Боротьба поколінь у романі "Вальдшнепи" Миколи Хвильового

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кафедра української літератури імені. ак. М. Возняка

Курсова робота:

«БОРОТЬБА ПОКОЛІНЬ У РОМАНІ «ВАЛЬДШНЕПИ» МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО»

Виконала:

студентка групи ФЛУ-42

Дубасова Олена

Науковий керівник:

Печарський А. Я.

ЛЬВІВ 2013

ЗМІСТ

ВСТУП

І. ПОСТАТЬ АВТОРА РОМАНУ «ВАЛЬДШНЕПИ»

ІІ. ТРАГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ БОРОТЬБИ ПОКОЛІНЬ У РОМАНІ «ВАЛЬДШНЕПИ» МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

2.1 Інтертекстуальний аспект роману

2.2 Концепція боротьби поколінь у романі

ІІІ. ВИСНОВКИ

ІV. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

У романі «Вальдшнепи» Миколи Хвильового поставлена проблема життя після революції. Дмитро Карамазов -- недавній її учасник. Він є представником тієї романтичної молоді, яка й духовно формувалася під час революції. Крах ідеалів приводить Дмитра до глибокої депресії. Він -- “вічний опозиціонер”, він пробує переглянути й переоцінити свої погляди, але не може відмовитися від дорогої для нього ідеї національного відродження. Проте ця ідея суперечить партійній політиці. Отже, українські революційні інтелігенти опиняються на страшному роздоріжжі. Це -- трагедія покоління, трагедія самого М. Хвильового.

Метою даного дослідження є систематизація, узагальнення і порівняльний аналіз засобів вираження концепцій боротьби поколінь у романі «Вальдшнепи».

Актуальність роботи полягає у дещо нових інтерпретаціях образів роману, дослідження, як політичні погляди автора проглядають через головних персонажів «Вальдшнепів».

У процесі дослідження, завданням вирішувалися такі задачі:

1. Прослідкувати історію формування світоглядних поглядів письменника через його біографію.

2. Простежити інтертекстуальний аспект роману.

3. Виявити концепції боротьби поколінь у романі й шляхи розвитку національної боротьби.

Об'єктом дослідження є концепція боротьби поколінь у прмані «Вальдшнепи» Миколи Хвильового.

Предметом дослідження є засоби її вираження

В ході роботи були використані описовий та структурний методи.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури і джерел.

І. ПОСТАТЬ АВТОРА РОМАНУ «ВАЛЬДШНЕПИ»

" Ідея відродження моєї нації нічого не має спільного з національною романтикою"М. Хвильовий. Вальдшнепи.// Хвильовий М. Санаторійна зона: Повісті, оповідання, роман / Передмова, примітки М. Г. Жулинського; Худож.-оформлювач Б. П. Бублик. -- Харків: Фоліо, 2010. -- 506 с

Коли мова йде про інтерпретацію певного літературного твору, неминуче постає образ його автора, через який ми можемо побачити його суб'єктивне осмислення певних історичних подій.

Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов -- український поет, публіцист, прозаїк, один з основоположників пореволюційної української прози. Народився13 грудня1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині, нині райцентр Сумської області. Батьки, як і згодом, його дружина були вчителями.

Брав участь у першій світовій та громадянській війнах. У будь-якому разі після виру світової і громадянської війни 28-річний Хвильовий опиняється в Харкові з уже цілком сформованим світоглядом - "із своєю мукою, із своїм "знаю", із своїми трьома кільцями: віра, надія, любов", зі своїми вже майже готовими поетичними збірками. І одразу почав творити навколо себе "метрополію свідомого життя", шукати яку закликав у своєму вірші-кредо "Клавіатурте".

Хвильовий спрямовує свої зусилля на приготування людини майбутнього. Він бере на себе цю екологічну функцію в душі людини. Письменник показує, що може статися, якщо людина втратить свободу, загубивши себе в ілюзорному світі оманливих ідей, де править "крамар - світовий чортик". Він дає зрозуміти вдумливому читачеві, що найважливіші зміни мають відбуватися на рівні внутрішнього людського "Я", чудово розуміє, наскільки складним буде цей процес і наскільки значний вплив він справлятиме на суспільне життя. Достеменно невідомо, де і як Хвильовий познайомився з цими ідеями. Зрештою, в ті часи вони витали в повітрі, захопивши чимало митців - від Германа Гессе і Пауля Клее до Василя Кандинського і Андрія Бєлого.

