Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Огляд життєвого шляху та літературної творчості Бориса Грінченка

1.1 Біографічні відомості та суспільна діяльність Бориса Грінченка

1.2 Загальна характеристика творчості Бориса Грінченка

Розділ 2. Висвітлення шахтарської тематики в прозових творах Бориса Грінченка

2.1 Співчуття до тяжкої долі шахтарського люду в оповіданнях «Каторжна» та «Панько»

2.2 Оптимістичний характер оповідання «Батько та дочка»

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Коли навіть побіжно переглянути літературу, що розповідає про життя і діяльність Бориса Дмитровича Грінченка, вражає широчінь його інтересів, глибина знань, щедрість таланту. Мовознавець і автор словника, поет, драматург і перекладач, фольклорист і етнограф, публіцист і педагог, громадський діяч і організатор видавничої справи. Постать Бориса Грінченка і сьогодні викликає пошану і захоплення сучасників, щире бажання якомога більше дізнатися про цю непересічну особистість, котра за короткі 47 років життя встигла зробити так багато для рідної України.

Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX століття, в найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення і самоствердження себе як народу. То був час тотального витравлення всього українського починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю. Саме в цих умовах на історичну арену виходила молода плеяда борців за українську національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борис Грінченко. Працюючи на ниві просвітництва, письменник наочно постійно пересвідчувався у тій непоправній шкоді, що її завдавала русифікаторська політика царського уряду. Позбавлений вузької націоналістичної зашореності, він мудро і справедливо зазначав: «Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більшещастя».

Відображаючи загальний поступ українського письменства, етапи розвитку літератури не є географічно стабільними. Так склалося в нашій історії, що центрами української духовності були не тільки відомі адміністративно-культурні центри країни (Острог, Київ, Львів, Харків), часто ними ставали місця, які знаходились за межами традиційних осередків українства. Так, у ХХ столітті українська ідея й українська демократична література розвивались не в Україні, а переважно в західній діаспорі.

Розвиток літературного процесу є явищем багатоманітним і не однозначним у багатьох відношеннях. Разом з тим він має чіткі параметри функціонування, ряд особливостей, які змінюються від століття до століття, характеризуючи культурно-мистецьку єдність української літератури. У зв'язку з цим, на нашу думку, є плідним розгляд внеску в українське художнє слово не тільки відомих літературних центрів, але й окремих регіонів. Варто лиш зауважити, що такі студії повинні опиратись на ідею художньої цілісності української літератури, на її унікальний характер у світовому культурному процесі.

Оскільки сьогодні тема шахтарського краю дуже обговорювана, ми можемо скласти більш повне й більш об'єктивне уявлення про Донеччину, зокрема про цілий загублений пласт української культури, українського слова на Донбасі. Ознаки літературного життя в Донбасі почали проявлятись уже з останніх років минулого століття, набираючи з кожним десятиліттям нової потуги, поповнюючи українську літературу здобутками свого літературного цеху. Землі Донбасу єднають досягнення культури, яка в значній мірі виростає з фольклорних та етнографічних коренів слобожанської і південно-козацької культур. З другої половини ХІХ століття для Донбасу характерне превалювання міської культури, зорієнтованої в основному не стільки на регіональні народні традиції, скільки на загальноукраїнські. Необхідно також мати на увазі, що розвиток української культури відбувався у вкрай несприятливих умовах постійних репресій її діячів, в умовах заборони української мови, української освіти тощо.

Певний період діяльності творчості Бориса Грінченка був пов'язаний і з шахтарським краєм. У селі Олексіївка Катеринославської губернії він працював вчителем, у школі Христини Данилівни Алчевської. Тут ним було написано вірші та прозові твори, в яких письменник висловлював свої погляди на долю народу, накреслював шляхи відродження національної духовності. У своїх прозових творах він уперше звернувся до теми шахтарської праці.

Актуальність дослідження зумовлюється необхідністю аналізу шахтарської тематики, яка присутня в прозових творах Бориса Грінченка.

Мета дослідження дослідити тему Донбасу у творчості Бориса Грінченка та розширити уявлення про життя робочого класу Донеччини.

Мета роботи зумовлює розв'язання низки завдань:

- охарактеризувати життєвий шлях Бориса Грінченка;

- визначити роль письменника у літературному та суспільному житті Донеччини;

- встановити причини використання Борисом Грінченком теми праці шахтарів в прозових творах;

- розкрити шахтарську тематику на прикладі оповідань «Панько», «Каторжна», «Батько та дочка».

Об'єктом дослідження є літературна та педагогічна діяльність Бориса Грінченка.

Предмет дослідження творчий доробок Бориса Грінченка, в якому висвітлюються проблеми важкої, виснажливої й небезпечної праці шахтарів.

Для реалізації основних завдань курсової роботи було обрано такі методи дослідження: художньо-порівняльний, аналітичний, функціональний.

