Володимир Винниченко у пошуках суспільної гармонії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Володимир Винниченко у пошуках суспільної гармонії

1.1 Біографічні відомості письменника в загальному історичному процесі

1.2. Політичні питання у драмах і публіцистиці В. Винниченка

Розділ 2. Видавнича діяльність В. Винниченка

2.1 В. Винниченко і товариство «Знание»

2.2 Співпраця В. Винниченка з видавництвом «Рух»

Розділ 3. Значення публіцистики В. Винниченка для подальшого розвитку журналістики

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Після яскравого прозового дебюту в 1902 році В. Винниченко досить швидко став однією з центральних постатей в українському літературному житті. Його оповідання, п'єси, романи привертали до себе увагу як читачів, так і критики, стаючи не раз предметом гострих дискусій. Взагалі рубіж ХІХ і ХХ століть - це злам, перехід від одного «стилю епохи» до іншого в усій європейській культурі. Д. Чижевський, який вважав, що історичний процес є «не випадковістю дрібних процесів, рухів, течій, а великим одностайним рухом у різних сферах у тому самому напрямку», а «український культурний розвиток проходив ті самі стадії, що й європейський взагалі, то не тому, що на Україну приходили ззовні «впливи», на Україні чинять «чинники», «фактори» чужого походження, а тому, що Україна як частина європейської культурної цілості переживає ті самі внутрішні процеси, що й цілість, до якої вона належить». Творчість Винниченка є аргументом на користь цього принципового закону, який, на жаль, тривалий час прийнято було ігнорувати в українському радянському літературознавстві. Продиктована політичними й ідеологічними чинниками «зачарованість на Схід» призводила до того, що реальна картина українського літературного розвитку перших десятиліть ХХ ст. виявилася неповною. Якщо мати на увазі ті її сегменти, які пов'язані з Винниченком, то з початку 1930-х років в до кінця 1980-х рр. спадщина цього письменника загалом була вилучена з культурного обігу: твори його не друкувалися й не вивчалися. Винниченкознавство як літературознавча ділянка існувало й розвивалося лише за кордоном - завдяки дослідженням Г. Костюка, М. Мольнара, С. Погорілого, Л. Онишкевич, В. Ревуцького…

Пріоритет у науковому вивченні творчості В. Винниченка, безперечно, належить професору Г. Костюку, який вивізши з Франції до США архів письменника, створив у 1952 році Комісію УВАН для вивчення і публікації спадщини В. Винниченка, багато зробив для систематизації й публікації архіву, а також для дослідження різноманітних аспектів творчості В. Винниченка.

Тема курсової роботи актуальна, адже малодосліджена науковцями ХХ-ХХІ століття. Саме через цей факт наше дослідження може вважатися новим в літературознавчій науці. За активної уваги до публіцистичного доробку письменника маємо мало ґрунтовних праць. Адже перший етап у вивченні феномена Винниченка після реабілітації письменника в 1987 році мав ту особливість, що з'ясувалися передусім обставини його політичної біографії, визначалися загальні «контури» й масштаби творчої спадщини, його місце в історії українського письменства і публіцистики. Сім романів, сімнадцять п'єс і півсотні оповідань, листи і щоденники - такий був доробок Винниченка за неповних двадцять літ його літературної діяльності після дебюту. Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що на основі аналізу нових архівних матеріалів і здобутків вітчизняного та зарубіжного літературознавства багатоаспектно розглянуто питання епістолярної творчості В. Винниченка. Вперше в українському літературознавстві здійснюється аналіз епістолярної спадщини В. Винниченка, висвітлюється проблема творчої індивідуальності митця у взаєморецепції з адресатами.

Новим є також ракурс аналізу епістолярних творів крізь призму парадоксального мислення письменників, мовно-стильового діапазону, взаємопроникнення логічного і образного аспектів у приватних кореспонденціях.

Предметом нашого дослідження є розгляд особливостей творчості В. Винниченка як письменника; написання відкритих листів та приватних кореспонденцій митця означеного періоду, публіцистичної майстерності в цілому.

Об'єктом в курсовій роботі виступили текстові масиви листів В. Винниченка (опубліковані тексти в часописах), відкриті листи В. Винниченка, щоденникові записи.

Мета роботи є осмислення ідейно-естетичних особливостей публіцистичної спадщини В. Винниченка, яка полягає у визначенні особливостей літературних дискусій, розкритті таємниць творчості В.Винниченка та творчої індивідуальності митця у взаєморецепції з адресатами.

Для досягнення поставленої мети висуваються такі основні завдання дослідження: проаналізувати приватну кореспонденцію В.Винниченка крізь призму епістолярної літературної критики; дослідити особливості літературних дискусій і полеміки з адресатами в листуванні В. Винниченка та у відкритій пресі; розширити уявлення про формування та функції жанру відкритого листування як різновиду епістолярної публіцистики; дослідити історію написання та публікації відкритих (одвертих) листів В. Винниченка.

Практичне значення роботи вбачаємо в наближенні до розуміння публіцистичного почерку митця, адже майстерна публіцистика має властивості переростати свій час і нести потужний заряд актуальності майбутнім поколінням і розвивати журналістську творчість сьогодення.

За структурою курсова має вступ, три розділи, в межах розділів розбита по підрозділах, висновки, список використаних джерел. В першому розділі розглядається особа В. Винниченка як літератора і громадського діяча; другий розділ присвячено видавничій діяльності митця, а також висвітлено його стосунки з літературними видавництвами, листування і ґрунтовний аналіз зразків полемічної публіцистики. Роль особи В. Винниченка як журналіста і його внесок в розвиток журналістики в цілому наведено в третьому розділі курсової роботи.

