Естетика постжаданівського "мікропокоління" українських поетів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Острозька академія»

Гуманітарний факультет

Кафедра української мови і літератури

Кваліфікаційна робота

на здобуття освітнього ступеня бакалавра

на тему:

«Естетика постжаданівського «мікропокоління» українських поетів»

Виконала студентка 4 курсу, групи Т-41

напряму підготовки 6.020303 «Українська література»

Хом'як Віра Василівна

Керівник - доктор філологічних наук, професор Кочерга С.О.

Рецензент - кандидат філологічних наук, доцент Лавринович Л. Б.

Острог - 2015 року

Зміст

Вступ

Розділ 1. Проблема постжаданівського покоління в сучасній українській літературі

1.1 Сергій Жадан: персона ґрата української поезії сьогодення

1.2 Естетика ідіостилю Сергія Жадана та його вплив на молодих поетів

1.3 Феномен поколіннєвої орієнтації у літературі та його особливості у ХХІ столітті

Розділ 2. Проекція стилю Сергія Жадана у творчості молодих «піджадаників»

2.1 Павло Коробчук: пошук власного голосу та епігонство

2.2 Андрій Любка: кавер-версія, епатаж, самобутність почерку

2.3 Олена Герасим'юк: гендерне відголосся Сергія Жадана

2.4 Юхим Дишкант: геокультурний контраст та співзвуччя атмосфери художнього світу

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми. Дослідження сучасної літературної ситуації, зокрема нових тенденцій в українській поезії, її розвиток та еволюція - актуальні завдання українського літературознавства. Особливий інтерес викликає творчість сучасних поетів-двотисячників, які є спадкоємцями тяглості літературної традиції попереднього покоління 1990-х років, лідером якого є Сергій Жадан. В основі даного дослідження - ідіостиль Сергія Жадана та його вплив на естетику «постжаданівського» мікропокоління українських поетів. Поетичні коди Сергія Жадана, критики вбачають в творчості таких поетів: Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Григорій Семенчак, Іван Коломієць, Олена Герасим'юк, Андрій Любка, Павло Коробчук та Юхим Дишкант.

До цього часу в українському літературознавстві не порушувалося питання впливу поетики Сергія Жадана на цілу когорту наймолодших авторів та не розглядалася специфіка їхньої творчості. У науці постає проблема належного вивчення світоглядних аспектів сучасної молодої поезії. Запропонований у роботі аналіз творчості Сергія Жадана, Олени Герасим'юк, Андрія Любки, Павла Коробчука та Юхима Дишканта дозволяє розширити уявлення про сучасну українську літературу не стільки в аспекті розгляду індивідуально-авторської поетики, скільки в контексті естетичної репрезентації сприйнятого як художньої цілісності поетичного покоління, що сформувалося під впливом творчості лідера дев'ятдесятників Сергія Жадана.

Огляд літератури. Проблему становлення та вироблення особистого стилю Сергія Жадана вивчали Маріана Кіяновська, Роксана Харчук, Володимир Єшкілєв, Тарас Антипович, Лариса Березовчук. Роль топосу міста та біблійного дискурсу в поетиці Сергія Жадана вивчала Ольга Шаф. Під час дослідження та вивчення характерних рис покоління дев'ятдесятників, ми послуговувались працями Івана Андрусяка, Євгена Барана, Леся Белея, Ігоря Бондаря- Терещенка, Олега Коцарева. На проблеми антиестетики постмодернізму звернув увагу Дмитро Дроздовський, результати якого ми використали в нашому дослідженні. Оцінку творчості досліджуваних нами поетів Павла Коробчука, Андрія Любки, Олени Герасим'юк та Юхима Дишканта давали Василь Слапчук, Яр Левчук, Іван Андрусяк та Юрій Іздрик.

Метою дослідження є аналіз специфіки творів лідера покоління дев'ятдесятників Сергія Жадана та його вплив на творчість «мікропокоління» поетів-двотисячників, їх поетичного інструментарію й художнього світу в контексті ідей та естетики постмодернізму.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

- виявити роль Сергія Жадана та його поетики в сучасній українській літературі як засобу первинної систематизації досвіду літературного покоління 90-х років ХХ ст.;

- проаналізувати основні компоненти символічних значень у системі образно-метафоричних мовних засобів «мікропокоління» піджадаників;

- визначити функціональні особливості в поезотворчості Павла Коробчука, Андрія Любки, Олени Герасим'юк, та Юхима Дишканта;

- окреслити вплив поетики Сергія Жадана на творчість молодих авторів та подальший розвиток української поетичної традиції.

Об'єктом дослідження є ідіостиль Сергія Жадана та його слід в творчості наймолодшого покоління українських поетів.

Предметом дослідження є естетика художнього світобачення Олени Герасим'юк, Андрія Любки, Павла Коробчука та Юхима Дишканта, зокрема з'ясування особливостей їхньої поетики та вплив творчості Сергія Жадана, використання його мотивів, поетичних кодів, семіотики тощо.

Теоретико-методологічна основа роботи. Пріоритетними в дослідженні постають методи цілісного та стильового аналізу, контактно-генетичний, порівняльно-історичний, типологічний методи.

Контактно-генетичний, порівняльно-історичний та типологічний методи використовуються у роботі з метою висвітлення специфіки українського дискурсу 1990-х та 2000-х років ХХ століття, визначення місця дев'ятдесятників у цьому дискурсі в особі лідера покоління Сергія Жадана. Пріоритетними тут були праці українських учених (Маріанни Кіяновської, Роксани Харчук, Володимира Єшкілєва, Тараса Антиповича, Лариси Березовчук та інших). Методи цілісного та стильового аналізу використані при написанні розділів роботи, пов'язаних з дослідженням доробку поетів у контексті постмодерністського дискурсу. Основними були роботи Дмитра Дроздовського, Ігоря Бондаря-Терещенка, Ольги Шаф та ін.

Наукова новизна одержаних результатів. Уперше було здійснено аналіз творчості «мікропоління» двотисячників; виявлено вплив поетики покоління дев'яностиків та схарактеризовано особливості їхньої поезії, що є відображенням загальних тенденцій розвитку української поезії доби посттоталітаризму та постколоніалізму.

У дослідженні в системі образно-метафоричних засобів значне місце відводиться серіям словесних символів, які своїм концептуальним змістом відображають різноманітні сторони буття: від суспільних до особистих, особливості бачення дійсності, образного осмислення картини світу. Значна увага приділялась символічній системі біблійних міфологічних символів у поезії, що стають носіями певної світоглядної ідеї. У фокусі постійно перебували особливості відлуння жаданівської метафоризації молодих поетів - творення розгорнутого, багатошарового підтексту, що проявляється в під'єднанні до змісту тексту вірша образного змісту, алюзії чи ремінісценції, які стоять за текстом. Метафоризація в творчості двотисячників наближається до герметичності, замкнутості, депресивності, відмежованості та глухоти до особистих рефлексій.