Розділ 1. Огляд життєвого шляху та літературної творчості Бориса Грінченка

1.1 Біографічні відомості та суспільна діяльність Бориса Грінченка

грінченко письменник шахтарський літературний

Народився Борис Дмитрович Грінченко у дворянській родині на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту. Батько письменника був сухою, суворою людиною. Усе в домі він намагався поставити на «панську» ногу, а сина спрямувати на «панську» стежку. Не раз докоряв батько хлопцеві за те, що той грався з простими селянами, карав за те, що знався з селюками. Мати Грінченка була з московської панської сім'ї, тож не дуже добре розуміла українську мову (читати українською вона стала тільки тоді, коли почали друкуватися роботи сина). В сім'ї було правило розмовляти виключно «по-благородному», однак серцем малий Борис лежав до своєї рідної, української мови, котрої добре навчився з народних уст: «…хлопчина кидав усі свої забавки, хутко сходив до батькового млина й помалу несміло починав балакати з мужиками: і то було доти балакає, доки його батько не вздрить й не прожене додому, щоб не смів водитись з хліборобами. Але Борис не вважав на те. Дуже любив він українські казки, пісні і тому надзвичайно був радий, коли хтось із мужиків розкаже йому якусь казку або приповістку» [14, 7]. Ріс хлопчик лагідним, з вразливою душею, любив усе живе.

У п'ять років навчився читати і майже одночасно почав писати, шестирічним хлопчиком складав вірші. З одинадцятирічного віку Бориса віддали, незважаючи на його літературний хист, до середньої реальної школи в Харкові. Тут він продовжує літературну діяльність, глибше знайомиться з літературою і народною творчістю. Одного разу на канікулах, перебираючи старі книжки у батьковій скрині (батько майбутнього письменника мав непогану бібліотеку), Борис натрапив на Шевченкового «Кобзаря», який справив на нього величезне враження, «Він уподобав цю книгу більше за всі книжки, що прочитав до того часу, й «Кобзар» зробився його Євангелією» [14, 11]. Харківський навчальний заклад Борису Дмитровичу не випало закінчити: за читання і розповсюдження забороненої літератури його було виключено зі школи й ув'язнено. П'ятнадцятирічному юнакові довелося пережити допити, знущання, холод і голод. Після ув'язнення майбутнього письменника було звільнено на поруки батька і відправлено на хутір. Умов для продовження навчання більше не було: підірване здоров'я, матеріальні нестатки.

Пізніше Борисові Грінченкові вдалося підготуватися і скласти екзамен на звання народного вчителя при Харківському університеті. Він здобуває посаду вчителя й одночасно починає активно займатися літературною діяльністю. У 1881 році в журналі «Світ» було надруковано його перші поезії.

Усім серцем полюбив він сільських дітлахів. Майже половину свого життя БорисДмитрович віддав школі. Навчаючи дітей рідної мови, він власноруч писав друкованими літерами тексти, відповідно оформлював їх і використовував як підручники, а також сприяв виданню книжок. Тяжкі умови, постійні переслідування жандармів, доноси за навчання дітей рідною мовою змушують Бориса Грінченка часто змінювати місце роботи. Потягнулися роки блукань від села до села. На цих тернистих шляхах зустрічає він Марію Гладиліну, що стає йому вірною дружиною, другом, порадником,помічником.

У 1894 році Грінченко переїхав до Чернігова. Тут, працюючи в губернському земстві, він організував видання бібліотечки народно-просвітніх книжок, став єдиним із керівників нелегальної «Чернігівської громади», разом із дружиною упорядкував музей української старовини Василя Тарнавського. З 1902 року письменник жив у Києві. У 1905 році він редагував першу українську щоденну газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), наступного року журнал «Просвіта», був одним з організаторів Української радикальної партії.

Усе своє свідоме життя письменник збирав приказки, прислів'я, народні дотепи та вірші, влучні вислови. Чимало зібраного матеріалу він умістив у читанці та букварі, які склав для Анастасії єдиної своєї доньки. Працюючи вчителем, Борис Дмитрович випустив кілька номерів журналу «Квітка». Під його керівництвом школярі підготували рукописний альманах «Думка», де крім фольклорних творів було вміщено перші літературні спроби дітей, а також оповідання Грінченка «Кавуни». Учительська праця дала письменнику можливість глибоко вивчити психологічні особливості дітей, що позначилося на достовірному відображенні їх характерів (оповідання «Екзамен», «Дзвоник», «Украла», «Непокірний» та ін.) [2].

Перші друковані твори письменника з'явилися у 1881 році. Борис Грінченко наполегливо працює, пише вірші, оповідання, драми, рецензії та статті історичні, мовознавчі, етнографічні, педагогічні, публіцистичні. З 1902 року він живе в Києві, очолює товариство «Просвіта». За дорученням журналу «Киевская старина» Борис Грінченко розпочав укладання українського словника, який було надруковано в чотирьох томах протягом 19071909 років і відзначено премією імені Миколи Костомарова Російської академії. Творча спадщина письменника досить велика: вірші, поеми, байки, віршовані казки, оповідання, повісті, драми.