винниченко письменник журналістика публіцистика

Розділ 1. Володимир Винниченко у пошуках суспільної гармонії і політичних поглядах

1.1 Біографічні відомості письменника в загальному історичному процесі

Народився Винниченко Володимир Кирилович 26 липня 1880 року у селі Веселий Кут на Херсонщині у селянській родині. Навчався в Єлисаветградській гімназії, потім вступив на юридичний факультет Київського університету. Тут він прилучається до участі у русі за визволення українського народу з-під національного гніту російського царату. З 1902 року, після публікації в «Киевской старине» оповідання «Краса і сила», стає відомим як письменник. Вступає до Революційної української партії, яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією. За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений з університету та ув'язнений до одиничної камери Лук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти. Новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову тікає і нелегально відбуває в еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходить кордон. Бере участь у переправці революційної літератури в Росію. Після чергового арешти й ув'язнення із загрозою довічної каторги В.Винниченку вдається вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував. Та на початку Першої світової війни В. Винниченко повернувся до Росії і жив 1917 р. під чужим ім'ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю[9; 57].

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції, в часи формування перших українських державних інституцій В. Винниченко обирають заступником голови Центральної Ради. Від червня 1917 р. йому доручають очолити її виконавчий орган - Генеральний секретаріат. В. Винниченко - автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. З них досить чітко простежується еволюція його поглядів від «культурно-національної автономії» України в складі Російської федеративної республіки до відродження самостійної української національної державності. В. Винниченко пройшов складний шлях політичного діяча. Його критикували як «зліва», так і «зправа». Безперечно, він не був застрахований від помилок, однак його вагання були викликані пошуками вірних безкровних політичних рішень.

Становлення Генерального секретаріату відбувалося надзвичайно складно. Перед В. Винниченком, членами його уряду, в цілому перед ЦР постало багато питань, які вимагали негайного розв'язання. Якими мають бути статус, структура, функції, права та обов'язки новоутвореного виконавчого органу? Де взяти тисячі досвідчених, грамотних і національно свідомих людей на посади. Як їх утримувати? Гостро стало питання і про розміщення урядових установ. Вся резиденція уряду складається з двох невеликих кімнат у Педагогічному музеї. Велика мета - відродження української нації, розбудова української державності - надихали патріотів на ентузіазм, піднесення духу, усвідомлення власної ролі у розбудові держави [14; 47].

Першим документом стала Декларація Генерального секретаріату, розроблена за безпосередньою участю і під керівництвом В. Винниченка та вперше ним оприлюднена на пленарному засіданні Центральної Ради вже 26 червня. Основою для підготовки Декларації став і Універсал, який урочисто проголошував новий лад вільної автономної України, у якій «однині самі будемо творити наше життя»[14; 51].

Зокрема, у Декларації передбачалося: організувати перебудову місцево й загально крайової адміністративної влади з їх органічним зв'язком із ЦР. Розробити основу фінансової політики; забезпечити українізацію та демократизацію судових органів, розробити законопроекти, які б відповідали автономному устрою в Україні; зосередити у своїх руках управління шкільною освітою, видання підручників, підготовку вчителів, здійснювати відповідну діяльність з об'єднання всіх національностей, що проживали в Україні; проводити необхідну роботу в українізації війська як в тилу, так і на фронті, підготувати проект земельного закону та забезпечити автономію України в продовольчій справі [12; 116].

Таким чином, оприлюднена В. Винниченко Декларація Генерального секретаріату, яку підтримала більшість членів ЦР, закладала перші підвалини для розбудови української держави у ХХ столітті. Хоча основні положення Універсалу і Декларації передбачали встановлення в Україні лише автономно-федерального устрою у складі Російської держави, вони викликали величезне занепокоєння у Петрограді.

Голова Генерального секретаріату та його колеги, що дотримувалися автономістсько-федералістської орієнтації, згоджувалися на домагання Тимчасового уряду не ставати на шлях самочинних дій, чекати Установчих зборів, не конфліктувати з місцевою не українською демократією і не робити кроків щодо українізації армії. На цій основі В. Винниченко підготував текст нового Універсалу ЦР. Крім того, в ході переговорів спільними зусиллями було вироблено Декларацію Тимчасового уряду про регламентування крайового управління в Україні. Обидва ці документи В. Винниченко оголосив на засіданні Центральної Ради 3 липня в залі Педагогічного музею.

Таким чином, завдяки величезним зусиллям В. Винниченка, шляхом переговорів і компромісів було знято напруженість конфлікту, що визрівав між Києвом і Петроградом. Угода з Тимчасовим урядом надавала, хоча й з певним обмеженням, легітимності функціонуванню в Україні органів управління.

Водночас досягнута угода накликала на В. Винниченка шалену критику, яка не вщухає й сьогодні. Його звинувачують в «угодовстві», нерішучості у відстоюванні національних інтересів тощо. І не береться до уваги, що конфронтація приводила до анархії, громадянської війни, ліквідації ЦР і придушення українського руху. Весною і влітку 1917 року Тимчасовий уряд мав досить сил і можливостей для боротьби зі своїми політичними противниками: у Києві дислокувалися 80-тисячний російський гарнізон, юнкерські училища. Від репресивних дій їх стримувала лише поміркованість ЦР, Генерального секретаріату, особиста позиція В. Винниченка, який був повноважним представником у всіх переговорних процесах з офіційним Петроградом [14; 54].

Володимир Кирилович був одним з небагатьох, хто в тій надзвичайно складній ситуації мав власну позицію, своє бачення політичних засобів досягнення головної мети - здобуття державності українського народу. Міністри Росії і в думці не мали надання Україні статусу державності, навіть у межах федерації. Далекоглядність В. Винниченка була продиктована політичним прагматизмом. Звичайно, це дорого йому коштувало.

Категоричне заперечення викликав Статут Генерального секретаріату,який був затверджений ЦР і названий першою конституцією України. Тимчасовий уряд відхилив його. Замінивши новим документом під назвою «Тимчасова інструкція Генеральному секретареві Тимчасового уряду на Україні».

Згодом Володимир Кирилович з гіркотою напише: «Замість конституції - інструкцію» отримала Україна від Тимчасового уряду і Керенського, який, перебуваючи у Києві два місяці до того, давав широкі обіцянки лідерам ЦР. Виснажлива боротьба з російськими демократами, які після повалення царату люто вчепилися у відстоювання «єдиної і неділимої» Росії, приводить В. Винниченка до висновку: там, де виникає українське питання, закінчується російська демократія.

