Роман "451° за Фаренгейтом" Рея Бредбері

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Ми живемо на початку XXI століття. Світ з головою поринув у науково-технічний прогрес. Ті речі, які ще пів століття тому здавались чимось нереальним, зараз повністю заполонили наше життя. Але попри все кожна нація і народ намагається зберегти свою культурну спадщину. Одним із способів збереження є пам'ять, а ще книги. Вони немов конденсат людської пам'яті, розуму. Саме на сторінках книг оживають різні цивілізації, казкові герої, незвичайні пригоди. Михайло Булгаков у своєму романі «Майстер і Маргарита» писав: «Рукописи не горять!» Звичайно, це була метафора, але за її допомогою письменник хотів наголосити на вічності друкованого чи писаного слова.

Років 30 тому назад, люди масово скуповували книги. Вони поповнювали свої бібліотеки, вишукували рідкісні і заборонені видання, а потім просто ставили їх на полички, можливо, так і ніколи не відкриваючи. А ще раніше, власна бібліотека в домі означала не тільки освіченість людей, а їхню заможність і приналежність до вищого класу. Зараз, в більшості, ми надаємо перевагу електронним варіантам книг. Вони зручніші у використанні, та й набагато дешевше скачати книгу з інтернету, а ніж придбати її в книгарні. На превеликий жаль моє покоління все частіше і частіше відмовляється від книги взагалі. Люди дедалі частіше заповнюють своє життя всяким непотребом. Просту звичку почитати перед сном, у більшості давно витіснили телебачення та інтернет. Невже у майбутньому ми категорично відмовимося від друкованої на папері книги?

Саме звідси випливає актуальність проблеми, яка зумовила вибір теми, адже мало хто задумується над теперішнім, минулим, майбутнім. Більшість з нас просто живе одним днем, однією миттю. Ми віримо в різні пророцтва і беззаперечно довіряємо всьому, що пропонують нам засоби масової інформації. Великим щастям є те, що люди можуть вільно висловлювати свою думку, не боятися утисків влади. Але так було не завжди, і хто знає як довго ще триватиме свобода слова в нашій країні, у всьому світі. Наприклад, американський письменник Рей Бредбері був першим із фантастів, хто забив на сполох, щодо згубних наслідків науково-технічного прогресу. Творчий шлях цього письменника є об'єктом даної роботи. В його творах звучить мотив про самоцінності особистості, про недопустимість утисків людини технізованим суспільством, підміну живого бездушним організмом. Бредбері передбачає небезпеку у розпаді людських зв'язків, у відторгненні особистості, у відсутності наступності поколінь і в запереченні досвіду нагромадженого ним. Фантастика Бредбері в деякій мірі завжди сумна, тому що вона проникнута усвідомленням неминучості втрат на тому важкому шляху, який проходить людство.

Один із найбільших творів Бредбері - це роман «451° за Фаренгейтом». Цей твір є предметом дослідження курсової роботи. Свого часу роман приніс авторові славу та визнання і продовжує захоплювати мільйони читачів своїм глибоким змістом. Книга була написана у 1953 році. Багато речей, які здавались неможливими, вже через 20 років після виходу роману стали в США беззаперечною реальністю. Америка в середині XX століття постала перед світом, як єдина країна, яка наважилася використовувати атомну бомбу. Після закінчення Другої світової війни Вашингтон поклав початок холодній війні. Весь той час швидкими темпами росла в США - і продовжує рости - міць воєнно-промислового комплексу. В роки маккартизму прогресивних американських письменників залишали всякого заробітку, саджали в тюрми, штовхали на самогубство. Великою заслугою Бредбері в той час було те, що він насмілився сказати своїм «фантастичним» романом про прояви деяких типових явищ американської сучасності (хоча багато хто з читачів вирішив, що він пише про щось анекдотично неправдоподібне, таке, що немає ніякого відношення до сучасності). В романі чітко зображується перемога в США найтемніших сил, сил фашизму, і логіка подій приводить головного героя до активної боротьби з суспільним злом.

Метою цієї курсової роботи є визначення жанрової своєрідності твору «451° за Фаренгейтом» Рея Бредбері. Потрібно доказати приналежність цього твору до такого жанру, як наукова фантастика, а ще доказати, що цей роман є антиутопією, визначити проблематику даного твору та його актуальність сьогодні.

роман фаренгейт антиутопія сюжет

1. Рей Дуглас Бредбері: Людина - це машина часу

1.1 Живі машини часу, або історія про те, як Бредбері став Бредбері

Народився 22 серпня 1920 року в шпиталі на вулиці Сент-Джеймс-стріт 11, в місті Уокіган, штат Ілінойс. Повне ім'я - Реймонд Дуглас (друге ім'я на честь знаменитого актора Дугласа Фербенкса). Дід та прадід Рея, нащадки першопоселенців - англійців, прибувших до Америки в 1630 році. Його мати за національністю була шведкою, тому він має повне право вважати себе нащадком вікінгів. З матір'ю, Марі Естер Моберг, в хлопчика завжди було повне взаєморозуміння. А от щодо батька, Леонарда Сполдінг Бредбері, то між ними завжди була певна емоційна відстань. Пізнішу, вже коли Рей подорослішає, їх відносини налагодяться, і тоді в збірці «Ліки від меланхолії» з'явиться незвичайна посвята: «Моєму татові, чия любов, хоч і запізніла, так радісно мене здивувала.»

З раннього дитинства Рей ріс в атмосфері великої, дружної сім'ї. Саме завдяки цьому був написаний роман «Кульбабове вино» і пов'язаний з ним спільними героями цикл оповідань. Взагалі з дитинства Бредбері багато що перейшло в літературу, велика кількість його творів присвячена родичам. Наприклад, книга «Ліки від меланхолії» присвячена батьку, а збірник віршів «Коли слони останній раз в подвір'ї квітли» він наділив такою присвятою: «Ця книга - в пам'ять моєї бабці Мінні Девіс Бредбері, і мого дідуся Семюела Хінкстона Бредбері, і мого брата Семюела, і сестри Елізабет. Всі вони давно померли, але я і зараз їх пам'ятаю». Часто він вставляє їх імена в свої оповідання. Спогадами про родину також навіяні оповідання з циклу про чарівне сімейство (реально існуючий дядько Ейнар).

Багато творів Бредбері були присвячені саме дитинству. Здається, він ніколи не переставав гратися з цим світом. Але попри все його уяву досить таки часто тривожили дитячі страхи. В ранньому автобіографічному есе він писав: «Серед моїх перших спогадів є такі: я піднімаюся вночі сходами і бачу жахливе чудовисько, яке чатує на мене на передостанній сходинці. Я викрикую і біжу що є сили до мами. Потім ми піднімаємося сходами разом з нею. Чудовисько все таки ховається. Але мамі так і не вдається його побачити. Час від часу було навіть прикро, що їй не вистачає уяви… Протягом перших десяти років мого життя привиди, скелети та інші дитячі страхи постійно мешкали в моїй голові.»

