Друковані і рукописні видання січових стрільців

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний авіаційний університет

Інститут міжнародних відносин

Друковані і рукописні видання січових стрільців

Вступ

Українські січові стрільці (УСС, усуси) -- єдина українська національна військова формація в складі австро-угорської армії, сформована з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 і стояли під проводом Української Бойової Управи (УБУ).

Українські Січові Стрільці були першими українськими частинами на бойовищах Східної Європи після Полтави 1709, вони мали велике значення для відновлення військових традицій, для зростання українського патріотизму, створення військової термінології, періодики, фольклору, пісень та музики. Пам'ять про УСС і досі жива в українському народі, бо зберігся живий символ -- пісня УСС «Червона калина».

Мета роботи: показати зародження і розвиток військових періодичних видань у легіоні Січових Стрільців в контексті історичних подій 1913-1918 рр.

Об'єктом виступають військово-сатиричні видання періоду Першої Світової війни.

Предметом дослідження є періодичні видання Січових Стрільців: «Відгуки», «Новініяда», «Самохотник», «Самопал», «Бомба», «Усусу», «Червона калина», «Стрілецький щит» та інші.

Основним завданням є дослідження періодичних видань Січових Стрільців, вивчення їх специфіки, призначення, жанрової палітри та тематики, за допомогою аналізу та порівнянь.

Методи дослідження: історичний, хронологічний, причинно-наслідковий, описовий.

Актуальність теми: досліджень та наукових робіт по даній темі існує небагато, тому тема є актуальною, адже періодичні видання Січових Стрільців є не тільки першими військовими україномовними виданнями на території України, а й містять у собі історичні матеріали про тогочасну дійсність.

Дану тему досліджували: Григорій Кривошея, Аркадій Животко, Іван Крупський, Микола Лазарович, Осип Дюмін, Степан Шухевич, Осип Назарук, Симон Петлюра та інші.

Розділ 1. Військові формування на Західній Україні у перші чверті XX століття

1.1 Соціально-політичні передумови виникнення стрілецького руху перед Першою Світовою війною

Розуміючи державно-політичні суперечності, які склалися на початку ХХ ст. між європейськими країнами, насамперед між Росією і Австро-Угорщиною, та їх можливі наслідки, українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Єдиним і не дуже яскравим збройним виступом західних українців у ХІХ ст. були військові формування, створені під час «весни народів» 1848-1849 рр. Спочатку, під натиском революційних подій, цісар Фердинанд дав дозвіл творити на території імперії так звані національні гвардії, що за урядовим статутом мали бути «обороною конституційного монарха, запорукою конституції й законів...». Українці в цей час тільки почали політично організовуватися, а тому змогли створити такі гвардії лише в кількох містах, де було чисельніше українське населення, а саме у Стрию, Жовкві, Бережанах, Тернополі та Яворові. Правда, майже всюди ці гвардії зустріли перешкоди з боку урядових кіл і не розвинули широкої діяльності. Трохи пізніше, в кінці 1848 р., австрійський уряд організував спеціальну селянську оборону на галицькому Підкарпатті, що мала на меті не допустити мадярських повстанців до Галичини і яка нараховувала в одному тільки Станіславському окрузі майже 18 000 осіб. У 1849 р. було створено добровольчий батальйон руських гірських стрільців у кількості 1400 осіб, що також призначався для боротьби проти угорської революції. Всі ці формування завдяки галицькій інтелігенції мали український характер: народний одяг, українські відзнаки, пісні і навіть спеціально створений Михайлом Коссаком своєрідний статут -- «Випис руководства до вправ для стражи народной». Проте якогось особливого впливу на українсько-галицьке суспільство вони не мали, до того ж уже на початку 1850 р. через дії польської адміністрації були ліквідовані. Потрібен був ще певний час, щоб серед українства визріла ідея незалежності України та необхідності її збройного виборення. [9, 23]

Ґрунтом, на якому галицьке українство почало усвідомлювати необхідність власної військової сили, став спортивно-протипожежний рух у формі сокільсько-січових товариств. Перше товариство «Сокіл» було засноване в селі Купчинцях на Тернопільщині в 1891 р. заходом Костя Жмура та Павла Думки, а в лютому 1894 р. за ініціативою інженера Василя Нагірного воно постало й у Львові. Першу «Січ» створив відомий український громадський діяч, адвокат з Коломиї Кирило Трильовський у селі Завалля на Станіславщині 5 травня 1900р. «Січі» вже самою своєю назвою, назвою своїх старшин (отаман, осавул, кошовий, хорунжий), козацькими піснями, звичаями і символікою -- зв'язували перервану нитку з українською минувшиною, мостили шлях ідеї відродження українського війська та гуртували для цього кадри. [20]. Не випадково в секретному донесенні російського жандармського управління від 23 квітня 1915 р. підкреслювалося, що основною метою «Січей» та «Соколів» було «служити підготовкою кадрів Українського війська, що повинно було рано чи пізно виступити в боротьбі за самостійність». Незважаючи на утиски та перешкоди властей, у 1914 р. в Західній Україні існувало вже 967 організацій «Сокола», що нараховували 58 627 чоловік, та 1056 «Січей» із 66 000 членів. Це була організована сила, яка, відродивши пам'ять про українське військо, дала поштовх подальшому розвиткові військових традицій. [21]

Так спочатку у Львові, а згодом і в інших галицьких містах постали перші українські таємні організації, завданням яких було військове виховання і навчання молоді, як необхідної передумови для створення власного війська. Найбільший вплив серед них мали товариства «Пласт» та «Мазепинський курс мілітарний».

