1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили

Комплексу “Києво-Могилянська Академія”

Факультет іноземної філології

Кафедра англійської філології

Кваліфікаційна робота

на здобуття академічного звання спеціаліста філології

Екзистенціалізм у романах Ж.-П. Сартра “Нудота” та А.Камю “Сторонній”: психоаналітичний аспект

Лихошерстової Наталії Сергіївни

Науковий керівник -

ст.викладач Н.М.Лебединцева

Миколаїв 2004

Зміст

Вступ

Розділ І. Екзистенціалізм у творчості французьких письменників

Розділ ІІ. Психоаналітичний аспект екзистенціалізму у творчості французьких письменників Ж.-П. Сартра та А.Камю

2.1 Дослідження романів Ж.-П. Сартра “Нудота” та А.Камю “Сторонній” з точки зору класичного (“реалістичного”) психоаналізу З.Фройда

2.2 Дослідження романів Ж..-П. Сартра “Нудота” та А.Камю “Сторонній” з точки зору “романтичного” психоаналізу К.-Г. Юнга

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Екзистенціалізм (від лат. Existentia - існування) - течія, що виникла у Франції напередодні другої світової війни. До екзистенціалізму як течії літературної та філософської належать Г.Марсель, Ж.-П. Сартр, С.де Бовуар, А.Камю. Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників ХХ століття. Серед останніх - французи А.Жід, А.Мальро, Ж.Ануй, Б.Віан, англійці В.Голдінг, А.Мердок, Дж.Фаулз, німці Г.Е.Носсак, А Рьоблін, іспанець М.деІнамуно, італієць Р.Буццаті, японець Кобо Абе. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців - дискусійним.

Спочатку екзистенціалізм виник як філософська течія. Основні ідеї цієї течії вперше були викладені в книгах К.Ясперса „Психологія світоглядів” (1919) і М.Хайдеггера „Буття і час” (1927). Хейнеман уперрше назвав ці погляди екзистенціалізмом. До філософів цього ж напрямку належать також М.Пердяєв і Л.Шестов у Росії та М.Мерло-Понті у Франції. А серед попередників екзистенціалізму як філософської системи - Паскаль і данський філософ С.К'єркегор, що вважається зачинателем екзистенціалізму. Але, виникнувши як філософська течія, екзистенціалізм поступово перетворюється на літературний напрямок. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Представники цієї течії акцентують свою увагу на існуванні людини „наодинці” з буттям; світ вони сприймають як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний.

Зв'язок психоаналізу з літературою визначив дух часу ХХ століття. Психоаналіз в літературознавстві - це спосіб трактовки літературних творів у відповідності з психологією про несвідоме. Максимальне „розуміння” та сприйняття, психоаналіз знайшов серед модерністів, так як в своїй творчості вони намагалися звільнитися від умовностей та стереотипів. Практика застосування психоаналізу до художньої творчості стала досить своєрідною. Від десятиліття до десятиліття список письменників, твори яких піддають психоаналітичного розбору, зростає. Саме психоаналітичному аспекту екзистенціалізму присвячене дане дослідження.

Об'єктом дослідження є тексти романів французьких письменників- екзистенціалістів Ж.-П. Сартра „Нудота” та А Камю „Сторонній”.

Мета роботи: дослідити особливості філософських романів Ж.-П. Сартра „Нудота” та А. Камю „Сторонній” у психоаналітичному аспекті. Предмет дослідження: поняття несвідомого та архетипні образи у романах Ж.-П. Сартра „Нудота” та А. Камю „Сторонній”

Для розв'язання мети було поставлено такі завдання:

1. Розглянути риси екзистенціалізму як літературної та філософської течії у творчості французьких письменників.

2. Проаналізувати романи Ж.-П. Сартра „Нудота” та А. Камю „Сторонній” на основі класичного („реалістичного”) психоаналізу З.Фройда та „романтичного” психоаналізу К.Г.Юнга.

3. Співставити результати з різних психоаналітичних точок зору.

Основні методи дослідження:

1. психоаналітичний підхід;

2. зіставний аналіз;

3. архетипний аналіз

Актуальність дослідження зумовлена потребою дослідити відображення двох підходів при аналізі творів Ж.-П. Сартра „Нудота” та А. Камю „Сторонній”.

Слід зазначити, що творами французькихписьменників цікавилися багато сучасних критиків. Наприкінці ХХ століття романи Ж.-П. Сартра „Нудота” та А. Камю „Сторонній” стали об'єктом дослідження у працях Н. Білоцерківець, Б.Бігуна, М.Поповича, Г.Л.Токманя, С. Зенкіна, С.Г. Семенової, С Веліковського, О. Євніної та ін.

Новизна роботи полягає у застосуванні двох методів (класичного („реалістичного”) психоаналізу З.Фройда та „романтичного” психоаналізу К.Г.Юнга) до одного матеріалу.

Практична цінність роботи полягає в тому, що матеріали та результати дослідження можуть бути використані при викладанні дисциплін „Французька література”, „Літературна критика”, „Психоаналіз та література” в подальших дослідженнях, пов'язаних з вивченням літературних творів з точки зору психоаналізу.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури. Обсяг роботи складає 46 сторінок. Список використаної літератури включає 47 найменувань.

Розділ І. Екзистенціалізм у творчості французьких письменників

Екзистенціалізм представляє собою найбільш значний напрямок в модернистській літературі післявоєнної Франції. Як і інші різновиди модернізму, він має ідеалістичну основу.

Подібно до того як сучасного модернізму, на відміну від декаданса кінця ХІV -початку ХV ст., характерна не стільки втеча від реальної дійсності в область уявлень, скільки тенденція до проізвольного викривлення образу самої дійсності, так і філософія екзистенціалізму відрізняється від послідовно ідеалістичних систем. Її представники схильні навіть вважати своє світобачення матеріалістичним на тій основі, що вони в більшості своїй є атеїстами не вірять ні в який інший новий світ, крім того, який доступний чуттєвому сприйняттю. Вони не тільки не сумніваються в пізнанні реальної дійсності, але навіть стверджують, що вона вже пізнана ними і що намагатися знайти в ній щось інше у порівнянні з тим, що вони побачили, було б марною тратою сил. Суб'єктивно -ідеалістична сутність екзистенціалізму проявляється, однак, у тому, що розуміння ним реального світу цілком нерозмірене з принципами об'єктивного, наукового осмислення.

