Княжа доба української історії й Тарас Шевченко: спроба історіософського прочитання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Княжа доба української історії й Тарас Шевченко: спроба історіософського прочитання

В.І. Яременко

Анотація

На основі вивчення текстів і живопису Т.Шевченка зроблено спробу дослідити проблеми його ставлення до княжого періоду історії України в історіографічному й історіософському аспектах. Проведений аналіз і висновки допомагають у коментуванні відповідної частини творчої спадщини митця.

Ключові слова: Шевченко, княжа доба, українська історія, історіософія, князівські міжусобиці, історична схема, епос, канонізація, жертовність.

шевченко княжий обряд текст

Княжою добою в історії України Н.Полонська-Василенко називала період Х--ХІІІ ст., коли, за її словами, «носієм державної влади, репрезентантом держави України-Руси» міг бути тільки представник із роду Рюриковичів¹. Сучасні історики такий тип правління визначають як патримонію -- владу панівного роду на підлеглій території, коли кожен його представник мав невід- чужене право на співучасть у владі Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. -- Т.1: До середини XVII ст. -- К., 1992. - С.214. Див.: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Вид. 2-ге, пере- роб. та розш. - К., 2005. - С.52-53.. В історіографії ще вживають цілковито книжні терміни «Київська Русь» і, як її продовження, «Галицько-Волинська держава». У неозорій шевченкознавчій літературі про цей період переважно побіжно згадували з боку істориків у ракурсі зв'язку Т.Шевченка з археологією чи його роботою в Київській археографічній комісії, а з боку літературознавців -- з приводу переспіву поетом «Слова о полку Ігоревім» чи мотивів «Повісті временних літ» в його творчості (це ближче до заявленої тут теми)Див., напр.:Брайчевський М.Ю. Т.Г.Шевченко і археологія // Історичні погляди

Т.Г.Шевченка. -- К., 1964. -- С.61-88; Шовкопляс Г.М., Шовкопляс І.Г. За покликом серця: Пам'ятки історії та культури в житті і творчості Т.Г.Шевченка. -- К., 1990. -- 168 с.; Ушкалов Л.В. Мотиви «Повісті минулих літ» у творчій спадщині Тараса Шевченка // Його ж. Сковорода, Шевченко, фемінізм...: Статті 2010--2013 рр. -- X., 2014. -- С.131--139; Росовецький С. «Слово о полку Ігоревім» // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. -- Т.5: Пе--С. -- К., 2015. -- С.835--836.. Між тим, існує думка, що саме Т.Шевченко в епоху романтизму був «чи не першим із українських культурних діячів чи письменників, хто прийшов до усвідомлення необхідності повернення українському народу [...] першої великої епохи національної історії, епохи Київської Русі»Наливайко Д. Шевченко в контексті європейської літератури його епохи. -- К., 2014. -- С.21.. Мета цієї студії полягає у з'ясуванні на основі аналізу творчої спадщини Т.Шевченка, відомостей про нього, відповідних даних історичної науки історіософського аспекту проблеми: Шевченкового знання про княжу добу, розуміння, тлумачення ним тієї епохи.

Поет міг би погодитися з терміном «княжа доба», адже в його текстах доволі часто згадуються князі: Аскольд (?-882 рр.; малюнок «Аскольдова могила»),

Олег Віщий (? -- після 912 р.; згадка в листі до М.Максимовпча від 22 листопада 1858 р.), Ігор Рюрикович (після 912--945 рр.), княгиня Ольга (близько 890-969 рр.; повість «Несчастный»), Святослав Ігоревич (?--972 рр.; запис у «Щоденнику» 7 вересня 1857 р.), Олег Святославич (?-977 рр.; малюнок «Смерть Олега, князя древлянського»), Володимир Святославич (близько 978-1015 рр.; поема-цикл «Царі», спогади М.Чалого), Святополк Володимирович (близько 981 -- після 1019 рр.; повість «Близнецы»), Борис і Гліб Володимировичі -- страс- тотерпці (раніше 988--1015 рр.; повість «Близнецы», «Археологічні нотатки»), Ярослав Мудрий (1019--1054 рр.; повість «Прогулка с удовольствием и не без морали»), Мстислав Володимирович (?--1036 рр.; «Археологічні нотатки», повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», де його названо «Удалой»), Святослав Ярославич (1027--1076 рр.; «Археологічні нотатки»), Ізяслав Ярославич (1024--1078 рр.; «Археологічні нотатки»), Давид Святославич (?-- 1123 рр.; «Археологічні нотатки»), Святослав Давидович або Микола Святоша (?--1143 рр.; повість «Близнецы»), Андрій Юрійович Боголюбський (близько 1111--1174 рр.; повість «Варнак»), Святослав Всеволодович (не раніше 1116--1194 рр.; «Плач Ярославни»), Ігор Святославич (1151--1201 рр.; «Плач Ярославни», «В Путивлі-граді вранці-рано», «З передсвіта до вечора»). У Шев- ченкових текстах збереглися лаконічні описи кількох пам'яток, дотичних до князівської епохи, і численні замальовки історичних місць, пов'язаних із Київською Руссю. Він був знайомий із писемними пам'ятками тієї епохи: «Повість временних літ» (перекази сюжетів або видання 1843 р. за Іпатіївським і 1846 р. за Лаврентіївським списками), «Києво-Печерський патерик» (перевидано в Києві 1843 р.)Див.: Росовецький С. Києво-Печерський патерик // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. -- Т.3: І--Л. -- К., 2013. -- С.327--330. та ін. Із-поміж християнської агіографії у Шевченкових текстах зустрічаються й імена святих, які причетні до княжої добиДив.: Росовецький С. Агіографія християнська в літературній творчості Шевченка // Там само. -- Т.1: А--В. -- К., 2012. -- С.122--132..

Отже Шевченкові знання про Київську Русь були доволі обширними. Мабуть, менше знав він про Галицько-Волинську державу. Його відомості перебували у відповідності з тодішньою історичною літературою, для якої на першому плані були князівські постаті. Тому й бачення княжої доби варто в першу чергу розглядати за згаданими у творчій спадщині історичними персо- наліями у хронологічній послідовності. Відразу впадає в око, що сприйняття того періоду в поета не збігалося із загальноприйнятим. По суті у Шевченкових текстах ми не знаходимо щонайменшої «героїзації» представників розлогого князівського роду Рюриковичів, як, наприклад, у творі О.Пушкіна «Песнь о Вещем Олеге». Навпаки, у листі до М.Максимовича від 22 листопада 1858 р., написаному у відповідь на пропозицію подання своїх віршів до планованої І.Аксаковим московської газети «Парус», Т.Шевченко зберіг іронічні слова- поради П.Куліша стосовно цього князя: «Чого б то мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим парусом! Хіба я Олег, нехай Бог криє, або що? “Парус” у своєму універсалі перелічив всю слов'янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач дуже близькі родичі.

