Мотив кохання у романах Л. Толстого та Г. Флобера

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Мотив кохання у романі „Анна Кареніна” Льва Толстого

1.1 Тема самотньої любові

1.2 Реальність та ілюзія як модель поведінки

2. Модель ідеального світу у романі Гюстава Флобера "Пані Боварі"

Висновок.

Література

Додаток

Вступ

толстой флобер роман кохання почуття

Творчість великих письменників Льва Толстого та Гюстава Флобера викликала зацікавлення багатьох дослідників та літературознавців ХIХ - ХХ століть. Романи цих письменників було ґрунтовно вивчено рядом науковців. Творчість Толстого, відобразивши цілу епоху історії Росії, стала своєрідним підсумком розвитку російської класицистичної літератури. В епічному реалізмі Л.Толстого принцип універсалізму у розкритті внутрішнього світу людини майстерно поєднується із зображенням цього внутрішнього світу у безперервному русі та плинності. Основним об'єктом письменницьких роздумів стала особистість та її взаємозв'язок із суспільством. Так, у 1853 році Лев Толстой зазначав у своєму щоденнику: “Тепер цікавість до подробиць замінюється інтересом до конкретних подій”[16,45]. Зображення письменником діалектики душі було рівнозначне науковому відкриттю у галузі пізнання внутрішнього світу людини.

Всі твори Толстого та Флобера спиралися на літературні традиції своїх попередників, які зображували людей майбутнього. Письменники описували простих людей, стежили за їхніми думки, аналізували причини трагедій. Так, песимізм Флобера відбився на його творчості. Нотками розчарування автор розкривав не лише через прозу життя, а й пустоту, нікчемність мрії в житті людини.

Для Льва Толстого характерним був опис широкомасштабних історичних подій, показ стану душі людини на фоні різних суспільних катаклізмів. Флобер зображував у своїх творах буденне життя, пригоди, екзотичні країни, трагедії почуттів. У творчості обох цих письменників звучить також і тема кохання. Однак новизна авторів полягає у своєрідному погляді на подану проблему та аспекти її висвітлення. Дослідження особливостей теми кохання у творах Льва Толстого “Анна Кареніна” та Гюстава Флобера “Пані Боварі” тому і є для нас цікавим, оскільки в літературознавстві цій темі не було присвячено достатньої кількості праць. Дослідниками творчості Льва Толстого були М.Громека, В.Версаєв, Я.Білінкіс, С.Бичков, В.Єрмілов. Гюстав Флобер та його твори стали об'єктами досліджень М.Черневича, М.Затонського, Ш.Бодлера.

Однак предметом аналізу в даній літературознавчій науці не було кохання, як почуття. Вчені переважно акцентували свою увагу на проблемах тогочасного суспільства, на характеристиці особистості. Дослідження висвітлювали питання вини та невинності героїв, засуджували або виправдовували вчинки персонажів, їх прагнення до кращого майбутнього.

Літературознавець В.Єрмілов зазначив, що роман Льва Толстого “Анна Кареніна” гарний завдяки докладності й жвавості зображенням. Проте він не містить у собі жодної постаті, яка уособлювала б моральність, яка відбивала б думки автора. Єрмілов ставить у своїй праці “Толстой - романіст” питання про тему і значення роману. Він категорично засуджує дії Анни.

Інший представник радикального літературознавства ХІХ століття Іванов-Разумник стверджував, що головний зміст твору Толстого зводиться до того, що людина не може будувати своє щастя на нещасті іншого. Анна зробила цей фатальний крок, - і доля їй помстилася.

Дещо інший варіант тієї ж обвинувачувальної логіки обґрунтував дослідник М.Громека. На його думку, Анна повинна була зберегти свій шлюб навіть ціною власного щастя й страждати все життя. “Анна, - писав Громека, - забула про любов Бога, тому й померла. Але якби серце Анни знову прокинулось, якби в ній знову заговорила любов до її чоловіка, сина, то вона зробила б всіх щасливими” [8,73].

Літературознавець С. Версаєв в праці “Живе життя” будує свою позицію на протиставленні “засуджувати чи виправдовувати Анну за її любов”. “Анна зрадила чоловіка, кинула сина - і стала втраченою жінкою”[6,129].

Дослідник М.Черневич звертає особливу увагу на те, що Г.Флобер, як письменник не розкриває власного ставлення до Емми Боварі. Смерть героїні викликає лише співчуття у автора. Адже ця загибель - крах людських надій і прагнень.

Відомий поет-символіст Ш.Бодлер при аналізі роману відзначив, що в кінцевому рахунку, попри всі звинувачення, Емма справді велика жінка й гідна жалю, незважаючи навіть на принципову незворушність автора. Однак, на думку автора, усе інтелектуальне жіноцтво буде вдячне Флоберу за те, що підніс їхню одноплемінницю до такого могуття, та ідеалу[4,115].

Літературно-критичні статті 1980-х років доводили, що Емма - жертва свого часу, власних мрій, які навіть гіпотетично не мають жодних підстав для здійснення. Сучасні літературознавчі розвідки стверджують думку, що героїня витворила у своїй уяві картину блаженного, неземного щастя. І в цьому надмірному захопленні приховано симптоми її небезпечної хвороби, названої “боварізмом” (О.Єременко). Та ніхто з цих вчених не заглиблювався в причини смерті героїнь, в мотивацію її вчинків. У цих працях було враховано специфіку тогочасного суспільства, його роль в особистому життя людини та не було детально наголошено на питанні прагнення окремого індивіда до гармонійного розвитку, до звільнення від ланцюгів суспільних норм. Отже, дослідження цих літературознавців розкривали не процес кохання, а залежність особистості від суспільного розвитку.

Предметом дослідження нашої курсової роботи є романи Льва Толстого “Анна Кареніна” та Гюстава Флобера “Пані Боварі” як зразки творів про кохання. У необхідний для аналізу порівняльний та типологічний ряд включено праці сучасних дослідників та пізніші розвідки творчості Толстого й Флобера. Використані також документи літературно-критичної думки нашої епохи (статті, рецензії, авторські передмови, коментарі до романів).

Об'єкт дослідження: специфіка кохання в творах “Анна Кареніна” та “Пані Боварі”.

Мета нашої курсової роботи полягає у вивченні своєрідності трактування кохання в романах Льва Толстого та Гюстава Флобера. Вивчення передбачає поглиблення уявлень про особливості та жанрову систему реалізму та романтизму, з'ясування національної своєрідності французького та російського романів ХІХ століття.

До основних завдань курсової роботи входить вивчення особливостей кохання на фоні суспільно-політичних подій в Росії та Франції ХІХ століття, проведення паралелей в зображенні кохання у Франції та Росії, досліджено вплив літературних течій на творчу манеру письменників.

