Проза Анатолія Кіма

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проза Анатолія Кіма

Володимир Бондаренко, аналізуючи творчість Анатолія Кіма, відзначає, що чим більше загадок поставити читачеві, чим більше питань про письменника і його прозу, тим правдивішою буде розповідь про самого письменника.

Тому писати про Анатолія Кіма легко, він не з тих, хто збирається відповідати на питання разом, однозначно і строго визначено.

Читаємо в нього: „Ось слово „напрям"... Існує воно не лише як позначення літературної школи, тенденції, але і в своєму початковому смислі: в який бік скерувати свій шлях, куди кинутися... Відчуття подібно напряму виникає в тому густому тумані, супровідному началу кожного художника, в якому не видно нічого, і ми йдемо кудись, вимушені йти, не топтатися ж на місці!"

Підемо й ми слідом за письменником. За його сюжетами й непростими думками. Він зізнався в повісті „Уклін кульбабі", що збирається писати „...не історію життя, а швидше історію духу". Варто подумати над ти, яке життя змальовує Анатолій Кім, яким духом наповнене це життя? І одразу ж виявиться, що писати про А.Кіма напрочуд важко. Хто він - Анатолій Кім? Посланець Сходу? Романтик і творець фантастичних міражів. натураліст, що описую травинку за травинкою в знайомому лісі?

В його повістях то звучить магнітофонний запис реального життя, то прориваються буйні паростки фантазії. Він завжди намагається поєднати два світи: буденний світ робочого селища, звідки їдуть вболівати за футбольну команду рідного заводу, де стоять в черзі за свіжим пивом, й умовний міфологічний світ, де можливі зустрічі через тисячоліття, польоти в небо на трійці коней, де блукають білими дюнами коні „...досконало червоного, немов червона журавлина, небувалого кольору".

І все таки він завжди єдиний. Тому що єдиний його світ. Анатолій Кім пише про „вічну людину" в конкретних земних обставинах. Перша змога такого зображення була в його повісті „Солов'їна луна", де письменник намагається звести предка і нащадка в одному часі, в одному просторі. Це та сама, вічно жива людина - різноманітні його часові іпостасі.

У „Цибульному полі" Анатолія Кіма вперше виникає „МИ" - голос, який звучить поза героєм. Це голос всіх людей, які жили на землі раніше, які живуть сьогодні, ті, хто будуть жити завтра, це голос вселюдства.

А в „Лотосі" вселюдське „МИ" є головним героєм повісті.

Спочатку й читачі й критики звертали увагу на екзотику літератури Сходу в творчості Анатолія Кіма. Побачили яскраво виражену традицію. І справді, його перші оповідання „Шипшина Меко", „Бродяги Сахаліну", Наречена Моря" переносили читача в атмосферу корейських сказань, нагадували про японських майстрів літератури Акутагаве Рюноске, Ясунарі Кавабате.

Хто міг передбачити, що через десять років Анатолій Кім буде писати розповіді про північне село?

Анатолій Кім описує життя простих людей. Збирачів цибулі, солдатів, командувачів, якщо художників, то рядових, які легко вписуються в будь-яке середовища. Але й в найпростішому житті він намагається знайти вищу духовність, що виправдовувала існування людини на землі. „Герой „нашої літератури", - говорить Анатолій Кім, - наш духовний двійник, збентежений, часом дисгармонійний, але в напрузі всіх своїх сил шукає гармонії і позитивної філософії".

Людина звертає свій взір на себе, але для того, щоб зсередини зрозуміти свою потрібність людям, усьому народові. Дуже важливими можна вважати слова Анатолія Кіма: „Для того, хто дерзнув, стати на письменницький шлях рано чи пізно настає найвідповідальніша пора - перейти невидимий місток від свого камерно-ліричного „я" до свого ж суспільного „ми". Залишаюся переконаним, що кожен з нас завжди пише про себе - не більше і не менше, - але значення, що дозволяє, має те, чи пише він для себе чи для інших".

Як уже відзначалося, початковим у Кіма був період східної екзотики. Східні легенди розгорталися в його оповіданнях, де з'являвся дивовижний світ речей, рослин, тварин... „Екзотичного" письменника помітили в Ленінграді в журналі „Аврора". Екзотику його оповідань підтримував журнал „Дружба народів". А чи була екзотика. І що за нею?

