Тема помсти у трагедії В. Шекспіра "Гамлет"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД БІОГРАФІЇ ТА ТВОРЧОСТІ В.ШЕКСПІРА

1.1 В. Шекспір як історична особа та непересічна особистість

1.2 Творча спадщина В.Шекспіра та її місце в світовому мистецтві

РОЗДІЛ 2. РОЗКРИТТЯ ТА АНАЛІЗ ТЕМИ ПОМСТИ У ТРАГЕДІЇ

В.ШЕКСПІРА «ГАМЛЕТ, ПРИНЦ ДАНСЬКИЙ»

2.1 Історія та композиція трагедії «Гамлет, принц данський» як найвищого досягнення поетичного генія В. Шекспіра

2.2 Діапазон трактувань образу Гамлета в трагедії Шекспіра. Етика помсти

2.3 Співвідношення християнських і язичеських поглядів на помсту і справедливість у трагедії «Гамлет»

ВСТУП

Актуальність дослідження. Вільям Шекспір -- не лише найславетніший митець Єлизаветинської епохи, творчість якого століттями являє собою великий інтерес для дослідження, а й визнаний найвидатніший англійський драматург усіх часів.

Його безсмертний геній та твори, що знаходять відлуння у сьогоденні, яким би це сьогодення не було -- мабуть, ще від початку світу та аж донині, завжди привертали увагу не лише пересічних читачів, а й літературознавців, лінгвістів, філологів, істориків, філософів, молодих авторів, що прагнуть навчатися у найкращих, акторів та режисерів, для яких драматургія Шекспіра залишається справжнім «клондайком», ба навіть астрологів та містиків, що не могли проігнорувати справжнього маестро загадок. Адже неоднозначність та таємничість характерні не тільки усій творчій спадщині великого класика, а й усій його біографії. Все, що ми знаємо про Шекспіра, безліч разів то підтверджено, то спростовано, адже й сама особа генія досі залишається під питанням.

«Антистратфордіанська» лінія досліджень ставить під сумнів можливість написання Шекспіром із Страдфорда «шекспірівського канону» творів. Прихильники цієї теорії вважають, що відомі про нього факти входять в суперечність із змістом і стилем досліджуваних п'єс і віршів. Антистратфордіанцями висунуті численні теорії щодо їхнього справжнього авторства. Зокрема, як кандидати на авторство п'єс Шекспіра антистратфордіанці називають Френсіса Бекона, Едварда де Вера (17-го графа Оксфорда), Крістофера Марло, Роджера Меннерса (графа Ретленда), Вільяма Стенлі (графа Дербі) і інших (відповідно «беконіанська», «ретлендіанська» тощо гіпотези) [4]. Стратфордіанці, в свою чергу, доводять, що Шекспір, яким ми знайємо його сьогодні, насправді жив і творив, і також пропонують ряд фактів на підтвердження цієї теорії. Тим не менше, навіть якщо ми ніколи і не отримаємо абсолютно підтверджених доказів щодо особи Шекспіра, творче надбання автора все одно не втратить своєї цінності. Історики, філософи, моралісти і психологи знаходять у Шекспіра підтвердження істин, які вони відкривають. А Шекспір, творець, не повчаючи, утілював ці істини як історію окремих людських доль. І робив він це так, що читач і глядач його драм долучається до розуміння того, як рухається історія, переймається бажанням помізкувати над сутністю найважливіших життєвих явищ, краще осягає себе і оточуючих.

Порівнюючи два типи драми, німецький критик початку XIX сторіччя Август Вільгельм Шлегель влучно визначив, що антична трагедія скульптурна, а трагедія Шекспіра - мальовнича. І дійсно, в античній драмі велична і незмінна фігура героя або героїні подібна до прекрасної статуї, тоді як у п'єсах Шекспіра -- багато різноманітних персонажів, і в цілому його драми подібні строкатим, багатомірним картинам з безліччю цікавих деталей [27].

Не є винятком і одна з найвідоміших та найбільш вдалих трагедій - «Гамлет, принц Данський», більш відома як просто «Гамлет», написана між 1599 та 1600 роками. Віктор Гюго свого часу писав: ««Гамлет» - головний твір Шекспіра. Той химерний світ, у якому він живе, зрештою наш світ. Він - та дивна людина, якою ми всі можемо стати при певному збігу обставин. Він втілює невдоволеність душі життям, в якому відсутня потрібна гармонія» [14, с. 122].

Отож, на перший погляд, Гамлет -- ще одна жертва злого жарту долі та низки обставин, загнаний звір, для якого відоме нині «To be or not to be» -- єдиний вибір. Нещасний чоловік, розум якого надто широкий для нашого тісного світу, намагається вирішити, що ж йому робити з собою та й з ситуацією, що склалася -- жити чи не жити далі, помститися, чи, все-таки, не варто?

Тема помсти у творі особливо загострена, адже почуття справедливості, властиве у тій чи іншій мірі, мабуть, кожній людській істоті, часто межує із тваринним прагненням крові за кров, і межа ця дуже тонка. То як же викрити і покарати злочинця, не перетворившись при цьому на злочинця і самому? І чи варто взагалі когось карати, адже будь-які погляди -- це лише чиясь суб'єктивна думка, одна із сторін медалі?

Отож, актуальність дослідження полягає в тому, що правильне розуміння та осмислення моральних засад твору, його головної думки та підтекстів, які вклав у нього автор, є невід'ємною частиною усвідомлення самої єлизаветинської моралі та її впливу на різні аспекти життя англійського суспільства того часу. Всі ці проблеми залишаються актуальними і сьогодні.

Мета дослідження: розкрити тему помсти у трагедії В. Шекспіра «Гамлет», пояснити важливість її у дослідженні самої єлизаветинської епохи.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:

- описати особливості поглядів В.Шекспіра, провести паралель між його життєвим шляхом та реалізацією хвилюючих автора питань у його творчості;

- розглянути жанр трагедії, а також композицію та історію написання трагедії В. Шекспіра «Гамлет»;

- охарактеризувати образ головного героя трагедії В. Шекспіра «Гамлет»;

- розглянути проблему співвідношення християнських і язичницьких поглядів на помсту і справедливість, проблему вибору між можливою помилкою та бездіяльністю, помстою та прощенням.

