Главная
База знаний "Allbest"
Литература
Образотворча історіографія "єгипетських" творів Лесі Українки в "Стародавній історії східних народів"
Образотворча історіографія "єгипетських" творів Лесі Українки в "Стародавній історії східних народів"
Типологія бібліографічних джерел "Стародавньої історії східних народів": еволюція орієнтального погляду Л. Українки. Джерельний комплекс формантів. Проблематика орієнтальних студій, оцінка їх значень у критичному просторі. Образотворчі інтенції у творі.
| Рубрика | Литература |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 05.12.2011 |
| Размер файла | 73,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ
АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
„КРИМСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ" (М. ЯЛТА)
ІСТОРИКО-ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ
Курсова робота
ОБРАЗОТВОРЧА ІСТОРІОГРАФІЯ „ЄГИПЕТСЬКИХ” ТВОРІВ ЛЕСІ УКРАЇНКИ В „СТАРОДАВНІЙ ІСТОРІЇ СХІДНИХ НАРОДІВ”
студентки 2 курсу
спеціальність
„Українська мова та література”
Навозняк Ірини Василівни
Науковий керівник:
асистент кафедри української філології
Козлітіна О. І.
Ялта - 2010
Зміст
- Вступ
- Розділ I. Типологія бібліографічних джерел „Стародавньої історії східних народів”: еволюція орієнтального погляду Лесі Українки
- 1.1 Джерельний комплекс формантів „Стародавньої історії східних народів" Лесі Українки і їх класифікація
- 1.2 Проблематика орієнтальних студій Лесі Українки і їх оцінка значення у критичному просторі
- Розділ II. Особливості образотворчих інтенцій в „Стародавній історії східних народів" (Розділ „Історія єгиптян”) Лесі Українки
- 2.1 Національно-історичні образи і їх реалізація у „єгипетському" доробку Лесі Українки
- 2.2 Культурно-мистецькі образи у контексті „єгипетських” творів Лесі Українки
- Висновки
- Список використаних джерел
Вступ
Леся Українка належить до того рівня митців духовної культури, які розкривають невимовно глибокі основи людського буття. Аналіз творчості художника такого порядку настільки простий, наскільки й складний. Багатоаспектність і повнота спадщини поетеси дозволяє, з одного боку, майже безпомилково й науково коректно витлумачувати та актуалізувати будь-яку її сторону. З іншого - не просто віднайти найбільш прийнятну форму відтворення цілісного світосприйняття митця, його розуміння істини. Творчість Лесі Українки характеризується саме такою особливістю.
Праця Лесі Українки „Стародавня історія східних народів" має неперебутню вартість як основа поглядів Лесі Українки на всесвітню історію та історичний процес, а також як свідчення широти інтересів письменниці, її педагогічних здібностей. Талановито написані „історичні записки" стали першим українським підручником про життя, культуру народів Давнього Сходу. Вивчення Лесею Українкою сходознавчих досліджень, осмислення історії, вірувань, звичаїв східних народів поглибили орієнтальну тематику в її поетичній та драматичній творчості, спонукали до перекладацької діяльності. Леся Українка - єдина жінка у вітчизняній культурі, яка сягнула таїни перекладацького мистецтва однієї з найдавніших пам'яток людства - Рігведи, окрім якої до книги увійшли перекази Джатак, Бгагавад-Гіти, Законів Ману, Авести.
Інтерпретувати східні мотиви в творчості Лесі Українки намагалися такі дослідники як П. Одарченко, І. Бетко, Т. Лебединська, В. Шаян та інші. Усі ці спроби свідчать про багатогранність письменницької спадщини Лесі Українки в цілому та її „єгипетських” творів зокрема. Але насьогодні окремі пласти творчості письменниці залишаються малодослідженими (у тому числі і інтерпретація реалій Сходу в доробку Лесі Українки). Актуальність теми дослідження зумовлена посиленим інтересом до творчості Лесі Українки, позначеної недостатньою її вивченістю у сучасному літературознавстві.
Мета роботи полягає в комплексному і всебічному дослідженні образотворчої історіографії „єгипетських” творів Лесі Українки. Реалізація поставленої мети зумовила розв'язання наступних завдань:
· розглянути класифікацію джерельного комплексу формантів „Стародавньої історії східних народів”;
· висвітити оцінку значення проблематики орієнтальних студій Лесі Українки у критичному просторі;
· дослідити й охарактеризувати національно-історичні й культурно-мистецькі образи у „єгипетському" доробку Лесі Українки;
· осмислити вплив культури Сходу на творчість письменниці.
Об'єктом дослідження є „єгипетські" твори Лесі Українки, які стали першою спробою української орієнталістики впорядкувати знання про Схід на українському грунті.
Предмет дослідження - специфіка образотворчої історіографії „єгипетських” творів Лесі Українки в „Стародавній історії східних народів”.
Методи дослідження. Для характеристики національно-історичних й культурно-мистецьких образів використовується описовий метод.
Методологічну й теоретичну основу курсової роботи становлять праці дослідників: О. Лосєва, П. Одарченка, О. Огнєвої, Т. Маленької та інші.
Структура й обсяг роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (19 позицій). Загальний обсяг роботи - ____ сторінок.