1919 вступив до КП(б)У. 1921 переїхав до Харкова, де активно заявив про себе, як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій -- «Гарт» (1923), «ВАПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури) (1925), «Пролітфронту». Того ж року почав друкувати свої перші твори.

Під тиском критики «Пролітфронту», Микола Хвильовий разом з Павлом Тичиною, Миколою Кулішем, Юрієм Яновським та ще 14 письменниками вступають до ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників).

В 1920-ті роки впроваджує підтримує і в життя політику «українізації», що відображається у творчості. У своїх памфлетах виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури під гаслами: «Геть від Москви!», «Україна або Малоросія?», «Орієнтація на психологічну Європу». Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» є зібранням різноманітних думок та ідейно-естетичної полеміки періоду Літературної дискусії в Україні (1925--1928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних діячів.

"Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування… Наша орієнтація -- на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми."[1, 118]

Або:

"Європа -- це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це -- Європа грандіозної цивілізації, Європа -- Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу." [2, 54]

За ці погляди був підданий нищівній критиці: після листа Сталіна «Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 року, Й.Сталін вказав на виступи Миколи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва і послідуючій за цим серії розгромних статей в пресі московського та республіканського керівництва (боротьба з «хвильовізмом»). Через це в 1926-1928 роках змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них. Тобто, ідеологічна боротьба переросла у політичну. Так, крім розгромних статей, як відомо, Літературна дискусія 1925--1928 рр. увінчалась низкою еміграцій, арештів, судів, заслань на виправні роботи і каторги далеко в Сибір, розстрілів і самогубств.

Багато років письменник балансував на межі між українською свідомістю та партійною реальністю. Логіка його поведінки була приблизно такою: треба офіційно покаятись - "спокутую" провину, вимагають офіційно щось визнати - "визнаю". І це не був цинізм. Такою була ціна збереження внутрішнього інтелектуального суверенітету, захисту кола однодумців". Одним із таких зречень була заява Хвильового, Олеся Досвітнього та Михайла Ялового в газеті «Вісті ВУЦВК» (грудень 1926 р.): "наші ухили від партійної лінії... були широко використані ворожими пролетарській революції елементами.

У грудні 1927 - березні 1928 перебував у Берліні та Відні. У січні 1928, перед поверненням в Україну, у листі до газети «Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. Після повернення в Україну, продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928--30) та «Пролітфронт» (1930-1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом. На знак протесту проти голодомору 1932--33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції) 13.5.1933 у Харкові, неочікувано для всіх, покінчив життя самогубством. Пророчими виявились його слова із «Вступної новелли» (1927 р.): "Сьогодні моє любиме число -- 13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути? (…) Драстуй, Юліяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра піду на могилу комунара, автора "Ударів молота і серця". Я понесу йому пучок синьооких фіалок і там згадаю про свою загадкову смерть". Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920--30-х. Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

Існує теорія, що за два тижні до самогубства Микола Хвильовий, вражений масштабами Голодомору, не міг стримати крику: "Голод - явище свідомо організоване. Голод і розруха - хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на часинку "єретиками". Колізія тільки починається. Ця сталінська п'ятирічка -- тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть нашого залізного терпіння? Хтось напевне знайдеться відважний, хтось перший крикне: "Годі! Завісу!" Цим криком і стало його самогубство. Дар передбачати події за Хвильовим давно помічали і друзі, і близькі. І боялися його "страшної інтуїції". Масштаби штучного голоду і арешт Михайла Ялового (того самого Юліана Шпола зі "Вступної новели"), представника літературної генерації, за яку Хвильовий відчував особисту відповідальність, означали, що словесні дискусії втратили сенс. Потрібне було полум'я, яке не можна не побачити. Крик на сполох, якого не можна не почути. Жертовний заповіт для нащадків. Він не хотів умирати, хоча багато писав і думав про смерть. Друзі Хвильового та й він сам характеризують його як надзвичайного життєлюба. Він прагнув жити й "творити по-новому", і його твори - це суцільний дифірамб життю. Але життю в його істинному значенні, осягнути яке можливо лише через розуміння смерті. «Загадкова смерть» із «Вступної новели» - це подоба смерті-ініціації в стародавніх містеріях, проходячи через яку, посвячений народжується для нового життя.