Об'єктом дослідження слугують тексти трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет, принц данський» в перекладах Г. Кочура та Л. Гребінки, а також оригінальний текст у виданні «Wordsworth Library Collection»

Предметом дослідження є тема помсти у трагедії Шекспіра «Гамлет, принц дансткий» та основні образи у творі.

Методологічну роботу роботи складають наукові принципи сучасної історії та теорії літератури, а також комбінація психологічного та філософського підходів до вивчення проблеми помсти у творі. В роботі використані методи мотивного та порівняльного аналізу художніх текстів. Практичне значення роботи. Результати дослідження можна використати для написання наукової роботи, статті, підготовки семінарського заняття. Робота буде цікавою тим, хто цікавиться творчістю В.Шекспіра, займається її опрацюванням та дослідженням.

Структура роботи визначається логікою вирішення проблеми. Робота складається із вступу, двох розділів, поділених на підрозділи, висновків і списку використаних джерел.

Робота була апробована на III міжнародному науково-практичному семінарі 2014 року та опублікована у збірнику «Актуальні проблеми романо-германської філології».

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД БІОРГАФІЇ ТА ТВОРЧОСТІ В.ШЕКСПІРА

1.1 В. Шекспір як історична особа та непересічна особистість

«Шекспір на всі часи!» - пророче сказав Йоганн Вольфґанґ Ґете. Дійсно, часи змінюються - Шекспір зостається. Він зумів зазирнути в найпотаємніші куточки людської душі, висловити найзаповітніші думки, почуття та прагнення людини. Отже, щоб нам, громадянам третього тисячоліття, зрозуміти себе в цьому складному світі, потрібно читати Шекспіра. Однак для цього слід увійти в художній світ митця, зрозуміти його велич і невмирущу цінність [14, с. 3].

Традиційно вважають, що Вільям Шекспір народився 23 квітня 1564 року, в заможній за тим часом родині Джона Шекспіра, рукавичника та торгівця шерстю. Батько Вільяма обирався на різні суспільні посади, один раз був вибраний мером міста. Він не відвідував церковні богослужіння, за що платив великі грошові штрафи. Його мати, вроджена Арден, належала до одної із найдавніших англійських родин. Вільям відвідував граматичну школу («grammar school»), в котрій викладали латинську й грецьку мови, літературу й історію. Проживаючи в провінційному місті, тісно спілкувався з народом, від якого засвоїв англійський фольклор і багатство народної мови. Із розоренням батька п'ятнадцятирічний Вільям змушений був самостійно заробляти собі на життя. Будучи молодшим учителем, він одружився у 1582 році з Енн Хетевей; у нього було троє дітей. У 1587 році виїхав у Лондон і став грати на сцені, хоча великого успіху як актор не мав. З 1593 року працював у театрі Бербеджа як актор, режисер і драматург. При Якові I трупа Шекспіра отримала статус королівської. В 1599 році брав участь у побудові лондонського театру «Глобус», став його пайовиком -- і наступні 10 років значився у списках його трупи. Протягом багатьох років Шекспір займався лихварством, а в 1605 році став відкупником церковної десятини.

У 1612 році Шекспір вийшов з невідомих причин у відставку і повернувся в рідний Стратфорд, де жили його дружина і дочки. Заповіт Шекспіра від 15 березня 1616-го року був підписаний нерозбірливим почерком, на підставі чого деякі дослідники вважають, що він був у той час серйозно хворий. 23 квітня 1616 року Шекспір помер. Через три дні тіло Шекспіра було поховане під вівтарем стратфордської церкви [4].

Отож, біографічні дані В. Шекспіра доволі скупі і неточні --оригінальний запис про хрещення маленького Вільяма дійсно існує, проте він зберігся уже в пізнішій копії, зробленій 1600 року. Окрім історичних неточностей, є ще й лінгвістичні. В генеалогічному довіднику 1867 року перераховано 57 варіантів написання прізвища Шекспір (Shakespeare) -- іноді навіть розділене дефісом -- в письмових текстах варіюється від Shakspeare до Shaxpeare. Наприклад, діда поета, Річарда, в документах вказували то як Shakstaff, то як Shakeschafte [19].

Що цікаво, саме слово Shakespeare можна перекласти, як «той, хто трусить списом», а завдяки грецькій міфології спис Афіни, що вражає неосвіченість, став символом, глибоко укоріненим в європейській літературі і досить популярним у часи Шекспіра. Shakespeare -- не прізвище, а епітет, що означає творчу енергію, мудрість, просвітлення і етичну безкомпромісність.

Шекспір, як автор своїх п'єс, мав би володіти унікальними здібностями. По-перше, він був високоосвіченим. Словник Шекспіра вражає своїм об'ємом (20 тисяч слів); як свідчить Оксфродський словник, Шекспір ввів у англійську мову близько 3200 нових слів. І хоча з іноземних мов Шекспір, скоріше за все, добре володів лише латиною, кількість прочитаної літератури була значною. При створенні п'єс на історичну тематику він користувався хроніками і працями з історії країни, знав романи про короля Артура, стежив за літературою про подорожі та географічні відкриття, за творами сучасних йому англійських поетів і драматургів, добре орієнтувався у Святому письмі. Також Шекспір мав знання з музики, ботаніки, медицини, військової та навіть морської справи.

По-друге, при цьому Шекспір був добре знайомий з придворним етикетом, родоводами, мовою та звичаями найвищої знаті та навіть монархів. Він орієнтувався у аристократичних видах спорту. В його п'єсах часто присутній кембріджський сленг, який міг бути відомий лише випускниками університету. До того ж, п'єси Шекспіра ставили на сценах Оксфорду та Кембриджу, а це було дозволено тільки випускникам цих університетів.

І по-третє, Шекспір добре знав деякі міста на півночі Італії. Дії у його п'єсах відбувалися в Венеції, Падуї, Вероні, Мілані, Мантуї. В Венеції йому були відомі не лише визначні місця, а й деякі невеликі провулки і навіть окремі будівлі.

