Антонімія у збірці І. Франка "Зів’яле листя"

Размещено на http://www.allbest.ru

Тема: Антонімія у збірці І.Франка «Зів'яле листя»

План

Вступ

1. Вживання антонімів у художньому мовленні

2. Семантична природа антонімів І.Франка

Висновок

Використана література

Вступ

На сучасному етапі розвитку мовознавства дослідження семантичного рівня мови є, безперечно, одним із провідних лінгвістичних напрямків. Значна увага вчених приділяється семантиці слів, тією чи іншою мірою протиставлених у системі мови. Традиційно ця проблема розглядається як антонімічні відношення між словами.

Курсова робота присвячена дослідженню явища антонімії у художніх творах І.Я.Франка - одного з найбільших майстрів художнього слова.

Матеріалом дослідження стала збірка поезій Івана Яковича Франка «Зів'яле листя».

Об`єкт - антоніми, які використовує письменник у художніх творах.

Мета дослідження - вивчити класифікацію антонімів; виявити і описати антоніми у художній мові автора.

Завдання дослідження: 1) визначити роль антонімії у художньому мовленні; 2) показати, наскільки глибоко і всебічно використовуються І.Я.Франком скарби української мови; 3) визначити основні прийоми та методи авторського відбору мовного матеріалу та його творчої обробки; 4) прослідкувати використання автором антонімів; 5) визначити функції антонімії в поезіях Каменяра.

Завдання, що поставлені у роботі, вирішуються за допомогою стилістичного аналізу мовної структури творів, який передбачає рішення трьох основних питань: 1) що із мовленнєвих засобів загальнонародної мови відбирає письменник; 2) як ці мовленнєві засоби використовуються у творах; 3) з якою метою вони застосовуються у кожному конкретному випадку.

Характер поставлених завдань визначив вибір методів дослідження. У процесі роботи застосовувались індуктивно-дедуктивний метод, який перед-бачає спостереження, аналіз, класифікацію і подальший синтез тих явищ, що розглядаються; описовий метод; метод семантико-стилістичних спостережень, тобто спостережень над смисловими відтінками виражальних елементів, над поєднанням мовних одиниць різних рівнів..

Структура роботи. Курсова складається зі вступу, двох розділів, та загальних висновків. У кінці роботи знаходяться списки використаної літератури та джерел, на основі яких проводилося дослідження. Обсяг тексту роботи - 25 сторінок. антонімія франко каменяр поезія

У вступі обгрунтовується вибір теми, визначається мета й завдання дослідження, його об'єкт та предмет, розкривається новизна, теоретичне й практичне значення, викладаються положення, котрі виносяться на захист.

У першому розділі - “ Вживання антонімів у художньому мовленні ” - розглядається поняття протилежності як основи визначення антонімів; аналізуються різні точки зору щодо виділення критеріїв визначення антонімів та висвітлюються основні класифікації антонімів.

У другому розділі - «Семантична природа антонімів І.Франка» - проводиться аналіз та значення використання антонімів у збірці «Зів'яле листя».

У висновках узагальнюються результати й підводяться підсумки роботи

1. Вживання антонімів у художньому мовленні

При вивченні системних відношень у лексиці значна увага мовознавців приділяється дослідженню семантики слів, тією чи іншою мірою протиставлених у системі мови. Семантичне відношення протиставлення, яке встановлюється на парадигматичному рівні між одиницями лексико-семантичної системи й проявляється при їх функціонуванні в синтагматичному ланцюгу, традиційно розглядається як антонімія.

Необхідно відзначити, що дискусії з теорії антонімії зводяться до вирішення двох основних питань: 1) критеріїв визначення поняття антоніма; 2) проблеми класифікації антонімів. Лише критерій належності до однієї частини мови не викликає сумнівів у лінгвістів, а всі інші мають своїх прихильників і противників.

Як відомо, лексика мови являє собою певним чином організовану систему, елементи якої (слова, значення) пов'язані різноманітними відношеннями. Одним із багатьох проявів системних відношень у лексиці є антонімія.

Академік М.М. Покровський ще на зорі розвитку семасіології писав, що слова та їх значення живуть "не окремим один від одного життям", а незалежно від нашої свідомості об'єднуються "в різні групи, причому основою для групування служить схожість або пряма протилежність за основним значенням".

А відомий французький лінгвіст Ш. Баллі вважав протиставлення логічних понять природним нахилом людського розуму. Він відмічав, що в свідомості людини такі "абстрактні поняття закладені парами, причому кожне із слів такої пари завжди так чи інакше викликає уявлення про інше".

Традиційно антоніми характеризують як слова, що мають протилежне значення.

Однак Л.А. Булаховський підкреслював, що під антонімією слід розуміти лише "протиставлення… значень, виражених різними коренями".

