Розуміння Бога у життєвих переконаннях та творах Шевченко Тараса Григоровича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст:

Вступ

1. Бог і Україна у творчості великого Кобзаря

2. Релігійність Шевченка - критичний аналіз

3. Градація періодів життя Тараса Шевченка і еволюція його християнських уявлень

Висновок

Список літератури

Вступ

Багатьом з нас відома і добре знайома така особистість як Тарас Григорович Шевченко. Ми знаємо, що його біографія має багато відомих фактів і вивчаючи творчість великого українського Кобзаря, ми неодмінно ознайомлюємось з ними. Але у цій роботі мені хотілося б звернути увагу на таку сферу життя Тараса Григоровича, як його духовні переживання і бачення Бога.

Читаючи вірші та прозові твори Шевченка складається протирічне враження тому, що один вірш звучить як щира молитва, а вже наступний виглядає як лист обвинувачення Бога у бездіяльності і «не визволенню» рідної для цього митця землі - України. Навіть в одній поемі можна побачити неузгодження у ставленні до Біблії, Бога, церкви з боку Шевченка.

У цій роботі я вирішив дослідити з трьох боків це питання: аналіз узгодження понять «Україна» та «Бог» у творах Тараса Григоровича, його ставлення до церкви, Біблії та релігійності, а також зміна бачення віри у Бога протягом життя будівника української літератури.

1. Бог і Україна у творчості великого Кобзаря

Бог і Україна... Якщо скажемо, що для Тараса Шевченка (1814 -- 1861) вони виступають як рівнозначні святині, то в цьому великої похибки не буде. Не будемо забувати, що Шевченко привніс нової свіжості у долю нашої Батьківщини, по-новому зобразив буденні ситуації, що призвело до пробудження свідомості українського народу. Порівнювати роль Бога та Шевченка не є здоровим судженням, тому просто зауважу, що в різних областях, та в різній мірі, але вони принесли воскресіння українцям, «сіячам та хліборобам», як нас ласкаво називав письменник.

Кожний народ на тому чи іншому етапі свого історичного розвитку народжує такого велетня своєї духовності, який, уособлюючи національну гідність, виконує в його житті роль Пророка. Таким для українців є Тарас Шевченко. Назвавши його "національним Пророком", П. Куліш цим визначив його значущість для українців.

Шевченко - син свого народу. Він втілив у своєму світобаченні і світоставленні всю своєрідність його духовності. “Час Шевченкового життя, - пише митрополит Іларіон (Огієнко), - був такий, що велика побожність українського народу ще не розбилася, - вона виразно була видна в усьому житті. Люди були богомільні, побожні, добре знали про церкву та Господа. Люди жили міцно з Богом і в серці, і в устах. Бог був у всьому житті народу! Шевченко повно пішов за своїм народом і його світогляд широко релігійний” (Огієнко Іван (митрополит Іларіон)

Тарас Шевченко, як вище зазначалося, є одним із типових виразників релігійного духу українства. Шевченківська людина, на думку М. Шлемкевича, йде попереду свого часу. Її моральний ідеал - це вільний дух, що самовизначається. На прапорах такої людини виписане гасло: “Борітеся - поборете!” Її боротьба за національну свободу виливається в боротьбу проти тих сил, які поневолюють українство, ставлять його на коліна. Такою силою для шевченківської людини постає і та чужоземна Церква, яка проголошенням якоїсь своєї загальнолюдськості служить для колонізаторів засобом духовного присипання.

Життя українських людей, їх щоденний поступ пов'язаний із вірою у Бога із національною церквою, в храмі якої людина може знайти духовний спокій та мир. Традиції православної церкви, як національної для нашої країни укладались сотнями років, відігравали велику роль у соціально-економічному та, в першу чергу, морально-духовному житті українця. Протягом історії було багато спроб поширити закордонну інтервенцію за допомогою нав'язування чужої релігії. Такі проблеми поставали і за часів життя і творчості Тараса Григоровича, тому яскраво відбились і були покритиковані Кобзарем України.

Творчість Шевченка, дехто вважає Одкровенням Бога Україні так, як із Шевченкового слова і завдяки йому воскресла Україна з тієї руїни, в яку її загнала імперська, шовіністична політика Московії. Це слово було святим охоронцем українства. І, певно, воно мало надприродну силу, бо ж, незважаючи на всі потуги заглушити його, вселити в українців національну німоту, виконувало роль Пророка й Спасителя, на думку А. Колодного.