Як наш батько горів, то їх батько руки грів»Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. -- Т.6: Листи. Дарчі та власницькі написи. Документи, складені Т.Шевченком або за його участю. -- К., 2003. -- С.177, 463 (ком.). Далі в тексті в дужках через кому позначатимуться том і сторінки цього видання.. Контрастність у сприйнятті тієї епохи між Т.Шевченком і російськими слов'янофілами посилиться, якщо враховувати, що 1858 р. з'явилася «драматична пародія у віршах» К.Аксакова, присвячена князеві Олегу, у 15-й дії якого вказується, що «Олег, із військом, в'їжджає в лодіях, поставлених на колеса». А сама пародія, власне, полягала у критиці поглядів М.Каченовського, котрий заперечував достовірність багатьох літописних переказівАксаков К.С. Олег под Константинополем [Електронний ресурс]:http://az.lib.rU/a/

aksakow_k_s/text_0300.shtml. Між іншим, М.Каченовський народився у Харкові, видавав журнал «Вестник Европы», був ректором Московського університету та вважається засновником скептичної школи в російській історіографії («був противником монархічно-консервативних і націоналістичних поглядів М.Карамзіна на російську історію й заперечував його метод зображення “минулого в рисах сучасності”»Див.: Голобуцький П.В. Каченовський Михайло Трохимович // Енциклопедія історії України. - Т.4: Ка-Ком. - К., 2007. - С.156.). Доречно вказати, що студентська праця Шевченкового приятеля О.Бодянського 1834 р. на звання кандидата словесних наук, яка називалася «О мнениях касательно происхождения Руси», була підготовлена під керівництвом згаданого М.Каченовського і в ній заперечувалося походження Русі від варяґівДив.: Мельниченко В.Ю. «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський). - Москва, 2008. - С.102. Тут і далі цитати з російськомовних творів Т.Шевченка подано без перекладу..

В іронічному плані згадано в повісті «Несчастный» також князя Ігоря та його дружину Ольгу. Неґативний персонаж цього твору Марія Федорівна, щоб лицемірно показати свою скорботу за чоловіком, «сыграть роль неутешной вдовы», наказала зігнати «со всего села баб и девок» та «вся в чёрном и в слезах, повела их на могилу свого незабвенного ротмистра и повелела (подобно Ольге над Игорем) сыпать курган» (3, 257)¹¹. Мимоволі закрадається думка, чи не такими ж мотивами, в розумінні автора повісті, керувалася й прилучена пізніше до святих княгиня, оплакуючи ненаситного Ігоря? І вже явно не- ґативно Т.Шевченко відгукується у «Щоденнику» (запис від 7 вересня 1857 р.) про сина Ігоря й Ольги -- князя Святослава, якого іменують Хоробрим: «Не мог я дознаться, на каком народном предании основываясь, покойный князь Воронцов назвал в своих Мошнах гору обыкновенную Святославовою горою, с которой будто бы этот пьяный варяг-разбойник любовался на свою шайку, пенившую святый Днепр своими разбойничьими ладьями. Я думаю, это просто фантазия сиятельной башки и ничего больше» (5, 94). Т.Шевченкові не могли подобатися суцільні мілітаристські акції, виразна «варязькість» цього київського князя, який, за літописом, «шукав чужої землі і дбав про неї, а свою полишав», плануючи навіть перенесення столиці на Дунай («Не любо мені є в Києві жити. Хочу я жити в Переяславці на Дунаї»Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. - К., 1989. - С.39.). Звісно, не схвалював і славослов'я на адресу цього володаря з боку офіційних імперських істориків, починаючи з М.Карамзіна, який називав князя «Александром нашої давньої історії», рівним «суворим військовим життям із героями піснеспівця Гомера», «взірцем великих полководців» Див.: Карамзин М.Н. История государства Российского. -- Т.1. -- Гл^ІІ [Електронний ресурс]: http://www.kulichki.com/inkwen/text/special/history/karamzin/kar01_07.htm. Шевченкові висловлювання різко контрастують із ними. Варто також звернути увагу, що в наведеному щоденниково- му запису оціночні епітети стосовно Святослава поєднуються з іронією стосовно історичних «фантазій» освіченого князя, знаного ґенерал-фельдмаршала М.Воронцова та природою «народних переказів», що виводить уже на проблему різних видів історичної пам'яті.

Коли Т.Шевченко ще перебував у кріпацтві, працював у В.Ширяєва й відвідував класи Товариства заохочення художників, він 1836 р. виконав малюнок «Смерть Олега, князя древлянського», де відтворено загибель 977 р. від рук київського князя Ярополка (за спонукою воєводи Свенельда) його брата Олега, який хотів помститися останньому за вбивство сина Люта на полюванні у древлянських лісахЦікаво, що історики виокремлюють цю подію, адже вона, мовляв, виступає свідченням спроби запровадження замість родового правління одноосібного (див.: Греков Б.Д. Киевская Русь. -- Москва, 1948. -- С.462; Ричка В.М. «Вся королівська рать» (Влада Київської Русі). -- К., 2009. -- С.50).. Дослідники дійшли висновку, що композиція твору найповніше відповідає опису події в М.Карамзіна:

«Переможець, бачачи бездушний, закривавлений труп Олегів, що лежав на килимі перед його очима, забув своє звитяжство, сльозами проявив каяття та, із розпачем указуючи на мертвого, сказав Свенельдові: Чи цього хотілося тобі?.. Могила Олегова в Несторовий час була на виду поблизу Овруча, де й нині показують її зацікавленим мандрівникам»Карамзин М.Н. История государства Российского. -- Т.1. -- Гл.УІП [Електронний ресурс]:

http://www.kulichki.com/inkwen/text/special/history/karamzin/kar01_07.htm;УшкаловЛ.В.

Мотиви «Повісті минулих літ» у творчій спадщині Тараса Шевченка. -- С.133..

