2.2 Доля окремої людини - це уособлення народної трагедії у Другій світовій війні в оповіданні М. Шолохова «Доля людини»

Загальні висновки

Список використаних джерел

Додаток

Я прагну милосердя, а не жертв!

І кажу весь час і наполегливо:

Бог -- це Бог живих, а не мертвих.

Г. Белль

Генріх Белль - один із найвизначніших німецьких письменників. Провідна тема прози Белля -- Друга світова війна і зруйнований нею світ. У своїх творах письменник зображував Німеччину під час війни і в повоєнний період, гостро критикуючи фашизм та його мілітаристську політику. Англійський літературознавець В. Білл писав: «Белль завжди був письменником великого масштабу, стурбованим долею як усього покоління німців, так і окремої особи» Відчувши на собі всі жахи війни, він зненавидів її всім серцем.

Влітку 1939 року Генріх Белль вступив до Кельнського університету, а восени його призвали у гітлерівський вермахт. Як солдат-піхотинець воював на західному і східному фронтах. У солдатській шинелі він пройшов усю війну, побував на території Франції, Польщі, Радянського Союзу, Румунії, Угорщини. На власні очі побачив страхіття війни, жорстокість фашизму, чотири рази був поранений, кілька місяців провів у американському полоні. «Війна, - писав Г. Белль, - залишилася в моїх очах жахливою машиною отупіння, кривавого отупіння».

З дитинства Генріх виховувався за принципами гуманності та людяності. Його батько пережив Першу світову, відчувши на собі всі жахи війни, він виховував своїх у дусі засудження, загарбництва, тиранізму та насилля.

Виростаючи у такій атмосфері, юнак зненавидів війну всім своїм єством.

Тому не дивно, що тема засудження Другої світової війни стала провідною в усіх творах письменника. Г.Белль стверджував: «Так, ми писали про війну, про повернення додому, про руїни. Звідси й народилися ті три визначення, якими наділили молоду літературу: «література про війну», «література тих, хто повернувся», «література руїн». Ці визначення виправдані: була війна - шість довгих років, ми повернулися додому з цієї війни, ми застали руїни і писали про це».

Xоча більшість творів Генріха Белля і присвячені війні, та його не можна назвати письменником-баталістом, адже він не писав про воєнні події або про героїчні подвиги солдатів. Ні! Він, навпаки, знову і знову змальовує страхітливі наслідки війни: покалічені тіла, понівечені війною долі, спустошене людське життя.

Узагалі, «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» - це початок давньогрецької епітафії поета Сімоніда Кеоського:

Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту,

повідай там, що ти бачив.

Тут ми всі полягли, бо так звелів нам закон. [11]

Ці слова були вирізьблені на кам'яній надмогильній плиті, що її греки спорудили біля Фермопіл, де в битві з персами загинули 300 спартанців на чолі з царем Леонідом, врятувавши життя еллінів. Вони мужньо виконали наказ батьківщини -- «стояти до смерті». Фашисти поставили на службу своїй злочинній ідеології найвищі досягнення людства, починаючи з античності. Гіркою іронією до змісту оповідання звучать у його назві обірвані слова з давньогрецької епітафії.

Спартанці у всі віки були для людства прикладом мужності, волі, витримки, відданості батьківщині. Моральну і фізичну загартованість воїни-патріоти отримали в спартанських школах, про які досі ходять легенди.

Німецьке імперське керівництво мріяло про владу над усім світом, тому, лицемірно ототожнюючи німецьке шовіністичне виховання з патріотичною спартанською системою, вони готували молодь до поневолення інших народів, вкладаючи у вихованців культ грубої сили, зневаги до людей іншої нації.

Фраза, яку винесено у заголовок, не закінчена, тому що юнак не встиг дописати її на дошці перед мобілізацією в діючу армію. Юний хлопчик став не героєм, як спартанці, а «гарматним м'ясом».

