Рецепції Біблії в поезіях Тараса Григоровича Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

РОЗДІЛ 1. МИСЛЕННЯ Т.Г. ШЕВЧЕНКА У СВІТІ БІБЛІЙНИХ ІСТИН

1.1 Ставлення Шевченка до церкви - «особливий акорд волі»

1.2 Феномен, який іменувався «Русским Богом»

1.3 Християнські ідеї - шлях істинного щастя

РОЗДІЛ 2.ТАРАС ШЕВЧЕНКО - НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОРОК

2.1 Т.Шевченко - сіяч і вирощувач духовних якостей народу

2.2 Біблійні мотиви поем «І мертвим, і живим, і ненародженим …», «Неофіти», «Псалми Давидові» та поезії «Ісая. Глава 35»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Тема: Рецепції Біблії в поезіях Тараса Григоровича Шевченка.

Актуальність: Актуальність теми нашого дослідження визначається контекстом сучасного культурного процесу в Україні. Проблема освоєння Біблії українською літературою, зокрема Т. Шевченком, перебуває в активному полі зору літературознавців. Їх наукові дослідження дають змогу відтворити панораму духовних пошуків нашого народу на різних етапах розвитку. Сучасний підхід до творчості Шевченка з позицій інтертекстуального прочитання його творів на предмет вияву в них «слідів» взаємодії з текстами Святого Письма засвідчують праці І. Дзюби («Бог, релігія, церква в житті і творчості Шевченка», 2004), М. Павлюка («Біблійний компонент у поетичній творчості Т. Г.Шевченка», 1996, «Інтерпретація Псалтиря в поезії Т.Шевченка»,1997), І. Бетко («Українська релігійно-філософська поезія. Етапи розвитку», 2003), І. Даниленко («Молитва в поетичному дискурсі Тараса Шевченка», 2006) та ін.

Об'єкт: Поеми «І мертвим, і живим, і ненародженим …», «Неофіти», «Псалми Давидові» та поезії «Ісая. Глава 35 ».

Мета роботи: Враховуючи результати попередніх літературознавчих досліджень, ми ставимо за мету виявити, які саме духовні риси творчості Тараса Шевченка ґрунтуються на текстах Святого Письма. Відповідно завданням нашого дослідження є аналіз тих текстів художніх творів поета, які, на нашу думку, постали на рецепції сакральних текстів; розкрити роль поета як національного пророка серед поневоленого фізично і духовно українського народу.

Завдання:

· проаналізувати поезії, написані за мотивами Святого Письма («Псалми Давидові», «Подражаніє 11 псалму», «Ісая. Глава 35 (Подражаніє)», поема «Єретик», «Неофіти»), які, на нашу думку, постали на рецепції сакральних текстів.

· розкрити багатство ремінісценцій автора, взятих з Біблії;

· сформувати навички компаративного аналізу літературних явищ, уміння розглядати твір у контексті світової літератури, в системі мистецьких явищ загалом;

Новизна роботи полягає в тому, що враховуючи попередні літературознавчі дослідження та реалії пострадянської науки буде здійснено перепрочитання творів Т. Шевченка на релігійну тематику.

Методи дослідження:

· метод аналогії, який застосовується з метою текстуального аналізу, зіставляючи подібні теми, образи тощо.

· метод рецептивної естетики, що використовується для сприйняття творів різних жанрів відповідно до авторської чи читацької рецепції.

· метод текстуального аналізу, який використовується для роботи над структурою текста.

Практичне застосування: Дана робота може стати в нагоді як вчителям середньої школи, так і студентам для подальшого вивчення творчості Т. Г. Шевченка.

РОЗДІЛ 1. МИСЛЕННЯ Т. ШЕВЧЕНКА У СВІТІ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ІСТИН

1.1 Ставлення Шевченка до церкви - «особливий акорд волі»