Шекспір -- масштабна особистість, ерудит з багатим життєвим досвідом, в той час як Шакспер не бував ніде, окрім Стратфорда і Лондона. Інтереси Шакспера були абсолютно приземленими, він активно займався лихварством, купував нерухомість, судився і в своєму заповіті не згадав жодної книги [13].

Отже, і Шекспір, і Шакспер -- лише варіанти написання одного й того ж прізвища, а проте це можуть бути як абсолютно різні люди, так і одна, просто вельми потайна особа. Сподіваємося, одного дня історія відкриє нам цю загадку, а поки що все, що ми маємо -- набір розбіжностей, підтверджених, та більше непідтверджених фактів і цілий ряд теорій. Можливо, розгадка криється десь серед творів генія, просто для неї час іще не настав.

1.2 Творча спадщина В.Шекспіра та її місце в світовому мистецтві

Перші кроки на терені драматургії Шекспір, ймовірно, зробив наприкінці 80-х pp. Принаймні, у 1592 р. він був уже достатньо помітною постаттю, удостоївшись ущипливої уваги одного зі своїх попередників Р. Ґріна, котрий належав до кола т. зв. «університетських розумників» (university wits) й у своєму передсмертному трактаті «На гріш розуму, купленого за мільйон розкаяння» писав про Шекспіра так: «...є вискочень-ворон, оздоблений нашим пір'ям, який із «серцем тигра в шкурі лицедія» вважає, що здатний помпезно виголошувати свій білий вірш незгірше від найкращих серед вас, і він -- типовий «на всі руки майстер» -- уявляє себе єдиним сценотрусом (Shakescene) на весь край». Це найдавніший відгук про Шекспіра, особу якого можна ідентифікувати за каламбурним обігруванням його імені (Shakespeare -- тобто «той, хто трясе списом») та переінакшеною цитатою з третьої частини «Генріха VI» (акт І, сцена 4, 137): «О, серце тигра у жіночій шкурі». У словах Р. Ґріна відчувається ревниве почуття, з яким «університетські розумники» поставилися до успіху нового драматурга, котрий не належав до їхнього середовища і не мав університетської освіти, але однаково прагнув здобути літературну славу. І хоча ця, попервах виразно помітна, антипатія невдовзі зміниться відгуками, сповненими поваги та захоплення, проте вона не забудеться остаточно і відіграє свою роль у т. зв. «шекспірівському питанні» [36].

Дослідники вважають, що становлення Шекспіра як драматурга почалося так: спочатку він відпрацьовував і «підновляв» вже існуючі п'єси -- і лише потім перейшов до створення своїх власних творів. П'єси Шекспіра користувалися великою популярністю, проте мало хто знав його ім'я у той час, оскільки глядач звертав увагу насамперед на акторів.

У свій час, п'єси Шекспіра групували за сюжетами: виходила група комедій, група трагедій, хроніки з англійської історії, римські трагедії. Подібне угрупування штучне: сполучаючи в одне п'єси різних епох, різних настроїв і різних літературних прийомів, воно ні в чому не прояснює еволюції творчості Шекспіра. Використовуване у наш час хронологічне угрупування дозволяє скласти досить чітку картину ходу духовного життя письменника і змін його світогляду.

Зазвичай в драматургії Шекспіра виділяють чотири періоди, але часто перші два об'єднують в один, що, втім, не створює істотних відмінностей. Ділення на чотири періоди дозволяє досконаліше розглянути ранні п'єси Шекспіра. В той же час, ділення на три періоди також виправдане і створює велику наочність: у перший період потрапляють всі хроніки (окрім лише частково написаного Шекспіром «Генріха VIII») і більша частина комедій. Другий період, навпаки, містить майже всі трагедії; а третій -- трагікомедії (і «Генріха VIII») [4]. До вашої уваги ми пропонуємо традиційний поділ на три періоди.

Перший період (1590-1600) оптимістичний, забарвлений радісним сприйняттям життя у всій його розмаїтості, вірою у торжество розумного і доброго. В цей час написано сонети, комедії («Комедія помилок», «Приборкання непокірної», «Два веронці», «Марні зусилля кохання», «Сон літньої ночі», «Венеціанський купець», «Багато галасу даремно», «Віндзорські витівниці», «Як вам це подобається», «Дванадцята ніч»), трагедії («Тіт Андронік», «Ромео і Джульетта», «Юлій Цезар»), поеми («Венера і Адоніс», «Зганьблена Лукреція») та драми-хроніки («Генріх VI, частина 2», «Генріх VI, частина 3», «Генріх VI, частина 1», «Річард III», «Річард II» , «Король Джон», «Генріх IV, частина 2», «Генріх V».

Другий період (1601-1608 pp.) позначений заглибленням поета в аналіз трагічних суперечностей людини. В цей час написано ще кілька комедії, які, втім, теж не позбавлені трагізму («Троїл і Крессіда», «Кінець діло вінчає», «Міра заміру») [12, с. 285].

Це період глибокого душевного мороку, але разом з тим період створення найбільших літературних творів. Все покривається для погляду великого художника чорною пеленою, він у всьому сумнівається, йому здається, що «розпався зв'язок часів», що весь світ просмердів, як тухла риба, він не знає, чи варто взагалі жити. Перед нами розгортається страшна драма суперечностей реального життя з вищими прагненнями в «Гамлеті», художник, що зневірився, показує в «Отелло» жахи, приховані під трояндами любові, дає приголомшливе зображення невдячності найближчих людей в «Королі Лірі» і невдячності натовпу в «Коріолані», показує на хороших по суті людях згубну чарівливість земної величі в «Макбеті». Також до цього періоду належать трагедії «Антоній і Клеопатра» та «Тімон Афінський» [4]. В 1609 році наступила нова зміна інтонацій (третій період: 1609-1612), у п'єсах зазвучала віра в майбутнє, особливо в драмі "Буря"[23]. Цей період обіймає лише три-чотири роки і чотири п'єси -- так звані «романтичні драми» або трагікомедії. З них «Перікл», «Цимбелін» і «Зимова казка» належать до п'єс другорядних, і лише в «Бурі» геній Шекспіра знову позначився у всьому блиску своєї узагальнювальної сили, створивши одностороннє, але незвичайно яскраве втілення некультурності черні в особі п'яного дикуна Калібана. У п'єсах останнього періоду все йде благополучно, важкі випробування вводяться тільки для того, щоб солодшою була радість позбавлення від лих. Наклеп викривається, невинність виправдовує себе, вірність отримує нагороду, безумство ревнощів не має трагічних наслідків, ті, що люблять, -- з'єднуються в щасливому шлюбі. У цьому оптимізмі немає, проте, нічого нудотного, адже відчувається дійсна примиреність.