Подолавши квітчасту ескізність своїх перших оповідань, Анатолій Кім спочатку звернувся до подробиць людського побуту. Крок за кроком він простежував шлях людини в його швидкоплинному житті. Почався період споглядальної прози Кіма - „Уклін кульбабі", „Розповіді командировочної людини", „Нефритий пояс". Події оповідань цього періоду прозаїк свідомо переніс із східних районів країни, які він добре знав, але які були незвичними для широкого читача, в центральну Росію. Він осмислював побут, осмислював характер сучасника... Але й тут він не був ще тим самим Кімом, якого ми знаємо сьогодні.

Від зовнішньої екзотичності перших оповідань, від переказів східних легенд, від скрупульозного опису побуту він ішов до пошуків гармонії і світу. Ці пошуки особливо чітко помітно в його останній за часом написання повісті „Лотос". повість кім література проза

Сьогодні перед читачем лежить нова книга Анатолія Кіма. Можна сказати - його „Вибране". Але це лише етап у творчості письменника. Куди піде він після „Лотоса" - сказати важко. До філософських безсюжетних есе? До великої лаконічності думки? Чи до розгорнутого сюжету, до белетризації тексту?

Для багатьох теперішній Анатолій Кім - перш за все автор „Лотоса". В „Лотосі" подано художній образ часу. Безуспішне життя Лохова - лише необхідна сюжетна канава повісті. Насправді письменник намагається розкрити історію руху людського духу, пізнаного за допомогою ряду перетворень: від народження до смерті, від смерті до нового народження... Це заклик до єдності людей, пов'язаних разом із існуванням людини. Спадковість людей, спадковість їх почуттів, спадковість любові й добра, радість земного життя, що переходить від матері до сина, від сина ще далі в майбутнє, - ось основа оптимізму Анатолія Кіма. Людина вчиться „...на кожну мить свого існування дивитися ясними очима новонародженого й одночасно темними очима смерті".

Саме любов до життя, радість за кожну мить привела письменника до теми смерті. Давно відзначено: під час війн, трагедій народних тема смерті як філософська тема, як частина теми життя з літератури зникає. Тоді вона неприродна, викликає песимізм. Наша стабільна, нормальна течія життя повернуло цю тему в літературу як тему неперервності життя. Коли в одній зі своїх повістей А.Км придумав безсмертних людей, виявилося, щоці чудові істоти ні на що не здатні - „...вони не здатні були оцінити миттєвість прекрасного світу". Анатолій Кім веде читача від показу кінцевості життя до показу її великої цінності. Від людського смертного „я" він знову й знову шукає шляхи до вселюдського безсмертного „МИ".

І тут він по-земному нещадний. Служачи ідеалові вселюдства, він не ідеалізує конкретних героїв. Заперечуючи смерть, боячись її, художник Лохов здійснює біля ліжка вмираючої матері „святотатство". Він втікає від смерті. Але згодом з'являється в повісті сцена кохання - вже в ім'я нового життя, як продовження її. Смерть - кінець усього живого в світі індивідуалістів, в роз'єднаному світі, там вона стає трагедією безвиходу, оскільки в такому світі немає зв'язків між людьми, немає продовження безсмертного роду.

Немає тебе - і немає нічого. Анатолій Кім всією своєю творчістю заперечує таку егоїстичну концепцію світу. Смерть у нього - лише мить загального життя. За смертю настає народження, і людина, таким чином, „вічна", змінюються лише його іпостасі. Син стає батьком, потім дідом, внук повторює цей шлях (згадаймо Мейснера з „Солов'їної луни"), і процес цей безкінечний. Письменницьке „МИ" - це і є „вічна людина".

В русі „вічної людини" зміщуються часи, як в „Солов'їній луні", звірі перетворюються в людей - так лисиця з „Лотосу" стає після смерті медсестрою. Зав'язується ланцюг перетворень: мама ніби стає дочкою, а художник Лохов був то її батьком, то чоловіком, то сином - це зливався воєдино „дух життя в земляній вологості".