Важливою заслугою Бориса Грінченка стало видання українською мовою творів світової літератури. У колі його перекладацьких зацікавлень були Йоганн-Фрідріх Шиллер і Генріх Гейне, Олександр Пушкін і Олексій Кольцов, Йоганн Гете й Джордж Байрон, Віктор Гюго і Ілля Чавчавадзе. Наприкінці 90-х років. виходять друком у перекладі письменника також твори Гергарта Гауптмана, Октава Мірбо, Віктор'єна Сарду, Артура Шніцлера та інших авторів [5].

Після поразки революції 1905-1907 років, з настанням реакції, посилюються переслідування Бориса Грінченка владою. Письменник зазнає арешту. Жандарми доводять до смерті його дочку мужню революціонерку Настю. Під урядову заборону потрапило і товариство «Просвіта». Всі ці удари були настільки болісними, що вони фактично паралізували життєву енергію письменника та призвели до загострення набутої ще в юності хвороби.

Змучений туберкульозом, на позичені в батька гроші Борис Грінченко 1909 року виїздить на лікування до Італії і там, тяжко переживаючи розлуку з Україною, 6 травня 1910 року в місті Оспедалетті письменник помирає. Похорон на Байковому кладовищі в Києві вилився в могутню демонстрацію демократичних сил проти царизму, у якій взяли участь представники багатьох національностей. На смерть Бориса Грінченка широко відгукнулася вітчизняна преса; статті, присвячені йому, з'явилися в багатьох зарубіжних країнах від Франції до Бразилії [4, 420].

1.2 Загальна характеристика творчості Бориса Грінченка

До творчої спадщини письменника належать п'ять повістей, кілька драматичних творів, майже п'ятдесят оповідань, один том поезій і велика кількість публіцистичних, історико-літературних і науково-популярних праць. Борис Грінченко як поет дебютував у 1881 році у галицькому часописі «Світ» за сприяння Івана Франка. Протягом життя він видав друком шість збірок, найпопулярніші з них «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Хвилини» (1903). Заслуговує на увагу і пейзажна лірика митця. Його вірші, в яких змальовано красу природи, пройняті любов'ю до Батьківщини, до рідної землі. Деякі з них покладені на музику («Квітчані сльози», «Могила», «Над Дніпром» та ін.) і ввійшли до скарбниці музичної культури[1]. Більшість віршів поета є програмними народницькими творами, що мають глибоке громадське звучання. Найчастіше в них ідеться про страдницьке життя народу. Такі картини пригнічують, але водночас надихають на боротьбу, протест, обстоювання народних прав.Борис Грінченко романтично змальовує своїх героїв у ліро-епічних творах баладах («Смерть отамана», «Біла бранка») і поемах («Христя», «Галіма», «Лесь, преславний гайдамака») [3]. Борис Грінченко залишив нам у спадок і довершені поетичні переклади Фрідріха Шиллера, Герхарта Гауптмана, Моріса Метерлінка, Генріка Ібсена, Йоганна Вольфганга Ґете, Генріха Гейне, Віктора Гюґо, Даніеля Дефо, Олександра Пушкіна. Літературознавець Анатолій Погрібний зазначав, що завдяки зусиллям одного тільки Грінченка на межі ХІХ й ХХ століття Україна одержала цілу бібліотеку світової літератури [15, 94].

Життя й діяльність української інтелігенції тема повістей «Сонячний промінь» (1890) і «На розпутті» (1891). Ці повісті Іван Франко характеризував як «цікаві спроби Бориса Грінченка», який прагнув «на тлі сучасної української дійсності показати зародження нового типу радикального демократа» [18, 513]. Серед творів великої прози письменника особливе місце посідає дилогія, що складається з повістей «Серед темної ночі» (1900) і «Під тихими вербами» (1901).

Ще до кінця 20-х років ХХ століття твори письменника виходили в державних видавництвах. Але згодом, під тиском розгорнутої в суспільстві і літературі «боротьби за класові інтереси пролетаріату», догідливими літературознавцями на чесне ім'я письменника було почеплено ряд ярликів, які викривляли об'єктивне уявлення про творчість і життєву позицію письменника. Його на багато років було затавровано як запеклого буржуазного націоналіста і ліберала-народника. Лише в наш час ім'я Бориса Грінченка знову повернуто народові, а його твори стали вивчатись у школі.

Позбавлений вузької націоналістичної зашореності, письменник мудро і справедливо зазначав: «Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більше щастя» [2, 543]. Митець надзвичайної працездатності, емоційний, палкий, людина дужого інтелекту таким був Борис Грінченко.

Сергій Єфремов писав: «…серед літературного покоління 80-х років був у нас Борис Грінченко не тільки як особа, як громадський діяч і як письменник, але й як символ цілої епохи - безмежного гніту з одного боку і дужого відпору та громадської одсічі, з другого. Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, навпроти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю» [4, 422].