Теоретичне значення роботи полягає в концептуалізації нової дискретної термінології, яка є визначальною для характеристики своєрідності естетики покоління двотисячників та визначення її зв'язку з творчістю лідера поезії дев'ятдесятників.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки роботи дають змогу розширити уявлення про художній світ молодих авторів, його місце в контексті української літератури в постмодерністську добу. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення і систематизації творчості літературного постжаданівського «мікропокоління».

Апробація результатів. Деякі положення та результати виголошені у формі доповіді на науковій конференції Національного університету «Острозька академія» «Дні науки». На конференції було обговорено деякі результати дослідження у формі дискусії.

Структура та обсяг роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури, що включає 58 позицій. Загальний обсяг роботи - 68 сторінок, з них - 62 сторінки основного тексту.

Розділ 1. Проблема постжаданівського покоління в сучасній українській літературі

1.1 Сергій Жадан: персона ґрата української поезії сьогодення

жадан український поезія

Сергій Жадан став мало не іконою сучасної української літератури. За даними журналу Forbes він на першому місці впливових письменників сучасності. Вирішували це десять відомих українських критиків, хоча сам Сергій Жадан не погоджується з тим, що впливає на ціле покоління молодих поетів[18] Він є представником нової хвилі в українській літературі, лідером покоління «дев'ятдесятників». Його творчості давали оцінку такі відомі постаті, як Павло Загребельний, Юрій Андрухович, Іван Андрусяк, Ігор Римарук, Ігор Бондар-Терещенко та багато інших. Вже в 1990-х Жадан-поет справив враження на українського читача свіжістю та свободою висловлювання, наявністю чіткого, власного, індивідуального стилю, що в подальшому не лише вдосконалився, а й став своєрідним означником сучасної літератури та «жаданівським» каноном. Автор збірок «Цитатник» (1995), «Генерал Юда» (1995), «Пепсі» (1998), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Історія культури початку століття» (2003), «Марадона» (2007), «Ефіопія» (2009), «Лілі Марлен» (2009), «Вогнепальні й ножові» (2012), збірки оповідань «Біґ Мак» (2003), романів «Депеш Мод» (2004), «Anarchy in the UKR» (2005), «Гімн демократичної молоді» (2006), «Капітал» (2006), «Ворошиловград» (2010), «Біґ Мак та інші історії» (2011), «Месопотамія» (2014), «Життя Марії» (2015).

Має зібрання творів: «Вибрані поезії. 1992-2000» (2000), «Маскульт» (з Юрієм Андруховичем і Андрієм Бондарем) (2003), «Трициліндровий двигун любові» (з Юрієм Андруховичем та Любком Дерешем) (2007), «Кордон» (з Ігорем Сідом і Андрієм Поляковим), «Прощання слов'янки» (2011).

Найвпливовіші українські критики дали оцінку творчості Сергія Жадана, наприклад: «Поетичний простір Сергія Жадана значною мірою орієнтований на сучасність і світовідчуття свого покоління, яке, на відміну від шістдесятників, вийшло за межу суто національної проблематики. Важливо, що його поетичний дебют був зумовлений ролевою настановою. Мовчазний і самозаглиблений (таке враження, що він ніби весь час ховається в себе, бо на поверхності життя нібито мерзне), він захищається саморобними іміджами, в якісь хтось може закохуватися, хтось - сміятися з їх аматорської незграбності, інші - відчувати завдяки ним свою значущість і вищість у світі. Тема духовної і філософської межовості України в ліриці Сергія Жадана знаходить вияв у протиставленні бажання активності, сили і безрезультативності, браку ефекту спільної дії. У світобаченні поета історія, яка позбавлена конструктивної сили, посилює в собі інстинкт смерті. Місто - відначальний стимул агресії і руйнації, зради і прокльону. Поет начебто пропускає крізь себе всю метафізику світового зла, щоб витягнути з-під неї незмінні духовні вартості», - зазначає Ольга Різниченко [7] А ще така характеристика письменника Березовчук Ларисою: «Сергій Жадан - підкреслено стильний, ексцентричний - навіть із фотознімків з викликом дивиться на нас, усією своєю істотою втілюючи справжній і заповзятий протест сучасній культурі. Залишається дивуватись інтуїціям цього юнака, не за віком прозірливого. Може бути, не просто один із представників молодіжної тусовки Харкова, а, передусім, Поет, у котрого душа, немов надчутливий радар, прийняв сигнали докорінних зрушень масової свідомості в напрямку дискредитації та деструкції традиційних для Заходу норм і цінностей» [7] Додамо, що Сергій Жадан відрізняється від інших своєю концепцією ліричного героя, котрий потерпає від депресії, а під іронією криється сум, котрий спускається «на дно» , щоб звідти винести загальнолюдські цінності, через брак яких ліричний герой перебуває в такому стані. Характерно, що під впливом своєї перехідної епохи 90-х, Сергій Жадан не міг бути іншим. Як сказав Юрій Андрухович, що деякі тексти мали бути написані саме в той чай. Саме в цю епоху мала розвинутись рок-субкультура, яка теж повпливала на світогляд тоді ще поета-початківця, дев'яностика Сергія Жадана.

Естетика дев'яностиків зачиналась у Харкові, у літгурті «Червона Фіра». Як і всі зачинателі, лідер Сергій Жадан ще ніс в собі соціальний відгомін вісімдесятників. Говорячи про традиційний напрям у поезїї дев'яностих, то Сергій Жадан вже класик свого покоління. Поетика Сергія Жадана традиційна, наскільки традиційною може бути сучасна класика. Він бере не оригінальністю версифікації, а неповторною тональністю, яка просто сказане робить класично сказаним. І дуже шкода, що свої останні речі Сергій Жадан лаштує під Йосипа Бродського.[5, с. 183] Іронічний напрям в поезїї дев'яностиків відчутно ослаб. Покоління дев'яностих вже не сміялося, вони плакали сльозами біблійних пророків. Зрештою, вони першими відкинули екстремальність існування як норму і стали фактично першими професійними літераторами.

