Життя і творчість Чарльза Діккенса

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Життя і творчість Чарльза Діккенса

1. Життя письменника

творчість діккенс твіст літературний

Біографія

Чамрлз Дімккенс (англ. Charles Dickens, 7 лютого 1812, Лендпорт - †9 червня 1870, Гейдсгілл) - англійський письменник, один із найпопулярніших романістів вікторіанської епохи, відомий політичний агітатор.

Деякі критики називали Діккенса майстром прози та хвалили за численних унікальних персонажів і яскраве зображення суспільства, інші ж звинувачували його в надмірній сентиментальності, незвичайних подіях та гротескних образах. Популярність творів Діккенса завжди була дуже високою, вони ніколи не припиняли видаватися. Багато з романів Діккенса вперше з'явилися як популярні на той час періодичні видання, крім того, Діккенс часто писав твори частинами, що задавало їм певний ритм, в якому сюжет був розбитий на частково незалежні епізоди, із розв'язкою на початку кожної нової частини. Твори Діккенса пронизані дотепністю, що вплинула на оригінальність національного характеру й образу мислення, відомого у світі, як «англійський гумор».

Ранні роки

Чарлз Діккенс народився в передмісті Портсмута Лендпорті в незаможній родині. Коли Чарльзу було три роки, родина перебралася до Лондона. Дитячі роки майбутнього письменника, схоже, були ідилічними, проте він уважав себе «малим не особливо доглянутим хлопчиком». Він проводив багато часу на вулиці, але також жадібно читав, особливо крутійські романи Тобіаса Смоллетта та Генрі Філдінга. Пізніше він пригадував, що мав чіпку, ледь не фотографічну пам'ять, що прислужилося йому в подальшій роботі письменника. Батько певний час працював клерком в офісі королівського флоту, завдяки чому Чарлз провів кілька років у приватній школі Вільяма Джайлса в Четемі.

Спокійне життя раптово закінчилося, коли Джон Діккенс, батько Чарлза, вліз у борги й був ув'язнений в борговій в'язниці Маршалсі в Саутварку. Незабаром до нього змушена була приєднатися вся родина, крім Чарлза, якого взяла до себе, у Кемден-Таун приятелька родини Елізабет Ройленс. Пані Ройленс була бідна стара жінка, яку Діккенс пізніше вивів із незначно змінивши й прикрасивши, в образі пані Піпчін із роману «Домбі і син». Потім він жив у прибудові будинку боргового агента в Боро,… товстого, добродушного старого та його тихої літної дружини, в яких був дуже невинний дорослий син. Ця трійця послужила праобразами для родини Гарландів із «Крамниці старожитностей»^..

У неділю, Чарлз із сестрою Фанні, яку відпускали з Королівської академії музики, відвідували своїх батьків у в'язниці. Згодом у в'язниці відбувалася основна дія роману «Крихітка Дорріт». Щоб заплатити за проживання й харчі, а, також, допомогти родині, Чарлз почав працювати на складі вакси Воррена. Він заробляв шість шилінгів на тиждень, 10 годин на день наклеюючи етикетки. Виснажливі, й часто навіть жорстокі, умови праці глибоко закарбувалися в душі Діккенса й вплинули на його прозу й нариси, створивши основу інтересу до соціально-економічних реформ, особливо реформ умов праці, важкість яких, як він був переконаний, несправедливо лягали тягарем на плечі бідняків.

Джон Діккенс провів у борговій в'язниці тільки кілька місяців. Померла його бабуся, Елізабет Діккенс, і залишила йому в спадок 450 фунтів стерлінгів. Очікуючи спадку, Джон Діккенс домовився із кредиторами про виплати, разом із родиною вийшов на волю й переїхав до пані Ройленс.

Втім, мати Чарлза Діккенса не квапилася відкликати його з роботи на виробництві вакси. Мабуть після цього випадку Чарлз закоренів на думці, що родиною повинен керувати батько, а мати повинна знайти своє місце у веденні домашнього господарства. «Я ніколи не забував, я ніколи не забуду, я ніколи не зможу забути, що моя мама не особливо переймалася тим, щоб забрати мене.» Це один із факторів, які зумовили його вимогливе й невдоволене ставлення до жінок. Невдоволення власним положенням і умовами, в яких доводилося жити робітничому класу, стало згодом однією з основних тем творів Діккенса. Саме про ці невеселі часи він писав у найбільш автобіографічному романі «Девід Коперфільд»: «Жодна людина не порадила мені, не наставила, не підбадьорила, не втішила, не допомогла, не пітримала, жодна, кого я міг би пригадати, коли, сподіваюся, піду на небо!». Все ж Діккенс продовжив навчання у Веллінгтонській домашній академії, яка не була доброю школою. Діккенс згадував, що навчання було там аби-яке, дисципліна погана, час від часу назовні проривалася садистська грубість керівника школи, й, загалом, панувала атмосфера запущеності, що знайшло згодом своє відображення в описі школи містера Крікла в «Девіді Коперфільді».

Після школи, з травня 1827, Діккенс почав працювати молодшим клерком в адвокатській конторі Елліса й Блекмора. Потім, вивчивши систему скоропису Герні, він покинув роботу й став вільнонайманим репортером. Його далекий родич, Томас Карлтон, був вільнонайманим репортером у Докторс-Коммонс, тому Діккенс впродовж майже чотирьох років міг використовувати його акредитацію й писати репортажі про судові справи. За цей час він набрався досвіду, який згодом використав у романах «Ніколас Ніклбі», «Домбі й син», а особливо в романі «Холодний будинок». Яскраве зображення крутійства й бюрократизму правничої системи багато в чому прислужилося Діккенсу для пропаганди поглядів, пов'язаних, зокрема, з важкою ношею бідняка, якого обставини змусили вдатися до «послуг закону».

Своє перше кохання, Марію Біднелл, Діккенс зустрів у 1830. Вважається, що вона стала праобразом Дори з «Девіда Коперфільда». Батьки Марії не схвалювали залицяння Діккенса до дівчини й припинили стосунки між ними, відіславши її в школу в Парижі.