Перший український таємний військовий гурток «Пласт» виник при філії української Академічної гімназії у Львові в 1911 р. з ідейно підготовленого гуртка учнів середніх шкіл та кількох студентів університету. Його засновниками були студенти Іван Чмола та Петро Франко, активними членами -- Василь Кучабський, Роман Сушко, Омелян Кучерішка, Осип Квас, Олена Степанів. Це була «мішана (хлоп'ячо-дівоча) пластова організація... -- яка, за словами Олени Степанів, -- вела більше військову, як пластову роботу, бо крім в'язання вузлів, пластового ходу, сигналізації, училися ми стріляти з бравнінга, пізнавати систему кріса -- Манліхера (поки що лиш теоретично), таборувати і підходити. Вчилися ми з малих, битих на цикльостилю видань, які переводили з польської на українську мову...». [19]

Офіційним початком «Пласту» вважається день першої присяги пластового гуртка при Академічній гімназії у Львові -- 12 квітня 1912 р. З цього часу пластові організації поширюються по краю і вже в 1913 р. відбувся 1-й з'їзд їхніх представників у Львові, на якому було створено «Організаційний Пластовий Комітет». Перед Першою світовою війною в Галичині нараховувалося 34 пластових гуртки, що об'єднували 1700 чол., які займалися військовим вишколом. Це була фактично перша в історії новітнього українського руху спроба власними заходами почати творення збройної сили як засобу боротьби за державну самостійність. [3]

Серед перших військових організацій особливе місце посідав і «Мазепинський курс мілітарний», який зорганізували Василь Кучабський, Василь Клим і Осип Квас серед гімназистів Львова і який нараховував близько 80 членів. Заходом цього гуртка з'явилися перші українські військові підручники; його учасники займалися теоретичним вивченням військових предметів та практичними польовими вправами. Як і «пластуни», члени «Мазепинського курсу мілітарного» були переконані, що визволення України можливе тільки збройним шляхом, а тому заприсяглися «зі зброєю в руці здобувати незалежність українському народові». [12]

Під впливом діяльності таємних військових товариств у Галичині незабаром розпочалися дискусії про майбутнє українського руху. Спочатку вони були млявими, та після того, як у жовтні 1912 р. розгорілася Балканська війна, ситуація дещо змінилася. По-перше, наслідки війни, в якій балканські народи збройним шляхом визволилися від турецького поневолення, показали шлях до осягнення незалежності. З цього приводу журнал «Відгуки» трохи пізніше писав: «Щаслива війна балканських народів є для нас дзеркалом, у якому бачимо в цілій наготі свою повну стать, усю неміч і нужду». По-друге, Балканська війна, похитнувши політичну рівновагу в Європі, стала своєрідним детонатором, який призвів до різкого загострення відносин між провідними європейськими державами. Все це певним чином активізувало галицьких українців, висунувши справу військової підготовки української суспільності та її самостійної участі в можливій майбутній війні, зокрема, між Австрією і Росією, з гуртків середньошкільної та студентської молоді на ширше поле громадянської дискусії. [1] Адже ця війна, за словами Василя Кучабського, «перекидала звичайний спосіб думок громадянства і ставила перед його очима можливості, до яких воно ніколи не займало ніякого становища: можливості пересунути австро-російський кордон на українських землях без участі й волі українського народу, отже, й небезпеку, що й галицькі українці, яким досі жилося під владою Австрії більш-менш вільно, потраплять у російську «тюрму народів». Тобто майбутній конфлікт, залежно від його результатів, міг принести українцям як повне визволення від Росії, так і повне закабалення нею, але тепер уже всіх земель. [12]

Зустрівшись із серйозною опозицією, в кращому випадку -- байдужістю більшості галицько-українського суспільства у справі підготовки організації українського війська, її прихильники -- Іван Чмола, Богдан Гнатевич, Роман Дашкевич, Василь Дзіковський та інші -- кропіткою працею, зокрема численними виступами, дискусійними вечорами, статтями в часописах тощо, торували шлях для своєї ідеї серед широкого загалу українства. Завдяки їм у львівському студентському товаристві «Академічна Громада» протягом осені-зими 1912-1913 рр. відомі публіцисти і науковці виголосили ряд доповідей, де ґрунтовно аналізували українські справи в міжнародному аспекті. Чималий ідеологічний вплив на настрої молоді мав і Дмитро Донцов, який стояв на позиції активної боротьби проти Москви та підкреслював потребу військового виховання. [13]

15 грудня на засіданні так званої «Запорізької Ради» «Сокола-Батька», яку очолював відомий педагог Іван Боберський, було вирішено закладати стрілецькі організації. У той же день на студентській нараді у львівському товаристві техніків «Основа» постановили розпочати військове навчання серед української молоді. А вже 16 грудня зібрався Міжпартійний Комітет за участю представників старшого покоління (д-ра Лонгина Цегельського, д-ра Степана Томашівського, проф. Івана Боберського і Константини Малицької) та молоді (Івана Чмоли, Романа Дашкевича, Миколи Балицького і Степана Гайдучка), що поставив собі за мету опрацювати статут для «Українського Стрілецького Товариства». Проте незабаром представники радикалів вийшли зі спілки і створили свій власний орган під назвою «Український Січовий Союз», яким керував д-р Кирило Трильовський. З цього часу творення українських стрілецьких організацій йде двома паралельними шляхами, які репрезентували, в основному, «Український Січовий Союз» та студентська молодь, за якою стояв Міжпартійний Комітет. [4]

Для планової військово-виховної й організаційної роботи студентство, не чекаючи урядового дозволу, заснувало у Львові студентську стрілецьку організацію, якою керував окремий комітет на чолі зі студентом філософії Іваном Чмолою. Сюди також входили: Василь Ґеник, Омелян Кучерішка, Осип Навроцький, Богдан Гнатевич, Василь Дзіковський, Роман Дашкевич, Осип Квас, Василь Кучабський та інші. Цей гурток, що став центром розвитку стрілецького руху у Львові, влаштовував військові вправи, навчав теорії, створював військові підручники та термінологію, встановив стрілецький однострій [2]. Активну участь у формуванні стрілецького руху брав і «Український Січовий Союз», що був центром січових товариств. Вирішивши у січні 1913 р. почати організацію стрілецьких гуртків, він вніс на затвердження властей відповідний статут, який однак через перешкоди австро-польської адміністрації не був затверджений. Польські верховоди Галичини, які й у минулому стримували нормальний розвиток українського національного життя, вирішили будь-що не допустити створення українських військових організацій. Тому тільки за третім разом, коли Кирило Трильовський дослівно переклав статут польського «Стшельца» і подав його на розгляд до галицького намісництва, новий статут товариства «Січові Стрільці» було затверджено¹⁰¹. 18 березня 1913 р. на його основі у Львові організували перше легальне українське стрілецьке товариство під однойменною назвою, яке очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Того ж місяця такі товариства виникли у Косові, Яблунові, Заліщиках і Шешорах. [19]