Але в цій голові мешкали не лише дитячі страхи. З раннього дитинства Рей була непереборна жага до чарівного вимислу. Він немов зачарований слухав, як мама читала йому «Чарівника з країни Оз», і з точно з таким захопленням слухав тітку, яка замість казок надавала перевагу розповідям Едгара По. Дорослі брали його в кіно, де він дивився «Привид опери» та «Загублений світ». Одного разу він випадково потрапив на виступ ілюзіоніста Блекстона. Магія справила на нього незабутнє враження. Він захотів стати фокусником.

В 1928 році (в тому самому, що через багато років стане чарівним роком «Кульбабового вина») внутрішній світ восьмирічного Рея перевернувся з ніг на голову раз і назавжди, зовсім випадково йому до рук потрапив випуск «Amazing Stories Quarterly» - товстого щоквартального журналу фантастики. На яскраво-жовтій обкладинці обкладинці були зображені велетенські, заввишки два метри, червоні мурахи, які переслідували людину. Обкладинка обіцяла неймовірні пригоди, вона пробуджувала в душі людини відчуття дива. З цього моменту все немов стало на свої місця, і життя Рея рушило в суворо визначеному напрямку. Хоча в той момент він про це ще навіть не догадувався…

Сім'я Бредбері за дитинство і юність Рея кілька разів переїжджала. Вперше у 1932 році наслідки Великої Депресії змусили сім'ю Бредбері переїхати з Іллінойсу в Аризону. За день до від'їзду Рей знову потрапив під вплив магії. Містер Електрико, ілюзіоніст з бродячого цирку, який розіклав шатро на березі озера Мічиган, сказав хлопчику, що впізнає в ньому свого давнього товариша, який загинув у 1918 році в Арденнах. За словами чарівника, Рей успадкував його душу. Ці слова були сказані не на виставі, а в той момент коли фокусник просто розмовляв хлопчаком. Сам Бредбері, навіть через багато років, свято вірить у те, що саме завдяки зустрічі з Містером Електрико він почав писати.

Через два роки, у 1934 році, важка доля і Депресія змушують сім'ю знову переїздити. В кінці кінців вона облаштовується в Лос-Анджелесі, але остаточно Уокіган не покидає. В Каліфорнії було можливим майже все… Якось, одного разу, Рей заїхав на роликах в Голівуд, а приїхав додому а лімузині колишньої кінозірки і майбутньої королеви голлівудських пліток Луелли Парсонс. Бредбері гарно вчиться в школі, але грошей на подальшу освіту немає. Колись пізніше він напише есе, про те, як він вчився в бібліотеках… В біографіях Бредбері написано: освіта середня, з 1943 року - професійний письменник.

Рей працює продавцем газет, а вільний час присвячує самовдосконаленню. Він стає членом «Ліги наукових фантастів».

В 1942 році вже починає жити на «письменницькі» гроші. 1947 рік стає переламним в житті Бредбері - він одружується на продавщиці з книжкового магазину - Меггі Маклюр.

Але напевне піком життя Рея стають 50-53 роки, коли два його твори - «Марсіанські хроніки» і «451 градус за Фаренгейтом» виходять в друк. Починається інше життя - тридцятитрьохрічний Рей Дуглас Бредбері стає всесвітньо відомим.

Можна хіба що додати, що зараз Бредбері живе в Лос-Анджелесі, і в свої 81 досі боїться літаків і машин. Доктор літератури коледжу Уітье (Каліфорнія). Досі плідно працює і далі дивує світ талантом, дитячою душею, правдивістю… Якщо в нього запитати чи боїться він смерті, то письменник із впевненістю відповість: «Ні! Я маю чотирьох дочок і вісім онуків. Моя душа житиме в них. Напевне, це і є безсмертя. Це єдине безсмертя, яке мене турбує.»

1.2 Безумний всесвіт Рея Бредбері

Навіть у його 91 рік є щось хлопчаче в Реї Бредбері. Він аж променить від надміру енергії, майже завжди ходить в шортах, а у його домівках повно іграшок - від статечної фігури Булвінкля на цокольному поверсі його лос-анджелеського будинку, до триметрового динозавра, що розташувався на його власному ліжку в його заміській схованці. Бредбері кохається також і в більших іграшках. Наприклад, космічних кораблях (справжніх) і марсіянах (уявних). Його сивина й усміхнене, рум'яне обличчя заважають сприймати його серйозно. Аж ось він починає говорити, і ти розумієш, що перед тобою - великий допитливий розум, який охоплює всю галактику. Його твори подібним чином збивають людей з пантелику.

Ранню творчість Рея Бредбері просто не помітили - зрештою, це була наукова фантастика і тому до неї ставилися зневажливо, як і до коміксів або любовних романів. Марсіанські хроніки, Кульбабове вино, 451° за Фаренгейтом, Ілюстрована людина та інші твори Бредбері вийшли в часи, коли наукова фантастика вважалась заняттям для дешевих писак з претензією на письменників, які марнують час, нудотно фантазуючи про всякі технічні штукенції і причандали. Проте Бредбері - не зануда. Його проза підноситься до рівня справжньої літератури; він заселяє свої розповіді привабливими персонажами і хитрими вигадками. До того ж, він започаткував полемічні теми і першим поставив в науковій фантастиці складні запитання, які раніше були в межах компетенції лише серйозних новелістів. Сьогодні, в епоху Зоряних подорожей та Х файлів, важко уявити життя без Бредбері. На додачу до своїх книжок, він написав понад 500 оповідань і створив сотні телепостановок, а також театральні вистави, опери, есе, документалістику і сценарій до фільму Мобі Дік. Він читав, ще зовсім недавно, по 50 лекцій на рік і цікавиться найрізноманітнішими сферами знання - від науки про космос до міського управління. Не знаєте, як покласти край масовому переселенню мешканців свого міста? Бредбері може запропонувати швидке вирішення проблеми. Ваш торгівельний комплекс перестають відвідувати покупці? Бредбері навчить, як повернути їх назад. Дісней при створенні Іпкоту звертався до нього за допомогою, а НАСА запрошувала на мис Канаверал, читати лекції космонавтам. Проте твори Бредбері не часто обговорюються в часописах Нью-Йорк Таймс, Нью-Йоркер, Атлантік або в якомусь іншому інтелігентському виданні. Пуристи від наукової фантастики глузують з його поетичних спроб і метафоричної уяви. Але щоранку, прокинувшись, він безстрашно прямує до друкарської машинки (комп'ютери, скаржиться він, працюють занадто тихо); ця звичка бере свій початок з часів, коли він підлітком жив у Лос-Анджелесі.