Якщо спартанці завершили своє життя патріотичним вчинком -- захистом своєї вітчизни, то німецькі юнаки лише скалічили себе, обмануті пропагандистськими фразами про справедливість загарбницьких війн.

Дія новели «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» відбувається у дні війни. Але будь-які бойові епізоди там не відтворені - лише подані, сказати б, їх найжахливіші наслідки. І це по вінця сповнює твір якимось невідворотним трагізмом.

Головного героя - юнака, вчорашнього гімназиста привозять до гімназіі, яка тепер стала шпиталем для поранених у бою солдатів. Уже на початку оповідання бачимо героя твору на межі загибелі. Крізь хворобливий жар герой-оповідач туманно бачить приміщення, в якому перебуває, і в його свідомості виникають картини минулого.

Ситуація повернення скаліченого солдата до рідної гімназії перетворюється на тяжке звинувачення війні та гітлерівському тоталітаризму, який її породив…

Письменник показує увесь процес народження спогадів у людині: оповідач детально описує коридор з вішалками й емалевими табличками між дверима, картинами і скульптурами. На фоні охопленого пожежею міста, на першому плані оповіді з'являються предмети, що нагадують мирні дні. Але під склепінням гімназії, де нещодавно звучав дитячий сміх, тепер хриплять поранені, що ось-ось помруть.

Герой оповідання бореться зі своєю пам'яттю, не пускає її у своє теперішнє життя, тому що розуміє, що минулого, своєї мирної і безтурботної юності, йому не повернути. Але пам'ять невмолима, і для героя найтяжчим є те, що все навколо -- рідні стіни його гімназії -- стало тепер холодним і чужим, ніби не з його життя. З початком війни життя перервалося, і повернення не буде.

Війна увірвалась раптово -- і навіть написані крейдою на дошці вправи гімназиста ще не стерті. Але світ змінився, і змінилася людина. У німецькій класичній гімназії стоять погруддя великих полководців, якими, певне, захоплювалися хлопчаки-гімназисти. Але тепер, пройшовши крізь жахи війни, герой розуміє, що той воєнний пафос, описаний у «книжках із картинками», це ніщо, мильна бульбашка. Солдат запитує себе -- за що він боровся? -- і не знаходить відповіді. Для мільйонів людей, загиблих на війні, зроблять тисячі «пам'ятників масового виробництва» -- от і все.

У спогадах героя особливу роль відіграє образ хреста. Коли хрест зняли, на стіні лишився незникний слід, що здавався ще яскравішим, ніж сам маленький і старий хрест. Його не можна було знищити, як не можна знищити у свідомості людини пам'ять минулого, культуру, почуття моралі. Тінь у формі хреста, що проступає на стіні крізь усі шари фарби -- це символ мирного часу, «коли ще дозволяли вішати у школі хрести», і всього того в людині, що здатне протистояти війні, руйнації особистості і культури.

Здавалося б, усі прикраси шкільного інтер'єру мали б переконати героя, що він таки перебуває у рідній гімназії. Однак, впізнаючи їх, він все одно вагається. Його сумніви спираються на уявлення про те, що в уніфікованих тоталітаризмом школах весь ідеологічний реквізит дібраний за єдиним стандартом (Це зумовлювалося завданням « виготовлення» молоді за єдиним шаблоном, наміром підігнати свідомість кожного учня під встановлені ідеологією параметри). До того він з подивом визнає той факт, що повернення до рідної гімназії не викликає в його душі жодних почуттів.

За ваганням героя стоїть проблема втрати довіри його до наставників та їхньої брехні, до казок про шляхетність війни та красу воїнського подвигу. Пропагуючи хибні уявлення, вчителі допомагали владі використовувати молоде покоління як «гарматне м'ясо». Понівечене тіло юнака - це результат гітлерівської ідеології.

