Творчість Аркадія Любченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний Технічний Університет

«Харківський Політехнічний Інститут»

Кафедра української,російської мов і прикладної лінгвістики

РЕФЕРАТ

"Творчість Аркадія Любченка"

студентки I курусу

групи ІФ-60а

Єлецької Анастасії Віталіївни

перевірив:

доцент Гомон А.М.

ХАРКІВ 2010

ЗМІСТ

Вступ

1. Проза А.Любченка 1920-х рр.: етапи творчого розвитку.

1.1 Становлення творчої манери: реалістичний тип

1.2 Жанрово-стильові особливості твору «Вертеп» Аркадія Любченка

2. Формування засад соцреалізму

3. Аркадій Любченко в час війни

4. Висновок

Список використаної літератури

Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініатюрист, що, очевидно, буде продовжувати Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелах.

М.Хвильовий, 1927.

Вступ

Творчість Аркадія Любченка довгий час залишалася поза контекстом вітчизняної історії літератури і була відомою лише вузькому колу спеціалістів. Радянське літературознавство, за винятком поодиноких згадок, фактично викреслило ім'я письменника з літературного процесу. Його творчість та непересічна особистість викликали неабиякий інтерес серед дослідників тільки наприкінці ХХ ст. у зв'язку зі зверненням до літературного життя 1920-х рр. після здобуття Україною незалежності. Тому художня спадщина митця стала об'єктом літературознавчих студій в Україні лише в 1990-х рр. ХХ ст.

Народився Аркадій Любченко 7 березня 1899 року в селі Старо-Животові Уманського повіту. У 1912-18 роках навчався у Сквирській гімназії. Приблизно з 1923 року - він у Харкові, стає активним учасником літературного життя. Вступає до літературної організації "Гарт". Пізніше буде одним з фундаторів і секретарем ВАПЛІТЕ (1925-28), членом літорганізації Проліт-фронт (1930-31). Увесь цей час був одним з найближчих друзів М.Хвильового, палким прихильником "романтики вітаїзму".

Активно друкуватися починає приблизно з 1924 року, коли журнал "Червоний шлях" подає кілька його новел, зокрема "Хінську новелу", "Кров", інші твори. 1926 року виходить книжка прози "Буремна путь", що складалася з восьми оповідань. У київському журналі "Життя й революція" з'являється одна з найвідоміших новел письменника "Via Dolorosa". Журнал "Вапліте" друкує його повість "Образа" (1927), де автор подає сатиричні картини із життя радянської партійної та державної бюрократії. Лірична повість у новелах - "Вертеп" (1929) є спробою синтезу світогляду та філософії українського відродження 20-х років. Ще в 20-х роках О.Білецький відзначав, що творчість А.Любченка "займає особливе місце в літературі наших днів".

Так сталося, що А.Любченко уникнув арешту в 30-ті. Але, як митець, він також тоді був знищений остаточно. Усе найкраще з написаного цим письменником, належить 20-м рокам. У тридцяті майже не друкувався, час від часу мусив виступати з "самокритикою", визнаючи націоналізм ВАПЛІТЕ і свій власний. Перед війною мешкав у Києві. Евакуюватися, мабуть, не захотів. Під час німецької окупації знову повернувся до Харкова, працював у газеті "Нова Україна", аж поки не зрозумів, що газета ця не стільки українська, скільки німецька, а нових господарів цікавить більше новий порядок, у якому фактично не було місця для українців. Цей період життя письменника відбито у "Щоденнику", що саме зараз друкується у кількох числах харківського журналу "Березіль". Рятуючись від гестапівського терору, А.Любченко 1943 року утік до Львова, де був заарештований. Звільнений 1944-го, виїхав до Німеччини, будучи вже смертельно хворим. Помер у Німеччині, в містечку Бад-Кіссінґені 25 лютого 1945 року.

1. Проза А.Любченка 1920-х рр.: етапи творчого розвитку

1.1 Становлення творчої манери: реалістичний тип

любченко проза реалістичний творчий

Діяльність і творчість Аркадія Любченка нерозривно пов'язана з тим багатогранним політичним і мистецьким процесом, що після втрати нашої незалежної держави розгортався від 1921 року в межах УРСР.