З поверненням до Києва на В. Винниченка чекали нові випробування. Більшість членів ЦР негативно сприйняла «інструкцію». В центрі гострої критики опинилася українська делегація і в першу чергу сам В. Винниченко. На них була покладена значна частина вини за невдачу на переговорах. Дебати в Малій раді тяглися два дні. 5-го серпня почалася шоста сесія ЦР,яка майже повністю була присвячена обговоренню «Інструкції Тимчасового уряду» і пошуку виходу із ситуації, що склалася. А справу вирішити дійсно було надзвичайно важко.

Перелом у ході дискусії відбувся 7-го серпня, коли з великою промовою на засіданні виступив В. Винниченко. На початку виступу він заявив про свою відставку з посади голови Генерального секретаріату і готовність передати свої функції тому, хто більше відповідав би настроям і позиції більшості членів ЦР. Далі, виступаючи як член соціал-демократичної фракції, він наводив переконливі докази необхідності прийняття «інструкції» [14; 52].

Формування Генерального секретаріату було доручено соціалісту-федералісту Д. Дорошенку, який до цього працював на посаді головного комісара Тимчасового уряду Галичини і Буковини. Без перебільшення можна сказати, що над українською революцією нависла реальна загроза. Крім внутрішнього фактора, цьому сприяв і контрреволюційний виступ генерала Л. Корнілова. Саме в цьому контексті кардинальне значення мало питання про те, хто очолить Генеральний секретаріат. Такою особою, на переконання більшості членів ЦР, залишався лише В. Винниченко. Навіть фракція українських соціалістів-революціонерів усвідомила, що в даний момент альтернативи йому не існує. В. Винниченко, як ніхто інший, усвідомлював важливість юридичного визнання. Тимчасовим урядом Генерального секретаріату вищим виконавчим органом в Україні нехай навіть з подвійним підпорядкуванням, але щоб існувало правове поле для його діяльності. Залагодивши справи з Тимчасовим урядом, В. Винниченко з головою занурився в роботу Генерального секретаріату. 24 вересня майже всі газети вміщують заяву В. Винниченка, в якій він сповіщав народ України, що найвищий орган крайової влади в Україні - Генеральний секретаріат, беручи владу в свої руки, зараз працює над своєю внутрішньою структурою.

За чотири наступні місяці, ніби надолужуючи втрачений час, під керівництвом В. Винниченка відбувалося 63 засідання Генерального секретаріату, на яких розглянуто понад 430 питань політичного, економічного, військового, дипломатичного характеру. Оприлюднюються звернення, заяви, ноти, меморандуми, роз'яснення з питань внутрішньої і зовнішньої політики, інтенсивно готуються законопроекти [12; 119].

Активізація діяльності Генерального секретаріату, перебирання на себе управлінських функції, жорстке реагування на спроби деяких міністрів, обминати Генеральний секретаріат, створювали напруженість у стосунках між Петроградом і Києвом, викликали взаємну недовіру. Особливої гостроти набув конфлікт з ухвалою ЦР про скликання Українських установчих зборів з метою остаточного визначення державного устрою України. В. Винниченка виклав свою позицію у газеті «Народна воля» 12 жовтня 1917 р.: «Українські Установчі збори будуть вирішувати,що для нашого народу найкраще: федерація, конфедерація чи повна самостійність. І тепер ми не можемо присягатись, що не винайдемо ніколи з російської імперії, коли за 200 років нашого перебування в цій імперії немає з нею тісного зв'язку».

В. Винниченко, дізнавшись про різко негативну реакцію з боку Тимчасового уряду на ухвалу про скликання Українських установчих зборів, вирішив пом'якшити враження Петрограда. На засідання Генерального секретаріату 17 жовтня було заслухано і остаточно ухвалено текст заяви Секретаріату в справі Українських установчих зборів та доручено голові Генерального секретаріату оголосити її на засіданні Малої ради. У заяві, яку написав і оприлюднив В. Винниченко, йшлося про те, що Генеральний секретаріат, визначаючи разом зі всією демократією Російської держави право кожної нації на повне самовизначення, тим самим визнає і за українським народом право виявити свою волю на Українських установчих зборах. Разом з тим Генеральний секретаріат буде вести свою роботу в напрямі «єдності Російської федеративної республіки» [14; 61].

Цей демарш В. Винниченка, який має засвідчити діяльність Генерального секретаріату до уряду, не пом'якшив реакцію правлячих кіл Росії. Тимчасовий уряд вирішив припинити видачу Генеральному секретаріату коштів, віддати його членів під суд за сепаратизм та участь у скликанні Установчих зборів, а також викликати В. Винниченка для пояснення у цій справі. У Петрограді розроблявся план придушення української революції, який передбачав арешт В. Винниченка і генеральних секретарів у Петрограді. Та по приїзді В. Винниченка і його колег у столицю там почали відбуватися події, що привели до захоплення влади більшовиками. На тому, - згадував В. Винниченко, - й скінчилися відносити українського уряду з «демократичним» Тимчасовим урядом.

Телефонні повідомлення про переворот у Петрограді надходили до Києва, несподіване зникнення В. Винниченка спричинило спочатку повну розгубленість, а повернення з Петрограда 28 жовтня сприяло подоланню розгубленості і вирішенню питання про владу в Україні,зокрема і в Києві, на користь ЦР, оскільки в цей час на неї претендували більшовики, особливо командування військового округу.

Конкретні і рішучі кроки В. Винниченка у справі організації роботи уряду, його особиста впевненість і активність сприяли подоланню розгубленості серед української політичної еліти та спрямували зусилля ЦР на продуктивну роботу. Впродовж короткого часу були прийняті ухвали про поширення влади Генерального секретаріату на всі губернії України, припинення військових дій у Києві, розформування офіцерських і добровольчих загонів, реорганізації і демократизації штабу командування військового округу.