Таке звужене розуміння антонімії відповідало нерозробленості цих питань у науковій літературі того часу.

Своєрідною реакцією на такого роду обмеження в розумінні і визначенні антонімів були статті О.О. Киреєва у 1954 році та В.М. Клюєвої у 1956 році. Останнім часом антоніми дедалі більше привертають увагу дослідників, відповідно і питання про обсяг антонімії вивчене докладніше.

Суттєву поправку до визначення антонімії робить М.М. Шанський, зазначаючи, що "антонімами є різні за звучанням слова, які виражають протилежні, але співвідносні один з одним поняття".

Через десять років Д.М. Шмельов дає визначення антонімів, яке відповідає новим методам аналізу семантичної структури слова і відношень слів у лексичній системі: "Найбільш повне протиставлення слів розцінюється як антонімія. Антонімічними можуть бути визнані слова, що протиставляються за найбільш загальною і суттєвою для їх значення семантичною ознакою, причому перебувають на крайніх точках відповідної лексико-семантичної парадигми". Близьке до традиційного (хоч у новій термінології) визначення дає Л.О. Новиков: "Два чи більше ЛСВ є антонімами, якщо у них різні знаки (лексеми) і протилежні значення (семеми)". Дослідник визначає антонімію як відношення крайнього заперечення між двома лексичними одиницями, які розрізняються однією дистинкцією - протилежними семами.

Проте в лінгвістичній літературі вказувалися й на інші, власне лінгвістичні ознаки, антонімів. Так, В.М. Комісаров до таких ознак відносить, по-перше, регулярне протиставлення слів-антонімів у мовленні, зокрема вживання їх поруч як однорідних членів речення, по-друге, однакову сферу лексичної сполучуваності, тобто властивість слів-антонімів сполучатися з одним і тим же колом слів.

Як видно з наведених вище та інших визначень, центральним і ключовим поняттям мовної антонімії є поняття протилежності. Однак протилежність ця семантично неоднорідна. Отож питання про те, які поняття (контрарні чи контрадикторні) утворюють логічну основу антонімії, розв'язується в науковій літературі по-різному. Так, О.В. Ісаченко вважає, що з погляду формальної логіки антонімами слід вважати "лише контрадикторні протиставлення, одержані на основі екстенсіоналу ("обсягу") понять".

Такий підхід до обґрунтування логічної основи антонімії веде до обмеження системи антонімів, оскільки за її межами залишається велика група контрарних протиставлень.

Ми поділяємо поширений у сучасному мовознавстві погляд, що логічну основу антонімії утворюють контрарні поняття і та частина контрадикторних, у яких протиставлення перейшло в протилежність. Визнання логічною основою антонімії контрарних і контрадикторних понять дає можливість відносити до антонімів як різнокореневі лексеми (смислове протиставлення в них не має формального вираження, воно передається семантикою слова), так і однокореневі (протиставлення у них має марковане вираження: заперечні частки, префікси із заперечним значенням).

Крім різнокореневих і однокореневих антонімів, виділяється третій структурний тип - енантіосемія, під якою мається на увазі протилежність значень всередині однієї лексеми. Явище енантіосемії, на нашу думку, недоцільно розглядати в межах антонімії, оскільки для виникнення протиставних відношень необхідна наявність двох слів. У зв'язку з цим вважаємо, що енантіосемія правильно класифікується деякими вченими як частковий вияв омонімії.

Не залишаються поза увагою дослідників і факти міжчастиномовної антонімії, яка висуває питання про співвідношення граматичних класів слів - частин мови та семантичної категорії слів-антонімів.

Систематична розробка теми “Міжчастиномовна антонімія” розпочата Є.М.Міллером у 1978 році.

Об'єктивність існування міжчастиномовних антонімів виявляється при порівнянні їх із контекстуальними: другі на відміну від перших поза текстом неантонімічні. Міжчастиномовні антоніми позначають реально існуючі протилежності, незважаючи на асиметрію граматичних форм і значень.

Цікаво, що міжчастиномовні антоніми можуть мати відповідності в одночастиномовній антонімії. Однак, як показують спостереження, така відповідність не завжди має місце, і саме тому слід розрізняти кілька типів опозицій міжчастиномовних антонімів .

Та нас більше цікавить не суперечка про різночастиномовні антоніми, а їх роль у художньому тексті як засобу вираження протиставлення.

Ми вважаємо, що антоніми - це слова, які належать до однієї частини мови, але не можна ігнорувати систематичне вживання у художньому тексті поряд з одночастиномовними міжчастиномовних антонімів.