Початковою позицією екзистенціалізму є упевненність в тому, що всі процеси, які відбуваються у житті, позбавлені закономірності, послідовності, причинного взаємозв'язку. Згідно з цим переконанням, світ представляє собою клубок нерозв'язаних протиріч, де все абсурдно та підкорене тільки безладному чередуванню випадковостей. Такі уявлення про дійсність протирічать традиційно - християнському, заснованному на вірі у те, що існуюче гармонійне та розумне згідно і з предначертанням божественної волі. Але, з іншого боку, екзистенціалізм несумісний і з прогресивною матеріалістичною свідомістю, яка прагне пізнати об'єктивні закони реальної дійсності для того, щоб активно ними керувати задля людства.

З уявлення про світ як про хаос, в який не можливо внести організуючий, розумний початок, витікав характерний для екзистенціалізму глибокий песимізм та переконаність в принципіальній неможливості історичного прогресу.

Філософська концепція екзистенціалізму в самой своїй основі підкреснута безперспективно. Згідно з нею, людина безсильна не тільки внести розумний безлад в безглуздя, яке оточує його, але взагалі вплинути на зовнішній світ. Єдине, чим він володіє - це внутрішній світ, право вибору, свобода волі. Людина не може створювати об'єктивні умови. Але вона може визначити лінію своєї власної поведінки в кожній ситуації, яка виникає.

Згідно з переконаннями екзистенціалістів, сутність кожної людини представляє собою дисгармонійну сполуку самих суперечливих імпульсів та прагнень, в значній мірі викликаними причиними фізіологічного характеру. Як би не намагалися люди здаватися добрими, егоїзм, грубі плотські бажання більш для них природні, ніж сердечність, дружні симпатії, високе почуття любові. Об'єктивно вони не кращі за той світ, в якому вони живуть, але від волі кожного залежить можливість навести порядок у своєму внутрішньому хозяйстві і в ім'я власної самоповаги діяти згідно з розумно прийнятим рішенням, а не поддаватися тваринним імпульсам, які закладені, на думку екзистенціалістів, в кожній людині.

„Проблема іншого” займає у філософській концепції екзистенціалізму важливе місце. Її зміст заключається у тому, що для кожної людини інша людина - це „сторонній”, який йому не просто байдужий, але навіть ворожий, оскільки внутрішні світи різних людей, як і все на землі, знаходяться між собою в дисгармонійній невідповідності. На думку екзистенціалістів, навіть дружня, любов, родинні почуття мають в собі елементи взаємного відчуження та відрази, які стають тим сільніше, чим люди довше та краще знають один одного.

Філософська сутність екзистенціалізму - суб'єктивний ідеалізм. Заперечуючи історичний прогрес, можливість існування суспільних моральних критеріїв та об'єктивних істин, ця філософська теорія об'єктивно виправдовує поведінку людини у дусі цинізму, холодного егоцентризму, неповаги до всього, що знаходиться „поза особистістю”. Перехід екзистенціалізму як філософської течії на літературний напрямок інспірували і здійснили Жан-Поль Сартр та Альбер Камю.

Формування філософськіх поглядів Сартра протікало в атмосфері зближення феноменології та екзистенціалізму, вперше здійснені М. Хайдеггером. З позиції феноменології онтологічна проблема зводиться у Сартра до інтенціонального аналізу форм виявлення буття в людський реальності. Згідно з Жан-Поль Сартром подібних форм три: „буття -в - собі”, „буття - для - себе”, „буття - для - іншого”. „Буття -для- себе” - беспосереднє життя самопізнання - саме по собі є чисте „ніщо” у порівнянні з плотною масивністю „буття - в собі” і може здійснюватися тільки як відштовхування, заперечення. Відсутність небуття у світі тлумачиться Сартром феноменомогічно як безпосередне переживання втрати, беспосередне бачення відсутності, а не як логічний акт заперечення. „Буття - для - іншого” виявляє фундаментальну конфліктність міжособистістних відносин, прикладом якої для Сартра служить гегелівська модель пануючої та рабської свідомості. Згідно з Сартром, суб'єктивність ізольованої самосвідомості набуває зовнішньої предметності як тільки існування особистості входить в кругозор іншої свідомості, для якої „я” особистості - лише елемент значимого інструментального комплексу, який створює світ. Звідси відношення до іншого - боротьба за визнання вільної особистості в очах іншого. Так складається „фундаментальний проект” людського існівання -„бажання бути богом”, тобто досягнути „буття - в - собі” при цьому зберегти вільну суб'єктивність „буття - для -себе”. Оскільки подібне не можливо, людина є лише „марне прагнення”. Воля людини, на думку Сартра не відчужена та незламна. Всі спроби подавлення волі чи відмови від неї породжені „дурною вірою” -самообманом, який органічно пов'язаний з „фундаментальним проектом”. Джерело самообману - онтологічна роздвоєнність людського існування, для якого одночасно характерні і фактичність „буття - в - собі” і вільна проективність „буття - для - себе”. В умовах поневоленої німецькими фашистами Франції ці абстрактні роздуми набули безпосереднього політичного сенсу та звучали як заклик до громадської самосвідомості та боротьбу за волю [45, 354].

Альбер Камю пройшов шлях від нігілістичної філософії абсурду до моралістичного гуманізма. Відправна посилка умовиводу Камю трагичне переживання смерті бога в 20 ст., яка знаменувала для нього втрату метафізичного сенсу буття та життя людини. Викликана занепадом християнства „боговтрата” знайшла вираження у філософствованні Камю: в агностичній епігтемології, в онтнлогії, філософії творчості. Етика Камю, яка займає центральне місце в його світобаченні, по свойому складу тяжіє до французької моралістики 16 -18 ст.. Згідно з Камю досвід людського існування, який неминуче завершується смертю, приводить розумну людину до відкриття „абсурду” як кінцевої правди своєї „долі” на землі. Однак ця істина повинна не обеззброювати, а продовжувати в душі мужню гідність продовжувати жити всупереч світовому „хаосу”, відкидаючи вільні доводи на користь такого вибору. Спочатку Камю проголошував єдиною справжньою цінністю повноту тілесного єднання з природою, а всі громадянські, духовні, моральні цінності викривав несправжніми. В своїй філософії обов'язка Камю намагався обгрунтувати вчення про „Пророкування без бога”, яке спирається на заповідь християнського милосердя і протипоставленної моральності, яка походить від соціально-історичних установок. Філософська та художня творчість Камю - одне із свідоцтв кризової духовної атмосфери на Заході в середині 20 ст. [17,131].