Винниченко особисто розробляв найважливіші законопроекти і програмові документи Генерального секретаріату. За його поданням ухвалювалися численні резолюції, різні рішення, які мали доленосне значення для розвитку української революції. Авторитет і популярність цього діяча були надзвичайно високими серед політиків і широких верств населення. До останнього дня перебування на посаді голови уряду України В. Винниченко був у вирі політичного життя. Він був найвідомішим і найавторитетнішим з політиків в Україні. Під кінець свого прем'єрства він з політичного романтика став фахівцем у галузі мистецтва в політиці. Звичайно, В. Винниченко допускав помилки, прорахунки, утопізм у досягненні поставленої мети, які з часом сам же і викривав. Вся його діяльність і помисли спрямовувалися на питання - як змінити долю України, як вивести її народ на якісно нові обшири існування, розбудити національну свідомість. Він справив значний вплив на перебіг історичного процесу в Україні [9; 62].

У серпні 1918 року В. Винниченко очолює опозиційний до гетьманського режиму П. Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягає на відновлення УНР, створенні її найвищого органу - Директорії,головою якої став на таємному засіданні українських політичних партій, що відбувалося у Вінниці 13 листопада 1918 р. Після краху гетьманського режиму як голова Дирекції В. Винниченко доручає члену УСДРП В. Чеховському очолити РНМ УНР.

В цей же час В. Винниченко висунув ідеї проведення загальноукраїнського Трудового конгресу і передачу влади трудовим радам. На Конгресі В. Винниченка переобрали на посаду голови Директорії. В той же час ні В. Винниченко, ні голова уряду В. Чехівський практично не контролювали ситуації і 10 лютого вони пішли у відставку. В. Винниченко виїжджає за кордон. Після еміграції політична кар'єра В. Винниченка не закінчилася. У Відні (Австрія) він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 р. - грудень 1919 р.) - твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в України періоду збройної боротьби за владу. За політичною орієнтацією В. Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, віддаючи перевагу соціальній політиці, недостатньо враховували національний фактор. І навпаки: однією з основних причин поразки ЦР і Директорії, як він вважав, стало «розщеплення» єдиної політики на дві - соціальну й національну - і надання переваги останній. В. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша» [14; 50].

Наприкінці 1919 року В. Винниченко пробує цю ідею втілити в життя. Він виходить з УСДРП і організовує у Відні Закордонну групу українських комуністів, створює її друкований орган - газету «Нова доба», в якому публікує свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповіщаючи про перехід на позиції комунізму.

Однак життя політичного емігранта його не влаштовує. Туга за Україною не полишає Володимира Кириловича ні на хвилину. Радянське керівництво, особливо В. Ленін, з прихильністю поставилися до прохання В. Винниченка про повернення, оскільки це давало можливості використовувати його ім'я у політичних цілях, передусім у залученні української інтелігенції до підтримки і зміцнення позиції більшовиків України, яка на той час була ще хиткою. Наприкінці травня 1920 року В. Винниченко разом з дружиною прибувають до Москви, де він дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР з портфелем наркома закордонних справ, з кооптацією у члени ЦК КП(б)У.

Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, національною політикою РКП(б), то зрозумів,що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 року виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон. Повернувшись до Відня, В. Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Політичні кола деяких західних країн через одного із лідерів Профінтерну пропонують йому очолити рух за консолідацію усіх емігрантських елементів для боротьби з Радянською країною. Обіцяючи при цьому щедру грошову допомогу. Однак, В. Винниченко, попри матеріальну скруту, категорично відмовляється. Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом [14; 68].

Величезна літературна спадщина В. Винниченка вражає кількістюнаписаних творів і різноманітністю жанрів. Письменник створив, по суті, перший в українській літературі зразок художньої фантастики - утопічний роман «Сонячна машина», який набув справжньої популярності. Його п'єси ставилися не лише на сценах російських і українських театрів, а й за кордоном.

Помер В. Винниченко 6 березня 1951 року, похований у м. Мужен, Франція.

1.2 Політичні питання у драмах і публіцистиці В. Винниченка

З минулого нам відомо, що тільки в переламних моментах історії письменники-драматурги виринають як дійові особи на поверхню політичних подій. Бурхливі катаклізми 20-го століття в Україні висунули на провідне місце Володимира Винниченка. Політичний світогляд і його творчість були позначені головно двома ідеологічними напрямками: соціалізмом і націоналізмом. Комунізм, пише Винниченко, це «філософія життя людини, кляси і цілого суспільства в найбільш загальнім і найбільш індивідуальнім смислі. Комунізм включає всі аспекти буття людини. Комунізм є вищою гармонією психологічних і фізичних сил людини». Іншими словами, марксизм для нього - це ідея «всебічного визволення»: визволення соціального, національного, культурного. Таке анархістично-тотальне визволення мала принести революція, розуміється, соціалістична, комуністична революція». Вільна, риторична фразеологія, характерна для його політичних есеїв, повторюється майже слово в слово у гіперболічно емоційних наївних виступах героїнь і героїв його п'єс. У «Дисгармонії» головний персонаж Грицько заявляє: «Ідеал соціалізму є гармонія життя, життя широкого, повного, великого» [15; 70].

У п'єсі «Між двох сил» - одній із його найбільш вдалих і успішних драм доби революції - головна героїня Софія (символ розуму, знання, інтелекту; зв'язкова між більшовиками Петрограду й України) в момент, коли збройні сили молодої Української республіки була заангажовані у боротьбі на життя і смерть з більшовиками, стверджує впевнено: «Соціальна революція це така грандіозна, величезна річ, що бути байдужим або ворожим до неї може бути людина зовсім тупа або дуже заінтересована в своєму добробуті, або як кажуть тепер, в своїх класових інтересах…» Тому, продовжує вона дещо пізніше, «кожна хоч трошки чесна, щира людина, не засліплена диким націоналізмом може не належати до тих (більшовиків)».