Що зробило лірико-філософську прозу письменника подією в літературному житті? Можливо, не звична для російського читача школа східної новели? Але письменник рідко сьогодні звертається до новели, ще рідше до східного сюжету. В прозі Анатолія Кіма сьогодні головують повісті: „Збирач трав", „Солов'їна луна", „Цибульне поле", „Лотос". Сьогодні взагалі час повісті, її злет. Для того, що написати прекрасну новелу про зустріч з лисицею на цвинтарі, Анатолій Кім повинен пояснювати читачеві значимість цієї зустрічі, пояснити самого героя - художника Лохова, а значить - пояснити його життя. Можливо, вся повість „Лотос" з'явилася заради того, щоб дати можливість лисиці померти невідворотності кінця, що наближається, від безвихідності замкнутого кола її життя. А можливо, смерть лисиці дана для пробудження самого художника, для прориву його з екзистенційного кола в просте, а тому й велике життя для всіх.

Життя єдине, і ніщо не відділено від світу стіною. Всі спроби звести такі стіни - від Великої китайської стіни до стіни в кожному з нас - марні, оскільки єдиний шлях до безсмертя - це життя. А життя можливе тільки на світі, для світу.

Шлях Анатолія Кіма в чомусь повчальний для молодих письменників. Письменник від строкатого складного світу послідовно шукає шлях до простого, до досягнення простоти істини. Подібно лушпайці відмітається хаос зовнішніх прикмет, зникають картини мудрованого побуту. Говорить професор із повісті „Нефритовий пояс": „...я зрозумів простоту, розумієте? Простоту світу. Звуки. Фарби. Теплоту. Рух. Небо, трава. Ігри дітей, крики їх удалечині. Милосердя. Доброта. Увага. Їх усі не перерахувати, ці елементи, в які вкладена справжня ціна життя".

Одночасно наростає складність внутрішнього світу його героїв. Він бореться за „маленьку людину", перекреслюючи саме поняття „маленький". Можливо, Це звільнення від звичних для сучасної літератури реальних категорій побуту, настільки популярних белетристиці, і дратує критиків, які бажають розкладати по полицях життя соціального героя, не влізаючи в смисл існування його. Героя Анатолія Кіма на відміну від заспокоєних, які пристосувалися, „людей зі свити" і в наш „затишний" час намагається зрозуміти: а навіщо потрібно захищати дисертації, навіщо купувати рухоме й нерухоме майно, навіщо і як працювати? В ім'я чого розігрується сьогоднішня побутова містерія? Щоби вбити надію чи щоб потягнути в майбутнє?

Знайти героя в період відносного спокою набагато важче, ніж в період бур, тому й сумує нова проза за ГЕРОЄМ, тому й шукає його.

Довгий світ обумовив сьогодні нову реальність. Які б реальні проблеми не хвилювали людей - це проблеми світового суспільства, які не порівнюються з проблемами воєнного часу чи періоду революційних бур. У Михайла Булгакова в п'єсі „Дні Турбіних" в потоці революційних подій герої намагаються сховатися за кремовими шторами, що ніби символізує зникаючий спокій, золоту щоденність життя. Сьогодні новий час. Нова реальність мирного часу створила людину з іншим душевним тонусом. Можливо, це і є велика перемога нашого суспільства. Завойовано право на нормальне мирне життя. Вперше в ХХ столітті усе покоління нашого народу живе нормальним життям.

Перепочинок, даний народу за тридцять п'ять років миру, перепочинок, оплачена двадцятьма мільйонами життів, неминучо змінила життя країни. За цей час покоління Анатолія Кіма і його героїв пізнало багато - російські ікони й Татліна, проповіді Сергія Радонежського і поезію Марини Цвєтаєвої, встигло посперечатися багато в чому, пройти через омани і втрати, через сперечання „фізиків" і „ліриків" і вчасно примирити два зовнішньо непримиримих начала. Герой нашого часу в мирній обстановці освоював моральні цінності свого народу, культуру Достоєвського і Чехова. Хто ж він - цей герой, чи здатен він вистояти в боротьбі за добро, за духовність, за мудрість світу Чи так легко знайти йому правильний шлях в житті, чи так легко досягнути своєї вищої сутності? І в чому ж вона?