Хоча в українській літературі триває формування зовсім нового сучасного стилю. В поезїї це, найперше її предметність, а також наочне бажання оперувати конкретно відчутними категоріями, а не сновидчими ідеями. Себто, з'являється фактурність. Сучасна поезія стримить до аритмічності, складового збою, за словами Ігоря Бондаря-Терещенка [10, с. 64]

Як зазначає Олег Коцарев, що десь від середини двотисячних років Сергія Жадана сміливо можна вважати культовим письменником, одним із найпопулярніших в умовному некомерційному сегменті сучасної української літератури. Незабаром до цього додався такий неодмінний для постколоніального суспільства компонент, як певне визнання за кордоном - передусім у Польщі, Білорусі, німецькомовних країнах та в Росії. Найпростіше його можна схарактеризувати як абсолютну відкритість і відвертість, демократизм, ненав'язливість та відсутність дистанції. Тобто, повна протилежність тому наповненню, що міститься в понятті «культовий письменник». Хоча, це особиста справа Сергія Жадана й усіх інших культових та не культових письменників як вони спілкуються зі своїми колегами і читачами. Але є нюанс. «Перше цвітіння» Сергія Жадана випало якраз на той час, коли писали свої перші твори чи вперше десь виступали ще молодші автори - так звані двотисячники. Тому, якщо Сергій Жадан не став для декого зразком, то принаймні помітно вплинув на їхню манеру публічності, що пізніше і виявилося [39]

Сергій Жадан дав органічний та яскравий приклад альтернативи серйозному та пафосному декларуванню громадської позиції. Коли письменник був організатором харківського Майдану, він уникав гучних гасел, ні за яких обставин не втрачав почуття гумору та іронії, та зрештою, рівноваги. Такі погляди зближують його із Михайлем Семенком, про творчість якого Сергій Жадан написав дисертацію «Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка». Але найбільша подібність виявилася в організаційній діяльності. Що тільки не організовував Сергій Жадан у 1990-х та 2000-х роках, переважно в Харкові: фестивалі, концерти, читання, акції… А 2004 року він був комендантом помаранчевого наметового містечка на харківській площі Свободи. Однак, сам письменник говорить, щоразу підкреслюючи: «Я не політик, а письменник». Сергій Жадан дозволяв собі досить різні, іноді екстравагантні вчинки, декларації та погляди в соціальному аспекті [33]

Схильність до епатажу була домінантною рисою ранньої творчості Сергія Жадана. Здебільшого це була ненормативна, інвективна лексика, іронія, ламання мистецьких канонів та явищ, або, іншими словами, Сергій Жадан просто писав з матюками та дозволяв собі здійснювати маніпуляції не лише з ім'ям естрадного виконавця Степана Галябарди, а й із Тарасом Шевченоком чи Максимом Рильським.

Олег Коцарев згадує: (щодо матюків) «Свого часу мені довелося побувати на захисті кандидатської дисертації Сергія Жадана у Харківському національному університеті імені Василя Каразіна. Дисертант розповідав про українських футуристів двадцятих років, а одна зі старших викладачок, яка була присутня на «процедурі», слухала-слухала, а потім раптом повернулася до своєї колеги і сказала приблизно таке: «Все це добре, але вірші з матюками писати - це хіба можна?!» Минув час, Сергій написав чимало не лише віршів, а й прози зі специфічною лексикою» [39] Та чи треба тут виносити схвальні чи нищівні вердикти, адже кожен читач сам вирішує, які слова він сприймає, а які ні. Варто сказати, що лайка в творах Сергія Жадана виконує функції не так епатування (навряд чи зараз когось здивує така лексика), як надавання колориту. А от справа з класиками куди складніша. Сергій Жадан відверто дражнить консервативного читача та апелює до варіації на семенківську тему: «Сьогодні вдень мені було так нудно, ніби докупи зійшлись Олесь, Вороний і Чупринка».

Без чого був би, мабуть, найбільш неможливим літературний феномен Сергія Жадана - то це без його характерної мови. Їй притаманний специфічний ритм, із риторичними зворотами, перепитуваннями, повторами:

Чим цікавиться сучасне мистецтво?

В тій дірі, в якій воно опинилось, сучасне мистецтво

цікавиться виключно чорно-білими карточками,

на яких сфотографовані наші легені - діряві,

наче вітрила китайських

риболовецьких човнів [24, с. 65]

Але це не головна проблема мистецтва. Далі автор озброюється іронією і зі смутком визнає, що є ще більша проблема - коли цим мистецтвом ніхто не цікавиться. Сергій Жадан вдається до описів, вшиванням в полотно вірша пісенних елементів, зокрема колядки, що виконують греко-католики в автобусі. Просторіччя, матюки, сленг, - це далеко не всі інструменти поетичної мови Сергія Жадана. Цей уривок кумедно-самоцитувально сполучується з наступним, що демонструє головну проблему самого мистецтва - тих, хто його творить і задає тон:

Про що пишуть сучасні поети?

Сучасні поети пишуть про зникаючу, примхливу

субстанцію свого страху [25, с. 112]

Так і є. Але назвати й назвати автору сучасну поезію поезією важко, коли цей дискурс створений субстанцією страху, і особливо коли цей страх не збігається зі страхом читача, а є лише підсвідомими виплесками проблем автора, а відтак звідси й з'являються проблеми мистецтва, тому й Сергій Жадан пояснює, чому мистецтво опинилось там, де воно зараз є. Однак списувати все на особисті комплекси теж не варто, бо ж не одна людина творить мистецтво, а певна когорта суспільства, на яку воно впливає, а вона відповідно на нього. Та який вплив переважить, такою й буде загальна атмосфера. Уривок з наступної поезії зі збірки «Прощання слов'янки» яскраво ілюструє, яким бачить суспільство поет, які його запити, навіть в що одягнені двоє друзів-картярів, і як один одного хочуть «кинути на гроші». Притаманна цьому віршу фірмова іронія Сергія Жадана:

Скільки доводилось бачити даунів,

але таких навіть я не бачив.

Один у футболці Звоніміра Бобана,

інший - у футболці Бобана Марковіча,

така собі збірна Югославії з клоунади. [29, с. 97]

Але також в поетичній практиці Сергія Жадана наявна особлива на мелодійному рівні м'якість, повітряна легкість, створена за рахунок ритміки вірша, що свідчить про майстерність форми і гармонії звукопису поета:

І коли почалась облава, його нарешті вивели,

І почали викладати на стіл його особисті речі.

Все, що вони знайшли, все що врешті виклали,

Лише додавало усьому цьому якоїсь величі:

Його мундштуки, його відмички,

Всі страхи його і всі його звички.