В. Шекспір є автором принаймні 17 комедій, 10 хронік, 11 трагедій, 5 поем і циклу з 154 сонетів [4].

Художня система драматургії Шекспіра виросла на ґрунті традицій народного театру і лише дечим зобов'язана спадщині античного театру. Драма класичної давнини відрізнялася суворою єдністю побудови. У п'єсах античних авторів дія, як правило, відбувалося в однім місці і протягом стислого періоду, біля доби; сюжет містив лише одну подію, що зображувалася без яких-небудь відхилень. У трагедіях дія взагалі починалася вже напередодні розв'язки конфлікту.

Драматургія Шекспіра не скована ніякими жорсткими рамками. П'єса зображує не одну подію, а ланцюг подій, глядач бачить зародження, розвиток, ускладнення і розв'язку з безліччю всіляких подробиць. Нерідко перед ним проходить усе життя людини. А поруч із долею головного героя і героїні показані і долі інших учасників подій.

Шекспір часто веде дві, а то і три рівноцінні лінії дії. Деякі епізоди не завжди пов'язані з головною дією, але по-своєму і вони необхідні -- для створення атмосфери і для окреслення життєвих умов, у яких розвивається трагедійний або комічний конфлікт [27].

Європа відкрила Шекспіра у XVIII ст. У 1730-х pp. з його творчістю ознайомився Вольтер, якого вразили як і геній, так і «неправильність» Шекспіра. На початку 1770-х pp. у Німеччині молоді Й. Ґ. Гердер і Й. В. Гете відкрили його для себе і для наступної романтичної епохи, захоплені універсальністю його таланту і всесвітністю його образів, які саме з цього погляду перевершують не лише театр класицизму, а й театр античності. Шекспір входить у європейську культуру, уособлюючи ідею «універсального генія», уможливлюючи нове трактування історії, яка у його п'єсах вперше постає як всесвітня історія людства. Проте загальні ідеї саме тому й пролунали у творчості Шекспіра настільки переконливо, що вони були результатом і наслідком особливого розвитку -- окремої особистості та окремої національної культури, створення якої в Англії завершив саме Шекспір [36].

Значення великого класика у світовому мистецтві зростає не лише з кожним новим відкриттям мистецтвознавців, а й з кожною новою роботою, присвяченою визнаному генію драматургії та його творам. Для прикладу, ілюстрації до трагедій Шекспіра створювали такі відомі художники, як Едвін Остін Еббі, Форд Мадокс Браун, Джошуа Рейнальдс [40], молодий художник Павло Татарніков [22]. Окрім образотворчого мистецтва, творчість Шекспіра слугувала фундаментом для створення і музичних шедеврів. Існує чотирнадцять опер на тему «Ромео і Джульєтти» (Серед них творіння Гарсіа, Цингареллі, Далейрака, Меркаданте, Белліні, Гуно), а також неоперні твори драматичної симфонії Берліоза, увертюра-фантазія і дует Чайковського, балет Сергія Прокоф'єва. Стільки ж -- чотирнадцять опер -- на сюжет «Бурі». Найбільше, звісно, імпонував трагічний матеріал: «Гамлет» (Ліст, Гаде, Чайковський, Тома, частково Берліоз), «Макбет» (Шпор, Верді, Ріхард Штраус), «Король Лір» (Берліоз, Балакірев), «Отелло» (Россіні, Верді), «Юлій Цезар» (Шуман, Бюлов), «Річард III» (Фолькман, Сметана). Комедії Шекспіра також користувалися популярністю. Найбільше -- образ Фальстафа: він фігурує у Диттерсдорфа, Сальєрі, Адана -- аж до заслужено популярної опері Отто Ніколаї і геніальної музичної комедії «Фальстаф» вісімдесятирічного Верді. Серед усього варто згадати шекспірівську фантастику ельфів, зачарованого лісу і любовних метаморфоз комедії «Сон в літню ніч», що знайшла яскраве втілення в геніальній музиці Мендельсона [34].

Звісно, це далеко не весь перелік шедеврів мистецтва, основою і натхненням для яких стала творча спадщина Шекспіра. Та з усього випливає, що його вклад у світове мистецтво не обмежується його власними творіннями, а продовжує рости і розвиватися із кожним новим поколінням.

гамлет шекспір трагедія помста

РОЗДІЛ 2. РОЗКРИТТЯ ТА АНАЛІЗ ТЕМИ ПОМСТИ У ТРАГЕДІЇ В.ШЕКСПІРА «ГАМЛЕТ, ПРИНЦ ДАНСЬКИЙ»

2.1 Історія трагедії «Гамлет, принц данський» як найвищого досягнення поетичного генія В. Шекспіра. Джерела сюжету

Трагедія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) -- драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свій творчий потенціал, з об'єктивною неможливістю його реалізації. Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному, духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала своє розуміння трагічного і трагедійних конфліктів [30].