леся українка історія східний
Розділ I. Типологія бібліографічних джерел „Стародавньої історії східних народів”: еволюція орієнтального погляду Лесі Українки
1.1 Джерельний комплекс формантів „Стародавньої історії східних народів" Лесі Українки і їх класифікація
У 1890-1891 рр. Леся Українка працювала над складанням підручника „Стародавня історія східних народів" - книжкою, яку лише в 1918 р. опублікувала молодша сестра поетеси - Ольга Косач-Кривинюк, для якої, власне, спочатку й призначався підручник (пізніше, у вересні-жовтні 1911 р. Леся Українка заново редагувала цю книжку, готуючи її до друку; проте загострення хвороби стало на заваді цим планам). На жаль, з 1918 року підручник жодного разу не перевидавався - ні окремою книжкою, ні в „книгоспілчанських” багатотомниках, ні в післявоєнних зібраннях творів Лесі Українки. Внаслідок цього „Стародавня історія східних народів”, як правило, опинялася поза увагою дослідників: єдиним винятком був цикл перекладів зі староіндійської „Рігведи” (12 текстів), який не раз передруковувався. А тим часом „Стародавня історія східних народів" - це не лише перший український популярний посібник із давньосхідної історії, а й масштабна антологія літератур стародавнього Сходу в перекладах Лесі Українки. Річ у тому, що як предметні ілюстрації до цього надзвичайно ґрунтовно і цікаво написаного курсу історії в книзі цитуються чимало творів давніх літератур або найпоказовіших уривків із них. Зокрема, крім двох коротких погребових пісень австралійських аборигенів у вступному розділі, в підручнику наведено переклади Лесі Українки з літератур: давньоіндійської (крім уже згаданих гімнів „Рігведи”, вибір текстів із „Законів Ману” та розповідь Крішни про себе із „Бгагаватгіти”), староіранської („Легенда про Заратустру”, уривок з „Авести" та „Бегістунський напис”), давньоєгипетської (нагробні та інші написи, легенди, оповіді тощо), вавилонської та ассирійської (написи царів та ін.), давньогрецької (оповіді Геродота, Діодора Сицілійського та інших авторів з історії мідійців, персів, єгиптян, вавилонян та ін.), давньоєврейської (невеликі уривки зі Старого Заповіту). За винятком давньогрецьких текстів, які Леся Українка читала в оригіналі, твори інших літератур вона, працюючи над „Стародавньою історією східних народів" (а також і пізніше) перекладала за проміжними текстами - науковими перекладами і розвідками таких відомих французьких та німецьких сходознавців, як Л. Менар, С. Ланглуа, А. Людвіг, А. Відем та інші.
Поява власного підручника в сім'ї Косачів невипадкова. У родині перевага свідомо надавалася домашній освіті. За свідченням Ольги Косач-Кривинюк, юна Леся Українка перед тим як вчити її історії, звернулась до свого дядька Михайла Петровича Драгоманова (1841-1895) за порадою, як краще та за якими джерелами складати курс стародавньої історії. Звернення по допомогу до М.П. Драгоманова було цілком виправдано. Кращого консультанта з цієї теми на той час важко собі уявити.
Талановитість майбутнього дослідника виявилася під час навчання в університеті. Завдяки В.Я. Шульгіну (1822-1878) Михайло Драгоманов з 1865р. стає викладачем Київського університету Св. Володимира. Професор всесвітньої історії у доповідній при виході у відставку звертав увагу керівництва на талановитого студента, який окрім обов'язкового курсу загальної історії займався історією Стародавнього Сходу та був автором розвідки,, Про вчення Зороастра і вплив його на громадянство зендів”, і запропонував як майбутнього кандидата в професори відправити його по завершенню навчання за кордон.
Свій курс давньої історії Драгоманов почав з огляду історіографії, тоді перейшов до первісної культури і далі до Стародавнього Сходу, який теж читав за власною,, Програмою”:
1. Вступна лекція із загальною характеристикою стародавніх східних цивілізацій;
2. Монгольські народи;
3. Арійські народи;
4. Семітські народи;
5. Єгиптяни;
6. Підсумки.
Як викладач та науковець М. Драгоманов опікувався своєчасним надходженням до студентів найкращих сучасних досліджень. Завдяки йому з'являється,,Руководство к Древней истории Востока до персидских войн” у трьох томах Франсуа Ленормана. Це - третя книга першого тому в перекладі Івана Каманіна з передмовою Михайла Драгоманова. У ній історик зазначав, що праця Ф. Ленормана,,, найбільш задовольняє сучасним вимогам" із числа надрукованих останніми роками у Західній Європі. У ній найбільш повно представлено найновіші відкриття в галузі єгиптології, ассирології, а переклад обраної частини видання здійснений тому що при його створенні автор стояв,, майже на цілком науковому ґрунті” на відміну від двох попередніх, де,, талановитий дослідник не вільний від фантастичних припущень і необдуманих висновків”.
Звільнений 1875 р. з Університету за політичні погляди Драгоманов 1876 р. назавжди покидає батьківщину, а з 1889 р. займає кафедру загальної історії у Вищій школі Софії. Проте закладена ним традиція не зникає. Дослідження Ленормана,, стало одним з основних університетських посібників з історії Стародавнього Сходу" і витримало два видання. Наприкінці XIX ст. в університеті завдяки О.М. Грену з'являється,, Підручник з історії Давнього Сходу" (Київ, 1899 р.), який, на жаль, викликав негативну оцінку.
Таким чином, порад кращих ніж М.П. Драгоманова, на той час важко собі уявити. Виконуючи прохання племінниці, він підібрав німецькі та французькі видання, надіслав їх і додав рекомендації щодо складання курсу. За основу поетеса обрала книгу Луї Менара (1822-1901), французького історика та письменника,,,Історія давніх народів Сходу”, 1883). Ця книга, на думку В.П. Шаяна (1908-1974) - літератора, санскритолога та історика, є першим,, курсом порівняльного вірознавства”.
Л. Менар - хімік, літератор, релігієзнавець - досить знакова постать в історії Франції.1843 року він написав свій перший революційний твір,, Звільнений Прометей”, а під час революції 1848 р. створив,, Пролог до революції”. За цей твір та участь у бурхливих подіях Менара засуджують до штрафу і 15 місяців тюрми. Він втікає і на батьківщину повертається лише 1852 р., після амністії. Серед його друзів та однодумців - Леконт де Ліль, їх об'єднувала любов до Давньої Греції та Індії; до них приєднувалися Шарль Бодлер, ще молодий Жозе Марія де Ередіа. З часом до цього літературного гурту увійшли і Ежен Бюрнуф, - відомий сходознавець, згаданий Лесею Українкою в її підручнику як знавець Авести, і Ернест Ренан, один з авторів, добре відомих письменниці, знані науковці, історики релігії, поети. Взаємне спілкування, коментарі до творів, обмін думками між членами гуртка привели до появи,,Історії давніх народів Сходу" Л. Менара. Видання складалося зі вступу та шести розділів (єгиптяни, шумери та вавілоняни, ізраїльтяни, фінікійці, індійці, перси).
