Літературно-критичні погляди на поетичну творчість В. Барки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Василь Барка є доволі цікавою постаттю в українській літературі ХХ століття, майже шістдесятирічна творчість якого прояснює зв'язок, шляхи й долі багатьох жанрів і стильових течій української літератури ХІХ і ХХ століть.

Поезія Василя Барки - явище унікальне, воно заповнює собою чималу «білу пляму» в царині розвитку українського авангарду, і це не перший випадок, коли українці у світі дивували всіх великістю своїх творінь, залишаючись невідомими на Батьківщині.

Актуальність курсової роботи полягає у тому, що в поетичній палітрі В. Барки - елементи різних стильових шкіл та напрямів. Тут можна бачити виразні впливи молодого Тичини, символістичної та футуристичної російської поезії, італійського Ренесансу, барокової поезії. Такий сплав стилів значною мірою й пояснює трудність сприйняття банківського вірша.

Символічне наповнення образів свідчило про великі потенційні можливості обдаровання молодого поета, що, напевне, і привернуло пильну увагу партійної критики. З перших кроків у літературі Василь Барка заявив себе як «чужорідне тіло» у країні із суворою ідеологізацією. З цієї причини твори українського письменника Василя Баски упродовж кількох десятиліть були зовсім невідомі на рідній землі. Зате ніщо не перешкодило йому понести з своєму серці рідну Україну в широкий світ.

Мета курсової роботи полягає у спробі комплексного аналізу поетичного доробку письменника української діаспори Василя Барки 40-х - 70-х років, визначаються основні риси його поетичної творчості.

Дослідження поезії Василя Барки становить маловідому, проте досить цікаву сторінку літератури української діаспори. Останнім часом з'явилося чимало розвідок про творчість Барки. Посиленню інтересу до Барки-поета, крім Б. Рубчака і В. Кейса, що найґрунтовніше вивчали творчість поета, завдячуємо таким дослідникам, як Ю. Барабаш, О. Гринів, Ю. Ковалів, С. Лучків, Р. Мовчан, Т. Салига та ін., які від прелімінарних, свідомо ознайомчих статей, переходять до ширших узагальнень. Зокрема, Раїса Мовчан зазначає, що «Василь Барка... поет модерний, елітний, феномен, місце і роль якого в українській літературі ХХ століття буде по-справжньому усвідомлене, розкрите лише в майбутньому».

До основних завдань дослідження належать такі:

простежити еволюцію літературно-критичних поглядів на творчість В. Барки;

означити джерела Барчиного поетичного мислення;

з'ясувати специфіку його художньої свідомості;

визначити основні риси тропіки поета, особливості його творчої манери.

Об'єктом дослідження стали твори збірок “Апостоли” (1946) і “Білий світ” (1947), трикнижжя “Океан” (1959, 1979, 1992), до якого увійшла також лірика “Trojanden-Roman” (1956), збірник вибраного різних років “Лірник” (1968), пізня псалмічна лірика з книжки “Царство”.

Предметом дослідження обрано естетичні параметри поетичного мислення Барки, джерела стилю його лірики 40-х - 70-х років.

У першому розділі - «Літературно-критичні погляди на поетичну творчість Василя Барки» - простежуються основні етапи розвитку критичного і літературознавчого осмислення Барчиної поезії. Етапність цього осмислення полягає в тому, що кожне наступне покоління дослідників дедалі більшої ваги надавало внутрішній формі як конструктивному факторові Барчиного вірша і свідомо відходило від неокласичних традицій розуміння художнього твору.

У другому розділі робиться спроба системного аналізу особливостей віршування В. Барки, специфіки поетичної творчості взагалі. Зокрема досліджується система символічних образів збірки «Океан» - найвизначнішої у творчому доробку письменника. Символізм у Барки, поданий через призму особливо тонкого світосприйняття поета, набирає особливо гострої моральної і водночас містичної спрямованості, що у повній мірі знайшло своє відображення у віршах збірки.

У висновках подаються узагальнені положення щодо поставлених у курсовій роботі завдань стосовно визначних, унікальних рис оригінальної творчості Барки-поета. Список використаної літератури містить джерела, які було опрацьовано під час роботи над завданнями курсової роботи.

Творчість В. Барки все ще потребує подальшого дослідження, детального вивчення, глибокого аналізу. Тож даний матеріал курсової роботи може стати в нагоді усім, хто цікавиться творчістю митця, замовчуваного у нашій країні протягом багатьох десятиліть, учням старших класів середніх шкіл,студентам філологічних факультетів, викладачам.



1. Літературно-критичні погляди на поетичну творчість Василя Барки

1.1 Витоки оригінальної манери віршування В. Барки

Василь Барка - один із найвизначніших українських поетів XX століття, найпомітніша постать письменників української діаспори.

Молодий Барка засвоював досвід українських поетів-символістів, але він так само засвоював досвід німецького та французького символізму, який мало кого обійшов із тих, хто в 20-ті роки цікавився цим художнім напрямом. Втім, поетична палітра В. Барки якраз не засвідчує якоїсь виразної формальної автономії. Навпаки, у ній схре-щується неоднаковість стильових шкіл та напрямків. Тут можна бачити виразні впливи молодого Тичини, символістичної та футуристичної російської поезії, італійського Рене-сансу, барокової поезії.

Серед них помітне місце належить бурлескові як одному з аспектів мистецтва бароко, що сягає аж у ХХ століття, зокрема спадкоємність між бурлеском і деякими стилями поезії діаспори (В. Лесич, Е. Андієвська), між фольклором і національними проявами символізму, між літературою бароко XVII - XVIIІ століть і варіантами українського «необароко» ХХ століття.