Окремо виділено в курсовій роботі такі питання:

з'ясувати суспільно-політичних особливості епохи, в яку жили та творили Л.Толстой та Г.Флобер;

вивчити причини та умови трагедій почуттів Емми та Анни;

проаналізувати дії, вчинки героїв роману,

дослідити вплив суспільної моралі на розвиток особистості.

Методи дослідження: у курсовій роботі застосовано метод цілісного аналізу літературного твору, принципи порівняльно-типологічного ітературознавства.

Теоретико-методологічну основу дослідження склали праці В.Версаєва, М.Громека, М.Черневича, М.Затонського.

Курсова робота складається зі Вступу, 2 розділів («Мотив кохання у романі «Анна Кареніна» Льва Толстого», «Модель ідеального світу в романі Гюстава Флобера «Пані Боварі»), Висновків, Списку використаної літератури, що нараховує 22 позиції.

1. Мотив кохання у романі «Анна Кареніна» Льва Толстого

Золотим періодом розвитку літератури вважають ХІХ століття. Ця визначна літературна епоха збагатила світову культуру новими іменами, напрямами, течіями. Незважаючи на строкатість літературного життя різних країн і народів, простежується провідна роль двох літературних напрямів - романтизму та реалізму.

Романтичному світосприйняттю притаманне інтуїтивно-почуттєве, увага до внутрішнього світу людини, неприйняття буденності, звеличення “життя духу”, конфлікт мрії з дійсністю, захоплення таємничим, фантастичним. Реалістичному світосприйняттю, на відміну від романтичного, характерне всебічне відображення взаємин людини і середовища, вплив соціально-історичних обставин на формування особистості. Однією з рис реалізму виступаєє тяжіння до правдоподібності, що виявляється в зображенні характерів, обставин, найменших подробиць життя. Силою своєї уяви реалісти створили новий художній світ, а читачеві він часто здавався не менш реальним, ніж справжній. Важливу роль при реалістичному зображенні предмета, явища відіграє мотивація вчинків героїв.

“Лев Миколайович Толстой, - як стверджує Максим Горький, - розповів нам про російське життя майже стільки, скільки всі інші представники нашої літератури разом взяті ”[7,295]. У творах письменника втілено реалістичне світосприйняття того часу, закарбовано підсумок пережитого російським народом у ХІХ столітті. Лев Толстой виявився виразником бурхливого наростання російської селянської революції. Блукання перехідної епохи стали основою ідейних пошуків письменника. Вони загострювали й поглиблювали характерне для Толстого прагнення “дійти до коріння” у всьому. Це стосувалося, перш за все, характеристики героїв того часу, сучасного стану людства, нещасть та бід життя людей, пошуків виходу із трагічного становища. Автор зумів із геніальною художньою силою відбити події всесвітньо-історичного значення.

Всі якості стилю Льва Толстого з особливою силою виявилися в романі-трагедії “Анна Кареніна”. Найвдаліше та найточніше широке значення цього роману можна виявити за допомогою слів одного з героїв: “У нас все це тільки перевернулося і лише складається”[17,98]. Це і є слова, що характеризують життя Росії перехідної епохи, коли руйнувалися старі феодально-кріпосницькі порядки й створювалися нові, капіталістичні відносини. У творах письменника надзвичайно важливу роль відіграє рух, розвиток художньої думки. Ця ідея і вирішує питання про те, за якими моральними нормами та правилами варто жити людству.

Ми можемо з впевненістю стверджувати, що той, хто вивчає Анну Кареніну, вивчає саме життя. Адже поданий роман є довершеним твором, який по своїй правдивості та глибині нічого подібного немає в аналогах європейської літератури ХІХ століття.

Складна творча історія роману “Анна Кареніна”, задум якого виношувався і декілька разів видозмінювався, виражала незмінне прагнення великого письменника знайти справжню правду життя й показати характерне і типове в сімейному побуті та суспільному устрої епохи. Спочатку у Льва Толстого виник задум написати роман про заміжню жінку із вищого стану суспільства. Письменник говорив, що його завдання - створити й зобразити цю жінку лише жалюгідною і невинною. Всі чоловічі та жіночі обличчя, що виникали в уяві автора, знайшли своє місце та згрупувалися навколо одного образу-типу жінки. Початки роману були написані Львом Толстим під безпосереднім впливом Олександра Сергійовича Пушкіна і його незавершеним уривком “Гості з'їжджаються на дачу”. З цими частинами твору пов'язані ті розділи роману “Анна Кареніна”, в яких описано приїзд гостей до Бетсі Тверської після театру. Такий початок повинен був мати роман за першочерговим задумом автора.

Та потім все змішалось в Облонських. Що змішалось читач не знає, але дізнається потім. Ця широкомасштабна фраза поступово звужує коло подій, які розгорнуться згодом. Таким чином, початок “Анни Кареніної” написано в художній манері О.Пушкіна. Подальші розділи роману створювалися в художній атмосфері найглибшого інтересу до нього.

Лев Толстой оцінював свій твір як перший “справжній роман”. І не дивлячись на велику кількість дійових осіб та особливості двох сюжетних ліній “Анна - Каренін - Вронський” і “Левін - Кіті”, роман автора вражає нас надзвичайною упорядкованістю та художньою цілеспрямованістю окремих своїх частин. “Анна Кареніна” являє собою такий твір мистецтва, де кожна художня деталь, всі його елементи підпорядковані розкриттю єдиного задуму, а кожен художній образ внутрішньо виправданий.

Лев Толстой показав себе у цьому романі як новатор. Він рішуче виступив проти традиційних канонів в області мистецтва роману з його єдиним послідовним розвитком інтриги, з єдиним героєм та героїнею. Тому письменник, прагнучи до більш широкого і всебічного показу життя, створює новий тип роману, де є дві сюжетні лінії, кілька героїв і кілька героїнь, велика кількість персонажів. Вони пов'язані між собою не мотузками традиційної романтичної інтриги. Тримаються ці герої на внутрішньому зв'язку, тобто на складних перипетіях ідейних ліній, на взаємозв'язку ідей, їх протиставленні та єдності, що відображають діалектичну зв'язаність життєвих явищ і процесів.

1.1 Тема самотньої любові

Протиставлення життєрадісності Анни безжиттєвості Олексія Кареніна послідовно проводиться в романі з характерним для художнього мислення Толстого загострення непримиренності протиріч.