Герби неіснуючої держави, фальшиві рецепти,

Квитки до Варшави [26, с. 124]

Неодмінна риса мови Сергія Жадана - також лексична простота, насиченість розмовними виразами. А ще - русизмами. Часто через усі ці речі його письмо переходить межі властиво літературної мови, не кажучи вже про чималі розбіжності з мовними стандартами письменників-традиціоналістів. Здається, що мова Сергія Жадана в цьому сенсі є певною мірою письмом-компромісом між літературною мовою, повсякденним діалектом україномовної меншини східних областей (адже Сергій Жадан походить саме з цієї, часто ігнорованої групи населення) та неправильною російською більшості мешканців Сходу нашої країни. Навряд чи хтось заперечуватиме, що на тлі реанімації іншими авторами забутої лексики, активного застосування сленгу, вітчизняній літературі не завадить також і цей підхід [46, с. 8] Хоча мовне питання особливо болюче. Роксана Харчук сказала про Сергія Жадана, що він російський письменник, який пише українською мовою. Але ми не поділяємо такий наскрізь формалізований в бік політики підхід до творчості поета такого штибу. Наприклад, в романі «Депеш мод» герої розмовляють українською, так само як і «Месопотамії», але відомо, що ніхто в Харкові не розмовляє українською. Сергій Жадан, котрий дотримується реалістичної моделі писання, «українізував» своїх героїв. Хоча ми говоримо про літературні координати його простору, а не політичні переконання, які сам письменник і так продемонстрував під час останніх подій революції.

Як сказав сам Сергій Жадан в одному інтерв'ю: «Писання для мене - створення одного мегатексту, який розбивається на шматки. Щось трансформується у вірші, щось - у прозу. Пишу багато - і це моя свідома позиція. Це ніби один наскрізний текст. Я став уважнішим до деталей, більш людяним стосовно персонажів. У мене з'явилося більше ніжності та співпереживання у ставленні до героїв. Це те, чого не було у першій прозі чи в ранніх віршах. Мене чимдалі більше цікавить сюжетність, можливість не просто зафіксувати якесь почуття, рефлексію, картинку, яку побачив, а спробувати вибудувати сюжет, показати героя, мотивувати його поведінку, вчинки. А потім вивести з усього цього якусь мораль» [32]

Підбивати підсумки, коли йдеться про Сергія Жадана, звичайно, рано. Але вже нині можна говорити про деякі засадничі речі. Саме Сергій Жадан став перехідним містком від одного літературного покоління до іншого, задав тон сучасним наймолодшим поетам та спробував поєднати буденні речі з вічними людськими цінностями

1.2 Естетика ідіостилю Сергія Жадана та його вплив на молодих поетів

Все починається зі стилю, спочатку індивідуального, авторського, а потім і напряму чи течії, які об'єднують стилі авторські, індивідуальні. Дмитро Чижевський так висловився з цього приводу: «Епохи, - писав він, - схарактеризовані за стилями, є не хронологічно обмеженими урізками часу, а - надчасовими цілостями; до центральних з'явищ цих цілостей тяжать часто окремі з'явища, що стоять досить далеко від них, входячи хронологічно в рамки іншої доби, іншого часу. Лише коли нам вдасться таким засобом усистематизувати матеріал історичного минулого, ми можемо бути певні, що застосування схеми культурних стилів (чергування двох типів мислення - тяжіння до простоти, реалістичності зображень і до ускладнених, метафоричних форм) може бути плідним та продуктивним» [1, с. 437]

Стиль Сергія Жадана помітно еволюціонував з часів заснування літературного угрупування «Червона фіра» разом з Романом Мельниковим та Іваном. Пилипчуком, яке за значущістю було рівним «Бу-Ба-Бу». Молоді автори мали великий вплив на культурне та літературне життя Харкова 1990-х років: тут відбувалося видання антологій, взаємна критика, рецензування й взаємна презентація. Слід сказати - за доволі малосприятливих обставин. Між 1995 і 2000 роками відбувся крах україномовної преси, коли кількість російськомовної періодики становила 71 % проти 23% україномовної, що мало ще за 5 років до цього цілковито протилежну картину - на 70% україномовних видань припадало 18% російськомовних. Тлом цього став занепад книговидання як такого й комерціалізація медій [59]

Те, що «червонофірівці» вважали себе продовжувачами справи батька українського футуризму Михайля Семенка, неодноразово ними підкреслювалося. З традиції футуризму беруть свій початок епатажність і бажання вирватися за усталені рамки - власне, те, без чого неможливо було подолати канони соцреалізму та започаткувати нову поезію. Володимир Гаряїв, учень Михайля Семенка, який іще на початку 1990-х мешкав у Харкові, знав поезію «червонофірівців», підтримував думку про спадкоємність поколінь - і навіть «посвятив» Сергія Жадана у Прєдсєдатєлі Земної Кулі на дійстві, що нагадувало аналогічну подію з коронуванням В. Хлєбнікова (вона відбулася в Харкові 1920 року за участі Сергія Єсєніна, Анатолія Марієнгофа та інших поетів-модерністів) [53]

На думку Сергія Жадана, обставини, в яких доводиться працювати сучасним письменникам і поетам, стали значно сприятливішими: в 90-х не існувало ні мережі книговидавництв, ані майданчиків для спілкування, ні аудиторії, готової сприймати україномовні літературні тексти. Нині молоді автори мають кращі стартові умови, хоча, на думку Романа. Мельникова, потреба боротьби, активна громадянська позиція наразі дуже актуальні. На якість літпроцесу посутньо впливає Інтернет: з одного боку, він відкрив можливість поетам реалізуватися, донести свою творчість до широких мас, а з іншого - знищив літературну ієрархію, скинув із п'єдесталу авторитети, культивовані колись «товстими журналами» та підручниками [53]

На запитання, чи готові сьогодні «фіряни» як представники старшого поетичного покоління «напучувати» молодь, Сергій Жадан та Роман Мельників усіляко відмовлялися від усвідомлених спроб, проте їхні впливи наявні, як підкреслив Ігор Оржицький, і дуже відчутні в поезії багатьох молодих поетів: «Бо краще писати добре під впливом Жадана, ніж без жодних впливів, але погано…» Та успіх (комерційний, інформаційний) котрогось із письменників (так само як і їхня «зміна кваліфікації»), зазвичай, призводить до подальшого розпаду літугрупування (Юрій Андрухович все ще є, а «Бу-Ба-Бу» - ні, Сергій Жадан - є, а «Червоної фіри» - немає, є окремо Степан Процюк і окремо Іван Андрусяк, а от «Нової дегенерації» вже немає).