До питань, які мають різне тлумачення в теорії антонімії, належить питання про належність до антонімів слів із часткою не. Такі слова, як молодий- не молодий Л.О. Новиков розглядає як послаблену протилежність, яка не виражає дійсної антонімії. Учений вважає, що антоніми "не тільки заперечують одне одного, але і характеризуються своїм позитивним змістом", тобто стверджують протилежну ознаку . Деякі інші дослідники вважають, що завдяки частці не виникають відношення повної протилежності. Автори монографії "Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія" слова, утворені за допомогою частки не, відносять до антонімів, але зазначають, що такі слова виражають протилежну ознаку пом'якшено і з меншою мірою протиставлення, ніж антоніми різнокореневі: "Антоніми - це протиставлення слів за їх семантикою, тому до антонімів не належать такі протиставлення, які утворюються звичайним додаванням заперечної частки не… Слова з часткою не вступають в антонімічні відношення тільки тоді, коли ця частка виступає не простим запереченням, а творить, як і будь-який інший префікс, нове слово з новою семантикою". Відомо, що ще Л.А. Булаховський свого часу звертав увагу на те, що не слід плутати протилежність значень із запереченням: "Під антонімією розуміють не просте протиставлення, яке можна передати, додаючи заперечення…, а протиставлення значень" . Однак пізніше стали розрізняти частку не і префікс не- і питання про належність слів-корелятивів із часткою не або префіксом не- набуло більш конкретного тлумачення: слова з заперечною часткою не до антонімів не належать, а із префіксом не- вступають в антонімічні зв'язки з безпрефіксними однокореневими словами. Таким чином, антонімія пов'язана не із запереченням, яке теж є однією із форм виявлення суперечливості явищ, а із ствердженням протилежного поняття або ознаки.

Із запропонованих дослідниками лінгвістичних критеріїв виділення слів-антонімів за основу приймаємо такі:

1.Лексико-семантичні:

а) семантична спільність, яка виявляється в тому, що антоніми виражають одне й те саме родове поняття, характеризують явище одного плану, тобто мають архісему, або "спільну сему";

б) наявність протилежної семантики. Для називання сем, які взаємно передбачають і взаємно виключають одна одну, надаючи відношенням між словами антонімічного характеру, вживається термін "контрарні семи". Наявність цих сем забезпечує діаметральну опозицію між словами-антонімами.

2. Граматичні: повний або частковий збіг валентності слів-антонімів, тобто здатність їх вживатися в однаковому, аналогічному контекстуальному оточенні, що випливає з критерію семантичної спільності - характеристики явища одного плану.

3. Функціональні: регулярне протиставлення в мові і мовленні. Віднесення до диференційних ознак слів-антонімів вимоги стилістичної одноплановості здається неправомірним, оскільки остання, як свідчить матеріал, може виступати релевантною рисою лише антонімів мови; у мовленні з певною стилістичною метою можуть об'єднуватися в антонімічну пару і лексеми з неоднаковим стилістичним забарвленням, що є своєрідним джерелом експресії.

Беручи до уваги названі семантичні, граматичні й функціональні ознаки, антоніми можна визначити як регулярно протиставлювані в мові й мовленні лексеми, які позначають взаємно протилежні (наявність контрарних сем) співвідносні (наявність спільної семи) предмети, властивості й процеси об'єктивної дійсності.

Одним із важливих питань дослідження є питання про класифікацію антонімів за характером протиставлення. Зауважимо, що поділ антонімів за типологічними ознаками перебуває в полі зору дослідників. Цілий ряд питань, так чи інакше пов'язаних з типологією антонімії, обговорюється на матеріалі різних мов як у вітчизняній, так і в зарубіжній лінгвістичній літературі. Цю проблему ставили такі відомі вчені, як Л.Ю. Максимов (1958), В.М. Клюєва (1956), В.М. Комісаров (1957, 1962, 1964), М.М. Шанський (1964), Д.М. Шмельов (1964), А.В. Калінін (1971), А.О. Уфімцева (1968), Є.І. Родічева (1968), Л.О. Новиков (1973), Є.М. Міллер (1990), Й. Філіпець (1961), М. Форман (1960), О. Духачек (1967), Дж. Лайонз (1969), А. де Вінценз (1963), Л. Вальд (1970).

Останнім часом здійснені спроби намітити ряд різновидів протилежності. Звичайно виділяються три ознаки, за якими антонімічні слова вступають у відношення опозиції:

1) градуальність / неградуальність ознаки;

2) спрямованість / неспрямованість дії чи ознаки;

3) відповідність одному явищу чи процесові (тобто одному денотатові) - відповідність різним денотатам.

Основні класи антонімів, які виділяються, відповідають названим трьом типам опозиції.

Перший клас представляють антоніми, які виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять. Це ті слова, які стоять на крайніх точках шкали, що виражає різний ступінь певного явища.