Батько Софії, Сліпченко, і один із її братів Марко, представляють у згаданій драмі національно свідомих, емоційно відданих, але ідеологічно сліпих, тупих націоналістів. Софія відчуває природний внутрішній зв'язок із ними, вона глибоко затурбована їхньою безпекою,але інтелектуально вона явно відчужена від них. З другого боку, вона ідеологічно споріднена з більшовиками Києва, але рівночасно обурена їхнім холодним цинізмом, їхнім виразним браком відчуття пошани супроти української культури і їхньою невгамовною, дикою брутальністю. У ключовий момент боротьби, коли вона і другий її брат Тихон, також активно заангажований більшовик, стоять перед вибором між одною і другою силою. Звичайно врівноважена Софія вдається до суто емоційних аргументів: «З якої ж речі нам «або, або»? - з гнівом вибухає вона. - Через що ми повинні зрікатись своєї нації, ми, окривджені національно, пригнічені, зневажені? Чому не їм? Вони до нас прийшли, а не ми до їх. Вони нас гнітили, зневажали, нищили. І ми повинні тепер зректися? «Не было и не будет». О, вибачайте, «было и будет».

Для Софії, так, як і для Винниченка у його публіцистичних працях, марксизм являв визволення від всього гніту, тобто ідею «всебічного визволення: Україна була пригніченою, її культура була придушеною. Тому всі чесні марксисти повинні були змагатися, щоб у майбутньому Україна була, щоб вона існувала. Ні Софія, ні Тіхон, ні яка-небудь інша дійова особа драм Винниченка не зупинилась навіть на хвилину, щоб застановитися над питанням, що, з погляду матеріалістичного світогляду марксизму, російська культура могла б бути більш ефективним засобом для приспішення індустріального прогресу, центрального планування і вищого стандарту життя [10; 293].

Відсутність раціонально побудованих інтелектуальних двобоїв і глибших аналітичних роздумів у драмах Винниченка можна пояснити тим, як завважив Іван Лисяк-Рудницький щодо змісту його політичних есеїв, що «Винниченко засвоїв із науки Карла Маркса і Енгельса тільки аспекти утопічні, а не пізнавальні і наукові. Його захоплювали у Маркса засуджування нерівності і несправедливості в системі капіталізму. … його розуміння марксизму не перевищало рівень звичайної пропагандивної брошури». Останній коментар стосується також і до його обізнаності з теоретичними основами націоналізму. Тому, мабуть ми погоджуємося, що не буде аж надто великим перебільшенням жартівливе спостереження Ярослава Пеленського, що з політичного погляду Винниченка можна вважати «нешлюбним сином Карла Маркса і вродливої української молодиці-повії».

Повертаючись до драматичного закінчення аналізованої п'єси, головна дійова особа, Софія, вибирає самогубство замість двох можливостей: або шлях покаяння перед розгніваним батьком-націоналістом, або дорогу порятунку втікаючих з Києва більшовиків. Софія знає, що мотиви її визволителя, київського більшовика Гріна, не базовані на гуманних чи ідеологічних основах, а тільки на грубо егоїстичних міркуваннях [15; 74].

Самогубство Софії могло б доводити, що Винниченко - мистець інтуїтивно міг відчути те, що не хотів усвідомити Винниченко - мислитель і політичний діяч, а саме: ідеологічну непримиренність комунізму і націоналізму. Потрібно ствердити, що в цій п'єсі автор виразно підкреслює вину малих, до землі прикутих людей, не здібних піднести голову, щоб побачити всю, всеохоплюючу велич головної ідеї. Найвище, що Винниченко міг передбачити у згаданій драмі, це неминучий краї українського націонал-комунізму, інтуїтивно підказуючи, що цей ідеологічний табір повинен відійти з арени розпаленої боротьби.

Трагедія Винниченка як політичного мислителя полягала в тім, що у нього була юнацька відвага і невгамовний порив піднести голову, щоб зібрати погляд на вершку ідеї, без послідовної витривалості переосмислити, переоцінити її, і без тої необхідної мужньої відповідальності політичного діяча чи мислителя прослідити, чи ця ідея вміщується в ідеологію марксизму. Згідно з переконанням Винниченка, а це переконання залишилось в нього майже до кінця життя, вина не в ідеології, а в людях, які або сліпі через свою інтелектуальну обмеженість і надмір емоційності (табір націоналістів), або морально звихнені (провід більшовиків в Україні). Це переконання віддзеркалюється у його публіцистичних працях, але передусім, воно найсильніше проявляється в його п'єсах. Тому вся увага його драм сконцентрована не на ідеології, не на політичних подіях - не згадуючи глибоко заполітизованої доби, в якій він жив і творив, - тільки на внутрішнім світі, на психологічних переживаннях людини і на можливих засобах змінити її. Наївна віра у реальність здійснення його грандіозної ідеї «всебічного визволення» обмежувала здатність Винниченка - публіциста об'єктивно висвітлити події, які він переживав, і належно оцінити дійові особи, з якими він співпрацював. Його ідеологія - як би вона не сприймалась у автора-драматурга наївно і поверхово, чи, може якраз і тому - до певної міри не дозволяла йому ввійти у справжній внутрішній світ людини, проаналізувати її інтелектуальні кризи, розкрити душевні травми. Тому діалоги дійових осіб його драм звучать наївно і штучно [10;с.298].

Отже, становлення світогляду митця досить повно прослідковується на думку різних критиків в його публіцистиці. Соціалістичні погляди Винниченка, його марксистське розуміння історії мали особливий характер. Більшість його публіцистичних творів свідчить про те, що марксизм його мав не глибокий науковий, а скоріше, практичний характер, до якого додавався ще бунтарський дух.

Стаття «Спостереження непрофесіонала» з підзаголовком «Марксизм і мистецтво», опублікована в журналі «Дзвін» (1913. - №12), дає можливість зрозуміти Винниченкове бачення марксизму. Стаття полемічна, і автор, відповідаючи Юрієві Яровому, який написав рецензію на перший том «Дзвону», висловлював свої погляди на основні положення марксистського вчення (буття визначає свідомість, історія - це боротьба класів, рух - це все і т.п.). При цьому Винниченко виявляє себе швидше гарним письменником, що вміє образно мислити, ніж теоретично озброєним політиком. «Марксизм - се не рука, не орган одного тіла, а нове тіло, дитина, яка росте в лоні матері - старого громадянства. Се нова соціальна істота з власними руками, ногами, серцем і розумом» [3; С.16].