В творах Жана-Поля Сартра и Альбера Камю нелегко провести межу між філософськими та суто літературними аспектами: герої художніх творів екзистенціалістів втілюють настанови свідомості, відкриті екзистенціалістами -філософами (Антуан Рокантен з роману „Нудота” Сартра переказує у своєму щоденнику ідеї, які згодом сам Сартр розкриває у філософському трактаті „Буття і ніщо”; абсурдний світ філософського твору А.Камю „Міф про Сізіфа” є атмосферою, в якій існують персонажі його п'єси „Калігула” та роману „Сторонній” [29,64].

Сам екзистенціалізм тяжіє до такого „прикордонного „жанру, як есе, а його представники продовжують традиції французького моралізму - філософської есеїстики Монтеня, Паскаля, Рекарта, Ларошфуко, просвітителів XVIII століття, які поєднували філософський зміст із літературною формою. Романи і драми екзистенціалістів насичені філософськими проблемами [30,344].

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Представники течії якраз і зосереджують свою увагу на існуванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Саме існування людини „наодинці” з буттям і є, на думку екзистенціалістів, єдиною достовірною реальністю. Світ вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний. Процеси, що відбуваються в цьому світі, повному внутрішніх суперечностей, позбавлені закономірностей, логічного зв'язку, часової послідовності. Екзистенціалізм - філософія страху, відчаю й песимизму, філософія боротьби проти прогресу в суспільстві, філософія крайнього індивідуалізму й егоізму. Наполягаючи на принципі абсолютної волі в її поведінці, Сартр стверджує [35,325]: „Людина є те, чим вона сама себе робить”. А американські екзистенціалісти йдуть ще далі: все дозволено, людина сама вирішує для себе, що є моральне, а що ні.

В 1951р. екзистенціалізм був засуджений Ватиканом як песимістична течія, що є несумісною з християнством. Особистість має в екзистенціалістів протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому „іншому”. Адже всі вони нав'язують особистості свою волю, мораль, свої інтереси та ідеали. Вищу життєву цінність представники екзистенціалістського напряму вбачають у свободі особистості. Існування людини тлумачиться ними як драма свободи, „бо на кожній фазі самотворення особистості воно залежить від кожного вибору, кожного рішення” [29,358].

Поняття відчуженності й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів („Нудота” Жана-Поля Сартра, „Сторонній„ А.Камю, „Чужа кров” С.де Бовуар). Екзистенціальний герой тісно єднається з людиною з філософського трактату Серена К'єркегора „Або-або” [6,432], де йдеться про „самотню, на саму себе покинуту людину”, що стоїть у „безмірному ворожому світі, який іменується „непорозумінням”. У к'єркегорівської людини немає ані теперешнього, ані минулого (воно ще й не прийшло), ані майбутьнього (воно вже минуло). Хоч як це парадоксально, саме в художніх творах найбільш глибоко та переконливо втілюються екзистенціальні філософські принципи. „Тільки роман, - вважає Симона де Бовуар,- дає змогу відтворити в усій повній, специфічній, відзначеній своїм часом дійсності первісне бурління існування” [6,433].

У статті „Екзистенціалізм - це гуманізм” Жан-Поль Сартр [35,334] виділяє два разновиди екзистенціалістів: христіанські екзистенціалісти, до яких відносить К.Ясперса, Г.Марселя, та екзистенціалісти- атеїсти, до яких належать М.Хайдеггер та французькі екзистенціалісти, в тому числі він сам.

Як літературна течія екзистенціалізм припиняє своє існування наприкінці 50-х років. Значною мірою це зумовило розрив Сартра з Камю (останній навіть заперечував свою належність до течії та запевняв, що його творчість є швидше запереченням екзистенціалізму). Однак екзистенціалізм як умонастрій поширений сьогодні як у літературі, так і у філософії. До того ж він вплинув на виникнення інших шкіл літератури модернізму. Ідеї та мотиви екзистенціалізму містяться у творах „театру абсурду” й „нового роману”.

Сучасні модерністи називають А.Камю (1913-1960) „батьком сучасної літератури”, її пророком і учителем, вони створюють своєрідний культ цього письменника. Камю писав [14,85]: ”Є лише одне справді серйозне філософське питання - це питання про самогубство. Судити про те, що життя варте чи не варте того, щоб бути живим, означає відповісти на основне питання філософії... Решта - жарти, бо перш за все треба відповісти на основне питання”.

Роман „Сторонній” А.Камю - один з самих відомих творів французької літератури ХХ століття. Роман належить до першого періоду розвитку екзистенціалістської літератури у Франції, коли вона тільки ще закладала теоретичні основи свого уявлення про світ та людину. Цей роман, виданий у 1942 році, здобув успіх у західноєвропейського читача. Історія про випадкового вбивцю, дрібного службовця із Алжиру, очевидно, відповідала важливим суспільним настроям. Один з провідних критиків сучасної Франції Гастан Пікон зазначав [9,115] : „Якби ця книга була єдиним свідченням про сучасну людину, по ній можна було скласти повну уяву про неї, як про романтичну особу можна судити після прочитання „Рене””.

На думку Г.С.Семенової [9,135] герой „Стороннього”, який байдуже йде по життю, так само байдуже вбиває людину і спокійно сприймає смерть, може бути найхарактернішим „свідотцтвом про сучасну людину”.

Поняття „сучасної людини” розглядається у світлі філософських роздумів ряду західних мислителів. Важливе місце в думці таких філософів, як Ніцше, Хайдеггер, Сартр, Камю, займає питання: бог помер, як бути далі. Втрата віри в бога, криза християнської метафізики і моралі вимагали перегляду самих основ світобачення людини і її практичної поведінки у світі. Жан-Поль Сартр у своїй праці „Екзистенціалізм - це гуманізм” [35,327] навіть починає відлік екзистенціалізму з моменту широкого розповсюдження істини, яка була проголошена Ніцше: бог помер. Екзистенціалізм, в його атеїстичному розновиді, є перш за все спробою визначити метафізичний статус людини у світі без бога. Людина в екзистенціалізмі стоїть перед самими загальними проблемами, які стосуються самих основ її буття. Чи має світ і життя людини значення в обезбоженному світі, а якщо ні, то бути людині чи не бути, а якщо все ж таки бути, то як бути. В цьому - основні питання, які вирішуються у творчості А.Камю.

Його філософський всесвіт, як зазначає С.Г.Семенова [23,35], замикається у мікросвіт індивідуальної людської долі, а в ньому розвертається метафізична драма: народження, відкриття „абсурду” життя, смерть. Основні герої -антогоністи цієї драми: одинока людина і ворожий світ, який їй протистоїть. Ця людина визначається Камю перш за все в своїх „метафізичних параметрах”. Соціальна, класова, психологічна природа людини не цікавить екзистенціалістського мислителя. Герой „Стороннього” Мерсо і є такою „метафізичною” людиною, ідеальне втілення долі абсурдної людини, яка втратила точку опори у світі, втратила бога і з ним всякий сенс. Г.Пікон акцентує увагу на тому, що як романтична література створила тип героя, який несе на собі протиріччя часу, так і „homo absurdus” сучасного світу знайшов своє відображення в романі А.Камю „Сторонній”.