Дух Правди --ось що пронизує всю художню і поетичну творчість поета. Джерелом наснаги й сили духу понадчасового національного провідника українства була насамперед поєднана з любов'ю до свого народу його глибока релігійна віра. Можна погодитися з В.Слюзарем, який зазначає, що "його віра йшла в парі із рівнем його свободи і свободою його народу. Всі герої у творах Шевченка були борцями за правду і волю своєї нації -- і віруючими християнами... Віра без діла є мертва. Тільки чинна віра, діяльна, була для Шевченка справжньою вірою. Шевченко служив до кінця свого життя і вмер на службі нації й Богові!".

Дух Правди не давав поетові змоги спокійно спостерігати неправду людську, убогість України. Поєднуючи Бога з Правдою і розглядаючи її як Правду Святу, Правду Божу, Шевченко шукає пояснення тому, чому Духу Христового немає в Україні, чому "на сім світі" кати панують.

Творчість Шевченка -- це його постійний діалог з Богом, який почався ще з дитинства, коли він писав вірш «Мені тринадцятий минало». У своїй останній березневій поезії 1861 року перед "далекою дорогою" Тарас також пише: "Нескверними устами помолимось Богу".

Але молитви Шевченка не егоїстичні, а україноцентричні. Україна є їх домінантною темою. Вірою в щасливе майбуття свого народу і в прийдешнє заступництво за нього Бога пронизані поетичні твори Пророка. Поет шукає Божого благословення на всі дії, пов'язані з боротьбою України за її свободу і незалежність. Так, у "Гайдамаках", він закликає: "Молітесь, братіє, молітесь!"

Як же ці ідеї схожі на сьогоднішні обставини у нашій країні: розгортається боротьба народу з антинародним керівництвом та інкорпорацію нашої неньки-країни сусідніми державами.

І далі: "Якби не Бог поміг мені, то душа б живая, во тьмі ада потонула, проклялась на світі. Ти, Господи, помагаєш по землі ходити. Ти радуєш мою душу і серце врачуєш” (5: 19). Тому вважати Шевченка релігійним нігілістом також не можна. Для нього скоріше був характерний вільнодумчий скептицизм, який сформувався на основі його стихійно-матеріалістичних поглядів, а ще більше -- на основі боротьби з панівним станом речей у суспільстві. Поет судить про справедливість і людинолюбство Бога за його ділами, а їх "то й немає". Тому, будучи впевнений, що не Бог, а народ повалить самодержавство, у своєму славнозвісному "Заповіті" Т.Шевченко закликає всати «кайдани порвати».

Проте антирелігійний скептицизм не є єдиною рисою світобачення Т. Шевченка. Вільнодумчо-скептичні ідеї спонукали поета поставити перед собою проблему істинності релігійного вчення загалом. Він докоряє Богові за байдужість, за примирення із соціальним злом, висловлює невіру у всемилість і всеблагість його. Водночас сумнів цей не є стійким. Він не переростає вихідні релігійні позиції, тобто догмати, залишаючи, так би мовити, в думках і діях поета напостійно "слід релігії'". Відтак погляди Т. Шевченка мають у собі великі релігійні нашарування. Тарас Григорович не може врешті решт пристати до крайнього атеїзму, бо, по-перше, народ України є християнським, по-друге, занадто очевидне сприяння Боже у історичному розвитку території, де зараз розташована наша держава.

Стверджуючи, що за своїми світоглядними переконаннями Т. Шевченко є атеїстом, дослідники чомусь ігнорували ті оцінки атеїзму, які є в його творах. Так, ще 1845 року у поемі "І мертвим і живим..." поет, закликаючи і чужому навчатися, і свого не цуратися, вчитись ''так як треба", відзначає:

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

А то залізете на небо:

"І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані раю,

Немає й Бога, тільки я!"

Цього самого року того, хто каже, "що Бога немає", "взискає Бога", Т. Шевченко називає пребезумним, таким, що не має добра . У "Щоденнику" прекрасне майбутнє він іменує "прекрасним Богом". При цьому поет зауважує, що, якби не вірив у цю "чарівну надію", у Бога, то "був би байдужим, холодним атеїстом" ( 5 : 31- 32 ) .