Зображення пригніченого стану скаліченого юнака, його внутрішній монолог про лжепатріотизм, повтори, поступове впізнання гімназії, у якій хлопець провчився 8 років, приводить читача до думки: війна протиприродна і антигуманна. Замість пізнання світу, радощів життя вчорашній школяр отримує страшний удар, відчуття, описане в «Апокаліпсисі»: «У ті дні люди будуть шукати смерті, але не знайдуть її, побажають умерти, але смерть утече од них».

Тема людської пам'яті в оповіданні Г. Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» має трагічне забарвлення. Але пам'ять -- це можливість зберегти своє людське «я» за будь-яких обставин. Пам'ять може існувати у формі прекрасних творів мистецтва або запаху тютюну і теплого молока. Кожна історична епоха складається з тисяч спогадів особистих, інтимних спогадів кожної людини. Це той ланцюжок, що зав'язує воєдино минуле і майбутнє, дитинство і доросле життя, одну людину з іншою. Зберегти пам'ять про минуле -- то зберегти себе, свою культуру, свою батьківщину.

Наприкінці оповідання юнак ніби поринає у дитинство. Це відбулось у його останньому тихому проханні: « Молока». Це безнадійний пошук минулого в момент втрати майбутнього. Прохання звучить як благання порятунку, якого вже немає для цього жалюгідного обрубка.

Оповідання раптом обривається, як обривається його назва: фінал твору Белля запевняє нас, що це біблійне пророцтво може поширитися на все людство, якщо всім не змінити ставлення до життя.

У своєму оповіданні Генріх Бейль навмисно не розповідає про сім'ю, походження, минуле героя, навіть не називає його імені. Автор ніби натякає, що така доля очікувала кожного юнака, що потрапляв під вплив гітлерівської антигуманної ідеології.

Отже, ця невеличка розповідь пройнята неабияким антивоєнним пафосом. Йдеться заперечення не тільки німецького фашизму, а й війни в цілому. Своїми творами Белль довів, що будь-який фашизм і тоталітаризм, особливо у німецькому варіанті, не мають права на існування.

1.2 Засудження безглуздості війни письменником Василем Биковим за його повістю «Альпійська балада»

Війна... Це страшне для кожного з нас слово, адже воно означає кінець безхмарному небу, кінець рідній природі -- кінець усьому. Це дуже страшно, коли одного дня не прийде лист від батька з фронту, або колись не зможеш дочекатися любої матусі з магазину, де від продуктів залишилися хіба тільки назви. Чимало слів сказано, чимало сліз пролито, але не повернути час назад, не змінити вже минулого. Але можна не допустити цього в майбутньому.

Письменники різних країн єдині в думці про безглуздість війни.

Розділ 2. Зображення трагедії радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни

2.1 Трагедія українського народу в кіноповісті О. Довженка

Самобутній поет екрану і слова Олександр Довженко залишив по собі велику творчу спадщину і добру пам'ять. Він був переконаним гуманістом, натхненним творцем краси в кінематографі, літературі та житті. Його бентежили солов'їні травневі світанки, чарували дівочі задушевні співи, зворушувало дитяче щебетливе пустування. І дратувало зло, тупе та безтямне, що спричиняло людські страждання, біль, сльози. Але талановитому митцю судилося пережити найбільше лихо -- війну. Вона прийшла на українську землю і принесла розбрат і смерть.

Близько до серця сприйняв письменник долю рідного народу в грізний час, коли над Україною нависла смертельна загроза фашистського рабства:

"О українська земля, як укривавилась ти!

Ріки кров'ю поналива но, озера слізьми та жалем...

Степи гнівом утоптано та прокляттям, та тугою і жалем" ( ).

Високим патріотичним пафосом, народнопоетичною образністю ці рядки через століття перегукуються з безсмертним "Словом о полку Ігоревім". Письменника звинувачували у трагедійному звучанні його твору, бо це було відступом від принципів соцреалізму. Та зображення життєвої правди без фальші та прикрас були для Довженка важливіше за всякі догми. Він на власні очі бачив увесь жах війни, який до глибини душі сколихнув його палку, вразливу натуру. Здається, світ збожеволів, одурманений запахом крові, і котиться до якоїсь темної прірви, до свого кінця.