Помічено, що «окремі деталі малюнка, архітектура, одяг свідчать про старанне вивчення історичних матеріалів чи близьких за тематикою мистецьких творів, що відбивали події часів Київської Русі»Козулько А. «Смерть Олега, князя древлянського» // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. -- Т.5: Пе--С. -- С.852.. Літописні відомості були переповнені темою братовбивства, але Т.Шевченко безпомильно обрав саме цей епізод, адже в ньому сконцентровано цілий клубок почуттів і пристрастей, а найголовніше -- звучить мотив гіркого каяття. «Чи цього хотілося тобі?» примушує згадати біблійне Богове: «Де, Авель, брат твій?.. Що ти вчинив?» (Бт. 4: 9--10). Обрав, якоюсь мірою, і дякуючи М.Карамзіну. Не випадково він порівняно часто згадував того у своїх текстах: називав «законодателем русского слова» (4, 104-106), за щоденниковим записом (від 9 вересня 1857 р.) наполегливо прагнув «взглянуть на монумент Карамзина» в Симбірську. Примітно, що Т.Шевченка цікавила передусім головна деталь пам'ятника -- муза історії Кліо (5, 95--96, 354, примітка). Видається, що митець, критикуючи імперську схему історії «придворного історіографа» М.Карамзіна, віддавав належне християнським інтенціям у його головній історичній праці, де серед підзаголовків глави 8 ужито й термін «братовбивство» та зверталася увага на історичну пам'ять народу. А про «смислову підставу» малюнку Т.Шевченка І.Мойсеїв висловлюється так: «[...] стосунки братерства і стосунки ворогування. Ще один -- “мільйонний” -- варіант кореневого у світовій культурі архетипу близнят- антагоністів»Див.: Мойсеїв І. «Незбагненна божественна таємниця...»: Філософія в мистецтві Т.Шевченка: Лекції, студії. - К., 2013. - С.14.. Він також помітив, що на малюнку є освітлені постаті близнят, і пропонує умовну назву твору -- «Братерство». Нагадуючи, що мотив «близнюків» простежується й у подальшій творчості Т.Шевченка, дослідник уважає, що малюнок є першим кроком до «визволення від фатуму», «родового прокляття української історії»Там само. -- братовбивства. На осмислення цього «фатуму» спонукали самі літописні тексти, що були переповнені описами міжусобиць заприсяжених князів. І тому Т.Шевченко, який змалку читав агіографічні твори й побував на місці вбивства князя Бориса Володимировича, у повісті «Близнецы», описуючи хутір біля річки Альти, згадував Святополка Окаянного, ім'я якого стало синонімом братовбивства, подібно до імені біблійного Каїна. Згадував як «бешеного честолюбца», різуна «родного праведного брата свого Глеба» (4, 105--106). Але там 1015 р. за наказом Святополка Володимировича було вбито не князя Гліба, а князя Бориса. Як свідчать «Археологічні нотатки», Т.Шевченко про це знав (5, 217). Але не маючи «у солдатах» при написанні твору відповідної літератури, допустився помилки, як з'ясував Л.Ушкалов, пригадуванням думи К.Рилєєва «Святополк», «де великий князь київський постає в ролі убивці саме Гліба»Ушкалов Л.В. Мотиви «Повісті минулих літ» у творчій спадщині Тараса Шевченка. -- С.136-137..

Князеві Володимирові Великому Т.Шевченко присвятив розділ IV у по- емі-циклі «Царі» (1848 р.), використавши сюжет із «Повісті временних літ» про захоплення Володимиром Полоцька та насильницьке одруження з Рогнідою. Дослідники цього твору за його текстом стверджують, що автор свідомо наголошував на своєму намірі розвінчати саме «святих царів», отих коронованих «помазаників божих»Див.: Івакін Ю.О. Поезія Шевченка періоду заслання. -- К., 1984. -- С.223.. Оскільки попередні розділи стосувалися біблійних розповідей, потрібно було основну ідею закріпити й на вітчизняному матеріалі. Тим паче, що існувала практика сакралізації правителів та використання «миропомазаників» як архіпастирів, єдиних тлумачів і захисників Христових істин. Микола І видав у другій половині 1820-х рр. закон, де, зокрема, йшлося про те, що «імператор, яко християнський государ, є верховний захисник і хранитель догматів пануючої віри та блюститель правовір'я й усякого у церкві святій благочиння»Цит. за: МихедП. Молюся, Господи, внуши їм уст моїх глаголи // Сучасність. -- 2004. -- №3. -- С.116.. Ю.Івакін зазначав: «В поемі образ Володимира є своєрідною паралеллю до образу Давида (обидва - “царі”, обидва - “святі” і водночас обидва -- розпутники, які заради задоволення своєї хтивості вчинили криваві злочини)»Івакін Ю.О. Поезія Шевченка періоду заслання. -- С.94.. Можна доповнити, що у творі прочитується також ідея ролі церкви у формуванні неадекватного образу історичного діяча. Історики вже давно звернули увагу на те, що літописці та очільники православної церкви значною мірою творили образ князя Володимира Великого, хрестителя Русі- України, за взірцями біблійних царів Давида і СоломонаДив., напр.: Ричка В.М. «Вся королівська рать» (Влада Київської Русі). -- С.150--159.. Це простежувалося тоді й у художній літературі. Міркую, що саме таке зображення постаті князя Володимира було зумовлене також і наступними чинниками, які стосуються глибшого пояснення вираженого у вступі авторського бажання: подання -- розвінчання «вінценосних» «...спереду і ззаду / Незрячим людям» (рядки 26--29). Історіографія з часів Катерини ІІ, і за її трактуванням також («Записки стосовно російської історії»), пропонувала різну періодизацію історії Росії, але завжди розпочинала її з київських пагорбів («до й після Рюрика», «Росія, що народжувалася» -- в історика А.Шлецера), і чільне місце в ній займав саме князь Володимир, якого за справу хрещення Русі іменували «Святим» і «Великим». На нього радили звертати увагу й у літературіБулкина И. Киев в русской литературе первой трети ХІХ века: пространство историческое и литературное: Докт. дисс. -- Тарту, 2010. -- С.79 [Електронний ресурс]: http://dspace.ut.ee/ Ыtstream/handle/10062/15112/bulkma_mna.pdf?sequence=1. У результаті у відомих попередніх і сучасних Т.Шевченкові історичних та квазіісторичних текстах, малярстві (наприклад, картина А.Лосенка «Володимир перед Рогнідою», 1770 р.) у центральному сюжеті хрещення Русі головним героєм стає саме цей князь, причому як «своєрідний аналог короля Артура (варіант: Карла Великого) і персонаж ґалантних романів, де історія йде рука в руку з “байкою”»Там же. - С.79-85.. Зокрема це спостерігається і в численних сюжетах про Володимира й Рогніду (наприклад, видана 1804 р. повість «Рогніда, або Розорення Полоцька» М.Арцибашева, опонента М.Карамзіна). Деспотом князя Володимира подано лише в думі К.Рилєєва «Рогніда», але й тут він у кінці твору проявляє християнське милосердя стосовно жінки, яка хотіла його вбити за повелінням язичницького Чорнобога. Отже, зрештою, і там бачимо у стосунках цих персонажів домінуючу тоді лінію, яку дослідники формулюють так: «Історія про помсту і прощення, витлумачена як конфлікт вір і протиставлення язичницького дикунства християнському милосердю»Там же. - С.89..