Журналістська робота й перші романи

Перше оповідання Діккенса «Обід в Тополиній алеї» вийшло в лондонському «Мантлі Мегезін» у 1833. Наступного року він винайнавняв кімнату в Фернівалс-Інні й став політичним журналістом, друкуючи в «Морнінг Кронікл» репортажі про парламентські дебати та звіти про виборчі кампанії, для чого йому доводилося подорожувати Англією. Репортажі та нариси із журналів склали основу збірки «Очерки Боза», надрукованої у 1836. У березні 1836 почався друк «Записок Піквікського клубу» у вигляді періодичних фейлетонів. Співпраця з журналами продовжувалася все його життя.

У 1836 Діккенс згодився на пропозицію стати редактором журналу «Бентліз Місселлені», яку він обіймав три роки, доки не розсварився із власником. Тим часом письменницькі успіхи продовжувалися. Діккенс написав «Пригоди Олівера Твіста» (1837-1839), «Ніколас Ніклбі» (1838-1839), «Крамницю старожитностей» та «Барнабі Радж», як частину «Годинника містера Гамфрі» (1840-1841). Усі ці твори спочатку виходили місячними випусками, а потім окремими книгами.

2 квітня 1836 Діккенс побрався з Кетрін Томсон Гогарт, донькою Джорджа Гогарта, редактора «Івнінг Кронікл». Після короткого медового місяця в Кенті, молодята поселилися в Блумсбері. У них народилося десять дітей: Чарлз, Мері, Кейт, Волтер, Франсіс, Альфред, Сідні, Генрі, Дора та Едвард.

Сім'я Діккенсів з березня 1837 по грудень 1839 мешкала на Доті-Стріт, 48, разом із молодшим братом Чарлза, Фредеріком та 17-річною сестрою Кетрін, Мері. Діккенс дуже прив'язався до Мері. Вона померла на його руках від хвороби в 1837. Згодом вона стала основою багатьох персонажів його романів, а її смерть описана як смерть Нелл в «Крамниці старожитностей».

Перша подорож до Америки

У 1842 Діккенс з дружиною здійснили першу подорож до США та Канади, загалом успішну, незважаючи на його підтримку відміни рабства. Він відвідав Білий дім, зустрівшись із президентом Джоном Тайлером^[16]. Мандрівка описана в «Американських очерках», а також у деяких епізодах «Мартіна Чаззлвіта». В «Очерки» Діккенс помістив нищівну критику рабства, наводячи очевидні свідчення жорстокості^].

Під час візиту Діккенс провів місяць у Нью-Йорку, читаючи лекції, виступаючи з підтримкою закону про авторські права й записуючи свої враження. Він зустрічався з такими визначними особами, як Вашингтон Ірвінг та Вільям Каллен Браянт. 14 лютого 1942 в Мангеттенському парковому театрі був влаштований бал на його честь, на який зібралося 3 тис. гостей.

На час мандрівки про дітей Діккенсів піклувалася інша сестра Кетрін, Джорджіна. Вона залишилася з родиною у якості економки, організатора, радника й друга аж до смерті письменника в 1870.

Незабаром після подорожі до Америки Діккенс почав цікавитися унітаризмом, хоча все життя залишався англіканцем. Твори Діккенса залишалися популярними, особливо «Різдвяна пісня», написана в 1843 впродовж кількох тижнів, щоб оплатити витрати пов'язані з п'ятою вагітністю дружини. Родина Діккенсів здійснила короткі мандрівки до Італії у 1844 та Швейцарії у 1846. Потім продовжувалися успішні публікації: «Домбі й син» у 1848, «Девід Коперфільд» у 1849-1850.

Філантропія

У травні 1846 до Діккенса звернулася багата спадкоємниця родини банкірів Анджела Бердетт-Кауттс з планом будинку для жінок, що опустилися на дно. За її задумом цей заклад повинен був відрізнятися інших закладів такого роду, де панував жорсткий режим, тим, що в ньому жінок учили б читати, писати й виконувати домашні роботи, що допомогло б їм повернутися в суспільство. Відмовляючись спочатку, Діккенс усе ж організував будинок під назвою Уранія-котедж у Шефердс-Буш.

Він активно займався щоденним функціонуванням закладу, встановленням правил, переглядом рахунків і прийомом жінок. Багато з них стали праобразами персонажів його книг. Підбираючи кандидатури мешканок будинку, він відвідував в'язниці й робітні будинки, інші кандидатури пропонували йому друзі, такі як міський радник Джон Гардвік. Кожній жінці давали написане Діккенсом друковане запрошення із підписом «Ваш друг». Від кожної жінки вимагалося, щоб після перебування в Уранія-котеджі вони емігрували. У 2009 родини двох таких жінок були ідентифіковані, одна в Канаді, інша в Австралії. Загалом за оцінками в проміжку між 1847 і 1859 через будинок пройшло 100 жінок.

У листопаді 1851 Діккенс перебрався до Травісток-хауз, де написав «Холодний дім», виданий у 1852-1853. Саме в цьому будинку він почав влаштовувати любительські домашні театральні вистави.

Середні роки

У 1856 гонорари за книги дозволили Діккенсу придбати будинок Ґедз-Гілл-плейс у Кенті. Ще хлопчиком Діккенс мріяв жити в цьому будинку. Крім того, навколишні місця були пов'язані з подіями, описаними Шекспіром у першій частині «Генріха IV», що подобалося письменнику.

У 1857 Діккенс винайняв професійних актрис для п'єси «Заморожена глибина», написаної разом із протеже Діккенса Вілкі Коллінсом. З однією з них, Еллен Тернан, у Діккенса утворився зв'язок, що тривав усе його життя. Наступного, 1858 року, він та дружина Кетрін стали жити окремо, хоча в ті часи офіційне розлучення для людини зі славою Діккенса було немислимим.

На той час до Діккенса звернулися за допомогою представники дитячої лікарні на Грейт-Ормонд-стріт. Лікарня саме переживала свою першу фінансову кризу. Діккенс саме почав планувати публічні читання своїх творів. Чарлз Вест, засновник лікарні, попросив Діккенса головувати на заході зі збору коштів. Діккенс віддався справі душею і серцем. Вже раніше, у 1849, він анонімно писав статті в тижневику «Екзамінер» про занедбаних дітей, а в 1852 написав статю, присвячену відкриттю лікарні. 9 лютого 1858 Діккенс виголосив промову на річному званому обіді в лікарні, а незабаром виступив із публічним читанням «Різдвяної пісні» в церкві святого Мартіна в полях, зібравши достатньо грошей, щоб лікарня змогла купити сусідній будинок і розширити кількість місць з 20 до 75.