Любченко належав до тієї української національно-свідомої молоді, яка, віддавши все, що могла, в добу великої боротьби українського народу за свою державну незалежність, після 1921 року, не пішовши на еміграцію, опинилася в стані бездоріжжя та безперспективности. У ці роки, починаючи з 1922 і далі, ми бачимо його активним членом спілки письменників Гарт, співтворцем нового, європейської форми, театру, що його вів неповторний Лесь Курбас, чільним організатором і редактором Українського видавництва, ініціятором та членом проводу новоутвореної літературно-мистецької організації ВАПЛІТЕ (1925--27), згодом так само «Літературного ярмарку» (1929), а ще пізніше -- Пролітфронту (1930) і нарешті -- керівником, радником і виховником різних робітничих і студентських студій і гуртків, що дали нам чимало справжніх талантів з надр народу нашого.

І поруч з цією своєю громадською й організаторською працею Аркадій Любченко писав. Не писав, а різьбив і гаптував свої майстерні новели. 1924 року, поминувши перші його юнацькі вірші та нариси у «Сквирському Віснику» за 1918 рік, уперше з'являються оповідання та новели Аркадія Любченка в тогочасній періодичній пресі. Людське, глибоко-гуманне оповідання «Зяма», сільська молодь в її побуті і прагненні, її шукання великих доріг до справжнього творчого життя в оповіданні «Дні юности», степова легенда «Гайдар», навіяна віками давніми, про невільника Гайдаря, що прагнув волі, боровся за волю і вмер за неї, оповідання справді проспіване, в якому автор показав просто незвичайні мовні скарби; оповідання про тихі закутки новітнього радянського міщанства, про людей, тих українців, які «буремну путь» поміняли на «тихий хутір», тобто на моральну смерть; психологічний шкіц з історії польсько-української і польсько-радянської війни -- «Оповідання про втечу».

Всю творчість А.Любченка, пронизує один панівний настрій -- надзвичайний життєвий оптимізм і активізм. І це саме в ті роки, коли, здавалось би, найменше було підстав у довколишній дійсності для оптимізму. Цей оптимізм видається виявом глибокого спокою філософа, що спостерігає світ, розуміє і глибинно бачить його перспективу. Тому він не переймається трагізмом там, де його сучасники бачили саме непереборний трагізм і розпач. Це, ширше, спонтанний вияв переможного духа української нації, що, не зважаючи на всі страшні катаклізми і поразки, які є явищем минущим і тимчасовим, виразно бачить у прийдешньому велике і ніким непоборне призначення та історичну місію свою. «Багато ще в нас соковитої цілини й багато-багато весен попереду» - ось головний настрій Любченка.

Проза Аркадія Любченка збагачена «романтикою вітаїзму» і постійно намагається вирватися з реалістичного пласту. Реалістична зображеність творів поглиблена психологізмом та освіжена вітальними мотивами, розбурхана ліризмом, імпресіоністичністю та емоційністю. У творах спостерігається переплетення жорстокого й сентиментального, побутовості й ліризму, пульсуючої сили та пасивності.

Прозаїк увійшов у літературу двома різними, з погляду використання художніх засобів, стилістичних прийомів, творами («Гордійко» та «Зяма»), які, зрештою, визначили розвиток його творчого шляху у 1920-ті роки. Оповідання «Гордійко» започаткувало психологічно-реалістичний тип прози, що практикувався Любченком упродовж 20-х паралельно з експериментальним, а пізніше з так званим «вітаїстичноромантичним».

Теорія М. Хвильового про «активний романтизм» мала безумовний і плідний вплив на творчість А. Любченка. Перейнявшись думками памфлетів М. Хвильового, Любченко тяжіє до зображення «романтичного» поєднання індивідуальності, її тонкого настрою, з новим, «пролетарським» змістом, синтезуючи реалістичні та неоромантичні стильові настанови, імпресіоністичні та експресіоністичні тенденції. У творчості Любченка простежуємо не так захоплення манерою М. Хвильвого, як його ідеями. Вплітаючи в прозу орнаментальну декоративність, акцентуючи на змістовному значенні нового образу героя 20-х років, А. Любченко поглибив теоретичні концепції М. Хвильового про новий універсальний стиль доби («романтики вітаїзму») і створив власну художню розробку нечітко окресленого Хвильовим поняття, об'єднавши неоромантичні, експресіоністичні та імпресіоністичні риси. Художню реалізацію цього концепту було втілено в таких творах, як: «Два листи», «Via dolorosa», «Вертеп».

