Феофан Прокопович – філософ і драматург

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Волинський національний університет

імені Лесі Українки

Реферат з давньої української літератури на тему:

“Феофан Прокопович - філософ і драматург”

Підготувала

студентка 18-Ж групи

Шишолик Ольга

Луцьк - 2007

План

Вступ

Життя і творчість Феофана Прокоповича

Гуманістична спрямованість філософсько-політичних та освітніх поглядів Феофана Прокоповича

Драма “Володимир” Феофана Прокоповича

Висновки

Література

Вступ

Серед видатних історичних постатей минулого Феофан Прокопович (1677-1736 рр.) займає особливе місце. У цій надзвичайно талановитій людині поєдналися гострий і глибокий розум, твердість волі і працелюбність, поетичність і енциклопедичність, хист видатного політика і державного діяча, мудрість філософа.

Оцінка творчості та діяльності Ф.Прокоповича має суперечливий характер. У дослідженнях, присвячених його творчості, по-різному оцінюються філософські, політичні, релігійні погляди Ф. Прокоповича та його вклад в духовну культуру. Такий аналіз здійснювався в роботах В. Нічик, І. Іваньо, О. Компан, І. Табачникова, І. Огородник і В. Огородник, В. Микитась та ін.

Вивчення творчої спадщини видатного філософа, політика та письменника дає можливість не лише визначити особистий вклад Ф. Прокоповича у розвиток духовної культури того часу, але й змальовує загальну картину поширення в тогочасному суспільстві прогресивних західноєвропейських культурно-освітніх ідей, їх вплив на формування нової державності, відносин між світською та церковною владою, розвиток філософсько-правових поглядів та давньої української літератури.

Важливо зазначити, що входження Феофана Прокоповича до духовної. освітньої та політичної еліти петровської епохи є визнанням його особистого таланту, значущості тих досліджень, які проводилися ним як вченим, впливу, який він мав у суспільстві. Отже, не випадково російський історик С. М. Соловйов зазначав, що для того, щоб підняти російські школи і дати освіту священикам, Петро I здійснив гарний вибір, коли звернувся до Малоросії і запросив до архієпископських кафедр таких видатних людей, як Стефан Яворський, Дмитрій Ростовський, Філарет Лєщинський, Феофілакт Лопатинський, Феофан Прокопович. Ставши радником царя з питань освіти і науки, обіймаючи посади єпископа, віце-президента синоду, архієпископа, Феофан Прокопович мав можливості впливати на формування нової російської державності, правові відносини у країні, духовний та культурний розвиток народу.

1. Життя і творчість Феофана Прокоповича

Талановитий український вчений, просвітитель, культурний діяч Феофан Прокопович -- автор багатьох літературних, публіцистичних, філософських, природознавчих та теологічних творів. Професор і ректор Києво-Могилянської академії, єпископ псковський та архієпископ новгородський, поет, неперевершений оратор, він був і чудовим викладачем філософії, риторики, логіки, етики, теології. Народився Феофан Прокопович (світське ім'я Елеазар) 8 червня 1681 р. у Києві в родині купця. При хрещенні був названий Єлисієм. Юнак рано осиротів, і його забрав до себе дядько по матері (Феофан Прокопович (І)), котрий обіймав на той час посаду намісника київського Братського монастиря та виборного ректора Києво-Могилянської колегії. Треба зазначити, що «Прокопович» -- це прізвище його матері, прізвище ж батька точно не встановлено.

1684 р. семирічного Єлисія було віддано до початкової школи при Братському монастирі, де він навчався протягом трьох років. Восени 1687 р. вступає до Києво-Могилянської колегії.