Такий сплав стилів значною мірою й пояснює трудність сприйняття барківського вірша.

Більшість критиків 40-х років, що дотримувалася цих традицій, з появою збірок «Апостоли» (1946) і «Білий світ» (1947) не виявила особливого ентузіазму в оцінці поетичного таланту Барки, завбачивши в ньому поета, що майже не може свідомо керувати своїми творчими зусиллями (Ю. Бойко, В. Державин, Ю. Косач), для якого людина і поет тотожні. Інші критики (Ю. Шерех, І. Костецький) вже в 40-х роках розпізнали в Барці поета з увагою до внутрішньої форми вірша, яка і визначає переважання одних тем і засобів над іншими і зовнішнє розташування частин цілого, поета, для якого людина і художник не завжди тотожні. Зокрема, Ю. Шерех у «симультанності» Барчиних образів вбачав їхню спорідненість з пошуками сучасного йому мистецтва, що після імпресіонізму прагне до конденсації в образі ідей, універсалій, сталих сутностей, спільних для всіх речей закономірностей, що пронизують світ і людину.

І. Костецький, на відміну від критиків першої позиції, для яких Барка-людина і Барка-поет були одним цілим, зауважив гротесковість особи самого Барки, зазначаючи, що людина і поет поєднані в ньому діалектично. Одне з найцікавіших спостережень І. Костецького полягало в тому, що поряд з фанатизмом Барки-людини, втіленим в інтуїтивно-емоційному первні його поезії, він побачив у ньому творця складених з математичною точністю «скомплікованих інженерних конструкцій».

Ліричні й філософські роздуми про події століття, свідком яких він був, Василь Барка реалізував як поет і прозаїк, літературознавець і релігійний мислитель. Його перу належать книжки поезій: «Апостоли» /Аугсбург, 1946/, «Білий світ» /Мюнхен, 1947/, «Псалом голубиного поля» /Нью-Йорк, 1958/, «Океан» /Нью-Йорк, 1959/, «Лірник» /Нью-Йорк, 1968/; романи «Рай» /Джерсі-Сіті - Нью-Йорк, 1953/, «Жовтий князь» /Мюнхен - Нью-Йорк, 1963/; есеї та літературознавчі праці: «Жайворонкові джерела» /Нью-Йорк, 1956/, «Вершник неба» /Нью-Йорк, 1965/, «Хліборобський Орфей або кларнетизм» /Мюнхен - Нью-Йорк, 1961/, «Правда Кобзаря» /Нью-Йорк, 1961/. Для українського видання Біблії в Римі В. Барка переклав «Апокаліпсис». Окремою книгою виходив здійснений В. Баркою переклад п'єси В. Шекспіра «Король Лір». Найсолідніше останнє прижиттєве видання творів Василя Барки - виданий «Сучасністю» 1981 року строфічний віршований роман «СВІДОК для сонця шестикрилих» - чотири п'ятисот сторінкові томи.

Його літературна спадщина, крім рукописів, які з великим трудом вдалось зберегти і примістити в УВАН в Нью-Йорку, це понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів, літературної критики. В місті Рівному (Волинь), у видавництві «Діва» в 1998 році появилась книга «Портрет», автором якої є письменник Микола Вірний-Француженко. Це велика, солідна праця, в якій подано біографію В. Барки, перелік його творів та їх оцінку літературознавцями. Творчості В. Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, для видання якої він присвятив багато праці.

Барка-поет є майже невідомим сучасному читачеві через те, що жодна його книга віршів, окрім третьої частини «Океану», не друкувалася на Україні. Усі попередні видання, зокрема збірки «Апостоли», «Білий світ», «Псалом голубого поля», виходили за кордоном і мали незначні тиражі.

Поезія Василя Барки майже не розглядалася на тлі національних літературних традицій (бароко, бурлеск, Г. Сковорода, П. Тичина). Досі не висвітлено функцій стилістичної неузгодженості Барчиного словника, неологізмів, архаїзмів, димінутивів, старослов'янізмів, що є причиною скептичного ставлення критиків до поезії Барки і сьогодні.

У відомих дослідженнях Барчиної творчості не мали достатнього висвітлення релігійна і містична спрямованість його поезії, а також питання ідейно-тематичних і формальних особливостей стилю Барки як поета-містика.

Релігійність мотивів для творчості Барки органічна. Гармонія між людиною і світом, людиною і космосом, творцем світу і джерельністю поетичного духу віршів базується якраз на біблійному грунті, на виразній релігійності. Це - одна площина; інша - це виразна фольклорна стихія, казковість. Ці два елементи чуттєвої любові до світу, як пишуть Б. Бойчук та Б. Рубчак, «утворюють гармонію земного і надземного у творах Барки, нагадують філософію Григорія Сковороди та інших ідеалістів».

Стихія народомовна з особливою чутливістю її синтаксичних фігур, зменшувальної лексики, фольклорних тавтологій виповнює Барчину поезію незвичайною вродою, особливим чаром:

Стань, ясна ясочко, стань, квітко вишні,

бо спогади страждання будять,

бо океан, гірку біду надпивши,

мережку розлива на грудях.