„Сторонній” Камю розробляє одну проблему: дослідження феномена „почуття абсурду” та визначення житєвої позиції людини, яка осягнула абсурд.

Мирослав Попович пише [33,131], що згідно з Камю, основна метафізична потреба людини - прагнення зрозуміти себе і світ в єдиній системі, яка має причину та мету. Але, відкинувши християнську модель світу, людина виявляється безсильною знайти сенс свого існування, виправдати центральний скандал свого буття - смерть. Світ, який її оточує, постає як ворожий, непрозорий, який несе загибель. Це протистояння людини, яка прагне до чіткості, гармонії, кінцевих причин сущого, байдужості пустоті ірраціонального світу і породжує абсурд.

Гостра соціальна спрямованність „Стороннього”, що виявилася у вкрай сатиричних образах служитилів закону,- відзначає Сергій Фокін9,117, - також у дусі філософської концепції абсурду: висуваючи ідею „безгрішності” людини, Камю звільняє її від зла, злом постає все те, що протистоїть людині. Умовність такої розтановки основних героїв світоглядного конфлікту є очевидною. Теорія абсурду, є, передусім, теоріє. Заперечення, позбавленою тієї універсальної творчої сили, яку хотів бачати у ній Камю. Тому і знаходить себе головний герой не в житті, а на порозі смерті, і сила його характеру виявляється в опорі соціальній машині, що набагато перевищує його власні сили. Якби Мерсо не було засуджено, то на нього б чекала, мабуть, така ж неминуча деградація, як, героя пізньої повісті Камю „Падіння” - Жана -Батіста Кламанса.

Камю вдалося створити, за словами Жан-Поля Сартра [1,7],”зразковий твір” про абсурд, показати абсурд взаємин людини і світу. Однак вбивство, скоєне Мерсо, руйнує злагоджену будівлі теорії абсурду та позитивний потенціал його героя, виявляє „шви” між психологічно мотивованим у його характері і схематизмом, що йде від теорії абсурду. Талант Камю- художника поза волею Камю-мислителя викриває у людині абсурду неусвідомлений потяг до знищення і самознищення.

На думку С.Великовського [4,224], для розуміння шляху, який пройшов герой „Стороннього” важливим є членування абсурду”: ”Почуття ще не є поняття абсурду. Почуття служить лише основою поняття, не більше того. Почуття зливається з поняттям лише в той короткий момент, коли воно висловлює своє судження про світ. На початку - клімат абсурдності. А в кінці - абсурдний світ та визначена духовна позиція, яка озаряє світ під певним кутом зору”. В цьому основний розвиток, який спостерігається в „Сторонньому”: від „клімату” абсурдності в першій частині до визначеної „духовної позиції”, яку займає герой під кінець. (В романі цей короткий момент переходу почуття абсурду в поняття абсурду кристалізується у сцені з священником, коли, нарешті, Мерсо висловлює своє судження про світ). Прямих міркувань про абсурд в романі немає; більше того, це слово жодного разу в романі не згадується. Тут представлено безпосередне, екзистенціалістське переживання „абсурда” окремою особою, героєм роману, кинутого у буденний світ, конкретний життєвий контекст.

В центрі абсурдного світобачення фігурує факт смерті, який трагічно переживається, та, за словами Камю, позбавляє сенсу все людське життя. Мотив смерті стає центральним організуючим мотивом основної філософської лінії роману. С.Г.Семенова пише 23,35, що Камю виробляє знамениту „етику кількості”: „що дійсно важливо жити не краще, а жити більше”.

Ряд дослідників помилково вважають, що усвідомлення абсурду до героя приходить тільки у другій частині роману, у в'язниці. Камю, пояснюючи, чому він звернувся до техніки оповідання американського, „біхевіористського „роману, говорив про те, що підібна техніка давала йому можливість уявити свого героя з „уявною відсутністю свідомості”.

Г.Л.Токмань акцентує увагу на тому [40,53], що роман А.Камю - це не художня рецепція філософії, і не філософська інтерпритація власної художньої творчості, хоча певні складові і першого, і другого у прозі Камю є. Переважеє інше: філософська думка народжується як художній образ. Динаміка така: художній текст відкриває онтичне, онтичне накопичується, забарвлюється екзистенційно, екзистенцівне зображення в якусь мить переходить межу - образ раптом параболізується у свідомості читача і починає звучати антологічно, екзистенціально. Те, що розповідалося про одну, незвичайну, індивідуальну долю, виявляється не просто заторкує всіх, а є основою існування для кожного. Під час типізації, характерної для реалізму, в одному образі, на тлі індивідуальних рис вдачі, поступово виокреслюються типові риси і виникає тип людини певного соціального прошарку. У Камю типізації не відбувається, герой залишається унікальною особистістю, але йому привідкривається те, що є основою існування кожного. Екзистенціональна аналітична думка народжується в підтексті як парабола екзистенційно - унікального переживання героя. У романах А Камю спостерігається діалог із самим собою: екзистенціональна аналітика виступає мистецькою складовою художнього твору філософа. Прозаїк залишається екзистенціональним аналітиком: діалог літератора і філософа відбувається в рамках одного художнього тексту. Філосфська теорія Камю та його мистецтво слова зовсім не тотожні, вони просто ведуть діалог за типом” згода”.

Екзистенціалізм, по Камю, іноді називають” філософією абсурду”. Як зазначає Б.Бігун [1,7] для Камю воно є наріжним каменем цієї системи міркувань, бо, як сказано в його теоретичному есе „Міф про Сізіфа” (1943), абсурд є „метафізичним станом людини у світі”. Думка про безглуздя життя чатує людину на кожнім кроці, будні здатні породити відкриття нісенитниці всього і вся. Світ, певен Камю, пильно береже свої таємниці, він ірраціональний, оскільки остаточний сенс його не піддається розшифруванню розумом, який є властивістю лише людини.

Всесвіт вічний - люди смертні; люди домагаються абсолютної істини - всесвіт подає її облудні примари, істини відносні. Він опирається самовпевниним намаганням переступити межі, споконвіку встановлені для допитливого розуму.