,,Історію давніх народів Сходу" юної дослідниці так само як й у Менара, відкривав вступ, присвячений первісним людям, проте далі виклад відрізнявся. Перший розділ був присвячений минувшині індійців, що відповідало тодішньому її розумінню історії, не без впливу Михайла Драгоманова, якому була близька позиція Е. Ренана, який вважав, що хоча Індія не залишила,, ні рядка історії у власному сенсі”, але їй вдалося зберегти більш ніж це:,,її поеми, її міфологію, її священні книги, ми маємо її душу”. Лесі Українці, якій,, страшенно сподобались" гімни Рігведи, завдяки М. Драгоманову відкривається їх чарівний світ у перекладах С.А. Ланглуа, А. Людвіга, і вона робить свій власний переспів, що включений до підручника. Окрім того, повз її увагу не могли пройти рядки з Менарівської книги, в яких ішлося про те, що,, слов'яни через свою мову, дуже близьку до санскриту, виявляють найближче споріднення з Арійцями з Індії”. До рукопису Леся Українка запозичила найцікавіші, з її точки зору, ілюстрації. Серед них дві карти давнього світу за Гомером та Ератосфеном, план Персеполіса, ніломір, що використовувався під час повені на Нілі, промальовки капітелей колон, малюнки лотоса, мумій, зикуратів та ін.
Наприкінці XIX століття (1895-1899) з'являється тритомна праця Г. - К. - Ш. Масперо,, Давня історія народів класичного Сходу”, яка постала підсумком усього, що на той час було відомо про давні народи Близького Сходу. 1904 року з'являється шосте видання,, Давньої історії народів Сходу”.
Але Леся Українка, крім згаданих авторів, використовувала й інші сходознавчі дослідження, оскільки в листах до сестри Ольги зазначає, що,, й тут в Гелуані є дещо підхожого" і пропонує внести в назву підручника окрім прізвищ Менара, Масперо ще й,,інших”, хоча про посилання на інших авторів можна тільки здогадуватися. Про те, які саме книги, окрім примірників Менара і Масперо (1904 р. виходить шосте видання,, Давньої історії народів Сходу”), з'явилися у поетеси в Єгипті, тепер важко з'ясувати. Вона могла придбати й англомовні праці А. Е.У. Баджа. Це засвідчують два томи його перекладу Фіванської редакції,, Книги мертвих" з особистої бібліотеки Лесі Українки в серії,, Книги з Єгипту та Давнього Вавилону”. Баджа на той час вважали зіркою першої величини у світовій єгиптології. Він був хранителем відділу Єгипту та Вавилону в Британському музеї, проводив археологічні розкопки в Ефіопії, Судані, Месопотамії, Єгипті. Деякі з його праць не втратили цінності і в наші дні. Їх перекладають російською мовою, попри те, що окремі дослідники вважають ці праці застарілими. Питання про інші дослідження, які Леся Українка використовувала під час другого періоду роботи над,,Історією.", поки що лишається відкритим. І хоча на Лесю Українку під час роботи над створенням,,історичних записок" впливали і Михайло Драгоманов (його твори і точка зору на історію Давнього Сходу), і погляди Г. - К. - Ш. Масперо на всесвітню історію та історію Давнього Сходу, їй вдалося створити свій, відмінний навіть за структурою текст, зберегти самобутність у підході до засобів висвітлення історичних подій.
1.2 Проблематика орієнтальних студій Лесі Українки і їх оцінка значення у критичному просторі
Після повернення з Єгипту до Росії в 1910 році Леся Українка в листі до Ольги від 1 вересня пише:,,. Щодо історичних записок, то добре б їх переписати і дати якому фаховому знавцеві на перегляд. А може б, і варто видати ті записки, бо писались вони в свій час з любов'ю, а се кажуть, великий шанс до педагогічної придатності праці”. У листопадовому листі до Ольги вона знову порушує цю тему:,,Щодо історії моєї, то я ніяк не придумаю, до якого історика з нею вдатись. Кримського не хочу трудити, бо знаю, що він часто дуже слабує на очі. але може, я попитаю його, до кого б він порадив удатись”. Січень 1911 року також починається зі згадки про підручник. У наступному листі до Ольги поетеса обіцяє, що як навчиться друкувати на машинці, то, може, й сама перепише історію до друку. Остання згадка про підручник - майже наприкінці року, в грудні:,,Історію я переглядаю, але бачу, що таки дещо треба насвіжо переписати.".
Постало питання, де видавати підручник. У серпні 1911 року в листі до сестри поетеса з'ясовувала можливість видати його в петербурзькому товаристві, у вересні йшлося про можливий друк на Галичині, а в листопаді Леся Українка вагається:,, Може ти знаєш кого у Києві, щоб зайнявся коректою і т.п., а може, в Катеринославі будеш друкувати? ” - питає вона в Ольги.
Протягом усього 1911 року, коли дозволяло здоров'я, Леся Українка студіює численні видання з історії Стародавнього Сходу, серед них і весь доступний ілюстрований першоджерельний матеріал, необхідний для розділів з історії Єгипту, Вавилону, Індії, Персії тощо. У вересні-жовтні вона інтенсивно займається редагуванням. О. Косач-Кривинюк засвідчує:,, Незадовго перед своєю смертю Леся Українка дозволила надрукувати,, Стародавню історію східних народів”, але конче хтіла переглянути її і виправити перед друком. Тяжка недуга не дала їй зробити цього. Леся Українка хотіла, щоб,, Стародавня історія східних народів" була надрукована з малюнками і сама повибирала малюнки до неї”.
,, Стародавня історія східних народів”, яка починалася як посібник для молодшої сестри - Ольги Косач-Кривинюк (її ім'я як видавця і редактора розміщено на титульному аркуші підручника), побачила світ у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ) 1918 року в друкарні Вісмана та Мордхілевича.О. Косач-Кривинюк - автор передмови, де розповідається про історію створення підручника. Саме вона доклала чимало зусиль, щоб того ж року, знов у Катеринославі, було здійснено і друге видання.
Перше видання датується квітнем 1918 року. Вихід книги не пройшов непоміченим.6 вересня 1918 року в київській газеті,, Відродження" було надруковано повідомлення про те, що до Міністерства освіти й мистецтва на розгляд видавничого відділу надійшла нова книга Лесі Українки - ,, Стародавня історія східних народів”. Можна припустити, що то була реакція на перше видання, яке вийшло до вересня, і таким чином міністерський видавничий відділ приймає рішення про друге видання, що незабаром, тобто чи то у вересні, чи то після вересня, знову друкується у Катеринославі. Ймовірно, що існували й інші відгуки на видання, наприклад, у місцевій катеринославській пресі.