Він трактує марксизм із його класовою непримиренністю як учення про найвищу терпимість. З усього видно. Що Винниченко не марксист, хоча йпроголошує себе таким, агітатор загальнолюдських цінностей, не соціаліст, а великий мрійник. «І тільки один марксизм, пише він, - дає задоволення своєму непереможному, вічному, стремлінню людини зазирнути в майбутнє. На далекому просторі людського життя він ставить пункт спочинку, пункт, до якого можна й треба прокладати свою путь. Хай тепер темно, тісно, тяжко. Хай гинуть наші сили в боротьбі, в трудних зусиллях, хай на перший погляд ці усилля, ся боротьба безплодна, марна, - ми знаємо, ми віримо, ми бачимо далекий пункт,де ясно, де вільно,де радіусами зійдуться всі витрачені нами сили» [1; 88].

Побудові соціально справедливого суспільства Винниченко присвячує все своє життя. Його соціалістичні погляди, базовані на марксизмі, заслуговують на повагу в тому розумінні, що він намагається не зраджувати їх, а залишається вірним принципові «чесності з собою». Дещо пізніше, в 1920 році, у «Листі до клясово несвідомої української інтелігенції» він заявляє, що переконання, які він мав у 1902 році, «в суті своїй не змінилися, вони лише перейшли із сфери не здійснюваної у ту, що втілилася в життя». Проте перемога соціалістичної революції привела, на думку Винниченка, до «внутрішньої дізгармонії» в результаті неправильного, як він твердить, розуміння національного питання, притаманного українським і російським соціалістам. Винниченко пише про гармонізуючи силу комунізму, який «об'єднує національне з соціальним і приводить людину до єдності думки й акції», заявляє, що «внутрішні конфлікти не роздирають, не роздвоюють» його [4; 3].Знайомлячись із цими щирими визнаннями Винниченка, важко позбутися враження, що він - як утопіст і романтик бажане й виміряне намагається видати за дійсне. Він пише так, ніби й не мав майже двадцятирічного досвіду активного учасника українського соціал-демократичного руху, який саме тому, що був власне українським, викликав до себе різке негативне ставлення з боку російської соціал-демократії, особливо її радикального, більшовицького утворення. Російська соціал-демократія була зовсім не схильна підтримувати національно-визвольні рухи, хай навіть і забарвлені в соціал-демократичні кольори: Можливо, навіть на інтуїтивному рівні відчувалося, що це загрожує розпадом Російської імперії.

Гармонія між соціальним та національним була можливою тільки у Винниченковому варіанті марксизму - в «марксизмі» мрійливо-утопічному, романтизованому, себто такому, який мав дуже мало спільного з марксизмом реальним, суворо матеріалістичним та з його культом класової боротьби. Пропагуючи соціалізм, Винниченко залишається палким прихильником національного відродження країни. Причому в питанні національному він виступає компетентнішим і впевненішим. Ось деякі з думок, висловлених письменником на сторінках журналу «Украинская жизнь», що деякий час виходив у Москві: «Першим, реальним, насущним і необхідним етапом реалізації волі, що утверджує себе, є злиття з нацією»; «… Наша істина - дуже проста. Ми українці і хочемо в якості таких жити, розвиватися,творити. Ми хочемо якомога менше сил витрачати на засоби розвитку, а тому стоїмо за ті психофізичні етнографічні та інші навички, звички і особливості, які виробилися нашим народом за його довге життя» [5; 16].

Цікаво, що на певному етапі боротьби за національне визволення автор допускає союз гноблячих і пригноблених класів: «В найскорішому завоювання розвитку національного існування України зацікавлені всі групи і класи її». На цьому ж етапі боротьби Винниченко шукає конкретних шляхів до перемоги. І всі ці шляхи - не революційні. Націоналізація і українізація школи, видавнича діяльність, заснована на кооперативних засадах, парламентська робота в Державній Думі - ось головні завдання всіх свідомих українців. Реально оцінюючи шанси нації на визволення, Винниченко приходить до висновку:

«Нам потрібно робити те, що найвірніше може забезпечити нам і всі часи, за всіх умов і політичну, і національну долю нашу: йти до нашої демократії. Сила наша в розвитку і організації української демократії, в її само усвідомленості…» [1; 167].На нашу думку, в цих поглядах майже відсутня типово марксистська «класова» ортодоксальність. «Що б не чекало нас в майбутньому, - пише дедалі Винниченко, - які бне склалися політичні і державні форми - для нас, українців, єдина непорушна опора - це наш народ, наша демократія. І якщо життя носієм національних форм обирає демократію і в ній бачить своє існування, то не нам, свідомій частині нації, ухилятися від цього закону і затримувати його розвиток» [3; 221].Значно пізніше, з висоти життєвого досвіду, осмислюючи пройдений шлях, Винниченко так сформулював свою суспільно політичну позицію: «Отже, та течія, до якої я належу з перших кроків моєї громадської діяльності…, є течія всебічного визволення (соціального, національного, політичного, морального, культурного)» [6; 9].Загалом публіцистичні твори Винниченка свідчать про те, що він досить реально дивився на речі, орієнтувався в обставинах, умів швидко реагувати на події оточуючого світу. Проте за певних умов ідеологічні настанови Винниченка - теоретика призводили до серйозних помилок. Яскравий приклад цього - Українська революція 1917-1920 років, у якій Винниченко брав участь, виконував перші ролі. Перебування його на постах прем'єр-міністра в Центральній Раді, Голови Директорії УНР викликало різко негативні оцінки передусім з боку представників націоналістичного крила українського визвольного руху:

«Українські соціалісти з В. Винниченком на чолі, - зауважував П.Мірчук, - заходилися від самого початку революції з подиву гідною впертістю присипляти розбуджену національну свідомість українських мас дурманом соціалістичного інтернаціоналізму пролетарської революції». Перебуваючи при владі, Винниченкові доводилося поступатися соціальними принципами. І це надзвичайно турбувало й мучило керівника уряду. «Знов виникає питання: невже ми самі того не знаючи, не відчуваючи, виступаємо як контрреволюціонери? А що як народні комісари мають більше рації, ведучи Росію й Україну з нею до соціальної революції», - напише Винниченко у щоденнику 26.01.1918 року. А за місяць у бердянську, куди йому довелося нелегально виїхати, переховуючись від більшовиків під керівництвом Муравйова, Винниченко знов піддасться сумнівам: «І все ж таки не можна не думати дуже серйозно про те, що діється, не можна знов і знов не задавати собі питання, коли хочеш бути чесним і щирим, хоч би тільки з самим собою: де правда, де та істина, ради якої можна терпіти страждання, і бути готовим до смерті?»[1; 143].