шевченко поезія біблія

У багатьох Шевченкових поезіях слова «Бог» і «Цар» стоять не просто по сусідству, а в парі. Це не тотожність, але й не завжди антитеза. Між цими поняттями складна динамічна взаємодія; вони і взаємопов'язані, і взаємозаперечні. Говорячи про царів, Шевченко раз у раз переходить до Бога -- і навпаки. Чому? І якою була його віра, у що він вірив і в що не вірив? Послухаймо його самого. 29 червня 1857 року, чекаючи дозволу на виїзд з Новопетровська, Шевченко записує в «Щоденнику»: «Сегодня празднуется память величайших двух провозвестников любви и мира (апостолів Петра і Павла. -- Авт.). Великий в христианском мире праздник. А у нас колоссальнейшее пьянство по случаю храмового праздника. О святые, великие, верховные апостолы, если бы вы знали, как мы запачкали, как изуродовали провозглашенную вами простую, прекрасную, светлую истину. Вы предрекли лжеучителей, и ваше пророчество сбылось. Во имя святое, имя ваше так называемые учители вселенские подрались, как пьяные мужики, на Никейском вселенском соборе. Во имя ваше папы римские ворочали земным шаром и во имя ваше учредили инквизицию и ужасное автодафе. Во имя же ваше мы поклоняемся безобразным суздальским идолам и совершаем в честь вашу «безобразнейшую бакханалию»[ 3, с. 336]. Як бачимо, Шевченко вважає, що людинолюбну істину християнства спотворено; що первісне євангельське християнство розкололи «лжеучители»; що церкву Христову (за найменням) зробили засобом духовної та фізичної (соціальної) влади над людьми й придушення вільної думки; що церковний моральний фальш обертається і фальшем естетичним. Це не є якісь випадкові слова, сказані «під настрій»; це ті погляди, які простежуються в усій творчості Шевченка і буквально вистраждані ним. Однак вони говорять не про зневіру й невіру, а про жадання очищення віри від спотворень, що їх внесли за кільканадцять століть «лжеучители» і людська практика. Звичайно ж, Шевченко не був першим і не був останнім, хто говорив про втрату офіційним християнством духу Христа. І хіба не про це свідчила багатостолітня історія розколів, колотнечі єресей і сект? В Європі гуманісти з числа мислителів і поетів віддавна були в опозиції до клерикалізму і засуджували тиранію пап, що не минало для вільнодумців даром. В Італії ув'язнили Галілея. З Франції католицька церква вигнала Декарта. Не кажемо вже про Варфоломіївську ніч, про долю Джордана Бруно та Яна Гуса. Багаття інквізиції палали по всій католицькій Європі, -- під особистим патронатом римських пап. Ось яким постає папа Пій у листі ватиканського камерарія юного Мігеля де Сервантеса Сааведри до батьків: «Це старий років шістдесяти п'яти, геть лисий, з довгою білосніжною бородою, з виду дуже худий і з обличчям, що викликає страх. Зразу видно, що з ним не до жартів і що це надійний захисник святої нашої віри. Він не пропускає жодного засідання інквізиції, дня єретиків не вистачає в'язниць, і тільки за минулий рік шестеро засуджених умерло на вогнищі, двоє -- на шибениці» [ 11, с. 368 ]. Зловживання католицького кліру були однією з причин довготривалих і жорстоких релігійних воєн у Європі. Але була й інша причина: протест народних мас проти тяжких соціальних кривд набирав характеру апеляції до євангельських ідеалів первісного християнства, які, по суті, були наївно-комуністичними, принаймні у своєму соціальному аспекті. Недарма ж комуністичний і соціалістичний рух так часто нагадував про свою генетичну спорідненість із первісним християнством. (Для прикладу. Антоніо Грамші, засновник Італійської компартії, видатний теоретик комунізму: «Червона туніка Христа сьогодні ще яскравіша, чер¬воніша, ще більше більшовицька... Клаптик Христової туніки знаходиться в багатьох червоних прапорах комуністів...». » [ 11, с. 375]. Або інше: «В философской и исторической литературе широко распространено мнение, что идеи социализма были подготовлены христианством».) А в XIX ст. виникла політична течія -- християнський соціалізм (Ламенне, Моріс, Кінгслі, Баадер та ін.), що орієнтувався на соціальні постулати, виведені з учення Христа. І далі, говорячи про поетичну красу цього Шевченкового «особливого акорду волі», Луначарський питається: «Чи повинні ми лишитись сліпими до сієї краси через те, що ми більше не релігійні в такому розумінню?» [ 11, с. 372]. У минулому радянські дослідники, намагаючись довести «атеїзм Шевченка», однобічно акцентували ті місця в його поезії, де він звертався до Бога в розпачі, во гніві (здебільше за недолю України та за жорстокості царів і панів), або версії про його побутове «богохульство». Водночас не дуже радо зверталися до тих його поезій, де озивалося інше глибоке почуття, де були спонтанна молитва і біблійний пафос, а також до тих свідчень, що показували його людиною глибокої віри й одночасно -- у стосунках з іншими -- дуже делікатною у справі віри. Ось хоча б із спогаду А. Козачковського: «Віруй глибокорозумно, писав він мені в одному листі з Новопетровського укріплення, втішаючи в сімейному горі, яке спіткало мене. Я був свідком, коли Шевченко, слухаючи блюзнірство хазяїна, в якого він жив, сказав: «Знущатися з тих морально-релігійних переконань, які освячені віками і мільйонами людей, нерозумно і злочинно» »[ 11, с. 373].. Взагалі, судячи з усього, справу віри чи невіри Шевченко вважав для кожної людини особистою, глибоко інтимною. Релігійні переконання знайомих самі по собі його не цікавили, серед його приятелів були люди різних віросповідань. І для свого оточення він ніколи не створював і тіні якогось бар'єра релігійно-сакрального порядку. (А. Козачковський, приміром, розповідає, як вільно і щиро спілкувався він з євреями або як німець-протестант у захопленні назвав його «батьком», і саме з його вуст і вийшло це наймення, що потім закріпилося за ним в українському народі.) Будь-яке пов'язування віри з якимись стратегіями, національно-політичними претензіями, світовими місіонерськими потягненнями (як у єзуїтів або у російських слов'янофілів), з примусом і стадністю йому чуже і неприйнятне. В «Єретику» він інтерпретує владу римських пап як явище аморальне, глибоко суперечне людинолюбній суті християнства і розтлінне для національних суспільств. А в «Гайдамаках» і пізніших поезіях саме у єзуїтах бачить демократичності в церковному устрої були витіснені бюрократичною централізацією церковного життя. Особливо обурює Шевченка заборона або витіснення поетичних і гуманних народних звичаїв, хай і «язичницьких» своїм походженням, але цілком узгідливих з християнством своєю людяністю. Почувши в Новопетровську розповідь уральського козака про місцевий звичай виносити (в дні поминок) на могилу самогубця (ховали їх у полі, не на кладовищі) всяке зерно, щоб пташки клювали й молили Бога за відпущення гріхів нещасному, Шевченко пише: «За моей памяти в Малороссии на могилах самоубийц совершали обряд не менее поэтический и истинно христианский, который наши высшие, просвещенные пастыри, как обряд языческий, повелели уничтожить. В Малороссии самоубийц хоронили также в поле, но непременно на перекрестной дороге. В продолжение года идущий и едущий мимо несчастного покойника должен был что-нибудь бросить на его могилу. Хоть рукав рубашки оторвать и бросить, если не случилось чего другого. По истечении года, в день его смерти, а более в зеленую субботу (накануне тройцына дня) сжигают накопившийся хлам как очистительную жертву, служат панихиду и ставят крест на могиле несчастного. Может ли быть чище, возвышеннее, богоугоднее молитва, как молитва о душе нераскаявшегося грешника? Религия христианская, как нежная мать, не отвергает даже и преступных детей своих, за всех молится и всем прощает. А представители этой кроткой, любящей религии отвергают именно тех, за которых должны бы молиться. Где же любовь, завещанная нам на кресте нашим спасителем-Человеколюбцем?»[15, с. 39]. Або ще таке: «В требнике Петра Могилы есть молитва, освящающая нареченное или крестовое братство. В новейшем требнике эта истинно христианская молитва заменена молитвою о изгнании нечистого духа из одержимого сей мнимой болезнью и о очищении посуды, оскверненной мышью. Это даже и не языческие молитвы. Богомудрые пастыри церкви к девятнадцатому веку стараются привить двенадцатый век» »[ 15, с. 55]. Православ'я офіційного ґатунку в Росії стало казенною, обов'язковою, насильною релігією, слухняною служкою влади. (До речі, у тих же спогадах А. Козачковського, як повідомляв М. Драгоманов, була викреслена цензурою згадка про те, що Шевченко хвалив протестантську віру і осуджував «православів» за покірливість перед начальством і панством. На Шевченкове ставлення до православ'я впливало і розуміння тієї великої ролі, яку церкві відводив царизм у своїй політиці русифікації України та інших народів. Церковники виявили високий ступінь усвідомлення своєї русифікаторської місії і ревно її здійснювали. Шевченко не приймав офіційне православ'я -- і як ідеологічний фундамент царського деспотизму, і як знаряддя духовного пригнічення не тільки російського народу, а й «іновірців»; відзначав роль, яку йому було відведено в колоніальній політиці царату. Так, пропливаючи повз місто Чебоксари, він записує в щоденнику свої враження (17 вересня 1857 року): «Если не больше, так по крайней мере наполовину будет в нем домов и церквей. И все старинной московской архитектуры. Для кого и для чего они построены? Для чувашей? Нет, для православия. Главный узел московской старой внутренней политики -- православие. Неудобоза- бываемый Тормоз по глупости своей хотел затянуть этот ослабевший узел и перетянул. Он теперь на одном волоске держится». Тут і погляди, і формулювання Шевченкові перегукуються з Герценовими; не виключено, що на них і вплинув «Колокол»; як, може, і на вживання Шевченком після повернення з заслання поряд зі словом «православ'я» Терпенового терміна «візантійство», яким той визначав і офіціозний, і слов'янофільський ідеал.