У Кіма герої завжди живуть очікування щастя. Крізь будь-які втрати вони проходять, не зневірюючись у кращому житті. Так, художник Лохов не може нічого зробити для помираючої матері, безсильно є присутнім під час її кончини. Не може також виправдатися за неувагу, суєтність минулого життя. Такі відчуття властиві й художникові Васильєву з роману Ю.Бондарева „вибір" після кончини батька. В обох випадках гіркота втрати, глибина вини перед тими, що пішли, сприяє відродженню героїв. Відчуття вини перед матір'ю допомагає Лохову знайти віру в минуле. Це також мотив безсмертя. Пам'ять про тих, хто покинув цей світ. „МИ" - в цьому випадку в письменницькому варіанті не ідеалістичне розуміння світу, а постійний погляд з майбутнього, що відроджується із забуття й діда Мейснера в „Солов'їній луні", й мати художника Лохова, що повертає в юність Павла з „Цибульного поля". Щастя можна знайти, лише пройшовши крізь втрати, крізь страждання. Тоді прокидається в людині її творча особистість. Герої Анатолія Кіма лише на шляху до ідеалу. А Утвердження ідеалу йде до віри в саме життя, в її вічні цінності. Якщо живе тіло, якщо хочеться любити, народжувати, сумувати, радіти, значить, є і вищий смисл простих людських радостей. Закладена в них „друга реальність", є їм духовне пояснення. Оскільки життя безсмертне.

Цілком очевидно, що характер такого героя, його відкрита пошуковість позначається і в формі оповідання. Цією формою у Анатолія Кіма є робота „на межі", на межі документу й вимислу, авторської публіцистиці й надмірної об'єктивізації героя, на межі казки й повсякденності. То він, не довіряючи герою, цілими сторінками говорить від авторського „я" свої найважливіші думки, то віддає героя в руки долі і вмикає „магнітофонний голос життя". То він утікає в світ умовності - і жінка, перетворившись у лисицю, блукає по цвинтарю, де похований її ворог, а потім знову перетворюється в жінку і ніби нічого не сталося „розвішує на мотузці дитячу білизну" („Посмішка лисиці"). Такий спосіб пізнання дійсності знову нагадує про „східне походження" прози Анатолія Кіма. Ось воно - відкритий взаємовплив і взаємозбагачення літератур. Російський письменник Анатолій Кім збагатив сучасну прозу голосами Сходу, привніс їх зсередини, не як чужомовний вплив, а як одну з традицій сучасної радянської прози.

„Згадую своє раннє дитинство в корейському селі в Казахстані, - пише Анатолій Кім. - Увечері всюди розкладали вогонь, і кругом звучали казки. Казкове мислення, казкова метафора для мене повинні бути звичними й органічними. Не роблю цього навмисно, спеціально. Я вважаю: все, що пишу, - абсолютний реалізм... В житейських сценах є чимало упередженості, забобонів. Звільнитися від них можна лише одним шляхом - коли раптом в буденному факті відчуєш дихання легенди". Неймовірність того, що відбувається на межі казкового й реального тільки посилює переконливість авторської думки. Прозі Кіма властивий елемент театральності. Читаючи її ми ніколи не забуваємо, що перед нами література, а не життя. Бачимо відверту умовність деяких дій героїв, вільне поводження з часом (політ Мейснера над землею у вовчій упряжці, розмова діда з внуком через століття), але це нас не бентежить, - ми захоплені подіями, віримо в істинність подій, що відбуваються, але в іншому розумінні істинності, визначеному законами літератури, - в істинність моральних пошуків героя, в істинність самого життя... Не випадково головний герой повісті „Утопія Гурина" - артист, не випадково виник великий серйозний нарис Анатолія Кіма про Інокентія Смоктуновського.

Він утягує нас в дію не динамікою закрученого сюжету, не сьогоденною злободенністю життєвих буднів, а „мислиннєвістю" своєї прози. З малих побутових деталей, каліграфічно виписаних подробиць виростають характери героїв, вони підіймаються над живими прикметами побуту, що їх оточують, і задають нам хвилюючі питання побуту. Роздуми автора часто, минаючи його героїв, минаючи образну побудову твору, буквально звернені до читача. Проза Кіма філософськи публіцистична. І коли ми читаємо, що „...кожен трудівник на землі є творчою особистістю, не можна йому заважати на роботі - нехай спробує створити зі свого життя досконалий твір. Нехай він зробить це вільно, сміливо, талановито, як Прометей", - ми бачимо відкриту позицію самого автора.