Микола Хвильовий як основоположник течії активного романтизму та пролетарської поезії, розпочав свою творчість як поет. Перші поетичні збірки М. Хвильового -- «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами імпресіонізму й неоромантизму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, О. Дорошкевич), але найяскравіше свій талант М. Хвильовий виявив у жанрах оповідання та новели (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Вирізнялися у “Синіх етюдах” такі героїко-романтичні новели, як “Солонський Яр”, “Легенда”, “Кіт у чоботях”. Новели прозаїка приваблюють не лише тематичною злободенністю, а й стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчують утвердження нової манери письма. М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в новелістиці легко знайти і впливи імпресіоністичної поетики, і елементи експресіонізму, навіть сюрреалізму. Виражальність у його ранніх творах відчутно превалювала над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, навіть незрідка алітерована, з дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету у них дуже незначна, композиція досить хаотична. Послаблення структурних зв'язків на композиційному рівні натомість зрівноважується ритмічною організацією тексту, введенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей. Письменник був неперевершеним майстром у передачі безпосередніх вражень, миттєвих настроїв через ланцюг асоціацій, через предметну чи пейзажну деталь. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини; людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк -- головний герой однойменної новели -- лише в своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі -- це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті. М. Хвильовий -романтик умів бути й пильним спостерігачем, аналітиком пореволюційної дійсності. Критичний, сатиричний струмінь з'являється уже в ранній його прозі. Невеликою ж повістю “Іван Іванович” (1929) письменник засвідчив віртуозне володіння сатиричним жанром. Гостра іронія, нищівний сарказм письменника спрямовані проти все тих же вічних обивателів, світової сволочі, котра скористалася плодами революції й проникла в усі соти нового суспільного організму.

Загалом у творчому доробкові письменника можна досить чітко виділити два етапи. Перший -- це романтична, лірико-імпресіоністична, в основному безсюжетна проза. Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926 -- 1927 pоками -- це період поступового переходу до врівноваженішої конкретно-реалістичної манери письма, опанування майстерністю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас і посилення іронічних, сатиричних інтонацій. Твори Хвильового - автобіографічні, але не у звичному сенсі цього слова: це біографія йогодуші, його переживань у сходженні до високої мети.

Прийнято творчість Миколи Хвильового ототожнювати із модернізмом.

Говорячи про модернізм 20-х років, Д. Наливайко (він його називає "зрілим модернізмом". -- О. С.) дає йому таку характеристику: "універсальність, вихід за межі локального й історичного, в які вводили мистецтво реалізм та натуралізм, прагнення до розімкнення часу й простору, до вираження глибинних сутностей людини й одвічних первнів буття" [8, 46]. Ще однією атрибутивною якістю модерністської літератури дослідник вважає "подолання однозначного й одновимірного читання образів, що практикувалося міметичними художніми системами ХІХ ст." [8, 46]. Основною рисою модернізму, що іманентна його природі, є потреба бути постійно модерним. Д.Наливайко указує на один парадокс модернізму: "За всієї численності власне модерністських та авангардистських течій, творчість його великих митців відбувалась здебільшого поза цими течіями, не вкладаючись в жодну з них" [8, 46]. Якщо звернутися до прози 20-х років, то помітимо справедливість цього твердження в художній практиці. Фактично немає жодного письменника-модерніста, якого можна було б чітко співвіднести з якоюсь стильовою течією. Можна говорити лише про певні стильові домінанти в творчості окремих письменників або навіть -- в окремих творах одного й того ж митця. Той же М. Хвильовий витворює надзвичайно складне стильове поєднання з елементів імпресіонізму, експресіонізму, неоромантизму, а часом - символізму і навіть сюрреалізму. Але домінує, як правило, якщо говорити про ранню новелістику, імпресіонізм.