Коли Олексій Олександрович зустрівся з можливістю зради жінки, то відчув, що опинився дуже близько перед чимось нелогічним і беззмістовним. Він не знав, що йому тепер необхідно робити. Каренін був зовсім не ревнивим чоловіком. Ревнощі, на його думку, ображають жінку, а тому дружині необхідно довіряти: “Навіщо потрібно мати цю довіру, тобто абсолютну впевненість в тому, що його молода жінка завжди буде кохати лише його одного, він себе не запитував; але він не відчував недовіри, тому що довіряв і говорив собі, що вірити потрібно завжди”[17,160]. І навіть тепер, після зради Анни, Олексій Олександрович відчував, що ревнощі - це дуже образливе почуття, він і далі продовжував довіряти дружині. Але щось згодом змінилося. Тепер Каренін стояв перед самим життям, перед можливістю любові його жінки до когось іншого, крім нього. І саме це бентежило чоловіка Анни, здавалося йому незрозумілим, тому що це і було саме життя. І кожен раз, коли Олексій Олександрович зіштовхувався з цим життям, то зразу ж відштовхував його в сторону. “Тепер він мав відчуття, подібне до того, яке відчувала б людина, яка спокійно пройшлася по мосту над прірвою, а потім раптово помітила, що цей міст розібрано і що там чорна безодня”[17,160]. Ця прірва - справжнє життя, а міст - це штучне життя, яким жив Каренін. І йому перший раз в житті необхідно було розв'язати питання надзвичайної ваги - що тепер робити, як вчинити з Анною. І він жахнувся перед цим вирішенням проблеми. Тоді Олексій Олександрович вперше почав задумуватися над тим що відчуває Анна. Він уявив собі особисте життя дружини, її думки, її бажання, що у неї може бути своє особливе життя. І ці думки виявилися для нього такими важкими, що він просто відганяв їх від себе.

Любов, що охопила душу Анни, - це і є те справжнє життя із всіма його перипетіями, перепонами, яке не підходило до жодної схеми Кареніна. Олексій Олександрович завжди відштовхував життя, тому що воно було для нього нелогічним. Так само він не хотів помічати кохання Анни до іншого чоловіка. Каренін знав, що цього просто не могло бути. Та вся його сім'я, все його життя були лише формою, чогось неіснуючого.

Ставлення Олексія Олександровича до Анни втілювало сутність його відношення до самого життя: ігнорування складності життя, заміна його штучною будовою зовнішньої логіки: “Питання про її почуття, про те, що робиться і може статися в її душі, - це не моя справа, це справа її совісті”[17,162].

Знову і знову ми відчуваємо, яким знущанням над життям були сімейні відносини Кареніна та Анна. Це було схоже на повільне, повсякденне нагнітання, незважаючи навіть на всю приховану доброту Олексія Олександровича. Він інстинктивно приховував свою чесність від всіх і від себе самого, в першу чергу, знаючи, що, якщо дозволить їй розійтися, то зіштовхнеться із самою реальністю і, безперечно, заплутається в ній. Олексій Каренін побоювався, що випаде з того штучного життя, в якому він тільки й міг існувати. Та ця доброта Олексія Олександрович, його великодушне пробачення зради жінки виявилося драматично непотрібними і безжиттєвими, як і все його буття.

Все життя Кареніна було втиснуте в рамки тих стандартів, які уже були вироблені суспільством. А для Анни все було зовсім по-іншому. Після знайомства з Вронським її охопило почуття особливої насиченості життям, особливого підйому, відчуття початку бурі. Анна прагнула жити на повну силу, поринути у шалений вир кохання. Дійсним життям для Толстого у романі було пристрасне бажання та вміння героїні жити життям всіх людей і кожного зокрема. Так і тільки так прагне жити Анна Кареніна, тільки таке життя для неї справжнє.

Вся трагедія героїні полягала в тому, що Анна хотіла жити, відчувати себе корисною і необхідною всім. Автор зазначає: “Вона читала, як героїня роману доглядала хворого, і їй хотілося ходити тихими кроками по цій кімнаті; вона читала, як парламентарій говорив промову і їх хотілося говорити цю річ”[17,114]. Все єство Анни прагнуло до життя. Навіть її маленькі руки, які намагалися робити якусь пристрасну, яскраву, захоплюючу та прекрасну справу життя, і є однією з мільйонів тих деталей, що створюють єдине ціле, виражають поетичний світ твору.

На відміну від Анни, Каренін не виражав цієї життєвості: його пусті очі - це очі, якими дивилася на героїню оточуюча їх дійсність. І та обставина, що людина з цими безжиттєвими очима - чоловік Анни, з яким пов'язано було все її життя, ще більше загострює трагізм твору. Анна почувала себе самотньою в цій мертвій пустелі дійсності.

Трагічною героїнею роману й виявляється сама любов. За це почуття Анна, за словами Кареніна, і повинна понести тяжке покарання: “Наші життєві долі пов'язані, і пов'язані не людьми, а Богом. Розірвати цей зв'язок може лише злочин, і злочин такого роду тягне за собою тяжку кару”[17,165].

Лев Толстой розвиває в “Анні Кареніній” одну з найважливіших тем усього свого творчого доробку. Це тема відчуження світу від людини, жага присвоєння світу людині. Любов Анни висока і прекрасна, тому що в ній зосереджується жага любовного оволодіння всім світом: “Анна Аркадіївна читала і не розуміла, та їй і неприємно було читати, тобто стежити за відображенням життя інших людей”[17,114]. Надто вже їй самій хотілося поринути у вир життя та відчувати, що вона дійсно живе.

Анна має цінні людські якості, за допомогою яких героїню можна охарактеризувати, як чуйну, ніжну і люблячу жінку. Вона легко знаходить спільну мову з людьми, розуміє близьких, співчуває їм, бо має відкрите серце для всіх. Це і створює поетичний світ Анни, в якому вона була таємницею для декого, прекрасною жінкою, здатною на кохання. Героїня шукала щастя і віддавала його іншим, а отже, заслуговувала на щасливе життя: “Я пережила болісне і страшне, і тепер уже давно, особливо з тих пір, як ми тут, я така щаслива!”[18,198]. Це і є образ самого життя.

Відповідно до художнього ідеалу Льва Толстого, життя й повинне бути таким. Необхідно, щоб воно так ставилося до людей, як до Анни: з дружньою увагою і розумінням, з умінням перенести кожного у високий, поетичний світ, і викликати в нього найкращі та найсвітліші почуття - ось як необхідно жити. Анна завжди була готова допомогти іншим, вона всім своїм єством проймалася проблемами близьких їй людей. Та на відміну він неї, для її чоловіка “перенестися думкою і почуттям в іншу істоту - душевні дії, що були чужі Олексію Олександровичу. Він вважав ці душевні дії шкідливими і загрозливими фантазіями”[17,161].

