Психологізм дійових осіб шекспірівських п’єс

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Криворізький педагогічний інститут ДВНЗ "КНУ"

Факультет української філології

Кафедра української мови

Індивідуальне навчально-дослідне завдання

Психологізм дійових осіб шекспірівських п'єс

Виконала:

студентка гр.УМЛ-14

Яблонська О. Ю.

Перевірила:

Яременко Н.В.

Кривий Ріг 2015



Зміст

Вступ

1. Періодизація творчості

2. Поняття психологізму

3. Трагедія "Гамлет" як найяскравіший приклад дослідження психологізму персонажів

3.1 Схематизація образної системи трагедії

3.2 Психологічний аналіз дійових осіб трагедії

3.3 Внутрішній монолог як прийом визначення психологізму

Висновки

Список використаної літератури

шекспір психологізм монолог гамлет



Вступ

Вільям Шекспір належить до тієї категорії письменників, яких слід вважати позачасовими або навіть надчасовими класиками світової літератури. Його шедеври, перекладені багатьма мовами світу, вже протягом чотирьох століть привертають увагу читацького та глядацького загалу. У них англійський драматург розкривав людські характери, показував трагедії життя, стимулюючи осмислення "вічних" питань. Тому актуальність даної теми полягає у тому, що вивчення психологізму героїв творів Шекспіра частково може відповіді на "вічні" питання людству, яке вже протягом чотирьох століть знаходить найяскравіше втілення самих себе. Тож і сьогодні не втрачають актуальності слова, сказані ще у ХІХ столітті відомим американським філософом Р.В. Емерсоном: "У наш час література, філософія і саме мислення стали шекспірівськими. Його думка - це той горизонт, поза який наш сьогоднішній зір не сягає".

Традиційно у процесі пообразного аналізу основна увага приділяється головним персонажам, оскільки, за законами літератури, у долях головних героїв художньо віддзеркалюється авторська думка, відтворюється основний конфлікт твору. Проте, будь який літературний герой, другорядний чи позасценічний, у літературному творі є дієвою особою і носієм певної історичної свідомості.

У літературі останніх років з'явилися твори,в яких другорядні за класичним сюжетом герої посідають перші місця і починають грати головні ролі. Так, Розенкранц і Гільденстерн є головними героями п'єси Т. Стоппарда "Розенкранц і Гільденстерн вже мертві", Гертруда і Клавдій - герої оповідання Дж. Апдайка, а Гораціо став головним героєм парафраза Б. Акуніна "Гамлет".

Метою індивідуального навчально-дослідного завдання є розгляд світогляду Вільяма Шекспіра, який втілений у героях його п'єс, зокрема у трагедії "Гамлет".

Завдання:

- дослідження періодизації творчості драматурга, адже у кожному із періодів можна споглядати різне світосприйняття, що значною мірою вплинуло і змалювання характерів героїв;

- розгляд терміну "психологізм", його форм, засобів та прийомів визначення;

- схематично подати образну систему трагедії "Гамлет";

- глибокий психологічний аналіз персонажів трагедії "Гамлет".



1. Періодизація творчості

Досліджуючи психологізм дійових осіб у п'єсах видатного англійського драматурга, потрібно зважувати на те, саме в який час писалася кожна з п'єс, адже кожен із періодів творчості Шекспіра має різний характер та сприйняття світу. Так, перший період прийнято називати оптимістичним, тому що у творах переважає радісне сприйняття життя, автор не уникає змалювання темних та негативних рис дійсності, життєрадісних, соціальних суперечностей, але він впевнений, що зло можна подолати, вірить у торжество розумного і доброго. А вже другий період є трагічним, коли драматург заглибився в аналіз суперечностей людського життя і створив усі свої великі трагедії. Загальний характер третього періоду - повна усвідомлена відмова від реалізму і відхід у романтичну фантазію - закономірно трактується шекспірознавцями як розчарування драматурга в гуманістичних ідеалах, визнання неможливості досягнення гармонії.

Літературна спадщина Шекспіра складається з 37 п'єс, поем "Венера та Адоніс", "Зганьблена Лукреція" та 154 сонетів. П'єси написані білим віршем, але використовується в них і проза. Чергування вірша і прози продумане, зумовлене як характером життєвого матеріалу,так і естетичними завданнями

Отже, перейдемо до більш детального розгляду періодів творчості Вільяма Шекспіра, та визначимо у них особливості та характер п'єс.

Весь творчий шлях Шекспіра - проміжок з 1590 по 1612 рр. зазвичай поділяють на три періоди.

Перший період (1590-1600 рр.) Він припадає на роки інтенсивного соціально-економічного й культурного розвитку країни.

Твори першого періоду
Хроніки	Комедії	Трагедії	Поеми	Лірика
Генріх VI..1590-1591 Річард III..1593 Річард II..1595 Король Джон.1596 Генріх IV ч. 1 1596 Генріх IV ч.2. 1598	Комедія помилок.. 1592 Приборкання норовливої 1593 Два веронці.. 1594 Марні зусилля кохання. 1594 Сон літньої ночі 1595 Венеціанський купець. 1596 Віндзорські жартівниці.1597 Багато галасу з нічого..1598 Як вам це сподобається.1599 Дванадцята ніч. 1599-1600	Тіт Андронік. 1594 Ромео і Джульєтта.1595 Юлій Цезар...1599	Венера і Адоніс.1592 Зганьблена Лукреція.1593	Сонети 1592-1598

Тема майже всіх комедій Шекспіра - любов, її виникнення і розвиток, опір та інтриги оточуючих і перемога світлого молодого почуття. Дія творів відбувається на тлі прекрасних пейзажів, залитих місячним або сонячним світлом. Таким постає перед нами чарівний світ комедій Шекспіра, здавалося б, далекий від веселощів. Шекспір має велику здатністю, талановито з'єднувати комічне (поєдинки в дотепності Бенедикта і Беатріче в "Багато шуму з нічого", Петруччо і Катаріна з "Приборкання норовливої") з ліричним і навіть з трагічним (зрада Протея у " Два веронці ", підступи Шейлока в "Венеціанському купці"). Персонажі Шекспіра разюче багатогранні, в їх образах втілені риси, характерні для людей епохи Відродження: воля, прагнення до незалежності, життєлюбність. Особливо цікаві жіночі образи цих комедій - рівні чоловікові, вільні, енергійні, активні і нескінченно чарівні. Комедії Шекспіра різноманітні. Шекспір використовує різні жанри комедій: романтична комедія ("Сон в літню ніч"), комедія характерів ("Приборкання норовливої"), комедія положень ("Комедія помилок").