Влітку 1868, розійшовшись із дружино, Діккенс розпочав серію перших публічних читань своїх творів у Лондоні. Після десятиденного відпочинку він відправився у виснажливий амбіційний тур усією Англією, Шотландією та Ірландією. Тур продовжувався 3 місяці, письменник здійснив 87 читань, іноді двічі на день.

Незабаром були опубліковані дві книги, які можна вважати центральними в творчості Діккенса: «Повість двох міст» та «Великі сподівання». Романи мали гучний успіх. Водночас Діккенс був редактором і активним автором двох журналів: «Хаузголд Верлд» (1850-1859) та «Ол те є раунд» (1858-1870).

У вересні 1860 Діккенс зробив велике вогнище із свого листування в полі за власним будинком. Залишилася тільки ділова переписка. Еллен Тернан теж спалила всі листи від нього, тож про їхню любовну аферу було мало відомо аж до публікації в 1939 році книги «Діккенс і донька», про стосунки між Діккенсом і його донькою Кейт. Кейт працювала над книгою разом із її автором, Гледіс Сторі, аж до своєї смерті в 1929. За її словами Тернан народила Діккенсу сина, який помер немовлям, хоча жодних свідчень про це не збереглося. Перед смертю Діккенс заповів Тернан пожиттєву ренту, завдяки чому вона стала фінансово незалежною жінкою. Книга Клер Томалін «Невидима жінка» намагалася довести, що Тернан жила з Діккенсом потайки впродовж 13 останніх років його життя. Згодом ця книга була перероблена в п'єсу «Маленька Нелл» Саймоном Греєм.

В останні роки свого життя Діккенс дедалі більше цікавився паранормальними явищами й навіть став членом «Клубу привидів».

Останні роки

9 червня 1865, коли Діккенс із Тернан поверталися з Парижа, потяг, в якому вони їхали, з'їхав з моста біля міста Степлгерст. Перші 7 вагонів звалилися, Діккенс їхав у єдиному вагоні першого класу, що залишився неукодженим. Він намагався допомогти потерпілим ще до того, як прибули рятувальники. Потім пригадав, що залишив у вагоні незавершений рукопис «Нашого спільного друга» й повернувся, щоб забрати його. Як це було характерно для нього він використав свої враження в оповіданні з привидами «Сигнальник», в якому головного героя охоплює передчуття загибелі в залізничній катастрофі.

Діккенсу вдалося уникнути появи на судовому розслідуванні, що відкрило б громадськості той факт, що він подорожував до Парижа з Тернан та її мамою, а це б призвело до гучного скандалу. Діккенс не пострадав фізично, але подія залишила травму в його душі. Зазвичай він писав багато й швидко, але тепер робота сповільнилася. Він тільки завершив «Нашого спільного друга» й розпочав «Таємницю Едвіна Друда». Багато часу йшло на публічні читання його улюблених романів. Діккенс захоплювався театром як способом утекти від світу, й вивів театральних персонажів у «Ніколасі Ніклбі». У ті часи мандрівні театри були дуже популярні. У 1866 Діккенс провів серію читань в Англії та Шотландії. Наступного року - в Англії та Ірландії.

Друга подорож в Америку

9 листопада 1867 Діккенс виплив із Ліверпуля у другу мандрівку Америкою. Висівши в Бостоні, він присвятив наступний місяць зустрічам зі визначними людьми, такими як Ральф Вальдо Емерсон, Генрі Лонгфелло та зі своїм американським видавцем Джеймсом Томасом Філдсом. У грудні розпочалися публічні читання, й Діккенс увесь місяць мотався між Бостоном та Нью-Йорком. Він притримувався графіку, незважаючи на «справжній американський катарр». Графік читань виснажив би й юнака, а Діккенс ще знайшов час на катання на санях у Центральному парку. Під час цієї мандрівки він не міг не помітити значні зміни в Америці - в людях і в суспільсті. Востаннє він з'явився на банкеті, влаштованому на його честь Амерікен-прес в ресторані Доменіко, і пообіцяв більше не ганити Америку. На кінець подорожі, він не міг їсти тверду їжу, живучи на шампанському та сирих яйцях, збитих у шері. 23 квітня він сів на корабель до Британії, уникнувши арешту майна за несплату податку від доходів, які принесло йому турне.

Прощальні читання

У 1868 та 1869 роках Діккенс провів низку «прощальних читань» в Англії, Шотландії та Ірландії. 22 квітня 1869 він звалився у Престоні, Ланкашир, з ознаками інсульту. Подальші читання в провінції було скасовано, й, трохи оклигавши, він почав працювати над останнім романом «Таємниця Едвіна Друда». В опіумному притоні в Шедвеллі письменник познайомився зі старим торгівцем зіллям, знаним як «Опіумний Сел», якого він вивів у своєму детективі.

Коли проблеми зі здоров'ям минули й Діккенс набрався сил, він, заручившись згодою лікаря, організував останню серію читань з метою хоча б частково відшкодувати спонсорам витрати, яких вони зазнали через його недугу. Планувалося 12 виступів з 11 січня по 15 березня 1870, останнє в Сент-Джеймс-холі в Лондоні. Почуваючись на ту пору вже зле, він прочитав «Різдвяну історію» та витяг із «Записок Піквіксьокго клубу». 2 травня він з'явився на банкеті в Королівській академії, де серед гостей були принц та принцеса Уельські. Діккенс виголосив спіч, особливо згадавши померлого друга, ілюстратора Деніела Маклізеля.