Не меншою мірою стилю В. Барки притаманна і бароковість поетичних конструкцій. Він послідовний учень Сковороди у найширшому значенні цього слова, в багатьох моментах притчевий, але не вдається до нав'язливого моралізування. Слід наголосити на особливій дикції барокової строфи В. Барки. Йдеться насамперд про такі інтонаційні паузи, за допомогою яких завжди можна визначити, чи, вірніше, відчути в тексті твору основне слово, на якому автор акцентує. Барка уриває фразу, переносить її в наступний рядок, в інших випадках видовжує:

Прошу: черешні в червоному намисті, ждіть, отут за дверцятами залізними!

І вони стоять...

Коралові разки перебирають...

Прошу: берези в мережаних мантіях, отам - під фарбованими хмарами - ждіть!

І вони стоять, зелені оповіді шепчуть...

Вибір форми у В. Барки щоразу свідомий, до того ж він поет модерну й усвідомлює, яке перед собою завдання ставить. Скажімо, метафоричної рясноти вірша «Ріка» не могло б з'явитись, якби на мову образів-символів, образів-алегорій він не покладав таких важливих художніх функцій:

Біліє голос, вищий від планет,

- І я спішу, ріка,

ні райдуга не наріка -

через грозу біжу,

первоцвіт променів, громів межу.

Ні срібний мак не наріка:

крізь смерть - ріка.

Барка - майстер контрастів, за допомогою яких досягає зорової відчутності описуваного та його часом аж вражаючого драматизму. В поезіях В. Барки часто знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії нашого народу, зокрема його трагедію під час Великого голоду. Він часто протиставляє й окремі ситуації, ідилічне - трагічному.

Моляться соняшники:

Грім на хмарі Біблію читає...

тополя пошепки:

страшний який твій плач, Ісає!

Моляться соняшники.

Голод; мати немовля вбиває...

тополя закричала: он який мій рай, Ісає! («Рай»)

Проголошувані в його творчості ідеї були змістом його щоденного, глибоко релігійного, аскетичного життя. З відходом у засвіти Василя Барки ми прощаємо не лише визначного поета, прозаїка, літературознавця, богослова, мислителя-філософа, але також непересічну людину: чесну, надзвичайно розумну, добру, глибоко віруючого християнина.

Природу Барчиного поетичного мислення пояснює, зокрема, протиставлення ним таких понять, як «імпресіонізм» і «експресіонізм». Під імпресіонізмом Барка розуміє передусім прояви західноєвропейських мистецьких тенденцій, художнім наслідком яких є «естетизована», «оштучнена» картина світу, що «виокремлює з космосу окремі складники». Натомість, «експресіонізм», зокрема «народний експресіонізм», пов'язується поетом з таким мистецьким комплексом, що відзначається передусім гармонією штучного і природнього, естетичного і позаестетичного, високого й низького, прекрасного і потворного. Цей цілісний комплекс передбачає естетичну цінність природи, метафізичні інтенції і внутрішню мотивацію зовнішньої форми художнього твору. Ознаки цього комплексу Барка знаходить в українському середньовічному мистецтві, що й визначає його інтерес до національного героїчного епосу, літератури бароко, бурлескної поезії початку ХІХ століття.

Дослідник Тарас Головань зазначає, що для раннього Барки характерне використання “елементів стихійного письма”[,]. Збірки 40-их років рясно пересипані гротескно-бурлескними образами, погідними образами народних казок, легенд та переказів:

А звихрюються зверх могил, мов гайвороння,

Демони димні: оком поогнять...

Кинь їм скорб-скоринку, клунок болю,

Кинь їм горя торбу,

Кинь їм гілку розпачу з кров'ю!..

Пазурями в полині придержать жовтоокі;

Ївши примовкли [2, с.86].

Загалом же зрілий художній світогляд Барки тісно пов'язаний з його “ідеалістично-теологічними поглядами” [3, с.81]. Для нього духовне життя є головним. Душа за Баркою - “віддзеркалення неба”, “в ній відсвічується образ Бога живого”. Таке світобачення значною мірою відбилося й на поетиці творів митця.

Індивідуально-авторська номінація В. Барки - визначна риса творчості поета

Одним з найплідніших експериментаторів у галузі індивідуально-авторської номінації, або словотворчості, в українській поезії ХХ ст. поряд із П. Тичиною, М. Семенком, М. Рильським є В. Барка, який створює своєрідний поетичний словник, вдаючись у словотворчості до архаїзації (старослов'янізми) та кричущої стилістичної неузгодженості словника, довільної мовно-літературної унормованості, наддіалектної ускладненості. Стилістично нескомплікований словник є своєрідним мовним варіантом Барчиного універсалізму.

Поетичне мовлення В.Барки перебуває в тісному зв'язку з традиціями світового письменства, яке переплітається з мовою усної народної творчості, з традиціями української літератури. Його словотворчість ґрунтується на художній літературі, що тісно пов'язана з бароко і символізмом. Художні тексти поета наснажені релігійними, міфологічними мотивами; їхнім художньо-естетичним підґрунтям є усна народна творчість.

Найпліднішими у словотворчості В.Барки, яка здійснювалась упродовж шести десятиліть (1931-1991 роки), були 1944-1946 роки, коли автор створив 324 номінативні одиниці, що становить приблизно чверть від усіх авторських утворень, засвідчених у поетичних текстах.

Словотворча практика В. Барки є виявом загальних тенденцій в українській поезії ХХ століття, а саме - створення нових мовно-естетичних засобів вираження як нового змісту, так і вже позначених узуальними одиницями фрагментів позамовної дійсності. Авторські лексичні номінації В.Барки у специфічній формі відбивають особливості українського менталітету, найактуальніші для української мовної свідомості фрагменти об'єктивної дійсності.