Жанр драматичної хроніки властивий тільки англійському Ренесансу. Швидше за все, так вийшло тому, що улюбленим театральним жанром раннього англійського середньовіччя були містерії на світські мотиви. Драматургія зрілого Відродження формувалася під їх впливом; і в драматичних хроніках збережені містеріальні риси: широке охоплення подій, безліч персонажів, вільне чергування епізодів. Однак на відміну від містерій, в хроніках представлена не біблійна історія, а історія держави. Тут, по суті, він теж звертається до ідеалів гармонії, але гармонії саме державної, яку бачить у перемозі монархії над середньовічною феодальною усобицею. У фіналі п'єс торжествує добро; зло, який би не страшний і кривавий був його шлях, скинуте.

Таким чином, у перший період творчості Шекспіра на різних рівнях - особистісному та державному - трактується головна ренесансна ідея: досягнення гармонії і гуманістичних ідеалів.

Другий період (1601-1608 рр.) Саме в цей період драматург досягає вершини своєї творчості. Він припадає на час поглиблення соціально-політичних суперечностей у країні. Уже на межі XVI-XVII ст.. політика королівської влади набула відверто реакційного характеру, становище народу погіршувалося, зростала пауперизація, пуританська буржуазія, набираючи все більше сили, відверто вороже ставилася до гуманізму. З усією виразністю виявилась невідповідність суспільних відносин гуманістичним ідеалам. Віра в їхню реальність, яка живила гуманістичну думку, похитнулася. Виразно визначились на пізньому етапі й суперечності самого гуманізму. Все це позначилося й на духовній еволюції Шекспіра, зумовило зміни в його умонастрої та творчості. Тепер він зосередився на трагічних проблемах дійсності і творив переважно в жанрі трагедії. Трагічне світосприйняття відбилося й у написаних в цей період трьох комедіях. Проте зосередженість на трагізмі життя, змалювання непоборних суперечностей та конфліктів дійсності не означали відхід Шекспіра від гуманізму. І в трагедіях він залишався вірним високим ідеалам, не втрачав життєстверджуючого погляду на світ і змальовував його складний художній образ,виходячи з гуманістичних позицій.

Дія трагедій розвивається не у вузькій сфері приватного життя, а виводиться на широкий простір історичних, соціальних конфліктів, охоплює різноманітні явища дійсності, добрі й лихі начала в ній, високе і низьке, страшне і смішне. З цим пов'язане й властиве трагедіям Шекспіра вільне змішання стилів, чергування віршової і прозової мови.

Тут трагедія полягає не тільки в зіткненні особистості і суспільства, а й у внутрішніх протиріччях в душі героя. Проблема виводиться на загальний філософський рівень, причому характери залишаються надзвичайно багатогранними і психологічно об'ємними. При цьому дуже важливо, що в великих трагедіях Шекспіра повністю відсутнє фаталістичне відношення до року, який зумовлює трагедію. Головний акцент ставиться на особистості героя, який формує свою долю і долі оточуючих.

Найповніше геній, Шекспіра виявився у великих трагедіях "Гамлет", "Отелло", "Король Лір", "Макбет".

Твори другого періоду
Трагедії	Комедії
Гамлет.1601 Отелло. 1604 Король Лір. 1605 Макбет. 1606 Антоній і Клеопатра..1607 Коріолан.. 1607 Тімон Афінський..1608	Троїл і Крессіда.1602 Кінець діло вінчає..1603 Міра за міру..1604

Третій період (1608-1612 рр.) Це - поетичні казки, що ведуть від реальності у світ мрії. Повна усвідомлена відмова від реалізму і відхід у романтичну фантазію закономірно трактується шекспірознавцями як розчарування драматурга в гуманістичних ідеалах, визнання неможливості досягнення гармонії. Цей шлях - від переможно-радісної віри в гармонію до втомленого розчарування - фактично пройшло і все світосприйняття Ренесансу. Значне місце в драмах посідає казково-фантастичний елемент. Дія в них відбувається у легендарній країні, в світі незвичайного, казково-фантастичного, де добрі начала життя незмінно перемагають сили зла. Та це не означало відходу митця від дійсності -- Шекспір всюди зберігає почуття реальності і твердо стоїть на її ґрунті, змальовуючи реальні конфлікти історичної дійсності. Великий гуманіст залишився вірним гуманістичним ідеалам, але як реаліст не бачив можливості здійснення їх у сучасному йому суспільстві,тому переносив позитивне розв'язання життєвих протиріч у світ незвичайного. "Шекспір не знав і не міг знати шляхів до створення ідеального ладу. Він був певний тільки одного: людям потрібне інше життя, ніж те, на яке вони засуджені, вони варті того, щоб нові обставини були для них створені, і запорукою такої можливості є те краще, що було в людській природі. Це й втілене в його останніх п'єсах" - пише у своїй відомій праці "Творчість Шекспіра" радянський літературознавець Анікст Олександр.

Твори третього періоду
Романтичні драми (трагікомедії)	Історична драма
Перікл. 1609 Цимбелін. 1610 Зимова казка.. 1611 Буря.. 1612	Генріх VIII.



2. Поняття психологізму

Перш ніж досліджувати психологізм персонажів у п'єсах Вільяма Шекспіра, потрібно звернутися до визначення поняття терміна. Так словник української мови подає наступне визначення:

1. Поглиблене зображення психічних явищ, душевних переживань; глибокий психологічний аналіз.

2. Суб'єктивно-ідеалістичний напрям у філософії, який вважає психологію основною філософською наукою.

Аналізуючи дану теми, ми використовуємо насамперед перше значення терміна.

У літературному творі психологізм являє собою сукупність засобів, що використовуються для відображення внутрішнього світу героя - для детального аналізу його думок, почуттів і переживань. Цей спосіб зображення персонажа означає, що автор ставить перед собою завдання показати характер і особистість героя безпосередньо з психологічного боку, і зробити такий спосіб усвідомлення героя основним. Найчастіше способи зображення внутрішнього світу героя ділять на "зсередини" і на "ззовні". Внутрішній світ персонажа "зсередини" зображується за допомогою внутрішніх діалогів, його уяви і спогадів, монологів і діалогів із самим собою, часом - через сни, листи та особисті щоденники. Зображення "ззовні" полягає в описі внутрішнього світу персонажа через симптоми його психологічного стану, які виявляються зовні. Найчастіше це портретний опис героя - його міміка і жести, мовні звороти і манера розмови, також це включається в себе деталь і опис пейзажу, як зовнішнього елемента, що відображає внутрішній стан людини.