Поет часто в своїх творах повторює думку про Божу причинність: “Все од Бога, од Бога все! А сам нічого дурний не вдіє чоловік!” Від Бога Шевченко виводить все багатство розуму, шляхетність духу людини, її славу й волю, навіть духовну недосконалість та сірість, український Кобзар приписує Владиці. А оскільки Бог був таким щедрим щодо людини, то вона за допомогою розуму, серця і свобідної волі зобов'язана так облаштувати своє життя, щоб воно було не образою Бога, а його образом, давало можливість в руслі християнського людинолюбства вільно жити.

Сказане дає підстави для висновку, що Шевченко не мав атеїстичне зорієнтованого світогляду. Тоді виникає питання: а, може, він був глибоко релігійною людиною?

Про релігійність та ставлення до неї Тараса Григоровича Шевченка Я опишу у другому розділі. А як висновок можна вивести таку тезу: Шевченко звертається до ідеї Бога та України у більшості своїх творів, він веде монолог - роздум про якості Бога, Його діяльність і шляхи, якими Він веде нашу державу, а також вказує на те, що людині тяжко-важко жити без Господа, без впевненості, що над нами є щось могутнє, милосердне, схильне до землянина та справедливе.

2. Релігійність Шевченка - критичний аналіз

Релігійність -- складне явище. Воно охоплює як релігійне світобачення особи, так і зумовлене ним релігійне світоставлення. Релігійна людина не тільки вірить у Бога, а й вшановує його, виконуючи певні обряди.

Шевченко в своєму житті переважно контактував з представниками араамістичних релігій - передусім християнами та іудеями. Перебуваючи на засланні й повертаючись звідти Волгою, мав можливість спілкування з мусульманами. Був ознайомлений не лише з релігійною літературою (переважно християнською), а й читав роботи, які надавали йому різноманітну релігієзнавчу інформацію, зокрема, з історії християнства, а також про вірування народів стародавнього світу (єгиптян, античних греків і римлян). Тому проблему релігійності Шевченка варто трактувати переважно як його ставлення до авраамістичних релігій, розуміння та осмислення ним їхньої природи й віровчень, а також вироблення поетом на основі певних концептів та стереотипів (переважно християнських) власних релігійних поглядів. Формування релігійності Шевченка визначалося кількома чинниками. Першим серед них була традиційна українська селянська релігійність, яка мала в своїй основі чимало давніх праслов'янських вірувань. Саме з цим типом “природної” релігійності Шевченко познайомився найраніше. Про визначальну роль “українського релігійного світогляду” в творчості поета вів мову Є. Маланюк.

Звернемося до листів і "Щоденника" Т. Шевченка. Саме вони дають нам змогу найбільш повно відповісти на питання про світоглядні орієнтації поета.

У листі до А. Толстої в січні 1857 року Т. Шевченко пише, що він принаймні є "бездоганним християнином". Княжні В. Рєпніній поет зізнається, що єдиною відрадою для нього в часи заслання було Євангеліє. "Я читаю її без вивчення, щоденно і щогодинно" (6 : 61). Княжну він просить вислати книгу Фоми Кампейського "Наслідування Христа", в якій йдеться про те, як одинока людина має віддатися в руки Божі, вдосконалюватися на основі пізнання життя Ісуса, наслідуючи його в усьому. Пройнявшись ідеями християнства, Шевченко розглядає своє життя як своєрідний іспит перед Богом на предмет переродження, як вияв свого призначення у такий спосіб служити Україні.

З листів Т. Шевченка до його друзів бачимо, що він щоранку молився Богові, відвідував богослужіння у церкві, постив, сповідався, дотримувався інших таїнств. У "Варнаці" Тарас пише: "Свята велика справа релігія для людини, тим більше для такої, як я, грішної".