Відкритість Анни для світу й недоступність для життя Кареніна - справжні антиподи в творі Толстого. Якщо Анна - любов, то Олексій Олександрович - відсутність цієї любові, якщо Анна - життя, то її чоловік - відсутність його. Сім'я Кареніних - це сім'я без любові. Але поряд з Анною може бути зовсім інший чоловік. Не старий, і не міністерська машина, як це було заплановано в першочергових варіантах роману. Анна могла б тоді полюбити по-справжньому. На наш погляд, тоді змінилося б багато чого. Анна розлюбила б свого чоловіка і повернулася б до нової любові. Але основним залишається те, що сім'ю можна зруйнувати проста нелюбов.

Тема самотності любові пронизує весь роман Толстого. Їй присвячено й історію відносин Анни та Олексія Вронського. Любов цих молодих людей була приречена на загибель з самого початку твору. Цьому коханню передує недобрий знак - смерть людини під колесами поїзда. Це прототип смерті героїні, загибелі кохання. Отже, історія кохання - перетворюється в історію про загибель цього почуття.

У тому фатальному вагоні, де вони зустрілися, Вронський відчув непереборне бажання подивитися в очі Анни, заглянути в глибину її душі: “Вона стояла перед ним прекрасною, вишуканою леді, граційною і ніжною. Її сяючі очі, які здавалися темними від густих брів, уважно, ласкаво зупинилися на його обличчі так, ніби вона визнавала Вронського для себе. Так, ніби залишок чогось переповнював її єство, що аж проти волі відбивався то в сяйві його погляду, то в посмішці”[17,71].

Анна йшла, опустивши голову, обличчя її сяяло яскравим блиском. Але це сяйво було невеселим - воно нагадувало страшний блиск пожежі серед темної ночі. Це і є образ-символ кохання Анни до Вронського. Воно освітлювало життя героїні вогнем, у якому Анні судилося згоріти.

Ту близькість, яка виникла між Анною та Вронським, Толстой зображує як вбивство. Вронський - вбивця, Анна - його співучасниця. Це тіло, яке він позбавив життя, було їх любов'ю, першим періодом цього почуття: “Він взяв від мене все, що міг, і тепер я не потрібна йому”[18,360]. Герої Толстого своєю любов вбили любов. Мова йде про те, як життя, справжнє життя покликало до себе Анну, та цей поклик виявився запрошенням смерті.

Любов Анни та Вронського не мала майбутнього. “Моя любов стає все пристраснішою і себелюблячою, а його все згасає й згасає, ось чому ми розходимося”[18,360] - такими, на думку Анни, були причини їх розриву. Вона гадала, що Вронський йшов їй назустріч. Однак цей зв'язок не був тривалим, бо кожен в процесі руху пішов своєю дорогою. І змінити цього вже герої не можуть. Якби Анна могла бути кимсь іншим, а не коханкою, яка пристрасно любить Вронського, то очевидно зв'язок між особистостями не перервався б. Але вона не може і не хоче бути ні ким іншим. І цим бажанням Анна відштовхує коханця від себе і залишається самотньою.

Ще однією причиною приреченості кохання Анни та Вронського, на нашу думку, є порушення святині сім'ї. Лев Толстой засуджує розрив сім'ї і одночасно засуджує ті сім'ї, де нема любові. Автор проводить чітку межу між не осудженням Анни та засудженням самого по собі розриву сім'ї. Толстой вважав це протиріччя безвихідним, що втілюється в таких словах Анни: “Невже вони не пробачать мене, не зрозуміють, що все це не могло бути по-іншому?” [17,298]. Сама природа покликала Анну кохати, але вона й засудила героїню за цю любов.

Свою роль в загибелі кохання відіграв і сам Веронський. Риси характеру вказують, що герой не був створений для справжнього почуття. Вронський навіть чимось був схожий на Кареніна. Він, як 1 чоловік Анни був пасивним у суспільному житті, жив лише у своєму власному світі, за своїми правилами та законами: “Життя Вронського було тим особливо щасливе, що він мав ряд своїх правил, які без сумніву окреслювали все, що потрібно і не потрібно робити” [18, 339].

Вронський ніколи не виходив за межі цього кола. Всі його правила могли бути нерозумними, смішними, але вони були незаперечними і він завжди виконував їх. Тільки в останній час Вронський відчув, що його відносини з Анною не підходять в ту рамку правил, яку він становив для себе. Молодий денді розумів, що ці стосунки виб'ють його із сідла, як це й сталося насправді під час кінних перегонів: “Анна була для нього порядною жінкою, котра подарувала йому свою любов, і він любив її, і тому вона була для нього жінкою, яка заслуговує такої ж і навіть більшої поваги, ніж законна дружина” [18,339]. Але все-таки вона і стала тією силою, яка порушила рівновагу життя Вронського. Він, як і будь-хто інший, не міг жити лише однією любов'ю, і намагався замінити справжнє штучним життям. Як довів автор, Вронський виявився дилетантом як на перегонах, так і в самому житті.

Тому немає нічого дивного в тому, що віддалення Анни й Вронського розпочалося уже з самого початку їх зближення. Вони розпочали два різних романи. Він - великосвітський, вона - роман всього свого життя і смерті: “ Анна вічувала себе такою злочинною і винною, що їй залишалося лише принижувати себе і просити пробачення ... Вона на нього і фізично відчувала своє приниження” [17,168]. Анна була повністю під владою Вронського. Він для неї - цілий світ, але не герой її роману. Ця жінка не була героїнею його історії. Але любов поєднала їх. Доторкнувшись до справжнього почуття, Вронський зрозумів, що зіткнувся з чимось зовсім нелогічним. Він не зумів піти за покликом серця і зберегти це почуття, не оцінив всю його силу.

Для Анни, як стверджує автор, любов означала набагато більше, ніж для Вронського. Згодом вона починає розуміти, що найніжніше в світі почуття віддала зовсім не тому чоловіку. Вронський теж відчував, що найкраще щастя було вже позаду. “він дивився на неї, як дивиться людина на зірвану нею квітку, яку вже зів'яла. І в цій квітці уже з великими труднощами він пізнає ту красу, заради якої зірвав її і погубив” [17,397].

Вронський не міг до кінця зрозуміти й того, що Анна сумує за своїм сином Сергієм. “Присутність цієї дитини викликала у Вронського та Анни відчуття мореплавця, який бачить по компасу, що напрямок, по якому він пливе з великою швидкістю, зовсім не співпадає з необхідним. Та зупинити цей рух було не в його силах, і кожна хвилинка віддаляє все далі і далі від необхідного напрямку. І зізнатися собі в цьому відхиленні - те ж саме, що зізнатися в смерті” [17,325]. У погляді Вронського Анна не бачила любові й більше не бажала побачити її. З цієї хвилини вона відчувала байдуже ставлення до коханого. Анна відчувала свою загибель. Вронський, як і Каренін, також виявився антиподом Анни в головному питанні: у відношенні до життя.