Суперечки між ВАПЛІТЕ (Пролітфронтом) і різними літературними угрупованнями знаходили вираження не лише через публіцистичні виступи, статті в поточній пресі тих років, а також у приватному листуванні та інколи у творах письменників.

Незгоди між ВАПЛІТЕ та «Новою генерацією», ВУСПП позначилися як на взаємних стосунках, критичних оцінках, так і на становленні талантів молодих літераторів цих груп, зокрема й Аркадія Любченка. Стилі поведінки ВАПЛІТЕ і «Пролітфронту» були впливовими формуючими чинниками як для світогляду Любченка,так і для його письменницького таланту.

Відтак, очевидним стає факт, що 20-ті були для А.Любченка, як і для більшості митців, роками естетичного росту, натомість 30-ті стали випробувальним етапом не тільки для художнього розвитку письменника, а й існування.

Любченків реалізм виявив себе у низці творів (“Чужі”, “В берегах”, “Дні юності”, “Із темного передпокою”, “Тихий хутір”, “№ 2002” і т.п.), які мають тверду основу традиції, що зберігалася на стильовому, жанровому, наративному рівнях, актуальну тематику та проблематику 20-х років. Ця проза ускладнена психологізмом, переломними ситуаціями, імпресіоністичним інтонуванням внутрішнього світу персонажів. Автор принципово не виділяє важливого й другорядного, врівноважуючи таким чином суб`єктивне враження, певне віддзеркалення реальності, й об`єктивне, саму реальність. Центральною темою творів реалістичного ґатунку стає опозиційність двох світоглядів, вічний конфлікт старого і нового. А.Любченко моделює ситуації непорозуміння між рідними, близькими людьми, спонукає своїх персонажів розв`язувати проблеми, шукати свій шлях реалізації у світі, виходячи з власних переконань. Переважно тут представлений світ тверезомислячих, упевнених у собі людей. Вони націлені на успіх, їхні погляди спрямовані вперед. Як правило, герої такого штибу переконані в тому, що власне життя, утвердження в світі залежать від них самих. Або ж вони “виростають” до думки про необхідність самостійності та самореалізації.

Контрастними до такого типу персонажів виступають розчаровані чи не пристосовані до умов нового світу герої, котрі не сприйняли нових соціальних перетворень, не перейнялися новими поглядами на життя, проте це не лише, так би мовити, представники старого ладу, серед них є й колишні сподвижники нового, для яких такий шлях розвитку світу став обтяжливим через провоковану динаміку, активність і, зрештою, зреченість та відданість. Вони посідають і сповідують інші життєві позиції, кредо, у шкалі їхніх пріоритетів інші цінності: тихий хутір, спокійне влаштоване життя, вигідне пристосування і т.д. Ця модель буття проектується письменником через внутрішню екзистенцію душі того чи іншого персонажа та протиставлення тим, не менше психологізованим, молодим активним героям, які наперекір усьому прагнуть реалізуватися, знайти своє місце в новому світі; для кожного з них моделюються ті ситуації, що висвітлюють нові грані їхніх характерів, пояснюють погляди на життя, вчинки. Цей тип персонажів займає у прозі А.Любченка найпомітніше місце й еволюціонує впродовж 1920-х рр., однак найповніше він розкривається в “активноромантичних” творах автора, щоразу маючи виразне протиставлення.

Попри спільність основних тем, мотивів, проблем, характерних для творчості більшості письменників періоду 1920-х рр., прозові твори А. Любченка відзначаються надзвичайною різноманітністю функціонально-типологічних характеристик заголовків. У прозовому доробку письменника переважають твори, заголовки яких пов'язані із тематикою та про-блематикою: „Кров”, „Чужі”, „Нечистий”, „Кукіль”, „Ворог”, „Хліб”, Його таємниця”, „Дні юності”. Різноманітну та цікаву групу складають твори, заголовки яких пов'язані з місцем та часом дії: „В берегах”, „Тихий хутір”, „Із темного передпокою”, „Остання ніч”. Наявними виявилися також і твори, в заголовках яких міститься сюжетна деталь: „2002”, „Два листи”. Окреме місце посідають і твори, заголовки яких визначають сюжетний розвиток: „Оповідання про втечу”, „Два листи”, „Via dolorosa”.