Одним вдається перебороти напругу побуту, інших ламає на шляху. але навіть у найбільш завзятого споживача нема-нема, а ось і майне в душі сумнів - а в ім'я чого збираються гроші і речі, в ім'я чого люди домагаються постів, титулів, нагород? В ім'я чого сама людина?

Власе, вся творчість Анатолія Кіма - один безперервний пошук відповіді на подібні питання. І, звичайно, цей пошук завжди наповнений зривами, злетами і падіннями. Проза його по-справжньому довірча. Оскільки - це не всезагальний стихійний потік життя, не хвиля суворого реалізму. Письменник нібито домовляється з читачем, що обидва вони знають стихію дійсності, а якщо знають, то можна без зайвої строгості відкласти, коли потрібно, описовість і перейти до аналізу. Твори його - це аналіз особи власної, але яка прагне допомогти становленню загальної Правди, це аналіз однієї людини, але для розуміння всього світу, це аналіз деталі, але для пізнання Вселеної. Інші прозаїки вивчають світ в телескопах, але сьогодні популярний мікроскоп, хоча й вивчається, по суті, одне й те ж. Людина.

Ніби в противагу кіно й телебаченню письменник йде не в зовнішній світ, а у світ внутрішній, і одразу виникає вагомість цього світу.

Опис зовнішнього світу може тримати читача в напрузі і в міні-інтризі, опис внутрішнього світу людини вимагає обов'язкової вагомості цього світу. А якщо вагомості немає? Якщо „зсередини" помітно лише дрібне самокопання та інфантильна зухвалість, позбавлена відчуття відповідальності? Кому цікавий такий світ, нехай навіть такий, що вивчається в найбільш досконалі мікроскопи?

Не випадково ж критик Игор Дедков рішуче налаштований проти подібного дослідження світу. „Краще б в „мікроскоп" продовжували розглядати протоплазму, а не людину", - стверджує він.

Звернемося за підтримкою до Льва Толстого: „Мистецтво є мікроскоп, який веде художника в таємниці своєї душі і показує ці загальні таємниці всі людям".

А якщо дрібні таємниці? Або стосуються не всіх людей, а одного письменника, але виставляються напоказ?

Уява і філософія визначає прозу Анатолія Кіма. Але - уява, але - філософія засновуються на тих самих першоосновах найбільш реального людського побуту. Він, як язичник, сповідає віру в сонце, воду, врожай, дерева, віру в єдність природи, з надр якої все з'являється і в надрах якої все зникає. Читаючи Анатолія Кіма, якось по-новому можна відчути первинні життєві цінності. Прозаїк нагадує нам: адже життя людське прекрасне й без усякої позолоти, які б біди не зустрічалися на її шляху. Недарма Ейті, герой повісті „Збирач трав", називає життя „дивною казкою". Герої письменника вміють приносити „високу радість" у свій власний недовготривалий світ. Завдяки всієї складності сприйняття, завдяки трагічності багатьох фіналів, проза Анатолія Кіма завжди добра, таємниця у нього завжди радісна. Безсмертна доброта життя. Від літератури Сходу йде характерний для повістей і розповідей Анатолія Кіма прийом. Прийом зміщення центру письменницької уваги з героя на ідею твору. Можна знайти це в оповіданні „Помста", в повістях „Солов'їна луна", „Цибульне поле", „Лотос". Звикнувши до героя, по-своєму полюбивши його, читач починає поважати його центром події, але ось герой зовсім покидає сцену. Покидає без фіналу, без загострення події, а розповідь продовжується. Оскільки центр - поза героєм. Ідея безкінечного життя перемагає ідею розплати за життя, добро неминуче замінює зло, більше того, із зерен зла рано чи пізно проростають злаки добра. Центральним героєм прози Анатолія Кіма є людське життя, його безсмертне „МИ", и якщо життя продовжується, значить, добро не знає поразки.

Для читача прийом відсторонення героя від дії, неувага до сюжету незвичні. Він характерний хіба що для Андрія Платонова. Не випадково Андрія Платонова називають одним із літературних учителів Кіма.

Радість життя у Кіма розповсюджується на всю природу, на будь-яку травинку, чи гриб, чи коня...