Т. Шевченко сам визнав, що він є релігійною людиною, вірить у Бога. Проте Бог його -- не той, якому поклоняються всі віруючі. "Словник мови Т.Шевченка" засвідчує, що слова "Бог", "Господь", "Божий", "Творець" вживаються ним понад тисячу разів. Проте наші спроби привести їх до єдиного знаменника не мали успіхів. Ці слова в різних, а то й в одних і тих же самих творах поета мають відмінний смисловий відтінок. Якщо в одному випадку вони використовуються ним у звичайному, буденному, а то й метафоричному розумінні, без уваги на їхній чіткий категоріальний сенс ("заснув собі з Богом", "дай Боже, щоб...", "слава Богу", "не дай Боже", "що тобі послав -- тільки Бог святий знає" тощо), то в іншому -- він висловлює судження, які засвідчують чіткий, осмислений його підхід до їхнього змісту. Як відзначає митрополит Іларіон (Огієнко), “слово Бог чи Господь і слова похідні від них стрічаються сотні раз у “Кобзарі”, стрічаються на кожному кроці. Враження таке, що Шевченко міцно зрісся з Богом, і він постійно в його душі і серці, і автор не може ніколи забути про нього. Бог у Шевченка міцно пов'язаний з людиною в одне нерозривне ціле”.

Вартими уваги в цьому плані є міркування С.Балея. Він вважав: якщо під релігійністю розуміти не догматизовану християнську віру, а “високо розвинуту спосібність до дізнання космічних почувань”, то “Шевченка безперечно треба би зачислити до ряду релігійних людей”. На думку цього філософа й психолога, “в Шевченка була жива потреба вживатися в безмір всесвіту, що давала йому хвилї космічного упоєння” (Балей С. Зібрання праць у п'яти томах). Шевченко загалом схвально ставився до такої традиційної релігійності, вважаючи, що знущатися “з тих морально-релігійних перконань, які освячені віками і мільйонами людей нерозумно і злочинно”. Він також позитивно оцінював релігійні традиції й нехристиянських народів. Добре знаним є його малюнок “Молитва за померлих”, де зображено молоду казашку, яка прийшла вночі на кладовище здійснити давній обряд.

У “Щоденнику” (від 15 липня 1857 р.) Шевченко пише й про інші вірування тюркських народів, певним чином протиставляючи їх немудрим діям “освічених пастирів” сучасного йому православ'я.

Незважаючи на таке ставлення до традиційної релігійності, в Шевченка водночас бачимо певний скептицизм до неї, зокрема, до обрядодійства. У поемах “Слепая”, “Невольник”, “Петрусь”, поемі та повісті “Наймичка”, простежується думка, що релігійні обряди, молитви в святих місцях не є ефактивними. Тим не менше, поет вважає, що такі місця мають “святу силу”.

Другим чинником, який впливав на релігійні погляди Шевченка, це домінуюче в Україні й загалом у Російській імперії православ'я з відповідними канонізованими богослужбовими практиками й віровченням. Воно було “злите” з традиційною українською релігійністю. Принаймні, в ряді моментів складно розмежувати архаїчні й православні погляди в релігійності тодішнього українця.

Третій чинник, який впливав на релігійні погляди Шевченка, це етнічно чужі українцям і конфліктуючі з ними конфесії (передусім католицизм, іудаїзм, мусульманство). Ставлення до них у письменника здебільшого негативне, часто обумовлене українськими етнічними стереотипами, хоча водночас толерантне до більшості їхніх представників, а саме: ідейників, пророків, мудреців тощо.

Четвертий чинник, який впливав на релігійність Шевченка, це нові, “нетрадиційні” для України, почасти релігійні (протестантські), почасти секулярні ідеології, породжені Відродженням, Реформацією, Просвітництвом та реаліями початку ХІХ ст. З цими ідеями Шевченко міг знайомитися, перебуваючи в Петербурзі, а також у середовищі українських освічених дворян, із якими активно спілкувався в 1843-1845 рр. Заслуговує на увагу ставлення Шевченка до найбільш оновленого варіанту християнства - протестантизму. У петербурзькому оточенні поета було чимало його адептів. Таким був улюблений вчитель Шевченка К. Брюлов, який походив із родини знімеччиних французьких емігрантів-гугенотів. Протестантська працьовитість і навіть певний аскетизм були притаманні найближчому петербурзькому другу поета В. Штернбергу. Останній ввів Шевченка в німецькі протестантські родини Шмідтів, Фіцтумів та Йоахімів. Перебуваючи в такому середовищі, Шевченко мав змогу познайомитися як зі способом життя, так і поглядами німецьких протестантів. Брав він участь і в протестантських богослужіннях. Наприклад, був на церемонії вінчання К. Брюлова у лютеранській кірсі, як зазначає ЗайцевП.