Показовим є і той час, на який припала поява книги. Вихід першого видання визначається квітнем 1918 року. Проте з 10 по 21 березня в місті перебував ЦВК рад України, обраний на II Всеукраїнському з'їзді рад, а 3 квітня, після боїв, до Катеринослава входять підрозділи:,, вільного козацтва” під командуванням Г. Горобця та австро-угорські частини.
Друге видання з'являється за часів держави Павла Скоропадського, коли засновується Академія наук, відкриваються університети та кафедри української мови, літератури, історії, приймається закон про утворення фонду Національної бібліотеки України, ставиться питання про автокефалію Української православної церкви. В принципі, видання в умовах воєнної розрухи, двічі за один рік, підручника, адресованого школярам, хоча і в приватній друкарні, засвідчує увагу влади до проблем початкової школи, розуміння необхідності створювати підручники, у тому числі й з історії Стародавнього світу, українською мовою. І попри те, що на зміну одному уряду приходив інший, а в країні точилася громадянська війна, друге видання також викликало відгуки.
Відома рецензія В. Міяковського на книгу Лесі Українки, датована 1919 р., де він відзначає, що,, хоч матеріал трохи перестарілий, історія її все ж таки може бути книжкою для позашкільного читання учням середніх шкіл для самовиховання, то що, завдяки гарній легкій мові, коротенькими реченнями, якими написана вся книга”. Рецензент визначив характерну рису поетеси - її увагу до літературних пам'яток давніх народів.
Проблема гарних шкільних підручників завжди хвилює і громадськість, і державу. Вже за часів встановлення радянської влади в Україні знову-таки виникає питання про забезпечення школярів україномовними підручниками, у тому числі і з історії. Збереглася рецензія Є. Кагарова від 1922 р. на,, Стародавню історію східних народів" Лесі Українки, в якій автор зазначив, що,, книга написана талановито і читається легко і з великим захопленням”, але,, оскільки вона написана тридцять років тому, то вимагає багаточисельних виправлень. ”. Проте,,Історія." не була надрукована. Але 1923 р., в Лейпцигу, у,, Видавництві української молоді” (друкарня К.Г. Редера) за редакцією Дмитра Антоновича, знаного історика і суспільного діяча, друкується вступ до,,Історії…” - ,, Первістні люде. Світ, відомий давнім людям”. Це видання має навіть ілюстрації. Зокрема, представлено,, Знаряддя камінної доби з терену України" та,, Знаряддя бронзової доби з терену Західної України”, що, як видно з підписів, базуються на українських археологічних матеріалах.
Отже, 1918 року в Катеринославі (тепер Дніпропетровську) двічі за один рік виходить,, Стародавня історія східних народів”, що визначається то як хрестоматія, то як підручник. Цей твір письменниці не перевидавався, а в деяких бібліотеках за радянських часів зберігався під грифом,, для обмеженого користування”. Можливо, тому, що в окремих її розділах виклад матеріалу викликав негативні асоціації з Російською імперією. Але попри все книга таки ввійшла до історії українського шкільництва. Відомі дослідження з цієї проблематики, зокрема І.Ф. Шиманської. Проте вони далекі від завершення.
Теперішні покоління студентів та школярів вчать давню історію й історію Стародавнього Сходу за новими підручниками, написаними українською мовою. І хоча ім'я Лесі Українки, але її Слово часом присутнє як ілюстрації до того чи іншого розділу у відповідних підручниках. Так, вірш,, Хамсін” О.П. Крижанівський цитує у своєму підручнику для студентів історичних спеціальностей, коли йдеться про природно-кліматичні умови в Єгипті. О.І. Шалагінова та Б. Б Шалагінов у підручнику,,Історія стародавнього світу" для учнів шостого класу цитують,, Напис в руїні”. Але, на жаль, так ніхто і не звернув увагу ні на Рігведу, ні на Закони Ману, ні на Бхагавадгіту, ні на Авесту, вже відомі завдяки Лесі Українці, у відповідних розділах підручників.
Розділ II. Особливості образотворчих інтенцій в „Стародавній історії східних народів" (Розділ „Історія єгиптян”) Лесі Українки
2.1 Національно-історичні образи і їх реалізація у „єгипетському" доробку Лесі Українки
Проблема співвіднесеності художніх текстів та наукових, критичних публіцистичних праць Лесі Українки в літературознавстві не нова. Особливу увагу дослідників у цьому контексті привертають її твори на теми з минулого. А от постійний інтерес письменниці до стародавнього світу насамперед пояснюється глибоким захопленням історіографією - аж до випробування власних можливостей у цій царині знань. Важливим підтвердженням сказаного, на чому акцентують і такі сучасні науковці (за фахом професійні історики) як О. Огнєва та Ю. Кузьминець, є укладений у 1890-1891 рр. двадцятилітньою Ларисою Косач підручник для сестри Ольги „Стародавня історія східних народів”. Ця праця, що в силу своєї природи мала компілятивний, описово-дидактичний характер, усе ж увиразнювала ті періоди й колізії розвитку людства, які найбільше цікавили молоду авторку, а також, певним чином, визначала й спрямовувала її подальші мистецькі пошуки. Так, окрім значного, ретельно дібраного й концептуально викладеного фактологічного матеріалу, підручник містить доволі виважені коментарі та узагальнення щодо логіки й законів історичного процесу самої авторки. Згодом цей „теоретичний ресурс” спрацює не лише на етапі добору тем та сюжетів, але й позначиться на усталенні ідейної основи деяких віршованих творів Лесі Українки. Безпосереднім виявом взаємодії її наукового та художнього мислення бачиться поезія на єгипетські теми.
В „Історії.", у якій розглянуто шість стародавніх держав, країні фараонів присвячено незрівнянно більше місця, ніж усім іншим. І зумовлено це не лише достатньою джерельною базою або „модою” на Схід у Європі рубежу століть, а, найперше, особливою думкою самої авторки, яка вважала давньоєгипетську цивілізацію не лише найдавнішою, а й такою, що справила суттєвий вплив на розвиток усього людства.