Майстерності у творенні художньої форми текстів А. Любченко досягає передусім завдяки музичному оформленню творів, неабиякій мовній вправності, а також зверненню до ідей та образної структури світової літератури й історії. Музика в новелі „Via dolorosa” виступає в ролі акомпанемента дії. Категорії музичності, колористики, світла / тіні (в ігровому контексті), яскраво виражені у новелі „Via dolorosa”, виявляються підпорядковані єдиній авторській меті - постійній зміні вражень та настроїв.

Жіночий мотив у творчості письменника є надзвичайно яскравим та колоритним. Він звучить у таких новелах А. Любченка, як: „Вероніка Піро”, „Гайдар”, „Оповідання про втечу”, „Два листи” „Via dolorosa” та ін., а також у повістях „Образа” та „Вертеп”, у яких він домінує.

Окремої уваги в доробку письменника 20-х рр. заслуговує повість “Образа”, що продовжує ряд ваплітянської сатири на радянського обивателя та пристосуванця. Автор звертається до нетипових для його прози характерів, ситуацій, тем, висвітлюючи при цьому тодішні наболілі проблеми: пристосуванство, чванливість, снобізм і, водночас, дегуманізацію, духовний дискомфорт. Також в “Образі” відтворюється ситуація “росту” людини, активні пошуки й самоствердження в світі, актуалізується право вибору людини.

У повісті відбувається перехід акцентів з опису духовності героїні на викриття бюрократичного апарату.

1.2 Жанрово-стильові особливості твору «Вертеп» Аркадія Любченка

Одним із найпомітніших явищ ваплітянської прози, а також і творчості Аркадія Любченка 20-років стала лірична повість у новелах «Вертеп». Тут письменник спробував філософськи осмислити соціальні процеси в країні після буремних визвольних змагань, синтезувати естетику романтики вітаїзму зі світоглядом нової людини. В цьому невеличкому за обсягом творі А.Любченко зміг передати дух епохи в єдиному і множинному, розгорнув ідею часу й простору як взаємодії активного і пасивного способів екзистенції. «Вертеп» написаний мовою відтінків, тонких мазків, в яких сутність ліричного образу маніфестується з музичністю його словесного, звукового й синтаксичного вираження. Так, із новели в новелу переходить мотив життя і смерті, набираючи щораз нового звучання, нової інтерпретації, філософського тлумачення. Повість цікава з багатьох точок зору: композиційної побудови, тематики, мотивів, образотворення -- і в цілому утворює текст з багатьма тематичними розгалуженнями, що підпорядковуються кільком головним мотивам, але, разом з тим, несуть додаткове навантаження.

А.Любченко будує «Вертеп» з одинадцяти фрагментів (умовно - новел), на перший погляд, ніби тематично й сюжетно не зв'язаних між собою. Ці новели великою мірою самодостатні й динамічні, як кінокадри, завдяки чому витворюється панорамне полотно досить широкого ідейного плану, а мова персонажів злютовується в «лаконічне багатоголосся».

Слід зазначити, що попри свою назву, повість не має звичної вертикальної вертепної структури, її побудова нагадує горизонтальну тривимірну сценографію: посередині - кімната, простір, що його займає оповідач; з правого боку - вікно, з якого видно цвинтар, з другого боку - ліве вікно, що виходить на місто. Крім того, у першій новелі наголошується, що це буде «удосконалений вертеп», який можна «хутенько й легенько пересувати на яку завгодно відстань», - таким чином, автор відверто постулює, що дія може відбуватися у будь-якому місці, до того ж, героями, чи діючими персонажами у цьому вертепі будуть «почуття, думки, окремі слова, окремі образи або й самі живі істоти».

Власне, дійство «Вертепу» Любченко замикає в рамки певних «домовленостей» із читачем («Слово перед завісою»). У першій новелі читач-глядач запрошується до гри, правила якої викладаються тут же. «Соло неприкаяної лірики» - це зачин, засновок власне дійства, в якому читачеві-глядачеві накидається роль креатора-режисера. Така стратегія автора дає змогу говорити про творення «відкритого» твору, в якому читач стає співавтором.