За абсурдним мисленням твору „Міф про Сізіфа” криється занедбанність особи в суспільстві, що, зійшовши з рейок, несамовито мчить бездоріжжям на зустріч катастрофі. Замість стачечної впорядкованності запонував здавна прихований за нею хаос, хаос став основним порядком в світі. Ніхто не може збагнути безумну механіку стихії, особа тим більше неспроможна уникнути цієї „подорожі на край ночі” без корма ібез вітрил. Трагічний абсурд „Міфа про Сізіфа” створено за образом та подобаю життя рядової „людини натовпу” на Заході, це своєрідна проекція на екрані умогляду тих дійсно абсурдних зв'язків, що прив'язують особу до суспільства, яке історично пережило само себе. Від агностицизму „абсурдного мислення” не можливо просто відмахнутись як від „нісенітниці” на тій підставі, що він абсолютно неспроможний перед лицем наукової теорії пізнання. Роман „Сторонній” яка писалась в одночас з „Міфом про Сізіфа” свідчить, що саме такою є соціальна природа теорії абсурду.

Філософські погляди А.Камю розділяв французький екзистенціаліст Жан-поль Сартр говорячи про абсурдність існування та налогошуючи, що світ позбавлений божественного виправдання. Думка про „випадковість буття” перетворилася на концепцію абсурдності існування. Її художньо-філософським втіленням є роман Сартра, опублікованний у 1938 році. Сартр назав свій твір „Меланхолія”, але видавець запропонував більш „гостру” назву: „Нудота”. Цей роман, як майже всі художні твори Сартра, представляють собою одночасно філософські твори.

В основних положеннях своєї праці „Буття та ніщо” (1943) Сартр продовжує виходити з головних посилок екзистенціалізму. Він наполягає на випадковості та безглуздості буття яке, на його думку, „не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”, на безпомічність розуму та абсурдності людського існування. Життя представлене його філософії не як постійне пізнання та оволодіння світом, а як безперервна втеча від смерті, безперервна втеча від ворожості буття. Через увесь трактат проходить думка про самотність та покинутість людини. Головну ознаку існування Жан-Поль Сартр бачить в постійному неспокої, який породжується „тінню смерті”, у стані смутку, запоморочення та нудоти, яка породжується обтяжливою невизначеністю світу.

Підходячи до роману Сартра - філософа, необхідно сказати, як зазначає Є.Євніна [9,129], що всі його літературні твори пов'язані з його філософською системою. Сартр зайнятий не стільки відтворенням дійсності та творенням характерів, скільки втіленням у діях та судженнях своїх персонажів філософських положень екзистенціалізму. Герої Сартра, які завжди представляють собою різні варіації одного і того ж образу сучасного французького інтелігента, шукають у житті свою міфічну „свободу”. Кожен такий герой виступає як „загублене”. Одиноке створіння, безпорадний перед лицем абсурдного світу, повного ворожих випадів, випробувань. Він не може утікти від „ворожості буття” - тому легко впадає в істерію та відчай, при цьому безкінечно багато роздумує про самого себе та про сенс, вірніше про безглуздість людського існування.

С.Зєнкін пише 13,35, що Сартр не є натуралістом, а саме „антинатураліст” -в його художньому світі страшною є не стільки смерть, скільки життя. Сартр писав про нормальні, природні реакції організму. У Сартра фізіологічна основа людини - саме тому, що вона спільна для всіх людей, - виноситься за межі його особистості. Сартровські герої опираються своєму тілу, відстоюють свою духовну незалежність від нього.

Підриваючи цілісність фізичного та духовного буття людини, агресивний природний світ набуває у Сартра еротичного забарвлення. Сартр не був прихильником фрейдизма і сюрреалізма, навіть висміював захоплення ними, але сам досить широко використовував художню мову сюрреалістів, які намагались виразити у творчості неусвідомлено-еротичну „надреальність”.

Роман „Нудота” взагалі насичений літературними мотивами та ремінісценціями (романтичними, сюрреалістичними та іншими), а стосовно його героя тоді ще нікому невідомий журналіст Альберт Камю перефразував вислів Рекарта „Пишу - одже, есмь”. Протягом всього роману Рокантен намагаіться писати - спочатку через силу, заставляє себе, а в фіналі роману вирішує написати книгу в „другом роде”, „казку” чи „роман”, де він буде творити щось нове, а не просто відтворювати існуюче [ 9,117].

За словами Н.Білоцерківець [2,99]Сартр розумів, що „світ „ („Буття - між”,у категоріях екзистенціалізму) не лише тероризує людину ззовні, а й проникає в її свідомість як в'язкий, липкий, аморфний туман, сюрреалістична маса слизу, що лейтмотивом (художня система Сартра взагалі побудована на лейтмотивах) проходить через усі його твори: сцена „бунту матерії”, яку переживає в уяві герой „Нудоти”.

Сартр у своїй лекції „Екзистенціалізм - це гуманізм” говорив [ 35,341]: “Людина - це передовсім проект, який переживається суб'єктивно, а не мох, не пліснява і не цвітна капуста. Насамперед екзистенціалізм віддає у володіння кожній людині її буття і покладає на неї відповідальність за існування ... Екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як мету, бо людина завжди незавершена. І ми не зобов'язані думати, що є якесь людство якому можна поклонятися... Такий гуманізм нам не потрібен. Але гуманізм можна розуміти і в іншому сенсі... ми нагадуемо людині, що немає іншого законодавця, окрім неї самої, в закинутості вона буде вирішувати свою долю.. ми показуємо, що реалізувати себе по -людськи вона здатна не шляхом занурення в себе, а через пошук мети назовні, мети, якою може бути звільнення чи ще якесь конкретне самоздійснення”.

Андре Моруа ставить питання[ 31,345] чи можливо назвати „Нудоту” романом. В його розумінні, це роман без подій. Це метафізичний щоденник Антуана Рокантена, відірваного від коренів інтелігента, який живе у номері готелю, пише, сам не знає навіщо, сумує весь тиждень наодинці. Сартр змальовує певний аспект себе самого в Рокантені, людині, яка виявила, що існування нічим не виправдане,- втратив свідські ілюзії бувільців та навіть віру в культуру. Нудота, яка заволоділа Рокантеном, представляється середній людині підвищеною та хворобливою чутливістю. У Сартра реакція на „тошнотворність”. Він відчуває жах перед всім липким та слизьким. І однак, якщо Сартр випереджає усіх у своєї відразі, - то почуття ізольованності та тужливого страху взагалі характерне для його сучасників. Одним, тому що „бог помер”, залишивши їх самим собі; іншим, тому що насилля та малодушність епохи підірвали у них всяку довіру у традиційні цінності.