Висновки до розділу І. До історії української культури Борис Дмитрович Грінченко увійшов як діяч і митець широких уподобань. Він був поетом і прозаїком, освітянином і збирачем фольклору, критиком. Підготовлена і видана чотиритомна праця «Словник української мови» невипадково вважається науковим подвигом. Все своє недовге життя він свідомо стояв на варті культури рідного народу, боровся, як міг, за його соціальні та політичні права. Отак і вийшло, що його життя - це була важка праця, виборювання щоденного шматка хліба, але життя в любові до дітей та світу. Доля гнала його по Україні, але він не покладав рук: працював і працював, писав, учив дітей, брав участь в створенні українських видань, сам видавав книжки, записував твори народної словесності. Борис Грінченко увійшов в історію, культуру, літературу України як оборонець її надбань, інтересів, європейської перспективи розвитку. У нього і літературний псевдонім був промовистий, символічний «Вартовий» той, хто стоїть на сторожі, оберігає, охороняє.

Життя і діяльність Бориса Грінченка для багатьох поколінь служить прикладом української культури і національної ідеї. Мабуть, найвлучніше сказав про нього інший український письменник Микола Чернявський: «Більше працював, ніж жив» [19]. Важливо усвідомити широту і значення творчого подвигу митця. Постать невтомного трудівника, що беззавітно віддав усі сили і час вітчизняній культурі, по праву може стояти поруч з нашими титанами нації, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX століття, в найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення та самоствердження себе як народу. То був час тотального витравлення всього українського починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю. Саме в цих умовах на історичну арену виходила молода плеяда борців за українську національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борис Грінченко.

Розділ 2. Висвітлення шахтарської тематики в прозових творах Бориса Грінченка

2.1 Співчуття до тяжкої долі шахтарського люду в оповіданнях «Каторжна» та «Панько»

Певний період життя, викладацької та творчої діяльності Бориса Грінченка був пов'язаний з шахтарським краєм. Донбас не тільки віддавна привертав увагу українських письменників, а й дав багато яскравих талантів усій українській культурі. Тема шахтарського Донбасу домінує у творчості багатьох українських письменників кінця ХІХ - початку ХХ століття. До тих, хто творив наприкінці ХІХ століття, слід віднести Миколу Чернявського, Спиридона Черкасенка, Микиту Шаповала, Михайла Петренка та інших. Образ Донбасу займає чільне місце в творчості багатьох письменників 20-30-х років ХХ століття. Це, наприклад, Павло Байдебура, який писав про Донбас для дорослих і дітей, Григорій Баглюк, котрий починав свій трудовий шлях як шахтар і у своїх статтях та нарисах описував життя шахтарського Донбасу [12, 35-36].

Борис Грінченко, який все своє життя прагнув до простого народу, після складання іспитів на звання народного вчителя пішов вчителювати на село. А через те, що крамольного вчителя ніде не хотіли тримати, письменник весь час переїжджає з села до села, з місця на місце, тяжко бідуючи, так тяглося аж десять років. Ось як описує письменник одну із шкіл, де йому випало вчителювати: «Школа - се малесенька хатинка, в ній двоє поламаних парт, вибите скло, зрита долівка і страшенний холод. Книжок немає ні одної» [14, 21]. Довший час йому пощастило вчителювати тільки в селі Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області). Саме тоді в літературній творчості Бориса Грінченка вперше з'являється шахтарська тематика. Працював Борис Грінченко там з осені 1887 по вересень 1893 року в приватній школі Христини Данилівни Алчевської, відомого педагога того часу. Школа та була зовсім не така як інші, що в них працював письменник. Один із школярів так описує ту школу «З заходу на північ, побіля річечки стоїть сіра, крута повирублювана скеля. Під скелею з обох боків річки зелений гай, а далі на схід сонця з зеленого гаю виглядає кам'яний сірий будинок, в якому жив Борис Дмитрович. Далі на шпилечку стоїть кам'яна, кругом з вікнами, залізом зеленим покрита, пишна світлиця - це школа, у котрій Борис Дмитрович учителював, учив хлопців і дівчат грамоти і як треба на білому світі жити, що добре - робити, а худе кидати, ухилятися від нього і не знайомитись з ним ніколи» [14, 24-25]. Школа була добре впорядкована, а подружжя Грінченків до свого діла ставилось надзвичайно відповідально та щиро. Через короткий проміжок часу після того, як вони почали працювати в Олексіївці, школа стала найкращою в цілому повіті. Для селян та школярів склали Грінченки пристойну українську книгозбірню, до якої потрапило все, що змогли дістати українського. А коли цих книжок не вистачало, Борис Грінченко починав складати збірки з творів різних українських письменників. Хоч робити це було дуже важко, бо йому доводилося власноручно писати друкованими літерами цілі книжки, а потім самотужки їх оправляти. Але ні перед чим не зупинявся письменник, тому що знав, що його праця піде на користь місцевим жителям, його учням.