Смерть

8 червня 1870, Дікенс переніс ще один інсульт. Це сталося вдома після цілоденної роботи над «Едвіном Друдом». Наступного дня, 9 червня, через п'ять років після аварії біля Степлгерста, письменник помер, не приходячи до тями. Незважаючи на його власне бажання бути похованим у Рочестерському соборі, Діккенса поховали в Кутку поетів Вестмінстерського абатства^[35]. Під час похорону присутнім роздали епітафію зі словами: «На пам'ять про Чарлза Діккенса (найпопулярнішого письменника Англії), який помер у власній оселі, Гайгем, поблизу від Рочестера, Кент, 9 червня 1870 у віці 58 років. Він співчував бідним, знедоленим і пригнобленим; і зі смертю один із найвизначніших письменників Англії втрачений для світу^[36]. Стверджують, що останні слова Діккенса: «Будьте природніми діти. Для письменника природнє виконання всіх правил мистецтва»^[37].

У своєму заповіті Діккенс зазначив, щоб на його честь не споруджували жодного меморіалу. Єдиний бронзовий пам'ятник натуральної величини, відлитий у 1891 Френсісом Едвіном Елвеллом, стоїть у Кларк-парку в місті Спрюс-Гілл, Пенсильванія, США. Ліжко, на якому він помер, зберігається в музеї Діккенса в Портсмуті.

7 лютого 2012 року в усьому світі відзначили двохсотріччя з дня народження одного з найбільш видатних письменників - британця Чарльза Діккенса.

Найголовніша церемонія, присвячена цьому святу, пройшла у Вестмінстерському абатстві. Саме тут похований письменник. Планувалося, що до могили Діккенса прибуде особисто принц Чарльз, якого будуть супроводжувати нащадки великого британського письменника.

Але, день народження Чарльза Діккенса відзначився однією цікавою новиною, причиною якої стало дослідження, замовлене популярною і авторитетною в Британії компанією «Бі-бі-сі». Метою дослідження було проведення оцінки творчої спадщини Діккенса. Іншими словами, необхідно було встановити, скільки б принесла Британії творчість письменника, якби Діккенс був торговою маркою. За оцінками фахівців консалтингової фірми під назвою «Interbrand», Чарльз Діккенс зміг би приносити щорічно більше чотирьохсот мільйонів доларів США.

Відзначимо, що інтерес до грошей простежується в багатьох творах Діккенса, які є популярними і донині. Завдяки таланту письменника і висвітлених їм проблемам, його твори, які були написані дуже давно, добре продаються і сьогодні. Багато творів Діккенса екранізовані. Популярні його бестселери і на театральних сценах світу. Крім того, сучасні музеї, до яких має відношення Чарльз Діккенс, є одними з найпопулярніших серед туристів, що приїжджають в Лондон, Портсмут і графство Кент.

Невідомі факти про відомого письменника

- Діккенс захоплювався гіпнозом, або, як тоді говорили, месмеризмом.

- Однією із найулюбленіших розваг Діккенса були походи в паризький морг, де виставлялися неопізнані тіла.

- Чарльз Діккенс завжди спав головою на південь. Також він сідав лицем на південь, коли писав свої великі творіння.

Цитати

Коли мені хочеться прочитати книгу, я її пишу.

Правда завжди відважна.

Немає на світі обману більшого, ніж самообман.

Найкраща форма ввічливості, незалежно від того, де людина виховувалася-не сунути ніс у чужі справи.

Любляче серце коштує більше, ніж вся мудрість на світі.

Нам дано життя з неодмінною умовою-хоробро захищати його до останньої хвилини.

«Нема шоколаду - нема сніданку»

Біля палаючої свічки завжди увиваються мошки і комашки, але хіба в цьому винна свічка?

Чарльз Діккенс и його дружина Кетрін переїхали в будинок номер 48 на вулиці Дауті-стріт в квітні 1837 року і жили тут до січня 1839 року. Саме в цей час Діккенс закінчив публікацію «Записок Піквікского клубу», а також надрукував своївідомі повісті - «Олівер Твіст» и «Ніколас Ніклбі».
Будинок письменника виявився в небезпеці зруйнування в 1923році, Але був викуплений існуючим до того часу вже більше ніж 20 років Діккенсовським товариством. В будівлі був зроблений ремонт і 9 червня 1925 року тут відкрився дім-музей, в якому зібрані експонати, які розповідають про кар'єру письменника, його творах, про особисте і сімейне життя Діккенса.

2. Творчість

Літературний стиль

Діккенс любив стиль готичних романів 18 ст., хоча вони вже стали мішенню для параодій. Одним із найяскравіших персонажів його романів є місто Лондон, яке він описав до подробиць. Стиль Діккенса барвистий і поетичний, із значною часткою гумору. Популярна його сатира на снобіізм британської аристократії, одного із своїх персонажів він називає Ноблем Рефриджератаром, що може читатися як Благородний Холодильник. Загалом, вибір Діккенсом імен, часто натякає на ту роль, яку персонаж відіграватиме в оповіді, наприклад містер Мердстоун в «Девіді Копперфілді» є очевидним сполученням слів murder (вбивсто) та stone (камінь). Діккенсу притаманне аткож сполучення елементів фантазії та реалізму. Про злети фантазії свідчать порівняння сиріт із акціями, людей із буксирами, гостей на вечірці з меблями.

Персонажі

Персонажі Діккенса легко врізаються в пам'ять завдяки своєму колориту й вигадливим іменам. Ебенезер Скрудж, Тайні Тім, Джекоб Марлі, Боб Кратчіт, Олівер Твість, Артфул Доджер, Фейгін, Білл Сайкс, Піп, міс Гевішем, Чарлз Дарней, Девід Копперфілд, Вілкінс Мікобер, Абель Магвіч, Даніель Кілп, Самюель Піквік, Вокфорд Сквірс, Юрая Гіп настільки увійши в британську культуру, що стали вживатися як звичайні слова, наприклад, scrooge означає скупаря.

Письменник співпрацював із ілюстараторами, надаючи їм загальну характеристику твору наперед, щоб ілюстрації відповідали його баченню подій та персонажів. Романи Діккенса виходили щомісячними фейлетонами, а тому така практика давала можливість художнику приступити до роботи ще перед тим, як Діккенс завершував написання чергового випуску. Маркус Стоун, ілюстратор роману «Наш спільний друг» пригадує, що автор завжди «готовий був описати до найменших подробиць характеристики персонажа і… життєву історію плодів своєї уяви». Ця тісна співпраця важлива для сучасних читачів. Ілюстрації дозволяють нам побачити персонажі так, як Діккенс бачив їх сам. Режисери фільмів опираються на ці ілюстрації при підборі акторів, виборі костюмів та декорацій.