Зовсім інше подання язичницьких богів та обрядів у поемі «Царі» (рядки 181--191). Воно є передусім своєрідним нагадуванням, за допомогою контрасту, про антихристиянську поведінку пізніше християнізованого великого князя, що зрештою проганяє Рогніду (211--213). Одночасно демонструється певне відбиття автором історичних реалій. Хоч ще О.Потебня доводив, що у слов'ян не було таких богів шлюбу й любові, як Лель та Ладо, але у часи Т.Шевченка, як і сьогодні, подібне трактування має місцеДив.: Кузьмичёв И.К. Лада, или Повесть о том, как родилась идея прекрасного и откуда русская красота стала есть (Эстетика Киевской Руси). -- Москва, 1990. -- С.188-190.. Свідченням турботи поета про більший історизм є внесення точніших щодо літописного тексту старослов'янізмів в остаточну редакцію твору: «потя народ» (поневолив народ), «отидє в волості своя» замість «побі народ», «отидє в області своя» у варіантах із «Малої книжки»Див.: Шевченко Т. Мала книжка. Автографи поезій 1847-1850 рр. - К., 1984. - С.187; Його ж. Велика книжка. Автографи поезій 1847-1850 рр. - К., 1989. - С.102.. Уважаю, що у ході цих правок автор не замінив нареченого Рогніди «із Литви князя», «сподіваного, ще незнаємого, давно жаданого» (рядки 195, 198-199) на історичного київського Ярополка не тому, що «ця неточність не позначилася на реалізації ідейно художнього твору»Див.: Івакін Ю.О. Поезія Шевченка періоду заслання. - С.92., а щоб посилити вже згадану контрастність, нагадати про порівняно «безхмарні» культурні зв'язки України з Литвою в минулому. Із тодішніх історичних курсів та літописів Т.Шевченко знав і про інші аморальні вчинки князя: брутальне ґвалтування («розтління») не лише таких «дівиць», як Рогніда, але й «мужьских жен» (навіть уже вагітної дружини брата Ярополка, якого він підступно вбив за допомогою зрадництва воєводи Блуда); принесення у жертву після успішного воєнного походу київських християн (983 р.); нереалізована через власну смерть підготовка за несплату «уроку» війни проти власного сина Ярослава та ін. Отже глибокий історіософський зміст закладено автором у прикінцеві, по-християнському сумно-стишені, слова поеми: «Так отакії ті святії / Оті царі» (рядки 214-215). У них-бо, серед іншого, прочитується й проблема критеріїв канонізації, і потреба історичної оціночної правди. М.Чалий у спогадах зберіг Шевченкову оцінку київського пам'ятника Володимирові Хрестителю, спорудженого 1853 р.: «Що то за пам'ятник? Поставив якусь каланчу, а зверху Владимира, мов часового на варті: стоїть і дивиться, чи не горить що на Подолі»Чалый М.К. Жизнь и произведения Тараса Шевченко (свод материалов для его биографии). - К., 1882. - С.148.. І.Гирич має рацію, коли у цих словах про скульптуру, яка з дніпровських схилів ніби височіла над старим низовим монументом маґдебурзькому праву й називалася «Верхній пам'ятник Володимирові», Т.Шевченко мав на увазі «скульптурне унаочнення карамзінсько-соловйовської схеми російської історії»Гирич І.Б. Монументальна пропаганда часів Російської імперії [Електронний ресурс]: http://www.i-hyrych.name/Kyiv/HistPath/RussianEmpire.html. Але в тих іронічних словах також - і прихований осуд самого князя, його насильницької практики, а особливо - десакралізація-опускання «рівноапостольного» до рівня «часового на варті». Оскільки Володимир прийняв хрещення з Константинополя, то його образ у Т.Шевченка міг також асоціюватися з «візантійством» -- реакційним релігійно-політичним явищем, до якого митець ставився вкрай неґа- тивноДив.: Яковина О. Візантія, візантійство // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. - Т.1: А-В. - К., 2012. - С.668-670., у відповідності до настанов епохи Просвітництва. Л.Ушкалов звертає увагу, що в поемі «Гамалія» Т.Шевченко не випадково п'ять разів «охрестив Османську імперію “Візантією”» (вказівка на таку собі певну азіатську спорідненість), і він міг читати текст російського слов'янофіла О.Хом'якова про «святий спадок» для Росії у вигляді голубиці, «яка перелетіла з Візантії на береги Дніпра й припала до грудей Володимира»Цит. за: Ушкалов Л.В. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. - Х.; Едмонтон; Торонто, 2014 - С.94.. Отже не буде перебільшенням уважати, що Т.Шевченко, посилаючись на тодішню джерельну базу, передусім трактував князя Володимира як ґвалтівника й деспота, котрий започаткував «візантійство»М.Грушевський, а також сучасний історик В.Ричка звертають увагу, що Володимирове володарювання якраз і «було виразно орієнтоване на візантійські зразки», себто передбачало зрощування світської влади з церковною (див.: Ричка В.М. «Вся королівська рать» (Влада Київської Русі). - С.71)., усупереч перспективі природного та неминучого мирного ши- рення дійсного християнства на теренах східних слов'янВарто звернути увагу, що саме так його постать нині трактує, усупереч Кремлю й керівництву Російської православної церкви, сучасний московський історик Є.Понасенков (див.: Евгений Понасенков о святом князе Владимире... [Електронний ресурс]: https://www.youtube. com/watch?v=iOIMvuqxxUE. Між тим дослідники, особливо мовознавець К.Тищенко, довели, що євангелізація і хрещення на території України неодноразово проводилися ще у IV--ІХ ст.Див.: Тищенко К. Етномовна історія прадавньої України. -- К., 2008. -- С.456-469. Т.Шевченко не погодився б із висловом В.Соловйова, що «християнська політика» була «вперше проголошена в нас Володимиром Святим», хоч і визнав би її принципи, подані цим філософомДив.: Соловьёв В. Задачи христианского государства // Родина. -- 1990. -- №8. -- С.27; Его же. Статьи и письма // Новый мир. -- 1989. -- №1. -- С.208--213..