Л. Каневська у своєму авторефераті одна із не багатьох, хто намагається "розкласти по поличках" термінологічне і понятійне нагромадження "психологізму" в літературі. Так, художні прийоми і засоби втілення психологізму у неї "доцільно класифікуються як специфічні, властиві кожній формі психологічного зображення". Причому цих форм вона виділяє дві - інтервентну та екстервентну. Екстервентна (непряма) форма психологічного зображення відтворює думки й емоції персонажів, динаміку їхніх внутрішніх змін шляхом змалювання душевних порухів через зовнішні візуалізовані й озвучені вияви: мову міміки і жестів, зовнішній мовленнєвий дискурс, змалювання довколишнього середовища. Форма екстервентного психологізму функціональна у низці засобів психологічного зображення, як-от: психологічний портрет, пейзаж, інтер'єр та екстер'єр, зовнішній дискурс мовлення персонажів. Інтервентна форма психологічного зображення передбачає безпосереднє (пряме) відтворення психічних процесів - як рефлексивних, так і емоційних.

Реалізація форм психологізму за допомогою прийомів та засобів
Пряма форма (інтерветна)	Непряма (екстервентна)
- внутрішній монолог - внутрішній діалог - психологічне авторське зображення - сни, марення - сповідь - "потік свідомості"	- жести, рухи, пози, міміка - інтонація - психологічний портрет - психологічний пейзаж - психологічний інтер'єр, екстер'єр - психологічна деталь



3. Трагедія "Гамлет" як найяскравіший приклад дослідження психологізму персонажів

3.1 Схематизація образної системи трагедії

Прагнучи до повного усвідомлення характеру взаємозв'язків між художніми елементами літературного твору, необхідно проаналізувати не тільки магістральні сюжетні лінії та позиції головних героїв. Цікавими для дослідника стають додаткові сюжети, долі і дії другорядних героїв. Подібний підхід дає змогу відкрити нові , не менш важливі аспекти у процесі сприймання , аналізу та розуміння твору. Спробуємо розглянути трагедію крізь стосунки, ставлення до Гамлета другорядних героїв.

Простір трагедії - це багатовекторна структура , майже кожен вектор якої унаочнює існуюче протистояння головного героя і певних персонажів п'єси . Всі герої у "Гамлеті" постають безпосередніми учасниками драматургічного дійства і можуть бути об'єднані в своєрідні пари за ознаками як схожості, так і антагоністичності. Проте єднання чи протистояння героїв трагедії є рухливим, ситуативним і відбувається за ознаками родинних зв'язків та долі, спільних інтересів або позицій.

Умовно перший вектор на полі драматичного конфлікту представлятимуть Клавдій і Гертруда. Мати й дядько головного героя трагедії - правителі, які узурпують владу, хоча, за традиційною інтерпретацією , Гертруда найчастіше сприймається як мимовільна жертва. І Гертруда, і Клавдій можуть виступати як антиподи.

Другий - Полоній і Озрік. Канцлер Данського королівства, який перебуває на верхівці феодального суспільства, і дрібнопомісних дворянин, погана копія талановитого інтригана, єднаються в готовності виконати будь-який наказ влади, не забуваючи про свою користь.

Третій - Офелія і Лаерт - дочка й син Полонія,чия доля безпосередньо пов'язана із вчинками Гамлета. За традиційною версією, Офелія і Лаерт - жертви, маріонетки або мимо вольні прислужники влади.

Четвертий - Гораціо, Розенкранц і Гільденстерн - товариші Гамлета по навчанню у Віттенберзькому університеті. У переліку дійових осіб Гораціо зазначений як друг принца. Він завжди поруч із ним, окрім тих моментів, коли з'являються Розенкранц і Гільденстерн. Цих героїв також вважає своїми друзями, проте, на думку глядачів (читачів) , вони приймають бік влади і стають виконавцями наказів. Майже повна відсутність персоніфікаційних ознак дає можливість сприймати їх як одного героя.

П'ятий - принц Фортінбрас. Гамлет не зустрінеться з ним на сцені, однак відчуття того, що Фортінбрас є своєрідним двійником головного героя, не зникає . Деякі події життя норвезького принца збігаються з історією принца Гамлета (як, до речі, із історією Лаерта), проте життєві пріоритети кожен визначає по - своєму. У реальному просторі трагедії Фортінбрас може бути парою своєму батькові. вбитому королем Гамлетом, самому Гамлету і Лаертові.

Поза системою реально діючих героїв залишається персонаж, який інспірує зав'язку головної сюжетної лінії. Це Привид, Тінь батька Гамлета. Сфера реалізації цього персонажа обмежується спілкуванням з Гамлетом. Привід підштовхує принца Гамлета до активних дій. Події, що відбулися до початку вистави, переводяться у площину морального вибору і спонукають героя до визначення пріоритетів буття, до пошуків та утвердження , навіть ціною життя, нової системи цінностей.

Проте дослідниками розглядається й інший варіант можливої схематизації образної системи трагедії:



За будь-яким варіантом розгляду трагедії роль другорядних персонажів у розумінні подій, думок та вчинків головного героя є значущою, а розкриття багатошаровості художньої площини твору було б можливим без врахування своєрідних схрещень думок і позицій головного і другорядного героїв. "Між персонажами, - читаємо у літературному коментарі О.А. Анікста, - проглядаються нитки зв'язку. Нічого в трагедії не ізольовано, все взаємопов'язано, людські долі схрещуються, і Гамлет не тільки те, що він сам по собі, але й який він у своїх стосунках з іншими.

3.2 Психологічний аналіз дійових осіб трагедії

Задзеркалля принца Гамлета. На початку п'єси глядач дізнається про відхід у небуття короля Гамлета. Проте герой знову з'являється в реальному світі - як Привід.

За сюжетом він - каталізатор руху конфлікту трагедії: сповіщає Гамлета про те, що той має стати своєрідним правонаступником посмертних справ свого батька. Він підштовхує героя до кроків, що активізують його розлад із собою і світом. Він змушує шукати істину про смерть батька, короля Гамлета, і зраду дядька, короля Клавдія. Якщо згадати, що принц, і його батько мають одне ім'я, то здається, принц приречений продовжувати життя і справи короля Гамлета. Сюжетом трагедії Гамлета нібито передбачена роль тіні батька, його знаряддя у боротьбі зі злом. Проте аналіз першого акту дає підстави стверджувати, що Гамлет деякою мірою є ідейним антиподом Привида, оскільки заперечує помсту як акт відплати. Гамлет, душа якого усвідомила необхідність змін, не може керуватися моральними законами минулого. Він відмовляється здійснити покарання без доведення факту злочину. Розмірковуючи про природу людини, молодий герой в одному з монологів говорить про пріоритетність моралі та духовності і тим самим підтверджує орієнтацію на цінності нового часу.

Важливим для аналізу творів є питання, чому Гамлет здатний бачити потойбічне? На початку дії Привида спостерігають і Марпелл, і Бернандо, і Гораціо, але дух відмовляється від діалогу з ним. Потойбічне відкривається тільки принцові. "...Уява небезпечна для слабких", - стверджує привид, доводячи, що Гамлет не є слабим. Йому відкривається більше, ніж усім іншим.