Трагедії Вільяма Шекспіра, як і більшість шедеврів світової класики, наділені невичерпною здатністю викликати емоційно-інтелектуальний резонанс у культурній свідомості наступних епох. Вони посідають особливе місце у творчій спадщині Великого Барда. Він писав їх немовби з натури, наче вичитуючи в глибинах чужої свідомості найпотаємніші мрії і приховані наміри. Він надивовижу тонко відчував найменші порухи тремтливої людської душі. І йому вдалося, як зазначає Гарольд Блум, провести чітку демаркаційну лінію між свободою і фатумом, показати, яким чином чесноти й гріхи непомітно перетворюються на свої протилежності. Емоційно-психологічна атмосфера шекспірівських трагедій надзвичайно напружена, а мисленнєвий континіум просякнутий філософією життя і смерті. Втім, жодна з трагедій відкрито не декларує якихось філософських істин, але кожна з них ставить «вічні питання», спонукаючи нас до самостійних духовно-інтелектуальних пошуків [35, с. 9]. Найвищим досягненням поетичного генія Вільяма Шекспіра справедливо вважають трагедію «Гамлет», яка водночас є й найбільш проблемним його твором. Ця проблемність насамперед пов'язана з великою кількістю «темних місць» у творчій історії п'єси, які створюють навколо неї ауру метафізичної загадковості. І характер співвідношення перших друкованих версій тексту, і ймовірні сюжетні першоджерела, і дата написання п'єси все ще залишаються остаточно нез'ясованими. Існує три основні версії «Гамлета»: два кварто, що вийшли за життя автора (1603 і 1604) та фоліо 1623 року.

Єдиної думки стосовно причин розбіжностей між трьома версіями «Гамлета» у шекспірознавстві не існує. До ХХ століття використовувався текст, представлений у фоліо, але згодом Дж. Довер Вілсон (1934) та Дж. Я. Даті (1941) після ретельного текстологічного аналізу дійшли висновку, що попри всі недоліки (наявність темних місць і помилок, відсутність деяких рядків) кварто 1604 року є найкращим, оскільки воно друкувалося з оригінального рукопису Шекспіра.

Сучасні видання «Гамлета» є здебільшого зведеними текстами другого кварто і фоліо, тому, звісно, вони повніші за ті версії, що були знайомі сучасникам драматурга. Загальноприйнятий в наші дні поділ «Гамлета» на п'ять дій було запропоновано у 1709 році редактором шекспірівських п'єс Н. Роу, який, вочевидь, керувався принципами класицистичної теорії драми [35, с. 22-23].

Трагедія «Гамлет» має оригінальну побудову: тут використано такі композиційні прийоми, як мотив зволікання дії, «вистава у виставі», кільцева будова [14, с. 139].

Основним сюжетним джерелом трагедії «Гамлет» вважається давня скандинавська сага про данського принца Амлета, який, прикинувшись божевільним, помстився рідному дядькові Фенгону за смерть свого батька Горвендила. Перша літературна обробка напівлегендарної історії про Амлета була здійснена середньовічним данським істориком Саксоном Граматиком (бл. 1150-1220), який включив її до латиномовної хроніки «Діяння данців» («Gesta Danorum»). Дж. Довер Вілсон висловлює припущення, що текст цієї хроніки, яка вийшла друком в Парижі 1514 року, був добре відомий Шекспірові. Однак більшість сучасних науковців вважають, що великий драматург використовував не саму хроніку данського історика, а її франкомовну інтерпретацію, здійснену відомим літератором Франсуа Бельфоре [35, с. 24].

За іншою версією, Шекспір міг взяти сюжет просто із Біблії, адже у Євангелії від Матвія узурпатор вбиває шляхетного правителя і захоплює владу над країною, а синові вбитого випадає відновити справедливість, покаравши вбивцю батька. Якщо спадкоємець загиблого короля впорається із цим завданням, нагородою йому стануть трон батька й «голосна слава діянь гідних» [28].

Сам сюжет про данського принца був досить популярним в англійському театрі останніх десятиліть XVI століття. Так, ще в 1589 році відомий памфлетист Томас Неш з іронією згадував про «купу Гамлетів, які так і сиплють трагічними монологами», а літератор Томас Лодж згодом на сторінках трактату «Страждання розуму та безумство світу» (1596) в сатиричній манері описував появу на сцені привида, який, наче торговка устрицями, верещав: «Гамлете! Помстися!» Щоправда, висловлюються припущення, ніби так званий «Пра-Гамлет» належав перу самого Шекспіра і саме цей текст згодом неодноразово ним перероблявся і дописувався.

Взявши за основу епічний сюжет стародавньої саги, Шекспір кардинальним чином переосмислив його і наповнив новим змістом: драматична історія однієї лише помсти перетворюється на трагедію свідомості героя-інтелектуала, який намагається зрозуміти сутність буття і відкрити справжнє обличчя світу. Гносеологічним підґрунтям для такого ідейно-концептуального переосмислення відомого сюжету слугувала сама духовно-інтелектуальна атмосфера рубежу віків, позначена втратою антропоцентричних ілюзій, трагічним усвідомленням нездійсненності гуманістичної мрії, а також крахом тих ідеалів і сподівань, що їх виплекала культура високого Відродження. Тож не дивно, що дослідники, які вивчали емоційну палітру та інтелектуально-філософську парадигму «Гамлета», відзначають близькість світоглядних уявлень автора з провідними умонастроями пізнього Ренесансу і говорять про те, що в тексті цієї трагедії Шекспіра відчутно проступає вплив «Дослідів» (1588) Мішеля Монтеня, «Трактату про меланхолію» (1586) Тімоті Брайта та «Книги про розраду» (1542) Джероламо Кардано.

Специфіка театральності «Гамлета», драматургічна композиція і жанрова структура цієї трагедії заслуговують на особливу увагу. Ще Гете відзначав бездоганність композиційної побудови шекспірівської трагедії, акцентуючи увагу на гармонійній взаємопов'язаності всіх елементів, на органічній єдності драматичної дії. Більшість сучасних шекспірознавців також вельми компліментарно оцінюють архітектоніку «Гамлета», називаючи її багатовимірною, чітко організованою, майже бездоганною в плані логічного узгодження ідейно-змістової концептуальності та її сценічного втілення.