Про уславленого Ярослава Мудрого («конунґа Яріулейва» зі скандинавських саґ) є згадка на початку другої частини повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». їй передують такі роздуми розповідача: «“И какое могло быть сражение на этой райской местности?”, -- спросил я сам себя простосердечно, забыв, что и в самом даже раю зарезал брат брата». А далі у цьому ж абзаці через декілька речень ніби приводиться приклад уже не «райської» між Авелем і Каїном, а історичної братовбивчої різанини, адже герой порівнює побачене земляне укріплення з тим, де тмутараканський князь Мстислав Володимирович у Лиственській битві 1024 р. неподалік від Чернігова «резался с единоутробным братом своим Ярославом» (4, 265). Ця битва могла привернути увагу Т.Шевченка тим, що образно подана як у літопису, так і в М.Карамзіна як жорстока січа горобиної ночі, а переможець Мстислав, дивлячись на полеглих, кидає цілком аморальну фразу: «Хто сьому не рад? Се лежить сіверянин (чернігівці були його союзниками -- В.Я.), а се варяг, а своя дружина ціла»Див.: Літопис руський. -- С.86; Карамзин Н.М. История государства Российского в 12 т. -- Т.ІІ-ІІІ. -- Москва, 1991. -- С.17.. Дані про те, що цього князя прозвали «Хоробрим» і він заклав Спаський собор у Чернігові між 1026--1036 рр., як записано в «Археологічних нотатках», Т.Шевченко міг узяти в М.КарамзінаДив.: Там же. -- С.18--19.. Але далі митець продовжує, що згаданий собор було добудовано «племянником его Святославом Ярославичем в 1060 году», а в іншому місці фіксує, що у цьому ж році цей самий князь побудував і «церковь Успения Божией Матери» в Єлецькому монастирі Чернігова (5, 217--218). Важливо встановити, звідки Т.Шевченко взяв цю дату, адже сучасні довідники подають, що Спасо-Преображенський собор будувався від 1036 до 1050-1070-х рр., а Успенський Єлецького монастиря -- в кінці ХІ -- на початку ХІІ ст.Див., напр.: Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: В 4 т. -- Т.4. -- К., 1986. -- С.266, 272. Постать Святослава Ярославича (1027-1076 рр.) могла привертати увагу Т.Шевченка через етичний момент. М.Карамзін повідомляв, що цей князь із колишнього так званого тріумвірату Ярославичів, короткочасно перебуваючи уже у статусі великого князя (1073--1076 рр.), після втечі свого брата Ізяслава з Києва, перед послами німецького імператора Генріха IV подібно до юдейського царя Єзекії величався своїми багатствами, а ті відповіли, що мертве багатство є ніщо порівняно з мужністю й великодушністю. «По смерті Святослава зникли як порох усі його скарби»Цит. за: Карамзин Н.М. История государства Российского в 12 т. -- Т.ІІ-ІІІ. -- С.52., -- висновував історик, посилаючись на Нестора-літописця. Про те, що Т.Шевченко орієнтувався в перипетіях князівських братовбивчих міжусобиць у боротьбі за владу, зокрема і стосовно згаданих Ярославичів, свідчить і пункт 9 запису в «Археологічних нотатках», який стосується Чернігова: «При Ильинской церкви около Троицкого монастиря есть пещера, вырыта святым Антонием, где он скрывался от киевского князя Изяслава» (5, 218). За М.Карамзіним, великий князь Ізяслав наказав воїнам вивезти засновника Києво-Печерської лаври Антонія «из области Киевской», а за літописом Нестора й «Житіями святих» Дмитра Ростовського (Туптала) його таємно взяв до Чернігова князь Святослав Ярославич. Примітно, що Шевченків вислів «скрывался от» наголошує саме на переслідуванні святого владоможцем. Є й запис про сина Святослава Ярославича: «Борисоглебская церков (по лет. Нестора) построєна в 1123 году черниговским князем Давидом Святославичем» (5, 218). Можливо, що в дужках мав би стояти ще знак запитання, адже сучасні дослідники констатують наступне: «Дата його побудови також остаточно не з'ясована. За літературним джерелом другої половини ХІІ ст. («Слово про князів») собор збудував князь Давид Святославович, що помер 1123 р. і був у ньому похований»Історія української культури: У 5 т. -- Т.1. -- К., 2001. -- С.868.. «Слово про князів» -- літературна пам'ятка, яку традиційно відносять до XII ст., зустрічається в рукописах під заголовками: «Похвала и мучения святых мученик Бориса и Глеба», «Слово похвальное на перенесение святых страстотерпец Бориса и Глеба», «Неделя 18 по всех святых». Основний пафос і спрямування автора твору -- переконати сучасних йому князів відмовитися від братовбивчих воєн, а за приклад подається саме особа князя Давида Святославича, який у М.Карамзіна, між іншим, характеризується «беззлобним, шанованим за правдивість»Див.: Карамзин Н.М. История государства Российского в 12 т. -- Т.ІІ-ІІІ. -- С.97.. У 1843 р. цю літературну пам'ятку виявив М.Поґодін, уривками її було надруковано у журналі «Москвитянин» під назвою «Нова історична знахідка»Див.: Словарь книжников и книжности Древней Руси. -- Вып.1 (ІХ -- первая половина XXV в.). - Ленинград, 1987. - С.430.. Т.Шевченко міг читати цю публікацію або інші варіанти «Слова про князів».