Модерністський дискурс формувався як усвідомлення кризи, тотального зламу всіх основ життя. Народжувалося мистецтво розчарування та песимізму. Мабуть, від книги Тичини "Замість сонетів та октав" починаючи. Мотиви тривоги, апокаліптичні передчування, відчуття приреченості стають основними в українській прозі 20-х років. Модернізму 20-х притаманний певний пієтет до традицій минулого. Як вже говорилося вище, це традиція романтизму і, можливо, ще важливіше -- традиція української барокової літератури з її химерністю, неоднозначністю, вишуканістю стильових інкрустацій, грою слів та смислів. Саме тому в модерністському дискурсі поширені течії з промовистим префіксом нео-: неоромантизм, неокласицизм, необароко.

На початку 20-х років найактивніше розвивається неоромантизм з широкою амплітудою героїки (А. Головко -- М. Хвильовий -- Ю. Яновський -- Г. Косинка). Знайшов своє продовження в прозі Г. Михайличенка символізм. Активно розвивається, або навіть панує в прозі 20-х років ліричний, імпресіоністичний стиль, що найвиразніше виявився в творчості А. Головка, М. Івченка, М. Хвильового, Г. Косинки.

Згадуючи про Миколу Хвильового та модернізм як літературно-мистецький напрям у 20-х роках минулого століття, доводиться починати із з'ясування загальних рис та тенденцій української прози цього періоду. Для модерного мистецтва характерні безапеляційне заперечення традиції (приклад - роман «Вальдшнепи»), афішування епатажу (значно меншого, ніж у постмодерністів). Такі настанови спостерігалися у кубістів, футуристів, експресіоністів, дадаїстів, сюрреалістів. На думку Гайдеггера, письменик у своєму творі виражає тільки себе, а не об'єктивну реальність. Створена ним дійсність стоїть над часом та суспільством, бо розкриває таємницю буття взагалі. У творах письменників того періоду відбивються настрої інтелигенції, розчарованої соціальними та естетичними теоріями.

Щодо особливостей стилю письменника, як зазначає Агєєва В: "Взагалі, для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози -- це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції" [1, 124].

Ще однією особливістю письменника є орієнтація на підготованість читача. Якщо ж траплялись "непідготовані", то для них писав передмову: "Маючи на увазі, що мої книжки можуть попасти в руки малодосвідчених читачів, я до кожного свого твору написав невеличке вступне слово" [3, 5]

Філософія Хвильового знаходить вираження у його основних творах різноманітних жанрів від памфлетів до вже не раз згадуваного роману «Вальдшнепи». М. Хвильовий одним із перших означив у літературі ситуацію «глухого кута» і почав шукати вихід із неї, спричинених різними чинниками: розчаруванням у результатах (вірніше їх відсутності і, подекуди, погіршенням ситуації) прорадянської революції, тиск з боку владних структур, тотальне зросійщення і владу цензури, що забороняла допускала вільне існування «людини нового типу».

Як письменник-новатор Микола Хвильовий руйнує традиційні уявлення про роль і значення літературних умовностей та про те, якими вони повинні бути (наприклад, сюжет, персонаж, жанрові різновиди роману). Він витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. На середину двадцятих років він став визнаним лідером цілого літературного покоління і був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пореволюційної української культури.

Отже, за свої майже 40 років життя Микола Григорович Фітільов виявив себе як талановиту творчу особистість, що намагалась висловити і відстояти шляхи розвитку української культури. Він намагався зорієнтувати націю у керунок грандіозної цивілізації Європи, як публіцист. Як письменник - виявити проблему Людини і її вибору у стосунках революції та життя. Головна його ідея - відродження нації.