Не визнаючи більшовицького шляху розвитку суспільства, Винниченко в той же час продовжує відстоювати свої соціальні ідеали і визнає. прогресивність соціалістичної революції в Росії. З одного боку, він заявляє, що «величезна більшість більшовиків «не відають, що творять», що широкі маси несвідомі кінцевої мети того руху, в якому беруть участь, що ними керує інстинкту соціальної помсти, ідея грубої елементарної справедливості, а також нижчі почування і нахили людської природи», і є справжнім пророком. З іншого - він співає осанну «совєтській Росії» у 3-му тому «Відродження нації».:«Російська робітничо-селянська революція великим досвідом своїм дала лекцію реального здійснювання соціальних завдань пролетаріату. Перейдена Совітською Росією величезна праця над руйнацією панування старого громадянства й творенням нового. Ця праця, переведена з таким успіхом, з такими наслідками, дала Європі воістину приклад соціального чуда, яке підносить захватом революційні живі елементи й холодить передсмертною тривогою елементи паразитарні, злочинні, гнилі» [2; 223].

У позиціях письменника не має постійності. Конфлікт між соціалістично-комуністичними переконаннями та національною спрямованістю був дуже болючим для В. Винниченка і став фактично основним конфліктом його особистісної драми. Природа цього конфлікту значно глибша, ніж це може видатися з першого погляду. Цілком вірно поставити питання про згубний вплив комуністичного світогляду на міру реалізації творчого потенціалу митця.

У характеристиці стилю листів В. Винниченка виокремлені мовні засоби, які увиразнюють епістолярну публіцистику: пряме звернення, вільна побудова, підвищена емоційність та невимушеність. Листи ідентифікують полемічну майстерність митця, зберігають творчу історію знаменитого роману «Сонячна машина». Маємо на увазі «Одвертий лист дрібного буржуа», який був полемічно спрямований проти тенденційних оцінок творчості й політичної діяльності В. Винниченка. Відзначимо, що художньою особливістю "Одвертого листа..." є висока змістовність, публіцистичність та цілеспрямованість твору. В.Винниченко звернувся до форми епістолярної публіцистики, в основі якої перебуває думка конкретної особи. У той же час вона виражена за допомогою публіцистичного образу. Спокійний виклад змісту в статті В.Винниченка раптом змінюється високою емоційною патетикою, суто логічні докази переплітаються з полемічними засобами інтерпретації матеріалу.

Аналіз окремих зразків епістолярної публіцистики В. Винниченка переконує в тому, що існує тісний взаємозв'язок між типом особистості і жанровими уподобаннями публіциста. Публіцистика В.Винниченка вирізняється новизною, сміливістю та оригінальністю мислення адресанта. Саме Україна та її титульна нація надихали митця на творчу працю. Винниченко - публіцист порушив чимало важливих проблем, навколо яких точилися гострі дискусії за участю М. Драгоманова, І. Франка, Лесі Українки та інших. Він не тільки виносив важливу тему на суд читача, а й розкривав її суть та злободенність. В. Винниченко використовує цікаві факти як з історичного минулого, так і з сучасного йому життя, він логічно та переконливо ідентифікує своє ставлення свідомого патріота. Епістолярна публіцистика В. Винниченка, оперта на логіку доказів, позитивно впливала на читача, змушувала задуматися над порушеними питаннями.

Розділ 2. Видавнича діяльність Винниченка

2.1 Винниченко і товариство «Знание»

Публіцистична спадщина Володимира Винниченка з 90-х років ХХ століття активно ввійшла в дослідницьке поле сучасного літературознавства й журналістикознавства. Але Винниченко так багато заклав у свою публіцистику як письменник, політичний діяч, особистість, що й до сьогодні вона залишається справжньою terrainkognita для дослідників. За такої активної уваги до цього доробку письменника маємо навдивовижу малоґрунтовних праць з вивчення публіцистики Винниченка. Більше того, відчувається брак розвідок власне публіцистичних текстів, зокрема полемічного характеру. Проте саме такі дослідження поглиблюють розуміння публіцистичного почерку митця.

До цього часу лишається не з'ясованим питання про зв'язки митця з книговидавничим товариством «Знание» та його ідейним керівником О. Горьким. Для дослідження було обрано дві статті, між написанням яких пролягає двадцятирічна відстань і які воднораз тісно пов'язані між собою. Йдеться про статті «Одвертий лист до М. Горького» (1928) і «Була, є й буде» (1948). Вибір такого дослідницького матеріалу обумовлений кількома чинниками. По-перше, ці публіцистичні твори представляють відкриту полеміку між Винниченком і Горьким. Взаємовідносини цих авторів заслуговують на окреме дослідження. Як справедливо зауважував Гр. Костюк, «це дуже важлива тема і щодо стосунків між цими двома письменниками сусідніх народів, і щодо місця Винниченка в літературному процесі ХХ віку, і щодо проблеми його стилю й тематики» [15, 70]. Поява «Одвертого листа до М. Горького» 1928 року була обумовлена листом Винниченка до Горького від 5 травня 1909 року [11], у якому з'явилися перші паростки конфлікту між Винниченком і Горьким з приводу зірваної домовленості про переклад оповідань Винниченка російською мовою. Цей конфлікт поступово поглиблювався, і безпосереднім приводом до написання «Одвертого листа...» стала почута Винниченком від членів родини М. Грушевського розповідь про незгоду Горького дати дозвіл на переклад його творів українською мовою. У щоденниковому записі письменника від 31.05.1928 р. занотовано: «Горький відповів, що він уважає українську мову за «искуственный язык» і не хоче підримувати його. Тому дозволу не дає на переклад. Таким чином лист його до руських письменників, де він називав українську мову «наречием», -підтверджується. Отже можна писати йому «привітання» [11, 194].