Уважаю, що й знамените «Слово о полку Ігоревім» привернуло Шевченкову увагу тим, що ідея-заклик цього твору до князівської єдності контрастує зі змістом літописів, в яких детально розповідається про безкінечні міжусобиці. Тому й називає цей твір у листі до А.Козачковського (від 14 квітня 1854 р.) «невеличкою, но премудрою книгою». Але це лише один із мотивів зацікавлення. Мабуть, основна причина -- подібність до українського фольклору яскравою образністю й лексикою, що сприяло (особливо у формі перекладу чи переспіву) наближенню князівської доби до українських реалій, її «поверненню» українській історії. С.Росовецький, констатувавши, що Т.Шевченко встиг зробити лише два переклади зі «Слова о полку Ігоревім» під назвою «З передсвіта до вечора» та «Плач Ярославни» (скорочена редакція - «В Путивлі-граді вранці- рано»), зазначив: «Але самий акт переписування цих фрагментів до “Більшої книжки” свідчить, що поет, відмовившись (поки що?) від задуму повного перекладу, вважав тексти цих фрагментів за більш-менш самостійні та завершені поетичні твори»Росовецький С.К. Тарас Шевченко і фольклор. Вид. 2-ге, випр. і доп. -- К., 2015. -- С.302.. Дослідник помітив, що було обрано ті уривки, переклад яких «не пов'язаний із завданням коментування тексту і не потребує висування особливих кон'єктур»Там само.. Думаю, що такий вибір також свідчить і про відповідальне ставлення до правдивої передачі історичних літописних фактів, покладених в основу твору. Чому ж у роботі над «Словом...» у поета виникли, як уважають фахівці, певні труднощі, і він відмовився від повного перекладуТам само. -- С.301--302., та й подані фраґменти за великим рахунком не є закінченим текстом? Не переконаний, що Т.Шевченко «не мав жодних сумнівів» в автентичності твору та його давньому походженніДив.: Росовецький С. «Слово о полку Ігоревім». -- С.836., і звертаю увагу на наступне. Не існує певних свідчень, щодо його твердого наміру перекласти «Слово.» до «солдатчини» -- «часу вимушеного усамітнення» (вислів С.Росовецького), коли треба було творчо себе чимось зайняти. У середовищі кирило-мефодіївських братчиків поет виношував намір перекладу «Євангелій», але не цього твору, такого близького до «слов'янофільського» духу товариства. Думаю, що в голові поета могла вже тоді зародитися, подібно до багатьох його сучасників (Є.Болховітінов, М.Румянцев, М.Каченовський, М.Надєждін, О.Сенковський та ін.Див., напр.: Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. -- Т.2. -- К., 1993. -- С.161--162.), підозра про підробку й пізніше походження «Слова.». Надто вже характер і зміст твору контрастували з текстом М.Карамзіна та літописними повідомленнями. У М.Карамзіна опис князівського походу містить і загарбницький мотив, адже мовиться, що це була виправа на власне половецькі землі, «де ніколи не бували батьки наші»Карамзин Н.М. История государства Российского в 12 т. -- Т.ІІ-ІІІ. -- С.391.. У Шевченковому уривку «З передсвіта до вечора» саме так і мовиться: «В степу, в незнаємому полі, / Середи землі половецької» (рядки 6--7). Фразу зі згаданого листа до А.Козачковського: «Так нема в мене подлинника, а перевода читать не втну» можна розуміти і як недовіру до перекладів та бажання ближче ознайомитися з ориґіналом видання твору, його своєрідної «перевірки», зокрема й за допомогою перекладів, які також просить переслати у цьому ж листі та в пізнішому листі до М.Щепкіна (від 5 грудня 1857 р.). Можливо, що інтерес до «Слова.» у солдатські роки раптом виник у зв'язку з написанням російськомовних повістей, адже в одній із них («Близнецы») йому пригадалися вже звичні (на рівні крилатості) для тодішнього письменства вислови з цього твору, які, між іншим, у контексті містять й іронічну, ба навіть пародійну ноту: «Чтобы избежать оригинальности [...] начну старыми словесы повествование мое тако»; «Как некий Оссиан ударил по струнам. И вещие зарокотали» (4, 17, 72). Зрештою вже в Нижньому Новгороді й Петербурзі поет мав виданий текст «Слова.» та кілька перекладів, але це не значить, що вчитувався в них, а зайнявся власним перекладом лише в 1860 р. Слід також звернути увагу й на те, що роботу над перекладом-переспівом опису битви з половцями у «Слові.» Т.Шевченко розпочав якось особливо безладно й неохайно: у чернетці, різнокольорово писаній олівцем і чорнилами на окремому аркуші із записом невідомою рукою, який починається цікавими словами -- «Портретная галерея русских деятелей.» (2, 739, коментарі). Можливо, що він, як і І.Франко та інші деякі дослідники, при ближчому знайомстві з текстом «Слова.» думав, що ця «Ироическая песнь» є компіляцією окремих «пісень». Нарахували 13 фіксацій роботи поетаДив.: Росовецький С. «Слово о полку Ігоревім». -- С.838. із нечисленними внесеннями записів чужою рукою. У «Великій книжці» перша редакція «Плачу Ярославни» з датою «4 июня» містить 53 рядки, а друга, з датою «13 сентября», чомусь лише 16. Мовиться, що Т.Шевченко в роботі над текстом нібито рухався «від більшої вільності в інтерпретації до власне поетичного перекладу в сучасній формі»Див.: Там само.. Справді, наприклад, у першій редакції читаємо «ти ханові метаєш стріли», а у другій -- «хиновські стріли» (2, 342, 344). Але, уважаю, що доволі заплутана історія Шевченкових текстів, пов'язаних зі «Словом.», змушує висловити інше припущення: при ближчому знайомстві з текстом та історією й інтерпретаціями твору він почав уважати його підробкою і подальша робота вже нагадувала своєрідну літературну «розвагу», як це відбувалося в багатьох його сучасників при створенні фальшивих народних пісень, що він однозначно засуджував. Пригадується текст записаної П.Чуйкевичем до його альбому псевдонародної пісні «Ой, Кармалюче, по світу ходиш» із його жартівливими правкамиДив.: Яременко В. Устим Кармалюк (Карманюк) і Тарас Шевченко // Шевченків світ. -- Вип.5. - Черкаси, 2012. - С.45-46.. Т.Шевченка не могло насторожувати вже те, що копію твору замовила імператриця Катерина ІІ (так звана «Екатерининская копия» як державне затребування), хоч він і не міг знати позиції французького славіста А.Мазона й американського фахівця Е.Кенана, які вважають метою «Слова.» обґрунтування геополітичних інтересів Російської імперії, законності територіальний претензій Катерини ІІ на півдні й заході, своєрідним додатком до Ясського миру 1791 р., а Е.Кенан навіть указує на ймовірного автора -- чеського славіста та слов'янофіла з Богемії єзуїта Й.ДобровськогоКінан Е. Слово про те, як Ярослав, князь галицький, у султанів стріляв // Критика. -- 2000 -- Ч.12 (грудень). -- С.4--7; Лихачёв Д.А. «Слово о полку Игореве» и культура его времени. -- Ленинград, 1978. -- С.10.. Принаймні Т.Шевченко бачив, що в тодішніх імперських умовах «Слово.» разом з іншими текстами, що йшли з України («Синопсис» І.Ґізеля та ін.), послуговуючись висловом Е.Кенана, «забезпечили наративним матеріалом і спонукали “звичайну схему”, що її намагався виправити Грушевський»Кінан Е. Чому неможливо збагнути російську історію, не збагнувши історії руської // Критика. -- 2008 -- Ч.7/8 (липень -- серпень). -- С.26..