Другу групу антонімів представляють слова, які означають протилежну спрямованість дії або ознаки. Найбільш широко цей тип антонімії представлений дієсловами.

Третій клас представляють антоніми, що відтворюють комплементарну протилежність, тобто протилежність понять, що доповнюють одне одного.

Нарешті, четвертий клас, який виділяється в багатьох працях, представляють антоніми-конверсиви. Під конверсією мається на увазі протиставлення слів, що називають відношення, в яке вступають дві сторони і яке для кожної із них має протилежне значення.

Для нашої роботи особливо суттєвим є питання про контрарну, комплементарну та векторну антонімію як найбільш виявлені у розглянутих нами поезіях І.Франка.

2. Семантична природа антонімів І.Франка

Чимала для художнього мовлення роль антонімії, яка виражає одне з важливих семантичних відношень лексичних одиниць - їх протилежність. У сучасній лінгвостилістиці простежується тенденція до вивчення антонімічних відношень між словами у мовленнєвому плані, зокрема на матеріалі художніх творів.

Вживання антонімів у художньому мовленні багато мовознавців пов`язують в основному з антитезою, яка підкреслює якусь думку шляхом протиставлення. У творчості Івана Франка антоніми продуктивно вживаються перш за все саме в антитезі. Введені в антитезу антоніми яскравіше виявляють свою суть, що, природно, робить їх у виразному плані значущими, отже, такими, які у більшій мірі концентрують свої експресивні можливості для створення образу. Антитеза дозволяє автору більш гостро підкреслити несумісність явищ, наявність діаметрально протилежних якостей, ознак, розкрити діалектичне протиріччя оточуючого середовища.

Семантична природа антонімів, що передбачає вираження протилежностей, дозволяє широко використовувати їх як яскравий виразний засіб у художній мові. Антоніми, що використовує І.Франко, відтворюють його темперамент, бо саме за допомогою антонімів поет може звести і протиставити полярні почуття і настрої. Митець бачить життя у контрастах, що свідчить не про протиріччя, а про цілісність сприйняття ним дійсності.

Дослідження показує, що основна стилістична функція антонімів - бути лексичним засобом вираження антитези - у поетичній мові І.Франка значно переважає над іншими. Слід підкреслити, що стилістичні фігури, основою яких є протиставлення, утворюються за рахунок не тільки лексичних антонімів, але й контекстуальних. Як стверджує Я.І. Гельблу, “антитеза як явище стилістики - дуже часто плід індивідуального, авторського слововживання” . З іншого боку, зображувальні функції антонімів не обмежуються тільки антитезою. Антоніми можуть виражати, наприклад, підсилення, постійність дій або станів, їх зміну чи послідовність . Такої ж думки дотримується і І.Б.Голуб, у якої читаємо: “Стилістичні функції антонімів не вичерпуються вираженням контрасту, протиставлення. Антоніми допомагають письменникам показати повноту охоплюваних явищ, широту часових меж”.

Усе це дає можливість для вираження в мові за допомогою спеціальних лексичних засобів найрізноманітніших семантичних відношень: кон'юнкції, диз'юнкції, зіставлення і протиставлення, чергування, позначення всеохоплюваності, суперечності, взаємного перетворення протилежностей.

Слід відзначити, що у І. Франка знаходимо усі зазначені види семантичних відношень в опозиціях протилежності. Розгляньмо тепер більш детально стилістичні фігури, яким наш поет надає перевагу.

Антитеза. Одним із надзвичайно емоціональних художніх засобів, який широко використовує Франко, є антитеза, тобто протиставлення крайніх точок протилежностей. Під антитезою розуміють “стилістичну фігуру, що полягає в зіставленні протилежних явищ, образів, думок чи понять для підсилення виразності” . Основне призначення антитези полягає, з одного боку, в тому, щоб яскраво протиставити різні за своїми якостями та властивостями сутності або протилежні прояви однієї й тієї ж сутності, а з другого, - щоб уточнити їх принципову різницю, зробивши їх семантичним фокусом фрази:

Ти, світе ясний? Темнота нічна!

Зірки і люди! Чим ви всі тепер?

Чим я тепер? О, чом не пил бездушний?

Чом не той камінь, не вода, не лід?

(«Не надійся нічого»)

Таж де хліб родити має поле,

Мусить плуг квітки з корінням рвати.

(«Я не жалуюсь на тебе, доле…»)

Антитеза за своїм характером може бути нерозгорнутою і розгорнутою. Перша - це просте протиставлення пари або декількох пар антонімів; у другій - антонімічні слова отримують додаткові визначення, їх зміст, характеристика розкриваються, розгортаються семантично за допомогою інших слів (у тому числі антонімів).