Та розглянемо ідіостиль та естетику творчості Сергія Жадана. Його лірика у якій система образів, теми, мотиви націлені на художнє осмислення проблем «втраченого покоління» у деградуючому суспільстві у зв'язку з деморалізацією міської культури, належить до урбаністичного проблемно-тематичного різновиду цього роду літератури (який виділяється поряд із громадянським, пейзажним, інтимним, філософським). «Лірика міста», що постає як «результат осмислення технологічної експансії, відкриття деміургійно-технократичної ролі людини», за словами Анни Білої, набуває актуальності на початку ХХ ст. у річищі авангардного мистецтва, передусім футуризму[8, с. 37]

Творчість лідера цього напряму Михайля Семенка стала свого часу для Сергія Жадана не лише об'єктом глибокого наукового вивчення, а й світоглядно-стильовим фундаментом для формування власного поетичного почерку(на це вказує і Роксана Харчук). На нашу думку, саме провідна роль топосу міста є однією зі спільних поетикальних рис лірики обох митців, яка витікає з авангардистського типу художнього мислення, спрямованого на руйнацію застарілих культурно-мистецьких канонів та пошук революційно-нових поетичних форм. Проте реалізація топосу міста у віршах Сергія Жадана дещо своєрідна. Прикметно, що дисертація Сергія Жадана стосується творчості Михайля Семенка.(«Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка»).

Як стверджує Ольга Шах, «відштовхуючись від фройдівської опозиції природи та культури як жіночого та чоловічого начал, урбаністичне середовище (як результат культурного поступу) в художньому тексті наділяється такими рисами,як активність, штучність, механічність, швидкий рух, центрація, тобто асоціюється з «маскулінним» [57]

Поетичний стиль Сергія Жадана свідчить про абсолютну перевагу маскулінного начала в його поетичному світовідчутті. На ідейно-тематичному рівні переважають «летальні» мотиви - смерть, самогубство, алкоголізм, наркоманія, моральна деградація, самотність, відчуження. (Для порівняння: у «фемінній» ліриці Наталки Білоцерківець, Маріанни Кіяновської та ін. домінують «вітальні» мотиви - кохання, зачаття і народження дитини, віра, любов як запорука світової гармонії). Форма поетичного викладу в Сергія Жадана також «чоловіча» - по суті, є наративом, що наближує його лірику до епічних творів. «Наративність» чоловічого письма свідчить про «неповноту» чоловічого суб'єкта, зумовлює постійний пошук ним об'єкта, який уможливить його креативну реалізацію.

Вагомою ознакою характеру лірики Сергія Жадана є концептуальна роль у ній топосу міста. Урбаністичні реалії у віршах сучасного українського поета (подібно до ранньої лірики Михайля Семенка) виконують здебільшого функцію ситуативного тла [57] У вірші «Big Gangsta Party» (збірка «Марадона», 2007) місце і час описаних подійподаний уже в першому рядку: «Харків, 94-й рік». Аналогічно в поезії «Chikago Bulls» (з тієї ж збірки): «Харків, 96 рік».

Доволі суперечливі трактування можуть викликати умовно релігійні образи творчості Сергія Жадана. З одного боку, вони часто постають у відверто іронічному контексті. Наприклад, дуже скептична розповідь про те, як буддисти встановили ступу миру в колишньому піонерському таборі на околиці Харкова. Тут сама ступа нагадує ліричному героєві дошку оголошень, а буддисти - зеків, та й ритуали їхні, особливо ті, в які хочуть залучити гостей свята, смішні й незграбні, десь як і піонерські, що провадилися тут раніше. Або ось така «колядка», що її співають контрабандисти після повернення з-за польського кордону:

Тепло й благодать сходять на землю Галичини,

На наші теплі приходи, на наші церкви,

Криті сріблом та авіаційним дюралюмінієм.

Спаситель стоїть поміж наших овець,

В руках у нього - коров'ячий дзвоник,

І він грає нам наше греко-католицьке ска.

Цар Соломон приходить на Галичину

З боку словацьких гір,

Із серця в нього росте прикарпатська ганджа,

З якої він наробить куті для веселих

Дітей з прикордонних районів [24, с. 89]

Але біблійний міф все ж активно використовує поет. Образи Спасителя та Соломона зображені зовсім не так, як в звичайному уявлені, де вони наділені мудрістю, благодаттю та всепрощенням. Сергій Жадан, застосовуючи біблійну образність, таким чином викриває нестійке становище міфу взагалі як такого. Це колективне несвідоме в порівнянні з однією особою зазвичай уявляється сильним і непроминущим. Але в нього є хисткість. Греко-католики, які торгують за кордоном спиртом, а тоді купують іконок і всякого релігійного причандалля викликають не найприємніші асоціації. Церква - стала установою: з рахунками, торгом і т.д.. змінились образи Спасителя та святих. Ще Ніцше писав, що церква є однією з установ, і до того ж однією з найоблудніших. Звичайно, ми не займаємось агітацією антирелігійних цінностей. Але це - дійсність, яку бачить поет, їдучи в автобусі і яку описує. Ламання міфу Сергія Жадана в тому, що міф - це готова, по суті, система дій, певна програма. У вірші «Святий Георгій» поет зумисне міняє місцями змія та Георгія: змія описано шляхетним, сильним, а Георгія на противагу - не втіленням добра і справедливості, а уособленням поганих рис. В цьому і полягає істина: не зважаючи на міфологічні маркування, побачити, де добро, а де зло:

Але виїжджає з міста святий Георгій,

трима в руках патичок і вервиці з чорної глини,

стоїть, умовляє змія,

мережить промови довгі,і напинає тенета чернечої павутини[29, с. 41]

Випадає згадати й різні інтерв'ю, чати з Сергієм Жаданом, у яких він не давав особливого приводу сумніватись у своєму скептичному погляді на релігію, віру тощо («Чи вірите Ви у святого Миколая?» - «Я вірю в соціальну справедливість», це майже автоцитата з «Депеш мод»: «я не вірю в церкву, я не вірю в соціальну справедливість, я не вірю в революцію»).

Та це не пояснює численних християнських образів більшої чи меншої виразності й насиченості. Хоч би й така цитата:

Врешті-решт відступила сльота осіння.

Після всіх поминальних судом

Над його чолом птахи воскресіння

Сплели тернове гніздо [21, с. 23]

Сукупність менш очевидних речей - постійні «риб'ячі» образи (на початку 2000-х років в інтерв'ю Сергій Жадан трактував їх саме як християнські). Специфічну роль відіграє релігія й віра у «Ворошиловграді». Вони повсякчас стають об'єктами іронії, але ні на мить не заперечуються цілком і «по факту» відіграють винятково позитивну роль [19, с. 40]

У вірші «Словники на службі церкви» ліричний герой, від якого кохана назавжди їде за кордон, не вміє молитись, але готовий почати робити це, бо так мимохідь запропонувала вона - очевидно, молитва в даному випадку відіграє роль радше символу безнадії, ніж практичного способу втілення побажань, але є також своєрідною опорою «попри все», можливістю ще раз удихнути повітря, навіть якщо його ніби й нема.