Після смерті дядька турботу про юнака взяв на себе невідомий досі київський міщанин, який допоміг йому продовжити навчання. Єлисій відправляється до Львова, де став греко-католиком, прийнявши при цьому ім'я Самійла. Тут, протягом двох років викладає поетику та риторику у місцевій школі, а згодом стає її префектом. Отримавши від митрополита рекомендаційні листи, вирушає в Рим, де у 1698 р. вступає до колегії св. Афанасія. У метрикулі студента-філософа другого року Самійла Церейського (деякі дослідники вважають, що це і є його справжнє прізвище, тобто прізвище батька) зазначено: «Великих здібностей та найвищого успіху. З відзнакою захистив прилюдно всю філософію». Продовжуючи освіту в Римі і мандруючи країнами Європи, Прокопович знайомиться з ідеями гуманізму, просвітництва й реформації, які проповідує потім усе своє життя, студіює риторику, поезію, філософію, вивчає церковні старожитності, уважно приглядається до організації та управління Ватіканом. Набутий досвід знадобиться йому в майбутньому при здійсненні реформ православної церкви. Провчившись у Римі три роки, Самійло 1702 р. прибуває до Почаєва, де знову стає православним. 1704 р. повертається до Києва. Тут при вступі до Київського братства пострижений у ченці, прийнявши при цьому ім'я та прізвище свого дядька Феофана Прокоповича.

1705 р. він вже професор поетики Києво-Могилянськоі академії. 1706 р. викладає риторику, а протягом 1707-1709 рр. філософію, фізику, геометрію -- науки, які до цього не були включені в навчальну програму Академії. Водночас виконує обов'язки префекта київських училищ.

У Києві 25-літній професор уперше пробує себе у творчості. 1705 р. пише віршований твір у жанрі «трагедокомедії» «Володимир», присвячений запровадженню християнства на Русі й боротьбі прогресивних, просвітницьких сил з реакційними. Твір привернув увагу Петра І. Автор змалював у ньому гетьмана Мазепу, звеличив Київ. Згодом, після подій 1709 р., Прокопович різко змінить своє ставлення до Мазепи і буде засуджувати його до останніх своїх днів. 1706 р., влітку, у зв'язку з заснуванням Печерської фортеці, Київ відвідав Петро І. На його честь Феофан Прокопович виголосив проповідь, яка не тільки вразила Петра, а й зацікавила неординарністю особистості Феофана, глибиною мислення, аргументацією.

У наступні роки Прокопович поряд з педагогічною та науковою діяльністю займається військовою справою, бере участь у політичному житті України, оскільки добре знає її діячів та можливості державного керівництва. Після Полтавської битви, коли Петро І повертався через Київ, Феофан на честь переможця виголосив у Софійському соборі панегірик «Слово похвальное о преславной над войсками свейскими победе», який тоді ж був надрукований у Києво-Печерській типографії російською й латинською мовами. Вже тоді Петро І побачив у Феофанові людину, близьку йому за характером і за спрямованістю думок, людину, котра не лише могла зрозуміти й підтримати його зачинання, а й у майбутньому стати сподвижником 1711 р. під час турецького походу Петро І викликав до себе Феофана, який 27 червня, у другу річницю Полтавської битви, виголосив проповідь у Яссах. Після повернення до Києва Прокоповича було призначено ігуменом Братського монастиря та ректором Києво-Могилянської академії.

Він пропагує філософські теорії Декарта, Локка, Бекона, роз'яснює систему Коперніка і вчення Галілея. Визначаючи Бога як основу всього існуючого, Прокопович водночас вважав, що матерія розвивається на основі власних законів і що вона не створюється й не знищується.

За період читання курсу богослів'я у Киево-Могилянській академії з 1712-го по 1716 р. Ф. Прокопович написав сім трактатів, в яких намагався викласти основні богословські догми. До пояснення природних явищ підходив з позицій наукового експерименту. Він один з перших у Росії почав використовувати мікроскоп, телескоп.

На початку 1716 р. Петро І викликав Прокоповича до Петербурга, але той приїхав лише наприкінці року. По-різному дослідники пояснюють цей факт. Деякі гадають, що Феофан просто хворів, але більшість вважає, і, мабуть, не безпідставно, що саме небажання полишати роботу в Кнєво-Могилянській академії було причиною його зволікань з від'їздом.

Відтоді закінчується київський і починається петербурзький період життя і діяльності Феофана Прокоповича.