В 1934 році через Велику депресію батько Бредбері став безробітним і переїхав з сім'єю з Уокеґана, що в штаті Іллінойс, до Лос-Анджелеса, де знайшов постійну роботу і помешкання в самісінькому Голівуді. Це було чарівне літо для чотирнадцятирічного Рея, який на роликах їздив циганити автографи у кінозірок, на прем'єри фільмів і на прохідні кіностудій. Він був рішуче налаштований увірватися в шоу бізнес і чіплявся до Джорджа Бьорнса («Бьорнс і Ален» - американський сімейний комедійний дует, який більше трьох десятиліть був популярним на естраді, в радіовиставах, художніх фільмах і на телебаченні) так настирливо, що той врешті використав дещо з його писань у віньєтках - коротеньких оповідках, якими завершувались радіопередачі «Бьорнс та Ален». Грошей для навчання в коледжі він не мав і три роки після закінчення школи продавав газети, кожну вільну хвилину проводячи в бібліотеці або продивляючись книжки в місцевих книгарнях. А ще він брав уроки красного письма і опублікував перше оповідання (за нього він отримав 13 доларів 75 центів). Власний творчий стиль він знайшов у двадцять два роки, коли написав оповідання «Озеро», - це додало йому впевненості, щоб цілком віддатися творчості. Під час іншого такого приступу впевненості, він запросив на каву молоденьку продавщицю з книгарні. Окрім Меґґі він більше ні з ким не зустрічався і 1947 року вони одружилися.

Декілька років поспіль він животів на гонорари за оповідання, опубліковані в часописах, поки марсіанською темою не влучив у десятку. Його перший роман, Марсіанські хроніки, вийшов 1950 року Український переклад Олександра Тереха (1962) був першим виданням Рея Бредбері на теренах СРСР. (він і досі користується попитом) і був високо оцінений у впливовому огляді маститого Крістофера Ішервуда за метафоричність і відсутність традиційних технологічних подробиць, властивих більшості науково-фантастичних творів. Незважаючи на похвалу Ішервуда, Марсіанські хроніки створили Бредбері репутацію наукового фантаста, водночас долучивши його до товариства високоталановитих Роберта Гайнлайна, Айзека Азімова і Артура Кларка, котрі намагалися привнести в цей жанр фантазію і респектабельність.

Наступна книжка зробила його популярним письменником - Ілюстрована людина (1951) є похмурим зображенням буквально вивернутого навиворіт чоловіка. 1953 року він видав свій, на думку багатьох, найцікавіший роман, 451° за Фаренгейтом (Українською переклав Євген Крижевич). Назва пов'язана з температурою, за якої горять книжки, а сам твір є історією про тоталітарне суспільство, в якому книжки заборонені. Роман став своєчасним застереженням проти антикомуністичної істерії, яка охопила США. (Коли Голлівудська Десятка потрапила до в'язниці за відмову дати свідчення перед Комітетом Конгресу з антиамериканської діяльності Десять голлівудських кіно продюсерів, режисерів і сценаристів, які в жовтні 1947 року відмовилися відповідати Комітету Конгресу США щодо своєї можливої причетності до діяльності комуністичної партії США., Бредбері був серед тих небагатьох сценаристів, хто підняв голос проти присяги на вірність, якої вимагали від членів Гільдії.)

Бредбері пережив «найгірші шість місяців в житті» після того, як погодився написати для Джона Гюстона сценарій Мобі Діка. Про це тяжке випробування він докладно розповідає в спогадах під назвою Зелені тіні, білий кит, що вийшли 1992 року. Після його вельми невдалої спроби переробити «451° за Фаренгейтом» для театральної постановки з Чарлзом Лафтоном. Франсуа Трюффо зробив за цим романом кінофільм, що став і художньою, і комерційною невдачею. Проте Бредбері створив власний фільм, Це прийшло із космосу, який серед усіх науково-фантастичних фільмів вважається одним із найавторитетніших. Жовтневий край - це збірка оповідань, від яких робиться моторошно, в той час, як «Кульбабове вино» є спогадами про його юначі прозріння. Популярність Бредбері різко зросла в час буму на наукову фантастику після пуску першого штучного супутника; а коли в 1976 році на Марс сів Вікінг, запущений НАСА, Бредбері проголосили пророком космічної ери. Разом із його збіркою двадцяти нових оповідань, Швидше за погляд (решта 500 чекають доопрацювання для перевидання), на його рахунку загалом є 29 виданих книжок і два томи есе; але сьогодні він працює більше, аніж будь-коли. До того ж, він пише більшість сценаріїв для півгодинних серій щотижневого «Театру Рея Бредбері» на телеканалі наукової фантастики.

Один із журналістів, якого відправили взяти інтерв'ю розповідає: «Коли я під'їхав до цього невеличкого будинку, побудованого сорок років тому у відлюдному лос-анджелеському передмісті, Бредбері стояв на веранді, лементуючи, що вчора ввечері вкрали новісінький автомобіль його дружини, який стояв «просто перед домом!». Бредбері - один із нечисленних мешканців Лос-Анджелеса, який ніколи не водив автомобіля. Дружина Меґґі зазначила, що автомобіль застрахований, а коли й це його не заспокоїло, підсунула йому повну миску кукурудзяних баранців - першу з черги. Це спрацювало, і незабаром він перетворився на чудового оповідача. Під час наших щоденних розмов протягом тижня з полудня до сутінок, спокійні спогади перемежалися несподіваними емоційними вибухами, коли розмова торкалася котрогось з його болючих мозолів - Лос-Анджелеса, політики, цензури, освітян, бюрократів чи автомобілів. Він завжди висловлюється різко і часто є політично некоректним, але, незважаючи на можливу непопулярність своїх поглядів, він нечасто відмовляється від них. Коли він згадував про логічні рішення, що їх він пропонував у численних есе і лекціях, я міг би пояснити його популярність - він настільки щиро захоплюється, що нагадує непосидючу дитину - великого, перерослого хлопчака, в якому багато залишилося від тих часів, коли він на роликах під'їхав до Олівера Гарді за автографом. Він сяяв, коли підписував мій зачитаний примірник Кульбабового вина із загнутими сторінками, який я маю з десяти років.»