ІІ. ТРАГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ БОРОТЬБИ ПОКОЛІНЬ У РОМАНІ «ВАЛЬДШНЕПИ» МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

2.1 Інтертекстуальний аспект роману

хвильовий боротьба вальдшнепи роман

«Вальдшнепи» - роман, що можна назвати підсумком письменницької та публіцистичної діяльності М. Хвильового, адже цей твір містить у собі і певною мірою пояснює основні мотиви та ідеї творчого доробку автора. Олег Соловей вважає його "ангажованим романом (романом ідей)". Цей роман є відомим серед уривків із романів, незавершених чи "ненаписаних" романів. Аналізувати й робити якісь певні висновки щодо його ідейного змісту чи формальних особливостей, зокрема й щодо жанрової сутності та структурної будови, надзвичайно складно саме через відсутність його завершення. «Вальдшнепи» - це не твір із відкритим фіналом, а з його відсутністю. Хоч роман був завершений, але до нас дійшла тільки його початкова частина. Загальновідомо, що "Вальдшнепи" писалися влітку 1926 року, перша частина друкувалася на початку 1927 року в 5-му числі «Вапліте», друга вже була набрана в 6-му числі, але і роман, і стаття І. Сенченка «Де хвилі?», і загальне ідеологічне протистояння ваплітян до офіційної лінії компартії видалися настільки неприйнятними, що цей випуск часопису був заборонений цензурою, конфіскований і знищений. Микола Хвильовий, очевидно, за вказівкою відповідних органів знищив рукопис другої частини роману, тому вона не збереглася ні в архіві письменника, ні в архівах журналу, цензурного відомства чи спецслужб. Із кожним роком сподівань на те, що текст буде знайдено, усе менше й менше [4, 96].

Знайдені лише окремі цитати з другої частини «Вальдшнепів», які наводить у критичній брошурі "Від ухилу - у прірву: Про «Вальдшнепи» Хвильового" Андрій Хвиля, колишній боротьбист і тодішній завідувач преси ЦК КП(б)У. За переказами, заборонена друга частина роману у вигляді журнальних гранок передавалася з рук у руки довіреними особами, тому певна кількість людей усе ж таки мала змогу її прочитати. Скажімо, Л. Сеник стверджує: в усних спогадах 60-х років Володимир Гжицький повідомляв, що читав другу частину "Вальдшнепів" [4, 95]. Про окремі сюжетні лінії наводить відомості також Юрій Лавріненко, який, за його словами, теж читав заборонену частину роману. Однак цього дуже мало, щоб скласти якесь більш-менш чітке уявлення про повний текст роману. Саме тому, наприклад, Ю. Безхутрий у ґрунтовному дослідженні "Хвильовий: проблеми інтерпретації" взагалі не аналізує цей твір: "Із відомих творів Хвильового 1922-1928 років поза нашою увагою залишився фрагмент роману "Вальдшнепи". Це зроблено свідомо: відсутність закінчення, як і у випадку з іншими незавершеними текстами, не дає можливості адекватно оцінити його як цілість" [7, 25]. Однак зрозуміло, що залишити поза увагою літературознавства фрагмент роману, якому М. Хвильовий надавав особливого значення у власному доробку, теж не можна. Особливо якщо врахувати, що цей фрагмент, на відміну від багатьох інших фрагментів і незавершених творів, усе ж таки був опублікований і відіграв важливу роль в історії української літератури й культури 1920-х років і XX століття загалом.

У такій ситуації ми можемо розглянути відому частину «Вальдшнепів» як окремий цілісний твір, що має відкрите закінчення. На сьогодні вже існує чимало ґрунтовних досліджень «Вальдшнепів». Однією з вичерпних праць є монографія Любомира Сеника «Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності», точніше розділ із цієї монографії «Микола Хвильовий і його роман «Вальдшнепи». Науковець з подробицями зібрав корпус праць попередників, ґрунтовно опрацював його і виробив власну концепцію інтерпретації «Вальдшнепів»: він подає цілу низку надзвичайно цікавих і аргументованих спостережень, суджень, міркувань щодо ідейного змісту, художніх особливостей фрагменту роману, його інтертекстуальних перегуків із творами української та світової літератури. Зведення світу до тексту зумовило, естетику неоригінального, тобто інтертекстуальність.