Водночас прагнення змалювати етнічну своєрідність чи, сказати б, автентичність Єгипту, яку він незворотно втратив у часи занепаду, спонукало Лесю Українку заглибитись лише у перші три (із п'яти окреслених науковцями) періоди його історії як найменш позначені іноземними впливами. Звідси й важливе усвідомлення того, що будь-який поза національний тиск гальмував органічний розвиток держави, а ще: „при чужих пануваннях упадав хист, після ж політичного відродження наступало завжди і відродження хисту”. Наведене твердження, як видається, є одним із ключових у розумінні історії молодою Ларисою Косач і засадничим для неї як укладача підручника. Вже у своєрідному вступі до нього названому „Світ відомий давнім людям”, авторка декларує свою пошукову концепцію, вказуючи на те, що саме „з останків давнього хисту, ми бачимо правдиву, певну історію, історію хисту, історію цивілізації”.
Оригінальні культурні (вужче - мистецькі) здобутки з-поміж помітних досягнень цивілізації Леся Українка цінувала найбільше, констатуючи, зокрема, у підрозділі „Пам'ятники”, що „Хист єгипетський вище від хисту всіх інших народів східних, якщо не красою своєю, то розмаїтістю тем, простотою і надто грандіозністю. Вони все будували на вічність”. До однієї із таких вічних споруд поетеса й звернулася у створеній влітку 1900 року поезії на єгипетські теми. „Сфінкс”, якщо врахувати авторське означення, є, власне, легендою або ж фантазією. І перша, і друга дефініції, окрім жанрового визначення тексту, опосередковано вказують ще й на застосований у ньому принцип інтерпретації історичного фактажу та, загалом, його сприйняття і розуміння. У вірші „Легенди”, написаному через тиждень після „Сфінкса”, Леся Українка певним чином виявляє й власне ставлення до означеного у назві різновиду епічної розповіді:
У легендах стародавніх
справедливості немає,
все там річ іде про жертви
та кривавії події.
Та горить у мене серце,
коли я їх пригадаю, -
проти сих легенд червоних
білий світ блідим здається.
Однак, обравши модель легенди для жанрової організації матеріалу, письменниця водночас вилучила з неї осердя - казково-фантастичний компонент, спрямувавши розповідь у цілком реалістичне русло. Тому, те, про що йдеться у творі, читачеві немає особливої потреби піддавати сумніву, перевіряти, відділяючи правду від вигадки. Усе, що описується, так чи інакше могло відбуватися насправді. Кажучи іншими словами, Леся Українка на основі ретельно простудійованих історичних джерел розгортає один з найбільш імовірних варіантів розвитку певної події чи явища минулого. У поезії „Сфінкс" таким „об'єктом" художнього дослідження стає своєрідний символ Єгипту - одна з найдавніших, найвеличніших, найзагадковіших пам'яток його культури. І перше, що зацікавить поетесу: хто і для чого побудував цю грандіозну споруду? Із відповіді на це питання фактично й починається легенда про сфінкса:
В душі раба, що зріс в тяжкій неволі,
Вродилась мрія і запанувала.
І наказала мрія взяти камінь.
І з нього витесать дивну подобу
На вічну загадку вікам потомним.
Раб у поетеси - це не пряма вказівка на соціальний статус творця культурних цінностей, а, насамперед, узагальнений образ єгипетського народу. В „Історії." авторський акцент на всуціль підневільному, безправному становищі простолюду в стосунках із панівною верхівкою (правителями і жерцями) є одним із найвиразніших - аж до паралелей із українською минувщиною. „Був той люд подібний до нашого люду в часи кріпацтва, його робота, його земля були чужою власністю. Проте він поважав, часом і любив своїх царів. Приголомшений темний люд не чув у собі сили до самостійного, вільного життя, він звик до своїх пут, що мусив носити”.
Але свавільна влада була не єдиною силою, якій доводилося протистояти давнім єгиптянам. Не менших зусиль від них вимагала й боротьба із суворою та примхливою природою. У поезії Лесі Українки її найчастіше уособлюють сонце і пустеля. Тому створена рабом-митцем (народом) дивовижна скульптура сприймається і як підкорення.
Завдяки своїй грізній сутності, яка є визначальною і сильнішою навіть у порівнянні з могутньою природою: „Той погляд і той усміх був сильніший, // Аніж убійче сонце у пустині”, сфінкс постає втіленням найвищої над земним світом влади - божественної: „І та потвора стала в людях богом”. В „Історії. ” Леся Українка робить досить докладний опис сфінкса і подає одну із версій того, яку саме силу він символізує. „Недалеко від піраміди Хефрена є великий сфінкс. Він витесаний із цілої скелі і тільки там, де не вистачало скелі, докладено привезеного каменю. Тіло Сфінкса має 57 метрів наздовш, воно сливе ціле засипане піском. З піску виринає тільки голова, що має 9 метрів заввишки, видно, що колись вона була помальована на червоно. Де-не-де вона пооббивана. На ній написано ієрогліфами, що вона в'являє Гармаку, бога зіходячого сонця…”. А от у поезії авторка наводить кілька імен-означень цього божества; окрім того, виявляє елементи присвяченого йому культу, а головне - визнає нерозгаданість, попри усі зусилля поетів і вчених, його таємниці.
Цікавим видається й зіставлення особливостей сприйняття сфінкса Лесею Українкою-митцем, яке формувалося в процесі вивчення історії Єгипту та особистих вражень від побаченого, коли поетеса 1909 року відвідала цю далеку країну. У першому випадку маємо відсторонений, майже фактографічний опис скульптурної пам'ятки:
на розпеченім піску
З'явився твір, немов жива потвора:
Ліниве тіло лева простяглеся,
Мов спекою пригнічене в полуднє,
Та загадкова людська голова
Здіймалась гордо і дивилась просто
Камінним поглядом поперед себе,
А на устах був усміх зловорожий.
Коли ж Леся Українка вперше приїхала до Єгипту, її оцінка місцевих архітектурних пам'яток виявилася суттєво іншою. „Бачили ми великі піраміди і великого сфінкса, - писала вона у листі до матері. - Се щось єдине на цілім світі! Ніякі картини, фотографії і т.п. не можуть дати справжнього поняття про душу сих камінних істот. Особливо сфінкс - він має велику тисячолітню душу, він має живі очі, він немов бачить вічність”. Зрозуміло, що таке емоційне сприйняття було зумовлене безпосередніми спостереженнями і враженнями, які стали для Лесі Українки тим необхідним доповненням, після якого вона могла з певністю засвідчити: „Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і тепер тільки я зрозуміла його до кінця геніальний хист, як побувала в Каїрському музеї”.