Що ж до студентського стрілецького гуртка, то він після того, як двічі поспіль його статут Міністерство Внутрішніх Справ відхилило, об'єднався з товариством «Січові Стрільці». Кошовим об'єднаних товариств залишився Володимир Старосольський, а його заступником став Іван Чмола. Проте незабаром виявилося, що спільна праця не ладиться, до того ж, студенти не хотіли визнавати «Український Січовий Союз» та його інструкції. Тоді за ініціативою Кирила Трильовського, голови вищеназваної інституції, «Повітова Січ» у Львові внесла до намісництва новий статут, і 25 січня 1914 р. постало ще одне товариство «Січових Стрільців». Відтоді студентське стрілецьке товариство почало називатися «Січові Стрільці І» («СС І»), а товариство, засноване 25 січня, -- «Січові Стрільці ІІ» («СС ІІ»). [2]

Таким був початок українського стрілецького руху в Галичині, основним завданням якого було відновлення збройної сили, як засобу виборення самостійності України. Хоча ця праця й не йшла спільно, в одній організації, а розбивалася ніби на три осередки: студентський стрілецький гурток «Січові Стрільці І», «Стрілецьку секцію» «Українського Січового Союзу», куди належали і «Січові Стрільці ІІ», та стрілецьке товариство при «Соколі-Батьку», -- вони були в постійному контакті між собою. Завдяки їхній діяльності в Україні вперше за довгі роки почала відроджуватися національна військова сила, яка інколи мала різні форми, але завжди одну мету. [12]

«Січові Стрільці ІІ» відкидали поміч австрійської влади, яка позичала стрілецьким товариствам зброю та дозволяла користуватися військовими полігонами, вважаючи, що справжнього самостійного вояка не можна виховати з допомогою чужої держави. На початку 1914 р. вони на власні кошти закупили близько сотні карабінів, що стали фактично першою зброєю, яку українці зосередили в своїх руках у новітньому часі. Навчання зі стрільби «СС ІІ» на перших порах проводили в просторих підвалах будинку по вулиці Коперника у Львові. Трохи згодом було проведено спільний збір стрільців з «СС ІІ» і «Січей» Львівського й Бобрецького повітів у кількості близько 800 чоловік для польових вправ. Вони відбулися 5 квітня 1914 р. на «Кайзервальді» та околицях Львова і стали першими військово-польовими навчаннями українців зі зброєю та стрільбою після занепаду державності. По їх завершенні пройшли стрільці, в тому числі й дві чети в одностроях та зі зброєю в руках, через Львів, що справило відповідне враження на місцеве населення. З того часу подібні навчання відбувалися майже щотижня. [11]

Енергійна праця тривала і в товаристві «Січові Стрільці І», яке об'єднувало близько 60 студентів вищих шкіл і обмежувалося лише Львовом. Тут були організовані постійні військові курси теоретичного й практичного навчання, бо якщо своєрідним завданням «СС ІІ» була підготовка майбутніх підстаршин, то студентське товариство «СС І» намагалося стати школою старшин¹¹⁰. Працювало воно в двох напрямах: над ідеологічним вихованням молоді, під гаслом збройної боротьби за самостійність нації, і над всебічною підготовкою своїх членів до воєнного ремесла. У середовищі «СС І» було також підготовлено й видано 10 підручників з військової справи, -- що мало тоді неабияке значення. січовий стрілець преса видання

У березні 1914 р. «Січові Стрільці І» знову ввійшли до «Українського Січового Союзу» і разом з «Січовими Стрільцями ІІ» заново організували «Стрілецьку секцію», завдання якої полягало в творенні стрілецьких товариств у провінції. В результаті їх спільної праці перед Першою світовою війною в Галичині постало 96 українських стрілецьких товариств, що нараховували 8200 членів. Під їхньою опікою -- як моральною, так і фаховою -- перебували також численні пластові гуртки та стрілецькі групи при товариствах «Січ» і «Сокіл». Це свідчило про те, що об'єднання зусиль двох організацій пішло на користь і їм, і загальній справі. [3]

Третім осередком, де розвивався стрілецький рух, було товариство «Сокіл», яке, незважаючи на те, що влада не затвердила статутів його стрілецьких організацій, проводило військове навчання молоді. На осінь 1913 р. кількість членів стрілецького куреня, який був зорганізований у Львові при «Соколі-Батьку», зросла до 160, збільшилась і кількість стрілецьких товариств у краї, з яких найкраще працювали осередки Тернополя, Сокальщини, Золочівщини, Львова. [9]

Починаючи з кінця 1913 р. і особливо в першій половині 1914 р. українські стрілецькі товариства стали активнішими. Їх керівники, поставивши за мету «витворити ідеологію Самостійної України і її запоруку -- мілітарну силу», відчували, що на це їм відпущено мало часу, тому старалися зробити якнайбільше.

Перші результати українського національно-військового руху виявилися на великому крайовому здвизі (огляді), присвяченому 100-річчю з дня народження Тараса Шевченка, який відбувся 28 червня 1914 р. у Львові. У поході вулицями міста та в масових військово-спортивних вправах взяли участь 12 500 осіб, які представляли 120 177 членів 2166 стрілецьких, січово-сокільських та пластових організацій краю; багато з них були у військових одностроях та зі зброєю в руках. Ця маніфестація викликала ентузіазм українського громадянства, яке, ще зовсім недавно іронічно ставлячись до починань молоді, тепер змушене було змінити погляди на військовий рух. Почесним гостем свята став Микола Міxновський. На здвизі також були присутні австрійський намісник у Галичині Коритовський з великим почтом представників крайових і міських властей та командант львівського корпусу генерал Кальошварі, що засвідчило рівень української військової справи, яку вже змушена була визнавати й офіційна влада. [13]

