається не у зв'язку з речовою природою, а із забезпеченням володіння, наявного у покупця [20, с. 183].

Дилер має право розпорядитися придбаним від продавця товаром іншим чином, ніж передбачено умовами дилерського договору. У цьому випадку права кредиторів (постачальника і третьої особи -- покупця) підпорядковуються правилу старшинства, але володілець матиме перевагу перед усіма. Заподіяні кредитору-постачальнику внаслідок невиконання договору збитки відшкодовуються боржником-дилером.

Обмеження здійснення права власності дилера не виникає, оскільки можливість обмеження речового права будь-яким зобов'язанням виключена в принципі. Обмеження здійснення права власності дилера ґрунтуються на зобов'язальному правовідношенні і не суперечать передбаченому ст. 316 ЦК України поняттю права власності як права особи, яке вона здійснює за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Хоч би як були обмежені окремі здатності власника, панування його над річчю не зникає. Після усунення обмежень право власності відновлюється в повному обсязі. Лише поняття власності не приймає ідею обмеження. Законом або за волею самого власника на підставі прийнятих на себе договірних зобов'язань можуть бути обмежені окремі правомочності «шляхом ускладнення їх здійснення або тимчасової неможливості їх реалізації» [21, с.5].

Будь-яка власність, у тому числі дилера, є вільною лише від обмежень, які є неприпустимими на підставі положень актів публічної влади, а також у разі, якщо їх неприпустимість для сторін випливає з їх змісту або суті відносин між сторонами правочину. Інші обмеження у здійсненні права, які приймає на себе власник (у цьому випадку дилер), є правомірними.

Предметом законодавчого регулювання, нав'язаної зверху регламентації, можуть бути не всі правовідносини, до яких належать і відносини щодо обмеження здійснення права власності за волевиявленням самого власника. Відносини дилерства виникли немовби самі собою і довільно, породжені самим цивільним оборотом, безпосередньо учасниками цивільного обороту, на практиці довели свою ефективність і мають застосовуватися їх учасниками на основі правового звичаю як найбільш адекватної форми права у зазначеній сфері цивільних відносин, що не допускає будь-якого волюнтаризму, оскільки «останній не лише неприпустимий, він просто не має сенсу».

У зазначеній сфері цивільних відносин лише звичай, з притаманною йому витребуваністю цивільним оборотом та ефективністю в застосуванні, має замінити закон, оскільки все більше ускладнення, урізноманітнення і постійні зміни форм зазначених відносин посередництва неможливо врегулювати правовими нормами, з притаманною закону властивістю усувати невизначеність і передбачуваність. Звичаї в цій сфері відіграють первинну роль, а закони виконують вторинну, позаштатну функцію. Тому звичаї ділового обороту можуть встановлювати правила, відмінні як від диспозитивних, так й імперативних положень норм закону, оскільки під нормою слід розуміти будь-яку правову норму (а не лише закріплену в акті законодавства). Правило звичаю має прирівнюватися за своєю юридичною силою до норми закону, що, зокрема, визнано доктриною цивільного права Франції та Німеччини і має бути відображено в ЦК України шляхом закріплення в ч. 2 ст. 7 положення про застосування у цивільних відносинах звичаю, що суперечить актам цивільного законодавства [22, с.34].

Обмеження здійснення права власності дилера, незважаючи на їх виникнення не на підставі прямої вказівки закону, а на підставі волевиявлення сторін договору, мають визнаватися правомірними через «самозаконність» волі власника, оскільки така воля відповідає звичаям ділового обороту. Дилерська угода регулює відносини, що врегульовані актами цивільного законодавства, а звичаєм ділового обороту у сфері економічного посередництва, обмеження здійснення права власності дилера випливає із сутності зобов'язань реалізації товарів дилером, використання яких має усталений характер, підтримується судовою та іншою правозастосовною практикою, отже, свідчить про те, що цей правовий звичай не суперечить актам цивільного законодавства.

У зв'язку з цим в літературі дилерський договір небезпідставно розглядається як «змішаний фідуціарно-ризиковий правочин продажу-послуги з оплатного відчуження майна, обтяженого фідуціарним зобов'язанням його подальшої реалізації третім особам».