Незначний за обсягом текст „Ра-Менеїс” є продовженням „практики" поетичного осягнення давньоєгипетської історії, але у більш епічній, навіть, масштабнішій формі. Перед читачем постає далеке минуле Єгипту, а також, у другій половині розповіді, його непримітне сьогодення. Об'єднує дві майже рівновеликі частини твору постать головної героїні. Важко сказати чи був у неї реальний прототип (в „Історії. ” згадано небагатьох жінок-монархів), однак життєвий шлях Ра-Менеїс на троні типовий для самовладних фараонів. Змальовуючи урядування цієї правительки, Леся Українка водночас відтворює й своєрідний алгоритм руху, в основних рисах внутрішню тенденцію розвитку політичної (подієвої) давньоєгипетської історії, циклічний характер якої визначала усталена традицією консервативна діяльність кожного чергового представника правлячої династії, що впродовж тисячоліть неспішно змінювали одна одну.
Як і годилося „гордій цариці, дочці фараонів”, Ра-Менеїс була грізною і безжальною, як і абсолютна влада, яку вона уособлювала. Життя країни під її рукою мало чим відрізнялося від часів її попередників і наступників:
Весь Єгипет стогнав, мов співучий колос у пустині [.].
Часом він ворушивсь, наче лев у кайдани закутий [.]
Але як тільки з'являлась до люду цариця.
Миттю лев той народний під ноги цариці лягав,
З усміхом сфінкса цариця йому наступала на шию.
Концепція внутрішньої державної політики, сконденсовано подана Лесею Українкою в поезії і розлого, на десятках сторінок, описана у підручнику, виглядала б неповною без освяченого релігією культу фараонів. Фактично, під цим оглядом, усі сили народу було спрямовано на задоволення примх і потреб монарха-божества:
Ра-Менеїс панувала і в храмах нарівні з богами.
Всі кам'яні богині робились до неї подібні.
Ра-Менеїс будувала собі піраміду в пустині, -
Більше лягло там людей, ніж каміння, паленого сонцем.
Не зовсім усталеним, але й не винятковим виявилося і завершення цьогосвітнього існування Ра-Менеїс, - власне, її переходу до царства мертвих. Єгипетський народ, як це не раз було насправді, не маючи змоги помститися земному богові за його життя, віддячував йому після смерті:
Тіло цариці закинув далеко в пустиню, в піски.
Там їй вихри щороку могилу рухому робили.
Сонце лило свій огнистий бальзам на дочку свою вмерлу.
А закінчується перша частина твору своєрідним розкриттям природи занепаду, що його рано чи пізно переживає кожна могутня держава-цивілізація. На думку авторки, чи не основною причиною цього є морально-етична деградація (зумовлена різними чинниками) етносу і, як наслідок - незакоріненість, розрив із високою націєтворчою традицією, культурою предків:
Руйнувать стали руки безбожних гробниці і храми,
І не раз, як рука, чи повітря, чи сонце торкались
Тисячолітнього трупа - він розпадався на порох,
І сміялись безумні нащадки, що й мумії предків не вічні.
У другій частині легенди, дія якої, вочевидь, відбувається у часи автора, розповідь, суттєво втрачаючи екзотичність і яскраву описовість, трансформується у майже сюжетне зображення подальшої „долі" Ра-Менеїс. Завдяки сприятливим природним умовам мумія цариці кілька тисячоліть непорушно пролежала у пісках, аж поки її не виявив караван арабських завойовників-скарбошукачів. Потім сталося те, що було типовим для Єгипту кінця XIX - поч. XX ст. і про що докладно пише Леся Українка у своїй „Історії. ”: колись усемогутню владарку (яка іронія) „за безумнії гроші" продано європейцям. А далі, стилізуючи розповідь у контексті першої частини твору за посередництвом певного роду глос-образів (сучасні правителі - фараони; робітники-вантажники - раби; музей - „Храм для богів всього світу // Він же гробницею був для всього, що колись панувало”, поетеса показує недовготривале перебування своєї героїні в Лондоні - столиці новітньої держави-імперії. Остаточна смерть Ра-Менеїс - розклад тіла під впливом сирого клімату, що, за віруваннями єгиптян, означало цілковите знищення/зникнення, - стає не лише пересторогою новочасній цивілізації у минущості земного панування, але й символом трагічності відриву від рідної землі.
Таблиця №1
|
№ за\п |
„Стародавня історія східних народів” |
Художні образи |
Твори |
|
|
1 |
Розділ III, Памятники; Розділ V, Середня держава. Напад пастухів. (подається докладний опис Сфінкса). |
Образ Сфінкса |
„Сфінкс ”, 1990 (наводиться кілька імен-означень цього божества). |
|
|
2 |
Розділ II, Давня держава. |
Образ правительки Ра-Менеїс |
„Ра-Менеїс”, 1990 |
2.2 Культурно-мистецькі образи у контексті „єгипетських” творів Лесі Українки
Чергове поетичне „занурення” Лесі Українки у стародавню історію країни фараонів, і знову у формі диптиху, сталося майже рівно через чотири роки після „Сфінкса” і „Ра-Менеїс”. Створені в один день „Напис в руїні" та „Ізраїль в Єгипті” у журнальному передруці 1906 року були подані під спільною, дещо незвичною, цикловою назвою „Єгипетські барельєфи”. Барельєф як вид скульптури був дуже поширений у Єгипті, як правило, слугував для відтворення сцен життя панівної верхівки. Із однієї з таких уцілілих плит Леся Українка у поезії „Напис в руїні" і відчитує „біографію” котрогось із давніх правителів. Примітно, що його ім'я не називається, - воно не збереглося, стерте часом або, що ймовірніше, знищене кимось із заздрісних наступників. Зрештою, як можна було пересвідчитись на прикладі „Ра-Менеїс”, ім'я, як, власне, і сама особа монарха, цікавили поетесу найменше. ЇЇ тексти - не прискіплива реконструкція подій чи постатей минулого, а насамперед пошук загальних закономірностей історичного процесу. Тому, той досвід царювання, який за сценами барельєфу відстежує авторка, є узагальненим і, як переконує „Історія”, типовими проявами деспотії фараонів та у такому контексті, близький до реалій змальованих у „Ра-Менеїс”. З огляду на це єдиною суттєвою відмінністю „Напису в руїні" є акцент на особливостях не лише жорсткої внутрішньої, але й зовнішньої давньоєгипетської політики. Зокрема, загарбницькі війни, окрім того, що збагачували і зміцнювали метрополію, велися ще й зі свідомою метою поневолення сусідніх народів. І, з цього погляду, в „Історії." є характерна розповідь про видатного завойовника Рамзеса II, що його корінне населення славило не так за успішні воєнні походи, як зате, що на будівництві він намагався використовувати працю полонених, а не своїх підданих. А от своєрідне поетичне оскарження „краю неволі, оселі роботи” із так би мовити позиції самого поневоленого, знаходимо у вірші „Ізраїль в Єгипті”. І хоча його ідейне осердя закорінене в іншу - юдейську - етнорелігійну традицію, сам розвиток теми через зіткнення/зіставлення двох різних культурних, світоглядних систем дозволяє Лесі Українці відтворити увесь жах та безнадію фізичного і морального рабства:
Нащо будуємо сії могили?