Г.Грабович зазначав, що «коли видавали “Слово о полку Ігоревім” у 1800 році в Петербурзі, то у вступі звучала [...] фраза, що нам також потрібен свій Осіян»Див.: Джордж Грабович: українські дипломи не рівноцінні західним [Електронний ресурс]: http://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2011/04/110403_grabovych_interactive_sp. Оскільки Т.Шевченко знав, що твори Оссіана є містифікацією шотландського письменника Дж.Макферсона, то поєднання його імені з висловом «и вещие зарокотали» зі «Слова.» в повісті «Близнецы» з подальшою подачею «после прелюдии» (так мовиться у творі, і теж іронічне) текстів гарних народних пісень (а у «Слові.», навпаки, -- струни «князям славу рокотаху») може свідчити не лише про певну іронію пародійного відтінку, а й про можливе авторове віднесення самого «Слова.» до творів на кшталт Оссіанових. У першому варіанті повісті, між іншим, стояло «как некий бард вещий» (4, 356), і поет, можливо, зробив зміну пригадуванням передмови до першого видання «Слова.», в якій читаємо: «Любители российской словесности согласятся, что в сём оставшемся нам от минувших веков сочинении виден дух Оссианов; следовательно и наши древние герои имели бардов, воспевших им хвалу»Ироическая піснь о поході на половцовъ. -- Москва, 1800 [фотокопія] [Електронний ресурс]: http://litopys.org.ua/slovo67/sl30.htm. Ім'я «Баян» згадується у «Щоденнику» (запис від 13 липня 1857 р.), і теж з іронією, хай і доброзичливоюДив.: Пелешенко Ю. Боян (Баян) // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. -- Т.1. -- С.499.. Може Т.Шевченко, як й інші великі поети, і «не зважав на інформацію про містифікаційний характер Макферсонової підробки»Див.: Росовецький С. Оссіан // Там само. -- Т.4: М--Па. -- К., 2013. -- С.733. та ймовірну подібну ситуацію зі «Словом.», але йому не імпонував цей твір із міркувань гуманістичного спрямування, що почасти містять історіософський аспект (останнє часто іґнорується літературознавцями). Не любив описів батальних сцен і пов'язаних із ними оспівування та героїзації. А переклад уривку «З передсвіта до вечора» таки обрав, адже там була виразна, образно-яскрава ремінісценція з української пісні «Чорна роля заорана», з «якою ознайомився за збірником М.Максимовича “Малороссийские песни”», винісши звідти, що примітно, «хліборобське» слово «поорана» замість «чръна земля подъ копыты»Див.: Росовецький С. «З передсвіта до вечора» // Там само. -- Т.2: Г--З. -- К., 2012. -- С.642.. Йому, який повсякчас критично ставився до князівського роду Рюриковичів, не могло подобатися, що у творі, особливо наприкінці, є прослава князям і дружині -- «Ігорю Святославовичу, буй-туру Всеволоду, Володимиру Ігоревичу» та ін. Із літописної інформації Т.Шевченкові було відомо, що князі не лише воювали з половцями, а й активно родичалися з ними та брали у союзники. Дружина князя Ігоря - Ярославна - «сумує, плаче в Путивлі-граді», а за М.Карамзіним її чоловік «жив у неволі під наглядом прихильного до нього хана Кончака, мав при собі слуг, священика, і міг тішитися яструбиним полюванням». Після втечі їхній син Володимир, «залишений ним у полоні, одружився там із дочкою хана Кончака й повернувся до батька за два роки, разом із дядьком Всеволодом»Карамзин Н.М. История государства Российского в 12 т. -- Т.ІІ-ІП. -- С.392., а також із дружиною та дитиною. Автор «Слова.» пояснює, чому князь Ігор завертає полки фразою «жаль бо ему мила брата Всеволода». І у Т.Шевченка серед варіантів її перекладу спочатку стояло майже адекватне -- «любому брату на поміч», а зрештою з'явилося чи не іронічне «То повертає / Той Ігор військо на пригоду / Тому буй-туру Всеволоду» (рядки 15-17) (2, 345, 539). Між тим, лексеми «пригода» в тексті «Слова...» немає. С.Росовецький, посилаючись на словник Б.Грінченка, уважає, що вислів «на пригоду» треба розуміти у значенні «через нещастя». У «Словнику мови Шевченка» пояснюють: «на допомогу»Словник мови Шевченка: У 2 т. -- Т.2: О--Я. -- К., 1964. -- С.153.. Дійсно, у Б.Грінченка зустрічаємо серед прикладів для ілюстрації значень слова «пригода» (за словником російський відповідник -- «приключение, несчастие, несчастный случай») і такий: «Не дай, Боже, пригоди на тебе»Словарь української мови / Упор Б.Грінченко. -- Т.3 [Перевидання фотомеханічним способом видання 1907 р.]. -- К., 1959. -- С.412.. Але чому не взяти до уваги перше значення, коли російському «приключение» в українській мові відповідає -- «подія» (те, що трапилося, або «траплянка»), приключка, придибенція, історія. Тоді вислів «на пригоду» можна розглядати як Шевченків неологізм, що був ужитий на іронічне означення допомоги Всеволодові як «шукачеві пригод», авантюристові. Думаю, що іронічні вкраплення можна знайти й у слові «той» (ніби відстороненість автора стосовно героїв твору), а також, коли вже мовиться про саму битву (рядки 18--27) і при цьому вживаються такі лексеми, як «різнились» (у «Слові.» -- «разлучиста») і «простяглися» (у «Слові.» -- «полегоша»). Тоді варто застосувати термін «літературна гра», яку пропонує С.Росовецький стосовно лексики тієї частини поеми «Царі», де спостерігається «гра з архаїзмами» як засіб моральної дискредитації канонізованого православною церквою великого князя Володимира Святославича?Див.: Росовецький С.К. Нотатки про Шевченкові мовні ігри // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. -- Вип.30. -- К., 2015. -- С.149--150, 158 [Електронний ресурс]: https://apultp.jimdo.com/українська/випуски/30/. Стосовно «Слова.» така гра буде своєрідним засобом демонстрації штучного літературного піднесення цього твору.

В аспекті підтекстуального прочитання цікава згадка про Андрія Боголюбського в повісті «Варнак». У ній розповідається, що герой, який став на розбійницький шлях, переховувався у своєму третьому погребі «около Киева, за оградою Китаевской пустыни», де були «огромные пещеры, вырытые, как кажется, во время Андрея Боголюбского». А «на горе, в которой вырыты, заметны и до сих пор следы земляных укреплений, может быть, ограды его загородного терема» (3, 142). У Китаєві (південна околиця Києва) справді було фортеця та її залишки -- городище ХІ--ХІІІ ст. із печерами та язичницьким могильником, але Китаївська пустинь як печерний монастир була заснована лише у XIV ст.Шовкопляс Г.М., Шовкопляс І.Г. За покликом серця: Пам'ятки історії та культури в житті і творчості Т.Г.Шевченка. -- С.35--36. Чому ж автор повісті вустами героя згадав про Боголюбського? Чи лише тому, що князь Андрій, як повідомляє «Синопсис Київський», «перед хрещенням називався Китаєм» і йому церковна топологічна леґенда приписує причетність до заснування Китаївської пустині Києво-Печерської лаври?Синопсис Київський (1674) [Упорядкувала, адаптувала українською мовою, склала додатки і примітки І.Жиленко] // Лаврський альманах. -- Спецвипуск 2. -- К., 2002 [Електронний ресурс]: http://litopys.org.ua/synopsis/syn04.htm. 12 березня 1169 р. послане владимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським військо захопило Київ: «І грабували вони два дні увесь город -- Подолля, і гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки»Літопис руський. -- С.295.. Не замовчував цих унікальних за жорстокістю дій і М.Карамзін, але не князя соромив, а «переможців», які «до сорому свого забули, що вони росіяни». А після цього в кінці другого тому своєї праці наголошував:

«Андрій віддав Київ братові своєму Глібові; але це місто назавжди втратило право називатися столицею Вітчизни. Гліб і наступники його вже залежали від Андрія, котрий із того часу зробився істинним великим князем Росії; і таким чином місто Владимир, нове й ще бідне порівняно з древньою столицею, заступило її місце, та зобов'язане своєю знаменитістю нелюбові Андрієвій до Південної Росії»Карамзин Н.М. История государства Российского в 12 т. -- Т.ІІ-ІП. -- С.192..