«Вертепна» дія починається із третьої новели «Мелодрама», в якій відбувається локалізація місця і часу дії. Так, нам повідомляється, що кімната, де знаходитеся «Ви», спостерігач, розташована на другому поверсі, з її правого вікна видно цвинтар. Цвинтар, де відбувається дія, існує як частина декорації, де царство мертвих є невід'ємною складовою «Вашого» життя, воно настільки звичне для «Вас», що «Ви» його не помічаєте, бо сприймаєте смерть як природне явище. Тому в наступній новелі «Mistere profane» «Ви» із властивою молодості енергією та безтурботністю перестрибуєте через свіжу могилу, яка, за філософською настановою автора, невід'ємна від життя, це навіть певний старт для його розвитку: адже ніщо так просто не зникає і не з'являється.

Тема життя-смерті в цій новелі не єдина, крім неї автор функціонально уповноважує образ жінки, надаючи йому символічного сенсу жінки-матері, жінки-Землі. У наступній новелі - «Сеанс індійського гастролера» продовжена тема жінки. Ця новела стала ніби містком від застиглого й нерухомого цвинтара до вічно рухливого міста. В усіх наступних новелах пануватиме обґрунтований життєствердний настрій, активність та оптимізм. Наприклад, у «Танку міського вечора» відтворено кольорову мозаїку міста, що вічно живе і дихає пристрастю, молодістю, снагою. Життєствердне крещендо дещо приглушується наступною новелою, адже автор не відвертається від теми життя і смерті. Так, змальована у «Пантомімі» сюжетно-подієва канва ніби немає нічого спільного із зазначеною темою, однак зима - цеалегорична «смерть природи», протиставлена тут постійному рухові, життю, що вирує навколо. Відтак, перехід у наступній новелі («Лялькове дійство або повстання крові») до теми пробудження природних інстинктів, потягів, зумовлених настанням весни, є цілком закономірним. Цей провідний мотив невпинного оновлення та продовження життя розглиблюється «пікантною» дискусією на тему «Наша дійсність і проблема статі» та задекларованим тут кредо жінки (що врівноважується у наступній новелі «Атлетика»-чоловічим).

Остання новела дійства «Найменням- Жінка» заслуговує на особливу увагу. Тут автор повертається до стартової точки (новела «Мелодрама»), однак циклічний рух часу на цьому не уривається: духовно-психологічне «Ми» («Ви») розглиблюється далі наявно авторизованими спогадами про минуле літо, осінні дні, про зиму, про жінку, яка була об'єктом спостережень упродовж цілого року. Ми знову повертаємось в цю конкретну весну, до того ж самого вікна, з якого видно цвинтар,бачимо жінку біля могили, яка вже не сама, на чому робиться особливий наголос. Себто закони природи поширюються у «Вертепі» і на людське життя: весна як відродження всього завмерлого або народження нового, літо - розквіт, осінь - поступове зів'янення, але разом з тим і вперта боротьба за своє тривання, та зима - як образ вічного сну, смерті. Отож, й ідейно, і суто композиційно повість нагадує виток спиралі.

Абстрактне мислення, розгорнуті метафоричні образи повісті не відповідали настановам “пролетарського” стилю, що закріплюється дедалі міцніше в літературі кінця 1920-х років. Однак маємо відзначити ті зміни, що починають діяти в творчості А.Любченка наприкінці 20-х. рр. Прикметно, що критики того часу, аналізуючи повість, нерідко оперують поняттями “класовість”, “партійність” тощо. Проте “Вертеп”, попри всі можливі припущення і схожості, -- не соцреалістичний твір.

2. Формування засад соцреалізму

Кінець 1920-х - початок 1930-х р.р. стали для А.Любченка певним випробуванням у вираженні творчих інтенцій. У цей період письменник друкує кілька різностильових і різножанрових творів: новелу «Кров» (1929), мистецьку декларацію «Чого я ніколи не напишу» (1929), оповідання «Проста історія» (січень 1930), новелу «Ворог» (березень 1930), п'єсу “Земля горить» (1931), «Кострига» (1933) та ін., які фіксують розгубленість автора,виникає враження, ніби прозаїк утратив орієнтир: він не знає, що писати, як писати. Це засвідчує болісний процес переробки відчуття і сприймання світу, підпорядковування художнього мислення диктатові зовні.