Нащо ми тешем каміннії труни?
Чи сховаєм у них фараонів,
Чи поховаєм себе?
Наші батьки вже лягли підмурівком
там, де стоять нечестивії храми,
нільськії багна загачено трупом
наших безщасних дітей.
Навіть такий внутрішньо консолідований і, оперуючи сучасною термінологією, національно та релігійно свідомий етнос як євреї під єгипетським тиском нерідко впадав у відчай і зневіру:
Тіло Ізраїля буде в могилі,
Дух, що з'являвся в огні, спопеліє,
Ся ж осоружна царська піраміда
Буде ще довго стоять.
Промовистими свідченнями нестерпного соціального гніту рясніють сторінки „Історії.", згадується про це й у поезії:
І на війну жене своїх підданих,
І посилає на роботу люд.
Іде той люд, мов хвилі в океані,
Без ліку, без числа на бойовисько
І стелиться під ноги коням царським.
А хто живим зостався з того люду,
Той гине на єгипетській роботі.
У підручнику Леся Українка намагається простежити генезу тиранії як владної практики, з'ясувати причини її толерування громадянами, і, насамперед, простолюдом. Коріння проблеми вона, зокрема, вбачає у соціально-економічній нерівності, яка виникала у ситуації, коли сильний правом сильного встановлював свої закони і підпорядковував собі інших. Тут авторка проводить цікаві паралелі із Україною доби феодалізму. Була на її думку, і так звана змова верхів, коли „Цар, святці та вояки правили Єгиптом і людом, а люд гнувся, робив і мовчав, як мовчить і досі під чужим ярмом”. Важливу роль відігравало й обожнювання правителя, яке у східних деспотіях було особливо поширеним. „Культ царя одразу вражає, може, більше, ніж культ святих звірів, однак, - додає авторка, - як поглянути на деякі зовсім новітні монархії (царства), то сей культ може перестати так дивувати”.
Прискіпливий аналіз доступних джерел переконує Лесю Українку в тому, що подана грецькими та римськими історіографами панорама життя Давнього Єгипту не в усьому є цілісною й об'єктивною. Найбільше її непокоїло те, що античні вчені, надміру захоплюючись суспільно-політичним, релігійним устроєм країни, успіхами в економіці, військовій справі, мистецтві, випускали із уваги особливості й умови існування простолюду - головного творця державної могутності. „Тільки часом, може несподівано для самого історика, прокидався в його розповідях інший бік життя, життя народного. З тих одривчастих фактів приходиться теперішньому історикові складати картину народного життя в Єгипті, не так може блискучу й принадну картину, та проте ближчу до правди”. Цей обов'язок сучасного історика Леся Українка повністю покладала й на себе - як автора-укладача підручника, так і письменницю.
Вже починаючи зі „Сфінкса”, героєм художньої розповіді вона робить раба (народ), у „Ра-Менеїс” - протиставляє його волю монаршій владі, а у „Написі в руїні" максимально можливо цей конфлікт загострює. Окреслене протистояння поетеса розгортає на глибинному, сказати б, онтологічному рівні - ставлячи й однозначно вирішуючи питання істинного творця (чи рушія) історичного процесу. Так, кожен правитель, добре розуміючи, що людське життя є швидкоплинним і минущим, усіма можливими способами прагнув залишитись у пам'яті нащадків. Традиційно у Давньому Єгипті свідченням могутності володаря була усипальниця-піраміда, кожна з яких буквально стояла на кістках своїх будівничих:
З його могили хоче цар зробити
Для себе пам 'ятник - хай гине раб!
Водночас раб, який життям платив за славу і велич фараона, можливо, і не усвідомлюючи цього, грандіозною працею і натхненням творив насамперед власне безсмертя:
І кожна статуя, колона, малювання,
Мережечка, різьба і навіть цегла
Незримими устами промовляє:
Мене створив єгипетський народ.
Цікаво, що у чорновому варіанті „Напису в руїні" Леся Українка і монархові залишає „шанс" на безсмертя. Тут вона пропонує визначатися самому читачеві (тобто сучасникові), фактично залучаючи його до вирішення цього непростого питання:
Умер давно той цар з лицем тирана,
умер давно народ, йому підданий,
умерло ймення, і загибла пам 'ять.
Зосталася по їх дивна будова
царю могила, пам'ятник народу.
А що здобув той цар з лицем тирана?
Собі могилу, пам'ятник.
Натомість закінчення чистового автографа є суттєво іншим, власне, не таким неоднозначним. Окрім того, що воно майже удвічі коротше, із попереднього варіанту залишився тільки один рядок:
Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому - круг і збитий напис.
Співці, не марте, вчені, не шукайте,
Хто був той цар і як йому наймення:
З його могили утворила доля
Народу пам'ятник, - хай гине цар!
Останній рядок є промовистою антитезою до тези, заявленої дещо раніше (про царя, який будує „для себе пам'ятник - хай гине раб! ”). Оновлений фінал „Напису в руїні”, „підтверджений” апеляцією не до думки звичайного мандрівника (як було в чернетці), а до авторитетніших інстанцій - мистецтва й науки, звучить ще й сміливим закликом-звертанням автора до своїх сучасників: „хай гине цар!".