1.2 Українські січові стрільці у 1919-1918 роках

Світова війна розпочалася 28 липня 1914 року, а вже 3 серпня старшина об'єднаних Січових Стрільців оголосила загальну мобілізацію. Утворився легіон Українських Січових Стрільців кількістю 8-10 тисяч осіб. Кілька місяців легіон утримувався виключно на пожертвування українського народу. Не вистачало зброї й одягу, але високим був ентузіазм народу і лави стрілецтва зростали. Чужинці-очевидці зазначали: «Твердою і стійкою мусить бути душа цього народу, який прагне своєї волі і чекає першої нагоди її вибороти». Незабаром епіцентром воєнних подій стала Галичина. Українські Січові Стрільці у зв'язку з захопленням Львова російськими військами переїхали до Стрия. У стрілецькій касі, яка поповнювалася з пожертв громадян, вичерпалися кошти. Довелося звернутися до австрійської військової влади, яка категорично вимагала обов'язкової присяги австрійському престолу і зменшення кількості Січових Стрільців до 2000 осіб. «Коли не допомогли ніякі аргументи і серед опозиції перемогла ідея за всяку ціну вдержати нехай і числом малий легіон, 2500 вибраних добровольців склало 3 вересня присягу» [9].

Узимку 1914 -- 15 сотні УСС у складі 130 бригади боронили карпатські переходи: їм припала тоді розвідча й охоронна служба. Першим успіхом Легіону УСС була перемога на горі Маківці 29 квітня -- 3 травня 1915. Далі він визначався в боях під Болеховом, Галичем, Завадовом і Семиківцями.

З літа 1915 УСС окопалися над р. Стрипою; там, у Соснові і на Веселій, перебували до серпня 1916. Далі у складі 55-ої дивізії обидва курені перетворено на полк, у серпні 1916 Легіон переведено під Бережани, де він окопався на горбі Лисоня. У серпневих, а також вересневих боях за Лисоню полк УСС втратив з 44 старшин -- 28 і близько 1 000 рядових убитими, пораненими і полоненими і на 30 вересня 1916 нараховував ледве 9 старшин і 444 стрільців. Тоді його переформовано на курінь і командування над ним перебрав полковник Франц Кікаль. На фронті під Кирлибабою була відокремлена Гуцульська сотня УСС під командуванням поручника Омеляна Левицького.

Удруге відчутних втрат легіон УСС зазнав на початку липня 1917 в бою під Конюхами, під час так званої офензиви Керенського, коли в полон потрапив майже весь Легіон УСС. Від полону врятувалося близько 400 старшин і стрільців. З них, з Гуцульської сотні і доповнень з Коша УСС сформовано новий курінь УСС, який здійснив похід до р. Збруча, а в лютому 1918 вирушив у похід на Україну з австрійською окупаційною владою, був розташований на Херсонщині і приділений окупаційною владою до групи архікнязя Вільгельма Габсбурґа (полковника Василя Вишиваного). Куренем командував до Збруча Дмитро Кренжаловський, після нього отаман Мирон Тарнавський і сотник Осип Микитка.

УСС сформували в Києві у листопаді 1917 Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (СС) колишніх полонених українців, що вийшли з австро-угорської армії, з метою захищати Центральну Раду перед наступом більшовиків; командир -- сотник Олександр Лисенко; у грудні-січні брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Відтоді й аж до кінця існування формації Січових Стрільців нею незмінно командував полковник Євген Коновалець. Наприкинці січня 1918 Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців брав участь у придушенні Січневого повстання в Києві. У формації Січових Стрільців Армія УНР диспонувала військовою частиною, яка виділялася своєю організованістю і боєздатністю. Як головна підпора протигетьманського повстання, Січові Стрільці мали великий вплив на Директорію УНР, але після від'їзду В. Винниченка за кордон цей вплив зменшився. Уже після проголошення ЗУНР та проведення загальної мобілізації усуси стали основою регулярного війська - Української галицької армії (УГА). По війні керівні старшини Січових Стрільців були творцями і чоловими постатями УВО -- ОУН. [4]

Розділ 2. Друковані і рукописні видання січових стрільців

2.1 Виникнення преси січових стрільців

Організаційними й керівними органами військово-патріотичного виховання особового складу українських формацій Легіону УСС (у добу Першої світової війни) була Пресова Квартира (або Кватира - в УСС). Наявність молодих письменників, журналістів дозволили налагодити у Легіоні декілька періодичних видань, що було унікальним явищем у тогочасній австрійській армії. Стрілецький рух пропагував серед українського народу ідею збройної боротьби і створення українських збройних сил. Саме до цього періоду належать і згадки про перший військовий часопис «Січові вісти», який вийшов у світ у 1912 році. Зміст цього часопису, умови, в яких він започаткувався - невідомі. До організації «Січові Стрільці-1» належали студенти вищих шкіл, вона за складом і програмою була прообразом школи старшин, працювала над ідеологічним вихованням молоді під гаслом збройної боротьби за самостійність нації, над всебічною підготовкою з військової справи, для чого й почала видавати на початку 1913 року ідеологічний журнал «Відгуки». Журнал редагував студент Львівського університету Омелян Кучерішка. Девізом цього видання було гасло «Українська держава і збройна боротьба за її самостійність». Багато матеріалів журналу стосувалося саме військового вишколу студентської молоді. У 1913-1914 роках військовий вишкіл «Січових Стрільців» значно пожвавився. Крім вивчення теоретичних курсів товариство займається бойовими вправами, вчиться стріляти. Про що знаходимо підтвердження: «З протоколу других надзвичайних зборів «Січових Стрільців-2», що відбулися дня 12 листопада 1914р. - довідуємося ось такі подробиці: (На цей час організація охоплювала Львів, мала 277 членів, ділилася на 8 чет). Чети робили полеві вправи, лаштовано для них виклади про тактику, розвідчу службу, нічний похід, таборування, склад кріса і т.д. В тім короткім часі відбулися навіть іспити із впоряду та складу кріса» [22].