«Проста історія» й трохи раніше написаний нарис «Синьоока сестра України»(1928) стали основою нового ґатунку прози А.Любченка. Однак «Проста історія» не була схвалена критиками, хоча й тематично відповідала тодішнім запитам і вимогам. Здавалося б, твір з актуальною робітничою тематикою, зображенням активного радянського індивіда в процесі розбудови соціалістичного життя. Проте зачіпка знайшлася: «Останні оповідання Любченка написані на сучасні теми ( питання колективізації, життя шахтарів Донбасу та ін.), але матеріал подається в поверхневому трактуванні з відтінком гуманізму...»

На початку 30-хрр. А.Любченко, як і всі інші письменники, лише вчиться, опановує й формує творчий інструментарій радянського «актуального» мистецтва, тому соцреалістичний принцип «класовості» не функціонує в цьому творі. «Проста історія» була покликана оромантизувати злиття, розчинення індивідуального начала в масовому.

Якщо оминути всі радянські реалії та атрибути «Простої історії», то за її «виробничою» темою бачимо структуру роману виховання. Автор, окрім історії становлення молодої людини в новому для неї середовищі, продукує у творі ще й дидактичний імператив: занадто просто, по-шкільному - читання «Підготовки більшовизму» Леніна, заняття спортом, соцзмагання і т.ін. Аркадій Любченко вперше виявляє тут своє, авторське, ставлення (ще один обов'язковий чинник соцреалістичного мистецтва) до подій, персонажів, проявляє симпатію, схвалення чи засудження того чи іншого вчинку, він займає позицію вчителя, вихователя. У «Простій історії», на противагу творам середини 20-х рр., у яких А Любченко намагався провадити гру з читачем, інтелектуалізувати зміст, насичувати його міжтекстовими зв'язками, помітно знижений «горизонт сподіваного». Таким чином, «Проста історія» призначена для масового читача ( пересічного шахтаря, робітника і т.д.).

На противагу «Простій історії», новела «Кров» вражає своїм понурим, агресивним настроєм, розпачем головного персонажа. Аркадій Любченко, випереджаючи події, а може, спостерігши «вовчий» закон радянського життя, створив дзеркальний відбиток тієї ситуації, що реалізовуватиметься в лиховісні 30-ті рр. Модель поведінки відтворена через зовнішню описовість. Психологізм вовчої зграї, досягнутий А.Любченком через накладання, як трафарету, людських вчинків, людського мислення, прорахування кількох кроків наперед, вражає правдоподібністю,вмотивованістю ситуацій та поведінки: «передній з перевтоми заточився (...), якби він упав, його миттю розтерзали б (...). Він інстинктивно зрозумів,жах заглянув йому в очі і видалось, що власна шкіра, тріснувши по спині, посунулась геть(...) Смертельна тривога збудила в ньому свіжі, може, й останні сили (...) Він, старий вовк, скупчив ці сили,одхилився трошки, ніби уникаючи удару, і різко вищирив зуби. Потім, намагаючись додержати рівноваги й здаватися непохитним (проте хитаючись), ступивши кілька кроків обіч і, ніби байдуже, підвів задню лапу, - за своїм... Ця вдавана байдужість, непримушеність, незалежність здалися для інших такими природними, була в них така життєва учепистість, така спокійність за себе, що загроза хутко одлинула. Дехто нюхав покроплене місце й робив те саме. Зграя ... знову пішла за переднім». Зовнішній тиск (психологічний пресинг, встановлена ієрархія актуальних тем), а також внутрішня дезорієнтація тих митців, які болісно сприймали прірву між бажаним і дійсним, між власними художніми прагненнями і вимогами “згори”, утворювали майже абсурдну, в екзистенційному сенсі, ситуацію. В такій атмосфері була написана одна з психологічних новел А.Любченка “Кров”, що певним чином віддзеркалювала ситуацію виживання в 30-ті рр. У ній вовча зграя підпорядковує індивідуальне своїм законам, вона не лише визначає поведінку, вчинки індивіда, а й проектує одвічне коло залежності й відповідальності. Любченко розкриває цілком людську поведінку у типово “межовій” ситуації, використовуючи для цього промовистий образ вовчої зграї.