Найбільш повне злиття з природою, зі стихією життя розкривається в повісті „Цибульне поле".

Перед нами розгорнута у часі мить радісного прозріння людини, яка триває безперервно, розуміння нею своєї величі, свого всесвіту, все людськості. В пантеїстичному прориві об'єднуються, знаходять спільну мову земля і її мешканці: тварини, рослини, люди. Ми віримо, що пса може охопити „безмежна печаль, яка є супутником всілякій нездійсненої долі". Ми простодушно дивуємося й радуємося разом з однією Ії героїнь тому, „якою неощадливо щедрою є земля: прийнявши крихітне зерно, віддавала величезний турнепс, одне макове насіння перетворювалося у велику головку маку, наповнену тисячами подібних насінин". І нам ставало весело „від надійності людського життя, яка отримала в служіння собі таку добру й рясну істоту, і запах землі підтверджує доброту побуту".

Повість розповідає про збір урожаю цибулі в одному з південних районів Росії. Головний герой її, москвич Павло, на час літнього сезону влаштовується працювати в радхоз. Після закінчення напружених сільськогосподарських жнив Павло і його тимчасові знайомі роз'їжджаються по містах своєї країни, в свої рідні гнізда. Ось ніби й увесь сюжет.

Оскільки події відбуваються в селі, що найчастіше буває в прозі Кіма, можна було б віднести її „селянської прози". Йому подобається споглядати справжнє, природне. І тоді, коли пише про культуру, про місто, про найновіші досягнення НТР. Від збирання цибулі - до Зоряного братства всіх людей, від апельсинового лотосу - до вселюдського хору „МИ", від зошитів учнів Мейснера - до переклички через деякий час. На грані, через прірву, минаючи всі середні ступені - від побуту до буття - будується проза Анатолія Кіма. - Людина - і увесь час, мить сьогоднішнього дня - і Вічність. В книгах своїх він не йде від часткового до загального, від людини до суспільства, від малої справи кожного до загальної справи всіх.

У цьому найбільше можна впевнитися, читаючи повість „Лотос". Одинока материнська любов, змальована інколи навіть найбільш життєвих проявах, перетворюється у всезагальну любов до людства, в любов Матері-Землі до своїх дуже слухняних дітей: „Я, материнська любов, пройду перетворення в МИ й знайду вільний безпечальний голос в Хорі".

Але під час таких стрімких переходів від часткового до загального щось губиться, щось не витримує випробувань на міцність. Звідси й деяка риторика, звідси зайве акцентування ідей у філософській публіцистиці письменника. Давно відомо: на стику жанрів, на суміщенні жанрів, на суміщенні стилів працювати особливо важко.

Сюжет Анатолія Кіма, як уже зазначалося вище, ніколи не верховенствує. Сюжетом стає рух думки письменника, зміна настроїв персонажів. Роздуми людей про любов, про життя, про працю, про добро і зло складає зміст його прози. В найбільшій глибинці природи і в злитті з нею автор і його герой не втікають від реальних історичних та соціальних проблем нашого суспільства - від проблем перетворення землі, соціальної духовної активності людини.

Герої письменника - наші сучасники: робочі, колгоспники, полярні льотчики, актори, вчені, художники. Вони легко могли б бути дійовими особами будь-якої іншої прози. В творах Кіма ці герої нерозривні з суспільством як єдиним цілим, з його проблемами, його прагненнями. Часткова етика стає загальною, домашня філософія - філософією вселюдства. Миттєві знімки побуту, фрагментарний вигляд світу, відкрите життя. Поєднуючись одне з одним, новели стають нитками, з яких тчеться картина світу.