1.2 Феномен, який іменувався «Русским Богом»

У розділі про Шевченків «Кавказ» ми вже згадували, що царизм мобілізував на кавказькі фронти і той резервний надприродний феномен, який офіційно іменувався «Русским Богом». Про нього варто поговорити окремо. Патріотична легенда пов'язувала виникнення формули «Русский Бог» з Мамаєм, який нібито після Куликовської битви сказав: «Русский Бог... велик» (в інтерпретації російської легенди). Спершу в ідею «Русского Бога» вкладалося зрозуміле почуття вдячності за перемогу над ордою, але поступово вона трансформувалася в символ особливого, довільно мотивованого, дбання Бога саме про російський народ та його державу (не до порівняння з іншими!), про богообраність цього народу (держави й імпе-раторів), а згодом -- і в ідею Божого попуску різним історичним фанаберіям російських монархів. » [ 10, с. 33]. Ідея «Русского Бога» дуже подобалася своєю політичною зручністю найбільшій русачці з-поміж російських богопомазаників -- німкені Катерині II. Зворушливий епізод зафіксував у своїх нотатках її статс-секретар О. Храповицький. Політичне, ідеологічне неприйняття офіційної церкви посилювалось у Шевченка моральною і естетичною відразою -- до несмаку, фарисейства, лицемірства, що в ній панували. Під час перебування в Нижньому він записує в щоденнику 27 вересня 1857 року: «Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вешну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратяся к нарисованному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное б (...). И она ли одна? Где же христианки? Где христиане? Где бесплотная идея добра и чистоты? Скорее в кабаке, нежели в этих обезображенных животных капищах. У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь; из притвора я вышел на улицу, и глазам моим представилась по темному фону широкого луга блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга. Я вздохнул свободно, невольно перекрестился и пошел домой». [15, с. 324] . Шевченко був чесною, порядною людиною і ханжество не сприймав навіть від себе, тому і не зайшов до церкви, так як на вулиці помолитися було легше після побаченого. Оці всі люди-схоласти, обряди, відштовхували його від православної церкви, але не від Бога, не від Христа, на якого він хотів бути схожим. А 16 лютого записує: «Отправивши на почту письма Кухаренку и Аксакову, зашел в собор послушать архиерейских певчих. Странно, или это с непривычки, или оно так есть. Последнее вернее. В архиерейской службе с ее обстановкою и вообще в декорации мне показалось что-то тибетское или японское. И при этой кукольной комедии читается евангелие. Самое подлое противоречие. Нерукотворенный чудовищный образ, копия с которого меня когда-то испугала в церкви Георгия. Подлинник этого индийского безобразия находится в соборе и замечателен как древность. Он перенесен из Суздаля князем Константином Васильевичем в 1351 году. Очень может быть, что это оригинальное византийское чудовище» [ 15, с. 325]. А ось запис 22 березня з приводу великодньої всеношної в нижньогородському Кремлі: «Если бы я ничего не слыхал прежде об этом византийско-староверском торжестве, то, может быть, оно бы на меня и произвело какое-нибудь впечатление, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе. Отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия?» [15, с. 326]. Шевченко тонко відчував де була божа атмосфера, а де були єретики, він не соромився про це говорити, тому що люди йдуть виконувати якісь обряди, а історію Великодня не те що не знають, вони не хочуть її знати, а йдуть за якимись начебто релігійними віяннями, а по суті ідуть за лжепророками.

1.3 Християнські ідеї - шлях істинного щастя

У моральних заповідях християнства відображене загальнолюдське моральне начало, і Шевченко з нього виходить. Проте йому боліла невідповідність соціальної та житейської практики панства цим моральним началам; він говорить про те, що християнство стало панству всього лиш зручним прикриттям для експлуатації народу та знущань із нього: «...жаль мені, і жаль великий, на просвіщенних христіян» [11, с. 285].. І звір того не зробить дикий, Що ви, б'ючи поклони, З братами дієте... Закони Катами писані за вас, То вам байдуже, в добрий час У Київ їздите щороку Та сповідаєтесь, нівроку, У схимника!..Християнські ідеї саможертовної любові до ближнього, непротивлення злу насильством. Процитую лист до Анастасії Толстої: «Господь відвів від моїх очей призму, через яку я дивися на людей і на самого себе. Він навчив мене, як любити ворогів і тих, що нас ненавидять. А цього не навчить ніяка школа, крім тяжкої школи випробувань та численних довгих бесід із самим собою. Я тепер почуваю себе справжнім християнином, як золото із вогню, як немовля із купелі, я виходжу тепер з темного чистилища, щоб почати новий шлях. І це я називаю істинним щастям». »[ 15, с. 120]. У 1859 р. - 11 віршів і одну велику поему «Марія». Серед поезій слід виокремити «Подражаніє 11 псалму», що пронизане пропагандою ідеї боротьби. Мрії Т.Шевченка про царство соціальної справедливості, нове людство звучать у поезії «Ісаія (Глава 35)». Вірш є переспівом (подражанієм) 35 глави біблійної книги пророка Ісайі. Шевченко зберіг образність оригіналу, специфіку мови та ідею, тільки поширив символіку до загальнолюдських планетарних масштабів. Кульмінацією «Кобзаря» є триптих «Молитва», написаний наприкінці травня 1860 р. У цьому творі, у трьох його варіантах, сконцентровано віддзеркалюється три імперативи шляху до правди. Це насправді молитва за ціле людство: за злотворців, щоб Господь зупинив їх і таким чином порятував від гріхопадіння; за добротворців, щоби дав їм силу, навчив, як чинити добро, не завдаючи одночасно зла; за чистих серцем, щоб захистив їхні душі від кривди. Т.Шевченко про релігію у поезія «І Архімед, і Галілей» та «Світе ясний! Світе тихий!» (1860).