В.Н.Кузнецов пише[22,274], що духовна криза Рокантена це разом з тим драма самого Сартра. У своїх мемуарах він пише:” В тридцять років я з успіхом зробив фокус: змалював у „Нудоті” біль безцільного, невиправданого існування собі подібних, ніби -то я сам тут ні причому. Авжеш, я був Рокантеном, без всякої зневаги я показував через нього тканину мого життя ...”В той же час Сартр підкреслював, що сама розповідь про життя була для нього виходом з безцільності, виправданням свого існування.

За словами П. Філіпова [16,51] роман „Нудота”, який являється майже як всі художні твори Сартра, своєрідною сповіддю, допомагає зрозуміти хід його духовного розвитку так само як останнє допомагає розкрити значення цих творів, виявити ціль, заради якої вони були створені.

В.Н. Кузнецов зазначає[22,281], що Сартра не можна ототожнювати з Рокантеном. Але створені Сартром художні образи, зображення середовища, в якому живуть його герої, дозволяють краще зрозуміти той реальний життєвий грунт, на якому формувалось світобачення Сартра в цілому та його концепція абсурдності буття загалом.

Головною якістю модренізму кінця ХІХ -початку ХХ століття - втеча в особистість, неповторність, унікальність аж до сновидіння, автоматичного письма, потоку свідомості, намагання розкрити й показати в людині саме її загадкову, непізнавану суть - тому письменники -модерністи підтримали вчення Фрейда про психоаналіз.

Розвиток психоаналізу супроводжувався вторгненням психоаналітичних ідей в різні сфери знання, включаючи науку, релігію, філософію. По мірі його виходу на міжнародну арену саме поняття психоаналізу стало досить розвиненим та широко використовувалось в медичній психологічній та культорологічній літературі ХХ століття та перетворилось на багатозначне та невизначене. На початку дане поняття означало певний терапевтичний прийом. Потім воно стало використовуватись майже у всіх сферах життєдіяльності людини, суспільства та культури.

Розповсюдження психоаналізу у Європі почалось приблизно з 1908, коли виникла Міжнародна психоаналітична асоціація і особливо інтенсивно розвивалось після першої світової війни. З цього часу починається швидкий розвиток психоаналізу в Англії і особливо в США. Після другої світової війни психоаналіз розповсюдився в Латинській Америці і ряді країн Азії (особливо Японії та Індії).

На думку Л.Філіпова [16,51] психоаналіз безперечно ускладнив картину людської свідомості та душі, показав, що те, яке раніше сприймалось як щось монолітне і на мікрорівні повторююче реальність, насправді набагато складніше і виростає із внутрішніх протиріч між „я” і „воно”. А це незаперечний крок вперед у розвитку людської цивілізації. Адже будь-яке спрощення в розумінні того чи іншого явища неминуче призводить до регресу в людської спільності, і навпаки.

Сам Фройд і його послідовники намагалися весь неосяжний світ людської душі втиснути в схему взаємодії між „я” і „те”, спробували через лібідо та „пригніченні бажання” дослідити всю історію людського суспільства і причини виникнення релігії.

Вектор розвитку літератури завжди був спрямований на максимальний пошук свободи і максимальне її виявлення в словесних творах, як стверджує М.Г. Караменов 16,50,- тому фрейдизм особливо серед модерністів, що в своїй творчості намагалися звільнитися від умовностей та стереотипів, знайшов максимальне „розуміння” і прийняття.

Адже високе, а не кон'юктурне мистецтво завжди було подібне до означеного Фройдом комплексу „свідоме - підсвідоме”, де підсвідоме, хоча частково, живилось за рахунок свідомості (тобто навколишньої конкретної дійсності), завжди залишалось автономним.

З розвитком психоаналізу модель „свідоме - підсвідоме” почала пояснювати не тільки окрему особистість, а й взаємодію „особистість (митець)” - „суспільство (конкретна ментальність)” у двовекторних виразах.

Мистецькі твори можуть виступати як узагальнене підсвідоме суспільства загалом, специфічні „сновидіння”, образно-символічне вираження витиснутих бажань і страхів суспільства, що дає змогу досліджувати суспільну „підсвідомість”.

За Л.С. Виготським [1,7] один із чинників функціонування художнього твору, що призводить до естетичного задоволення після і під час знайомства з ним, полягає в тому, що форма твору знищує, руйнує його зміст.

Психоаналіз З. Фройда, за словами М.І. Караменова16,49, виявився ще однією опорою, яка підтримує літературу на й невпинному шляху до максимальної свободи самовираження: для письменників, які діями нерішуче в тих чи інших виявах своєї творчості, він став своєрідним мандатом, дозволом до образної розробки будь-яукого, зокрема й забороненного мораллю або ідеологією, матеріалу.

Таким чином, ми прийшли до висновку, екзистенціалізм, який представляє собою найбільш значний напрямок в модерністській літературі, спочатку виник як філософська течія. Перехід екзистенціалізму як філософської течії на літературний напрямок інспірували і здійснили французькі письменники Жан-Поль Сартр та Альбер Камю.

Формування поглядів Сартра протікало в атмосфері зближення феноменології та екзистенціалізму, вперше здійснені М Хайдеггером. Альбер Камю пройшов шлях від нігілістичної філософії абсурду до моралістичного гуманізму. Екзистенціалізм, по Камю, іноді називають „філософією абсурду”. Головною в творчості французьких екзистенціалістів А. Камю та Ж-П. Сартра є концепція про абсурдність існування. Найвідомішими творами, в яких втілені риси екзистенціалізму, є роман Ж-П. Сартра „Нудота” та А.Камю „Сторонній”.

Розділ ІІ. Психоаналітичний аспект екзистенціалізму у творчості французьких письменників Ж.-П. Сартра та А. Камю

2.1 Дослідження романів Ж.-П.Сартра “Нудота” та А.Камю “Сторонній” з точки зору класичного (“реалістичного”) психоаналізу З.Фройда

екзистенціалізм психоаналіз письменник камю

Протягом багатьох десятиліть психоаналітичні ідеї З.Фройда привертають до себе увагу дослідників, які спеціалізуються у різних сферах природознавства та гуманітарних наук. З появою нових робіт про Фройда та його вчення постійно виникають дискусії щодо статусу психоаналізу та його основ. З публікацією книги професора А. Трюнбаума „Основи психоаналізу. Філософська критика” виникла суперечка щодо того, чи є психоаналіз наукою. У численних працях Фройда був запропонований не тільки новий погляд на людську психіку і мотивацію душевного життя і суспільної поведінки, але і піддались перегляду традиційні уявлення про антропологію, мораль, соціологію, релігію, суспільне життя, культуру, мистецтво та літературу.