Важливим у житті героїні було прагнення до любові. Анна переступила через всі моральні канони того часу, не побоялася бути щасливою. Більшість молодих жінок навіть заздрили Анні, її сміливості, її прагненням до кращого. Але Вронський не допоміг їй досягнути цього бажаного результату - стати щасливою. І все ж було б жорстоко та несправедливо покласти всю провину й відповідальність за смерть Анни на Вронського. Автор стверджує, що цей чоловік був найкращим з тих, кого героїня могла зустріти в суспільстві. Вронський кохає її так, як може й ми не маємо права звинувачувати його й шукати в його коханні недоліки: “Вронський цілував свою долоню в тому місті, де вона доторкнулася до нього” [17,159].

Особисті якості Вронського мають неабияке значення в романі. Вони ще в більшій мірі, ніж особисті якості Кареніна, загострюють теми самотності Анни, самотності кохання, протиставлення жадоби справжнього життя та несправжнього, життєвості - безжиттєвості, фальші реальної дійсності. Любов Вронського обмежена, тому що таким є весь зміст його життя, його душі. Його любов не може бути справжньою, тому що все його життя несправжнє.

1.2 Реальність та ілюзія як моделі поведінки

В образах Кареніна і Вронського виражається загальна думка автора про те, що любов не може реалізуватися в тому суспільстві, в тій дійсності, тому що суспільство відчужене від справжнього життя. Розрив Анни саме з тими людьми, з якими було безпосередньо пов'язане її життя, особливо гостро виражає тему роз'єднання людей в пустині дійсності. І очима нелюбого їй Олексія Олександровича Кареніна й очима коханого Олексія Вронського на Анну дивилося не живе суспільство, несправжнє життя: “Дві людини, чоловік і коханець, були для неї двома центрами життя і вона постійно відчувала їх близькість” [17,231]. Толстой не засуджує Анну за її втечу в кохання.

Вирішальною причиною смерті героїні автор визначає любов, що перетворилася в почуття лише для себе. Вронському постійно необхідно було перебувати в суспільстві, серед своїх друзів. Він жив своїм життям, для себе. “Якби Вронський любив Анну, то розумів би всю складність її становища і вивів би її з безвихідного стану ” [18, 335]. Вона відчуває свою провину, стає нервовою та ревнивою. Анна не бачить виходу з цього глухого кута.

У своїх передсмертних думках Анна розмірковує про те, що навіть при отриманні розлучення та одружені з Вронським вона ніколи не налагодить відносини між закоханими. І від цієї думки Анна прагнула звільнитися. Її гнітило те, що все було даремно: вона пожертвувала сином, дочкою, собою заради примарного кохання “Чому і не загасити свічку, коли дивитися більше нема на що, коли гидко дивитися на все це?” [18,364].

Ми бачимо, що автор протиставляє Кареніна - Анні, Вронського - Анні. І суть цього протиставлення полягає у їх відношенні до життя. Жити в тому суспільстві можуть лише штучні люди. Анна занадто жива і справжня для життя серед цих людей.

Це фальшиве суспільство ненавидить кохання. Воно мстить йому за те, що любов може розкрити всю брехню тогочасного стану речей. І чим сильніша любов, тим вона беззахисніша. Чим сильніше прагнення до справжнього, повного, змістовного життя, тим впевненіше воно веде до смерті. Чим сильніше прагнення Анни до життя, тим повніше і яскравіше вона усвідомлює своє право на щастя, тим ближче вона стає до смерті. Анна витримала б всю ненависть суспільства. Про це говорить її відкритий виклик суспільним порядкам - присутність в театрі, коли весь світ заздрісно й страхітливо дивився на неї. Але занадто сильним був цей натиск на Анну. Ми маємо думку, що це безжиттєве суспільство і винне в смерті Анни. Ця дійсність вбиває кохання тим, що обмежує його зміст. Мертвий схоплює живого.

Любов в такому суспільстві завжди на межі смерті. Толстой очима самої любові подивився на сучасну йому дійсність. Він зробив любов критерієм перевірки і оцінки всієї дійсності, і відкинув та прокляв її. І якщо говорити про провину Анни, то вона виявляється лише в одному, в коханні. Анна - трагічна героїня, тому що сама виявляється трагічною героїнею в дійсності. Вона створена для великого кохання, прекрасного захоплюючого, створена жити за законами краси. Але такий світ існує лише в ідеалі.

Передсмертні думки Анни - холодні і невблаганні залізні істини суспільства відчуження. Сім'я, де не існує любові, виступає в романі як загальний образ беззмістовного життя суспільства. І в цьому значенні можна сказати, що тема Сергія - це тема втраченого ключа любові, якого так і не судилося знайти Анні.

Всі люди чужі один одному, не можуть зрозуміти ближнього. Якщо нема любові, то є тільки загальна ненависть, і життя тоді поєднується зі смертю. А якщо так, то нема різниці, жити чи померти: “Все неправда, все брехня, все зло!” [18,364]. Толстой говорить про ці думки Анни так, адже вона вже чітко зрозуміла суть того світу, який відкрив їй всю правду життя. Анна зрозуміла закони цієї дійсності, яка вбила її.

Розповідаючи нам про життя Анни, Толстой звертає нашу увагу на те, що головна проблема героїні була, все-таки, у ній самій. Анна вже надто прагнула стати ідеалом для Вронського, хотіла замінити собою все, що він залишив заради неї. Єдиною метою свого життя Анна бачила лише бажання подобатися і служити коханому. І разом з тим вона загинула від ланцюгів почуття, якими скувала себе і Вронського. Анна кохала, але не могла уявити собі, що все може зруйнувати суспільство, яке не могло й не прагнуло вибачити Анні її кохання. Покарана має бути не Анна, автор пропонує судити те суспільство, в якому нелюдське керує людським.

2. Модель ідеального світу в романі Г. Флобера “Пані Боварі”

Гюстав Флобер був одним з тих видатних західноєвропейських письменників, які в міру своїх сил і таланту, мужньо ставали на захист правди, гуманності й краси, проти варварських норм суспільства.