1.3 Жанрова різноманітність творів Рея Бредбері

Різні аспекти творчості Рея Бредбері досліджувались у працях зарубіжних, насамперед американських критиків (Ф. Дітц, Р. Кірк, У. Макнелі, У. Майєрс, Д. Моген, А.Дж. Стапл, Аніта Т. Саліван, Д. Вет, Гарі К. Вулф, Уейн Джонсон, Дж. Френк), а також українськими та російськими літературознавцями у статтях і монографіях (Н. Пальцев, В. Варжапетян, М. Кисельова, О. Романова, В. Гаков, Ю. Серенков, Ю. Каньков, М. Ковальова, Ю. Кораткевич, В. Новікова, О. Артемова). Переважна більшість досліджень здійснювались на матеріалі відомих творів Рея Бредбері «Марсіанські хроніки» (1950) (У. Макнелі, А.Дж. Стапл) і «451 є за Фаренгейтом» (1953) (М. І. Кисєльова, І. Шліонська, Ф. Дітц, У. Майєрс).

Ранні (в основному, «страшні») оповідання Бредбері склали збірник «Темний карнавал» (1947), частина їх увійшла в збірник «Жовтнева країна» (1955). Контрастом похмурим новелам, серед котрих виділяються: «Вітер», «Карлик», «Коса», «Маленький вбивця», «Вогненний стовп», «Урочна година», «Електростанція», служать світлі оповідання з циклу про чарівне сімейство: «Дядько Ейнар», «Квітневі чари», «Повернення додому». До теми інфернального Зла (зображується в поетичному образі «людей осені»), протистояти якому можуть лише знання і невинний дитячий сміх, Бредбері повернувся в одній з кращих своїх книг, похмурій «карнавальній» феєрії «Щось страшне насувається». Дія її розвивається в заштатному американському містечку, куди прибуває зловіщий власник «смертельних атракціонів» зі своєю свитою; ім'я власника - Dark (Темрява) - не залишає сумнівів в намірах останнього; а проти Зла виступають улюблені герої Бредбері - підлітки і батько одного з них, міський бібліотекар.

Всесвітня слава прийшла до Бредбері після публікації збірників, пов'язаних між собою новел про завоювання Марса, «Марсіанські хроніки». Умовна форма хронік ніяк не зв'язує фантазію автора (як і останні наукові дані про Марс), ведучого поетичну розповідь про руйнацію двох культур, яка почалася з ксенофобії та взаємного нерозуміння; про трагічну загибель мешканців Марса в результаті занесеної землянами епідемії; про «першопрохідну» діяльність зневажливих до чужої культури американців; про загибель в результаті атомної війни залишеної ними на Землі цивілізації; про новий старт цієї цивілізації на пустій планеті-сусідці. Велика кількість новел з циклу - наприклад, «Буде лагідний дощ», в якій лаконічно показаний ідіотизм технологічної цивілізації у відсутність тих, хто її створив, - стали класикою НФ. Особливий інтерес викликають новела «Ешер 2» і оповідання «Вигнанки»; в них автор встає на захист літератури, мистецтва, фантазії, дива, над якими занесений цензорський ніж раціоналіста. До «марсіанського» циклу відносяться також окремі оповідання: «Бетономішалка», «Були вони смуглі і золотоокі», «Суничне віконечко», «Синя пляшка», «Посмішка».

Однак талант Бредбері-письменника з найбільшою силою проявляється в жанрі новели; сотні написаних ним оповідань включені в такі збірки як: «Людина в картинках», «Золоті яблука Сонця», «Ліки від меланхолії», «Р - значить ракета», «Машини щастя», «Найкраще у Бредбері», «К - значить космос», «Я співаю тіло електричне», «Після півночі», «Духи назавжди», «Казки про динозаврів», «Тойнбі», «Класичні історії» та» Класичні історії 2».

Багато оповідань присвячені дітям; Бредбері не ідеалізує їх, а намагається показати обидві їх сторони, добру і злу. В класичному оповіданні «Вельд» діти є маленькими потворами, які не зупиняться перед вбивством батьків заради можливості і далі дивитися в «телекоробку» майбутнього. Дитяча жорстокість проявляється також в оповіданнях «Дитячий майданчик» та «Все літо в один день»; в останньому - як і в оповіданні «Нескінченний дощ» - події розгортаються на вічно дощовій Венері. Навпаки, віра в дітей, любов і гуманізм пронизують інші оповідання такі як: «Канікули», «Берег на заході, «Привіт і прощавай», «Хлопчик-невидимка», «Ракета», «Подарунок», «Про тіло електричне я співаю». Парадоксальній долі малюка зі світу інших вимірів присвячене оповідання «Дитина завтра». Дітям присвячені також ліричні мініатюри - «Озеро» і «Подарунок».

В багатьох оповіданнях Бредбері виглядає пристрасним «космістом», зоряним романтиком, який сприймає сущу космічну експансію людства швидше як поетичний символ (біблійний Новий Заповіт або перейнятий з американської історії Фронтир). Пафосом першопрохідництва проникнуті оповідання: «Ікар Монгольф'є Райт», «Кінець початкової пори», «Космонавт», «Золоті яблука Сонця». Разом з тим освоєння космосу може закінчитись драматично. Звичайний метеорит перериває життя героїв «Калейдоскопа»; в оповіданні «Тут можуть водитися тигри» «жива» планета має оборонятись від апетитів землян; на далеких планетах їх також можуть підстерігати автоматичне «Мертве місто» і чужа кривава історія, «Сплячий в Армагедоні».

В гострому памфлеті «Вітер з Геттісберга» вбивця здійснює замах на робота - копію Авраама Лінкольна; а в «Пішоході» людину арештовують тільки за те, що вона вирішила вночі прогулятися пішки. Подорожам в часі присвячені: класичне оповідання «І грянув грім» герой якого, роздушив метелика в доісторичному минулому, трагічно і невідворотно змінив власне теперішнє; «Про скитання вічні і про Землю»: американський письменник початку століття Томас Вулф за мить до смерті перенесений в майбутнє, де йому немає рівних. Неможливість торгувати чудом, «відкритість» його тільки для безсрібників розуміють герої «Диковинного дива». Одна з найбільш трагічних новел Бредбері - «Ревун», в якій останній хто залишився в океані викопний ящур пливе на поклик маяка, бачачи в ньому раптово знайденого родича…

Іншою значною книгою Бредбері став роман-антиутопія «451 є за Фаренгейтом». Тема захисту культури від американського прагматизму доведена в романі, побудованому на класичних прикладах Замятіна, О. Хакслі и Д. Оруелла, до логічного кошмару: в світі майбутнього пожежні-карателі спалюють книги, визнані шкідливими всі до одної і замінені в побуті «говорючими стінами». Фіналом світу, що спалює Книгу, стає ядерна війна, а вцілілі в лісах дисиденти-вигнанці («люди-книги») зберігають догораючу свічу знання, вивчивши всі заборонені книги напам'ять. Цій же темі присвячене оповідання «Фенікс».