Вірогідно, що сам Сергій Жадан трактує все це якось інакше, по-всякому може сприйняти подібні мотиви й кожен окремий читач, але в його творчості віра (ясна річ, позаконфесійна, неформальна, стихійна, частково деконструйована, може, навіть не до кінця усвідомлена) відіграє роль такого собі внутрішнього не завжди виразного «кістяка» подій, на який можна спертися й через який відбувається загадковий, безперервний, пульсуючий зв'язок зі світом. Така умовна, але неминуча «релігійність» чимось нагадує тичининську [39] Можна сформулювати й так: чи не в більшості випадків Сергій Жадан шукає любов, добро і віру навіть там, де їх, на перший погляд, не може бути за визначенням.

Про любов земну, романтичну, на тлі матюків, контрабандистів, стьобу, наркотиків, алкоголю, ультраконсервативно налаштований читач міг би очікувати порнографічних одкровень або, в крайньому разі, гранично приземлених і практичних проявів кохання. Але тут Сергій Жадан не виправдовує очікувань. Почати варто з того, що в багатьох його текстах кохання або відсутнє взагалі, або не відіграє якоїсь домінантної ролі, і вже точно не прописується у дуже відвертий чи дуже цинічний спосіб майже ніколи. Переважно воно функціонує як «стосунки», як щось таке, що провокує життєві колізії, екзистенційні роздуми. Часто «приховується» за якимись іншими мотивами. Характерними прикладами любовної лірики Сергія Жадана є уже згадуваний нами вірш під назвою «Словники на службі церкви» з віртуальної збірки «У.Р.С.Р.» (вона так і не виходила друком окремо). Процитуємо з нього дещо:

Так сталося, що жінка, яку він любив,

Вирішила виїхати з його країни,

Просто сказала йому одного разу,

Знаєш, я маю їхати,

Навіть якщо ти назавжди покинеш цю країну,

Я спробую телефонувати на твій номер,

Навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла,

Я гортатиму свій йобаний словник,

Ніщо її не зупинить

Ніхто її не переконає

Близько 100 тисяч слів

І словосполучень

І навіть не можна

З нею поговорити [27, с. 151]

Тобто кохання в Сергія Жадана постає річчю передусім духовною, метафізичною, врешті - душевною. Такою, що може дати людині драйв, радість, силу, як у «Паприці», чи «збити», як у «Каса довідок не дає». А може, не духовною потугою, а явищем природи? Таке чутливе сприйняття цієї теми у жодному разі не може приховати жодна іронічна маска, чи ненормативна лексика, принаймні, для уважного читача.

На перший погляд, може здатися, що Сергій Жадан вибрав футуристичну модель поведінки в культурі, для того, щоб вибудовути свій імідж на тотальному нігілізмі, на «скиданні з корабля історії...» До цього висновку можуть підштовхнути публіцистичні ескапади поета типу опублікованої в «Літературі плюс» за квітень 1999 г. - анонсу художнього фестивалю: «Пафос версифікаційних вправ швидко минається разом із занадто близьким долученням до історії у прямому її розумінні разом їх забльованним диваном П. Тичини, поклеєними скотчем автографами футуристів, бібліотеками спілчанских стукачів, самописками Мисика, письменницьким мотлохом, серед якого проходить твоя буремна юність»[7] Але це не так. Эстетика історичного авангарду була орієнтована на суспільну життєбудову, на магію облаштування світу. Сила культурної і, як наслідок, творчої позиції Сергія Жадана - в апології реального теперішнього, а не патетично-будетлянських химерних «ясних світанків майбуття». Та за надто малий проміжок часу виявилося, що дійсність України стає зовсім не такою, якої прагло молоде покоління справді нових українців - творча генерація дев'яностих. Цім гірким досвідом проймається лірична рефлексія поета:

Ми відкривались, творили шпарки.

Теплі вітри мимоволі занесли

Смуток у душі, мов мед у соти

Як ми трималися, Бога ради! -

Попри усі божевільні гризоти,

Попри зидрочки рядянскої влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,

Стишена хвиля, сутінь озерна.

Схиблений час розтинає, мов жорна,

Спільного досвіду темні зерна [28, с. 36]

Характерні для ідіостилю Сергія Жадана й вірші-міркування, які, загалом, досить розвинені т. з. «середні форми». Вони найбільш «безпроблемні» з погляду версифікації, бо ритмічна напруга та чітка строфічна будова укорінені в наративі та досить прямолінійному, суто логічному розгортанні тексту. Щодо змісту такі вірші є рефлексією на теми суспільної історії сучасної України. В перших збірках Сергія Жадана визнання читачів отримала відверто сатирично-іронічна позиція по відношенню до малопривабливих пострадянських реалій:

Бідує місто. Кинувши фрезу,

Робітники на заводському ганку

Лаштують косяки, бузять бузу,

Розводять спирт, заводять варшав'янку

І, втерши соплі та скупу сльозу,

Масовки перетворюють на п'янку [26, с. 137]

Саме у віршах-міркуваннях сконденсовані гротескні образи сучасного міста. Але в них нема тієї метафізики всесвітньго зла, яку виявили деякі критики. Сергій Жадан подає урбаністичну тему, перш за все, в соціальному аспекті без будь якого «позитивного» естетичного пафосу і поетизації (а тим більше, в порівнянні з такими неперевершеними корифеями урбаністичної експресії, як Михайль Семенко чи Богдан-Ігор Антонич). Для сучасного поета міське середовище стає своєрідною лупою, котра дає змогу в деталях роздивитись гримаси новоукраїнського карнавалу. Саме такі констатації викликають вже не сміх, а жаль і співчуття:

Брудні платформи, потяги і пиво,

І привокзальний збуджений майдан,

Де в електричках гамірним напливом

Зника чергова доза громадян

Де доокола на дахах похилих

Шумливо-гучно всілися граки -

Трибуною втамовують, як хмільно

Танцює Харків - місто байстрюків [26, с. 140]

У віршах такого характеру нічого аж надто самобутнього немає, бо в першій половині 90-х років хіба що ледачі до безтями поети не вправлялись у постколоніальній іронії, за словами Юрка Іздрика. А от еволюція, яку пройшов Сергій Жадан у баченні та розумінні соціальних процесів, викликає справжнє зачудування глибиною та людяністю: вони віднайшлись у свідомості поета, що зумів відкрити для себе і у собі історичну пам'ять. Вона проснулась тоді, коли людина-митець виявила сили і бажання бути своєчасним, знайти такі терези, що зрівноважують плин Хроносу в реальному світі і у свідомості поета. В такому випадку не буває зверхності точки зору, притаманній людям, котрі відчувають себе «попереду» життя - позиції пророків, фанатиків; не буває і хворобливо-меланхолійної закоханості у минуле, коли найголовніше для людства і людини - «позаду».