На початку 1930-х, пишучи наступну новелу -- “Ворог”, А.Любченко знову використовує “тваринну” тематику для відтінення людської психології та абсурдної ситуації. Господар із “Ворога”, знаючи, що все відберуть, вирішив занапастити те, що було найдорожчим у його господарстві -- коня Коську. Усе людське постає прагматичним і наперед визначеним: загнати коня, зробити все, аби він не дістався колгоспові. Страх, тривога, переживання, що їх мав би відчувати господар за цих обставин, натомість наявні в поведінці Коськи -- тим ніби підкреслюється, що в цьому світі все перевернулося. Твір, через його амбівалентність, можна розглядати в двох планах: зовнішній, який реалізований шляхом вписування в “офіційний” дискурс через порушення злободенної теми, і внутрішній, що спроектований затаєним бажанням сказати власне слово про колективізацію і розкуркулення.

Роздвоєння, амбівалентність самого Аркадія Любченка мала досить тривіальні корені: те, що писалося, і те, що дозволяли друкувати, перебувало в гострій суперечності і пояснювалося загальною ситуацією в країні, бажанням друкуватися, жити, нарешті. Це означало прийняти умови залежності.

Очевидно, в цьому полягали головні передумови переорієнтації А.Любченка. “Кров”, “Ворог”, “Кострига” стали порогом, який письменник мусив переступити, і, переступивши, він опинився в “силовому полі” конформізму, що, починаючи від новели “Хліб”, педалюється упродовж 30-х рр. Амбівалентність, що подекуди прогресувала, тепер зникає під тиском зовнішніх чинників. Письменник прислуховується до порад критиків, прагне, щоб його твори відповідали “духові часу”. Його талант зазнає щоразу більшої “корозії”, підпорядкувавшись, принаймні позірно, догмату єдиного радянського стилю.

3. Аркадій Любченко в час війни

У роки війни Аркадій Любченко повторив досвід 30-х рр., написавши нариси для газети “Нова Україна” і новелу “Остання ніч”, вдаючись до механізмів соцреалістичного творення. “Дискурс влади”, що, зрештою, зайняв домінуючу позицію в творчій продукції письменника, проявився і в щоденнику. Проте тут Любченко виявляє себе не таким оптимістичним і впевненим, як у нарисах. Власне, щоденник, окрім багатого інформаційно-біографічного матеріалу, віддзеркалює всі зовнішні й внутрішні інтенції митця, відтворює ситуацію роздвоєння, його пошуки, політичні симпатії тощо. Щоденникові записи початку війни слугують доказом підпорядкування Любченка тоталітарному засиллю, але пізніші свідчення віддзеркалюють своєрідний злам у свідомості автора, певним чином прогнозують його “зцілення” як людини і як письменника. Він планує створити альманах “Батьківщина”, в якому б головними стали ваплітянські ідеї, національні пріоритети. Однак цей проект не був реалізований -- Аркадій Любченко помер.

Талант Аркадія Любченка часів становлення соцреалізму поступово втрачав свій художній потенціал, асимілювався, позначений модифікацією творчих засад, розроблених у 20-ті рр. (наприклад, “активного романтизму”). Творче мислення А.Любченка просякає словомисленням соцреалізму. Письменник вдається до міфологізування, пише етично й ідеологічно спрямовану прозу, що відповідала соцреалістичним вимогам. Амбівалентність, подвійність окремих новел, що виражали екзистенційний стан персонажів і певним чином самого автора та становили альтернативу проскрибовим соцреалістичним, врешті-решт, зникають під зовнішнім тиском.

4. Висновок

Аналіз прозового доробку Аркадія Любченка дає підстави стверджувати, що в особі цього письменника українська література першої половини XX ст. мала яскравого і художньо-переконливого майстра слова. Його творчість була важливою складовою літературного процесу 1920-30-х рр., засвідчила значний потенціал української літератури, а також те, що її розвиток відбувався у руслі модерних загальноєвропейських тенденцій.

Список використаної літератури

1.Любченко А. «Вибрані твори» / Вступна стаття, упорядкування, примітки Л.Пізнюк. - К.: Смолоскип, 1999.

2. «Вертеп» Аркадія Любченка як множинна структура //Наукові записки НаУКМА (Серія філологія). -1999.-Т.17.

3. Любченко А. «Вибрані твори». - К.: Держлітвидав,1937.

Размещено на Allbest.ru