Коли Прокопович прибув до Петербурга, Петро І перебував за кордоном. Майже за рік Феофан упорядкував генеалогічну таблицю російських правителів і підготував її до друку. Він виголосив декілька проповідей, які, на думку сучасників, більш походили на публіцистичні виступи державного діяча, ніж на церковні догмати. Сильна й обдарована натура Прокоповича приваблювала царя, який розпізнав у цьому малоросіянинові далекоглядного й гнучкого політика, вольового й стійкого борця, людину, котра могла виступити виразником його починань і реформ. З цього часу колишній ректор Києво-Могилянської академії стає найближчим радником Петра І з питань освіти і церкви, науки, культури, права та ін. У тяжкий період суду над цесаревичем Олексієм 6 квітня 1718 р, Прокопович виголосив своє знамените «Слово о власти и чести царской», яке ставило на меті довести законність і необхідність самодержавної влади, показати, що вона від Бога... Після цієї промови позиції Феофана Прокоповича були заявлені чітко і неоднозначно. В боротьбі між прихильниками реформ і захисниками старих порядків він став на бік перших, завдяки чому, з одного боку, висунувся у перші ряди реформаторів петровської доби, а з другого -- зробився непримиримим ворогом старозавітних церковників.

2 червня 1718 р. Ф. Прокопович призначається єпископом псковським. Це стало поштовхом для організації протесту проти його діяльності. Феофана звинуватили у боговідступництві й неправослав'ї. Проте основною метою цього протесту було завадити отриманню Прокоповичем єпископського достоїнства. Почалася жорстока боротьба. По суті, боротьба за чистоту вчення тривала до кінця життя Феофана. І тільки завдяки непересічним здібностям дипломата він зумів у складних умовах політичних перипетій, злетів і падінь царедворців залишитись на вершині влади. Прокопович одразу зайняв позицію, яку зумів утримати до кінця життя. Схвалював і підтримував реорганізацію державного й церковного управління, розвиток науки, літератури, архітектури, мистецтва тощо. З ентузіазмом вітав створення регулярної армії і флоту, у проповідях та виступах доводить їх значення для Росії. Крім церковно-богословських трактатів пише публіцистичні статті, підручники, редагує переклади, готує передмову до морського статуту, дає грунтовні історичні довідки і т. д.

Один з кульмінаційних моментів діяльності Прокоповича припадає на його участь у реформі церковного управління. Феофану було доручено підготовку статуту духовної колегії. Суть цього документа, що дістав назву «Духовний регламент», полягала у скасуванні патріаршества й підпорядкуванні церкви колегіальному управлінню на чолі з царем.

Невдовзі після написання «Духовного регламенту» (1720) Прокопович для обгрунтування не лише світської влади, але й духовної пише «Розыск исторический», в якому посилається на Овідія, Ціцерона, Таціта, Плінія, Тіта Лівія, Плутарха та ін. і доводить, що римський імператор носив титул первосвященика і тому християнські государі мають стояти на чолі церкви. На цей час (серпень 1722 р.), припадає і створення трактату «Правда воли монаршей», де виправдовується суд над царевичем Олексієм і доводиться правомірність царя самому визначати наступника.

14 лютого 1721 р. відбулося відкриття святого Синоду, на якому Феофан у присутності Петра І виголосив привітальну промову. Духовна колегія на початку її заснування складалася з президента, двох віце-президентів, чотирьох радників і чотирьох асесорів. Одним з віце-президентів Синоду було призначено Феофана Прокоповича.

Наприкінці 1721 р. разом з царем і усім Синодом Ф. Прокопович від'їжджає до Москви. Свою місію він вбачав у підтримці й допомозі Петру І у перебудові церкви та державного управління. Жодної сторони Петрових реформ, жодної більш-менш важливої події його царювання не залишив Прокопович без роз'яснення з церковної кафедри й доведення значення та користі будь-якого державного заходу. І хоча смерть Петра в січні 1725 р. глибоко вразила Феофана, вона не зламала його, не підірвала сил у майбутній роботі. На смерть царя Феофан виголосив дві проповіді: одну в день похорон, другу -- в день Петра і Павла, в яких дав глибоку оцінку діяльності Петра як історичної особи.