Але все пронизуючим лейтмотивом творчості Сергія Жадана є гностично-депресивний погляд на світ. Під його іронією ховається туга, під постійними жартами - жах від розвергнутого хаосу. У світі Сергія Жадана все погано, і цей стан носить загальний характер, поширюючись повсюдно. Скажімо, у вірші «Військкомат» мати вмовляє сина піти в армію. У ході розмови з'ясовується, що син, наркоман і дебіл, «оборона країни гірше, ніж захист «Челсі», а мамі нічим поклеїти шпалери, тому що весь клей винюхав син. Тобто погано всім: мамі, синові, країні, і навіть власнику команди «Челсі»:

Ну, чому, - каже вона,- ти не хочеш піти?

Як це чому?

Та тому, що я дебіл!

Ти розумієш - дебіл!

А дебілів у армію не беруть!

Навіть в нашу, українську! [27, с. 148]

Юродствуючи, син заявляє, що, ставши сапером, викопував б протипіхотні міни, клав би їх собі під ліжко і слухав, як вибухівка пускає коріння, подібно цибулі. З іншого боку, те, що відбувається в цьому вірші, можна з такого погляду: діалог призовника і його матері нагадує внутрішні суперечки між «Я» і «Над-Я» за Зигмундом Фройдом. Мати вмовляє героя виконати обов'язок, герой говорить речі, які знижують його соціальний статус. Відповідно до теорії депресії за Зигмундом Фройдом, «Над-Я» тисне на «Я»: до тих пір, поки «Я» пручається і захищається, депресія проходить в невротичний ключі, якщо «Я» піддається, починається психоз. Тобто мова тут може йти про внутрішню боротьбу, що перешкоджає падінню вглиб психозу.

Вірші Сергія Жадана невротичні, але це невроз на грані, за якою знаходиться істинне божевілля. Його ліричний герой уважно спостерігає за поведінкою, звичками, modus vivendi людей, що знаходяться на наступній стадії безумства:

В березні, коли в місті додається божевільних,

що гріються в книжкових магазинах і безкоштовних туалетах,

як тритони повертаючи на світ коричневі очі [27, с. 143]

Це з «Дитячої залізниці», де невроз має депресивний характер. Недарма інша назва депресії - печаль - зустрічається в останній строфі вірша:

І цей сніг теж, ніби старе полотно

складене в громіздкий комод неба,

не накриє твоєї печалі [27, с. 144]

У християнстві є таке поняття, як Покров Богородиці, який рятує людей від бід і тривог. Існують народні уявлення, згідно з якими перший сніг ототожнюється з Покровом Богоматері. У Сергія Жадана старе полотно (Покров Богоматері), також ототожнюється зі снігом, але підкреслюється, що він «не накриє твоєї печалі». Найпростіше пояснення полягає в тому, що це березневий, тане сніг, який вже не може виконувати функції першого снігу-Покрова. Пояснення психоаналітичне могло б полягати в тому, що Богоматір - це втрачений первинний об'єкт, втрата якого, за раннім Зигмундом Фройдом, і веде до депресії.

«Жити - означає померти» - це майже математична тотожність, характерна для смислотворення автора. Сам вірш, як і багато поезій Сергія Жадана, розташовується посередині, в просторі між життям і смертю. Макабричні мотиви є одними з домінантних в ідіостилі Сергія Жадана. Летальність і фатальність існування вдало поєднуються з вітаїстикою і останні рядки:

Щоб на світ його летіли

Душі небіжчиків, і смарагдові тіні жуків [24, с. 18]

Ці слова дозволяють інтерпретувати максиму «Жити - значить померти» через центральну фразу «Смарагдової скрижалі» Гермеса Трисмегиста - «що нагорі, то внизу». Ця поезія, вважає Богдан Бойчук, є синтезом всіх засобів автора. Найбільше місця займає метафора смерті: смерть роздає дітям цукерки, а померши, людина відступає в тінь і шукає себе самої, в той час як душі померлих вертикально пронизують простір. Це філософська метафізичність. Між філософією і метафізикою неможливо провести якусь грань. Помітний мотив - минущість, переплетений з екзистенціалізмом («стебла що ростуть нізвідки й тягнуться в нікуди»). Його образність інтровертна, глибоко надривна, ускладнена. Вірш складається з трьох частин. У першій описується життя. Це вокзали, пустирі, поїзди, самотні чоловіки і надані самим собі діти. Це життя має явно перехідний характер, вона лише зупинка на шляху у вічність. Світ представляє з себе готель, а не будинок. Чи не в'язницю, як у гностиків, але як пункт, тимчасовий притулок. Потім йде друга, середня частина, де мова йде про чиюсь смерть у літній час, швидше за все дівчини. Про що побічно свідчить фраза «коли розбиваються малолітражки кольору твоєї губної помади», сказана в контексті «померши один раз, ти відступаєш в тінь» і «померши один раз, ти продовжуєш шлях». Звернення «ти» тут використовується до щойно померлій людині, дівчині, «з тіла якої ніхто не вижене комах і духів». І остання частина, що починається словами «...Після смерті ступивши півкроку вбік», переводить нас в царство смерті, де літають як душі небіжчиків, так і тіні жуків. Це не християнський рай або пекло, а герметично-гностичний світ, справжнє життя, що починається після ілюзорною. І не даремно у вірші згадуються дві можливості попадання в альтернативний світ - мабуть, наркотична («кур'єри переносять в ранцях сухі небеса») і кіношна («таємні кіномеханіки проектують на мертве тіло небесний фільм»).

В іншому вірші, «Китайська кухня» [24, с. 118], наркотики порівнюються з небаченою небесної ікрою. Причому небо згадується в цьому творі ще два рази - стрільба заганяє «в підвали щурів і птахів у небеса», і «...небо, в якому, / якщо вдуматися, немає нічого, окрім власне неба». Тобто мова йде про те, що навіть банальну перестрілку наркоторговців Сергій Жадан виводить на метафізичний рівень, дозволяючи протагоністу зробити висновок про відсутність божественного начала на небі.

Тож з усього сказаного робимо висновок, що Сергій Жадан - поет котрий є лідером дев'ятдесятників та продовжує літературну традицію українського авангарду, яку започаткував Михайль Семенко. Сергій Жадан впливає на покоління двотисячників та відходить від традиційних канонів, шукаючи нові способи творення поетичного синтаксису.