Талант Рея Бредбері незвичайний і багатогранний. В кожному з його героїв він сам - немолода вже людина з душею дитини…

2. Розкриття ключових проблем роману «451° за Фаренгейтом»

2.1 «…Звичайна людина може побачити на власні очі хіба що один відсоток з того, що шукає, а решту дев'яносто дев'ять спізнає завдяки книжкам» «451° за Фаренгейтом»

Рей Дуглас Бредбері - відомий американський письменник-фантаст. Здається, він ніби з жахом зазирає в майбутнє, бо зневірився в цивілізації. Більшість його оповідань огорнена сумом. Майбутнє уявляється письменнику в темних тонах. Особливо чітко це зображено у романі «451° за Фаренгейтом». Роман-антиутопія вперше побачив світ у 1953. Цей роман Рей Бредбері надрукував на взятій напрокат у громадській бібліотеці друкарській машинці на основі рукописних заміток. Скорочений до новели роман був надрукований в журналі «Galaxy Science Fiction» у 1951 році. 1954 року роман був надрукований частинами в перших числах журналу «Playboy».

І сьогодні роман цілком актуальний, влучно зображує сучасні тенденції та психологічні особливості особи в споживацькому суспільстві.

Філософська концепція автора проявляється в романі не тільки через символіку та інтерпретацію духовних традицій, а й, що дуже суттєво, через світопізнавальне кредо героїв. У певному плані книга представляє собою діалог, або дискусію, в якій кожен з учасників-персонаж прагне відстояти своє бачення життя, своє «я». Кожен герой проповідує власне «віроучення», будучи в якійсь мірі пророком і претендуючи на роль духовного вчителя для Монтега, а в особі Монтега - для всього бентежного, спраглого докопатися до сенсу життя людства. Таким чином, можна розділити всіх діючих осіб книги на дві групи: перша - виразники «офіційної» ідеології, які вважають небезпечним всякого роду інакомислення: Бітті, дружина Монтега Мілдред, її подруги; друга - так звані «дисиденти» - Клариса, Фабер, Гренджер. Гай Монтег за образом свого мислення знаходиться десь між ними спочатку ближче до перших, потім - до других.

Кожен з персонажів виступає на сцені зі своїм монологом, послідовно підштовхуючи головного героя до вироблення власного кредо. Він мучиться сумнівами: чи треба прислухатися до світу, як Клариса, або залишитися до нього байдужим, як Мілдред? Чи треба змиритися з необхідністю знищення всього того, що виходить за рамки масового рівня культури, як вважає Бітті, або намагатися зберігати моральні та культурні цінності, як пропонує Фабер? Всі ці люди залишають незгладимий слід у душі Монтега, спілкування з ними сприяє формуванню його світогляду.

Але персонажів-наставників слід розглядати не тільки в сюжетному контексті. Адже роман Бредбері - це ще й філософська алегорія. Герої-філософи потрібні йому, щоб з їх допомогою висловити ту чи іншу точку зору. З їх допомогою письменник розмірковує про долю світу, про культуру, про загальнолюдські проблеми. І, слід відзначити, навіть в рамках єдиної ідеології форма філософського мислення героїв книги аж ніяк не одна і та ж.

Клариса сприймає життя безпосередньо, емпірично, її оцінки - здебільшого прямі висновки з її особистого, практичного досвіду: «…Я все-таки люблю спостерігати за людьми. Іноді я цілий день їжджу в метро, дивлюся на людей, прислухаюсь до їхніх розмов. Мені хочеться знати, хто вони, чого хочуть, куди їдуть».

Мілдред - завжди готова прийняти точку зору більшості. Її філософія - це філософія натовпу. У неї немає особистої думки, вона не може аргументовано обґрунтувати правильність або неправильність тієї або іншої дії. Вона мислить штампами, як і її приятельки місіс Фелпс і місіс Бауелс, що з'являються в одному з епізодів. Зовсім інша річ - брандмейстер Бітті. Він знає, про що говорить. І він, мабуть, найбільш складна і чи не найтрагічніша постать в книзі: адже він сам змушує Монтега вбити його. Недарма Фабер підозрює, що Бітті - їх однодумець. Бітті розумний, він здатний самостійно мислити, він говорить переконливо, з більшістю аргументів. І все ж його монолог біля ліжка людини, яка переживає духовну кризу (після спалення живої жінки в будинку разом з книгами) Монтега двозначний: з одного боку, він виправдовує знищення культурних цінностей, з іншого - висловлює скептичне ставлення до масової культури: «Журнали перетворились в різновид ванільного сиропу. Книги - в підсолоджені помиї… Але читач добре знав, що йому потрібно, і, кружляючи у вихорі веселощів, він залишив собі комікси. Ну і, розуміється, еротичні журнали… Тепер, завдяки їм ви можете завжди бути щасливі: читайте собі на здоров'я комікси, різні там любовні сповіді і торгово-рекламні видання».

Бітті цілком усвідомлює, до чого котиться їхній світ. Але, розуміючи неправильність цього шляху, він все-таки робить вибір - пристосуватися, стати таким, як усі. І тільки коли вже нічого не виправити, він розуміє свою помилку і вмирає, тому що у нього немає іншого виходу: ні повернути назад, ні йти вперед він не може.

Фабер в оповіданні грає роль критика. Він чинить опір існуючій Системі по-своєму: зовні ведучи такий же спосіб життя, як усі, а наодинці з собою залишаючись «старомодним» університетським професором. Його промови часом здаються навіть зайво пихатими, він любить вчити, наставляти, він схильний навіть бурчати. Але і Фабер іноді відчуває себе безпорадним: «…При всіх моїх знаннях і скептицизмі я ніколи не знаходив у собі сили вступити в суперечку з симфонічним оркестром із сотні інструментів, який ревів на мене з кольорового та об'ємного екрану наших жахливих віталень… Сумнівно, щоб один глибокий старий і один зневірений пожежник могли щось змінити тепер, коли справа зайшла вже так далеко…». Це скоріше пасивна ідеологія, філософія критики, а не дії.

Активні мислителі - «люди-книги». Їх устами говорить Гренджер: «…За ці двадцять або більше років ми створили щось на кшталт організації та намітили план дій». Їх філософія - це філософія дії, вони заучують напам'ять зміст книг, тримають зв'язок один з одним і розробляють принципи, нехай і утопічні, на яких буде побудовано нове, посттехнократичне суспільство. Міркування вони підкріплюють вчинками.

Власне, зустріч з кожним з «вчителів» для Монтега співвідноситься з одним з етапів його духовного розвитку. Спілкування з Клариса пробуджує в ньому сумнів у правильність життєвого вибору, з Мілдред і її подругами - відкриває очі на порожнечу його існування, з Бітті - дає розуміння причин духовної кризи в суспільстві, з Фабер - дозволяє назвати нарешті речі своїми іменами, з Грейнджер і його однодумцями - допомагає визначити своє життєве призначення. Кожен з цих персонажів є, таким чином, в якомусь сенсі частина самого Гая Монтега, дзеркало його філософських роздумів.