Нова гуманістична свідомість не одразу починає панувати в людських душах. Якщо "за часів батьків" цінністю були власність і влада, то для принца Гамлета основа порядку та запорука справедливості - це мораль. У традиційних інтерпретаціях шекспірівської трагедії Гамлет позиціонується як представник Ренесансу, носій гуманістичної ідеї та утверджувач нової, людинолюбної моралі. Так, герой відмовляється від помсти як застарілої форми покарання. Він мріє про справедливість і намагається утверджувати її своїми вчинками. Проте (перебираючи на седе функції влади або Господа) принц, як і його предки, узурпує право на вирішення долі людини. Мето. його життя стає установлення моральних законів у країні свого батька через посоромлення (згадаємо розмови з Гертрудою й Озріком) або знищення винних, на його думку, у тому, що "підгнило щось в державі нашій Данській" Ренесансні уявлення про людську гідність, про право, розум не можуть утверджуватися через знищення людини. Для драматурга, в п'єсах вистачало кривавих сцен, це, скоріше, було аксіомою. Однак шлях героїв Шекспіра до подібного світогляду був складним і смертельно небезпечним.

Гамлет не чекає на прихід "гуманістичного ренесансного завтра", не пояснює іншим необхідність змін. Кожен персонаж трагедії перевіряється головним героєм на відповідність віянням нового часу, його високим моральним вимогам. Він власними діями намагається прискорити ходу історії, змусити світ враз переродитися. І якщо хтось розуміє Гамлета чи несвідомо відмовляється від підтримки змін, що відбуваються в сфері його духовного буття і відчуваються тільки ним, на того чекає смерть. Згадаємо Полонія і Розенкранца з Гільденстеном. Використовуючи, як йому здається, волю Провидіння, принц руйнує мораль, і фіналі п'єси гине.

Два королі. Долею Гамлета пов'язаний з обома королями - батьком і дядьком, котрі уособлюють собою данський світ. Аналіз образу Гамлета - батька важливий для розуміння змін, що відбуваються у духовному світі принца. За висловом Гамлета, батько був ідеальним королем. Відтворюючи його портрет, герой звертається до образів античності. Він згадує Гіперіона (Геліоса - бога сонця), Юпітера - (бога неба і світла), Марса - (бога війни), Меркурія - (бога торгівлі та посланця богів), підтверджуючи велич володаря. Але зовнішній опис не підкріплений відповідними спогадами сучасників. Так, Бернардо має свою думку з приводу минулого і того, що відбувається сьогодні. Характеризуючи містичні події, він пов'язує появу Привида з тим, що колись скоєно королем Гамлетом: "...був і є причиною ...воєн". Привид у розмові з Гамлетом скаржиться на те, що був "зрізаний в цвіту гріхів..., без сповіді, без мирування, нагло до суду взятий, рахунків не звівши, із скверами на плечах з усіма". Гамлет наодинці з собою має визначити: Він батька вбив, зважнілого, брутально, коли гріхи його як май цвіли. Хто знає, Боже, в чому винен він? Але, наскільки знати нам дано, йому там тяжко. свідомості померлого короля відбуваються зміни. Він стверджує, що тепер його цінностями є "життя , корона, королева". Про право, про закон, про країну Привід і сьогодні не згадує. З потойбіччя герой закликає до помсти.

Король-привид був невід'ємною частиною неідеального світу, життям якого керував багато років. Клавдій також є частиною світу короля Гамлета. Він дзеркальна копія свого брата, двійник зі знаком мінус. Герої народилися в одній сім'ї , обидва прагнуть влади, обидва готові жертвувати за неї життям (своїм і чужим), обидва кохають одну ту саму жінку. Проте Клавдія традиційне шкільне літературознавство позиціонує як головного злодія Данського королівства.

На початку трагедії повідомляється , що Клавдій носить вінець короля два місяці. Гамлет так характеризує зміни , що відбулися за цей час при дворі: мій дядько - король був живий, платять нині по двадцять, сорок, по п'ятдесят і сто дукатів за його портрети-мініатюри. Данський світ підкорився новій владі без особливих вагань. Така гнучкість пояснюється тільки одним: висока гуманістична мораль і духовність не прищеплені данському двору, а це двір короля Гамлета. Тут майже ніхто не переймається проблемами духовного буття, нікого не хвилюють проблеми світу і Всесвіту. Тут процвітають блюзнірство, підлабузництво, лицемірство, оскільки з їхньою допомогою можна зайняти тепленьке місце, отримати якісь привілеї. Згадаймо Полонія. Він служив королюю Гамлету, служить і королю Клавдію.

У монолозі короля Клавдія пріоритети життя розставляються таким чином - вінець, влада, королева ("...з-за чого вбивство це вчинив: вінець у мене, влада й королева". Ціннісна шкала Клавдія дуже схожа з ідеалами короля Гамлета. Про життя як найвищу цінність Клавдій ( на відміну від Привида) не згадує. Для нього це не є очевидним, і тому він легко вирішує долі інших, навіть принца Гамлета, племінника, який може відібрати і нього корону.

Гамлет стверджує, король Клавдій - "убивця і падлюка, раб, ...блазень, крадій держави й влади , злодій, який корону вкрав дорогоцінну, ... король з ганчір'я і латок". Подібні емоції оцінки впливають на свідомість глядача (читача), формують ставлення до фактів, до особистості героя. Але оцінка, яку Гамлет дає королю, сприймається як емоційна реакція сина на смерть батька та заміжжя матері його відчуттям, між об'єктивно доведеними фактами. Важливі доповнення до характеристики нового короля знайдемо в єдиному монолозі - сповідав Клавдія.

Клавдій нечасто залишається наодинці із собою, а відкритим, з "очами повернутими в себе", читач бачить цього героя тільки один раз. Визнаючи свою гріховність, король шалено картає себе: "О, гріх мерзенний мій! ...На ньому найдавніше із проклять - братовбивство". Він знає ціну суспільству("в лихому колі цього світу рукою золотою суд відводить, і часто сам купується закон гріха ціною..." Він розуміє, що йому не відмолити гріх убивства, що небо не підкупити пустими словами чи золотом, на противагу суду людському. Він знає, що прощення неба можна отримати тільки за однієї умови - відмовитись від того, що добуто шляхом злочину, а цього Клавдій зробити не може і не хоче. Коли людина є рабом пристрасті і земні бажання ставить вище за чистоту своєї душі, молитва марна: слова летять, думки внизу лежать, слова без них у небо не злетять. В тім, Клавдій не позбавлений спостережливості. Підслуховуючи розмову Офелії і Гамлета, король єдиний з усіх зрозумів - принц не божевільній.