Гюстав Флобер відчував себе художником “переходу”, а в одному з листів зазначав, що революція 1848 року вирила безодню між двома Франціями. Її поразка зруйнувала віру в утопічні ідеали. Флобер не поділяв великої надії позитивістів на роль науки і техніки, навколишній світ здавався йому ницим і вбогим. Працюючи над романом “Пані Боварі” Флобер наголошував: “Пишу сірим по сірому”. Еміль Золя пізніше зазначав, що публікація цього роману засвідчила нову епоху в літературі. Особливость цієї епохи полягала у намаганні знайти відповідну форму для зображення змісту тогочасного життя. Г.Флобер звертається до романтичних тем (романтична туга, мрія про ідеальне, всепоглинаюче кохання) і водночас із точністю до наукової відтворює сцени провінційного життя.

Двотомник Флобера, виданий рідкісним для України 250-тисячним тиражем, зник з книгарень за кілька днів. До відомого письменникового зітхання “Емма Боварі - це я”, можна б додати зауваження проникливого Шарля Бодлера. Він вважав, що пані Боварі своєю енергією, честолюбством, фантазією належить до чоловічої статі. “Як Паллада, що вийшла у всеозброєнні із голови Зевса, цей химерний андроген зберіг усю чарівність чоловічої душі в прекрасному, жіночому тілі” [4,115] Гюстав Флобер завжди писав добре, блискучою в нього була і стилістика. До передмови переписки Флобера і Жоржа Санда Гі де Мопассан помітив деяку наївність письменника, яку він зберіг до самої смерті. “Виключно вроджена прямота, чесність і благородність, які проявилися у всіх його почуттях, у всіх рухах душі - такими є безперечні джерела цієї постійної наївності його душі” [11,165]. Ці особисті якості Флобера відіграли не останню роль в розвитку сильних сторін його творчості. Він істинний метр, взірець для наслідування, сама досконалість. У своїх романах, як про сучасність, так і про древні цивілізації, Флобер був безпристрасним режисером, який вміло приховував свої думки і почуття. Він зізнавався, що в ньому живе два письменники: один - закоханий в ліризм, патетику, широкий орлиний політ, дзвінкість фраз і височину думок, інший - невтомний шукач неправдивого, який хоче змусити вас відчути майже матеріально те, що відтворює.

Гюстав Флобер зміг досягнути за своє життя таких вершин, до яких мало кому вдавалося дійти. Він зумів відновити все, що інші шукають впродовж усього життя. Флобер був постійно в пошуках сюжетів своїх творів. Так, місцем дії свого твору “Пані Боварі” автор вибрав провінцію. На думку деяких дослідників творчості письменника, а саме Миколи Омельяновича, цей вибір було обґрунтовано тим, що дане середовище найтупіше та найплодючіше на великі безглуздя, найщедріше на нестерпиних дурнів [4,115]. Ми не погоджуємося з цією думкою, адже провінція завжди була для багатьох письменників джерелом самобутніх і неповторних образів, духовно багатих і щирих. Флобер прагнув аби його героїня була більш-менш гарною, мала нерви, амбіції, непогамовану тугу за вищим світом - і вона виявиться цікавою для світу. Та й сам опис завдяки цьому буде шляхетним, а наша грішниця матиме принаймні ту, відносно навіть невелику перевагу, що відрізнятиметься від чванькуватих героїнь минулої епохи.

Флобер хотів створити демонстративно правдиву книгу, про що свідчить підзаголовок “Провінційні звичаї”. Жодних вигадок, фантазій - таке враження мала вона справити на читача. Тому історія кохання та розчарування Еммі Боварі може бути взірцем нецікавого сюжету. В романі не відбувається жодних яскравих подій, усе буденно й звичайно. Проте причина невмирущої слави твору полягає у іншому. Флобер із небаченою глибиною та драматизмом розкрив той конфлікт між мрією та реальністю, з яким доводиться зіткнутися людям в житті.

Основна тема роману - протиставлення романтичної ілюзії дійсності. Проте на відміну від більшості романтиків Флобер розкрив не лише простоту життя, а разом з тим і всю його нікчемність. Автор зобразив крах надій, що зіткнулися з усією реальністю життя. Флобер обрав своєю героїнею жінку з провінційного середовища, мало освічену, яка живе почуттями, а не розумом. Перед письменником стояло складне психологічне завдання. Треба було вивчити мотиви поведінки героїні, пояснити причини її нудьги. Слід було б відтворити також весь ланцюжок причин і наслідків цього фатального потягу. Флобер писав: “Я сподіваюся, що читач не помітить цієї психологічної роботи , прихованої за формою , але він відчує її результат” [15,37].

Образ Еммі Боварі вражає своєю психологічною правдою й величезною силою узагальнення. Туга, що крає серце провінційної міщанки, стає символом сучасної письменнику буржуазної дійсності. Доля ніколи не дарувала Еммі Руо яскравих подій і зустрічей. Духовний світ героїні формувався під впливом оповідань. Уже в дитинстві, оточена мирними картинами природи, Емма жила в якомусь вигаданому, ілюзорному світі. Життя героїні у різних варіантах повторює одну й ту ж саму ситуацію. Вона створює уявлення про якийсь ідеальний світ, шукає його навколо себе і не може знайти. Гостре розчарування вбиває її серце, стає причиною відрази до життя. Цей болісний урок нічому не навчає Емму. Її душа знову і знову починає жити ілюзіями, які приречені на загибель під тиском вульгарної реальності. Емма сподівається, що бодай коханець допоможе здійснити її мрії, але знову помиляється. Обранці Емми Боварі - чи то Шарль, чи то провінційний Дон Жуан Рудольф, чи то Леон -, всі вони однакові, звичайні посередності. Але вони характеризують і ту, хто їх обрав відповідно до своїх уявлень про ідеал.

Рудольф помічає слабинку Емми і все вірно розраховує: “І як їй нудно живеться! Вона хоче жити в місті. Вона задихається від кохання, як риба без води на кухонному столі. Два-три компліменти, і вона буде вас обожнювати, ручаюсь!” [21,130]. У коханні Рудольф не має нічого піднесеного, романтичного, є тільки пошук нових тілесних насолод.

Леон приваблює Емму своєю шанобливістю, чистотою, досвідченістю в справах. Ось хто буде обожнювати її. Це кохання стане їй винагородою за всі страждання. Проте щастя - це лише видимість. А реальність знову готує Еммі нищівний удар, цього разу смертельний. Леон виявився слабкою людиною, заради кар'єри він кидає Емму. Рай коштує нашій героїні дуже дорого, вона занадто багато заборгувала в цьому житті.

Не випадково життя Емми Боварі, чарівна його фантасмагорія завершується так трагічно. Це цілком співзвучно песимістичній філософії Флобера “Емма Боварі - це я” - сказав якось письменник. Висловившись таким чином, Флобер мав на увазі, що героїня втілює ті людські риси, з якими він завжди боровся в собі: невихованість почуттів, мрійливість, прагнення до екзотичного. Власний роман для нього - своєрідна спроба вилікуватися від цієї хвороби.