Місце, яке займає роман «451° за Фаренгейтом» в літературі, безпосередньо пов'язане з його основними філософськими ідеями. Саме з цієї точки зору традиційними розглядають його критики. Один з авторів виданого в США збірника статей про Рея Бредбері Дж. Уатт називає цей твір «оригінальним зразком жанру» роману-застереження» і» єдиною великою символічною антиутопією нашого часу», А.І. Мірліс у своїй дисертації «Сучасна науково-фантастична література» - «соціальним романом у формі наукової фантастики». А Н. Пальців в передмові до одного зі збірок Бредбері російською мовою пише, що «американському учневі британських антиутопістів вдалося подарувати своїм читачам щось принципово нове: ліричну антиутопію, в рамках якої найважливішим каталізатором кризового стану суспільства виступало стан душ, емоційна збентеженість його членів».

Нас цікавить передусім філософський підтекст роману. І з цієї позиції можна назвати його не тільки літератур-літературних або соціальної антиутопією, а й філософським романом про долю нашої культури і цивілізації, порівняльним за своїм значенням з «Занепад Європи» О. Шпенглера. Це спроба осмислити глобальні соціальні тенденції сьогодення, насамперед, визначити місце людини у завтрашньому світі. Середовище, що оточує людину - це система, яка змушує його відповідати самому собі. «…Складний небувалий навколишній світ чудес науково-технічної революції буде «тягнути» гомо сапієнс, «утокмачуючи» в нього властивості, які цій системі потрібні…», - пророкує письменник. Однак не можна зупинятися на досягнутому - це веде до занепаду всієї системи. Необхідно подолати застій, стати на шлях подальшої еволюції - така основна морально-філософська ідея роману.

Фантастичний роман Р. Бредбері відразу зазнав цензурування в країні. Було видано два варіанти, одне видання - для дорослих, друге - для школярів. Видавництво Ballantine Books, що робило видання для шкільних бібліотек, самовільно змінило деякі рядки зі словами «прокляття», «аборт», «пекло», а 2 фрагменти тексту переписало, що було порушенням авторських прав. Ніяких пояснень про зміни тексту читачам не надали, тобто цензура була прихованою, таємною. Друкування паралельних видань - повне для дорослих і цензуроване для школярів - тривало шість років. Потім ще шість років продавали лише цензуроване видання. Утиски цензури були помічені лише у 1980 році прихильником Бредбері. Тільки після цього автор домігся у видавництва друку лише повного тексту роману, інакше ті мали сплатити грошове стягнення.

2.2 Сюжет та ідея роману-антиутопії «451° за Фаренгейтом» Рея Бредбері

Численні утопії Середньовіччя обіцяли людині щастя на землі. Хто ж проти нього? Чи ж не письменник чи XX століття, насмілився зазіхнути на святе право людства? У тому-то й річ, що він створює антиутопію, у сюжеті якої неупереджений погляд на суспільство майбутнього, що нагадує нам наше сьогодення: все та ж спроба направити людину на істинний шлях до щастя, який лежить в області нещадного заперечення всього негативного в сучасній цивілізації, зокрема, відносини до духовної культури, згустком якої є книга. Російський літопис залишив захоплюючу оцінку: «Це - річки, які наповнюють всесвіт, це - джерела мудрості…»

«…451 градус за Фаренгейтом - температура, при якій загорається і горить папір». З цього епіграфа починається роман Р. Бредбері. Автор ставить питання: «Чому над книгою зібралися хмари, що їй загрожує?» - І переносить нас у світ майбутнього, світ, де техніка на межі фантастики, де всі люди «живуть за законом», мислять стандартно. Там заборонено тримати книги в будинках, пожежні там вже не гасять пожежі, а тільки розпалюють їх. Це світ швидкостей, веселощів, цифр, в якому люди не пам'ятають свого минулого, не думають про майбутнє.

Звернемося до головного героя роману. Гая Монтега - пожежника. Він насолоджується пожежею, йому здається, що він диригент, виконуючий симфонію вогню, руйнації. Йому подобається перетворювати на попіл не просто папір, а подерті обвуглені сторінки історії, але він цього не розуміє: він божевільний, сліпий душею, він вписався в уклад фантастичного міста. Але незабаром дізнаємося й інше: він романтик, дитина. У ньому живуть два начала, але друге задушене, приховано, майже померло.

Чому ж головний конфлікт роману проходить через душу і долю нашого героя? Вдивимося у його внутрішній світ. Перша тріщина у свідомості Монтега з'явилася при зустрічі з Кларисою Макеллан, дівчиною, яка жила не за законами цього міста, яку всі вважали божевільною за те, що вона була не така, як інші. Її світом були кульбаба, крапельки дощу, ганок, роса, місяць, вітер… У Клариси живі, сяючі очі, вона духовно наповнена. Вона сама природність і життя. Після зустрічі е цією дівчиною Монтег «розколовся навпіл». «Йому здавалося, ніби навколо віє найтоншим ароматом свіжих абрикосів і полуниць. Він озирнувся і зрозумів, що це неможливо, - адже на дворі осінь». Клариса запалила в душі Гая ту іскру, яка в ньому часом спалахувала і негайно згасала, задавши йому запитання, над яким Монтег ніколи раніше не замислювався: «А чи щасливі ви?» (Це ж питання задає нам Бредбері.) «Як схоже її обличчя на дзеркало. Чи багатьох ти ще знаєш, хто міг би так відбивати твоє власне світло? Люди більше схожі на факели, які палахкотять щосили, поки їх не погасять. Але як рідко на обличчі іншої людини можна побачити відображення твого власного обличчя, твоїх найпотаємніших, трепетних думок!» (Він часто, милувався її будинком з ганком, затишним світлом над столом, де зібралася разом і про щось розмовляє з сім'єю, живими особами.)

Після цієї зустрічі звичний власний будинок здався Монтегові холодним, облицьованим мармуром, склепом, непроникним мороком. У ньому немає ні натяку на залитий срібним сяйвом місяця світ за вікном. Кімната здається схожою на могилу, куди не долітає жоден звук великого міста. Він побачив дружину: «спалене хімічною завивкою, ламке, як солома, волосся, очі з тьмяним блиском, нафарбований вередливий рот».

А ось інший портрет Міллі: «розпростерта на ліжку, не вкрита і холодна, як надгробна статуя, з застиглими очима, спрямованими в стелю, немов притягнутими до нього невидимими сталевими нитками». «Черепашки» та телевізійні «родичі» замінили їй чоловіка, дітей, матір, власні думки. Мілдред - духовно мертва, спустошена жінка, жертва швидкостей, задоволень, реклам…

«Монтег плакав не тому, що дружина може померти, а тому, що, якщо вона помре, це не викличе у нього сліз».