Деякі члени «Січових Стрільців», наприклад, О.Квас, В.Кучабський, В.Гнатевич та інші, працювали над укладанням української військової термінології та підручників з військової підготовки. Наслідком об'єднання у березні 1914 року львівських організацій «Січові Стрільці-1» і «Січові Стрільці-2» стало поширення мережі товариств. Із третього осередку стрілецької організації, товариства «Сокіл», вийшло кільканадцять стрілецьких товариств у Тернополі, Чорткові, Золочеві, Городку та у Львівському повіті. Сокільські Стрільці вчилися стріляти, робити бойові вправи, марширували. Вони мали свій друкований орган «Запорозькі Вісти», який пропагував ідею військового вишколу і друкував фахові статті з різних ділянок військових знань З кадрів, що були підготовленні у передвоєнних стрілецьких товариствах, утворився пізніше легіон Українських Січових Стрільців, виросло чимало ідейних провідників, старшин і підстаршин для українського війська. І поряд зі створенням військових підрозділів ішло виникнення їхніх друкованих органів як засобів інформування, консолідації та підняття бойового духу особового складу, пропаганди цієї справи серед населення.

2.2 Періодичні видання Січових Стрільців під час війни

Коли почалася перша світова війна Січові Стрільці створили легіон, але через брак коштів на власне утримання, змушені були ввійти у склад австрійської армії, як національний підрозділ - Українського Січового Стрілецтва, в якому команди подавалися українською мовою і вперше за всю українську історію почали видаватися українські військові часописи. [див. дод.1] Перші стрілецькі часописи виходили на фронті. Це були рукописні видання чи розмножені на гектографі. Виходили вони за дозволом командування, друкувалися на стрілецькі кошти, які надходили з продажу часописів, та на пожертвування стрільців. Тираж цих видань був незначним - від кількох десятків до кількох сотень примірників, однак охоплювали вони широке коло читачів за рахунок того, що ці видання передавалися із рук в руки, влаштовувалися колективні читання вголос. Так зі змістом часописів ознайомлювалися майже всі стрільці. З утворенням легіону УСС почала працювати Пресова Квартира УСС, що спочатку мала завданням збирати історію Січових Стрільців. Матеріали збирали як представники Квартири, так і самі стрільці, які писали і надсилали відомості до «Головної книги УСС». Тут, зокрема, зазначалося, що на 1 травня 1916 року грамотні серед стрільців становлять 82,783 %, неграмотні 10,117 %, нема даних щодо 7,1 % [12]. Вже це може свідчити про значний вплив преси на стрільців, а висока грамотність контингенту зумовила потребу в друкованому слові, вона була однією з причин виникнення і розвитку військової преси. Поширенню друкованого слова сприяли і голосні читання та обговорювання прочитаного, що влаштовувались серед стрільців. Осип Назарук, начальник Пресової Квартири УСС, стверджував, що в цивільній пресі на той час (1914-1915рр.) не надавали належної уваги збройній боротьбі УСС, на цю тему публікувалося мало матеріалів. «До сей пори на пальцях однієї руки можна б почислити згадки про їх криваві подвиги, що дісталися до нашої преси, та й ще лишилося б трохи пальців».

Аркадій Животко [5] першим військовим друкованим органом вважає «Січові Вісти» (редактор Д.Катамай), що виходили в 1912-1914 роках. На жаль, ми поки що не маємо змоги відтворити зміст цього часопису, і умови, в яких він започаткувався.

Богдан Гнатевич, описуючи історію Українських Січових Стрільців, згадує орган «Сокола-Батька» - «Запорозькі вісти», який виходив навесні 1914 року, «пропагував ідею військового вишколу і друкував фахові статті з різних ділянок військового знання» [9].

Першими військовими часописами в період бойових дій не випадково були гумористично-сатиричні видання. Безперечно, стрілецький гумор був для стомлених війною людей джерелом позитивних емоцій, яких так не вистачало їм для поповнення душевної енергії, служив своєрідним психологічним розвантаженням. Початок преси Українських Січових Стрільців, як вважає І.Крупський, було закладено сатиричним журналом «Новініяда», редактором якого був Р.Купчинський. Вийшов тільки один номер цього журналу. Згодом «Новініяда» вийшла у другій, доповненій редакції. Сатирично коментували текст журналу цікаві малюнки Осипа Куриласа. [11]

Регулярним стрілецьким гумористично-сатиричним журналом був «Український самохотник», що почав виходити з липня 1915 року під редакцією М.Ірчана. Згодом назва журналу була змінена на «Самохотник». Тематика журналу була вже більш різноманітна, ніж у «Новініяди». Це й оперативна інформація, і цікаві усмішки, анекдоти на стрілецькі і загальноукраїнські теми. Динаміка в тематиці видання відповідала тому часові, який судилося пережити йому разом зі своїм читачем. З початком війни, яку назвали воістину "світовою бойнею" (адже вона охопила 48 держав з багатомільйонним населенням), особливо тяжким було становище в Галичині, на теренах якої розгортались основні воєнні події. Січові стрільці, обороняючи австрійський престол з надією, що саме така їх позиція приведе до звільнення України від чужоземців, вели тяжкі бої з Росією. Підстави для такої надії нібито були: українці, які перебували у складі російської армії, відчували на собі постійні утиски з боку росіян, вважалися людьми нижчого сорту; водночас галичани, які були в складі австрійської армії, мали змогу створити своє національне військо - Українське січове стрілецтво, в якому вояки спілкувалися рідною мовою. Те, що Січові стрільці не зазнавали таких утисків з боку командування, мали певні свободи, права, у тому числі й право видавати часопис українською мовою, тоді як українці в складі російської армії нічого такого не мали, зігрівало галичан надією на створення з часом своєї незалежної держави. Журнал не тільки потішав жартами, записував життєві картини у гумористично-сатиричний формі, а й давав стрільцям різні поради, інформував про події у війську. Всього вийшло 35 номерів «Самохотника». [8]

Окрім «Самохотника» до переліку гумористично- сатиричних часописів належать журнали «Молодий самохотник», який почав виходити з 1916 року у Львові, стрілецький часопис «Бомба», який заснувала "артистична купка У.С.С." і який виходив безпосередньо на бойових позиціях. Незважаючи на те, що вийшло всього два номери, видання було гарно ілюстроване малюнками І. Іванця, Л. Лепкого, О. Курилася, Л. Новіни-Розлуцької. Особливістю видання є те, що журнал сміливо вторгався в найболючіші проблеми фронтового життя. Так, у публікаціях гостро критикувались ті українці-"патріоти", які, вважаючи себе "отцями нації", не бажали бути її синами. Надто перепадало від «Бомби» старшинам У.С.С., які всіляко оберігали своїх дорослих синів. Січові стрільці постійно відчували таку несправедливість, тому і хвилювала їх відсутність тої єдності, без якої незалежної держави не вибороти.