Олександр Довженко не приймає нічого, що калічить людину, призводить до приниження, морального занепаду, передчасного переходу смертельного рубежу. Він засуджує все, що руйнує красу і приносить страждання. «Я народився і жив для добра і любові», -- констатує письменник у своїх щоденникових записах. Свої гуманістичні погляди, власне ставлення до життя він втілив у прекрасних творах. Кіноповість «Україна в огні» визначає його ставлення до війни як великого лиха, що нищить найкращі людські якості та приносить безліч страждань.

Кіноповість «Україна в огні» -- один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки другої світової війни та й упродовж усієї своєї історії.

Саме Україна прийняла на себе перші удари загарбників після несподіваного нападу на Радянський Союз; найстрашніші і найбільші битви, відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданнях. Написана повість людиною, що пройшла по гарячих слідах війни, кіноповість передає глибоке душевне потрясіння Довженка всенародною трагедією.

Письменник дошукується причин зрадництва і говорить про них у прямих авторських зверненнях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: «У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі.

Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами.

Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. 1 ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії.

Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна» не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі».

Про таку ахіллесову п'яту українського народу знають навіть вороги. Німецький офіцер Ернст фон Крауз говорить своєму синові: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть з ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників...».

Війна підняла на ноги всю Україну. Тисячі біженців, перевалено жителів міст, їхали на схід. А селяни, прив'язані «тисячолітніми узами до землі», не могли всі виїхати, тому дивилися услід від'їжджаючим і говорили: «А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися!».

Ті, що їхали в тил, питали один одного: «Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають? -- Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців» ( ).

Так розколювалася нація зсередини, і Іде ще один із трагічних наслідків війни, який переживатиме народ ще довгі роки по війні. А з наближенням фронту іще більше поглибилася прірва між тими, хто їхав у тил, і тими, хто йшов чи залишався: «Пролітали вантажні машини різних снабів, зоєнторгів, управлінь, постачань. Холодні, злі шофери, здавалось, не. бачили нічого на дорозі.

Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених» ( ).

У своєму творі О.Доженко описав мужність українців у цій жорстокій та кривавій війні. «Як билися люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот розкрилися раптом в Вернигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти середини грізного німецького валу» ( ).

Отже, письменник у кіноповісті «Україна в огні» з переконливою прямотою і великою художньою майстерністю розкрив трагедію українського народу в найбільшій світовій війні. Висновок у читачів може бути лише один -- таке не повинно повторитися!

Головним, наскрізним у кіноповісті є велетенський, епічний образ України, сплюндрованої фашистами і більшовиками. Епітетами "кривава", "попалена", "розбита", "поруйнована", "обездолена в загравах пожеж" дано "портрет" нашої землі тих буремних літ.

Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях (які інколи так нагадують авторські звертання у "Слові о полку Ігоревім):

- О українська земле, як укривавилась ти!

Ріки кров'ю поналивано, озера слізьми та жалем.

Байраки й переправи трупом запалися...

- Світе мій убогий!

Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні?

Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю?

Горе розлилося по недобитих вокзалах ( ).

Звісно, Україна ? це передусім українці. Які вони? За повістю, працьовиті, винахідливі, терпеливі, співучі, мужні, сентиментальні"?"! ще, на жаль, понад трьохсотлітнє ярмо імперської Росії ..та більшовизму прищепило українцям синдром рабства.

Свій осуд фашизм у, протизаконної; аморальної суті окупації розкрито, головним чином, на образах офіцерів Ернста й Людвіга Краузів, батька і сина. Це ті з мільйонів зайд, що принесли на українську землю страшне горе. Старого Крауза Довженко називає "вовком з брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії", а сина його ? "расовим гітлерівським псом останньої формації, жорстокий, лихим" мерзотником, героєм шибениць, масових палійств і ґвалтувань".