Діккенс часто брав за основу для своїх песонажів людей, з якими був знайомий. Іноді ці персонажі аж надто близькі до оригіналів, як у випадку Гарольда Скімпола в «Холодному домі», прототипом якого був Джейм Генрі Лі Гант та міс Мочер у Девіді Коппперфілді, протопипом для якої була хіропрактикантка дружини письменника. Персонажі Діккенса застряють у пам'яті. Вірджинія Вульф стверджувала, що «ми переглядаємо свою психологічну географію, читаючи Діккенса», оскільки він зображає «персонажі, що існують не в подробицях, не абсолютно правдиво чи точно, але повнокровно у хмарах диких але часто яскраво правдивих спостережень»

Провідні риси творчості

1. Звернення до проблем сучасності;

2. Увага до моральної проблематики;

3. Дидактизм;

4. Критичний пафос у поєднанні з утвердженням ідеалу;

5. Орієнтація на демократичного читача;

6. Поширення прозових жанрів;

7. Уміння засобами гротеску, сатири гумору, іронії змалювати іноді прості, а здебільшого дуже складні соціальні конфлікти;

8. Здатність відтворити історично правдивий, просторово точний пейзаж і колорит;

9.Існування художньої тріади, притаманної майже всім творам письменника:

1) історична і соціальна правда;

2) символ, зумовлений логікою розвитку та характеру;

3) метафорична емблема, що образно втілювала задум автора.

Періоди творчості

I Період (1833-1841) Започаткував реалістичні мотиви, змалював точні й правдиві картини. Став відомим	III Період (1849-1859) Зображав буржуазну систему, проявилася соціально-забарвлена сатира у творах
II Період (1833-1849) Виявився талант Діккенса-публіциста і майстра нарисів. Цей період пов'язаний із закордонними поїздками до Італії, Швейцарії, Франції	IV Період (1861-1870) Звернув увагу на неможливість для простої людини реалізуватися в умовах тогочасної дійсності

3. "Різдвяна пісня в прозі, або різдвяне оповідання з привидами"

Одне з якнайкращих добрих і світлих свят - це свято Різдва. У кожного народу є свій літературний твір, присвячений Різдву: «Ніч перед Різдвом» М. Гоголя, «Сніжна королева» Андерсена, цикл «Різдвяних повістей» Ч. Діккенса, серед яких «Різдвяна пісня у прозі» як прояв віри в добру суть людини, у можливість перетворень напередодні Різдва.

Ця історія починається з Ебенезера Скруджа, злого багатія, який ненавидів Різдво. Одної зимової ночі до Скруджа завітав Привид його покійного компаньйона Якова Марлея. Він попередив його про прихід трьох духів які допоможуть йому змінитися. Першим завітав привид Минулого Різдва, який показав йому його минуле. Потім до нього завітав Привид Теперішнього Різдва, який показав йому бідне життя свого робітника і його родину, але потім він побачив ще одну дитину, хворого хлопчика на ім'я Тим. І якщо їхнє життя не покращиться, Тим помре. І ось Скрудж стоїть біля своєї могили, а перед ним Привид Майбутнього Різдва. Скрудж обіцяє, що стане добрим. І тут він зрозумів, що це був лише сон. І ось Скрудж встає і вирушає до свого робітника. Він подарував Тиму і дітям іграшки і зробив свого бідного робітника своїм компаньйоном.

У творі Чарльза Діккекса чарівна сила Різдва - Духи Різдва - напередодні свята допомогли головному героєві - Скруджу - людині, що потрапила під владу грошей, по-іншому подивитися на життя, позбавитися від черствості та відособленості. Пригадати себе себе у дитинстві й багатьох інших людей, тих, що зустрілися йому на життєвому шляху. Стати чуйною людиною, відчути потребу в спілкуванні зіншими людьми і наданні допомоги тим, хто цього потребують. Духи Різдва вилікували Скруджа від зла і жадання грошей, змінили його.

Так чарівна зустріч, що відбулася в ніч перед Різдвом, змінила світосприймання Скруджа, і він почав по-іншому відноситися до життя і навколишніх людей. А свята стали для нього не «марною втратою часу», а прекрасною можливістю зробити щось приємне.

Екранізація

· Остання спроба екранізації новели Діккенса відбулася 2009 року - було знято фільм «Різдвяна історія» із Джимом Керрі у головній ролі.

· На сюжетові новели базується кінокомедія 2009 року «Привиди колишніх подружок»

4. «Пригоди Олівера Твіста»

Другий роман Чарлза Діккенса, в якому англійський письменник, змальовуючи непривабливу дійсність робітних будинків і світу підліткової злочинності, розповідає про незавидну долю хлопчика-сироти Олівера Твіста.

Роман неодноразово екранізувався, а також послужив основою для мюзиклу «Олівер!» та фільму «Олівер!» на його основі.

Робітній дім

Олівер Твіст народився сиротою в життя, сповнене злиднів та нещасть, у робітньому домі у безіменному місті (в першій публіції в «Бентліз Міселені» місто називалося Мадфог і було розташоване на віддалі 75 миль на північ від Лондона). Його мама померла при пологах, а батька з невідомої причини не було поряд. За законом про бідних 1834 року піклування про нього взяла на себе держава, і його віддали в дитячу ферму жінці на ймення місіс Менн.

Перші 8 років свого життя разом із іншими юними порушниками закону про бідних Олівер провів, отримуючи мало їжі та турботи. У 9 років містер Бамбл, парафіальний бідл, помістив Олівера в робітній будинок, той самий, де працювала перед смертю його мама. Олівер працював там, відчуваючи постійну нестачу їжі, впродовж шести місяців. Одного дня до відчаю голодні хлопці вирішили кинути жереб - той, кому він випаде, повиннен попросити добавки каші. Жереб випав Оліверу, і він, тремтячи, із мискою в руках, висловив знамените прохання: «Будь ласка, пане, я хочу ще».