Працюючи переважно в царині інтимної й пейзажної лірики, автор використовує могутній арсенал образно-тропеїчних засобів. З простих тропів Василь Барка застосовує епітети, зокрема індивідуально-авторські епітети-неологізми: «зів'ялі будні», «лілейне зло», «чернечі ланцюги», «мідне горе».

Нагромадження епітетів-неологізмів сприяє експресивності звучання поезій:

Це чорнофлейтний, це міднокрилий,

це протибожний карнавал

рушає в катакомби вулиць.

Мов брили, кинуті з вулкану

і знов ударені в граніт [3, c.80].

В.Барка активно збагатив українське поетичне мовлення індивідуально-авторськими синонімами на зразок: поет - римовник, художник - образотворник, мисливець - мисливник, тесляр - струментник. Синонімічні неологізми є експресивними високохудожніми одиницями, що служать увиразненню вже позначених загальномовними одиницями фрагментів дійсності.

Поетичний лексикон В. Барки характеризується також наявністю в ньому авторських антонімів: пекло-яма - надсвіття, надземність, підпекелець - життєприклонець, Життєначальник. У пошуках нестандартних позначень протилежних за змістом ключових образів виявляється оригінальне світобачення поета.

Словотворча практика В.Барки є виявом загальних тенденцій в українській поезії ХХ століття, а саме - створення нових мовно-естетичних засобів вираження як нового змісту. Авторські лексичні номінації В.Барки у специфічній формі відбивають особливості українського менталітету, найактуальніші для української мовної свідомості фрагменти об'єктивної дійсності.



2. Унікальність поезії В. Барки

2.1 Особливості тропіки В. Барки

барка поет творчість номінація

Окрему групу в системі тропіки Барки становлять кольористичні епітети, семантика яких більшою мірою розкриває внутрішньо-психологічний стан: «білий крик», «голубий біль», «синенький спів», «чорний страх», «блакитна надія».

Характерною ознакою стилю В.Барки є широке використання назв кольорів. Якщо досліджувати процентне співвідношення використання кольорів у віршах, то вийде, що назв червоного кольору та його відтінків складають 19% від усієї кількості кольоропозначень, білого - 16,5 %, жовтого (з відтінками) - 16 %, синього (з відтінками) - 15,5 %, зеленого - 11,1 %, чорного - 10,6 %, сірого (з відтінками) - 10,1 %. Така палітра кольорів загалом характерна для атрибутів національної символіки і засвідчує, що колірна картина світу поета загалом збігається з особливостями кольоропозначень в українській поезії ХХ століття. Приміром, у християнській символіці кольорів зелений є символом вічного життя, весни, оновлення, тому і в творах В.Барки він є кольором усього молодого, прекрасного: зеленоволосі верби, зеленолазурне подвір'я, зеленосизі голуби, зеленотраве поле, зеленостебло. Семантика лексем із компонентом чорн(о)-, крім колірної ознаки (чорнокрапчаста комашка), має символічне значення: кольороназва є уособленням страху, зла, печалі: чорнокипуча туча, чорнокрил-пірнач. У християнській символіці чорний - символ небуття, смерті, відречення від мирського життя:

Дощ іде! обмиються галузки,

скрізь на висвіті живому -

без навій від чорноденства й злуди,

що з кайданницького двору.

Палітра кольорів В.Барки характеризує його індивідуальну творчу манеру, визначає розширення сполучуваності компонентів із семантикою кольору із загальновживаними словами, що сприяє збагаченню ідейно-тематичного спектру поетичних творів автора. Семантика колірних компонентів виразно оцінна. Позитивна оцінка міститься в неолексемах із компонентами біл(о)-, зелен(о)-, синь(о)-, золот(о)-, срібн(о)-. Негативна оцінка характерна для лексем із компонентом чорн(о)-.

Художня цінність відчуттєвих образів реальності, зорових образів природи, породжена таким розумінням прекрасного, в якому зовсім немає відчуження, визначає і жанрову своєрідність деяких Барчиних творів. Вона конкретизується в елементах “високої поезії”, заснованої на ліро-епосі пізнього Шевченка і раннього Тичини, що у Барчиних збірках “Апостоли” і “Білий світ” трансформуються у своєрідний жанр, оптимістичне переродження світоглядного дуалізму.

Не останнє місце в системі образно-тропеїчних засобів поета посідають порівняння. Причому автор використовує як поширені («І слід твій ніжок на пелюстки тисне, мов дим від олтаря, легкі»), так і непоширені («зірка нетутешня тремтить, як жайворонок, тепла») різновиди порівнянь. Також наявні порівняння, виражені підрядним реченням: «а звідусіль світає, мов я йду говіти», або ж конструкціями з формами ступенів порівнянння прикметників: «від нього ластівка лицем строкатим - гарніша, ніж була з колиски».

У пейзажній ліриці поет використовує часто метафори, на основі яких твориться прийом персоніфікації природи:

Зболіле листя, з приморозків бідне

Злітає мовчки через вечір.

А смуток сальвії - від сліз відійде;

При брамі ліхтарі: предтечі [1, с.223].