Шевченко був ознайомлений як з православною обрядовістю, так і православною релігійною літературою. У тодішніх українських селах участь у православних богослужіннях була традиційно обов'язковою, а поняття “православний”, “християнин” виступали для селян як важливі елементи ідентифікації. Вони давали можливість їм відділити себе від “поляка-католика”, “жида” й “бусурманина”. Така релігійно-етнічна ідентифікація простежується в ряді творів поета, переважно тих, де мова йде про козаків та гайдамаків.

Окрім того, в дитинстві Шевченко наймитував у дяка П. Богорського, який посилав його замість себе читати Псалтир над померлими кріпаках. Також служив він у кирилівського священика Г. Кошиці. А це давало майбутньому письменнику можливість краще пізнати обрядову й ідейну сторону православ'я.

З релігійними текстами, зокрема Псалтирем, поет знайомився, навчаючись у школі-дяківці. Щоправда, судячи із “Автобіографії”, повісті “Княгиня” й поеми “Гайдамаки”, ця наука не викликала в нього особливого захоплення. У епілозі “Гайдамаків” Шевченко говорить про щонедільне читання у нього вдома батьком Четьїв-Міней - збірника, що містили житія святих та повчання, які були укладені відповідно до кожного місяця року. Знав грунтовно він і “Требник” Петра Могили

Судячи з листів, “Щоденника” та інших матеріалів, настільною книгою Шевченка часто виступала Біблія. Це обумовлювалося не лише відповідним православно-релігійним вихованням у дитинстві, а й також навчанням у Академії мистецтв, де слухачів орієнтували на використання сюжетів з біблійної історії, й, можливо, впливами деяких його знайомих, для яких характерним був не лише високий рівень православної релігійності, а й своєрідний “бібліїзм”. “Бібліїзм” православного спрямування був притаманний і слов'янофілам, з котрими Шевченко активно спілкувався як у Росії, так і в Україні. Проте ставлення Шевченка до Біблії не можна вважати канонічно православним. Незважаючи на його відносно часті звернення до біблійних сюжетів, він шукав там передусім поезію. “…я неравнодушен к библейской поэзии”, - констатував він у “Щоденнику” (від 16 грудня 1857 р.). Про поетичну інтерпретацію Біблії засвідчують його переспіви окремих місць Псалтиря та Книг пророків. Як правило, ці твори вирвані з автентичного біблійного контексту, а при їхньому написанні переважно використовувалась поетична біблійна форма. У деяких випадках поет брав біблійні цитати як епіграф до своїх творів чим підкреслював повагу до Книги Книг, її поетичність.

Дехто з дослідників творчості Т. Шевченка твердить, що слово "Бог" у нього взагалі немає релігійного змісту. При цьому посилаються на Івана Франка, який писав, що у Шевченка слово "Бог" -- поетична фраза, "образове речення". Певною мірою це так. Слово "Бог" поет справді вживає у різних метафоричних значеннях. Бог для нього -- щось всесильне, всемилостиве, всезнаюче, таке невідоме і незбагненне явище, без втручання якого ніщо не може відбутися. Це -- Дух Правди Христової. Але повторюсь, що це так лише певною мірою. Водночас у деяких творах поета є такі звертання до Бога, які можна витлумачити як визнання його реального існування у вигляді якоїсь надприродної творящої сили. Все це потребує надто копіткого підходу до творчості поета загалом під час аналізу його світогляду, щоб некритичним цитуванням не спотворити погляди Тараса, не дати їм хибні оцінки.

Отже, на релігійність Тараса Григоровича впливало більше чотирьох чинників, які ми розглянули вище. Шевченко знав канони православ'я, виконував певні традиції та обряди, цієї національної релігії, але жодним чином не можна назвати його звичайним православним обрядовцем. Т.Г. Шевченко займав позицію скептизованого віруючого. Засади різноманітності поглядів Шевченка на духовне життя в різні періоди, розглянемо у наступному розділі.