РОЗДІЛ 2. Тарас Шевченко - національний пророк

2.1 Т. Шевченко - сіяч і вирощувач духовних якостей народу

Знедоленому безправному українському народові потрібен був великий муж, що мав би відвагу говорити один за всіх. Потрібен був речник, новий Боян, патріарх, подвижник, пророк. Таким став Тарас Шевченко. Це поет, даний Богом. Спів Шевченка був «… воістину гуком воскреслої труби архангела», пише Куліш у «Спогадах про Шевченка» і називає його національним пророком. Пророка не можна призначити, вибрати. Лише обрана Богом людина здатна мужньо і відверто говорити всім і всюди правду. Проте у світі споконвіку існують і лжепророки, пророки людські, що віщають від себе і керуються силами зла, а значить неправди. Якою ж має бути людина, що її називають і визначають пророком? Пророк бачить те, чого інші не добачають. Пророк передбачає майбутнє, але передусім пророк розмовляє з Богом і виголошує його істинним перед лицем народу. Саме таким був Тарас Шевченко. Він бачив те, чого не хотіли та й не могли бачити інші, і сміливо говорив до свого народу, спираючись на авторитет Божого слова. Біографи свідчать, що Шевченко від молодих літ знав і до смерті возив із собою Святе Письмо, а на вигнанні це було майже єдине його «чтиво». Тому і називають його поетом-біблійцем. Зустріч Шевченка із Біблією не була принагідною. Він на ній учився грамоти, з дитинства знає на пам'ять фрагменти Святого Письма. Малим хлопцем слухав, як столітній дід Іван читав родині та сусідам достатні на той час біблійні книги, житія святих, борців та мучеників за віру. Та й сам Тарас, підрісши, читав над покійниками замість учителя-дяка Псалтир. Згодом у Петербурзі, великий Карл Брюллов велить своєму улюбленцю-учневі брати малярські теми з Біблії, бо там все «просто і зграбно». Молодий слухач Академії мистецтв, прислухаючись до порад митця-вчителя не тримає у себе на квартирі іншої книжки ніж Біблія, «Анархарзісової подорожі», та історії Галіса (Б. Лепкий «Про життя і твори Тараса Шеченка»). Саме тоді, коли Шевченко перебував на вершині свого натхнення і промовляв огненним словом, як посланець з неба, в Києві склався гурт молодих людей, що поклали собі завдання творити визвольні та братолюбні ідеї. Назвавшись Кирило-Мифодіївським братством, члени його свою діяльність планували у ракурсі пророчих слів Ісуса Христа: «І пізнаєте правду, а правда вас вільних грабить!» (Ів. 8:32). На перстнях братчиків був напис: «Пізнайте істину, і істина звільнить вас». Такі просвітительські ідеї і були особливо близькі співцеві темного, знедоленого віковічним ярмом, народу. Шевченко - патріот, народолюбець і віруючий християнин, бо саме віра Христова підняла ідею збратання народів, вирівнюючи прірви між вільним чоловіком і безправним рабом, у проповідувала всесвітній мир, свободу і любов. У його голові ідея повалення кріпатства й визволення рідного народу зливалася з проповіддю християнства, він руйнував царство насильства, сатани, деспотизму, щоб збудувати царство Боже, державу волі і правди. Шевченко міг освоїти виражальні засоби Біблії саме тому, що пройнявся духом біблейних книг. Згадуючи про багатющий арсенал думок і почуттів, почерпнутих поетом із Біблії, літературознавець В. Щурат писав: «Десь якийсь поетичний образ, десь якусь оригінальну гадку Святого Письма може присвоїти собі перший-ліпший поет. Зробити філософію Святого Письма своєю філософією, се може тільки справжній біблієць яким був Шевченко» [8, с. 128]. Лейтмотивом більшості його творів є поєднання любові до Бога і милосердя до ближнього. А це основа християнського вчення. Людину хоче бачити Шевченко передусім як відображення «образу Божого». Великий поет - пророк несе християнський ідеал згармонізованої людини, що живе у згоді з собою. Життєва позиція його полягає у тому, щоб жити за Божим законом і актом свобідної волі обирати, свою дорогу. Звідси зрозуміла його боротьба зі сваволею сильних світу і не сприйняття тих, хто втрачає подобу Божу. Дуже характерний для Шевченка штрих: у важкі хвилини перед ним завжди стоїть Бог, про це засвідчує і той факт, що слово «Бог» у його творах зустрічається більше, ніж 630 разів. Про авторитетність Божого слова для поета свідчить витяг їз його листа до графині Толстої від 9 січня 1857 року: «Тепер і що лиш тепер я цілком повірив у слово - «Любя, наказуя вы» [9, с. 250]. - Що лиш тепер молюся до Бога і дякую йому за безконечну любов до мене, за те, що він виправдовув мене. У тому випробуванні очистилося і видужало моє бідне, болящ серце. Воно забрало від очей моїх призму, крізь яку я глядів на людей і на самого себе. Воно навчило мене, як любити ворогів і тих, хто нас ненавидить. А цього не навчить ніяка школа, крім школи досвіду і тривалої бесіди з самим собою». «Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословіте тих, хто вас проклинає, і моліть ся за тих, хто кривду вам чинить», - це слова Ісуса Христа, записані у євангелії від Луки (6:27, 28). Щиро і правдиво сповідається поет, як під впливом дієвого євангельського слова у нього вдосконалюється християнський характер і утверджується християнський світогляд. Цікаво, що завершуючи свою літературну діяльність, Шевченко видає «Буквар» - посібник для дітей, у якому поряд із думами та народними прислів'ями він поміщає уривки із псалмів (132, 53, 12, 93, 149), а також молитви сподіваючись, що вони сприятимуть вихованню добрих, нелукавих людей із чистим серцем. Проаналізувавши ці тексти, можна зрозуміти, який поет хоче бачити тих, хто буде вчитися за його «Букварем». Отже, бажаючи відкрити очі своєму мудрому від природи, але забитому і пригніченому народові, Шевченко вносить свою лепту у його просвітительство - доступний за ціною 3 коп. і багатий духовно «Буквар». Поета боялися не тільки як революціонера демократа чи націоналіста. Його ще й не бажали сприйняти як тверезо мислящого християнина, як людину високого Духу. А тим більше признати «володарем в царстві духа», - як справедливо писав про нього інший велет духу Іван Франко. Творчість Т. Шевченка - згусток добра і правди. Він був сіячем і вирощувачем духовних якостей народу. Він вірив, що є сила, котрій треба поклонятися, бо вона врятує людство від морального і духовного спустошення, виродження, збідніння. Цією силою є Бог.