Російський історик В.Ключевський висловився так: «В особі князя Андрія великорос уперше виступив на історичну арену й цей виступ не можна назвати вдалим»Цит. за: Ключевский В.О. Курс русской истории: Лекция 18 [Електронний ресурс]: ЬЦр://ИЬ. ru/History/Klyucheskгj/history.txt. Уважаю, що постать Андрія Боголюбського в повісті має символічне значення. Згадка освіченим розбійником Кирилом про ймовірну «ограду загородного терема» цього князя «на горе» та розповідь про гучне бенкетування в печерах під тією горою «в виду Китаевской обители», коли розповідач «думал окунуть свою грязную совесть в дорогом вине», а «святые отцы и не подозревали этого», -- це нагадування/вказівка уважному читачеві на розбійницькі дії стосовно України та псевдохристиянськість самого Андрія Боголюбського; на те, що «низи» тільки повторюють практику «верхів». Можливо, що згадка про цього князя є своєрідною історичною презентацією того уособленого кола зла, репрезентантом якого в першій редакції «Москалевої криниці», наприклад, виступає Катерина ІІДив.: Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці»: Дванадцять стат- тів. - К., 2001. - С.166-168..

У Т.Шевченка підтекстуально прочитується співчутливість до тих історичних персонажів, які пов'язані з офірним чином: Олег Святославич, Борис і Гліб Володимировичі, Антоній Печерський, Святослав Давидович (Микола Святоша). Але вони по суті, хоч і різною мірою, стали жертвами боротьби за владу, братовбивчих міжусобиць, та й скептично ставився до «святих вінценосців». А свідомо офірували собою Антоній Печерський чи Мойсей Угрин (кінець Х ст. -- близько 1043 р.), який належав до князівських дружинників. У польському полоні він таємно постригся у ченці й, обороняючи свою цноту, чинив опір закоханій у нього хазяйці -- багатій бояриніДив.: Росовецький С. Мойсей Угрин // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. -- Т.4: М-Па. - С.287.. Тому в повісті «Близнецы», з пам'яті використовуючи розповідь «Києво-Печерського патерика», автор писав, що Степан Мартинович за цією книгою «решился по гроб свій подражать святому прекрасному юному отроку праведного князя Бориса», маючи на увазі, як читаємо далі в повісті, саме Мойсея Угрина (4, 105--106). С.Росовецький звернув увагу, що згадка про преподобного має гумористично-доброзичливе забарвлення, адже стосується Степана Мартиновича, котрий, хоч і без якихось ідейних переконань, теж усіляко остерігався жінок. Але водночас дослідник указав, що Т.Шевченкові могли імпонувати такі риси духовності св. Мойсея Угрина, як «стійкість і неухильна принциповість у захисті своїх переконань»Див.: Росовецький С. Києво-Печерський патерик // Там само. -- Т.3: І--Л. -- К., 2013. -- С.329.. Думаю, що згадуванням-поєднанням у повісті «Близнецы» імен, причислених до святих, Мойсея Угрина та князя Бориса, автор на матеріалі давніх часів підтекстуально спонукав читача до роздумів і порівнянь стосовно проявів, сен- сів людської офірності.

Наголошування на проблемі офірності як антиподу гріховного братовбивства у Шевченкових текстах досягається й завдяки використанню лексеми «зарізати». У літописи та у Шевченкові тексти вона прийшла, мабуть, із Біблії. «Поваръ же Глъбовъ, именемь Торчинъ, выньзь ножь заръза Глъба»Повість врем'яних літ: Літопис (за Іпатіївським списком) / Пер. з давньорус. В.В.Яременка. -- К., 1990. - С.214., -- читаємо, наприклад, у «Повісті временних літ». М.Карамзін теж її використовувавДив.: Карамзин Н.М. История государства Российского в 12 т. -- Т.ІІ-ІІІ. -- С.9.. В «Археологічних нотатках» Т.Шевченко вживає лексему «убит» стосовно князя Бориса Володимировича, а у художніх творах застосовує якраз слово «зарезал» тоді, коли йдеться про вбивство. Святополк Окаянний особисто не «різав» своїх братів Бориса та Гліба, і Т.Шевченко це добре знав (також і з агіографічної літератури), але в тексті повісті «Близнецы» будує фразу саме так, щоб наголосити: наказ про вбивство людини рівноцінний самому злочинному дійству. Широко письменник уживає дієслово «зарізати» в поемі «Гайдамаки» та в інших творах у протиставних значеннях -- жертовності та гріховностіДив.: Корконданція поетичних творів Тараса Шевченка: В 4 т. -- Т.1. -- Едмонтон; Торонто, 2001. -- С.595.. Уважаю, що словом «зарізати», яке він утверджував у своєму лексиконі й завдяки ознайомленню з княжим періодом в історії України, Т.Шевченко нагадував читачам: цілеспрямоване вбивство ближнього -- завжди злочин і не тотожне біблійному зарізуванню жертовного ягняти або й Авраамовій жертві Ісааком (Бт. 22: 1--19). Власне нагадував, що є гріховне вбивство як порушення Христової науки, і є людська офірність як наслідування Христа.

Історіософський підтекст можна виявити навіть на семантичному рівні Шевченкових текстів. Так, Я.Розумний звернув увагу, що Т.Шевченко в поезії послідовно вживає назви «москаль» і «Московщина», а термін «Росія» використав лише в поемі «Неофіти», і то в іронічному значенні: «Росії тоді й на світі не було» (рядки 97--98). Дослідник уважає це «актом свідомо політичним»Розумний Я. «Москаль» і «москальство» в Шевченковій поезії // Сучасність. -- 2001. -- №9. -- С.110.. Доповнимо: тут можна прочитати й приховану полеміку з М.Карамзіним, який послідовно називав Наддніпрянщину не «Руссю», а її грецьким відповідником -- «Росією»Див., напр.: Карамзин Н.М. История государства Российского в 12 т. -- Т.ІІ-ІІІ. -- С.18.. У такому підході можна знайти вказівку й на те, що