Після смерті царя Ф. Прокопович як прихильник його політики зазнав переслідувань з боку противників реформ і реакційного духовенства. 1726 р. було розпочато «Справу про Феофана Прокоповича». Він звинувачувався в єретизмі, підриві церкви та її догматів, у посяганні на давньоруське благочестя. Боротьба велася найжорстокішими методами. На всі звинувачення Феофан відповідав ще більш страшними звинуваченнями. Прокопович виступив на підтримку Катерини, коли та посіла престол, і тому, мабуть, його вплив на церковні й світські справи залишився міцним. Саме Катерина у червні 1725 р. призначила Феофана новгородським архієпископом, а у липні того ж року у Троїцькому соборі всенародно оголосила його віце-президентом Синоду. Пережив Прокопович на цій посаді і царювання Петра II, і прихильно зустрів вступ на трон Анни Іоанівни (1730). У віршах і промовах на її честь він наділяв царицю найвищими рисами державного правителя, порівнюючи з Петром. Завдяки такій підтримці й возвеличуванню Анни Іоанівни роль Феофана значно зміцніла. З усією силою він обрушується на недавніх ворогів. Жорстоко, за допомогою «Тайної канцелярії» розправляється з усіма, хто намагався підірвати його авторитет, не шкодуючи навіть колишніх друзів.

Прокопович підтримує деспотичний режим Бірона й, використовуючи свій ораторський талант і неабиякі знання, прикрашає його. Не зупиняється ні перед чим для досягнення мети, яку поставив перед собою багато років тому, ще коли був беззвісним київським монахом: піднести просвітницький рівень Росії до європейського.

Саме в цей час яскраво виявляється непересічність і складність особи Прокоповича. В ньому відбиваються усі суперечності зламу епохи. Підтримуючи нове, прогресивне, він жорстоко придушував старе.

На схилі життя Прокопович гуртує навколо себе найосвіченіших людей свого часу. Поет А. Кантемір, історик В. Татищев були не тільки близькими друзями Феофана, а й спільниками.

Відомо, що Феофан непогано володів кількома мовами. Писав вірші російською, польською та латинською. Мав багату бібліотеку, що нараховувала близько 30 тисяч книжок, в основному латиною. На власні кошти створив і розмістив у своєму будинку школу для бідних й осиротілих дітей.

Помер Феофан Прокопович у Петербурзі 8 березня 1736 р. Похований у Новгородському Софійському соборі.

2. Гуманістична спрямованість філософсько-політичних та освітніх поглядів Феофана Прокоповича

Важливо зазначити, що формування філософсько-правових поглядів Ф. Прокоповича здійснювалося як на широкому теоретичному підґрунті, так і виходячи з того, що він, як один з основних інтелектуальних наставників "Ученої дружини Петра I", починаючи з 1709 р. брав активну участь у розробці різних "указів", "регламентів", "розпоряджень", програм внутрішньої і зовнішньої політики Росії.

Вплив ідей гуманізму, Просвітництва та Реформації, які відокремлювали філософію від теології, проповідували культ освіти як шлях до суспільного прогресу, визнавали цінність людського життя, прагнення підняти самосвідомість і самоутвердження людини, зумовили той факт, що у таких фундаментальних філософських, богословських, політичних і публіцистичних трактатах, як "Духовний регламент", "Слово про владу і честь царську", "Правда волі Монаршої…", "Міркування про безбожництво" та інші, Ф. Прокоповичем пропонувався цілий ряд концепцій, в яких відстоювалася необхідність секуляризації громадської думки, звільнення її від "богословського полону", утверджувалися принципи "природного права",

новітні для того часу принципи риторики, логіки і теорії істини, естетичних понять і канонів, проповідувався культ розуму та людяності, освіченого абсолютизму і освіченого монарха, "філософа на троні".

У своєму суспільстві Феофан Прокопович стає виразником гуманістичних та просвітницьких ідей і всю свою діяльність присвячує тому, щоб воно якісно змінилося, стало освіченим, більш прогресивним і дало людині можливість для самоутвердження.

Як поборник сильної влади, Ф. Прокопович вважав принциповим питання про необхідність сильної державної влади, здатної захистити природні права людини. Сила влади потрібна, щоб не порушувався природний закон, щоб стримувалися злі пристрасті людини, щоб оберігалося людське співжиття. "Крім письма, є в самому єстві закон від бога даний...любити і боятися бога, берегти своє життя, бажати незанепадаючого спадкоємства родові людському, не творити іншому, чого й собі не хочеш, поважати батька й матір...Але оскільки, з одного боку, велить нам єство любити себе й іншому не чинити, що не любо, а з другого - злоба роду розбещеного розорити цей закон не сумниться, завжди і скрізь бажаним був вартівник і захисник і сильний поборник закону, і то є державна влада..."