Композиція шекспірівської трагедії -- цікавий художній феномен, що народжується з органічного синтезу дивовижної мистецької інтуїції, глибокого філософічного мислення та високої драматургічної майстерності. Рівнобіжний рух від чуттєво-інтуїтивного споглядання до абстрактних ідей та від філософських розмірковувань до конкретних явищ реальної дійсності, оригінальне поєднання паралельних і контрастних сцен, використання доволі популярного в тогочасній драматургії художнього прийому «вистава у виставі» (трагедія «Вбивство Гонзаго», яку на замовлення Гамлета розігрують мандрівні актори) -- усе це сприяє успішній реалізації ідейного задуму великого драматурга [35, с. 24-32].

«Вистава у виставі» відіграє надзвичайно важливу роль: цей прийом не лише допомагає Гамлетові отримати підтвердження провини Клавдія та вивести його з рівноваги, а й має філософський підтекст -- кожен із нас грає у великій п'єсі життя якусь роль. Кільцева будова допомагає підкреслити деталі твору, значущі для осмислення авторської позиції. Наприклад, отрута, від якої помирає король Гамлет за межами дії трагедії, і отрута, що в останній сцені забирає життя Гертруди, Клавдія, Лаерта й Гамлета. Цей образ стає символічним: він уособлює те зло, несправедливість, підлість, що панують у суспільстві і є знаряддям можновладців, причиною загибелі всього доброго і світлого. Ще одним наскрізним образом є образ Фортінбраса, про якого на початку трагедії згадує Гораціо, потім Клавдій у розмові з придворними, пізніше Гамлет бачить його війська на березі Данії, наприкінці норвезький завойовник сам з'являється, аби прийняти данський престол.

До композиційних особливостей трагедії належить і використання монологів.

Особливо часто вони звучать із вуст Гамлета. Літературознавці вважають, що, з одного боку, його монологи ніби уповільнюють хід дії, а з іншого -- саме в них Гамлет висловлює свої роздуми про проблеми світу та суспільства. Отже, монологи трагедії цілком доречні і мають філософське забарвлення.

Мова Гамлета складна, афористична, вона відтворює суперечності людської душі й навколишнього світу [14, с. 139-140].

Жанрова своєрідність п'єси Шекспіра визначається присутністю трьох різнохарактерних стихій (епічної, ліричної та драматичної) та взаємодію елементів хроніки, комедії і трагедії. Це й зумовлює об'єктивну складність жанрової ідентифікації «Гамлета».

Численні спроби гамлетологів здійснити таку ідентифікацію призвели до появи цілої низки різнохарактерних жанрових маркерів, як то: трагедія помсти, проблемна драма, трагедія характеру, трагедія року, королівська трагедія, політична трагедія, релігійна трагедія, містична трагедія, трагічна містерія та ін. Втім, найбільш вдалим, як ми гадаємо, є метафорично-влучне визначення «Гамлета» як «трагедії свідомості» [35, с. 33].

З наведеного вище матеріалу можна зробити висновок, що геній Шекспіра повністю проявився в одному із найкращих, а тому найвідоміших його творів -- трагедії «Гамлет, принц данський». Отже, попри те, що її вже не раз розглядали спеціалісти із різних галузей, ця трагедія варта нових досліджень та подальшого глибокого аналізу.

2.2 Діапазон трактувань образу Гамлета в трагедії Шекспіра. Етика помсти

Не менш широким виявляється й діапазон дослідницьких характеристик у шекспірознавстві ХХ століття. Так, С. де Мадаріага вбачає в Гамлеті риси безжалісного ренесансного егоїста, Дж. Вілсон Найт -- «хвору душу» і символ смерті, а Р. Баттенхауз -- дикуна-язичника, якого веде за собою привид -- посланець пекла. Л. С. Найтс називає його «вбивцею Розенкранца і Гільденстерна», людиною, що не здатна на нормальне життя, оскільки повністю сконцентрована на проблемах смерті і зла. На думку П. Кратвела, благородний і чесний шекспірівський герой виявляється втягнутим у гру вищих сил всупереч власній волі, тому поведінка його подібна до дій солдата під час війни. За словами М. Мека, послідовника А. С. Бредлі, Гамлет спочатку з'являється перед глядачем як чутливий ідеаліст, що глибоко шокований трагічною загибеллю батька та скороспілим шлюбом матері, а вже згодом на очах у публіки перетворюється на зрілу людину, готову прийняти цей світ таким, яким він є. Представники міфокритичної школи Дж. Меррей та Дж. Голловей вважають Гамлета благородним месником і водночас своєрідною жертвою, завдяки якій хворе суспільство має очиститися від скверни. Вони навіть порівнюють місію цього героя з функцією цапа-відбувайла у стародавніх ритуальних дійствах. Дж. К. Гантер називає Гамлета воістину високим героєм, який викликає щире захоплення, бо його боротьба, по суті, є боротьбою за те, щоб залишатися «людиною в усьому» і бути спроможним вправити «час, що звихнувся» [35, с. 28]:

“The time is out of joint: -- O cursed spite,

That ever I was born to set it right!” [41, с. 679]

З. Фройд та інші прибічники психоаналітичного підходу проголошують Гамлета носієм Едіпового комплексу і стверджують, що він нібито відчував сексуальний потяг до власної матері. Саме цим і пояснюють вони природу його тяжких вагань та логіку вчинків. Один із монологів Гамлета у розмові з матір'ю висвітлює не лише його обурення поведінкою королеви, а й нотки ревнощів:

“Not this, by no means, that I bid you do:

Let the bloat king tempt you again to bed;

Pinch wanton on your cheek; call you his mouse;

And let him, for a pair of reechy kisses,

Or padding in your neck with his damn'd fingers,

Make you to ravel all this matter out,

That I essentially am not in madness,

But mad in craft.”[41, с. 697]

Надзвичайно цікава рецепція образу Гамлета запропонована О. Анікстом. Відомий російський шекспірознавець наголошує на тому, що Гамлета слід розглядати не як живу людину, а як художній образ, що створюється силою поетичної уяви і вибудовується за законами шекспірівської драматургії.

Логіка поведінки Гамлета, на думку О. Анікста, визначається його власною етикою помсти. Коли принц пропонує мандрівним акторам поставити п'єсу «Вбивство Гонзаго», він сподівається заманити короля у своєрідну психологічну пастку й пробудити в ньому усвідомлення власної вини [35, с. 29-30].