1.3 Феномен поколіннєвої орієнтації у літературі та його особливості у ХХІ столітті

Метод поділу авторів за десятиліттями, на які припав їхній дебют, застосовують досі. Окрім химерного й антинаукового терміну «двотисячники», ми вже маємо ще й «двітисячідесятників», незважаючи на те, що метафоричність і еліптичність Остапа Сливинського чи Юлії Стахівської зовсім не суголосні з поетичними модусами Дмитра Лазуткіна, Андрія Любки чи Богдана-Олега Горобчука. Не кажучи про те, що і ці та інші автори - кожен має свій індивідуальний поетичний голос, вартий глибшого і вдумливішого дослідження [5, с. 183]

В сучасній українській критиці широкого, можливо, навіть надміру широкого вжитку набув термін «літературне покоління». Зринув цей термін на наших теренах найперше в контексті шістдесятників - доволі різнопланової групи літераторів, котрі дебютували наприкінці 1950-х - на початку 1960-х років, у час політичної «відлиги». Відтоді й усталився в критиці цей інерційно «зручний» і значною мірою спрощений принцип: літературних дебютантів кожного наступного десятиліття називати відповідно поколінням вісімдесятників, дев'ятдесятників (дехто каже ще дев'яностників чи дев'яностиків) і двотисячників [1, с. 463]

Тим не менше, попри активне вживання терміну «літературне покоління», навіть спеціалізовані словники та енциклопедії визначень його зазвичай не подають. Літературознавець Леся Демська-Будзуляк у статті «Справжнє обличчя літературного покоління дев'яностих - спроба ідентифікації» («Кур'єр Кривбасу») пропонує скористатися визначенням, віднайденим нею в польському словнику літературознавчих термінів. «Літературне покоління - це група письменників, що приблизно народилися в один час, і, звідси, зі спільним життєвим досвідом, з чим пов'язуємо спільність способів реагування, емоцій, проблем зацікавлення. За джерело цієї спільноти вважається так зване поколіннєве переживання, духовний стрес, що припав на їхню молодість і тим самим окреслив духовний зміст покоління. Єдність покоління найбільше виражається у той момент, коли воно входить до літератури й протиставляється старшому поколінню, чітко проголошуючи свою інакшість». Таким чином, виникає чимало застережень та запитань стосовно доцільності десятилітнього поколіннєвого поділу, адже найбільшою мірою під пропоноване визначення підпадають хіба шістдесятники, а вже запізнілі дебюти багатьох сімдесятників припали на вісімдесяті [1, с. 465]

У дев'яності мистецтво різко вивільнилося з цілковитої залежності від політичного пресу - аж до цілковитої «незалежності» від будь-яких суспільних рефлексій, аж до повної руйнації книжкового ринку й видалення професії письменника на глибокі соціальні маргінеси. Від однієї ненормальності в іншу - це і є найхарактеристичніша зовнішня, немистецького штибу ознака, що справила на літературу межі тисячоліть неабиякий вплив.

Так чи інакше, на всі ці процеси молода література змушена була реагувати, і реагувати адекватно, якщо не хотіла залишитися в історії черговим «утраченим поколінням». Себто, вона мусила буквально скоротити до мінімуму власний період учнівства й запропонувати тексти принципово іншої художньої вартості, частина з яких позначена достатньою для привернення до себе уваги мірою епатажу - «виклику суспільному смакові». Оскільки самотужки робити такі речі вкрай непросто, декотрі молоді письменники інтуїтивно відчули перевагу «гуртового наскоку», - саме цим, на нашу думку, пояснюється постання літературних угруповань як феномену української літератури межі вісімдесятих-дев'яностих років. Тоді свої поетичні збірки видали такі автори: Андрій Охрімович, Борис Щавурський, Василь Махно, Вікторія Стах, Мар'яна Савка, Маріанна Кіяновська, Назар Федорак.

Цікаву думку про покоління дев'ятдесятників (зокрема в особі Сергія Жадана) висловила Лариса Березовчук, виступаючи проти закидів Володимира Єшкілєва на адресу молодого Сергія Жадана: «Дев'ядесятників» об'єднує як ностальгійна спроба реставрації невідбутого українського модерну 20-х років, так і рефлексія на постмодерністську ситуацію у сучасній світовій літературі». Володимир Єшкілєв, прагнучи досягти об'єктивності, котра мусить бути притамана енциклопедичному жанрові, напевне, забув, що дехто із сучасних гуманітарно освічених читачів уже міг оволодіти навичкою - інколи майже на рівні автоматизму - слідкувати за так званою «емоційно-оціночною атрибуцією макро- і мікроелементів тексту». Так чи інакше, авторам генерації дев'яностих в провину ставиться не тільки те, що вони, «знаходячись під впливом рок-субкультури» і геть запаморочені атавізмами «контркультурних тенденцій європейського мистецтва та мистецтвознавства 70-х років», і при тому «неподолано освітньо провінціяльні», все ж таки мають нахабство «опановувати формальні здобутки класичної епохи саме як форму-для-себе». Що таке «секація текстових об'ємів», властива пошукам цього художнього покоління, я, вибачте, не зрозуміла, бо в моєму літературознавчому глосарії немає навіть такого пояснювального - щодо наведеного пасажу - поняття, як «рваний текст» [7] Невже Володимир Єшкілєв не знав, що поняття «епатажності» в контексті отих самих «рефлексій на ПМ-ситуацію» (ситуацію постмодерна) сприймається як відверто негативна характеристика, ознака належності до художньо-люмпенських осередків? І оце все доцільно віднести до творчості Сергія Жадана, бо він - за визнанням головного ідеолога нових деміургів - один з найяскравіших представників отої нової незугарної генерації дев'яностиків - літературного феномену, що заслуговує лишень на «апріорну концептуальну іронію стосовно претензії накинути свій знак на десятиліття українського літературного процесу» [6] Вже персонально поетові Володимир Єшкілєв закидає не тільки нео-модерністські естетичні орієнтації (з притаманними їм рисами соціального пафосу, фольклорно-хуторянських мотивів та «відрази до професії») але і «сецесійну розчарованість, «естетське відлуння золотої доби модернізму» і, навіть «ситу інтелектуальну гру».

Літературний рух покоління пост епохи розпочався з поезії. На це були свої причини. По-перше, традиційно в українській літературі поезія домінує над прозою, тобто емоція превалює над тривалим інтелектуальним зусиллям. По-друге, поезія мобільніша від прози - вона швидше реагує на зміни. Нове покоління почало писати свою книгу, не чекаючи встояності буття, по гарячих слідах внутрішніх процесів. Основними мотивами творчості цієї генерації стали створення карнавальної поезії та відродження інтелектуально-філософської лірики.