Ідея значущості людини, її діяльності в творчості Ф. Прокоповича є подальшим розвитком ідеї європейських філософів про "загальне благо" і "загальну корисність". Філософ ставить питання про людську особистість таким чином, що її освіта та вдосконалення є завданням державного апарату ("людей государевих") і церковних служителів ("пастирів божих"). У цьому контексті заяви про самоцінність і суверенність особистості виявляли антропоцентричну і загальну просвітницьку орієнтацію поглядів Ф. Прокоповича, для якого людина, як освічена і розумна особистість, підготовлена до важливих справ, є майстром, здатним чинити чудеса. Свої теоретичні погляди Ф. Прокопович втілював у практичній діяльності, вносячи великий вклад у підготовку кадрів високої кваліфікації (філософів, правознавців, вчителів, тлумачів історичних документів, священнослужителів). Вносячи світський струмінь в освіту, він рекомендував створювати загальноосвітні школи і ремісничі училища при монастирях, церквах, промислових підприємствах і т.п. В організованій ним школі навчалося близько 160 молодих людей. Граматика російської мови, риторика, філософія, етика, фізика, математика, основи ремесел, музика, спів, живопис - ось неповний перелік предметів, що там вивчалися.

Важливе місце в філософсько-правовій концепції Ф. Прокоповича займає трактат "Про риторичне мистецтво" . Для сучасних юристів особливо цікавою є сьома книга трактату, в якій філософ розглядав особливості судових та дорадчих промов. Вводячи до аналізу доказів злочину такі основні джерела, як причина, особа, вчинок, Ф. Прокопович трактує їх з позицій гуманізму та морально-етичних принципів. Щодо особи, яка вчинила злочин, Ф. Прокопович вважав необхідним враховувати наступні дані: "по-перше, природні дані: чоловік чи жінка, звідки родом, які предки, становище і вдача, чи сміливий, чи гордий, чи придуркуватий, чи навпаки? По-друге, спосіб життя: хто виховував, з ким товаришує, як жив раніше, як тепер? По-третє, доля: багатий чи бідний, чи займає якесь службове становище, чи щасливий, чи має великі заслуги і т.д.? По-четверте, вираз та риси обличчя, жести, хода, дар слова і т.д."

Введення до своїх філософських роздумів категорії щастя також яскраво характеризує гуманістичну направленість поглядів Ф. Прокоповича. У невеличкому уривку з "Етики", яка, на жаль, не дійшла до нас у повному викладі, Ф.Прокопович зазначає: "Метою наших дій є щастя. А інші їх причини - матеріальна, формальна, спонукальна".

Гуманістична спрямованість філософських поглядів Ф.Прокоповича виявляється і у відношенні до громадянського права, яке філософ виводив із сімейного права: громадянські закони потрібні для того, щоб "не порушувався чин природний і щоб не з'явився крайньої нелюдяності образ".

3. Драма “Володимир” Феофана Прокоповича

У 1705 р. в стінах Києво-Могилянської академії силами студентів було поставлено драму Феофана Прокоповича «Владимир», якій судилося стати видатним явищем в історії давньої української драматургії. Тема твору -- запровадження християнства на Русі, показ боротьби проти християнства представників язичництва. Разом з тим автор прагнув показати Володимира, велич якого насамперед вимірювалась тим, що він повернув Русь до освіти, на шлях прогресу.

Твір має чітко виражену тенденційність. Боротьба між християнством і язичництвом уособлює собою гостру боротьбу нового із старим на сучасному авторові етапі. Автор перекинув міст із давнини в свою епоху: в образі Володимира він прагнув розкрити реформаторську діяльність Петра І, а в образах представників язичництва -- Жеривола, Курояда, Пияра -- представників реакційного духівництва, яке перешкоджало Петру І реалізувати свої реформи.