Персоніфікація для Барки є не лише традиційним технічним прийомом, а цілком логічним продуктом його світобачення, адже, як цілком доречно зазначає дослідниця Раїса Мовчан, природа для поета - частина вічного Божественного начала, «надсвіття». Тому вона є завжди носієм цього начала, як у вірші «Тиха пісня», де Дунай біжить «аж до брами раю», а листочок «про лишенько безкрає вранці Богові згадає». Природа неухильно підпорядкована Божому задуму: «І зацвіта суха верба, в олтар принесена давно». Взагалі, образи саду, лілеї, голуба, сонця, неба увиразнюють літургійне звучання творів, а «такі пейзажні образи, як хмари, вітер, тополя, перекотиполе, соняшник, вносять у них національний колорит» [3, с.84].

Натомість в інтимній ліриці метафори допомагають передати внутрішній стан героя на фоні природи:

Ще може поцілунок твій помітять

Берези в місяці над склом:

Його крізь шепоти північні з квітня

Передадуть фіялки знов [1, с.32].

Досить часто поет використовує складні метафори, тобто ті, що мають у своєму складі й інші тропи, здебільшого порівняння: «сонце, мов чернець, стоїть», «трилисник тривожиться, як кров, при грунті».

Використання такого різновиду метафор допомагає дати предметові чи явищу різнобічну характеристику.

Б. Бойчук, досліджуючи майстерність поетики В.Барки, зазначає, що «метафори Барки унікальні, неповторні й наскрізь індивідуальні. У світовій літературі немає книги поезій із таким метафорним багатством» [3, с.84].

На прикладі персоніфікацій простежується вплив фольклору на поезію В. Барки.

Варто також відзначити, що народномовна стихія знайшла своє відображення у творенні синтаксичних фігур, фольклорних тавтологій, використанні зменшувальної лексики:

Стань ясна ясочко,

стань квітко вишні,

бо спогади страждання будять,

бо океан гірку біду надпивши,

мережку розлива на грудях [4, с.136].

2.2 Барка - сонцепоклонник

Естетична цінність природи, просвітленої присутністю Бога, зумовлює і загалом властивий символістській естетиці добір слів лише такої семантики і таких звукових властивостей, які означають почуття захоплення, подиву, зачарування, але не відчуження. У чому полягав би релігійний зміст його поезії, якби її одночасно не пронизували образи-символи добра, символи повсюдної присутності Бога? Йдеться про навіяну природою надзвичайну радість, ейфорію.

Святе і хризантемне,

розсилає пилок палання від сліпучих,

від кучерів: як німб шумить!

русяве, і жалощі в собі сполучить.

Розкриє хмар крилату скойку:

чиста, з завіс рожевістю родилась -

перлина - квіткова зіниця!

Вчися, тінисте серце, смутку зілля. (“Сонце”)

У цих рядках сонце як явище природи викликає надзвичайну радість, яка пов'язана не так з його чуттєвим образом, як із символічно-умоглядним етичним значенням: для людського «тінистого» серця, сповненого сумнівів і смутку, сонце, яке розбиває хмарну темінь, - джерело веселого настрою та багатьох чеснот, приклад для наслідування. Однак таке значення сонця уможливлюється наявністю в ньому надприродної сутності («Святе», «як німб шумить»), тим, що воно «поставлене навік» як «провістя Боже - / приносити дихання правди» і тим, що «Його вінець ні в трунах не померкне». Іншими словами, сонце - символ Бога, Ісуса Христа, а «пилок палання», тобто світло, яке Він «розсилає» і яке пронизує всесвіт, - Його присутність. Саме присутність Бога в природі перетворює «нейтральні» предмети на джерело несказанної радості.

То - синьости від хусточки благати,

що Богоматері належить, вийшли:

травини наші, росами багаті! -

нести, мов крильця найсвіжіші.

Якби золотосніцар міг серіжки такі,

мій світе, порізьбити!..

Пелюстки дві, з крайнеба, блідні трішки,

а в глибині - мов дим обидві.

У цих строфах радість ліричного героя викликана не лише естетичною привабливістю квітів, а й переживанням присутності в цих квітах божественної сили, адже колір пелюсток, хоч і тьмяно (вони лише «благають» небесної сині), віддзеркалює колір хустини Богоматері. Уявлення про неземне походження кольору квітів посилюється переконанням, що краса «рослинок» недоступна роботі земного майстра («Якби золотосніцар міг серіжки / такі, мій світе, порізьбити!..»).

Таким чином, образи навіяних природою радості і страху в поезії Василя Барки є умоглядними образами або знаками присутності в ній добра і зла, Бога і диявола. Таке безпосереднє переживання метафізичної реальності є проявом релігійного, зокрема християнського, містицизму. (Зазначимо, що на відміну від загальноприйнятого розуміння містицизму, згідно з яким його серцевиною є досвід ототожнення душі з Абсолютною Реальністю або просто досвід злиття з Богом [4, с. 99], ми вкладаємо в це поняття безпосереднє переживання (або умогляд) метафізичних сутностей. Таке розуміння - основа духовної практики ісихазму, яскравого зразка християнського містицизму). В цьому сенсі, можна сказати, поезія Василя Барки є поезією християнського містика [3, с. 63].



2.3 Символічність образів збірки «Океан»

Велика збірка віршів «Океан», що стала етапною у творчості письменника, відзначається особливою міфологічною різноликістю образів.

«На своєрідну монолітність «Океану» складаються два чинники: суцільність теми і суцільність стилю. Ця книга - безконечно субтильні варіювання однієї теми: земного кохання в конфронтації з духовним світом. Поет розповідає про найінтимнішу тайну двох, про зв'язок, який ніколи не можна висловити, а можна тільки якнайглибше відчути і пережити»[,]. У сфері таких почувань ліричний герой мовби проходить складну еволюцію «вимудрення» своєї поведінки. В першому розділі книжки він поривний, нестримний, навіть легковажний у своїх пристрастях, у другому - піднімається найвищий рівень, ті самі речі, які ще вчора були для нього звичайною буденністю, сприймає у філософському сенсі.