3. Градація періодів життя Тараса Шевченка і еволюція його християнських уявлень

Світогляд Шевченка не можна вважати однаковим протягом усіх років його недовгого життя. Поет сам визнає, що його світоглядні орієнтації зазнавали певних змін. Так, у листі до А.Толстої 1857 року він писав: "Чи дочекаюся я такого тихого, солодкого щастя, коли вам особисто зграйно, спокійно, з поміркованістю переродженого християнина, розповім, як сон, моє смутне минуле" (6 :148).

Творча спадщина поета, на думку А. Колодного, має два періоди -- до заслання і підчас й після заслання. Якщо до заслання погляди поета характеризує дещо загалом антирелігійна зорієнтованість, то це не притаманне його творчості наступних років життя. Вже на другому році заслання у листі до А. Лизогуба Т. Шевченко пише: "Де вони поділися!... одцурались безталанного свого друга... Всі лиха упали на мою голову"( 6 : 147). Підірване здоров'я, втрата друзів, відсутність змоги писати й малювати, самотність, жахливий стан безнадійності, матеріальна скрута тощо -- все це, позначаючись на настроях митця, зумовило появу в його світосприйманні песимізму, ірреалізму. У листі до В. Рєпніної Т. Шевченко відзначає, що в "нещасті мимоволі стаєш марновірним" і що лише християнська філософія може допомогти у боротьбі з безнадійністю.

Своє життя на засланні поет розглядав навіть як посланий Богом "за безмежну любов до мене" іспит. "Він (цей досвід) навчив мене, як любити ворогів і ненавидячих нас. А цього не навчить ніяка школа, крім тяжкої школи іспитів і довгої розмови з самим собою. Я тепер почуваю себе, якщо не досконалим, то принаймні, бездоганним християнином” (6: 147). При цьому Шевченко згадує навіть свого національного Бога: “О милий Боже України, не дай пропасти на чужині”…

Життєвий шлях Шевченка (як і багатьох інших геніальних поетів) не був рівним. Були в нього підйоми, коли він переживав творчий сплеск, але й були кризові періоди, коли митець опускався «у долину тіні смертної». Давали про себе знати й вікові особливості. Помітний радикалізм у своїй творчості, в т.ч. й в плані релігійному, виявляє Шевченко після закінчення навчання в Академії мистецтв, коли значу частину свого часу проводить на Україні. Тоді йому було близько 30 років. Життєвий успіх, слава художника й поета, нещодавно набутий дух столичного вільнодумства помножені на молодечу енергійність та завзяття - все це в кінцевому рахунку визначало його радикальні настрої. Саме тоді поет пише твори, відомі релігійним вільнодумством - “Сон. У всякого своя доля”, “Кавказ”, “Заповіт”. Хоча водночас застерігає щодо релігійного нігілізму та бездушного-егоїстичного секуляризму (“І мертвим, і живим…”, “Тризна”), а також переспівує Псалми Давида.

Арешт Шевченка у 1847 р., подальше перебування в солдатах у віддалених, “нецивілізованих” околицях Російської імперії кардинально змінили його життя й не могли не вплинути на світосприйняття. Дослідники неодноразово звертали увагу, що в деяких листах, написаних із заслання, Шевченко демонструє свою виражену християнську релігійність. Зокрема, це стосується листів до В. Рєпніної як вже зазначалось вище.

Можна не сумніватися, що на засланні Шевченко все більше звертається до християнських ідей. Там він пише свої найбільш християнські твори, зокрема, повість “Варнак”, малює сепією картину “Розп'яття” - один із небагатьох його творів на християнську тематику.