Здійнявся великий гвалт. Комітет із добре вгодованих джентельменів, які опікувалися робітнім домом, за обідом, яким можна було б нагодувати могутнього короля, запропонував 5 фунтів стерлінгів будь-кому, хто згодиться взяти хлопця в навчання. Олівер майже дістався жорстокому сажотрусу, але після хлопцевих відчайдушних благань не віддавати його в руки «того страшного чоловіка», лагідний старий радник відмовився підписати документ про опіку. Потім Олівера взяв до себе парафіяльний трунар містер Соверберрі.

Він ставився до Олівера краще, бо хлопцеве сумне обличчя робило з нього чудового плакальника на дитячих похоронах. Втім, містер Соверберрі був нещасливо одружений, а його дружині Олівер одразу ж не сподобався, в першу чергу тому, що він сподобався чоловікові. Вона не марнувала нагоди залишити хлопця голодним і приниженим.

З Олівера знущалися також інший підмайстер містера Совербері, Ной Клейпол, та служниця Шарлотта, закохана в Ноя.

Поневіряння Олівера досягли вершини, коли одного дня, дразнячись із ним, Ной обізвав поганими словами його маму. Розлючений Олівер накинувся й навіть побив набагато більшого хлопця. Місіс Соверберрі вступилася за Ноя, разом вони приборкали Олівера, а потім змусили містера Соверберрі та містера Бамбла побити Олівера ще раз.

Вночі, в своїй кімнатці, Олівер зламався й розридався, а цього він не робив ще змалечку. Врешті-реш хлопець вирішує утекти.

Спритний Пройда і Фейгін

Побачивши дорожній покажчик «Лондон», Олівер спрямовується туди. Він ночує в стогах сіна, страждає від голоду, холоду і втоми. На сьомий день після втечі в містечку Барнет Олівер знайомиться з обідранцем його років який представився як Джек Даукінс по прізвиську Спритний Шахрай, нагодував його і пообіцяв у Лондоні нічліг і заступництво.

Спритний Шахрай привів Олівера до скупника краденого, хрещеного батька лондонських злодіїв і шахраїв, єврея Феджину - саме його заступництво малося на увазі.

Феджин обіцяє навчити Олівера ремеслу і дати роботу, а доки хлопчик проводити багато днів за спорюванням міток з носових хусток, які приносять Феджину юні злодії.

Колі ж він уперше виходить «на роботу» і своїми очима бачить, як його наставники Спритний Шахрай і Чарлі Бейтс витягують носову хустку з кишені деякого джентльмена він в жаху біжить, його хапають як злодія і тягнуть до судді.

На щастя, джентльмен відмовляється від позову і, повний співчуття до зацькованої дитини, забирає його до собі. Олівер довго хворіє, містер Браунлоу і його економка місіс Бедвін виходжують його, дивуючись його схожості з портретом юної красивої жінки, що висить у вітальні. Містер Браунлоу хоче узяти Олівера на виховання.

Проте Феджин, боячись, що Олівер виведе представників закону на його слід, вистежує і викрадає його. Він прагне щоб те не було зробити з Олівера злодія і добитися повного підпорядкування хлопчика.

Для пограбування доглянутого Феджином удома, де його дуже притягає столове срібло, виконавцеві цієї акції Білу Сайксу, що нещодавно повернувся з в' язниці, потрібний «нежирне хлопченя», який, будучи засунути у вікно, відкрив би грабіжникам двері. Вибір падає на Олівера.

Олівер твердо вирішує підняти тривогу у будинку, як тільки там виявиться, щоб не брати доля у злочині. Але він не встиг: будинок охоронявся, і наполовину просунутий у віконце хлопчик був негайно поранений в руку. Сайкс витягує його, що спливає кров'ю, і відносить але, зачувши гонитву, кидає в канаву, не знаючи точно, живий він або мертвий. Опритомнівши, Олівер добрідає до жительку Гани будинку; його мешканки місіс Мэйли і її племінниця Троянд укладають його у ліжко і викликають лікаря, відмовившись від думання видати бідну дитину поліції.

Тим часом в робочому будинку, де Олівер народився, помирає убога стара, яка свого годині доглядала за його матір «ю, а коли та померла, пограбувала її. Стара Салі закликає наглядачку місіс Корені і кається в тому, що вкрала золоту річ, якові молода жінка просила її зберегти, бо ця річ, можливо, змусить людей краще відноситися до її дитині. Не договоривши, стара Салі померла, передавши місіс Корені заставу квитанцію. Феджин дуже стурбований відсутністю Сайкса і долею Олівера. Втративши контроль над собою, він необережно вигукує у присутності Ненсі, подружки Сайкса, що Олівер коштує сотні фунтів, і згадує про якийсь заповіт. Ненсі, прикинувшись п'яною, усипляє його пильність, крадеться за ним і підслуховує його розмову з таємничим незнайомцем Монксом. З» ясовується, що Феджин наполегливо перетворює Олівера на злодія за замовленням незнайомця і тій дуже боїться, що Олівер убитий і ниточка приведе до нього - йому треба, щоб хлопчик неодмінно ставши злодієм. Феджин обіцяє знайти Олівера і доставити Монксу - живим чи мертвим. Олівер же повільно видужує у будинку місіс Мэйли і Троянд, оточений співчуттям і турботами цих леді і їх домашнього лікаря доктора Лосберна.

Він без приховування розповідає їм свою історію. на шкода, вона нічим не підтверджується!

Коли на прохання хлопчика доктор їде з ним зробити візит докторові Браунлоу, з' ясовується, що тій, здавши будинок, відправився у Вест-Індію; коли Олівер дізнається будинок край дороги, куди завів його Сайкс перед пограбуванням, доктор Лосберн виявляє, що опис кімнат і хазяїна не співпадає… Але від цього до Олівера не відносяться гірше.

З приходом весни обидві леді перебираються на відпочинок у село і беруть з собою хлопчика. Там він одного разу стикається з огидного виду незнайомцем, який обсипав його прокляттями і покотився по землі в припадку. Олівер не надає значення цій зустрічі, визнавши його божевільним. Але через деякий годину особа незнайомця поряд з обличчям Феджина здається йому у вікні. На крик хлопчика збіглися домочадці але пошуки не дали ніяких результатів.