«Селянський люд гаряче полюбив його, діти бігали в школу, як на свято», та й сам Борис Дмитрович щиро любив цей допитливий і спраглий до знань люд [14, 27]. Він хотів засвітити в дитячих думках вогники добра і любові, з якими ті мали б піти у доросле життя. І це чинив він у сумні й темні часи, коли українська мова й література були заборонені.

Оповідання Бориса Грінченка виявили ґрунтовну обізнаність автора з життям і психологією українського селянина, пов'язані з педагогічною працею автора. Письменник зумів заглянути в душу простого народу, перейнятися його болями, турботами. Оскільки Бориса Грінченка дуже хвилювала проблема відродження національної духовності шахтарського краю, він у своїх прозових творах висловлював погляди на долю народу та щире співчуття до тяжкої праці шахтарів. Також, дуже правдиво змальовував шахтарське середовище, з усіма його деморалізуючими рисами. Письменник яскраво показує це у своєму оповіданні «Каторжна», яке наповнене людинолюбним змістом та ненав'язливістю виховної ідеї. Це історія дівчини Докії, обділеної материнською любов'ю і ласкавим словом. Твір захищає право живої істоти бути захищеною у цьому жорстокому світі. Головна героїня не може знайти любові серед оточення, тому вважає, що любов може дати їй калина. Не можна без зворушення читати слова: «Калинонько, каже, моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листячком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная. Улюбленая! - каже, а сама плаче...». За те, що Докію ніколи і ніхто не жалував і не голубив, вона часто у відсутність мачухи била та штовхала її дітей, намагаючись таким чином помститися за кривду, яку всі їй завдавали. Єдиною відрадою була калина, біля неї на самоті Докія плакала та сумувала. Та коли мачуха дізналася, що каторжна «втікає від роботи» і сидить під калиною, то вирішує зрубати дерево. Як не благала дівчина не чіпати її калини, як не молила злу мачуху, але та не послухала і знищила кущ. «Так росла Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини, тільки співала іноді тихо, як знала, що її ніхто не чує, тихо та жадібно... А як оце побачить кого, зараз і змовкне, і знову така, як була: очі додолу, обличчя закам'яніє...».

Одного разу вона зустріла своє кохання. І життя відразу для неї постало у яскравих барвах. Не помічала Докія ні докорів і побоїв мачухи, ні знущань батька, ні кпинів дівчат і хлопців, адже вона вперше в житті когось любить і відчуває себе потрібною. Ось як Борис Грінченко описує вечорниці у шахтарському селі: «У Одарки вечорниці. Увійшла Докія в хату, аж там шахтарі. Усі в червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пістонами та з китицями, у сукняних чумарках. Усi веселі, один на гармонію грає, а ті пісні шахтарської співають. На столі горілка, ласощі дівчатам. Це ж сьогодні на шахті гроші зароблені давано: рублів по двадцять, по двадцять п'ять за місяць шахтарі взяли та всі отут за день чи за два прогуляють. А й гарно ж отой на гармонію грає! Та й сам гарний одежа аж вилискується, а пояс так і сяє весь од блищиків та від гудзиків…» [3, 50-51]. Оскільки основні галузі регіону Донбасу металургійна та гірнича, характеризуються аномально підвищеним травматизмом, то люди тут завжди жили в стресі. Саме стрес стає відправним пунктом переоцінки цінностей особистості. Особистість «перемелюється» постійним стресом, ціннісні установки спрощуються, залишаються тільки базисні самозбереження, матеріальне забезпечення і продовження роду [12, 40-41]. Саме ці людські якості яскраво простежуються у творі. Докію, головну постать оповідання, цуралося все її оточення, ніхто не хотів помічати в ній те хороше, що вона прагнула показати. Навіть коли вона щиро покохала, обранець через людський осуд покинув її. Найболючішими стали для неї слова, почуті від коханого: «І чого вона, каторжна, так до мене в'язне?». Після цього у душі в Докії наче щось обірвалося. Вона вирішує помститися всім за кривду. Всі думки крутилися навколо рішення підпалити хату, в якій проходили вечорниці. Та коли обійстя зайнялося, свідомість повертається до Докії, їй стає шкода Саньки, яка одна серед усіх любила її «каторжну». Гасячи пожежу, Докія страшенно попеклася, «але того не чула: її ще дужче пеклагарячка...».

На ноті співчуття, гіркого розмислу оповідання й завершується: навіть одурена хвацьким шахтарем-гармоністом у першому дівочому почутті, Докія не шукає шляхів помсти, вона пожертвувала собою. Заключне слово автора про «каторжну» ще раз підтверджує, що складні стресові умови, в яких проживали селяни, стали причиною трагічної розв'язки оповідання: «За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і такесумне?» [3, 51].