Маємо підстави стверджувати, що читачами з особливою зацікавленістю сприймалась віршована публіцистика. Вірші О. Смика, В. Пачовського, А. Лотоцького, не завжди досконалі в літературному плані, водночас були чітко спрямовані на ті проблеми, які особливо хвилювали стрільців. Вони легко читались, запам'ятовувались, окремі з них передавались із вуст в уста. А деякі, зокрема вірші В. Пачовського, перетворювались у пісні.

Багато в чому перегукувався з часописом «Бомба» журнал «Самопал», перший номер якого вийшов у травні 1916 року. Мета видання - відновити славу запорізьких козаків, на їх прикладі готувати Січових стрільців "до бою за волю, за народ за свій". «Самопал» відкривався бойовим закликом-переконанням:

Гей, браття, не згибла козацька ще мати, Не згинув ще в нас для народу запал, Любов до свободи, охота посвяти, - Будити їх буде новий "Самопал". Буде безпощадно стріляти, вбивати Між нами зневіру й знемогу усю... [див. дод.2]

Журнал відрізнявся проблемним та жанровим різнобарв'ям. Публіцистичні статті, оперативна інформація чергувались з фейлетонами, усмішками, анекдотами. Особливо актуальними були публікації, в яких порушувались теми збереження рідної мови, відновлення національної культури, традицій козацтва.

Виходили й інші часописи, зокрема місячник «Вісник Пресової Квартири УСС». Він почав виходити у Свистильниках (тепер с.Світанок Рогатинського району Івано-Франківської області), де у 1916 р. розташовувався Кіш УСС. Редакція журналу ставила перед собою завдання “збирати і зберігати матеріяли до історії Січового Війська та літературні твори січовиків” .

У «Віснику» друкувалися різнотематичні інформаційні замітки, нариси, вірші, невеликі новели. Другий номер подав переважно матеріали, присвячені пам'яті Івана Франка: статті, підписані криптонімом І. М., нарис А. Бюка (М. Ірчана), спогади січового стрільця, що пережив російський полон. Після третього номеру вихід журналу припинився.

Часопис «Просвітні листки Січових Стрільців» - невеликі за обсягом книжечки кишенькового формату, тираж яких нерідко перевищував 10 тисяч примірників. «Хоча у цих часописах здебільшого друкувалися теоретичні статті з проблем армійського будівництва й оперативна інформація, вони відіграли певну роль у становленні українського війська, -- пізніше зазначив С.Петлюра. - Окрім цього часописи сприяли найдоцільнішій організації збройної держави, конструкції управління військами - від вищих органів аж до периферії, принципам та методам військового керівництва» [14].

У травні 1917 року виходить перший номер журналу «Червона калина». Редагував його Микола Угрин-Безгрішний. Редакція характеризувала видання як "поважний та гумористично-сатиричний ілюстрований січовий орган". Від самого започаткування видання редакція дотримувалась накресленої лінії: у журналі повинні публікуватись дописи Січових стрільців. З одного боку, редакція певною мірою ризикувала - адже відсутність авторів, які не належали до вояцтва, але вже були відомі читачам своєю публіцистикою, могла б призвести до збіднення журналу як в тематичному, так і в жанровому плані. Але з іншого - ризикуючи, редакція розраховувала на те, що саме Січові стрільці як дописувачі допоможуть сформувати таке видання, яке найбільше відповідало б запитам вояків. Як засвідчила подальша доля журналу - а вона виявилась нелегкою, саме через це тільки перші чотири номери вийшли в чітко визначений час, надалі ж редакція змушена була порушувати таку чіткість - розрахунок редакції виправдався. А те, що пізніше, в окремі місяці, виходило по кілька номерів, дає підставити стверджувати: "Червона калина", попри всі негаразди, міцно ставала на ноги. Майже всі її сторінки у 1917 р. пронизані гостротою бачення і своєрідним відображенням хиб, поразок, недоліків. Наприклад, у серйозній політичній статті "Коли кайдани рвуться... (Роздумування під хвилю)" А.Вільшенка, де автор прагнув осмислити прийдешнє визволення, побачити розірвані кайдани неволі та здобуту свободу народу, він не уникає нагоди звернутися до мудрої народної приказки: "Коли не тепер, то у четвер вийдемо переможцями!"[2]. Поряд у журналі чимало малюнків - шаржів, карикатур (цикли "Стрілецька муза в обозі", "Бицьо на Волині"), а також гуморесок, анекдотів, жартівливих віршів. Чого варті самі підписи: Козак Незнайко, Синичка-Небиличка, Жевжик Дзавуленко, Непоправний ідеаліст! Так, Усміхнений опублікував частини з "епопеї" "Технічні клопоти", Краснобуй - "Уривок із оповіді...", без підписів друкувалися "Дрібні жарти", переспіви популярих народних мелодій. [8]

Однією з провідних тем «Червоної калини» є тема патріотизму, незбореного бажання до побудови незалежної демократичної держави. Публіцистичні статті, подорожні нотатки, в основному досконалі за формою і цілеспрямовані за змістом вірші, які закликали до боротьби за волю, поставили цей журнал в ряд кращих військових видань.

Не менш актуальною, злободенною як для редакції, так і для читачів була тема збереження чистоти української мови. З першого номера - статтею "Дещо про літературну українську мову" - «Червона калина» послідовно проводить думку про те, що саме рідна мова, любов до неї є найважливішою ознакою патріотизму, любові до своєї землі, готовності захистити її від чужоземців.