Монкс, між тим, не втрачає часу дарма. У містечку, де народився Олівер, він знаходить власницю таємниці старої Салі місіс Крикл - вона до цього годині встигла вийти заміж і зробитися місіс Бамбл. За двадцять п'ять фунтів Монкс купує у неї маленький гаманець, який стара Салі зняла з тіла матері Оливера. У гаманці лежав золотий медальйон, а в нім - два локони і обручальне кільце; на внутрішній стороні медальйона було вигравійовано ім «я «Агнес», залишено місце для прізвища і стояла дата - приблизно за рік до народження Олівера. Монкс кидає цей гаманець з усім вмістом в потік, де його вже не можна буде знайти. Обернувшись він розповідає про це Феджину, і Ненсі знову підслуховує їх. Приголомшена почутим і мучена совістю через ті, що допомогла повернути Олівера Феджину, обманом уведя його від містера Браунлоу, вона, присипавши Сайкса за допомогою опію, прямує туди, де зупинилися леді Мэйли і передає Троянд вусі, що підслуховувала: що, якщо Олівера знову захоплять, то Феджин отримає певну торбу, яка у багато разів зросте, якщо Феджин зробить з нього злодія, що єдині докази, що встановлюють особу хлопчика, покояться на дні річки, що хоча Монкс і дістав гроші Олівера, але краще було б їх добитися іншим шляхом - протягнути хлопченя через усі міські в» язниці і підійняти на шибеницю; при цьому Монкс називав Олівера своїм братиком і радіє, що той опинився саме біля леді Мэйли, бо Сморід віддали б немало сотень фунтів за те, щоб упізнати походження Олівера. Ненсі просить не видавати її, відмовляється прийняти гроші і повертається до Сайкса, пообіцявши кожну неділю в одинадцятій годині прогулюватися по Лондонському мості.

Троянда шукає, у кого запитати ради. Допомагає щасливий випадок: Олівер побачив на вулиці містера Браунлоу і упізнав його адресі.

Сморід негайно вирушають до містера Браунлоу. Вислухавши Троянду, той вирішує посвятити в суть справи також доктора Лосберна а потім свого друга містера Гримуига і сина місіс Мэйли Гаррі (Троянд і Гаррі давно люблять один одного, але Троянда не говорить йому «так», боячись пошкодити його репутації і кар'єрі своїм сумнівним походженням - вона приймальна племінниця місіс Мэйли).

Обговоривши ситуацію рада вирішує, дочекавшись воскресіння, попросити Ненсі показати їм Монкса або принаймні детально описати його зовнішність.

Сморід дочекалися Ненсі тільки через воскресіння: вперше Сайкс не випустив її з будинку. При цьому Феджин, бачачи наполегливе прагнення дівчини піти запідозрив недобре і приставивши стежити за нею Ноэ Клейпола, який до цього годині пограбувавши свого хазяїна - трунаря, біг в Лондон і потрапив в лапай Феджина. Феджин, почувши звіт Ноэ, прийшов в шаленство: він думав, що Ненсі просто завела собі нового дружка але справа виявилася набагато серйозніша. Вирішивши покарати дівчину чужими руками, він розповідає Сайксу, що Ненсі зрадила усіх, зрозуміло, не уточнивши, що вона говорила тільки про Монксе і відмовилася від грошів і надії на чесне життя, щоб повернутися до Сайксу. Він розрахував вірно: Сайкс прийшов в лють. Але недооцінив силу цієї люті: Біл Сайкс по - звірячому убивши Ненсі.

Розв'язка

Між тим містер Браунлоу не втрачає часу дарма: він проводить власне розслідування. Отримавши від Ненсі опис Монкса, він відновлює повну картину драми, яка почалася багато років тому. Батько Едвіна Лифорда (таке справжнє ім 'я Монкса) і Олівера був давнім другом містера Браунлоу. Він був нещасливий в шлюбі, його син з ранніх років проявляв порочні схильності - і він розлучився з першою сім'єю. Він полюбивши юну Агнес Флеминг, з якою був щасливий, але справи покликали його за кордон. У Римі він захворів і помер. Його дружина і син, боячись упустити спадок, також приїхали в Рим. Серед паперів смороду знайшли конверт, адресацій містерові Браунлоу, в якому булі лист для Агнес і заповіт. У листі він благав пробачити його і на знак цього носити медальйон і кільце. У заповіті виділяв по вісімсот фунтів дружині і старшому синові а решту майна залишав Агнес Флеминг і дитині, якщо він народитися живимо і досягне повноліття, причому дівчинка наслідує гроші беззастережно, а хлопчик лише за умови, що він не заплямує свого імені ніяким ганебним вчинком. Мати Монкса спалила цей заповіт, лист же зберегла для того, щоб зганьбити сім 'ю Агнес.

Після її візиту під гнітом сорому батько дівчини змінив прізвище і біг з обома дочками (друга була зовсім крихта) в найвіддаленіший куточок Уельсу. Скоро його знайшли в ліжку мертвимо - Агнес пішла з будинку, він не зміг знайти її, вирішив, що вона наклала на собі руки, і серце його розірвалося. Молодшу сестру Агнес спочатку узяли на виховання селяни, а потім вона стала приймальною племінницею місіс Мэйли - це була Троянд.

У вісімнадцять років Монкс втік від матері, пограбувавши її, і не було такого гріха, до якого б він не вдавався. Але перед смертю вона знайшла його і повідала цю таємницю. Монкс склав і почавши здійснювати свій диявольський план, чому ціною життя перешкодила Ненсі.

Пред'явивши неспростовні докази, містер Браунлоу змушує Монкса здійснити волю батька і покинути Англію. Так Олівер набув тіточки, Троянд розвіяла сумніви відносно свого походження і нарешті сказала «так» Гаррі, який віддав перевагу життю сільського священика над блискучою кар'єрою, а сімейство Мэйли і доктор Лосберн міцно подружилися з містером Гримугом і містером Браунлоу, який усиновив Олівера.

Біл Сайкс загинув, муки нечистої совісті його не встигли помучити; Феджин був заарештований і страчений.

Проблематика твору

Проблему виховання можна називати однією з провідних в англійській літературі. І Чарльз Діккенс не був у цьому першовідкривачем, але він знайшов свій шлях розв'язання проблеми, показавши лондонське дно без романтизації.