Що відбувається в обох світах прози Анатолія Кіма, які постійно стикаються? Реальне життя з його переконливими прикметами межують зі світом „голубих островів", де живуть в розімкнутий історичній перспективі, зверненої і в минуле, і в майбутнє, дивні мешканці: старий До Хок-ро, Масико з повісті „Збирачі трав", Наречена Моря з однойменного оповідання, бабуся Ольга з повісті „Солов'їна луна". Їх життя підкорене законам умовного часу й умовного простору. А поряд - розширення нових шахт, навчання московських інститутах, вивчення ядерної фізики й історії мистецтва. Обидва ці світи дивно близькі: старий До Хок-ро стає в чергу по пивом з сучасними робітниками, які ведуть найбільш земні, життєві й виробничі розмови; в умовний світ розімкнутого часу приїжджають привітливі молоді солдати-прикордонники. Достовірними є факти, які вводяться в умовне життя. Та й сама ця умовність не стає легендою, казкою. Згадаймо: в буденному факті - дихання легенди. Можна й навпаки: в легенді, в притчі, в міфі живе сила реального факту, правда сьогоднішнього документу. Людина вірить в можливість польоту, а це означає - він повинен виходити до своїх вищих можливостей. Ця література про творчу особистість, відроджується, про героя, що возвеличується. Якщо й можна назвати цього героя елітарним героєм, то лише в одному значенні: всі герої А.Кіма - двірники, знахарі, лісоруби, селяни, актори - вірять в безмежність людського духу. Потрібно лише заставити кожного знайти вихід до своїх вищих можливостей, вихід до творчого начала, вихід в небо для вільного польоту. Це література вищої надії.

Одна з героїнь Кіма, Масіко, у відповідь на слова хворого: „...Знаєш, якщо придивитися, то будь-яке життя і є казкою", - тихо й упевнено відповідає: „Ні. Дуже схоже, але ні". Герой Кіма, найбільш умовний і відсторонений, все ж герой не казковий, але не з тих, хто все життя старанно дивиться в низ - на своє ремесло, спокійне життя, побутове благополуччя, а з тих, дивиться вверх - в безкінечність, кого турбує настирливе питання: „Що означає - бути людиною?"

Таке питання ставить собі герой повісті Анатолія Кіма „Солов'їна луна" молодий учитель Мейснер. Письменник разом з героєм приходить до висновку, що не можна шукати моральні критерії сьогодення в абстрактних лозунгах і побудовах. Вони живуть в глибинах народу, переходять з покоління в покоління, потрібно лише бути гідним їх неминущої цінності й висоти.

Читаючи в оповіді молодого сільського вчителя, внука Отто Мейснера, романтичну історію кохання його діда, читач раптом починає перейматися тривогою за самого вчителя, яки намагається завдяки зверненню до минулого розібратися в самому собі. Не було б в повісті внука з його бентежною душею, вона могла б бути романтичною історією кохання, для якої не існує заборон ні мовних, ні часових, ні просторових. Зустрілися двоє: вона - напівграмотна молода кореянка, він - німець, магістр філософії Кенігсбергського університету, що об'їздив увесь світ. І ось не стало для них перешкод. Все - батьки, освіта, гроші - відійшло в бік під тиском цього кохання.

Можна поглянути з іншого боку на нашого філософа. Він їздить по всьому світу з-за завдання, яке дав йому дід, великий промисловець, але йому чужий цей діловий світ. Від цього світу Отто хоче піти в монастир в горах Тібету, але бачить, що й лами такі ж здирники, як і прикажчики його діда. Одруження Отто - це трагедія його душі, оскільки, не було б духовної кризи, не було б втрати віри в світ речей і грошей, не було б також настільки романтичної історії. Часто вірять в казку ті, хто губить віру в життя. Отто біжить у видуману ним казку кохання, у власну фантазію. Бентежний Геро, якому далеко до боротьби зі злом, але який уже безкінечно далекій від самого зла, він не зміг знайти щастя в улюбленій сім'ї. Він йде в нікуди, в безвісність.

Пішов Отто, а питання його залишились. І його внук, молодий учитель, запитує: „Отже, вам доводилося задумуватися над тим, що може людина собі дозволити сьогодні, якщо він увірує, що завтра нічого не буде?" Іншими словами: чи потрібна мораль людині? Письменника і його героя турбує, що під прикриттям тонкої дзвінкої завіси все частіше з'являються люди, які „жили, ніби жадібно хватаючи все, що під руку потрапляє, немов потай боялися, що не дадуть їм випробувати те, чого хочеться, і готові були випробувати це хоча б поспіх, як-небудь, перекидом, тільки б встигнути".

Так, на прикладі однієї повісті, можна простежити один шлях художньої думки Кіма від часткового до загального, від романтичної історії до соціальної реальності, можна побачити, як з екзотики виникає соціальна активність мислення письменника, його громадянська відповідальність за те, що відбувається сьогодні.