Емму не влаштовує просте земне щастя, пов'язане з піклуванням про дочку, дім, чоловіка. Вона прагне, як їй здається, високої поезії, але це тільки ілюзія. Правильною поведінкою, на думку Флобера, мусить бути свідома відмова від мрій. Тільки в такий спосіб мудра людина може врятуватися від вульгарності світу і здобути собі спокій.

Піднесенні мрії Емми про кохання обов'язково перетворюється на банальний романчик, а ідеал красивого життя - на культ комфорту. Флобер зображує Емму надто плотською, матеріалістичною, егоїстичною, самозакоханою. Їй здається, що всі принади шлюбу проходять повз неї: чоловік не забезпечив їй ні матеріального добробуту (а під цим героїня розуміла неабияку розкіш), ні шляхетного прізвища, ні задоволення палких пристрастей. Емма не вміє оцінити жертовності Шарля, зовсім не цікавиться долею своєї дитини. У кінцевому рахунку ця бідолашна жінка, ув'язнена в сільській тисняві, починає шукати свій ідеал по провінційних балах і кав'ярнях. Але щоб обвинувачувати чи виправдовувати Емму необхідно, перш за все, розібратися в тому, що спонукало її до подружньої зради, як на неї вплинули ті молоді люди, яких вона зустріла на своєму шляху.

На початку твору Шарль постає у ролі спокійного хлопця, який у всьому слухається і підкоряється матері. Пані Боварі навіть найшла собі невіску, а для сина жінку - вдову судового пристава. Вже з перших сторінок роману читачеві стає зрозумілим, що Шарль зовсім неромантичної натури. “Він лише сподівався, що одруження поліпшить його становище, гадав, що стане вільнішим, буде порядкувати сам собою і своїми грішми” [21,31]. Але герой не мріє про якесь надзвичайно-романтичне кохання, навіть не думає, що саме це почуття повинне окреслити всю яскравість людського життя. У Шарля не було того запалу, того прагнення душі до досконалості. Він не жив коханням, а отже і взагалі не жив.

Воно і не дивно, що після подружнього життя зі старою вдовою його причарувала зовнішня краса юної Емми. “Шарля вразила білість її нігтів. Вони були блискуче й звужені на кінчиках, відполіровані у формі медалей. А що вже очі, то вони справді були прекрасні - карі, аж ніби чорні. Вони дивилися на нього з-під довгих вій щиро, сміливо й довірливо” [21,34]. Емма нахлинула на Шарля, ніби ковток свіжого повітря після духоти. І він уже не міг відмовитися від цієї насолоди. У житті він зазнав так мало хорошого і Емма була для нього ніби рятівним колом у цьому житті. Та чим довше вони жили разом, тим слабшими ставали їхні стосунки, тим швидше розвіювався той туман їхнього примарливого щастя. До шлюбу Еммі здавалося, що вона кохає. Емма думала, що це почуття повинне приносити щастя, але щастя вже не було. А це означає, що вона помилилася. Героїня силкувалась зрозуміти, що власне означають у житті оті слова про блаженство, жагу, сп'яніння, які здавалися їй такими прекрасними в книжках. Але Еммине уявлення про кохання виросло саме з прочитаних нею в дитинстві творів. “На уроках музики вона співала романси - все про ангелят із золотими крильцями, про мадонн, про лагуни”[21,52]. Це були безневинні композиції, в яких крізь банальність стилю і недосконалість мелодії прохоплювались чарівні видіння почуттєвої дійсності. Емма брала лише для себе те, що давало її серцю безпосередні поживи. Вона прагнула чогось хвилюючого, їй хотілось жити в якомусь старовинному замку, сидіти цілими днями на підвіконні, виглядати лицаря на вороному коні.

Та Емма була й бунтівної натури. Вона прагне до швидких змін та казкового життя, але біда полягає в тому, що Емма вибрала для себе не того принца. “Їй здавалося, що необхідно знайти певне місце на землі, де зароджується справжнє кохання. Ніби в деяких куточках землі щастя вроджується само собою, подібно до того, як деякі рослини вимагають певного ґрунту й не приймаються ні в якому іншому місці”[21,54]. Еммі хотілося розповісти Шарлю про ці думки, бентежні пориви, хотілося, щоб він здогадався про ці почуття, і тоді її серце прорвалося б раптовою щедрістю, як падають із дерева достиглі плоди, коли його труснути рукою. Але Шарль гадав, що Емма щаслива поряд з ним. І саме цей спокій і безтурботність чоловіка найбільше дратували Емму. Вона переконалася у тому, що у почуттях Шарля нема нічого особливого. Навіть його любовні пориви стали надто врівноваженими і це стало якоюсь звичкою, подібно до інших. “Нарешті Емма кинула марні спроби викресати з свого серця хоч якусь іскорку вогню. До того ж вона була не здатна зрозуміти те, чого сама не відчувала, і вірити в те, що не виявлялось в умовних формах”.[21,57]

Емма почала задаватися питанням, чи не могла б вона зустріти іншого чоловіка - гарного, розумного, благородного. Хоча б такого, як віконт, якого вона зустріла на балу й вимріяла в своїх фантазіях. Таким чоловіком її мрії виявляється Леон - розумний, цікавий, молодий чоловік. Але й це примарне щастя зникло, розбивши всі надії Емми на прекрасну любов. І лікареву дружину знову охоплює давно вже накопичена лють. Двері грюкають, а розгублений чоловік, що не зумів забезпечити своїй романтичній дружині хоч якоїсь духовної втіхи, залишається сам у своїй кімнаті.