У іншому оповіданні Бориса Грінченка. Яке має назву «Панько» відтворено каторжну працю шахтарів Донбасу, правдиво змальований робочий процес на шахті та його жахливі наслідки: «там було мокро й темно. Дві лампи шахтарські, блимаючи, освічували чорні стіни і не менше чорні шахтарські обличчя, тільки зуби та очі біліли на тих арапських обличчях». Головний герой оповідання - селянин Панько, який «влітку хліборобив, а взимку заробляв по шахтах. Цей заробіток давав йому змогу не вбожіти, ще трохи й підправляти своє господарство». Панько був простим чоловіком, він переймався добробутом та благополуччям своєї сім'ї, щиро кохав дружину та обожнював маленького сина, працюючи в шахті він часто «думав про свою теплу чистеньку хатку. Вона так і в'являлась йому, а серед неї Одарка. І обличчя в Одарки так наче всміхнулося до нього. Якесь любе, лагідне почування обняло Панька, і йому так схотілося швидше туди, до неї й до сина». Оскільки залюднення Донбасу протікало виходячи із його промислового значення, то на шахти вербували людей з усього Радянського Союзу. Сюди їхали на заробітки і на поселення після відбування строків ув'язнення. Внаслідок цього в краї утворився своєрідний склад населення, де переважали заробітчани і переселенці. Така «сепарація» залишала на Донбасі тільки людей, спроможних витримувати специфічно важкі умови, а також тих, кого примусили тут жити і працювати [12, 38].

Борис Грінченко використовує велику кількість діалогів, щоб краще розкрити перед читачами трудові будні шахтарів. В таких тяжких умовах характер людини стає жорстким, мова спрощеною, суржиковою (інколи її зовсім заміняє брудна говірка), проте готовність до захисту базисних цінностей високою. Борис Грінченко дуже вдало описав стосунки шахтарів між собою чоловіки постійно жартували один з одним, по-доброму сперечалися і у вирішальну мить були готові віддати життя за товариша. Такий мужній вчинок здійснив і головний герой, який «одразу згадав, що патрони позабивано неглибоко, що гноти були короткі. Вибух мусить бути зараз ось-ось. Коли цебер спуститься, то каміння вдарить просто на товаришів. Все це він зрозумів за одну мить. «Що бог дасть!» - промайнуло у його в голові». Панько ціною життя врятував своїх товаришів «як дим розвіявся, товариші кинулись у шахту. Панько лежав зараз же тут, і його груди були однією великою кривавою раною...» [3, 89]. Через трагічну кінцівку автор ще раз демонструє своє захоплення мужністю шахтарів.

2.2 Оптимістичний характер оповідання «Батько та дочка»

Глибиною проникнення в душевний світ героїв позначено оповідання про тяжке життя шахтарської сім'ї «Батько та дочка». Оповідання має оптимістичний характер. Маруся - маленька дівчинка, яка мріє бути з батьком і мати свою сім'ю, дім, а не жити з тіткою. Вона була тиха, лагідна, спокійна, працьовита. Максим - батько маленької Марусі, він працює в шахті і робить все для її щастя. Просить хату, ремонтує її, щоб Маруся могла бути господинею. Він є «найзначнішою» людиною для своєї доньки. А Маруся, попри свій юний вік, намагається стати справжньою господинею та опорою для свого батька: «що сама знаючи, а що батька питаючи, - вона, як уміла, варила їсти. Не завсігди їй щастило, а найбільше отой борщ дався їй узнаки, - ніяк, звичайно, не хоче бути добрий на смак! Ну, та це ще не велике лихо було, бо батько й дочка не звикли ласо їсти, а після щоденної важкої роботи в шахті Максимові завсігди добре хотілося їсти ввечері». Завжди Маруся слухала батькові розповіді про неймовірно небезпечну та фізично важку працю на шахті: «оповідав їй батько про шахти, про те, як у їх роблять. Вона здригалася з остраху, уявляючи собі, як її татко лежить глибоко під землею в норі, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навіки, - лежить і б'є кайлом вугіль».

В оповіданні «Батько та дочка» розкриваються насамперед соціальні причини (безземелля, злидні), які гнали селянина на шахти: «У їх була тільки хатка та дворища клапоть, а землю хліборобну наймати доводилось. Поки мати Марусина жива була, вони так-сяк господарювали; а вже як вона вмерла (тільки п'ять год за чоловіком і пожила), то тоді господарство зовсім занепало, бо й не можна було хазяйнувати без господині. Максим не схотів женитися вдруге; він оддав Марусю в сім'ю до своєї сестри, а сам позабивав вікна та двері у батьковій хаті та й подався заробляти на шахти». Письменник розкриває деморалізуючі риси шахтарського побуту: «казарма, де шахтарі жили, це була довга, кисна й брудна будівля. В ній жили робітники й спали всі покотом на одному полу, а піл тягся через усю хату. Будівля була дуже вузька, бо між полом та другою стіною ледве можна було пройти, щоб лягти на піл. Тут не можна було жити сім'єю ось через віщо Марусин батько не міг її до себе взяти». Також Борис Грінченко засуджує пияцтво, яке було поширене серед працівників шахт: «в старовину, живучи в казармі, Максим, прийшовши з роботи, поспішався, звичайно, швидше спати. І це не через те саме, що він утомлявся, а й тим, що йому зовсім гидке було життя в казармі з брудом, з пияцтвом та іншим. Він поспішався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й гидоти, що серед неї доводилось йому жити» [3, 115].