Драматург не заперечував, що в образі жериволів, куроядів, пиярів відтворені риси зажерливого православного духівництва. Цікаво, що автор, мовби ненароком, у деяких місцях драми «Владимир» назвав жерців попами та монахами. Правда, у відповіді на донос на нього він зауважив, що реакційною є тільки певна частина православного духівництва, і саме цю частину він показав у своїй драмі. Питання сатири на сучасних йому служителів культу треба розглядати в плані підтримки Прокоповичем політичної боротьби Петра І з особливо реакційним крилом церковників. Отже, розвінчування, спрямоване на підтримку заходів царя, стосовно часу і політико-економічного життя Росії були прогресивними.

Образи язичницьких жерців Жеривола, Курояда, Пияра, які уособлюють найненависніше духівництво, змальовані Феофаном Прокоповичем в різко негативних рисах. Вони не лише невігласи, а й ненажери, розпусники, брехуни. Жерці тільки похваляються своєю силою, могутністю, а насправді є нікчемами і боягузами. На словах вони начебто вболівають за віру, а по суті всі їхні вчинки спрямовані на задоволення власних інтересів. Найяскравіше з жерців змальований Жеривол, верховний жрець бога Перуна. Єдине, що цікавить Жеривола і за що він бореться, -- це їжа, смачна, поживна. Для нього це свято і радість. Він докладає всіх зусиль, щоб перешкодити Володимиру прийняти християнство. Під час свята Перуна Жеривол, як навіжений, біжить лісом і закликає злих духів прийти йому на допомогу. Біси світу, тіла і хули пропонують Жериволу свої послуги. У суперечці з грецьким філософом про переваги християнства Жеривол виявляє себе повним неуком. Він не може нічого протиставити проповідникові християнства, хіба що сите життя язичницьких богів.

У подібному плані змальовано Курояда і Пияра. Вони такі ж, як і Жеривол, розпусники і ненажери. Боячись голодної смерті, Курояд волає: «Ясти мні хощется, о ясти! Горе! Ясти!». Знаменно, що негативним образам драми надані імена-характеристики -- Жеривол, Курояд, Пияр, що визначають провідну рису кожного з цих персонажів, засуджувану письменником. Як відомо, така ж тенденція була і у представників класицизму. Феофан Прокопович, добре обізнаний з цим напрямом, безперечно, відчув на собі його вплив не тільки в плані надання героям імен за їх характерними рисами, айв інших ознаках (частково -- дотримання трьох єдностей: дії, часу і місця). Можливо, драматург наслідував фольклорну манеру давати героям такі імена, які визначали їхнє життя і вчинки. Але як би там не було, погляди автора на православне духівництво перегукувалися з народними. Хоч водночас автор п'єси, висміюючи клерикальну опозицію Петра І, визнавав прогресивну роль християнського кліру в історії, що було чужим фольклорній інтерпретації суспільного процесу.

За задумом Феофана Прокоповича головним героєм драми є київський князь Володимир. Це самовладний, але розумний правитель. Прийняття християнства було для нього великим іспитом. Не зразу Володимир пішов на цей крок. Він намагається уяснити суть християнських догматів, які тлумачить йому грецький філософ. Князь просить Жеривола і грецького філософа подискутувати про християнство і язичництво. В ході цієї дискусії Володимир зрозумів, що християнство має певні переваги над язичництвом, і стає на бік грецького філософа, що фактично означало згоду прийняти нову віру. Володимир побачив у ході дискусії і основну ваду язичництва -- невігластво і неписьменність. Однак ще будуть сумніви і довгі роздуми, поки Володимир прийме остаточно рішення запровадити на Русі християнство, його переслідують різні спокуси, принади не регламентованого церквою життя. Та задумавши запровадити на Русі християнство, Володимир стає жорстоким у ставленні до язичництва: він забороняє жерцям приносити жертви і наказує знищити язичницьких ідолів. Полководці ретельно виконують наказ Володимира.

Образ Володимира відтворений драматургом рельєфно. Київський князь виступає перед глядачем у всій складності свого характеру, у тісному зв'язку з обставинами і подіями. З язичника він перетворився на християнина, але цей шлях не був ні прямолінійним, ні безболісним. Прокопович прагнув якнайповніше відтворити процес зламу в душі Володимира, його розрив з вірою батьків і прийняття нової віри -- християнства, відбиваючи всі нюанси душевного стану героя. Тверезо обміркувавши питання заміни релігії, Володимир приходить до думки, що «учитися доброго во всяком не стидно єсть времени».