У передмові до одного з видань роману «Пригоди Олівера Твіста» Діккенс писав: «Мені здалося, що зобразити реальних членів злочинної групи, намалювати їх в усіх їхній потворності, показати злиденне їхнє життя… - означає… допомогти суспільству».

Його представники лондонського дна відверто потворні навіть зовні, тим більше у своїх звичках. Ось б'є в котрий раз свого білого собаку Сайкс, який не знає жалощів ні до кого. Так, як і цей білий собака, звикла собі на лихо до нього Ненсі. Щиро і сильно покохавши Сайкса, Ненсі намагається захистити його від усіх бід. Але чи здатен він це оцінити? Певно, ні. І в цьому ми переконуємося, коли він розправляється з Ненсі безжально. Чи міг він пожаліти дитину, яка була для нього лише інструментом для крадіжок! Поранений під час нічного нападу, Олівер покинутий напризволяще. Порятунок хлопчика - справа рук добрих жінок, здатних зрозуміти і повірити людині, знайти у серці співчуття.

Оповідаючи про пригоди Олівера Твіста, Ч. Діккенс розгортає широку панораму дна суспільства. Холодні сірі нічні лондонські вулиці, в яких не знайдеш прихистку; брудні й смердючі лігвища - обитель усіх пороків. Ця атмосфера теж виховує. І не в усіх стає мужності протистояти брудові, котрий панує довкола. Голод і приниження часто примушують маленьких людей хитрувати, брехати і зраджувати.

Жорстокість світу породжує жорстокість дитини. Саме це хвилює письменника, який свідомо оголює найстрашніші виразки англійського дна, бажаючи звернути на них увагу суспільства. Письменник вважає, що проблема виховання людини - справа усього суспільства.

Одне із завдань роману «Пригоди Олівера Твіста» - показати сувору правду заради того, щоб примусити суспільство бути справедливішим і милосерднішим. З іронією автор вставляє зауваження з приводу тієї чи іншої ситуації, коли респектабельні англійські джентльмени брезгливо відвертаються від бідних знедолених людей, котрі опинилися в робітному будинку. Один із таких героїв-джентельменів Діккенса навіть не має імені, він просто названий паном у білому жилеті. Не зробивши нічого гарного для Олівера та інших сиріт, він пророкує хлопчикові в'язницю і страту.

Так письменник порушує ще одне питання: що являє собою істинна вихованість, і чи можлива вона без доброти і милосердя. Відповіддю на це питання є увесь роман. І гарне, і негарне у людині може змінювати життя, суспільство людей. І дуже важливо, якими моральними принципами живуть ті люди. Таким є погляд Ч. Діккенса на проблему виховання.

Роль авантюрної інтриги у романі Діккенса «Пригоди Олівера Твіста»

Пригодницький роман широко представлений у світовій літературі і у творчості Ф. Купера, О. Дюма-батька, Е. Сю, Р.Л. Стівенсона і багатьох інших авторів. Але роман Ч. Діккенса «Пригоди Олівера Твіста» хоча й позначений як «пригода», все ж не може бути названий пригодницьким у повному розумінні слова. Але його мета - не стільки розважити читача авантюрною інтригою, скільки привернути його увагу до больових точок суспільства, сучасного письменнику. Чому саме таку форму обрав Ч. Діккенс? Передусім тому, що без авантюрної інтриги роман втратив би свою гостроту і перетворився б на набір повчальних фраз. Але Діккенс написав роман, у якому події змінюються досить швидко, а саме життя і доля його героя стає предметом таємних інтриг. Уйого творі є всі риси, характерні для авантюрного роману: стрімкість розвитку подій, загострення пристрастей, викрадення і переслідування, таємниці і загадки, що врешті позитивно розв'язуються. Та й щасливий фінал - це теж прикмета пригодницького роману.

Головний герой - Олівер Твіст - дитина, а це означає, що найкращий спосіб розкрити його характер - показати в дії, у мінливих обставинах. І письменник примушує героя активно діяти - утікати з дому гробовщика, де його принижували, били, годували об'їдками. Стикаючись у різних ситуаціях з людьми різних моральних переконань, Олівер робить вибір, що визначає його долю. Природжене почуття порядності примушує його піддавати сумніву лжеромантику злочинного побуту лондонського дна. А різка зміна життя після спроби пограбування біля книжкової крамниці, доброта людини, яка пожаліла Олівера, переконують хлопчика, що чесність, доброта, порядність - не порожні слова. І найгіршою є не стільки бруд фізичний, скільки ниці людські пороки, якими керуються люди типу Сайкса чи головного наглядача робітного дому.

І неважливо, щиро непорядна людина чи живе подвійною мораллю, - це все недобре, бо правда лише одна: зовнішні манери порядної людини нікого не введуть в оману, якщо насправді це не так. І зрозуміти це Оліверу допомагають власні спостереження у стрімко мінливих життєвих ситуаціях. Таким чином, авантюрна інтрига у творі «Пригоди Олівера Твіста» підпорядкована загальному задуму і розкриттю ідеї роману.

Отже, роман «Пригоди Олівера Твіста» - це перший «роман-виховання» і в той же час авантюрно-пригодницький роман, де головна тема - показ самотності дитини у несправедливому світі.

У романі було відображено християнські погляди письменника: він вірив у переможну силу добра. Добро і зло - два композиційні центри у романі. Добро у романі постало піднесено ідеальним, тоді як зло - хиже, маніакальне і не має раціонального пояснення. Добро обов'язково мусить перемогти - ось надія, яка живить уяву письменника.

Тема дитинства у творчості Чарльза Діккенса розкрила гуманістичне спрямування таланту письменника, утвердила добро і справедливість, засудила байдужість суспільства у ставленні до дітей-сиріт. У висвітленні долі дитини-сироти у романі «Пригоди Олівера Твіста» намітилися й провідні ознаки творчого методу митця:

1. Детальна увага до моральної проблематики.

2. Повчальний зміст твору.

3. Уміння засобами сатири та іронії показати складні перипетії долі маленького героя.

4. Гуманізм у ставленні до простої людини.

Размещено на Allbest.ru