Ще однією особливістю видання є те, що воно постійно орієнтувало читачів на кращі зразки національної літератури, даючи короткі анотації та змістовні рецензії на книги. І хоч на сторінках "Червоної калини" друкувались, як і в інших виданнях, дотепні анекдоти, усмішки, все ж вони поступались місцем аналітичним статтям на злободенні теми соціально-політичного життя. Такі теми розроблялись через призму інтересів стрілецтва. [9]

Певну роль в національно-патріотичному вихованні Січових Стрільців зіграв журнал «Усусу»(1916 р.) (від початкових літер Українські Січові Стрільці). Саме з такими намірами започаткував його видавець Ю. Крук. Незвичайно симпатичне як з естетичного, так і гумористичного боку видання, що намагалося дотримуватися "безоглядної сатири". У цій манері написані численні гуморески, статті "З жалів стрільця Гриця Запеки", "Вісті з Усусущини" та інші матеріали. Та, на жаль, творчий потенціал редакції виявився невисоким: окрім критики "інтелігентів", які ніяк не можуть знайти свого місця у вирі військово-політичних подій, зосередитись на головному - на вирішенні питань виборювання державної незалежності - журнал не зміг. Вийшло всього сім номерів журналу.

Виходив також часопис «Стрілецький щит» (1917 р.). З особливою зацікавленістю сприймались і публікації, в яких йшла мова про тяжку долю вояків. «Тисячі могил вкрили кості бодрих наших борців, українських січових стрільців, - писав часопис "Стрілецький щит" - Велике число "счасливіших" поверне з війни вічними каліками і про долю тих інвалідів нарід наш мусить щиро і пильно подбати, а що - велика часть нашої безталанної Вітчизни ще тепер стогне в ворожім ярмі, то і многі з наших У.С.С., котрі по причині каліцтва або тяжкої недуги вже тепер опускають військові ряди, не мають де подітися і як бездомні бурлаки скитаються з одних бараків у другі. Щоб зарадити сему лихові, треба пригорнути потребуючих загальної помоги інвалідів У.С.С. І подбати про се, щоби їхні здібності і сили і надальше вихіснувати в користь загального добра нашого народу, а їм самим забезпечити можливо найкраще житє. Адже ж, се наші народні герої» [16].

Отже, хоч у зв'язку з різними обставинами більшість видань УСС були недовговічними, вони зробили помітний внесок в історію стрілецтва та історію української журналістики, загалом в українську культуру та літературу. [6]

Розділ 3. «Сатиричний орган неінтелігентних інтелігентів»

Навіть у складних, інколи безвихідних умовах людина прагне розради, усмішки, дотепного слова. Тому закономірною була поява сатирично-гумористичної преси на бойових фронтах чи в таборових обставинах серед стрільців, військовополонених, інтернованих, біженців, переміщених осіб українського походження. Всю розмаїту палітру засобів критичного і потішного змалювання життя (пародія, фейлетон, памфлет, байка, епіграма, шарж, карикатура, афоризм, каламбур, гротеск, алегорія тощо) можна знайти на сторінках українських видань від 1914 до 1950 р. у різних країнах Європи - на батьківщині, у Польщі, Чехії, Австрії, Німеччині, Італії, Великій Британії. [5]

У першій світовій війні з'явилася вояцька преса в коші УСС самочинно і, так сказати б, інтуїтивно. Не було тоді ще інституцій пропаганди при штабах, ні видань більших військових з'єднань, ні воєнних звітодавців. Усуси створили свою пресу самі, відчуваючи потребу друкованого слова для вояків, а з тим дали початок оригінальному жанрові вояцької літератури. Слід зауважити, що творці періодичних видань УСС є не тільки ініціаторами української вояцької преси, але вони були першими в історії 20-го століття, які таку ідею мали і її втілили в життя.

В інших військах, преса мала характер офіційний і її видавали в позафронтових центральних установах. У військах наших визвольних змагань ця тема вимагає особливих студій. А в другій світовій війні, маємо вістки про пресові видання УПА, та дивізійну газетку, видавану офіційними чинниками. Вона не може мати того значення, що його мала преса УСС, яка, хоч формально підлягала військовій цензурі, все таки відзначалася прикметою, без якої не могла б існувати: фактичною свободою слова. [8]

Сатирично-гумористичну традицію заклала преса українського січового стрілецтва, коли більшість видань уже в заголовку чи підзаголовку вказувала своє спрямування з обов'язковим наголосом на іронічно-дотепному і критично-глузливому сприйнятті життя. Таким "прямолінійним" чином пояснювалися і конкретні завдання "УСС": "Сатиричний орган неінтелігентних інтелігентів. Виходить, коли треба"; "Бомба" - неперіодичний часопис, артистичний (видавала "Артистична горстка"); "Самохотник" - сатирично-гумористичний часопис УСС; "Тифусна одноднівка" - "пам'яткова збірка кварантанників. В коші УСС"; "Самопал" - "стріляє сам без нічиєї принуки всяку нечисть, лінь, гниль, безхарактерність та подібне хрунівство. Видає: хвабрика запорозьких самопалів"; "Червона калина" - "поважний та гумористично-сатиричний січовий місячник", "Сміх і горе січового стрільця". [5]

Ці видання, безумовно, виникали не тільки щоб поліпшити настрій у "приспаних, зниділих душах стрільців", які у складних воєнних і політичних умовах - у тому "розбурханому, неспокійному морі, крім того кочовничому", зуміли, на думку А. Бабюка, передати головний дух часу: "Гумористичні й сатиричні видання мають на цілі переважно всі їдким гумором чи сатирою направляти хиби одиниць або загалу, як зі стрілецького, так і з позастрілецького світа. Найдете в них цікаві нотатки з нашої політики, себто гірку іронію її діл, найдете й болючу, а правдиву сатиру зі сучасного нашого життя, щоправда, не дуже засміється, а сльози в очах закрутяться вам. Хіба ж се не доказ, що стрільці у сірім мундирі, знеможені тяжкою та довгою недолею, не забувають про своїх дорогих, що їх болить серце задля гіркої недолі власного народу ?.."