Отже, драматург ставить представників язичництва і Володимира у гострий конфлікт, сповнений динамічного драматизму. Змалювання обох сторін діаметрально протилежне: жерців язичництва, опозицію виведено у сатиричних тонах, наділено непривабливими рисами, які гостро засуджувались автором, а Володимира змальовано із симпатією, як борця за нове, що несло з собою прогресивні ідеї. Така манера зображення протилежних за ідейним змістом героїв цілком виправдана: на фоні одних добре видно риси інших.

Увагу привертають і інші персонажі драми, зокрема грецький філософ. Його зображено як чудового оратора, наполегливого проповідника християнства, що вміє аргументовано розкрити позитивний бік православних догм. Його мова логічна, відзначається метафоричністю. Однак письменник не ідеалізує філософа, показуючи і негативні його риси, зокрема погорду до Русі.

Образи Бориса і Гліба змальовано драматургом за агіографічними творами. Вони вийшли статичними. Слухняними виконавцями волі Володимира виступають його полководці Храбрий і Мечислав.

Загалом драма «Владимир» написана книжною українською мовою із значною домішкою церковнослов'янізмів. Вірш у ній -- тринадцяти-складовий силабічний, що в окремих місцях наближається до фольклорного (зокрема, репліки Курояда, Пияра). Стиль урочистий, піднесений. Свій твір Прокопович побудував за настановами античної теорії драми. Він складається з п'яти актів, прологу й епілогу. Перший акт -- протасис, другий -- епітасис, третій і четвертий -- катастасис, п'ятий -- катастрофа. Драма закінчується хором.

Феофан Прокопович у драмі врахував й інші вимоги поетики. Зокрема, вибрано історичний сюжет, дотримано єдність дії і часу. Хоч п'єса має п'ять актів, вона відтворює тільки один епізод із життя Володимира -- прийняття ним християнства. Дія відбувається в короткий відтинок часу, тобто не перевищує, як цього вимагала поетика, трьох днів, і лише в одному місці -- в Києві.

Драматург не особливо турбувався про історичну вірогідність «Владимира». Він вважав, що головним у творі має бути не точне відображення історичної події, а показ того, як вона повинна відбуватися. На думку Феофана Прокоповича, функція художнього твору на історичну тему полягає в тому, щоб «навчити людей, якими вони повинні бути в тому чи іншому роді життя». Тому драматург і наділяє Володимира якостями князя-реформатора, якими має володіти така людина. Саме це і визначає драматизм п'єси «Владимир». У душі князя борються дві сили -- звичка до усталеного життя і прагнення нового.

Властивий бароковій драматургії алегоризм виявляється в п'єсі «Владимир» дещо незвично. Персонажів-алегорій тут немає; образи бісів-спокусників трактуються швидше в бурлескному дусі, дещо нагадують аналогічних персонажів фольклору.

Драмою «Владимир» цікавились історики літератури та театру. Про неї писали М. Тихонравов, П. Морозов, І. Франко, М. Возняк, О. Білецький, М. Гудзій та ін. Було проаналізовано ряд аспектів драми, визначено її місце в історико-літературному процесі. Майже всі дослідники сходились на думці, що цей твір -- помітне явище в історії української літератури. М. Тихонравов писав, що в драмі «Владимир» відбились «свобода думки, сміливість і різкість слова». Зв'язок драми «Владимир» з життям, актуальними проблемами часу робили цей твір гідним наслідування. На жаль, таким шляхом не пішли драматурги; на Україні й далі продовжували розвиватися насамперед традиційні жанри шкільної драми. Лише окремі автори наслідували деякі аспекти вчення Феофана Прокоповича про драматичне мистецтво.

Прогресивний діяч першої половини XVIII ст. Феофан Прокопович захищав реформи Петра І, виправдовував необхідність у Росії освіченого абсолютизму; його діяльність, як і діяльність Петра І, зміцнювала царську державу, хоч не завжди відповідала інтересам українського народу, який щораз більше відчував тягар колоніального гноблення, а творчість мала великий вплив на розвиток української та російської літератур.