2.2 Аналіз поеми «І мертвим, і живим, і ненародженим …», «Псалми Давидові», «Неофіти», «Ісая. Глава 35»

Поема «І мертвим, і живим, і ненародженим …» - твір рідкісної емоційної напруги, що народилася в атмосфері душевних переживань, нестабільного, дискомфортного внутрішнього життя, а це позначилось на емоційному стані ліричного героя, на проблематиці твору, його жанрових особливостях, композиції, своєрідній лексиці. Поет звертається до жанру послання, що був досить поширений у культурній традиції різних часів і народів. У Біблії це послання святих апостолів Павла, Петра, Івана, Якова, Юди які своєрідно вплинули на творчість багатьох письменників, як-от: І. Вишневецького, П. Грабовського, І. Франка, М. Рильського, А. Малишка, Д. Павличка. Сама назва твору вказує на позачосовість послання. Як і Біблія, воно написане для всіх часів і не обмежується географічно. Масштабність адресата, окресленого в назві, зумовлюється обширністю і гостротою проблематики, що актуальна як у прадавні часи, так і сьогодні й, очевидно залишиться такою і для ще ненароджених поколінь. Лаконічно її можна окреслити як проблему добра і зла та їх довічної боротьби, що конкретизується у творі як проблема правди і брехні. Для поета вона є принциповою і тому звучить безкомпромісно і звинувачувально уже в епіграфі який взято із Першого соборного послання апостола Івана: «Як хто скаже: «Я Бога люблю», та ненавидить брата свого, той неправдолюбець. Для Шевченка, як для справжнього християнина, - це принципова позиція, згідно якої любов до невидимого Бога оживає в любові до ближнього: «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, якого не бачить?» [1, с. 626]. Епіграф і задає полемічний характер посланню. Бажаючи розбудити серед українського люду дух любові, братства, взаєморозуміння, поет послуговується словами улюбленого учня Христа, якого називають апостолом Любові. Поет не приймає того українського патріотизму, за яким немає любові. Стиль послання наближений до книг пророків Ісаї, Єремії, новозавітних послань та відкриття Івана Богослова. Як старозавітні пророки своїм словом стараються зупинити ізраїльський народ у їх гріхах, вказуючи на неменучу розплату, так і пророк-поет взивав до своїх земляків: Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде…[19, с. 261]. Подібно до Божих пророків, Шевченко, як речник України, відчуває відповідальність за те, що діється на його землі, і своє призначення вбачає у тому, щоб змінити людей, їхні взаємостосунки, їхнє життя. Він не мовчить - говорить, просить, картає, будить. Власне, у цьому поет розуміє свою місію, бо справжньому пророкові несила спокійно споглядати на спотворений світ, спотворену природу, спотворені взаємини між людьми де Кайданами міняються, Правдою торгують І господа зневажають…[19, с. 263]. Поет часто послуговується біблійною лексикою. Наприклад, використовуючи слова «кайдани», «ярма», що у Біблії вживаються як символ неволі (єгипетської, вавилонської і т.п.), поет описує уярмлений рідний народ: Людей запрягають В тяжкі ярма. [19, с. 263]. Називаючи сплюндровану Україну великою руїною, автор згадує іншу руїну - пограбовану Юдею, поруйнований Єрусалим як біблійну пересторогу за непослуг Богові. Україна для поета одночасно є і «раєм тихим» (близький і часто вживаний Шевченком образ), і символом нового, омріяного щасливого майбутнього рідного краю. Автор також використовує євангельські образи посіву і жнив (Притча про кукіль), передвіщаючи лихі жнива як результат недоброго засіву: … побачите, Які будуть жнива! [19, с. 264]. Уся система біблійних символів, використаних Шевченком, зводиться до того, щоб застерегти людей від лиха, попередити про майбутню відповідальність, навернути на Божу дорогу. Картина змальовані поетом у «Посланні» нагадують «видіння», дані Богом пророками і описані ними. Тарас Шевченко. «Псалми Давидові». Вперше слово «псалом» вживає Шевченко в поезії «До Основ'яненка»: Насміються на псалом той, Що виллю сльозами. [17, с. 181]. Неспроста поет називає так свій вірш-тугу, в якому вихваляє героїчне минуле України. Адже псалом - це пісня хвали. У його душі звучить псалом безстрашним волелюбним козаком. Це слово було близьке поетові, як близькими були рідкі добрі спогади з дяківської шкільної лави. Можливо тому перша велика книга малого Тараса, яку він часто читав над покійними замість п'яного дяка, вилилася згодом у «Псалми Давидові». Це рідкісне явище навіть у світовій літературі. Адже вони є співом душі поета. Переспіви псалмів написані в зеніті творчості поета і датовані 19.2.1845 р. Не випадкове творче звернення до Псалтира саме у цей час, за 5 днів до появи «Заповіту». Перебуваючи на Переяславщині, поет застудився і важко захворів. Часто фізично ослаблена людина очі свої піднімає вгору, думає більше про духовне, прагне до самоочищення, добра і злагоди. Саме такі настрої знаходить Шевченко у давньоєврейській поезії. І, як результат, у В'юнищі під кінець нелегкого для поета 1845 р. народжуються ці перлини - переспіви духовних пісень із Псалтиря. Книга Псалмів (Псалтир) - це збірка 150-и духовних пісень, які були укладені в різні періоди історії ізраїльського народу. Назва книги походить від грецького слова psaltos, що означає співання пісень під акомпонемент. Староєврейською мовою це збірка називається «Сеффер Теліччіле» - «Книга хвали». Тематика псалмів здебільшого релігійного характеру. Псалми є молитвою до Бога, славословленням або повчанням, декотрі з них присвячені особливим подіям. Ця збірка духовних пісень поділена на 5 книг, і кожна з них закінчується славослов'ям. Вони розподілені таким чином: I - 1-41; II - 42-72; III - 73-89; IV - 90-106; V - 107-150.Такий поділ був прийнятий в староєврейському тексті і зберігся до нашого часу. За змістом і структурою псалми поділяються на історичні, месіанські, повчальні і прославлення.