Нинішній володар Данії обачливий і холоднокровний у момент обмірковування майбутнього вбивства Гамлета. Подібна ситуація для нього природніша за протистояння натовпу чи вирішення державних справ. Він інтриган, якому в наслідок добре продуманої, підготовленої проведеної кривавої інтриги дісталася корона, трон і королева. Операції подібного роду для нього-зручна форма керування суспільним і політичним життям (згадаймо листи Клавдія норвезькому королю з проханням зупинити Фортінбраса або англійському - теж з проханням зупинити - тепер вже Гамлета).

Аналіз позицій героїв в трагедії з урахуванням історичного підґрунтя дає змогу виявити спільне між королем Гамлетом і Клавдієм. За певної різниці данські королі схожі. Вони віддають перевагу силі, знищують життя інших, знищують своє майбутнє і майбутнє свого роду.

Перша жертва. Майже кожен другорядний герой трагедії Шекспіра, реалізуючи свою життєву мету, потрапляє в ситуацію протистояння з Гамлетом. У творі є кілька яскравих прикладів , які свідчать про смертельну рішучість молодого героя реалізувати своє завдання і прискорити прихід та становлення нового. На шляху захисту моралі першою жертвою Гамлета стає Полоній - канцлер колишнього і теперішнього короля.

До речі, Полоній свого часу теж, як Гамлет, Розенкранц і Гільденстерн, навчався в університеті. Тобто, на думку драматурга, сама по собі освіченість не утримує людину від підлості та зради, не гарантує автоматичного морально акцентованого формування внутрішнього світу, розвитку чи зміцнення духовності його володаря. Усе життя намагаючись прислужитися своїм володарям(байдуже, кому - Гамлету чи Клавдію), Полоній у своєму бажані бути при владі доходить до краю, навіть смерть він прийме за короля. Ляльковість ситуації унаочнює фантасмагорію мрії вельможі :за хвилину до смерті його прийняли за короля.

Полоній - істинний васал, він виконує волю свого сюзерена, проти ревно охороняє і власні інтереси. Царедворець зі стажем, він легко нехтує моральними правилами, формально згадуючи про них тільки в ритуальній батьківській розмові. Канцлер не вважає , що , збираючись підслуховувати розмову Гамлета та королеви, він порушує якісь правила. Вони для цього взагалі не є чимось суттєвим, тобто чимось таким, за що людина може поплатитися життям. Для нього важливіше інше: дізнатися, що в думках принца, та прислужитися королю. Але Гамлет живе за іншими правилами. Принц упевнений: похитнеться мораль - згине держава, тому і бере на себе відповідальність за все, що відбувається: "Наш вік звихнувсь. О доле зла моя! Наш вік повинен виправити я".

Гамлет убиває Полонія випадково. Проте рішучість убити того, який підслуховує чужі розмови, є свідченням впевненості героя у своєму праві боротися за дотримання моральних правил навіть у такій спосіб. Дізнавшись про помилку (за ковдрою - не Клавдій, а Полоній), принц сприймає смерть канцлера лише я к справедливе покарання за підлий вчинок.

Гамлет вважає, що він діє за дорученням Бога. Думка про власну відповідальність за скоєне з'являється , проте вона не чітко структурована.

Герой здогадується, що йому доведеться відповідати, проте не замислюється над тим, яким чином він заплатить за скоєне. Через деякий час, намагаючись уберегти, врятувати від отрути двору та тиску суспільства кохану Офелію, принц уб'є її віру в кохання як порятунок, зруйнує її духовний світ. Загибель Офелії деякою мірою, стане наслідком, своєрідним рахунком, який Небо пред'явить Гамлету . Пізніше рука Гамлета наблизить і смерть Лаерта.

Смерть Офелії і Лаерта - остання сторінка історії родини Полонія. Чи не є це своєрідним покаранням Провидіння?

Мати чи королева?Для всіх героїв трагедії "влада" є одним з ключових понять. Долі жінок - героїнь твору - також пов'язані з різними атрибутами, ознаками, загрозами влади. Багато хто з літературознавців сприймає матір Гамлета як жертву обставин. Однак Гертруда - королева - вчора і сьогодні. Втративши чоловіка, вона зберегла трон. Але якою ціною? Дехто стверджує, що не розпізнала істинного характеру , того у чиї руки віддала свою долю. Чи є підстави погодитися з такою думкою?

Визнаючи позицію Гертруди у конфлікті, неможливо не звернутися до історичних реалій часу. Літературознавці неодноразово доводили, що Клавдій здійснює вбивство через бажання утримати владу. Проте його бажання не могло бути реалізованим тільки за допомогою кривавого вчинку, оскільки Гамлет - прямий спадкоємець престолу, і Гертруда - королева - мати - мала підтвердити права свого дорослого сина на трон - після смерті короля за політичними вимогами часу мало пролунати гасло, яке утверджувало непорушність влади "Король вмер! Вітаємо короля!" Клавдій не міг посісти на трон, не порушуючи закон, стверджують науковці.

Як королева Гертруда, матір принца, ставиться до того, що відбулося після смерті короля Гамлета? Відкрито героїня жодного разу не торкнеться у розмовах цих подій. Клавдій постійно підкреслює, що Гертруда - королева, пояснюючи причини швидкого шлюбу, називає її "держави спадкоємицею - вдовою", але це тільки слова, за законом ні у Гертруди, ні у нього прав на данський престол нема.

Заради чого переступає через права свого повнолітнього сина? Чи розуміє вона, що порушує закон? Любов - це випробування, яке не кожна людина може витримати. А може, все ж таки не тільки кохання, а і бажання влади поєднує її з Клавдієм, оскільки після коронації сина вона була б королевою тільки номінально? Не будемо стверджувати, що Гертруда зала чи брала участь у підготовці убивства свого чоловіка, проте не можемо не згадати, що вона багато втрачала через коронацію Гамлета.

Звернімо увагу на те, як реагує королева на поведінку і слова Гамлета під час зустрічі, влаштованої Полонієм.

Гамлет. Так в чому справа, мати?

Королева. Образив батька ти так тяжко, Гамлет.

Гамлет. Образили ви батька, мати.

Королева. Не відмовляй безглуздим язиком.

Гамлет. Так не питайте грішним язиком.

Гамлет. В чому річ?

Королева. Чи ти забув, хто я?

Гамлет. О ні, клянусь! Ви - королева, дядькові дружина; і - на що сталось так? - мені ви матір.

Королева. Тоді хай інші з вами поговорять!