У свою чергу стаття «Була, є й буде» виступила своєрідним полемічним продовженням «Одвертого листа...» і мала дещо гостріший заголовок «Винниченко проти Горькогo», коли була вперше надрукована в газеті «Українські вісті».Другим чинником уваги до цих статей є те, що заявлені публіцистичні матеріали в силу своєї полемічної суголосності й воднораз часової дискретності утворюють, на нашу думку, незвичайне інтертекстуальне поле. Адже, з одного боку, між текстуальні зв'язки, не зважаючи на 20-річну відстань, повинні мати багато спільного, а з іншого, -має відбутися певна інтертекстуальна трансформація, вихід полемічної енергії на вищий рівень публіцистичного впливу. За відповіддю звернемося безпосередньо до текстів Винниченка. Заголовок першої статті містить пряме звернення до опонента. «Одвертість» звернення вказує на перевагу в «Листі» відкритих форм полеміки, які виражаються в репродукції чужого мовлення через пряме і непряме цитування, зокрема переказ, узагальнене цитування, цитування-припущення, ремінісценції тощо. Стаття починається з непрямого цитування листа Горького. Такий початок вказує на внутрішню схвильованість автора, щиро людську небайдужість. Адже, на відміну від прямої цитати, яка покликана забезпечити точність і документальність, непряма форма завжди має стилістичну забарвленість і містить у собі оцінку викладеного. Думка опонента подається згущенно і з відповідними акцентами: «В тому листі Ви жалілися руським коллегам, що знаходяться дурні та злочинні люди, які в'явили собі, ніби українське «нарєчіє» є справжня мова і на цій підставі переслідують руську мову, руську культуру та руських людей на Україні» [11, 191].Винниченко активно залучає емоційно-оціночне коментування, зокрема з негативно-іронічним підтекстом: «жалілися», «дурні та злочинні люди». Іронія закладається і на рівні пунктуації, приміром: «Зміст того листа був такий... наївний, кумедний і образливий для Вас, що я не надав йому віри». Трьома крапками автор неначе підкреслює певну абсурдність ситуації. Особливу увагу привертає слово «нарєчіє», яке Винниченко подає в лапках і так би мови титранскрипційно. Це, з одного боку, дозволяє передати зневагу опонента до української мови, а з іншого, -гостру іронію автора щодо його імперських амбіцій.«Нарєчіє» можна вважати словом-цитатою, яке разом з іншим «слівцем» «Малоросія» наскрізно проходять через текст і набувають

знакового характеру. Це своєрідний звуковий код стосунків двохслов'янських народів, «страждання, ненависті і зла», за допомогою якого імперські сили «експлуатували і руйнували український народ матеріально і духовно» [11; 191].

Повертаючись до непрямої цитати Горького, зауважимо, що вона утворює полемічне коло і в кінці статті виринає знову: «Ви, що так гарно часом кажете про мир і братерство народів, що так повстаєте проти війн..., тут Ви не задумуєтесь кликати до найганебнішої війни дужчого з слабшим» [11;197]. Винниченко постійно підкреслює вагу слів свогоопонента, і насамкінець виступ Горького на новому витку полемічного кола набуває ознак «громадського і значного явища» [11; 198], від якого залежить «будівництво нового світу та нових відносин між людьми та народами»[11; 198]. Звичайно, Винниченко як майстер публіцистичного впливу залишив у цій полеміці останнє слово за собою, іронічно використавши ремінісценцію з творчості Горького - «бурєвєстнік» обернувся на «смішного, анахронічного чорного ворона» [11; 198].У статті не раз трапляється форма цитування, при якому узагальнюються декілька думок, визначається їх основний напрямок і компактно, цілеспрямовано викладається. Через узагальнене цитування однодумців Горького в національному питанні - Валуєвих, Столипіних,Протопопових [11, 196], з одного боку, і українських працюючих мас, -з іншого, Винниченко надає полеміці більш глобального, історичного характеру. Більше того, майстерно вводить постать свого прямого опонента в цей інтертекстуальний ряд, від чого сама особистість Горького набуває вельми непривабливих рис. Винниченко ефектно використовує пряму мову опонента, який не так давно інакше ставився до українського питання і з «властивою сльозою у розмовах» вигукував: «Прекрасный язык! Милый язык! Люблю! Давайте, давайте издавать!»[11; 194]. Особливо вражає поєднання статусу «виразника руської пролетарської інтелігенції»[11; 197] і «зоологічне гарчання»[11; 196] по-валуєвські: «Не было, нет и быть не может! Не разрешаю!»[11; 197]. Від постаті Горького Винниченко знову піднімається до рівня «радянської руської суспільності» [11; 198] і відукраїнської нації «рішуче, настійно, невідступно» ставить питання: «Які ж позиції до нас займає радянське, руське громадянство?» [11;С.198]. Такі переходи на різні інтертекстуальні рівні дозволяють Винниченкові не просто вести гостру полеміку, а й утворювати своєрідне полемічне поле навколо опонента, у якому виявляються всі «слабкі» місця його позицій.Винниченко як досвідчений публіцист використовує у своїй статті так званий фактологічний інтертекст, який не тільки посилює аргументаційну базу, а й реконструює мозаїку історичного часу. До таких зразків інтертексту належать передусім сумнозвісний валуєвський наказ, висновок Російської Академії Наук про самостійність української мови і праці Леніна про українське питання. Як бачимо, ця інтертекстуальна форма спостерігається на рівні конкретного історичного фактажу через текст документів. Фактологічний інтертекст характерний саме для публіцистичних творів, особливо полемічних, адже максимально об'єктивізує їх і додає компетентності авторським оцінкам і коментарям. Як бачимо, в інтертекстуальному малюнку «Листа» переважає непряма цитація, що надає полемічному тексту напруги, вираженої в емоційно-оціночному коментуванні слів опонента, гостро іронічному контексті ідейного діалогу.