З великою симпатією змальовує письменник цих простих, чесних людей, велику любов, що міцно єднає їх маленьку сім'ю. Оповідання має позитивне закінчення. Після аварії, яка сталася на шахті і мало не коштувала Максиму життя, він «кинув шахти. Удвох з Марусею вони повернулись у своє село. Тепер вони живуть у своїй хаті і господарюють щасливо».

Висновки до розділу ІІ Окремою сторінкою малої прози Бориса Грінченка були твори про шахтарів Донбасу, їхню каторжну, небезпечну для життя працю, поневіряння їхніх сімей («Каторжна», «Панько», «Батько та дочка»). Оповідання Бориса Грінченка виявили ґрунтовну обізнаність автора з життям і психологією українського селянина, пов'язані з педагогічною працею автора. Письменник вчителював і мав змогу спостерігати за життям різних верств української провінції, так би мовити, «в натурі», то читаючи оповідання з шахтарської тематики, читач щиро переживає за долю героїв. Борис Грінченко зумів заглянути в душу простого народу, перейнятися його болями, турботами. Оскільки письменника дуже хвилювала проблема відродження національної духовності шахтарського краю, він у своїх прозових творах висловлював погляди на долю народу та щире співчуття до тяжкої праці шахтарів.

«Роки, проведені у приватній школі відомої просвітительки Христини Дмитрівни Алчевської, сприяли духовному розвитку письменника. Кореспондуючи мало не з усією Україною, він перетворив глухе село Олексіївку в один із духовних центрів українського літературно-громадського життя» [8, 100].

Висновки

До історії української культури Борис Дмитрович Грінченко увійшов як діяч і митець широких уподобань. Він був поетом і прозаїком, освітянином і збирачем фольклору, критиком. Підготовлена і видана чотиритомна праця «Словник української мови» невипадково вважається науковим подвигом. Все своє недовге життя він свідомо стояв на варті культури рідного народу, боровся, як міг, за його соціальні та політичні права. Певний період діяльності творчості Бориса Грінченка був пов'язаний і з шахтарським краєм. У селі Олексіївка Катеринославської губернії він працював вчителем, у школі Христини Данилівни Алчевської. Тут ним було написано вірші та прозові твори, в яких письменник висловлював свої погляди на долю народу, накреслював шляхи відродження національної духовності. У своїх прозових творах він уперше звернувся до теми шахтарської праці.

Спочатку селяни з підозрою і недовір'ям приглядались до нового вчителя, несхожого до тих, які вже були у їхньому селі. Спершу їх найбільш дивувало, що вчитель і вчителька, які приїхали до них, розмовляють «по-мужицькому». Але повільно учні і їх батьки почали розуміти і вже не розпитували, чому він, пан, розмовляє так, як вони. Рідне слово запанувало серед учнів і батьків. Вони почали пишатися рідним словом. Хоч у школі уроки проводились російською мовою, але учні вже розуміли, що ця мова чужа, не рідна, бо рідною для них є українська, яку передали їм, нащадкам, їх предки. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як педагог, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів. В Олексіївку до Грінченків приїжджали за порадою відомі громадські, політичні та культурні діячі. На Донбасі з українських письменників у цей час ніхто не одержував стільки листів з усієї України, українських газет та журналів, як Борис Грінченко. Шість років перебування на Донбасі стали дуже плідними для подружжя Грінченків.

Слід зазначити, що Борис Грінченко, будучи високоосвіченою людиною з власними сміливими і подекуди безкомпромісними поглядами на українське національне питання, надавав величезної уваги питанням педагогіки та виховання у патріотичному дусі молодого покоління, бо в цьому вбачав спосіб вирішення проблеми відродження, збереження української нації як такої. Прищеплення любові й пошани до України, до українського народу з його славетною історією та старовинними традиціями автор вважав необхідною умовою для виховання національно свідомої молоді, і більшість його творів спрямовані саме на це. Прагнучи, щоб діти виростали не лише національно свідомими, а й високоосвіченими, Борис Грінченко часто у своїх творах звертається до популяризації освіти, навчання.

У складний для розвитку літератури період Борис Грінченко був своєрідним центром, навколо якого групувалось все передове і прогресивне тогочасного літературного процесу[13,94-95].Місце Бориса Грінченка в літературному процесі вдало визначив Сергій Єфремов, який називав його «найхарактернішою постаттю серед літературного покоління 80-х років», який був «не тільки як особа, як громадський діяч і як письменник, але й як символ цілої епохи» [4, 422].

«З собою самим у війні» Грінченко встояв і скінчив перемогою «За першою перемогою, краще сказати поруч боротьби з самим собою, йшла нова боротьба з тими обставинами, що гнітили й принижували всякого українського робітника, що виривали йому найпотрібнішу зброю з рук рідне слово, що вимагали скрізь і всюди навіть не компромісів, а повного з цурання всяких надій на майбутнє рідного краю» характеризуючи невтомну працю Бориса Грінченка і її наслідки - підкреслював Сергій Єфремов [4, 423].