Укладені вони різними авторами. Вважають, що Давид був автором більшості псалмів (73). Іншими авторами традиційно вважаються Асаф (12), сини Корея (11), Соломон (2), Мойсей (1), Етан (1). Авторство 50-ти псалмів невідоме. Припускають, що деякі з них написав також Давид. Як творець духовних гімнів, він є найвідоміший з усіх псалмістів, і тому новозавітні письменники визнають його автором книги Псалмів і часто називають їх Давидовими. Давид був хоробрим воїном, геніальним полководцем і здібним державним керівником. Його життя детально описують книги Самуїлові. В дитинстві він був пастухом. За Божим повелінням пророк Сауїл помазав його на царя. Відома історія про те, як Давид переміг Голіата. Зазнавши переслідувань від першого ізраїльського царя Саула, Давид, проте, не використав можливості помститися йому, вважаючи, що не можна піднімати руки на помазаника Божого. У Другій книзі Самуїловій розповідається про Давида як другого царя Ізраїля. За його царювання держава процвітала, вона стала сильною і могутньою. Царював Давид 40 років. Помираючи, він показав своєму синові і наступникові на царському престолі Соломону: «І будеш ти стерегти накази Господа Бога свого, щоб ходити Його дорогами, щоб стерегти постанови Його, заповіді Його та устави його й свідчення Його…». [1, с. 526]. Хоча Давидоове життя не було безгрішним, але він клявся у своїх переступах і прагнув бути виконавцем Божої волі. Саме це допомогло йому стати добрим батьком і мудрим державним керівником. Проте вище державних і політичних досягнень стоїть літературна дальність Давида. Його псалми-гімни знаходили і знаходять відгук у творчості багатьох письменників минулих епох і сучасності.Просто, щиро і природньо, емоційно переспівує їх Шевченко. У цикл його віршів - перекладів входить 10 поезій під назвою «Псалми Давидові». Із перекладених псалмів лише 4 належать Давидові (12, 52, 53, 133), Псалом 43 написаний синами Кореевими, Псалом 81 склав Асаф, Псалми 1, 93, 149 створені невідомими авторами. Використовуючи авторитет царя, Божого обранця, псалмотворця, Шевченко називає його іменем цикл перекладів - переспівів. «Псалми Давидові» не можна практикувати як виключно літературне явище, лише як цикл поезій, символічність словесних образів, духовна насиченість, теологічна спрямованість вказують на суспільну вагомість ліричного героя, що бере на себе відповідальність за долю свого народу. Молюся: Господи, внуши їм Уст моїх глаголи… (Псалом 53) Переспівуючи Псалом 1, поет використовує ті ж образи, що і в біблійному варіанті (дорога - путь, дерево на водою, вітер). Проте деколи він дозволяє собі вільніше поводитися з текстом, наприклад, «полова, що її вітер розвіяв», поет замінює на «попіл». Наслідуючи 43(44) навчальний Псалом синів Кореєвих, автор переносить подій з ізраїльських часів у сучасну йому Україну. Доволі вільно передає думку про покинутсть Богом. Свідомо скорочуючи свій варіант псалма, Шевченко закінчує, як і в оригіналі молитвою. До оригінальних псалмів поет підходить творчо. Одні перекладає дослівно, в інших зберегає основну думку, інтерпритуючи текст, але всі вони «українізовані», насичені українським духом, народно-пісенним стилем, поетичною лексикою та образами. У його наслідуваннях вбачається глибоке знання проблем тогочасного суспільства і спроба в аналогічних старозвітніх ситуаціях побачити і підказати народу вихід. Характерно, що, як і Давид, Шевченко свої надії покладає на Бога і звертається до нього за підтримкою і допомогою. Особливо турбувала Великого Кобзаря, проблема непорозумінь, розбрату між українцями. Він мріяв про волю України, як результат єдності і згоди. З тієї причини поет переспівує Псалом 132 (133), цей коротенький шедевр - гімн єдності, який виділяється лаконічністю, поетичною красою і проблемами серед усіх псалмів. Псалом 133 відомий як пісня прочан. Він нагадував царю Давиду ті дні коли ізраїльтяни зібрались у тимчасовій столиці Хавроні, щоб помазати його на царя. Давида настільки вразила однодумність, всенародна єдність і підтримка, що він свої почуття записав у цьому короткому псалмі. Тут він описує і обряд помазання. Хоча над ним самим звершувався цей обряд, та він приводить у приклад помазання Мойсевого брата Ларона, який був речником, глашатаєм народу. Спеціально приготовлена запашна олива виливалася на голову обранця Божого, тим самим очищуючи і освячуючи його, вказуючи на особливу місію. У Біблії немає жодного слова, вжитого намарне. І тут описана Хевронська роса - це не просто знайомі нам краплини на травах, а густі роси, що в суху пору року достатньо зрошували і напоювали землю, і ці роси символічно вказують на рясні Божі благословіння - життя у добробуті, спокої, задоволенні. Останні слова є запорукою доброго та гарного життя, бо «наказав Господь благословення». Читаючи Шевченків переспів, ми зустрічаємо ті ж образи, символи та дрібниці, що і в Давида, але стиль товару і мова його нагадують народну пісню. На думку В. Скуратівського, Шевченко синтезує народну пісню із псалмом. І це природно для поета. З однієї сторони самобутній лірик-українець, з іншої-людина, що прагне християнської довершеності, він легко і вільно викладає свої думки - пісні на папір. У переспіві відображається велика туга за Божим раєм на землі, де люди жили б у правдивій братній любові, адже для цього вони створені Богом. Тарас Шевченко «Неофіти». Тарас Шевченко зумів створити галерею літературних пророків, зумів стати пророком свого народу. Особливо пристрасно й однозначно виголошується жага пророкування у поемі «Неофіти»: Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило…[19, с. 230]. Поема з «огненними словами» є грізним малюнком культурного побуту з перших часів християнства. Вона говорить полум'яно, розтоплює і підкуповує серця, манить щирістю чуття, думки і слова. Адже написані «Неофіти» потягом чотирьох днів (4-7 грудня 1857 р.). Очевидно, народжувалась поема з якоюсь неземною вибуховою силою. Безперечно, високою є історико-етична сторона твору з її часовими нашаруваннями: перші християни, декабристи, кирило-мифодіївці. На фоні історії неофіта Алкіда і його матері поет гранично стисло викладає євангельську вість. У коротенькому другому розділі (всього 18 рядків) він вміщає історію народження, смерті і воскресіння Ісуса Христа записані у Чотири євангіліях. Перетворюючу силу христового вчення, або народження, формування і становлення християнина, проілюстрував Шевченко через образи головних героїв твору. Про вплив слів Христа на переродження людини можна прочитати у біблійній книзі «Дії святих апостолів». Особливо вражаючою є історія витворення пророка з «кроткої» жінки, матері Алкіда, на тлі катування її сина-християнина. Саме мученицька смерть сина відкрила їй уста для продовження його справи: І на торжища, і в чертоги Живого істинного Бога Ти слово правди понесла. [19, с. 186]. Слова, що понесла у світ мати Алкіда, є продовженням слів правди Ісуса Христа і виконання слів правди пророка Ісаї, якого цитує автор в епіграфі. Ісая починає класичний період пророчого слова. Часто, говорячи від імені Бога, він супроводжує свої вістки словами: «Так говорить Господь», що надає його пророкуванням авторитетності й особливої довіри читача. В епіграфі вибраному поетом до твору, міститься наказ, попередження, обітниця: Так говорить Господь: Бережіть правосуддя й Чиніть справедливість, Незабаром бо прийде спасіння Моє, І з'явиться правда Моя [ Іс. 56:1]. Власне цю Божу правду й понесла замість сина новонароджена