Суть вчення Фройда полягає у тому, що думки і вчинки людини мають видимий, раціональний бік та невидимий - це підсвідомість або неусвідомлене, вияви чого виходять за межі здорового глузду і мають ірраціональний характер. Свідомість не є безумовним авторитетом у процесі виникнення того чи іншого спектра думок і почуттів, оскільки підлягає підсвідомості, значну частину якої сама і створює. Отже, внутрішній світ людини складається з так званого культурного наросту, що зумовлює її як суспільну істоту, та біологічної примітивної інстанції, що охоплює все генетично первинне, підлегле принципу задоволення без щонайменшого уявлення про реальність і морально-етичні суспільні правила 11,8. Це - сексуальні, агресивні, руйнівні та саморуйнівні бажання. Оскільки в будь-якому суспільстві, пише М.І. Караменов 16,49, та чи та мораль, певні етичні норми, а в окремої людини можуть виникати бажання, які їм суперечать, то, керуючись здоровим глуздом і навіть щиро соромлячись, люди притуплюють їх у собі.

На думку І.Я. Стрельцової 38,243, австрійський психоаналітик перевернув з ніг на голову уявлення про людину як розумну і логічну у всіх проявах істоту, тим самим „скасувавши” європейський раціоналізм, який стверджував, що й своїх вчинках людина як особистість, складається з особи і передособи, з „я” - свідомості - і того, хто на неї впливає, підсвідомості, яку Фройд назвав „те”. Підсвідомість виникає як наслідок поєднання в людині біологічного та витісненого зі свідомості і перебуває з останньою майже у постійному конфлікті.

Завдяки вченню Фройда, людина, її розумова і психічна діяльність почали розглядатися не як відображення реальності чи фізіолого-психічне повторення в особі конкретних історичних умов, а як щось унікальне, частина самобутності якого - „те” - має позачасовий характер, бо не формується і не виховується навколишньою дійсністю. А оскільки підсвідомість існує автономно стосовно свідомості і суттєво впливає на неї, то і людина, хоча значна частина її особистості сформувались під впливом конкретної реальності, може стосовно свого внутрішнього світу існувати автономно.

Вчення засновника психоаналізу глибоко вплинуло на літературний процес ХХ століття. Як зазначає Н. Зборовська 11,7, традиційне літературознавство художній текст розглядало з позицій естетичної (формальної) та об'єктивної ідеологічної (націонільної, соціальної тощо) цінностей. Класичний психоаналіз, сформований працями З. Фройда, виявив модерну психоаналітичну цінність перекладу, звернув увагу на необхідність осмислення несвідомої творчої активності.

У ХХ столітті почався процес руйнування старого культурного світу і активізувалися пошуки нових моделей. Класичній психології, як консервативній науці З. Фройд протиставив авангардний психоаналіз, з яким пов'язував руйнування власних ілюзій та ілюзій усього людства. Фройдизм у психоаналітичній теорії ХХ століття розглядається як класичний психоаналіз. Класичний психоаналіз постав усупереч класичній психології. Об'єктом дослідження традиційної психології була свідомість, класична психологія ототожнила свідомість і психіку.

Зв'язок психоаналізу з літературою значною мірою визначив дух часу ХХ століття. Основні поняття класичного психоаналізу (едіпів комплекс, лібідо, метод вільних асоціацій та ін.) мали також міфологічне та літературне походження. Фройд звертався до художньої літератури, щоб аргументувати свої гіпотези: психоаналітичний метод прирівнював до літературної діяльності, зауважуючи, що історії хвороб, що він записував, „читаються, як новели”, а фантазування, до яких вдаються невротики, схожі на „сімейний роман” тощо. Письменник для автору психоаналізу був найцікавішим пацієнтом, оскільки майстерно інтерпретував свій невротичний симптом у вигляді художнього твору.

Завдяки психоаналізу в західному літературознавстві ХХ століття поширювався модерний погляд на літературний твір як результат синтезу свідомих та несвідомих психічних процесів. Критика класичного психоаналізу сприяла нетрадиційному тлумаченню літератури загалом. Динамічний зсув психоаналітичних концепцій до біологізму (матерії, тілесності або духовності слова, логосу) зумовив унікальні зрушення в літературній інтерпритаційній методології. Інтелектуальна програма, зумовлена проникненням психоаналізу в гуманітарні науки, активно впливала не лише на літературознавство, а й на художню творчість. На засадах психоаналізу розвинулися такі літературно-теоритичні напрями: нетрадиційна герменевтика, поструктуралізм, феміністична літературна критика, гендерний підхід загалом.

Психоаналіз дав поштовх постмодерному повороту в культурі, виробленню сучасної культурної та літературної „політики”. Правомірно Фройда вважають унікальним не лише тому, що він створив власні оригінальні тексти, а й через те, що надихнув створення різноманітних художніх та аналітичних текстів, закладаючи нескінченні можливості сучасних дискурсів.

Несвідоме - головний об'єкт психоаналізу. Відкриття того, що психіка не тотожна свідомості,зумовило раціональне вивчення несвідомого як структурного утворення, що має свій зміст, свою енергію і механізм. Несвідоме, за психоаналізом Фройда, з'являється у дитячому віці на шляху первинного розщеплення цілісної психічної системи під впливом витіснення якогось змісту; витіснене яскраве уявлення вносить у психіку радикальний розрив, тріщину; наростаюче розщеплення зумовлює виникнення різних психічних інстанцій, таких як Воно, або несвідоме, Я, або передусвідомлене, і Над - Я, або усвідомлене.

Людину психоаналіз розглядає як живу енергетичну систему, сповнену різноспрямованих динамічних поривів, напруг і бажань, яка постійно намагається відновити власну рівновагу і набути стану спокою.

Сили, приховані за цими поривами, напругаим і бажаннями, називаються інстинктами. Інстинкт - це певний енергетичний заряд, що рухається в конкретному напрямку. Щоб позначити несвідоме, Фройд вживав поняття „Воно”.

Воно - поняття, що використовується в класичному психоаналізі для позначення первинного енергетичного джерела, що є сферою інстинктів.

Оскільки кожній системі властиве енергетичне навантаження, то у психічній системі уявлення або навантажується енергією несвідомого, або розвантажується, тобто відбувається перехід від одного елемента системи до іншого за рахунок переміщення енергії. Несвідоме, як відкрите утворення, характерихують вільна рухливість таких енергетичних навантажень, байдужість до реальності і вплив лише одного принципу „задоволення - незадоволення”.