Зустрічаємо у Франка і структурно складну антитезу, у якій протиставляються не окремі слова, що утворюють антонімічні пари, а цілий ряд відповідно протилежних слів, які складають одне ціле і відповідають одному образу:

Неначе блискавка ярка,

Що зразу сліпить очі,

Що враз і тішить, і ляка,

Ніч робить з дня, день з ночі, -

Отак для мене був твій вид

І розкішшю й ударом…

(«Я не тебе люблю, о ні…»)

Протиставлення змісту позначається тут не одним окремим, а двома залежними словами. Відбувається ніби уточнення поняття тішить - ляка другою антонімічною парою розкіш - удар. Складна антитеза підсилює експресію тексту, допомагає розкрити суперечливу сутність явища.

Антитеза у І.Франка може відзначатися різним контрастним протиставленням. У наведених уривках антонімічні пари ніби виключають одна одну, а в наступному випадку протиставлення не так різко виражене і зіставлення протилежностей дозволяє авторові стисло і виразно сказати про всеохопність явища:

Чим я тепер? О, чом не пил бездушний?

Чом не той камінь, не вода, не лід?

(«Не надійся нічого»)

Цей фрагмент поетичного твору побудований на протиставленні антонімів. У першому рядку сконцентровано мету: "Чим я тепер?". А в наступних рядках за допомогою контрастів в автор конкретизує: пил, камінь, вода, лід.

Відзначимо, що вживання слів, які утворюють антитезу, завдяки особливому контексту може виступати у поета як засіб реалізації їх експресивно-переносного значення:

Нерідко у Франка цілі поетичні твори або їх фрагменти побудовані на протиставленні антонімів(антитезі), у тому числі й контекстуальних:

В ненависть зстилася любов,

Змінялась радість в темний сум,

І щоб краси не бачив ум,

І щоби уст цурався сміх,

І від повік би сон відбіг,

Тюрмою б весь зробився світ

І влоні мами гиб би плід -

І сей проклін, душа моя,

Хотів на тебе кинуть я

За насміх твій, за весь твій чар,

За той болючий клятий дар -

З тернових колючок букет.

(«Я хтів життю кінець зробить»)

У цьому фрагменті концентровано, стисло розкрито сенс життя закоханої людини. Поет називає протилежні точки серед видових явищ і тим виражає родове значення з більш високим ступенем абстракції.

Творам І. Франка притаманна антитеза через градацію назв часових і просторових:

Одно лиш вічне без початку й кінця,

Живе і сильне, - се є матерія…

(«Душа безсмертна…»)

Щось десь я чув учора або нині,

Чи жид, чи єзуїт.

(«І він явивсь мені…»)

Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!

Та як же ж далеко навіки!

(«Покоїк і кухня…»)

Якби я не дурень, що лиш в думах кисне,

Що співа і плаче, як біль серце тисне,

Що будуще бачить людське і народне,

А в сучаснім блудить, як дитя голодне…

(«Якби знав я чари…»)

Безцільно, вічно круговорот отсей

Іде і йтиме; сонця, планет ряди

І інфузорії дрібненькі…

(«Душа безсмертна…»)

Автор називає крайні протилежні точки початок і кінець, вчора і нині, близько і далеко, будуще і сучасне, сонце, планет ряди і інфузорії і тим виражає більш високий ступінь абстракції часу і простору.

Іноді антонімічні опозиції, які утворюють антитезу, служать обрамленням цілої тематичної групи слів, що характеризують градацію якоїсь якості чи закономірності:

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

(«Ой ти, дівчино, з горіха зерня»)

Вимальовуються такі ряди контекстуальних синонімів: радощі - любити; горе - загубити. Коло замкнулося, бо це закономірність для закоханої людини. Тут антонімічні пари радощі - горе, любити - загублю душу, об'єднані в одну тематичну групу, взаємодіють одна з одною, утворюючи канву твору.

І. Франко - майстер таких складних конструкцій. Ще давньогрецький філософ Геракліт відзначив: “Одне і теж у нас - живе і мертве, бадьоре і спляче, молоде і старе. Та це, змінившись, є те, і зворотно, те, що, змінившись, є це” . І цей закон суперечностей і їх взаємодії використовується в мові, особливо поетичній, для зображення суперечливої сутності явища, діалектики самого життя. І незамінним мовним засобом для вираження таких явищ є антоніми, що якраво виражено в поезії І.Франка.

Важливим засобом вираження антитези є інтонація протиставлення. У синтагматичних опозиціях з інтонацією різкого протиставлення в І. Франка особливо чітко виділяються два типи. У першому властивості, якості, дії і т.д. співвідносяться з однією й тією ж особою (предметом), у другому - з різними особами та предметами. Диференціюючу роль у структурі таких семантично протилежних компонентів виконує сполучника:

Що будуще бачить людське і народне,

А в сучаснім блудить, як дитя голодне…

(«Якби знав я чари…»)

Щось десь я чув учора або нині,

Чи жид, чи єзуїт.