Емма сердита сама на себе, що поряд з нею такий бездарний чоловік: “А натомість я прикута ланцюгами до цього телепня, нездатного полікувати ноги каліці” [21,177]. Героїня не зупиняється у своїх пошуках ідеального чоловіка. Її вибір падає на постать Рудольфа і хапається за нього, як за рятівну соломинку. Рудольф захопив Емму своїми філософськими роздумами про щастя, про життя. “Колись воно таки приходить (кохання) - повторив Рудольф, - приходить несподівано, коли вже зовсім зневірився в ньому. І ти відчуваєш потребу довірити цій людині все своє життя, все віддати, всім пожертвувати” [21,141]. Та, на жаль, Родольф подав Еммі лише примарну надію на щастя. Він бачив, що вона щиро кохає і вирішив скористатися цим почуттям. Солодкі слова Родольфа, які до цих пір ніхто їй не говорив, заполонили серце Емми і вже не відпускали. Вона не могла вже жити без нього. Родольф - це все, що було на той час у Емми. А для нього кохання героїні було лише якоюсь забавкою. Родольф хотів бути переможцем у цій новій для нього гри. Але це почуття виходило за рамки його дотеперішніх легковажних звичок, які задовільняли в ньому не лише хтивість, а й гордість. “Емма стала для нього такою ж самою, як усі інші коханки. І зачарування новизни, скидаючи потроху, ніби одяг, оголювало вічну одноманітність пристрасті, яка завжди має ті самі форми і говорить тією ж самою мовою” [21,183]. Родольф знайшов у коханні Емми лише нове джерело насолоди. Про що яскраво свідчить його втеча від Емми і прощальний лист. “Вона вважатиме мене за бездушний камінь... Треба б тут капнути на папір слізку-другу, та що вдієш - я не вмію плакати”. [21,194] Згодом пам'ять про Родольфа сховалася у глибині серця Емми і спочивало там. Від цього забальзамованого кохання точився ніжний аромат, що проникав усюди і проймав собою ту атмосферу непорочноспі, в якій хотіла тепер жити Емма. Та це бажання спокою порушує колишня любов - Леон. Від кожного побачення з ним Емма сподівалася на якесь неймовірне щастя, а потім зізнавалася собі в душі, що нічого надзвичайного вона не відчувала. Леон став привидом, зітканим з найпалкіших спогадів, найяскравіших образів, найсміливіших поривань. І так само, як інші чарівні казки, Леон зник одного разу з життя Емми, зник назавжди.

Усе тоді Еммі було огидним, навіть вона сама. “О, якби можна було б пташкою полинути кудись далеко, в незаймано-чисті простори, щоб віднайти оновлену юність! ” [21,270]. Та Емма вибрала зовсім не той шлях спасіння своєї душі. Смерть - це не вирішення усіх проблем. Але для Емми - це, можливо, був найкращий вихід. Вона дізналася про фальшиве кохання Леона та Родольфа, вона зрозуміла, що її жорстоко використали і всі надії на прекрасне кохання померли разом з Еммою. “А! Що смерть - дрібниця! - думала вона. - ось засну та й по всьому!” [21,290].

Емма стала слабкою, вона не змогла побороти печаль, що почала роз'їдати її серце. Емма любила, а любов - це може і сльози, але не смерть. Героїні потрібно було йти до кінця, шукати своє щастя. А може воно було поряд з нею - Шарль, її дочка. Емма шукала якийсь вимріяний образ щастя. Вона любила, а нею просто захоплювалися. А можливо, варто шукати інший варіант - тебе люблять, а ти відчуваєш лише прив'язаність. Але жіноча доля досить складна. Серце жінки хоче любити і бути завжди коханим. Та це буває рідко, і то лише в ідеальному варіанті. Тому необхідно завжди шукати компроміс.

Ми вважаємо, що Еммі не варто було б так захоплюватися своїми ілюзіями, а прихилитися до людей, які любили її по-справжньому. Ми часто відштовхуємо від себе тих людей, які дійсно піклуються про нас, а натомість шукаємо якихось бурхливих, надзвичайних розвитків подій у нашому житті, а особливо в коханні. А ці події, як хвиля - поглинають нас, потім так само швидко відступають, залишаючи лише море сліз на щоках і біль у серці. Необхідно вірити лише в одне, що жінка - сильна, вона може змінити все, що хоче. Адже все в її руках, тільки не треба втрачати віру в себе, як це зробила Емма Боварі.

Образ Емми складний. Флобер у своєму творі поступово й неухильно показує, як вульгарність крок за кроком оволодіває всім єством Емми. Флобер не розкриває свого насмішливого ставлення до неї. Але смерть Емми викликає співчуття, тому що загибель Емми - це смерть всіх людських надій та прагнень. В кінцевому рахунку ця жінка справді велика і, попри все, гідна жалю. Драма Емми полягає в тому, що ніщо природнє не може вижити в цьому запліснявілому світі. Будь-який живий пагон приречений на смерть.

Емма для романіста - це спосіб критики світу, який відкинув прагнення Емми до чогось кращого. В кінці роману помирає героїня, сгасають й інші учасники драми. Та сила “Пані Боварі” полягає в тому, що особисте питання про незадоволення жінки провінційного лікаря своєю долею переросло в кінці роману широке соціальне питання про потворний зміст життя, що не вартий людини. Флобер сказав одну відому фразу про те, що “моя бідна Боварі цієї самої митті страждає в двадцяти французьких селищах одночасно” [15,37]. І саме за допомогою свого роману Гюстав Флобер подає цим жінкам надію на краще, застерігає їх від ще одного кроку до самотності.

Висновок

Лев Миколайович Толстой та Гюстав Флобер досить неординарно, незвичайно та майстерно підійшли до висвітлення питання кохання у своїх романах. “Анна Кареніна” та “Пані Боварі”. Ця майстерність виявилася, перш за все, в актуальності піднятої теми. Л. Толстой та Г. Флобер зуміли показати вибір між особистою свободою людини та існуючими правилами поведінки в суспільстві. Аналіз творів показав, що особливо гостро перед автором постає питання непримиренного конфлікту особи і суспільства, жінки й суспільства. Обидва письменники вибрали кохання темою своїх романів, прагнення жінки до щастя. Проаналізувавши ці романи, ми можемо прослідкувати істотну різницю між ними. Перш за все, відмінність полягає в тій суспільно-політичній атмосфері, в часи якої жили та писали Л.Толстой та Г. Флобер. У той час, коли в Росії тільки йшла підготовка до революції, великі утопічні ідеали Франції було уже втрачено людьми. І Флобер перейняв ноту песимізму від своїх співвітчизників. Тому в його романі героїня не має шансів на щасливе майбутнє, на довгоочікуване почуття.

У романах авторів порушено складну, неоднозначну проблему. Суть її полягає в тому, аби художньо дослідити шлях особистості, приреченої на моральну та душевну деградацію і, зрештою, на фізичну загибель. Емма Боварі, Анна Кареніна - справжні діти свого часу. Вони виховані в середовищі, яке вичерпало себе. Емма, на відмінну від Анни, - жертва власних мрій, які навіть гіпотетично не мали жодних підстав для здійснення. Емма прагне чогось особливого, виняткового. Але ці прагнення зумовлені не тим, що вона зрозуміла недосконалість навколишнього життя, а тим, що себе цінує як особу, гідну чогось кращого. Ось чому героїня платить таку високу ціну за вдоволення власного егоїзму. Життя ошукало Емму. Вона не мала наміру ставати берегинею домашнього вогнища і таким чином реалізувати свій природний жіночий потенціал. Емма далека від прагнення глобального й корінного зламу суспільних стереотипів, спрямованих проти жінки. У центрі її устремлінь - лише вона одна, її спотворене “его”.