Зміст несвідомого є „репрезентаторами потягів”. Діалектична опозиція двох основних типів потягів (потягу до життя і потягу до смерті) визначає боротьбу сил у сфері несвідомого. Фройд виділяв два основних інстинкти, два могутні потяги людини - потяг до творення і потяг до руйнування. Напруга, яка штовхає людину до конструктивної (об'єднуючої) мети, трактується як лібідо, або ерос. Лібідо - поняття класичного психоаналізу на позначення енергії сексуальних інстинктів.

Досліджуючи роман А.Камю „Сторонній” з точки зору класичного психоаналізу можна сказати, що лібідо головного героя Мерсо розкривається одразу після похорону матері: він іде на пляж і має любовні стосунки - у цьому також розкривається його намагання всупереч смерті, з якою він зіткнувся, прилучитися до гармонії земного життя. Однак, незважаючи на тілесний зв'язок,що несе йому задоволення і людську прив'язаність до Марі, почуття любові до неї Мерсо не відоме - це лише прояв сексуальних інстинктів; потяг до задоволення потреб. За словами Б.Бігуна 1,8, почуття любові розвивається у часі, а за теорією абсурду час постає як черга дискретних миттєвостей, позбавлених внутрішнього зв'язку, бо любов надає життю сенсу і вимагає шукати обгрунтування цього сенсу за межами людського досвіду, що є чужим для системи абсурдних уявлень. Іншими словами, любов пов'язана, згідно з теорією Камю, з „надією” - надією на те, що індиівдуальне буття знаходить свій сенс у трансцендентному, а час - у вічності. Мерсо, як „еталонний” герой абсурду, відкидає „надію” (а з нею і любов) і обмежує себе земним і достовірним - віддаючись без останку кожній з відпущенних миттєвостей.

Е. Кушкін пише 24,8, що автор роману Альбер Камю уособлював тип „алжирця”- манерою одягатись, „елегантністю” свого зовнішнього вигляду, любов'ю до „алжирського щастя” - моря, сонця, любовних пригод. Камю мав безліч любовних стосунків з жінками, яких він ніколи не зневажав; для нього всі інтриги були лише способом задовільнити свої сексуальні інстинкти.

Жан-Поль Сартр теж мав багато любовних стосунків, але, зазначав, що творчість - єдине заняття, яке мало важливе значення . У роки Другої Світової Війни Сартр через дефект зору (був практично сліпий на одне око) не потрапив до армії, але служив у метерологічному корпусі. За Фройдом, основним виходом із сексуальної кризи, є сублімація, завдяки якій сексуальний потяг забезпечує культурну працю великою кількістю енергії. Сублімація - десексуалізація, тобто перетворення сексуальної енергії на духовно-творчу. У психоаналізі Фройда сублімація також пов'язана з первинним (сексуальним) інстинктом, вона є результатом здатності сексуального потягу змінювати свою первинну мету на іншу, несексуальну, але психічно з нею споріднену. Суть сублімації виявляється у спрямуванні сексуальної енергії з нижчих егоїстичних цілей та об'єктів на вищі - культурні. Основними формами сублімації є художня творчість та інтелектуальна діяльність.

Сексуальний порив до об'єкта є вираженням тілесної неповноти суб'єкта і його прагнення набути бажаної повноти через поєднання з об'єктом. Однак такий рух до об'єкта, основу якого становить задоволення інстинкту, засвідчує „низький” спосіб подолання самотності та роз'єдненності. „Високим” способом набуття цілісності може стати творчий процес.

Ж.-П. Сартр у романі „Нудота” показує, як обривається остання нитка, яка пов'язувала головного героя Антуана Рокантена з людьми. Рокантен чекає зустрічі з жінкою. З якою він був колись близький і яку продовжує кохати. Але після декількох років розлуки зустріч відбувається, а Рокантен відчуває лише біль: Анні стала зовсім чужою людиною для нього - тому у нього зникає бажання задовільнити свої сексуальні інстинкти і таким чином він продовжує займатися творчою працею, - тобто обставини, які склалися, спонукають до сублімації, до перенесення сексуальної енергії в інтелектуальне пізнання, на духовно-творчу працю.

На думку З.Фройда, відсутність змоги задовільнити своє лібідо є зовнішнім випадковим чинником, що спричиняє неврози. Невроз - поняття психоаналітичної теорії на позначення конфлікту між Я та сексуальністю; є похідним явищем від зіткнення культури з інстинктом (культурного свідомого з некультурним). З Фройд розглядав згнічення як ознаку, властиву неврозам. У романі „Нудота” Ж.-П. Сартра з хворобливою силою Рокантен починає відчувати, що речі, які його оточують, знаходяться поза ним та сторонні йому. Він береться за дверну ручку та відчуває, що вона поза ним, відрізняється від його руки. Рокантен дивиться на дерево каштану, і усвідомлення того, що це зовнішня річ, змушує його страждати. За словами В.Н.Кузнецова22,247,це є ніби-то художнім втіленням ідеї про чуже та вороже буття, яка витікає з тої трактовки принципа інтенціональності, яку дав у своїх працях по феноменології Сартр. В цих роботах він доводив, обгрунтував дане положення-в „Нудоті” сартрівський герой безпосередньо відчуває це.Джерелом неприємних відчуттів для Рокантена стає і біографія Ролебона. У бібліотеці Рокантен знаходить багато матеріалів про нього, але чим більше він їх вивчає, тим менше розуміє вчинки особи, яка його цікавить. Ролебон ніби вислизує від нього і виявляється таким самим чужим, знаходиться поза ним, як дерево каштану - тому він відмовляється писати книгу. Невроз героя А. Камю Мерсо проявляється у „дивовижності” його вчинків. Мерсо дає досить дивне пояснення коєнного ним убивства, у якому практично відсутнє посилання на певне волевиявлення - в його очах це від початку до кінця випадковий вчинок. Пропозиція керівника перейти до паризького філіалу контори сприймається героєм з повною байдужістю - для нього немає значення, де працювати - у глухій провінції чи в столиці. На запитання Марі, чи кохав він її, Мерсо відповідає, що не знає. Під час слідства і суду від немов би відсторонюється від усього, що відбувається навкруги. Він відчуває себе „стороннім” у цьому чужому йому світі. За словами Б.Бігуна 1,7, вбивство, хоч і напівусвідомлене, не змогло б лишити байдужою людину, чий психологічний портрет змальовано Камю. Однак воно не викликає роздумів героя ні у момент скоєння злочину, ні протягом одинадцятимісячного тюремного ув'язнення під час слідства, ні перед смертю. Причину такої суперечності між природними схильностями Мерсо і його ставлення до вбивства слід вбачати у тому, що, за Камю, він є передусім носієм абсурдиського комплексу ідей.