християнинка, одна із тисяч, перероджених словом Христовим. Замість прокльону з уст матері понеслася перша молитва до Христа. «З поклонниці Венери стала вона проповіднецею сміливою, істиного Бога». Своєю молитвою Великий Кобзар заперечує ненависть і стверджує любов. Щоб ворога полюбити, треба простити йому його гріхи, треба забути кривду, яку він заподіяв. Цю ідею він розвиває на основі Нагірної проповіді Ісуса Христа: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує…»[1, с. 526].. Поет навчився цьому сам і заохочує до християнського прощення своєю поемою читача. У своїй книзі «Про життя і твори Тараса Шевченка» Богдан Лепкий, наголошуючи на християнській поезії поета, посилається на твердження Євгенія Згарського: «… поет поставив нам великим, святим приміром образ терплячих за віру мучеників, християнських нововірців. Ні жовчю, ні помстою не дише зболіле серце нашого віщого. Не зазиває він земляків своїх до кривавої помсти розпинателям, а до непохитної віри в правду». У творі проявляється непохитність ідеї всепрощення, на що вказував Єфремов у збірці «Шевченко» та в «Історії українського письменства». Ця думка підкреслюється також в словах, викладених поетом в уста Алкіда: Молітесь, братія! Молітесь За ката лютого. Його В своїх молитвах пом'яніте. Перед гординею його, Брати мої, не поклонітесь. [1, с.187]. Цю думку підкреслює і видатний український літературознавець і публіцист Юрій Бойко (Мюнхен), який вважає, що ідея «всепрощення» сформована у Шевченка на основі переконання, що пізнання святої правди народними масами стане визначальною річчю, як це було на зорі християнства, не буде сили, яка б могла протиставитись ідеалу справедливості. Новітні апостоли, як і перші християни, повинні володіти могутнім словом і бути здатним на великі жертви. Ворогові найлютішому, навіть «деспотові скаженому», можна і треба простити, та невільно поклонятися перед ним, служити його гордині. Молітесь Богові одному, Молітесь правді на землі, А більше на землі нікому Не поклонітесь… [19, с. 215]. «Неофіти» вражають своєю релігійною насиченістю, молитовністю, силою біблійного слова і духу. «І на торжища і в чертоги» поет закликає нести проповідь любові і всепрощення, братання. Особливої уваги заслуговують псалом і молитва Алкіда. «Це перлини не тільки української думки й серця, а й найчудовіші перлини нашого слова». Про силу й значимість поеми свідчить і те, що в усіх виданнях радянських часів значна частина твору опускалася. Так, після рядків: «Помощники, поборники, кастрати німиє!» - йдуть рядки: «Благословенная в женах…»Насправді ж її зміст продовжує розвивати 61-й рядок, який починає опущену частину твору (всього 58 рядків). Нижче подаємо текст поеми «Неофіти», який пропущений у всіх виданнях радянського періоду і не друкується в наш час (текст взято із творів Т. Шевченко, що були видані у Львові товариством «Просвіта» у 1907 р., тут збережена орфографія і пунктуація). Чи не за те, що й ми тепер, (Сам себе питаю) От такими злодіями Тюрми начиняєм, Як і син отсей Марії? Ми не ропинаєм, Як ті люті фарисеї, На хресті живого Праведного чоловіка; Ми молимось Богу…[19, с. 216]. Опущена глава говорить сама за себе, адже вона найсильніше висловлює християнські переконання поета і, як у справжнього пророка, говорить нашого покоління, закликаючи схаменутися й зупинитися. Неофіти - з грецької - neophytos - новонавернений - новий прихильник християнства. Провести аналогії: Неофіти - декабристи - кирило-мифодіївці. Мати Алкіда - дружини, матері декабристів - мати Костомарова. Скіфія - Сибір. Нерон - російський цар. Виступ. Тарас Шевченко. «Ісаія. Глава 35». В останній період творчості за мотивами Біблії Шевченко написав такі поезії, як «Подражаніє 11 псалму», «Ісаія. Глава 35», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осії. Глава XIV». Разом з переспівами псалмів вони становлять високий зразок громадської лірики. З поетичної точки зору подражанія псалмам і пророкам чудесні. Шевченко надає біблійному тексту музичну риму і крилатий ритм і при тому майже не відступає від першоджерела. Мова творів то дзвенить, як ліра, то гримить наче труба архангельська, то лине величними звуками, як орган. Шевченкові подражанія пророкам не мають рівних за силою слова і близкістю до оригіналу. Будучи речником українського народу, Т. Шевченко добре знав життя і пророкування своїх біблійних предтеч. Адже вони виступали глашатаями Божого слова. Пророки - це божі посланці, святі мужі, яких Бог час від часу посилає до народу, щоб звіщати свою волю, попереджувати про майбутнє, застерігати від гріха. Перебуваючи в богонатхненному стані, старозавітні пророки описували свої видіння. У Біблії записані пророкування так званих великих (Ісая, Єремія, Єзекіїль) та малих (Даниїл, Осія, ЙОіл, Амос, Овдій, Йона, Михей, Наум, Авакум, Софонія, Огій, Захарій, Малахія) пророків у циклі книг під загальною назвою «Книги пророцькі». У них різний стиль, книги неоднакові за обсягом, писалися вони в різних місцях, але мета їх одна: зупинити народ у його гріховному житті й навернути до Бога. Пророчі книги справили на Шевченка таке глибоке вражання, що він часто бачив себе в образі одного з них, здебільшого - пророка Єремії, чиї особисті переживання, поставу, жести і дії Біблія зафіксовує дуже яскраво. Вдаючись до наслідування Божих мужів, поет запозичив в них алегорії,образи, повчальні історії. Проте події і героїв він переносить в Україну. В описаних пророками гріхах єврейського народу і в житті сучасних йому українців поет бачить багато спільного. Наслідуючи давніх пророків, слово Шевченкове звучить суворо, грізно, палюче. У його поезіях, як і в творах біблійних попередників, Бог безпосередньо втручається в історію, говорить до народу, переживає за нього, страждає з ним. Шевченко повністю засвоїв мову символів, якими оперує Біблія. Він не модернізує і не перефразовує біблійну символіку, а проникає в її первісне значення. Знаходячи у старозавітних пророків зразки цікавих йому тем, поет адаптує їх до реалій свого часу. Особливо близьким були для нього місця, де описується оновленням світу, туга за первісним безгрішним станом людини, прагнення до гармонії з природою, до єднання з Богом. Цю тугу і надію на повернення до досконалого першопочаткового світу найкраще виразив Шевченко у переспіві «Ісаія. Глава 35» (Подражаніє). Дослідуючи главу 35 Книги пророка Ісаї, потрібно попередень прочитати главу 34, у якій Божий глашатай провіщає про суд над у якій Божий глашатий провіщає про суд над усіма народами. Лише ознайомившись із сторонніми картинами майбутнього суду, можна зрозуміти блаженство, з яким оспівав біблійний пророк майбутнє оновлення землі.