(«І він явивсь мені…»)

Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!

Та як же ж далеко навіки!

(«Покоїк і кухня…»)

Таке протиставлення протилежностей також служить засобом актуалізації поняття, на яке автор хоче звернути особливу увагу.

Протиставлятися у поета можуть як нейтральні слова, так і експресивно-синонімічні. Своєрідна експресія виникає при вживанні одного з членів антонімічної пари із запереченням:

Бездомний - я бажав би бути дома,

В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.

(«Надходить ніч…»)

Бунтуєсь, плаче, мов дитя, -

Сліпая привичка життя,

Прив'язання до тих кутів,

Де я не жив, а животів…

(«Я хтів життю кінець зробить»)

Подібне з'єднання антонімів підкреслює значення одного з них, вжитого без заперечення бездомний - дома, не жив - животів. Протиставлення не має такої гостроти, бо випав один із його елементів (сполучник протиставності), та саме його відсутність і надає підсилення смислу, наголошує на особливості цього образу.

Кон'юнкція. Кон'юнкція поширена в поезіях І. Франка, коли антонімічні пари виступають як антонімічна єдність. Цей тип опозицій протилежності зазвичай виражається за допомогою сполучника і (й):

Неначе блискавка ярка,

Що зразу сліпить очі,

Що враз і тішить, і ляка,

Ніч робить з дня, день з ночі, -

Отак для мене був твій вид

І розкішшю й ударом…

(«Я не тебе люблю, о ні…»)

Якби я не дурень, що лиш в думах кисне,

Що співа і плаче, як біль серце тисне,

Що будуще бачить людське і народне,

А в сучаснім блудить, як дитя голодне…

(«Якби знав я чари…»)

Такий вид семантичних відношень, як кон'юнкція, має значення об'єднання протилежностей в одне ціле, і сполучник і тут виступає у своїй основній функції. Члени синтагматичних опозицій утворюють своєрідні об'єднання контрастних за значенням слів.

Характерними для мови І.Франка є різного роду стилістичні фігури, що базуються на "зближенні" протилежних слів у тексті, які співвідносяться з одним і тим же фактом, подією.

Зустрічаємо у Франка також контрастне антонімічне зіставлення:

Ускочили в таке, що хоч вдаряйсь в побожність

Або до чорта в путь!

(«І він явивсь мені…»)

Ця модель позначена особливим виявом експресивної ознаки, бо обидва компоненти мають однакове спрямування: хоч - або. Зіставляючи протилежності, автор досягає концентрації думки саме на антонімічному образі: читач зосереджує увагу на тому, що зіставляють : побожність - чорта.

Як бачимо, головним у розглянутих вище синтагматичних опозиціях є значення кон'юнкції, яке в залежності від характеру синтаксичного та лексичного контексту отримує значення зіставлення, протиставлення, різкого протиставлення через різного роду модифікації (підсилення, заперечення і т.д.).

Нерідко зустрічаємо в поезіях І. Франка синтагматичні опозиції, що відображають послідовність (чергування) дій:

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтями не покида стискати:

То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати…

(«Тричі мені являлася юбов»)

Із фрагменту видно, що одна дія не може відбуватися одночасно з другою, вона виключає другу, але можлива після неї: спочатку задріма, а потім прокинесь. Головне в такій опозиції не сам факт, що позначає протилежність, а зображення послідовності, чергування протилежностей.

У І.Франка з його контрастним сприйманням світу дуже часто використовується протиставлення значень слів різних частин мови з метою посилення контрасту. Тому ми, розглядаючи функції антонімічних слів, розглянемо і такі конструкції.

У художньому тексті вживаються поряд із одночастиномовними антонімами різночастиномовні, які є явищем мовлення, а не мовної структури.

Здійснений аналіз зображувальних функцій різних контрастних опозицій, що властиві поетичній мові І.Франка, дає право зробити певні узагальнення:

1) найбільш поширеним явищем, за допомогою якого поет досягає яскравого стилістичного забарвлення антонімічних опозицій, є антитеза (нерозгорнута, розгорнута, структурно складна), яка може виступати у поета як засіб реалізації експресивно-переносного значення слів, служити обрамленням цілої тематичної групи антонімів, характеризувати градацію якоїсь якості чи закономірності або градацію назв часових і просторових;

2) в антонімічних текстах поета реалізуються такі види семантичних відношень (значень), як:

а) кон'юнкція (антонімічна єдність), яка знаходить вираження у поета за допомогою сполучника і (й), що підкреслює деякі із значень і об'єднує протилежності в одне ціле (віки й хвилини), і заперечних часток не, ні (ані), що підкреслюють відсутність чітко вираженої ознаки чи дії;

б) охоплення всього класу предметів, розділених на протилежності. Такі конструкції в І.Франка характеризують здебільшого безмежність часу і простору;

в) суперечність (поєднання протилежних начал), що базується у поета на оцінному характері значень переважно прикметникових антонімів;

г) зіставлення, яке досягає у поета особливо високої концентрації в порівняльній конструкції;

д) чергування (послідовність), що у письменника виявляється переважно в дієслівній антонімії.