Природа в «Океані», як і в усій поезії В. Барки, - це світ, де розвивається і вдосконалюється людина. Природа поза людською душею - мертва субстанція, тому герой Барки не просто споглядає її, він її осягає, осмислює, вона - суть його самого:

Барчині образи, особливо в «Океані», у своїй структурі часто мають цілком традиційні символи, традиційні поетичні означники, які можна зустріти у фольклорі, зокрема у колядках, веснянках, піснях купальського циклу, у народних сюжетах світотворення, але які Барка поєднує цілком своєрідно, користуючись лише традиційними складниками, словами-символами. Це ілюструє одну з ідей поета про потребу повернення поезії, мабуть, після символізму французького зразка, до «змістових символів», тобто таких, що є носіями передусім знання про світ, знання, яке концентрується не лише в емоційних, а й у змістових складниках і структурах художнього твору, що складають певний предметно відчутний образ світу.

Прокричить розбитий дзвін, зірвавшись,

так мій жаль! думки стомив.

А завіса з моря: сніг найстарший

станув пилом мостовим.

Скоро, зірковистим димом сива,

кинеться завія з кручі.

Над тропу вінечністю сповився

розсвіти, від скорботи дужчий.

У Барки як символи сонця і світла зустрічаються наступні групи предметів: з птахів - сокіл, голуб, ворон, з квітів - айстра, рожа, а також око, іскра, вікно або отвір у небі, дитя, яблуко, кінь, гніздо, хліб, коло. Ці ж предмети природи, але у цілком своєрідних фразеологічних сполуках, є символами сонця в образах українського фольклору. А такі надзвичайно важливі Барчині символи, як «засівання» (світлом) і «розсипання» (світла), що втілюють ідейний задум ІІ частини «Океану», також цілком фольклорні, бо ж засівання золотим піском (світлом) - це символ світла в світотворчих сюжетах фольклору, які знаходимо в колядках. Символ «лиття», «проливання» (світла), що пов'язується з розливанням вогню і крові, з сюжетом страстей Христа, - традиційний символ середньовічних і сучасних християнських гімнів. Символ «відкривання» - «закривання», на який покладається особлива конструктивна роль у ІІ частині «Океану», - один з найтрадиційніших символів фольклору, що відбиває давні уявлення про межі пір року і частин доби, дня і ночі, потойбічного і посейбічного світів.

У третьому розділі - «Океан» (частина друга): система символів -простежується система символів ІІ частини «Океану і розглядаються її формальні особливості. За точку відліку дослідження взято запропоновану Б. Рубчаком систему символів І частини “Океану” і розглянуто основні зміни цієї системи у ІІ частині книжки. В “Океані” 60-х років залишаються виділені цим критиком чотири групи символів - чотири світи (глибина, океан, земля і небо) і три етапи розвитку основних груп символів (розлучення, дзеркалення, єднання).

Гармонійний лад між двома серцями закоханих, який було вибудовано в І частині «Океану», зруйновано смертю найжаданішого об'єкта героєвої уваги. Цілком логічно, що поєднати героїв крізь смерть може лише Бог, і що це єднання можливе лише у вічності.

Смерть героїні призводить до зміни просторово-ціннісних координат світу героя, центр якого відтепер, порівняно з І частиною книжки, де він у прагненні героя до неба знаходився приблизно між сонцем і місяцем, зосереджується, опускаючись униз, між місяцем і плесом океану. Це, зрештою, приводить до збагачення символів місяця і загалом зростання ролі цього символу як посередника між земним і потойбічним світами. Якщо на нижньому рівні буття збагачення символів місяця пояснюється прагненням героя підняти кохану з глибини, зі смерті, де вона, як і у фольклорі, гине у воді, то на вищому рівні збагачення символів сонця вмотивовується винятковою функцією цього символу у надземному єднанні героїв у вічному шлюбі попри смерть.

Коли темою І частини «Океану» є морально здорове кохання, то темою ІІ частини - смерть. Якщо любов між серцями закоханих дозволяє їм триматися на певній «готичній» висоті, у недосяжних для смерті високостях, що відбивається на символах і мові високої та патетичної поезії І частини книжки, на легких, повітряних, прозорих тонах, то такої висоти немає у ІІ частині, адже ліричний герой після смерті коханої мусить іти на компроміс між життям і смертю, втілюючи високості життя, як живий, мусить частіше сходити вниз, ближче до плеса, глибини і смерті, туди, де знаходиться тіло його коханої.