Талановитий педагог обґрунтував головний принцип своєї педагогічної системи - принцип національного навчання й виховання. В основі концепції національної школи Бориса Грінченка лежить реалізація ідей демократизму, народності, гуманізму, надання змісту навчання й виховання національного характеру, що передбачає вивчення рідної мови, народознавства, фольклору, вітчизняної культури, історії, географії, мистецтва, засвоєння духовних цінностей та ідеалів українського народу, здійснення національного виховання, формування якісно нової особистості вчителя [8, 98].

Отже, у ході дослідження було:

- охарактеризовано життєвий шлях Бориса Грінченка;

- визначено роль письменника у літературному та суспільному житті Донеччини;

- встановлено причини використання Борисом Грінченком теми праці шахтарів в прозових творах;

- розкрито шахтарську тематику на прикладі оповідань «Панько», «Каторжна», «Батько та дочка».

Вдячні нащадки глибоко шанують невтомного трудівника. У селі Олексіївка відкрито перший у світі пам'ятник Борисові Дмитровичу Грінченкові. Народний меморіально-літературний музей Грінченка був відкритий 25 листопада 1988 року. На будинку школи, де вчителював письменник, встановлена меморіальна дошка. У 1992 році музеєві було присвоєно звання народного. Сьогодні це - Народний музей Бориса Грінченка. У ньому 4 експозиції: перша - «Історія заселення території і відкриття школи»; друга та третя - знайомлять з життям та творчим шляхом письменника і вчителя, і, зокрема з Олексіївським періодом життя; четверта - присвячена етнографії і фольклору нашого краю; п'ята - розповідає про історію створення і функціонування музею [7].

Список використаної літератури

1. Грінченко Б. Вибрані твори: художня література/ Б. Грінченко.- К.: Дніпро, 1987.- 459с.

2. Грінченко Б. Твори: в 2 томах/ Б.Грінченко.- К.: Наукова думка, 1990.- 632с.

3. Грінченко Б. Поезії. Повісті. Оповідання/ Б. Грінченко.- К.: Наукова думка, 2002.- 428с.

4. Єфремов С. Борис Грінченко / С. Єфремов. К., 1997. С.420423.

5. Животенко-Піанків А. Педагогічно-просвітницька праця Бориса Грінченка / А. Животенко-Піанків. К.: Просвіта, 1999. 176 с.

6. Історія української літератури ХІХ століття: у 2-х книгах: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Ред. М.Г.Жулинський.- К.: Либідь, 2005- Кн. 2.- 2006. - 709с.

7. Каленюк С. Духовний пам'ятник Бориса Грінченка / С. Каленюк // Слобожанський луг: Літературно-мистецький альманах. - Л., 2000 - 18 с.

8. Климашевська О. Олексіївська школа імені Бориса Грінченка / О. Климашевська // Директор школи, ліцею, гімназії. К., 2001. № 5. С.98100.

9. Кодлюк Я. 120 розповідей про письменників: Довідник для вчителя початкових класів/ Я.П. Кодлюк. - К.: Наш час, 2006. - 202с.

10. Лексика на позначення людини та її рис у «Словарі української мови» Б.Д.Грінченка (у порівнянні з діалектною лексикою Східної Слобожанщини)// Проблеми творчої спадщини Б.Грінченка: Тези доповідей республіканської наукової конференції, присвяченої 130-річчю з дня народження Б.Д. Грінченка. - Л., 1993. - С.44-45.

11. Малиш М. Борис Грінченко - видавець книг для народу / М. Малиш. - К.: Освіта, 1994. - 47 с.

12. Павленко І. Донецька область: особливості реґіональної свідомості / І.Павленко // Нова влада. З., 2003. № 2. С. 3541.

13. Пастух Б. Борис Грінченко - безкомпромісний лицар національної ідеї/ Б. Пастух. - Л.: Книжковий світ, 1998. - С.94-95.

14. Плевако М. Життя та праця Бориса Грінченка / М. Плевако. Х., 1911. 82 с.

15. Погрібний А. Борис Грінченко нарис життя і творчості/ А.Погрібний.- К.: Дніпро, 1988.- С.91-96.

16. Погрібний А. Борис Грінченко в літературному русі кінця ХІХ-ХХст. Питання ідейно-естетичної еволюції/ А.Г.Погрібний.- К.: Либідь, 1990.

17. Родіна Г. Поневіряння грінченківського «Словаря» / Г. Родіна // Молодь України. - 1996. - № 49. - С. 34-38.

18. Франко І. Зібрання творів: [в 50 т] / І. Франко. К.: Наукова думка, 1980. Т.41. С. 513.

19. Щокін Г. Видатні постаті України: біографічний довідник / Г. Щокін, М. Головатий, В. Гайченко. К.: Книжкова палата України, 2004. 871с.

Размещено на Allbest.ru