Правова сутність дилерського договору полягає в придбанні дилером у власність товарів у продавця (виробника, постачальника), юридично обтяженого фідуціарним зобов'язанням його наступного перепродажу на користь третіх осіб -- клієнтури дилера. Дилер набуває цільове право власності, оскільки правовий титул на товар юридично пов'язаний і обмежений метою дилерської угоди.

Зміст дилерського договору як змішаного договору продажу-послуги полягає в переході до дилера права власності на товар, переданий продавцем дилеру, який є виконавцем послуги у вигляді діяльності з реалізації придбаного товару на визначених договором умовах. На відносини з дилерського договору поширюються положення ЦК України про надання послуг у частині, що не суперечать нормам про купівлю-продаж.

РОЗДІЛ ІІ. КЛАСИФІКАЦІЯ ДИЛЕРСЬКИХ ДОГОВОРІВ

2.1 Види дилерських договорів

Залежно від виду дилерський (дистриб'юторський) договір може мати певні особливості, які розглянемо далі.

· Договори про виключний збут

Договір про виключний збут є угодою, в якій одна сторона - постачальник надає іншій стороні - дистриб'ютору певну територію, на якій дистриб'ютор має сконцентрувати свої зусилля з продажу товару, а натомість постачальник бере на себе обов'язок не поставляти визначених договором товарів іншому дистриб'ютору, який діє на цій же території, або працювати на цій території самостійно[ 23].

За наведеним дилерським договором на дилера можуть бути покладені такі обмеження його прав:

1.обов'язок не виробляти або збувати товари, які конкурують з договірними товарами;

2.обов'язок одержувати товари тільки від постачальника;

3.обов'язок, який забороняє пошук споживачів, заснування філії або складу поза договірною територією. Це обмеження стосується заборони на активну торгівлю, тобто рекламування і збору замовлень споживачів поза договірною територією. Проте пасивна торгівля не заборонена, що дозволяє виконувати замовлення споживачів, які надійшли із-за меж договірної території.

Постачальник може зобов'язувати виключного дистриб'ютора:

1. купувати повний перелік товарів чи визначену мінімальну кількість;

2. продавати договірні товари під торговою маркою або запаковані згідно з вказівками постачальника;

3. вживати необхідних заходів, які сприяють збільшенню продажу товарів і, зокрема:

· рекламувати;

· підтримувати збутову мережу чи запаси товарів;

· надавати споживче і гарантійне обслуговування;

· наймати навчений персонал.

Виключний дистриб'юторський договір може передбачати, що він стосується не тільки товарів виробника, а й товарів зв'язаних з ним осіб. Під зв'язаними особами слід розуміти: підприємства, на яких постачальник прямо чи опосередковано: володіє більш ніж половиною капіталу чи ділових активів; має більше половини уставного капіталу; має повноваження призначати більше половини членів спостережної ради, ради директорів чи інших органів, які представляють підприємство; має право управляти підприємством.

Сторонам дилерського (дистриб'юторського) договору заборонено під загрозою порушення антимонопольного законодавства країни роботи дилера (дистриб'ютора) обмежувати його право самостійно і незалежно від виробника визначати ціну товару, умови ведення господарської діяльності, вибір кінцевих споживачів тощо.

Варто зауважити, що всі обмеження, які покладаються на сторони за дилерським договором, є дійсними тільки протягом строку його дії. Застереження щодо заборони постдоговірної конкуренції, включене до виключного дилерського договору, порушує антимонопольне законодавство і вважається недійсним.

· Дилерські договори про виключні закупки

Дилерський (дистриб'юторський) договір виключної закупки є правочином, в якому одна сторона - дилер погоджується закупати договірні товари тільки у другої сторони - постачальника чи пов'язаної з ним особи або у іншої особи, якій постачальник доручив продаж товарів. Постачальник, у свою чергу, має право поставляти договірні товари іншим дистриб'юторам, що діють на тій самій території, що і первісний дистриб'ютор продажу товарів. При цьому дилер не обмежений договірною територією і може збувати товар будь-якому кінцевому споживачу, який знаходиться як на договірній території, так і за її межами.