На відміну від І частини «Океану», де небо і його символи залишаються відчуженими у своїй недосяжності (а цій недосяжності відповідають самостійні зусилля символів глибини, океану і землі у їхньому пориві до неба), у ІІ частині книжки, відгукуючись на зусилля символів низу, небо активізується і у співчутті та безкоштовній підмозі символам глибини, океану і землі опускається зливою вогню, світлом сонця, палаючого серця Христа у глибину, на плесо океану і до нетрів землі. Значення символів вогню у ІІ частині «Океану» полягає в тому, що вогонь (і світло) заступає неспроможність дзеркалення і єднання символів низу в І частині книжки. Сходячи униз і пронизуючи увесь всесвіт, символи вогню єднають символи усіх інших світів, знімаючи різницю між верхом і низом, між розлученням і єднанням, між життям героя і смертю його коханої, між земним шлюбом і шлюбом небесним у понадчассі Христового воскресіння. Зливі небесного вогню відповідає поява такого цілком Тичининого символу, як «проливання», «лиття», що в своєму розвитку спочатку чергується, а далі цілком трансформується в символ «сіяння» і «засівання» світлом, що також нагадує Тичинине «засівання» музикою. Якщо «проливання» пов'язується зі стихійною повінню вогню, то «засівання» - з відкритістю символів низу до небесного засіву світлом і знаменує кульмінацію полум'яної містерії «Океану». В силове поле вогняної повені входять також символи «хліба», що пов'язуються з символами світла, «боргу» і «ціни», бо ж означають безкоштовну підмогу і співчуття символам низу у їхній немочі сягнути неба. Особливого значення у ІІ частині книжки набувають символи «закривання» - «відкривання», оскільки означають безпосереднє сусідство метафізичного і фізичного світів, а також вхід метафізичного світу у світ фізичний.

Значним досягненням ІІ частини «Океану» стало метонімічне образотворення, заміщення різних предметів усіх рівнів всесвіту однаковими предметами природи або предметами внутрішнього досвіду. Коли в І частині метонімічні символи застосовуються рідко, то в ІІ частині вони стають конструктивним принципом циклу. Цим Барка досягає особливої вертикальної щільності і єдності усіх рівнів всесвіту, верхніх і нижніх ярусів буття, і це, зрештою, є тим знаком остаточної єдності усіх груп символів, до якої спрямовано світ «Океану».

Символізм Барки спрямовано на позасловесну реальність, тобто він є, зрештою, символізмом усесвіту й людської душі, то у колі його поетичного мислення він набирає особливо гострої моральної і водночас містичної спрямованості. З цим пов'язане прагнення Барки до «змістових символів», які він утворює на своєрідних перегуках з фольклором, з літературою середньовіччя і барокко, створюючи, одначе, з традиційних символів і метафор цілком оригінальні образи.



Висновки

Поезія Барки, на тлі естетичної цінності від чуттєвих образів реальності, морально здорової душі і відповідно невикривленого образу природи, якнайщільніше пов'язана з середньовічними містичними традиціями, з середньовічними рослинними алегоріями, з гротескними образами єдності людини і рослини, людини і звіра, яким відповідає послідовно культивований ним жанр містерії (сну). Роль цього жанру домінує над іншими в ліриці Барки 60-х років.

Продовжуючи національні традиції бароко, поет застосовує жанрові форми дотепів, нісенітниць, що сягають відповідних барокових форм, фабул, щільно пов'язаних з фабулами Сковороди, гротесків, травестій і стилізацій, джерела яких у травестіях ХVIII століття та в бурлескній поезії початку ХІХ століття.

Поезії В. Барки, особливо віршовані романи, важкі для читацького сприйняття через оригінальність поетичної мови, багатство на новотвори та ускладнені мовні конструкції, зміст віршів наповнений містичними елементами, складною релігійною символікою, а значить потребує значної підготовки для рівноправного діалогу з поетом.

Мовна палітра поезій Василя Барки, а надто його віршованих романів, надзвичайно широка і різнобарвна, цілеспрямовано "нарощувана" власними словотворами, мовно-експериментальна і складна для сприйняття. Необхідна інтелектуальна напруга, аби осягнути "генеалогію" новотвору і сприйняти змістову вираженість в комплексі авторських мовних новацій та образно-виражальної стилістики епосу в цілому.

Тому читач Василя Барки - інтелектуал, готовий до співтворчості в процесі осягнення його тексту як "інтенсивно перетвореного" авторського досвіду. Поет принципово творить лише українською мовою, бо вважає, що його творчість, хоч і складна для сприйняття тими, хто звик до традиційних форм, проте необхідна українській людині, яка була насильно відсторонена від багатьох ідеалістичних поглядів і філософських систем, вироблених в Україні впродовж багатьох століть, та від набутків усієї європейської цивілізації.

Достатньо систематичному дослідницькому інтересові до творчості Барки не останньою чергою перешкоджає відсутність виданих в Україні творів цього поета, не існує жодного наукового видання його творів (що актуально не лише для Барки), бо ж кілька книжок поезії і прози письменника, виданих в Україні в 1990-ті роки, не мають елементарного наукового апарату; немає спеціальних джерелознавчих досліджень з цієї теми, потреба в яких існує, зважаючи хоча б на величезну кількість літературних авторських редакцій творів, з яких версій самої лише І частини “Океану” існує щонайменше три.

Своїм духовним покликанням Василь Барка вважає відновлення складної системи ідеалістичних поглядів, вироблених в Україні протягом століть і збагачених здобутками світової культури. "Своїми книгами (збірки віршів, поеми, романи, есе) хочу посприяти, аби ідеї гуманістичного напрямку, образ і дух відкритого, правового суспільства, основи справжнього демократичного урядування, нерушимі закони про людські права, з забезпеченим свободами думки, вислову, творчого пошуку, релігійного переконання - все, що становить найвищі скарби громадського та особистого життя, осягнутих в американському суспільстві, - було б затверджене в Україні: вільній і суверенній. Якщо твори з таким духовним світлом колись приєднаються в Україні до осередніх здобутків літератури і безперервно та плідно впливатимуть на розвиток нашого суспільства, - мій вибір виправдається цілком..." - казав Василь Барка ще 1987 р.