Щоб викликати в читачів почуття зненависті до носії з коричневої чуми, письменник показує обох Краузів в "роботі": вони особисто розстрілюють невинних людей, на допитах завдають їм страшних тортур. Це садисти, руки яких по лікті в крові їхніх Жертв.

Ось такі негідники і катюги чотири роки чинили наругу над нашою Україною. Клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи, ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити ... плигали з розпачу в огонь услід за дітьми і згоряли в полум'ї страшного німецького суду" ( ).

Зміст зображеного в кіноповісті ? це жах війни, про який "не забудуть і потомки в віках", бо це таке горе, така наруга над українським народом, яка "лежить за межами обурення і відчаю".

Відразу виникає запитання, чи можна загоїти такі рани? Можна, бо народ, який "звик тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому", безсмертний. І свідчень цьому такий епізод: "Не догоріли ще пожари, а люди кинулися вже до роботи. Уже копалися в городах... діставали з вузликів насіння і з пристрастю садили в землю".

Таким чином, у кіноповісті пророчо передбачено ренесанс зраненої України. Хоча "національна гордість не виблискувала в наших книгах класової боротьби", але вона "засяє, та так засяє на весь добрий людський світ, що осліпнуть від заздрощів всі..." Це пророцтво здійснюється в нашому сьогоденні.

2.2 Доля окремої людини - це уособлення народної трагедії у Другій світовій війні в оповіданні М. Шолохова «Доля людини»

… І хотілося б думати, що Ця російська людина,

Людина незламної волі, Все здолає…

М. Шолохов

Єдине страждання - Бути самотнім

Габріель Марсель

Тема Другої світової війни знайшла своє достойне місце у творчості багатьох відомих майстрів слова. Один із них -- російський письменник Михайло Шолохов. Він був учасником найжорстокішої війни за всю історію людства. Перебуваючи серед солдатів, він почув одну історію, яку згодом опиав у своїй повісті «Доля людини».

Першого січня 1957 року в газеті "Правда" було опубліковано оповідання М. Шолохова "Доля людини", пронизане від початку до кінця світлим почуттям віри в росіянина, який "зможе все витерпіти, все подолати на своєму шляху, якщо до цього покличе його батьківщина " ( ).

У центрі оповідання - доля Андрія Соколова, який проніс через всі поневіряння і знегоди високе звання Людини.

До зустрічі з Соколовим Шолохов готує читача вже у вступі, малюючи "недобру пору бездоріжжя" на Дону в першу повоєнну весну. У зовнішньому вигляді героя письменник підкреслює "очі, немов присипані попелом, наповнені такою непереборною тугою, що стає ясно: людина сьорбнула "горя по ніздрі і вище".

І ось ця людина в пропаленим ватнику і латаних штанях буде розповідати випадковому зустрічному про сво «нескладне» життя. Композиційно історія Андрія Соколова розпадається на три частини: довоєнна, військова і повоєнна. І в кожній з них пронизливо звучать дві теми: гуманістична і трагічна.

Андрій Соколов 1900 року народження, тобто ровесник століття. Разом зі своєю країною пройшов він усі випробування: громадянська війна, голод. Але поступово життя його налагодилася:одружився, став батьком. Війна увірвалася в це щасливе життя "порядком з військкомату". Так входить в розповідь трагічна тема: прощання з Батьківщиною, сльози Ірини, її вигук: "Не побачимося ми з тобою більше на цьому світлі " ( ).

Чи не провоював і року, він потрапляє в оточення і полон. Вночі в церкві він знищує донощика, який вранці мав намір видати фашистам лейтенанта. З почуттям презирства простягає Соколов мародера-конвоїра чобіт так заодно й онучі. Андрій Соколов тікає з познаньського табору при першому ж зручному випадку. Його наздоганяють через сорок кілометрів німці на мотоциклах: "Спершу самі били в повну волю, а потім нацькували на мене собак, і з мене тільки шкіра з м'ясом полетіла клаптями" ( ).