У цьому епізоді Гертруда більше королева, ніж мати. Тільки в кінці діалогу, коли заспокоїть себе тим, що Гамлет божевільний, героїня звернеться до нього як мати ("О любий сину!). Гамлет у присутності матері не говорить про владу або про трон, він згадує про батька. Проте в думках королеви нема короля Гамлета, її колишнього чоловіка, бать кА її сина. Клавдій зайняв місце свого брата не тільки на троні, а й у серці королеви. І навіть сумніви, що посіяв Гамлет у душі королеви, зникли після того,як вона заспокоїла себе думкою про божевілля. Доводи сина не змусили її відмовитись від того, що вона отримала. І в тому Гертруда і Клавдій схожі. Королева пообіцяла сину не розповідати королю про їхню розмову, проте погодилася на його від'їзд - так спокійніше.

У сцені розмови короля з Лаертом Гертруда демонструє готовність прикрити Клавдія, захистити його, звинувативши в усіх бідах Гамлета. Проте не тільки до Клавдія стало між сином і матір'ю. Бажання влади єднає сильніше за кохання. Гертруда зовсім не нагадує нерішучу, розчавлену коханням жінку, коли Клавдій у ситуації небезпеки втрачає рівновагу і готовий запанікувати. Вона жорстоко поводиться з прихильниками Лаерта. Слова, з якими вона звертається до них стильове оформлення фрази і особливо інтонація, що допомагає розставити акценти, доводять: королева не є слабко і немічною духом. "На хибному сліду вищать, зраділи! Назад на слід, паскудні датські пси" - командує вона. Смак влади єднає Клавдія і Гертруду не менш міцно, ніж кохання. І можливо, тому королева не стає на захист принца, бо для неї він небезпечний.

Гертруда не втрачає розуму, вона кожної миті готова до рішучих дій. Однак, коли божевільна Офелія захоче зустрітися з королевою, та відмовляє. Тому що дівчина божевільна (як Гамлет) і її слова не контролюються свідомістю? Перед розмовою з Офелією Гертруда вперше промовить кілька слів про себе, оголюючи таємниці душі перед читачами. Її слова "В дурній підозрі так горить вина, що себе ж зраджує що мить вона" підтверджують: вона все розуміє, Офелія своїми піснями тривожить Гертруду , звертаючись до того таємничого, про що королева хотіла б забути. Важко шукати логіку в словах божевільної дівчини, проте не можна погодитись з думкою деяких дослідників, що в сплутаних справах її пісень відтворена лише трагічна доля Офелії, яка збожеволіла.

Вона співає про смерть: "З обличчям не вкритим його несли, ой лишенько, лишенько, лихо...сліз багато над ним пролили". Потім про кохання: "Коханий мій Робін - з ним щастя все". І знову про смерть, яка підсилює піднесеність кохання, його напругу та небезпеку. І якщо Офелія віддала коханню всю себе до кінця, то Гертруда, не бажаючи поступитися місцем на троні, зрадила одному коханню заради іншого.

Життя - за кохання, чи не зависока ціна? Тривалий час літературознавці стверджували, що Офелія - слабка жертва підступного світу.

Г. Брандес вважав, що Офелія була малодушною і зрадила Гамлета: "Вона - тихе, покірливе творіння без сили опору: це душа, котра любить, але любить без пристрасті , що надає жінці самостійності дії". О. Анкіст зазнав, що Офелія демонструвала "відсутність волі і самостійності". Дехто сприймав її як мимо вольну спільницю влади. Н. Бєляєва, пояснюючи поведінку Гамлета, пише: " ...стає зрозумілою також моральна не здатність афелії, котра, при всій її душевній чистоті і любові до Гамлета, неспроможна його зрозуміти і допомогти йому ,оскільки у всьому вірить і підкоряється нікчемному інтригану - своєму батьков". На Думку Д.С. Наливайка, образ Офелії - "один з найпоетичніших у Шекспіра". Але таким він не є з самого початку. ..Спершу Офелія здається невиразною, позбавленою індивідуальності, вона слухняна маріонетка в руках свого батька-інтригана, в ній якась штучність, що дещо нагадує механічних дівчат -ляльок Гофмана. Високою поетичністю цей образ наповнюється в сценах божевілля. Важко погодиться х цим твердженнями. Героїня виросла без матері але вона вміє постояти за себе. Офеля завуальовано, але(чи саме тому) твердо стоїть умовлянням Лаерта розірвати стосунки з Гамлетом. Однак підкорюється волі батька, тому, що не є героїнею романтичного твору і діє відповідно до закону іншої епохи.

Погодившись на зустріч при свідках (іншого не могло бути), Офелія насамперед хоче розібратися, що сталося з коханим: чи він, втративши кохання, відмовився від неї чи справді збожеволів. У розмові з принцом героїня звертається до неба: "О, допоможи йому, милосердне небо! О сили небесні, наверніть його на розум!". Його жорсткі , різкі слова Офелія не може зрозуміти, таким Гамлета вона не знала. Грубі слова принца стали для дівчини додатковим підтвердженням його божевілля. "Який високий розум зруйнувавсь! - вигукне героїня і жахнеться своєї долі.

Читач спостерігає за двома історіями божевілля: перша - імітування втрати розуму, до якого вдається Гамлет, друга - справжнє божевілля Офелії, яке символізує втечу від жорстокості й безнадійності, що після втрати коханого руйнують життя героїні. Гамлет - гравець. Його божевілля - своєрідний прояв високого акторства. Він і режисер, і виконавець написаної ним ролі. Офелія у своєму бутті все сприймає як правду, з якою не можна боротися. Вбивство Гамлетом батька є для неї останнім підтвердженням божевілля принца. Проти розум дівчини не усвідомлює, як жити без коханого. Життя без любові, без сподівань повернути Гамлета у світ реальності не має для героїні цінності. Усе, що відбулося, змушує Офелію залишити цей не справедливий світ. Смерть героїні - нещасний випадок і водночас внутрішнє бажання. Гробокоп скаже про сумні події: "Вона ж власною волею шукала свого спасіння!". Смерть нібито врятувала Офелію від подальшого руйнівного впливу жорсткого буття.

Згадаймо, книга сонетів Данте, присвячених Беатріче, мала назву "Нове життя". Видатний італієць розглядав кохання як основу нового життя. Однак у часи утвердження нової моралі втратити життя можуть і ті, які нехтують мораллю, і ті, приймаючи нові основи буття, нібито кидають виклик суспільству. Своїм життям і смертю Офелія, сама того не усвідомлюючи, утверджує безцінність людських почуттів і верховенство їх у визначенні життєвих пріоритетів, що є характерною ознакою доби Відродження.