ВИСНОВКИ

В останній період творчості поета переспіви й травестії біблійних сюжетів посідають значне місце. Йому імпонували ідеали раннього християнства, яке виникло як релігія рабів і виражало їхні інтереси й прагнення. Увагу автора полонили ті легенди, псалми, пророцтва, в яких ідеться про боротьбу правди з неправдою, добра зі злом, про неминуче покарання «нечестивців», настання щасливого життя земних мучеників. Біблійні образи під пером поета-демократа наповнювалися певним змістом, служили пропаганді визвольних ідей. Покарання «жорстоких людей неситих» мало відбутися не в пеклі, а на землі -- у вогні повстання трудящих. Винагорода страдникам повинна прийти не після смерті в раю, а іще за життя, у результаті повалення царської влади й утвердження справедливого суспільного ладу. Після прочитання творів Т. Шевченка було б помилкою вважати, що письменник обмежувався лише близькими йому темами, а також сюжетами з життя рідного йому селянства. Автор добре знав надбання світової культури, і це давало йому можливість звертатись до будь-якої з історичних епох, робити свої (до речі, сміливі) висновки. Коли він говорить про криваву боротьбу повстанців, то пригадує події Варфоломіївської ночі; а коли розповідає про неофітів, то порівнює їх з декабристами. Отже, як бачимо, Шевченко часто звертається до біблійних мотивів, до псалмів староєвропейських пророків. Саме звідси він брав теми для своїх творів, епіграфи. У псалмах та легендах євангельських поет-демократ бачив багато справжньої поезії. Звідси і черпав він матеріал для своїх творів, переспівував їх. Думки легендарних пророків, біблійні мотиви доводили, що людська праця -- це краса, справедливість і любов. Шевченко звертався до Біблії як до літературного твору, а не як до святого письма, звідси він брав образи, мотиви і сюжети, створюючи поезії актуального громадянського спрямування -- антицарського, антикріпосницького, революційного змісту. Віра Сулима зазначає, що критики Шевченкових творів і його самого як особи, не наважуються звинуватити Кобзаря у якихось суттєвих порушеннях православного віровчення; їхні закиди стосуються виключно Шевченкового неприйняття Російської православної церкви. Митрополит Іларіон Огієнко, який дуже ретельно простудіював усю творчість Шевченка під оглядом її релігійності, нічого антиправославного в творчості не виявив. Навпаки, він стверджував пророчий, апостольський, проповідницький характер багатьох Шевченкових творів. Шевченко був проповідником і вмів ним бути. Він постійно навчав так, ніби говорив в церкві. Більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору. І треба тільки жаліти, що українське духовенство так рідко цитує «Кобзаря» - для проповідей з нього можна брати обома руками. Шевченко, як проповідник і оборонець правди Божої, був усе життя послідовний і незмінний. І за свою оборону правди божої і життя своє віддав. Українське православне священноначаліє визнало високу пробу православності Тараса Шевченка. Як і його небесний тезоіменник, св. Тарасій, патріарх візантійський, Шевченко любив Бога як син, голосно кликав його на поміч, знаючи з Євангелії, що Царство Боже зусиллям досягається. Шанобливе синівське ставлення Шевченка до трьох осіб одноістотної й нероздільної Трійці, до Богородиці і святих, повага до ікон і особисте малювання ікон, чисельні малюнки на релігійні теми - все віддзеркалює його християнський світогляд, його нездоланну віру в Бога. Треба відкинути неправдивий, спекулятивний підхід, ніби в поета був неправославний погляд на Діву Марію. Шевченко, ясна річ, тут не богословствував, а просто благоговів перед нею як Матір'ю - і то Матір'ю втіленого Бога, Ісуса Христа. Центральна вісь ставлення Шевченка до Діви Марії точно співпадає з тією роллю, яка відведена їй у святих Євангеліях: вона пречиста, свята, непорочна, безмежно добра, вибрана самим Богом для великого й недосяжного розумові людини експерименту: перевести духовну іпостась Бога в матеріальне тіло живої людини - для того, щоб це тіло умерло й одночасно зняло прокляття гріха з усіх інших людей. Велич Марії проектується виключно через велич Ісуса Христа. Поеми «Неофіти» й особливо «Єретик» вказують на віротерпимість Шевченка. Він виразно тяжіє як у своїх позитивних висловлюваннях на християнські теми, так і в критичних щодо клерикалів, які забули про Заповіді Божі, - до християнства, яке сповідував його великий попередник на ниві християнського інтелектуалізму в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Біблія (подарункове видання). -- Москва, Російське Біблійне товариство, 2008 . - 1372 с.