Звідси і тональність матеріалів стрілецьких часописів, які видавалися на фронті, - оптимістична, обнадійлива на кращі часи. І хоча такі часописи здебільшого писалися від руки і відбивалися на гектографі, а тираж їх був незначний - від кількох десятків до кількох сотень, вони з великою зацікавленістю сприймалися стрільцями, дбайливо зберігалися, передавались із рук в руки, стрілецька команда організовувала читання вголос окремих матеріалів. Таким чином, невеликий тираж суттєво не впливав на кількість тих, хто постійно ознайомлювався зі змістом часописів. [9]

Певно, молодість, фантазія, здатність до веселого у прикрих, навіть жорстоких ситуаціях життя свідчили про бойову вдачу, незгасний оптимізм. Усі ці видання стрілецтва - сторінка з історії українського народу та його визвольних змагань. До того ж, пресу УСС різного часу творили відомі літератори й художники: Роман Купчинський, Микола Угрин-Безгрішний (Микола Венгжин), Антін Лотоцький, Мирослав Ірчан (Андрій Бабюк), Юрко Шкрумеляк, Василь Бобинський, Йосип Курилко, Михайло Гаврилко. [24]

Таким чином, українська військова періодика, яка була започаткована на теренах Галичини, поступово формувалась як один із найбільш суттєвих важелів виховного впливу на свідомість Українських січових стрільців. Із сатирично-гумористичних видань українські військові часописи стають більш глибокими за змістом, різноплановими за жанровою палітрою. У статтях на соціально-політичні, військові теми все виразніше звучить думка про необхідність розбудови суверенної, незалежної України. Редакції та дописувачі максимально використовували ті можливості, які надавало їм австрійське командування у видавничій роботі, гуртували навколо себе читачів, створюючи сприятливе середовище для впровадження визначальних ідей. Найбільш свідомими читачами проводились читання як цілих номерів часописів, так і окремих, актуальних, цікавих за змістом матеріалів, що закінчувались жвавим обговоренням, яке нерідко виходило за рамки надрукованого. [9]

Висновки

Періодичні і рукописні видання Січових Стрільців стали першими військово-сатиричними виданнями українською мовою на території всієї України. Хоч їхні видання не були довготривалими, проте вони все ж таки відіграли велику роль у становленні української журналістики, адже своїми матеріалами стрілецькі журналісти розвивали такі жанри журналістики як: замітка, репортаж, нарис, фейлетон, памфлет, байка та інші. Тематика видань була виховна і патріотична, тому за допомогою слова і вміння ним користуватися Січові Стрільці виховували у населення любов до рідної мови, Батьківщини, піднімали патріотичний дух українців на боротьбу за незалежність.

Тираж цих видань був незначним - від кількох десятків до кількох сотень примірників, однак охоплювали вони широке коло читачів за рахунок того, що ці видання передавалися із рук в руки, влаштовувалися колективні читання вголос. Так зі змістом часописів ознайомлювалися майже всі стрільці. Висока грамотність серед стрільців сприяла розвитку преси. За допомогою гострої сатири у матеріалах, стрільці підіймали шквал обурення, незадоволення владою у людей, які проживали на Західній Україні.

Для преси УНР та ЗУНР прикладом для наслідування стали патріотичні і військово-навчальні видання Січових Стрільців. Симон Петлюра писав: «…часописи сприяли найдоцільнішій організації збройної держави, конструкції управління військами - від вищих органів аж до периферії, принципам та методам військового керівництва.»

Список використаної літератури

1. Вихор І. На стрічу великим подіям. Відгуки. - 1913. - № 1. - 4 с.

2. Давний Р. Початки Українських Січових Стрільців // Запорожець. Календар для народа на 1921 р. - Відень,1920. - 58 с.

3. Діло. - 1916. - № 243;

4. Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1991. - № 9. - С. 99; Новий час. - 1934. - № 155.

5. Животко А. Історія Української преси. - Мюнхен, 1989 - 1990. - 196 с.

6. Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. - Л., 1994. - Вип. 1.

7. Історія Січових Стрільців. - К.: Україна, 1992. -- 346 с.

8. Коринт Б. Військова преса УСС // Вісті комбатанта. - 1962. - Ч.1. - С. 32-33.

9. Кривошея Г. Слово, гартоване в борні. - К.: Київський військовий гуманітарний інститут, 1996. - 140 с.

10. Крип'якевич І., Гнатевич Б. та ін. Історія українського війська. - Львів: Світ, 1992. - 702 с.

11. Крупський І. Національно-патріотична журналістика України (друга половина XІX - перша чверть XX століття). - Львів: Світ, 1995. - 184 с.

12. Кучабський В. Від первопочинів до проскурівського періоду // Історія січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. - К.: Україна, 1992. - С. 18. XІX - перша чверть XX століття). - Львів: Світ, 1995. - 184 с.

13. Лазарович М. Зародження українського стрілецького руху в Галичині: причини й наслідки // Розбудова держави. - 1996. - №3. - С.53-58.

14. Назарук О. Слідами Українських Січових Стрільців. - Львів: Союз

Визволення України, 1916.

15. Назарук О. Мілітарний рух серед української молодіжи середніх шкіл перед війною // Діло. - 1915. - 16-17 жовт.

16. Петлюра С. Військова література. - Варшава, 1937.

17. Ріпецький С. Назв. праця. - С. 20-22;

18. Стефанів З. Історія українського війська // Київська старовина - 1992. - № 6. - С. 98.

19. Стрілецький щит.- 1917. - 24 лют.

20. Субтельний О. Україна. Історія. - К.: Либідь, 1991. - 509 с.

21. Темницький В. Українські Січові Стрільці (Думки й уваги з приводу українського мілітарного руху). - Відень: СВУ, 1915. - С. 16;

22. Трильовський К. З мого життя… // Гей, там на горі «Січ» іде!... - Вінніпег, 1965. - С. 16.

23. Удовиченко О. Україна у війні за державність. - К, 1994.

24. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України.

- Ф.4054. - Оп.1. - Спр.3.

25. Шухевич С. Видиш, брате мій... - Вінніпег, 1967.

Размещено на Allbest.ru