Друзі чи васали? Самостійність головного героя трагедії стає очевиднішою. Надія читача на підтримку Гамлета в його боротьбі від дії до дії дедалі примарніша. Поява Розенкранца і Гільденстерна тільки посилює розчарування. За літературознавчою традицією, ці персонажі розглядаються як друзі Гамлета, котрі зрадили його, змовившись з владою. "Граючи до певного часу роль друзів, - читаємо у О.А. Анікста, - після вбивства Полонія вони відкрито стають поплічниками Клавдія і беруть на себе роль вартових при принці". Здається , текст трагедії дає підстави для подібного твердженні. Молоді люди прибули в Данію на запрошення короля із першої миті готові виконати будь-яке доручення свого сюзерена. У розмові з королем Розенкранц говорить: "Державці наші, владою своєю веління ваше ви могли б вдягти скоріш в наказу одяг, ніж в прохання". Гільденстерн додає: "Покору повну, все служіння вільне ми кладемо удвох до ваших ніг і ждемо наказів".

Порівняльний аналіз реплік персонажів дає підстави стверджувати: звертання Розенкранца і Гільденстерна и до принца Гамлета за формою відтворюють церемоніальне спілкування слуг зі своїм паном: "Вельмишановний принце мій!", "Улюбленіший принце!", "Ласкавий принце мій!", "Мій ласкавий принце".

У тексті трагедії поведінка героїв не індивідуалізована. Вони часто відповідають разом або один за одного (звідси їхнє "ми" як уособлення єдності і без безликості). Вони є васалами, а принц - їхній сюзерен. Подібній стиль суспільних стосунків характерний для доби середньовіччя. Однак Гамлет ставиться до Розенкранца і Гільденстерна інакше. Він у перші хвилини спілкування сприймає їх як друзів ("Мої найкращі, мої любі друзі...я радий вам"), звертається до них на імена ("Як ся маєш, Гільденстерн ..."). Як тільки принц зрозумів, що ті, кого він вважав друзями , виконують наказ короля, зі свідомості Гамлета спочатку зникло ім'я Розенкранца , а потім і Гільденстерна.

Перед виставою принц каже, звертаючись до колишніх друзів: "Чи не можете й ви обоє поспішити їх?" Безперечно, зміна форми звертання є значущою для розуміння того, що відбувається між героями . Позбавлення імен символізує втрату Гамлетом довіри до тих, зустріч з якими він недавно зрадів. Чому Розенкранц і Гільденстерн цього не помітили? Нагадуємо, це духовно вільний Гамлет, не дотримуючись правил ритуально-ієрархійної поведінки, вважав їх своїми друзями. Але для Розенкранца і Гільденстерна він - принц, правонаступник королівського трону. Його дружні почуття сприймаються героями як своєрідна нагорода від високо посадовця за вірну службу. У розмові з принцом Розенкранц і Гільденстерн жодного разу не переступають меж ієрархічної субординації. Коли ж герої виконують місію посланців короля чи королеви, важливість цієї справи для них стає вищою за дружбу з принцом, оскільки про можливість подібних взаємин з особою такого рангу молоді люди навряд чи можуть здогадуватись.

Демонстративну непокору принца правилам і законам ієрархічного суспільства молоді вельможі сприймають як реальний доказ божевілля. Справді, за соціально визначними законами того часу вчинки могли бути сприйняті як божевілля або добровільне самогубство. Ієрархічна свідомість друзів саме так інтерпретує все, що відбувається з Гамлетом.

Після вбивства Полонія характер та інтонація спілкування Розенкранца і Гільденстерна з принцом повністю змінюється. Найбільш активну роль у процесі побудови нових стосунків з Гамлетом починає грати Розенкранц. Його розмова з принцом не має ознак приязні, скоріше вони нагадує допит винуватця слідчим. "Що ви вчинили, принце, з мертвим тілом? - допитує Розенкранц Гамлета. Саме Розенкранц доповідає королю про неможливість виконати доручення - змусити принца показати місце, де схований Полоній. Коли Клавдій запитує: "Де ж він сам?" - Розенкранц відповідає: "Він поруч тут; під наглядом, в чеканні на розсуд ваш". Далі цікавий для аналізу раптова подія:

Король. Так приведіть до нас.

Розенкранц. Гей Гільденстерн. Введіть сюди!

Входять Гамлет і Гільденстерн.

Розенкранц перетворився на слідчого, Гільденстерн взяв на себе роль конвоїра. На заклик короля ("Готуйтесь в спішну подорож, прошу. На це страхіття, що так вільго бродить, ми пута накладемо") герої не замислюючись відповідають: "Поспішімо". Останні слова Розенкранца і Гільденстерна, яких Гамлет ще недавно вважав своїми друзями, можуть свідчити про готовність допомагати владі, про ідейне єднання з нею, оскільки займенник "ми", вимовлений королем, нібито дозволяє героям приєднатися до влади.

Шляхи колишніх товаришів розійшлися. Для Розенкранца і Гільденстерна найважливішим у житті було й є чітке виконання доручень сюзерена, а отже беззглядне служіння владі. Виконуючи васальські обов'язки герої не замислюються над аморальністю наказів і готові здійснити будь-що.

Традиційно Розенкранц-Гільденстерн сприймаються як антиподи Гамлета. Сторони протиставляються одна одній через ставлення до моральних принципів, проте не завжди дослідниками враховується механіка захисту моралі та наслідки вчинків. У розумінні Гамлета дружба - духовний непорушний зв'язок між людьми, найцінніший скарб. Проте, абсолютизуючи верховенство моралі, герой упевнений, якщо хто зраджує її, той не вартий життя і може бути знищений. Рішення про долю колишніх друзів - Розенкранца і Гільденстерна - дається принцові легко. Гамлет не вагається. Свій вчинок він так пояснює Гораціо: "...Їм до серця справа ця. Моє сумління - чисте; їх загибель - це плід від власного втручання їх. Слабким - бо небезпечно потрапляти поміж ударів огневих кленків потужних ворогів". Розенкранц і Гільденстерн, виконуючи васальські обов'язки, готові відправити Гамлета на старту. Принц переконаний, що вчинив правильно, коли вбиває Полонія і віддає смерті тих, кого недавно вважав своїми друзями. Так само впевнені у своїй правоті і його жертви. За мотивами їхніх вчинків є різними, проте результат однаковий, що не може залишити неупередженого глядача(читача байдужими).

У долі родини Полонія певною мірою віддзеркалюється все, що відбувається в Данському королівстві і королівській родині. Близькість до влади не тільки не захищає героїв, а навпаки - руйнує їх життя. Гамлет став несвідомим винуватцем загибелі родини Полонія, його клинок на початку трагедії вбиває батька, а наприкінці сина - Лаерта. Смерть обох героїв випадкова, проте взаємозв'язок між цими подіями безпечний. Зухвалий, без розсудливий Лаерт - багато в чому син свого батька. Для досягнення власної мети він готовий до будь-яких дій.