Чистий, душевно просвітлений духовним перекликом зі своїм патроном - Григорієм Сковородою, щирий, сердечний і співчутливий, Василь Барка повсякчас збагачується досвідом світу, який його спіймав, але не зумів удержати. Поет і філософ уже давно звільнився духом від його зваб і посягань та піднявся на вищий рівень духовного самовираження. Він переконаний, що кожна людська душа шукає свою, відмінну від інших, стежку до Бога.

Поезія В. Барки - це віддзеркалення його глибокої християнської релігійності і етики, це мова його серця. Тому й основні прикмети його характеру - це незвичайна доброта і скромність, гуманність і побожність, толерантність і пошанування думки другої людини, беззастережне визнання вчення Біблії. Озвучення, музичне оформлення, мелодійність і чистота вислову, композиція новотворів, як наслідок творчого процесу, власна інтерпретація мови народу - це складові компоненти поезії Барки. В післямові до збірки поезій «Білий світ» Григорій Шевчук (Шевельов) писав: «Поезія Барки - це суцільний переклад дійсності на мову серця… В поезію Барки треба вчитатися і головне - вчутися, і тоді ми побачимо світ його очима, і станемо від цього напевно душевно багатші, змістовніші, глибші, світліші».

Важкі фізичні й морально-психологічні випробування випали на долю Василя Барки - від переконаного атеїста і сповідника комуністичної ідеї він прийшов до віри в Господа і осудження людиноненависницької системи - протофашизму. Він відчув незбагненну премудрість, силу і велич Божу. Окрилений повнотою радісного світла від пізнання Бога, безперервністю наближення до великого духовного світла від незримого образу триіпостасного Бога живого, поет наповнюється високим моральним обов'язком спрямовувати духовне світло своєї творчості на ту стежку, якої шукає кожна зболена душа.

Поезія Василя Барки - це віддзеркалення його глибокої християнської релігійности і етики, це мова його серця. Тому й основні прикмети його характеру - це незвичайна доброта і скромність, гуманність і побожність, толерантність і пошанування думки другої людини, беззастережне визнання вчення Біблії.

Поезія Василя Барки, з погляду звичайного читача - це мережаний килим, часто незбагненного взору, це гаптовані рушники, ткані різнокольоровими нитками-словами. Озвучення, музичне оформлення, мелодійність і чистота вислову, композиція новотворів, як наслідок творчого процесу, власна інтерпретація мови народу - це складові компоненти поезії Барки. В післямові до збірки поезій «Білий світ» мовиться: «Поезія Барки - це суцільний переклад дійсності на мову серця». І далі: «В поезію Барки треба вчитатися і головне - вчутися, і тоді ми побачимо світ його очима, і станемо від цього напевно душевно багатші, змістовніші, глибші, світліші». Бути в товаристві В. Барки - це була велика приємність. Його всесторонні знання всього, чим багате людство, не мали меж. А тому кожна розмова з ним ушляхетнювала людину.



Список використаної літератури

1. Барка В. Океан. Лірика. - К.: Орій, 1992.

2. Барка В. Океан. - Нью-Йорк: Слово, 1979. - 284 с.

3. Барка В. Поезія. - К.: Наук. думка, 2000.

4. Бойчук Б. Василь Барка // Спомини в біографії. - К.: Факт, 2003. - С. 83-89.

5. Вірний М. При відсвітах безсмертя: Деякі факти з життя і творчості Василя Барки з нагоди 75-ліття // Нові дні. - 1983. - № 10.

6. Головань Т. До питання про естетичну концепцію Василя Барки // Слово і час. - 2002. - №8. - С.84-89.

7. Драч І.Ф. Барка Василь // Українська літературна енциклопедія: У 5 т. - К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1988. - Т. 1. - С. 131.

8. Кейс В. Про «Свідка для сонця шестикрилих» (З промови на святкуванні Василя Барки 22-го червня 1996 р.) // Світо-Вид. - 1996. - Ч. 4. - С. 68-72.

9. Ковалів Ю. Василь Барка // Слово і час. - 1992. - № 2. - С. 11-12.

10. Літературна енциклопедія. - К., 1994.

11. Мариненко Ю. «Світ осяяний і свіжий». Роман Василя Барки «Рай» // Дивослово. - 2002. - № 6. - С. 2-5.

12. Мовчан Р. Василь Барка //Дивослово.-2002.- № 4.

13. Мовчан Р. Поетичний світ раннього Барки // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях, колегіумах. - 2007. - №1. - С.78-87.

14. Письменники української діаспори: Донбаський вимір / [упоряд. В.А. Просалова]. - Донецьк : Східний видавничий дім, 2010. - 336 с.

15. Різун В.В. Літературне життя України. ХХ ст. - К., 1996.

16. Салига Т. У космічній гармонії // Дзвін. -1990.-№9.-С.135-138.

17. Смірнов С.А. Творчість Василя Барки - світоч української літератури ХХ століття. - Львів, 1999.

18. Українське слово. Хрестоматія української літератури та критики: В 4 кн. Кн. З/ Упоряд. В. Яременко.-К., 2003. Аконіт, 2003. т. 3.

19. Українська літературна історія. - К., 1998.

20. Хрестоматія. Українська література ХХ ст. - К., 2000.

21. Шевченко Л.Ю., Лисенко Ю.В. Літературна мова ХХ ст. - К., 1996.

22. Юрченко І.С. Біографічний портрет Василя Барки. - К., 1999.

Размещено на Allbest.ru