Третє й останнє поетичне звернення Лесі Українки до єгипетської теми також сталося через доволі значний проміжок часу. Через шість років після створення „єгипетських барельєфів” і двадцять - після укладення „Історії…”, вона нарешті сама приїхала в країну, про яку так багато знала і чимало написала. Безпосереднім „результатом” цього візиту став початий і завершений протягом останнього березневого тижня 1910 року цикл із шести поезій „Весна в Єгипті”. Тут, на відміну від розглянутих творів, помітніше проявилося ліричне обдарування поетеси: тонке відчуття атмосфери, внутрішньої сутності цієї екзотичної країни і насамперед її дивовижної природи. Очевидно, що виразна настроєність циклу, зумовлена безпосередніми враженнями, виключала наявність широких історіографічних спостережень та узагальнень. Тому ледь помітні паралелі з далеким минулим держави можна відстежити лише у вступній поезії „Хамсін" і заключній „Таємний дар”. Так, у першому творі окрім ремінісценцій у давньоєгипетську релігійну містерію, опосередковано, майже натяком, вказано на ізольованість, закритість цієї культури для чужинця (власне, самої авторки). А от в останньому вірші циклу ця символічна заборона знімається і „голос таємний забутую править легенду" про народження Нілу і людської цивілізації на його берегах.
Із усіх таємних дарів, якими щедрі боги обдарували народ, поетеса найбільше захоплюється тією подиву гідною „незламною радістю”, що й „гніт фараонів, кормига чужинців її не здолає”. Цей незмінний життєвий оптимізм і веселу вдачу єгиптян Леся Українка зауважила вже давно (ще укладаючи підручник) і навіть пробувала знайти цьому феномену наукове пояснення. Вдруге на цю визначальну рису національного характеру вона звернула увагу 1910 року коли, перебуваючи у Єгипті, розпочала працювати над переспівами його пісенної лірики. І хоча в „Історії." авторка дійшла висновку про порівняно невисокий рівень давньоєгипетського поетичного мистецтва, безпосереднє перебування в країні усе ж заохотило її докладніше із ним ознайомитися. Відзначивши кілька спільних для українського та єгипетського фольклору моментів Леся Українка, водночас вказує на майже повну відсутність в рідних для неї піснях життєствердного пафосу й уміння радісно і весело сприймати світ для того „щоб набратися сили боротися з горем та лихом”. Адже „скільки суму навколо, таким смутком повилася вся історія і сучасність наша, що морок починає опановувати душу і серце народу нашого, одбирати йому хіть до життя”. І в цьому контексті свою нелегку працю інтерпретатора (переклад робився із прозового німецького наукового викладу) вона сприймає як своєрідну підтримку чи, сказати б, „урок виживання" для українців. „Нехай же хоч промінь радощів давнього, вже згаслого народу, як живий промінь згаслої зорі, звеселить нашу трудну путь хоч на хвилину. Може тому єгипетський народ жив так довго, що вмів почувати радощі навіть найтяжчого життя”.
Подобные документы
Особисте життя Лесі Українки та його вплив на тематику її творів. Психологізм "На полі крові" як вияв прагнення до незалежного українського театру. Радянська традиція трактування творів Лесі Українки. Пошук істини шляхом зображення християнських общин.
курсовая работа [72,4 K], добавлен 04.06.2009Аналіз головного змісту драм Лесі Українки, їх сюжети, тематика та стиль, ідея та художня форма. Зв'язок драматичних творів з еволюцією світогляду автору. Роль театру в житті української поетеси, оцінка його впливу на творчий шлях Лесі Українки.
контрольная работа [49,1 K], добавлен 28.04.2014Міфологічна проблематика художнього мислення в драматичній поемі Лесі Українки "Одержима". Проблема жіночої самопожертви та пошуки сенсу життя у даному творі. Визначення системності проблем, їх зв'язок із сюжетом, конфліктом та персонажною системою.
курсовая работа [46,2 K], добавлен 09.05.2014Творчість поетеси давно уже вийшла з українських берегів. Її лірика, поеми, п'єси, перекладені на десятки мов народів бувшого Радянського Союзу, мовби здобувають собі друге цвітіння, слово Лесі Українки йде до наших друзів у різні країни.
реферат [7,6 K], добавлен 07.05.2003Життя і творчість Лесі Українки. Естетичні та філософські погляди поетеси. Етична концепція у творах. Ідея боротьби за національний розвиток українського народу на принципах свободи і демократії. Символ безкомпромісного служіння вищим ідеалам буття.
курсовая работа [46,1 K], добавлен 31.10.2014Народження та ранні роки життя Лесі Українки. Тяжка хвороба поетеси та роки боротьби з нею. Стосунки з Мержинським, їх віддзеркалення у творчості. Одруження поетеси з фольклористом К. Квіткою. Останні роки життя Лесі Українки та її смерть у місті Сурамі.
презентация [1,5 M], добавлен 23.11.2011Творчість Лесі Українки та Юліуша Словацького в контексті літературного процесу ХІХ-початку ХХ століть. Літературна традиція як основа романтизму Ю. Словацького та неоромантизму Л. Українки. Порівняльна характеристика символів та образів-персонажів.
курсовая работа [46,5 K], добавлен 05.01.2014Біографічна довідка з життя Лесі Українки. Дитинство, юність, зрілість. Останні роки життя письменниці. Діяльність літературного гуртка "Плеяда". Елемент епосу в ліричній поезії Українки. Поетична та прозова творчість, драматургія. Вшанування пам'яті.
реферат [2,1 M], добавлен 29.10.2013Ідея служіння митця народу як одна із провідних у творчості Лесі Українки. Втілення проблеми взаємин митця і суспільства у драмі "У пущі". Загострення конфлікту між митцем і суспільством у творі. Занепад хисту митця Річарда Айрона та його основні причини.
курсовая работа [53,0 K], добавлен 03.12.2010Творчість Лесі Українки, великої поетеси України, жінки з трагічною долею, яка ввійшла творами не лише патріотичної тематики, а й глибоко інтимними. Сильний, мужній талант Лесі, не позбавлений жіночої грації і ніжності. Багатогранність інтимної лірики.
дипломная работа [35,0 K], добавлен 18.09.2009