„Солов'їна луна" - перша повість Анатолія Кіма, події якої відбуваються не лише в наші дні, але й півстоліття тому. І тут, у цій повісті, вперше погляд на минуле й майбутнє спрямований нібито з майбутнього. Це і є стверджувальна письменником людська вертикаль. Люди „метушаться від дитинства до старості в тривожних пошуках хліба насущного й існують, якщо уявити абстрактно, переміщаючись в напрямку горизонтальному. В той час як людина, народжена під цим високим ім'ям, повинна б спрямовуватися угору по горизонталі".

Угору - означає з минулого в майбутнє, угору - означає від однієї душі до єдності всіх людських душ.

Історія з німцем, який потрапив у корейське село, запам'яталася письменнику з дитинства, так що й не була власне історією. Це вже лабораторія письменника: як із спогадів дитинства народжується повість. „Краєм вуха чув: ось колись приїжджав на Амур німець на прізвище Кунст, повіз із собою молоду кореянку, а через двадцять років повернулася вона назад і привезла з собою двох рудих синів. Ця яскрава картина запам'яталася в пам'яті. Куди зник її чоловік? Що було далі? Цікаво було додумати. Але, розуміється, не заради цього писав повість. Головне - мені хотілося прослідкувати й показати рівноцінність минулого й сьогодення". Можна додати - перед лицем майбутнього.

Герої автора проходять шлях утрат, відчувають невлаштованість й одинокість, перш ніж зрозуміти необхідність Зоряного братства людей.Тілька ставши творчою особистістю, пізнаєш відчуття відповідальності перед теперішнім і майбутнім. І письменник буквально вимагає від усіх людей пробудження в них творчого начала. Воно присутнє в кожному з нас. Повіривши в це, починаєш розуміти справжню цінність людського життя.

Герої Анатолія Кіма приймають життя у всіх її різновидностях. Вони не ідеальні. Серед них - і любитель випити Мальвазія, й інфантильний шукач істини Павло, і грубий, задиристий Жора (повість „Цибульне поле"). Робочі. шофери, солдати, землероби - герої Кіма знову й знову йдуть шляхом пізнання, знаходячи віру в людей, у світ, в майбутнє, - віру, яка „розноситься, як солов'їна луна, що летить на гребені травневого світанку, і розгонисті хвилі часу біжать вдаль, несучи до берегів інших століть одухотворення голосу".

Читач може помітити, що цитувати Анатолія Кіма важко. Важко хоча б тому, що він самий провокує на певні цитати, концентруючи в них концепцію світу. Важко обійти ці пастки. А представлена окремими цитатами, його проза може викликати враження неправдивою багатозначності, перенасиченості патетикою. Він, як художник, вибирає найяскравіші плями й акцентує їх. Він може сміливо нагромаджувати на сторінці книги цілі сполучення високих слів. „Тільки дурень може відділити гучне торжество вічних справ від тихої погибелі безвісних дум, єдине від часткового, ніщо від усього, Людину від Людства", - пише він про молодого вченого Рі Гічене. Патетичний тон його розповіді міцно пов'язаний з умовністю подій, з лютим і радісним сприйняттям людського побуту як вічно живого міфу. Створений ним власний неповторний світ може існувати поза високим пафосом слів. Тому що його проза - заклик до єднання людей, пов'язаних разом з існуванням людства. Спадковість людських почуттів, спадковість любові й добра, радість земного життя, що переходить від матері до сина, від сина до його дітей, в майбутнє - ось основа оптимізму письменника Анатолія Кіма.

Використана література

1. Бондаренко В. Образ человека // Ким А. Собиратели трав: Повести. - Москва, 1983. - С. 562-573.

2. Ким А. Вкус терна на рассвете: Рассказы. - М., 1985. - 351 с.

3. Ким А. Голубой остров: Рассказы и повесть.- М., 1979. -334 с.

4. Ким А. Избранное: Повести, роман. - М., 1988, 716 с.

5. Ким А. Нефритовый пояс: Повести. - М., 1981. - 399 с.

6. Ким А. Четыре исповеди: Повести и рассказы. - М., 1978. - 440 с.

Размещено на Allbest.ru