Справжнім потрясінням став для нього вчинок жінки, яка загинула разом зі своїми книгами. Її смерть - форма протесту проти цього світу, бунт проти законів міста. І в її будинку Монтег таємно бере кілька книг. «Загадкова книга тріпотіла у Монтега під пахвою, штовхала його в груди, як живе серце». Він хоче знати, що ж таке написано в книгах, чому жінка згодна померти, але не розлучатися з ними? Монтег хоче, щоб його вислухали, і звертається до професора Фабера: «У нас є все, щоб бути щасливими, але ми нещасні. Чогось немає. Я шукав всюди. І я подумав: може, книжки мені і допоможуть?» Фабер відповідає йому, що книги - тільки одне з сховищ, де люди зберігають те, що бояться забути. «Чари лише в тому, що вони (книги) говорять, в тому, як вони зшивають клапті Всесвіту в єдине ціле. Книги мають якість, у них є особа. Вони дихають. Ви знайдете в ній життя, живе життя, що протікає перед вами в невичерпному своєму розмаїтті. Чим більше часу, чим більше правдивого зображення різних сторін життя на квадратний дюйм паперу, тим більше «художня» книга. Хороші письменники тісно пов'язані з життям. Тепер вам зрозуміло, чому книги викликають таку ненависть, чому їх так бояться? «Фабер відповідає на запитання автора:» Вони показують нам пори на обличчі життя. Ми живемо в такий час, коли квіти хочуть харчуватися квітами ж, замість того, щоб пити вологу дощу і солі жирної ґрунту». Фабер пояснює Гаю, що все в цьому світі прагне підкорити людину, нав'язати йому своє, що навіть чотиристінні телевізори говорять йому те, що він повинен думати, вбивають це в голову. У цьому світі вас так стрімко призводять до заданих висновків, що ваш розум не встигає обуритись і вигукнути: «Та це ж найчистіша дурниця!» Вас мнуть, як глину, і формують за своїм бажанням. Цей урок професора залишився в душі Монтега, все ще перебуває під владою брандмейстера Бітті.

Чим же той виправдовує спалення книг? Він вважає, що це турбота про людину. Це зберігає його спокій і щастя. А книги сіють розбрат, смуток, зло, і тому їх треба знищити, - так пояснює брандмейстер. Бітті - філософ-цинік. Він дуже розумний. Він все знає. Він сильна людина і голос його обволікає, як масло. Бітті у всьому бачив підтвердження того, що «треба вибивати з голови людей почуття і думки цифрами, начиняти їх нешкідливими фактами, поки їх не занудило, - нічого, зате їм буде здаватися, що вони дуже освічені. У них навіть буде враження, що вони мислять, що вони рухаються вперед, хоч насправді вони стоять на місці». Він висловлює антилюдяну ідею необхідності масової культури, інтелектуального стандарту, манкуртства, забуття свого коріння, культури, історії. Типова, стандартна є людина зручною: вона не здатна до бунту. «Люди будуть щасливі, бо факти, якими вони напхані, - це щось незмінне. Але не давайте їм такий слизькій матерії, як філософія чи соціологія. Не дай Бог, якщо вони почнуть будувати висновки і узагальнення! Бо це веде до меланхолії!» Бітті вважає себе» борцем за щастя». «Ми охороняємо людство від тієї незначної купки, яка своїми суперечливими ідеями та теоріями хоче зробити всіх нещасними. Ми - сторожа на греблі. Слідкуйте, щоб потік меланхолії та похмурої філософії не захлеснув наш світ. Ви навіть не розумієте, як ми з вами потрібні в цьому щасливому світі сьогоднішнього дня». Вітті здогадався, що відбувається в душі Монтега, і хотів зупинити його прозріння. Але Монтег читає книги, вони відкривають йому світ, і Гаю стають зрозумілі слова Фабера: «Книги існують для того, щоб нагадувати нам, які ми дурні і вперті віслюки». «Все, що ви шукаєте, Монтег, існує в світі, але проста людина хіба тільки одну соту може побачити своїми очима, а інші 99% він пізнає через книгу». Шлях Гая - це шлях подолання стандартності мислення і перетворення на зомбі. Він починає розуміти, що в суспільстві відбулася справжня інтелектуальна та духовна катастрофа: живий вчитель у класі замінений на телеурок, і діти «мстять» за таке виховання биттям скла, жорстокими іграми на батьківських автомобілях. Діти не віддають собі звіту в тому, що їм до смерті набридли комікси, реклами, оглушлива музика, телевізор-монстр, який пожирає почуття і мрії, що вселяє: «Геть все, що породжує тривогу!», Набридли нескінченні конкурси на краще знання популярних пісеньок, головного міста в штаті. Більше спорту, більше клоунади в театрі, більше розваг! Класиків потрібно скорочувати в обсязі до 15-хвилинної передачі по радіо! Страшні гасла, страшні ідеї, що стоять за ними!

Монтег не боїться тепер ні «механічного пса», ні Бітті, ні всієї техніки, яка переслідує його по місту, коли внутрішній бунт героя вилився у справжню війну. З ним - Вічна книга, Біблія, багатство якої розкрив йому професор. Знищивши свій мертвий дім, герой братається з бродяжками, але не простими, а тими, хто зберігає в пам'яті своїй те, що напрацьовано людством: вірші, повісті, романи. Монтег і «люди-книги» пішли з цього міста - міста мертвих.

Автор роману висловив ставлення до бездуховного суспільства, яка проміняла красу і мудрість книги на індустрію задоволень і безпам'ятство. Але в той же час нагадав усім нам притчу про птаха Фенікса, яка спалювала себе на багатті, але всякий раз відроджувалася з попелу. Може бути, і ми, люди, перестанемо споруджувати похоронні багаття з книг (а це робив Гітлер в 1938-1945 роках); перестанемо вести війни, в пожежах яких згоряють бібліотеки; перестанемо труїти тих, хто пише правду (згадаємо долю роману «Майстер і Маргарита» та його автора); приведемо в порядок всі книгосховища, щоб у них не було гнилі і цвілі.

Роман Бредбері загальнолюдський, він усім нам задає питання: «Чому ми дозволяємо себе перетворювати на жуючи жуйку парнокопитних? Чому ми дозволяємо себе запудрювати негідною літературою і псевдокультурою?» Але відповідь дати може сама людина:» Я хочу служити книзі, тому що я не бажаю бути зомбі і не допущу, щоб мої діти і діти моїх дітей були зомбі».

2.3 Антиутопічні ідеї роману

Нові акценти і оцінки роману прийшли в добу комп'ютерів і всесвітньої мережі. Утопічність роману від цього побільшала, адже є більш надійні засоби збереження знань, ніж мозок і пам'ять людей. Але побільшала і художня вартість наївного роману з сумними, часом страшними подіями. Саме цей роман вважається єдиною символічною антиутопією нашого часу.