“Play something like the murder of my father

Before mine uncle: I'll observe his looks;

I'll tent him to the quick: if he but blench,

I know my course. The spirit that I have seen

May be the devil: and the devil hath power

T'assume a pleasing shape; yea, and perhaps

Out of my weakness and my melancholy,

As he is very potent with such spirits,

Abuses me to damn me: I'll have grounds

More relative than this: -- the play's the thing

Wherein I'll catch the conscience of the king.” [41, с. 687]

Гамлет, як істинний гуманіст і справжній лицар, не може підступно вбити навіть найлютішого ворога. Він хоче спочатку покарати Клавдія муками сумління і вже потім нанести вирішальний удар таким чином, щоб злочинець відчув, що його карає не лише рука месника, а й воля небес, моральний закон та загальнолюдська справедливість [35, с. 30].

Якщо говорити саме про характер героя, тут підказкою стануть його найбільші монологи. Скажімо, у першому об'ємному за текстом монолозі внутрішня енергія, властива Гамлетові, знаходить чітке вираження в його гніві. Людина слабкого характеру не піддавалася б обуренню з такою силою [37].

“O God! A beast, that wants discourse of reason,

Would have mourn'd longer -- married with my uncle,

My father's brother, but no more like my father

Than I to Hercules: whithin a month;

Ere yet the salt of most unrighteous tears

Had left the flushing in her galled eyes,

She married: -- O, most wicked speed, to post

With such dexterity to incestuous sheets!

It is not nor it cannot come to good:

But break, my heart, -- for I must hold my tongue!” [41, с. 673]

Монолог Гамлета у другій дії повен звинувачень у власній бездіяльності. І знову обурення, та цього разу направлене на себе -- як тільки не лає себе Гамлет. Ми бачили раніше, який він суворий до матері, як його переповнює ворожість до Клавдія. Але Гамлет не з тих, хто знаходить погане лише в інших. Не менш суворий та безжальний він до себе, і ця особливість ще раз підтверджує благородство його натури. Адже потрібна максимальна чесність, аби судити себе так само, ба навіть більш строго, ніж інших [37].

“O, what a rogue and peasant slave am I!

Is it not monstrous, that this player here,

But in a fiction, in a dream of passion,

Could force his soul so to his own conceit,

That, from her working, all his visage wann'd;

A dull and muddy-mettled rascal, peak,

A damn'd defeat was made. Am I a coward?” [41, с. 687]

Шекспірознавці ХХ століття теж пояснюють повільність Гамлета по-різному. Г. Чарлтон, наприклад, говорить про те, що принц наділений унікальним даром філософського мислення і саме це заважає йому діяти швидко й рішуче. Г. Ґарднер називає Гамлета «типовим вичікувачем», який нічого не робить для створення належних умов реалізації власних планів, а лише чекає, допоки жертва припуститься помилки й дасть привід для відкритої помсти. Т. С. Еліот вважає, що Гамлет перебуває в полоні власних емоцій, які він не спроможний адекватним чином виразити і вилити в конкретні дії. Дж. Довер Вілсон і Л. Б. Кемпбел, які аналізують поведінку шекспірівського героя з урахуванням тогочасних уявлень про потойбічні сили, роблять суголосні висновки: Гамлет не поспішає з помстою, оскільки протягом всієї п'єси його терзають сумніви стосовно того, ким насправді є Привид -- духом померлого батька чи дияволом, який намагається спокусити принца і занапастити його душу.

Згідно з концепцією З. Фройда, засновника психоаналізу, принц аж ніяк не зволікає, він просто не може примусити себе зробити вирішальний крок, оскільки перебуває в полоні «спогадів» про ненависть до рідного батька. Ця ненависть зумовлюється фізичним потягом Гамлета до власної матері. Його підсвідоме забороняє йому здійснити цілком природний для тих часів акт помсти, оскільки такий акт сприймається ним як своєрідне повторення злочину Клавдія [35, с. 31-32].

Кожне нове покоління прискіпливо вдивляється в по-імпресіоністичному розмиті контури Гамлетової душі, але на передньому плані бачить нечіткий силует власного внутрішнього світу. Тож не дивно, що такими відмінними, а інколи навіть полярними, виявляються дослідницькі вердикти стосовно характеру принца данського та головної ідеї твору [35, с. 4].

Отже, образ Гамлета неодноразово піддавався аналізу спеціалістами у різних галузях, таких як література, психологія, філософія та ін. Для кожного із вчених, та й для кожного із пересічних читачів, Гамлет може бути іншим -- від розгубленого підлітка до зрілого мужчини, від невротика до філософа, від боягуза до сміливця, від заблудлої душі до небесного месника. Можливо, у цьому і полягав головний задум Шекспіра -- показати нам у дзеркалі неоднозначного образу відображення самих себе. Адже Гамлет - це ми.

2.3 Співвідношення християнських і язичеських поглядів на помсту і справедливість у трагедії «Гамлет»

Часто читачеві буває важко залишитися об'єктивним у своїх судженнях про героїв твору, особливо, якщо цей твір майстерно написаний і по-справжньому захоплює. Таким твором, без сумніву, є і об'єкт нашого дослідження -- трагедія В. Шекспіра «Гамлет».

Суб'єктивність ставлення читача може бути зумовлена такими факторами, як стать, вік, походження, статус у суспільстві і навіть професія. Не менш важливу роль відіграють релігійні погляди. І саме з точки зору релігії ми розглянемо одну з ключових тем твору -- тему помсти.

Попри те, що поняття добра і зла мали б нібито уже набути через віки чітких меж, кожній культурі та, відповідно, кожній релігії характерні власні погляди на ту чи іншу ситуацію, особливо це стосується так званих «вічних питань». До них належить і проблема помсти.

Помста -- дії, що спричиняють шкоду, мета яких -- покарати особу чи декількох осіб у відповідь на справжню або уявну образу, несправедливисть, насильство і таке інше, вчинені раніше. Помста може бути названа формою правосуддя [25].