Висновки

Серед видатних історичних постатей минулого Феофан Прокопович (1677-1736 рр.) займає особливе місце. Талановитий український вчений, просвітитель, культурний діяч Феофан Прокопович -- автор багатьох літературних, публіцистичних, філософських, природознавчих та теологічних творів. Він був одним із найосвіченіших політичних і церковних діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним з досягненнями світової політичної думки.

Формування філософсько-правових поглядів Ф. Прокоповича здійснювалося як на широкому теоретичному підґрунті, так і виходячи з того, що він, як один з основних інтелектуальних наставників "Ученої дружини Петра I", починаючи з 1709 р. брав активну участь у розробці різних "указів", "регламентів", "розпоряджень", програм внутрішньої і зовнішньої політики Росії.

Вплив ідей гуманізму, Просвітництва та Реформації, які відокремлювали філософію від теології, проповідували культ освіти як шлях до суспільного прогресу, визнавали цінність людського життя, прагнення підняти самосвідомість і самоутвердження людини, зумовили той факт, що у таких фундаментальних філософських, богословських, політичних і публіцистичних трактатах, як "Духовний регламент", "Слово про владу і честь царську", "Правда волі Монаршої…", "Міркування про безбожництво" та інші, Ф. Прокоповичем пропонувався цілий ряд концепцій, в яких відстоювалася необхідність секуляризації громадської думки, звільнення її від "богословського полону", утверджувалися принципи "природного права",

новітні для того часу принципи риторики, логіки і теорії істини, естетичних понять і канонів, проповідувався культ розуму та людяності, освіченого абсолютизму і освіченого монарха, "філософа на троні".

Введення до своїх філософських роздумів категорії щастя також яскраво характеризує гуманістичну направленість поглядів Ф. Прокоповича. У невеличкому уривку з "Етики", яка, на жаль, не дійшла до нас у повному викладі, Ф.Прокопович зазначає: "Метою наших дій є щастя. А інші їх причини - матеріальна, формальна, спонукальна".

У 1705 р. в стінах Києво-Могилянської академії силами студентів було поставлено драму Феофана Прокоповича «Владимир», якій судилося стати видатним явищем в історії давньої української драматургії. Тема твору -- запровадження християнства на Русі, показ боротьби проти християнства представників язичництва.

Загалом драма «Владимир» написана книжною українською мовою із значною домішкою церковнослов'янізмів. Вірш у ній -- тринадцяти-складовий силабічний, що в окремих місцях наближається до фольклорного (зокрема, репліки Курояда, Пияра). Стиль урочистий, піднесений. Свій твір Прокопович побудував за настановами античної теорії драми. Він складається з п'яти актів, прологу й епілогу. Перший акт -- протасис, другий -- епітасис, третій і четвертий -- катастасис, п'ятий -- катастрофа. Драма закінчується хором.

Феофан Прокопович у драмі врахував й інші вимоги поетики. Зокрема, вибрано історичний сюжет, дотримано єдність дії і часу. Хоч п'єса має п'ять актів, вона відтворює тільки один епізод із життя Володимира -- прийняття ним християнства. Дія відбувається в короткий відтинок часу, тобто не перевищує, як цього вимагала поетика, трьох днів, і лише в одному місці -- в Києві.

Творчість Феофана Прокоповича мала великий вплив на розвиток української та російської літератур.

Література

1. Історія філософії на Україні. В 3-х т. Т.1. - К.: Наукова думка, 1987 - 398 с.

2. Микитась В. Давньоукраїнські професори і студенти. - К.: Абрис, 1994. - 286 с.

3. Нічик В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI - початок XVIII ст.). - К.: Наукова думка, 1999. - 370 с.

4. Огородник І. В., Огородник В. В. Українська філософія в іменах:

Навчальний посібник. - К.: Либідь, 1997. - 320 с.

5. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.- К., 1992. - 175 с.

6. Шкіль С. Інтерпретація дослідниками конфесійних поглядів Феофана

Прокоповича // Філософська думка. - № 3. - 2003. - С. 98 -121.

Размещено на http://www.allbest.ru