Автор звертає увагу на те, що героїзм Соколова має національні традиції: "Щоб я, російський солдат, та став пити за перемогу німецької зброї?!" Соколов погоджується випити склянку горілки "за свою погибель і позбавлення від мук", але не бере закуску: "Захотілося мені їм, клятим, показати, що хоч я і з голоду пропадаю, але давитися їхньої подачкою не збираюся, що у мене є своє, російське гідність і гордість і що в худобу вони мене не перетворили, як не старалися" ( ). Соколов і вижити щось хотів не стільки для себе, скільки для сім'ї.

Мільйони людей загинули під час війни в концтаборах. Шолохов звертає увагу на солідарність полонених, коли у церкві німці відбирали "шкідливих їм людей". З двохсот з гаком людей ніхто не видав командирів і комуністів.

Соколов - відважна людина, що не втрачає самовладання. Морально він переграє противника.

Шолохов малює Соколова непересічною людиною, шляхетним і людяним. Така ж непересічність і в його сина. Про його природного математичної обдарованості писали навіть в центральній газеті.

Людяність Соколова проявилася і в усиновленні сироти Ванюши.

Адже і після громадянської війни Андрій одружується на сироті, вихованій у дитячому будинку. Убитий горем після звістки про загибель сім'ї, Соколов, отримавши звістку від сина, мріє оженити сина і жити при молодих, теслярувати та онучат няньчити.

Життєвий подвиг Соколова тривалий, а не разовий. Такий подвиг найважчий. Андрій постійно усвідомлює відповідальність за долю Батьківщини.

В оповіданні М. Шолохова висвітлені два аспекти війни: горе солдата, який втратив притулок і сім'ю, і мужність солдата в німецькому полоні. Випробування не зломили Соколова. Оптимізм героя оповідання залишає глибокий слід в душі читача на все життя і служить моральним прикладом.

Життя Андрія Соколова постійно вимагала від нього вольових зусиль. Йому доводилося навіть наймитувати. У перший раз він залишився один, коли вся сім'я загинула від голоду. А він воював і дуже хотів вижити не заради себе, а заради сім'ї. Андрій Соколов є частинкою свого народу. Ось як описується табірний епізод: "Попрощався я з товаришами, всі вони знали, що на смерть йду, зітхнув і пішов. Іду по табірному двору, на зірки позираю, прощаюся з ними, думаю: "От і відмучився ти, Андрій Соколов, а по-табірному - номер триста тридцять перший". Що-то жалко стало Іринку і діточок, а потім шкода ця вщухла, і став я збиратися духом, щоб глянути в дірку пістолета безстрашно, як і личить солдатові, щоб вороги не побачили в останню мою хвилину, що мені з життям розлучатися все-таки важко ...

Образ Ванюшки в розповіді з'являється разом з образом Андрія Соколова. Автор не одразу подає портретну характеристику хлопчика. Шолохов виділяє окремі деталі в портреті Ванюшки - хлопчика років п'яти-шести. Спочатку він виділяє «рожеву холодну ручку», а потім «очі, світлі, наче небо». Портрет Ванюшки у творі різко протиставлений образу Андрія Соколова.

Ще одним яскравим персонажем є образ Ірини. Вона росла і виховувалась у дитячому домі. Ірина була «смирная, веселая, угодливая и умница». «Андрей очень хорошо о ней отзывается: «Хорошая попалась мне девка!»

В розповіді поступово вимальовується образ автора. Ми бачимо, Що він любить життя, природу, весну. Автор був учасником війни. Він дуже уважний до людей. Переживає автор не менш, ніж Андрій, «з важкою тугою» дивився він на людей, що йдуть. У кінці розповіді спостерігаємо, як по його щоці потекла «жгучая и скупая мужская слеза».

Висновки до 2 розділу