Проте, поетична майстерність І.Франка виявляється не тільки в нових смислових зв'язках антонімічних слів у тексті, а і в способах їх введення в текст.

Одним із поширених у поета прийомів є уживання антонімів з антонімічними епітетами з метою посилення протиставлення:

Не надійся нічого! Земле-мамо!

Ти, світе ясний? Темнота нічна!

(«Не надійся нічого»)

У наведеному тексті антонімічні епітети-означення ясний - нічна (оказіональне значення "темний") підкреслюють антитезу світло - темнота. Антоніми-означення створюють навколо антитези певний семантичний ореол, який конкретизує її мовне значення, крім того, антонімічні епітети надають симетрії поетичній структурі.

Інший фрагмент демонструє взаємодію вже не однієї, а кількох пар антонімів з парою антонімічних епітетів:

Другим способом включення антонімів у текст у поезіях І.Франка є антонімічний паралелізм. Відомо, що паралелізм - “тотожне чи подібне розташування мовних елементів, однакове розташування подібних членів речення в двох чи більше сусідніх реченнях, у межах віршованої строфи, які створюють поетичну фігуру” .

Візьмімо такий приклад:

Що враз і тішить, і ляка,

Ніч робить з дня, день з ночі, -

Отак для мене був твій вид

І розкішшю й ударом…

(«Я не тебе люблю, о ні…»)

З тексту видно, як одна антонімічна пара тішить - ляка підкреслюється другою розкіш - удар, симетричною парою. Такий антонімічний паралелізм підсилює протиставлення, увиразнює суперечність.

У поезіях І.Франка виділяються також симетричні і несиметричні іменникові антонімічні пари, що стоять поруч і підсилюють протиставність явищ, які вони називають.

Слід відзначити, що І.Франко часто використовує і сполучення двох дієслівних антонімічних пар, як-от:

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха,

Хоч в сні на вид твій оживає…

(«Чого являєшся мені усні»)

Нагнітання дієслів, серед них антонімічних, створює враження динаміки, руху, емоційного напруження.

Особливість мови І.Франка - нанизування трьох і більше антонімічних пар з метою підсилення протиставлення. Поет вживає одну пару антонімів, але йому здається, що цього замало для контрасту, і він додає другу, чим створює експресію, а потім вплітає в тканину твору ще одну антонімічну пару, щоб завершити антонімічний аккорд.

Вірші, які складають збірку «Зів'яле листя», - самостійні твори, вивершена художня єдність і водночас складова частина вищої єдності - циклу, є складовою найвищої єдності - протиставлення за принципом теза - антитеза. Циклічність виявляється не лише в сюжетно-композиційній структурі, а й у самій будові «ліричної драми»: три розділи («жмутки»), кожен з яких складається з двадцяти віршів. У межах кожного «жмутка» виокремлюється розподіл на теми, мотиви, що також є виявом циклічної будови твору. Франковим винаходом є тематичне поєднання віршів на основі поетичного повтору, а саме: наступний вірш сюжетно повторює попередній («безсмертне лиш тіло» стоїть антитезою до початку наступного вірша «Душа безсмертна!»).

Підсумовуючи, зазначимо, що для поетичного стилю збірки Франка характерно:

1) уживання антонімів з антонімічними епітетами, що підкреслює протиставлення (світе ясний - темнота нічна);

2) використання такої поетичної фігури, як антонімічний паралелізм, з тією ж метою;

3) ампліфікація, нанизування антонімічних пар, що посилює контраст явища.

Висновок

Мова поезій збірки «Зів'яле листя» І.Франка багата й різноманітна, як і його життя, відображене в творчості. Вірші збірки - пошук ідеалу, мрія про прекрасне, якою був одержимий поет. Пошук - тернистий, з багатьма злетами і падіннями, мрія - нездійснена, але виспівана серцем.

Сам Франко стверджував: «Тричі мені являлася любов», розповідаючи драму свого особистого життя. Вже сам цей етапний вірш збірки своїм змістом змалбовує контрастність як власне коханих жінок, так і почуттів поета, спонукає до використання у збірці яскравих антонімічних конструкцій.