Простим і прямим, як удар меча, було розуміння справедливості в язичеському світі. Гамлет не тільки має повне право покарати вбивцю батька -- це його священний обов'язок, як сина і як принца, спадкоємця престолу, тобто носія законності. Людина, що не помстилася за вбивство кровного родича, не могла розраховувати на повагу й покору інших людей і, що набагато важливіше, втрачала право на допомогу з боку богів, адже обов'язок кровної помсти встановлений ними. Але дія трагедії Шекспіра відбувається пізніше, ніж у древній легенді про Амлета. Наприклад, університет у Віттенберзі, що згадується в трагедії, був заснований лише в XVI столітті. І замок Ельсинор, у якому розгортаються події трагедії, теж був збудований у цей час. Отже, дія трагедії відбувається в християнському світі.

Багато духовних цінностей до того часу істотно змінилися. Однак людська натура змінилася мало, і стосунки між людьми теж. Тому виникає протиріччя між християнським вченням і земними реаліями.

Христос учив прощати ворогів своїх. Гамлет Шекспіра -- християнин. Так у чому ж складається його борг: у прощенні вбивці батька або в помсті? Отут і виникає протиріччя. Безсумнівно, з юридичної точки зору вбивця повинен бути покараний, так само природним є те, що покарання злочинця має бути обов'язком сина й спадкоємця престолу. Варто зазначити, що християнська релігія зовсім не закликає залишати вбивць без земного покарання, передаючи їх «справи» на розгляд лише Вищого суду.

Різниця між християнським і язичеським розумінням справедливості полягає в наступному: якщо для язичника справедливість і помста практично були синонімами в ситуаціях, подібних до тієї, що описана в «Гамлеті», то для християнина синонімами справедливості повинні стати суд і закон, а помста -- діяння, по суті справи, рівноцінне злочину. Але є чи в Гамлета можливість залучити вбивцю батька до відкритого суду? Клавдій -- король, носій влади й гарант справедливості в країні. У який суд може звернутися син убитого короля? Таким чином, ми бачимо, що обставини підштовхують Гамлета на шлях язичеської помсти, що по ідеї повинна бути неприйнятною для християнина.

Це і є те протиріччя, якого не знав і не міг знати Амлет із древньої легенди. Помста в язичеському світі, якщо вона має законну підставу, благословляється самими богами; в трагедії Шекспіра виходить так, що помста Гамлета, незважаючи на те, що вона, без сумніву, справедлива, навряд чи може вважатися діянням, бажаним Богові. Батько Гамлета вмер без покаяння, і спадкоємець загиблого вважає, що найкращою помстою дядькові буде раптова смерть, адже тоді він не буде «чистим від скверни і готовим до «далекого шляху» [28].

“Now might I do it pat, now he is praying;

Oh, this is hire and salary, not revenge.”[41, с. 695]

Герой робить те, що повинен, і все-таки він приречений, і приречені всі, кого він любить або ненавидить. Гамлет зовсім не хотів убивати Полонія, батька коханої Офелії, і все-таки зробив це, думаючи, що в кімнаті матері ховається його ворог Клавдій:

“Thou wretched, rash, intruding fool, farewell!

I took thee for thy better: take my fortune;

Thou find'st to be too busy in some danger.”[41, с. 695]

Ще менше Гамлет хотів би заподіяти зло самій Офелії, однак саме його випадкове вбивство Полонія стає поштовхом до божевілля, а потім і загибелі дівчини. Так Гамлет, прагнучи помститися за батька, сам накликає на себе помсту Лаерта. Лаерт, у свою чергу, так само (по язичеському кодексі честі) зобов'язаний помститися за смерть батька, як і Гамлет. Однак Лаерт, маючи справедливу мету (знову-таки, з точки зору язичника), вибирає недостойний шлях помсти. У Середні віки нерідко практикувалися судові двобої: вважалося, що переможцем з них повинен вийти той, на чиїй стороні правда. Лаерт, однак, оскверняє священну справу справедливості й помсти тим, що бере собі в помічники отруту. Таким чином, він стає не месником, борцем за справедливість, а вбивцею, таким же, як і Клавдій. А, виходить, і Лаерт заслуговує кари. Але, з іншого боку, як дотепно помітив Гамлет, «Якщо обходитися з кожним по заслугах, хто тоді уникне батогів?» Наївному й жорстокому прагненню до кривавої справедливості християнство протиставляє милосердя. Однак найчастіше у світі й серцях людей для нього немає місця.

Кожен отримує те, на що заслуговує. Полоній приймав надто активну участь у підступах короля-узурпатора, убивці законного правителя, проти законного спадкоємця престолу. Заради того, щоб вислужитися перед новим володарем Данії, спритний придворний, не вагаючись, готовий ризикнути щастям дочки. Офелія -- фактично невинна жертва інтриг і чужих інтересів, але теж не пішак у великій грі. Свого часу вона зрадила почуття Гамлета, видаючи його таємниці батькові, а відповідно, і королю. Гертруда також поплатиться за свої гріхи -- перелюб, сприяння вбивці свого чоловіка. Хоча наприкінці твору уже відчувається її каяття, а також материнські почуття, що підштовхують її захищати сина. Гамлет теж помирає, як винуватець у смерті Полонія та Офелії [28].

Дане дослідження присвячено темі помсти у трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет». Підводячи підсумок нашого дослідження, ми дійшли висновку, що творчість генія світової літератури Вільяма Шекспіра є апофеозом не лише англійської ренесансної літератури, але й одним з найцінніших творчих внесків у всесвітню літературу та культуру взагалі. Творчість Шекспіра дала поштовх для розвитку різних галузей мистецтва, адже вона склала фундамент для численних робіт великих художників, музикантів, акторів, поетів, письменників, філософів тощо.

В своєму дослідженні ми розглянули шлях Шекспіра як людини та митця, а також проблему помсти у найвидатнішій трагедії усіх часів -- «Гамлет, принц данський». Ми розкрили такі поняття, як «трагедія» і «помста», проаналізували композицію твору та з'ясували джерела, з яких В. Шекспір черпав сюжет для своєї трагедії, а також розглянули образ Гамлета з позиції різних дослідників.