Якщо заглянути до словника, то можна там найти пояснення терміну «антиутопія». Антиутопія (англ. dystopia) - це напрям у художній літератури і кіно, у вузькому сенсі опис тоталітарної держави, в широкому сенсі - будь-якого суспільства, в якому взяли гору негативні тенденції розвитку.

Вперше слово «антиутопіст» (dystopian) як протипожежні-хибність «утопіста» (utopian) вжив англійський філософ і економіст Джон Стюарт Мілль в 1868 році. Сам же термін «антиутопія» (англ. dystopia) як назва літератур-температурного жанру ввели Гленн Неглі і Макс Патрік в підставлених ними антології утопій «У пошуках утопії» (The Quest for Utopia, 1952).

У середині 1960-х термін «антиутопія» (anti-utopia) появляється в радянській, а пізніше - і в англомовній критиці. Є думка, що англ. anti-utopia і англ. dystopia - синоніми. Існує також точка зору (як у Росії, так і за кордоном), що розрізняє антиутопію і дистопію. Відповідно до неї, в той час як дистопія - це «перемога сил розуму над силами добра», абсолютна антитеза утопії, антиутопія - це лише заперечення принципу утопії, що представляє більше ступенів свободи. Проте, термін антиутопія поширений набагато ширше і зазвичай мається на увазі у значенні dystopia.

Відмінності антиутопії від утопії

Антиутопія є логічним розвитком утопії і формально також може бути віднесена до цього напрямку. Однак якщо класична утопія концентрується на демонстрації позитивних рис описаного в виробленні суспільного устрою, то антиутопія прагне виявити його негативні риси. Таким чином, відмінність утопії від антиутопії лише в точці зору автора. Важливою особливістю утопії є її статичність, в той час як для антиутопії характерні спроби розглянути можливості розвитку описаного соціального устрою (як правило - в бік наростання негативних тенденцій, що нерідко призводить до кризи та обвалу). Таким чином, антиутопія працює зазвичай з більш складними соціальними моделями.

Радянським літературознавством антиутопія сприймалася в цілому негативно. Наприклад, в «Філософському словнику» (4-е вид., 1981) в статті «Утопія і антиутопія» було сказано: «В антиутопії, як правило, виражається криза історичної надії, оголошується безглуздою революційна боротьба, підкреслюється непоборність соціального зла; наука і техніка розглядаються не як сила, що сприяє вирішенню глобальних проблем, побудові справедливого соціального порядку, а як вороже культурі засіб поневолення людини». Такий підхід був багато в чому продиктований тим, що радянська філософія сприймала соціальну реальність СРСР якщо як нереалізовану утопію, то як суспільство, що володіє теорією створення ідеального ладу (теорія побудови комунізму). Тому будь-яка антиутопія сприймалася як сумнів у правильності цієї теорії, що в той час вважалося неприйнятною точкою зору. Антиутопії, які досліджували негативні можливості розвитку капіталістичного суспільства, навпаки, всіляко віталися, проте антиутопії їх називати уникали, натомість даючи умовне жанрове визначення «роман-попередження» або «соціальна фантастика». Саме на такому вкрай ідеологізованому думці засновано визначення антиутопії, дане Костянтином Мзареуловим в його книзі «Фантастика. Загальний курс»:»… утопія і антиутопія: ідеальний комунізм і гине капіталізм в першому випадку змінюється на комуністичне пекло і буржуазне процвітання іншому».

Найбільш послідовно тезу про відмінність «реакційної» антиутопії і «прогресивного» роману-попередження розробили Євген Брандис і Володимир Дмитревский. Слідом за ними його прийняли і багато інших критиків. Втім, такий впливовий історик фантаст, як Юлій Кагарлицький, такої відміни не приймає, і навіть про Оруелла, також як про Замятіна і Хакслі, пише цілком нейтрально і об'єктивно.

Антиутопія, або Негативна утопія - зображення у художній літературі небезпечних наслідків, пов'язаних з експериментуванням над людством задля його «поліпшення», певних, часто принадних соціальних ідеалів. А. може трактуватись і як заперечення утопічних прожектів, якими захоплювалися Т. Мор, Ф. Бекон, Т. Кампанелла, К. Маркс, В. Ленін та ін. Першим таким твором вважається «Левіафан» Т. Гоббса (1651) - своєрідний трактат, де мовиться про розбудову схожого на біблійну потвору суспільства.

Роман Рея Бредбері «451 градус за Фаренгейтом» в якому яскраво зображене антиутопічне суспільство. Держава в якій людей перетворюють на зомбі. Люди уникають живого спілкування. Школи та коледжі закривають, книги спалюють, єдина розвага - «родичі» зі стін, які розмовляють. Країна, яку зобразив Бредбері - образ майбутнього соціального устрою Землі - як ідеального, з точки зору автора, так і відразливого, покликаний попередити несимпатичні автору громадські тенденції.

3. Духовність за доби постмодерну в інтерпретаціях Рея Бредбері

Якщо реалізм обіцяв стабільність і порядок як у репрезентації, так і в реальності, автономність модернізму внесла дестабілізацію у репрезентацію, то постмодернізм приніс хаос, примарність і нестабільність у сприймання самої реальності. За доби постмодерну кожне породження думки чи фантазії, будь-який художній образ здобувають право на можливість «реального» існування.

Згідно з постмодерністськими теоріями, на світ чекають глибокі апокаліптичні перетворення внаслідок розвитку електронно-цифрових та інших технологій. Донна Гаревей - авторка новаторських феміністичних досліджень - твердить, що «високотехнологічна культура» доби постмодерну кидає виклик людству у незвичайні способи: стає неясно, хто творець, а хто створений - людина чи машина; незрозуміло, що таке тіло і що розум, коли йдеться про машини.

У чому ж полягає причина загальної невизначеності? Більшість теоретиків постмодернізму називають процес капіталізації найочевиднішою причиною невизначеності суспільства. Гроші дають можливість замовити будь-що, як товар. Мораль капіталістичного супер-его - обов'язок сплачувати борги. Втягнена у процес капіталізації людина зіштовхується з порожнечею у душі, починає відчувати невизначеність - потрапляє у глухий кут. Не слід випускати з поля зору вплив техніки та інформаційних потоків на людей доби постмодерну. Техніка нібито покликана економити час, який високо цінує сучасне суспільство. Насправді ж здебільшого техніка, вивільняючи час, відбирає його. Інформаційні потоки, які вона репродукує, залишають менше часу на близьких людей. Гуркіт техніки contra голос любові - війна ХХ і ХХІ сторіч.