Проте не можна беззастережно вірити листам Шевченка до Рєніної. Схоже, він спеціально перебільшує тут своє християнство. Листи до інших адресатів, писаних із заслання, як правило, не позначені такою печаттю благочестивості. Шевченко, в якого з Рєпніною склалися досить специфічні стосунки, прекрасно знав її уподобання, в т.ч. й релігійні. Він міг чекати від неї допомоги, і тому хотів розчулити. Щось подібне було й з листом від 1857 р. до А.Толстої, яка разом зі своїм чоловіком турбувалася про звільнення Шевченка. Там він написав, що дякує (!) за послані йому випробування й відчуває себе “безукоризненным христианином”. Але через якихось півроку називає цей лист “восторженною чепухою” (“Щоденник” від 26 липня 1857 р.). Незважаючи на помітні християнські мотиви в творах Шевченка періоду заслання, все таки тоді в нього з'являлися й твори релігійно-вільнодумного характеру, наприклад, “Якби ви знали, паничі…” У останній період життя письменника, коли його звільнили від солдатської служби і він знову став вільною людиною, бачимо посилення в його творчості антиклерикальних та релігійно-вільнодумних мотивів. Однак на цей раз вони не виглядають настільки радикально, як у період “трьох літ” (1843-1845 рр.). Релігійне вільнодумство поета стає більш “спокійним” й водночас “осмисленим”. Зокрема, набуває форм своєрідного єретизму, в якому відбувається переосмислення християнської символіки (“Марія”, “Неофіти”), виражається у ідеї недогматизованої релігією особистісної поведінки (“Ликері”), критиці православної обрядовості (“Кума моя і я”) чи то окремих клерикалів. Цікаво порівняти “предсмертні твори” Шевченка - славнозвісний “Заповіт”, який завершив “три літа”, і останній вірш поета “Чи не покинуть нам, небого…” Якщо в першому творі бачимо “богозневагу”, вимогу до Бога встановити справедливість на Україні, то другий просякнутий м'яким українським гумором, що парадоксально поєднаний із античним стоїцизмом.

Здавалось би, переживаючи страшну недугу й відчуваючи загрозу смерті, поет мусив би звернутися до християнської релігії. Але ні перший, ні тим більше другий вірш християнськими не назвеш. Ведучи мову про проблеми релігії в творчості Шевченка, варто враховувати й специфіку його творів. Вони не є рівнозначними у плані вираження його поглядів. Незважаючи на різноплановість чи навіть “суперечливість”, релігійні погляди Шевченка мають певну цілісність - цілісність не стільки “раціональну”, скільки “емоційну”. Письменник виробив своє бачення Бога, святості та християнства. Воно було далеким від догматизованого бачення офіційних християнських церков, несло на собі печать тогочасних просвітницьких уподобань, але все таки це бачення сформувалося в лоні християнства (переважно в його “українській редакції”). Тому можна погодитися зі Є. Сверстюком, що “Шевченка найприродніше осмислити в руслі української християнської традиції”.

Так, Шевченківський Бог, атрибутований як краса, гармонія і правда (в розумінні справедливості), чимось нагадує платонівську ідею Блага, а світло-віра - неоплатонічну еманацію. Однак ці паралелі, певно, не є результатом впливу платонізму на Шевченка. До подібних ідей Шевченко приходив самостійно, часто відштовхуючись від глибинних народних архетипів. Не виключено, що ці архетипи, маючи індоєвропейську основу, знайшли вияв і в платонізмі. І все ж релігійність Шевченка, незважаючи на свою “єретичність” та неортодоксальність, є близькою до християнства.

Висновок

Шевченко не мав атеїстичне зорієнтованого світогляду. Він звертається до ідеї Бога та України у більшості своїх творів, він веде монолог - роздум про якості Бога, Його діяльність і шляхи, якими Він веде нашу державу, а також вказує на те, що людині тяжко-важко жити без Господа, без впевненості, що над нами є щось могутнє, милосердне, схильне до землянина та справедливе.

На релігійність Тараса Григоровича впливало більше чотирьох чинників, які ми розглянули вище. Шевченко знав канони православ'я, виконував певні традиції та обряди, цієї національної релігії, але жодним чином не можна назвати його звичайним православним обрядовцем. Т.Г. Шевченко займав позицію скептизованого віруючого.

Шевченко сприйняв ряд християнських символів та стереотипів. Інша річ, що його бачення цієї релігії не було ні православним, ні католицьким, ні протестантським. Це християнство правомірно назвати позаконфесійним із вираженими українськими національними особливостями, на які Шевченко постійно вказує у своїх творах.

шевченко бог християнський релігійний

Список літератури

1. Гнатишак М. Тарас Шевченко й релігія.

2. Домашовець В. Псалми Давидові в поетичних творах Т. Шевченка.

3. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка.

4. Колодний А., Филипович Л. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан.

5. Колодний А. Україна в її релігійних виявах.

6. Огієнко І. Тарас Шевченко / Упоряд. М.С. Тимошик.

7. Сверстюк Є. Шевченко і час.

8. Стус І. Релігійні мотиви в творчості Шевченка.

9. Шевченко Т. Твори: В 5 т.

Размещено на Allbest.ru