Після загибелі батька Лаерт повертається до Данії, підбурює народ, готовий зруйнувати спокій у королівстві заради того, щоб помститися. Він підіймає натовп закликом до повстання, і вже лунають крики: "Лаерт - король!Обранець!" Не пошуки справедливості, не відчуття необхідності знищити беззаконня змушують Лаерта вдертися до замку. Рушійною силою стає помста та потаємне бажання влади . На відміну від Гамлета, він не намагається перевірити слова короля. Жага помсти засліпила йому очі, Лаерт стає прибічником Клавдія. Внутрішньо він був готовий до аморального кроку за довго до того, як склалися відомі читачу обставини. Мазь яку він купив "якось" у знахаря, розрахована на можливе застосування. Кому вона призначалася, ми не знаємо, скоріш, він тримав її про всяк випадок. Герой готується до вбивства людини, якої ще не знає. Подумки, він вже переступив межу. Звернімо увагу на яскраву деталь: Лаерт готується намастити отрутою клинок, а Клавдій "подбати" про келих. Герої не приховують своїх намірів один від одного. Вони разом обмірковують деталі справи. Проте Лаерт вважає себе знаряддям планів короля, не тільки месником, а захисником влади і життя першої особи в королівстві. Емоційно збуджений, він у полоні пристрастей, що і призведе його до загибелі.

Важливим для розуміння образу Лаерта є аналіз його стосунків із Гамлетом. Доля міцно пов'язала цих героїв. Вони приблизно одного віку. Обидва деякий час провели за межами Данії. тобто бачили світ і людей. Про те тоді, коли Гамлет у Віттеньерзі читав філософів і формулював питання: "Бути чи не бути?", Лаерт у Франції пізнавав життя іншим способом: шукав пригод, навчався фехтуванню тощо.

У трагедії відтворюються два зіткнення Лаерта і Гамлета. Перша сутичка відбулася в момент поховання Офелії, коли молоді люди сперечаються з приводу того, чия любов до Офелії сильніша. Подібна суперечка може бути виправданою тільки психологічним стресом обох героїв. Гамлет дорікає Гамлетові за багатослів'я та патетику ("його пихате горе мене розлютувало"), проте сам говорить не менш патетично: "О, я кохав Офелію; братів і сорок тисяч із міццю усією їх любові зі мною не зрівнятися б".

Смерть батька, божевілля, а потім і загибель сестри не могли вплинути на Лаерта. Події, що відбулися за короткий проміжок часу в його житті, зруйнували звичайний порядок, знищили навіть початкові уявлення про закон і справедливість. Якими вони були до цієї миті, сказати непросто. Читач став свідком того, що герой дбав про честь сестри, родини. Він готовий віддати життя за неї, щоправда, і забрати чиєсь натомість. Однак, якщо Гамлет сприймає Лаерта Гамлет - руйнівна сила, що знищила його родину. Лаерт не почув слів Гамлета про перемир'я, про братерське ставлення до нього, інакше він мав визначити, що задумує здійснити замах на життя брата. У героя вистачило мужності визнати закономірність результатів свого зрадницького вчинку. Він розповідав Гамлету про змову, проте відповідальність з неї поклав на короля ("король...король це винен". Не маючи звички захищати правду, брати на себе відповідальність, Лаерт не зможе до кінця залишитись чесним перед світом і перед собою, однак на цьому шляху він вже зробив.

Три герої трагедії змушені в межах дії визначити своє ставлення до помсти як до ритуального акту певної історичної доби. Гамлет, носій нового уявлення про роль людини на землі, намагається перевести питання в площину доведення провини й особистісного покарання , проте, беручи на себе роль виконавця, герой потрапляє в ситуацію покарання Провидінням. Лаерт не відступає від старозаповітного закону, здійснює задум і падає жертвою власних інтриг.

3.3 Внутрішній монолог як прийом визначення психологізму

Пряма форма психологізму реалізується за допомогою прийомів, розглянутих вище. Прийом внутрішнього монологу яскраво визначає психологізм дійових осіб. Цей прийом має декілька мотивів у трагедії:

· Самосвідомість. "Чому Творець заборонив нам віку Собі вкорочувати?" "Розбийся серце, - мушу я мовчать!" "Терпи". "…Будь вірний сам собі". "Складати звіт за всі свої діла". "Жалить сумління". "Це самозгубне почуття…" "…Ця машина належить йому". "Боже мій! Та замкніть мене хоч і в горіхову шкаралупку, я й там себе вважатиму володарем безмежності". "Я негідник, підлий раб!" "І слово це мені в горлянку вбити…" "Настільки душу підкорив уяві…" "Ну, прокинься мозку! Чував я, що злочинці на виставі Бували так до глибини душі Мистецтвом вражені, що зізнавались…" "Бути чи не бути". "Роздум робить боягузів з нас" "Спокійно!" "А більшого собі я не дозволю". "Не можу я молитись, хоч і прагну, До крайніх меж напружуючи волю". "Себе картати?" "Я ще не встиг звернутися до мозку… як він негайно перейшов до дії". "А підкорятись розумові мусить". "Бо звичка змінює й саму природу". "Просякни кров'ю, думко". "…Тільки власна воля". "…Кров'ю власною живити Їх буду…" "Також Люблю й себе". "Примиришся з самим собою…" "…Рівний йому може бути лише його дзеркалом". "Щоб пізнати добре когось, треба знати самого себе". "Сам доручає себе".

· Сила. "Це доля кличе І в кожну жилку міць таку вливає…" "…Щоб я на крилах бистрих, Як думка, …До помсти мчав". "Вночі якраз така пора чаклунська, Що зяють пащі кладовищ і пекло… Тепер я міг би пити кров гарячу І скоїти таке, що день здригнувся б!";

· Самодія. "Самі собі на шкоду". "…Молодість сама для себе згуба". "Він у нестямі, наче сам не свій". "…Він сам з собою розминувся". "Нехай він дурня строїть тільки в себе вдома". "Сам не свій". "Піти до себе: почуває себе…" "Поговорити з вами в себе". "Ви ж самі собі шкодите…" "На мені легше грати, ніж на флейті?" "Самі цього хотіли". "Він плаче сам над тим, що заподіяв". "Повернуться назад мої всі стріли". "Час породжує любов І той же самий час її пригасить". "Навіть і добро з переситу й надмірності вмирає". "Якщо я топлюся навмисно, то це дія". "Людина йде сама". "Поглузувати з власного вищиру". "Його безумство, що йому й самому ворог". "Проти власного сумління". "У власному сильці". "Жертва заміру свого". "Пий свою отруту…" "А я таки підкопника самого На власній міні висаджу в повітря". "Заміри підступні, Які призвідцям принесли загибель";