Адже, ми бачимо у вірші трьох жінок: Ольгу Рошкевич - «лілею білу», першу і незабутню любов; Юзефу Дзвонковську - «гордую княгиню», котра відмовила Франкові свідомо, знаючи про свою смертельну недугу. І нарешті, Целіну Журовську - звичайну поштову маніпулянтку, в яку шалено закохався Франко, вражений її вродою. Вона стала для нього втіленням вимріяного ідеалу краси, до якого так поривалась душа поета.

Целіна не відповіла Франкові взаємністю. Нерозділене, безнадійне кохання завдало поетові нестерпних мук і страждань. Якими доречними будуть тут слова П.Сороки: «Любов - це кара, це сумна в'язниця, Бог від якої заховав ключі».

З того пекельного сердечного вогню і народились неперевершені шедеври любовної лірики І.Франка, котрі ось уже понад століття хвилюють людські душі чаром всеосяжного кохання.

Лірична драма «Зів'яле листя» вражає силою і сконцентрованістю людського чуття, незвичайним багатством змісту, мінливістю настроїв і тонкою грою емоцій.

Франко зумів піднятися над особистим стражданням, здолати власну душевну травму, глянути на факти свого життя очима художника.

Цей складний шлях знайшов вираження не тільки в тематичному й емоціональному змісті поезій, а і в мові.

Поетичне мовлення І.Франка дуже багате: воно вміщує складні й багатоманітні словникові глибини української літературної мови і чисті джерела народнопоетичної мови. Так, письменник використовує різні способи поетичного освоєння фольклорних джерел: включення в поезію пісенного тексту, використання сюжету народної пісні, трансформація пісенного твору, введення народної символіки в новий семантичний контекст, поєднання традиційних фразеологізмів з новітньою інтелектуальною лексикою, вживання релігійної лексики та біблійної символіки для створення оригінальних поетичних образів.

Своєрідність мови поезій І.Франка полягає не тільки в багатстві словникового складу, а і в способі його використовування відповідно не тільки до предмета зображення, а й до психічного складу поета, зокрема його психічного типу й темпераменту, які позначені пристрасністю й динамізмом.

Поетичному мовленню І.Франка властивий високий ступінь антонімічності лексичних засобів, оскільки антоніми як засіб експресивного вираження почуттів і думок відбивають своєрідність психічного складу поета.

За семантикою й граматичними ознаками в поезії І.Франка домінують антоніми, що виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять. Серед них привертають увагу антоніми, що входять до семантичної групи на позначення психічних якостей людини. Найуживанішим художнім засобом протиставлення у поетичному мовленні І.Франка є антитеза, яка завжди у поета супроводжується експресивним компонентом.

Динамізм особистості письменника знаходить виявлення і в способах використовування антонімів. Для підкреслення, посилення протиставлення поет вводить у текст три і більше антонімічні опозиції, цим самим створюючи ампліфікаційні ряди.

Таким чином, можна підсумувати, що висока частотність антонімічних мовностилістичних засобів у мові поезій збірки «Зів'яле листя» І.Франка, які надають можливість розкрити всю глибину й діалектичну єдність контрастивних думок, є проявом могутнього темпераменту поета.

Використана література

Франко І.Я. Твори в 2-х томах. Т.1. - передм. П.Колесника. - К.: Дніпро, 1981.

Білецький О. Поезія І.Франка// Білецький О.І. Від давнини до сучасності. Вибрані праці: У 2 т. - К., 1960.

Бовсунівська Т., Собацька І. Феноменологічна проекція збірки Івана Франка «Зів'яле листя»// Диво слово. - 1999. - №5.

Білодід І.К. Каменяр українського слова. - К.: Наукова думка, 1966.

Голянич М.І. Під лінгвістичним мікроскопом. Мовностилістична інтерпретація поетичних творів І.Франка.// Франкова криниця: Вивчення творчості І.Я.Франка в школі. - К.: Радянська школа, 1991.

Гундорова Т. Франко - не Каменяр. - Мельбурн, 1996.

Гундорова Т. Проявлення слова. - Львів, 1997.

Дереворіз В. Інтиман лірика Івана Франка// Рідна школа. - 1999 - №1.

Дятчук В.В., Пустовіт Л.О. Семантична структура і функціонування лексики української літературної мови. - К.: Наукова думка, 1983.

Жовтобрюх М.А. українська літературна мова. - К.: Наукова думка, 1984.

Журавель Н.В. Засб експресії - антонімія//Культура слова. - К.: Наукова думка, 1981. - вип..20.

Калачник В.С. Особливості слововживання в поетичній мові. - Хароків: Вид-во Харків.держ.ун-ту, 1985.

Кіліченко Л.М., Процюк С.Г. «Правдива іскра Прометея»// Франкова криниця: Вивчення творчості І.Я.Франка в школі. - К.: Радянська школа, 1991.

Размещено на Allbest.ru