Щодо інтертекстуальних виявів роману, в одному місці Л. Сеник проводить аналогії між Дмитром Карамазовим із «Вальдшнепів» та Альошею з «Братів Карамазових» Ф. М. Достоєвського, але жодним словом не згадуючи про Дмитра з роману російського письменника, хоча така аналогія була б значно доречнішою. Це виявляє те, що розділ про М. Хвильового в монографії Л. Сеника можна уточнити чи доповнити його; це необхідно тим більше, що згадувана праця стала певною мірою хрестоматійною, класичною для подальших дослідників, які некритично підхопили похибки й недогляди, яких припустився Л. Сеник. Окремо варто зазначити, що на багатьох дослідженнях "Вальдшнепів" і творчого доробку М. Хвильового загалом позначилися ідеологічні спрямування або породжені огляданням на офіційну владу (у період 80-90-х років ХХ століття).

Назва роману залишається загадкою через відсутність завершення. Хоча й невідомо, чи повний текст твору давав пряму відповідь на це запитання. Можна, навіть, виокремити деякі версії назви роману. Безперечно, мають право на існування міркування про те, що персонажі роману асоціюються з вальдшнепами, беззахисними перед дулами рушниць мисливців, як і версія, за якою вальдшнепи - це думки, що "навесні летіли на Україну". Однак варто пошукати й інші варіанти прочитання назви роману. Наприклад: у романі завуальовано поданий період пошуку шляху національного розвитку українців загалом, які не маючи власної держави, як "вальдшнепи" у лісах. А ще, предметом для мистецьких міркувань і зображення може бути уподібнення письменника (переважно все ж - гуманіста) з польованим птахом. Адже вальдшнеп гине тоді, коли злітає в небо в очікуванні так би мовити «кохання», сподіваного «піку щастя». "Назва специфічна ще тим, що відразу встановлюють цільового реципієнта: пересічний читач не зобовґязаний знати, що вальдшнеп - обґєкт полювання, а навіть - що це назва птаха" [10, 2]. Цей твір певною мірою випадає з ряду «справді мисливських», оскільки «орнітологічна» назва не вказує ні безпосередньо на зміст, ні на мисливство й лише при використанні біографічного методу дослідження дає привґязку до мисливської тематики. Можна лише здогадуватися, яким би мало бути закінчення твору про двох друзів, які приїхали на відпочинок і полювання з української столиці до села і як була б обґрунтована назва. Поза тим значення твору в житті й доробку Миколи Хвильового настільки вагоме, що одне з останніх досліджень - Юрія

Шаповала за документами НКВС - має назву «Полювання на «Вальдшнепа».

Як зґясувалося, радянська служба за Хвильовим закріпила назвисько

"Вальдшнеп".

Характерними особливостями роману є: настанова на новаторські пошуки, на експеримент, використання прийому "гри з читачем", письменник досягає ефекту гри за допомогою подвійного кодування, Це теж значною мірою були зумовлені прагненням підвищити рівень читабельності художньої літератури, викликати спонтанне прагнення продовжувати невідривно читати текст. Багато важила читабельність творів і для Миколи Хвильового, тому є версія, що "любовний" роман - це не тільки і не стільки форма зашифрованості, скільки прагнення написати цікавий для великої кількості читачів художній твір, що завжди приваблюв читача і міг би розважати його та згладжувати складність для читання повільнодинамічого сюжетного твору, інтелектуально навантажених діалогів і внутрішніх монологів.

Твір порушує проблеми між статевих, еротично-сексуальних взаємин і стає в 1920-х роках однією з найактуальніших у літературі. Сприяли цьому і фройдівська та ніцшеанська теорії, з якими були знайомі широкі верстви інтелігенції. і впроваджуване в перше пореволюційне десятиліття марсистське гасло "вільного" кохання, і визнання жінки рівноправним суспільним, а також і сексуальним партнером. Ця проблема була не чужою і для творчості М. Хвильового, який протиставляв міщанській розпусті й задоволенню тваринної хоті високе кохання, що, однак, не мислилося без тілесної насолоди. Добу, в яку М. Хвильовий писав свій роман «Вальдшнепи» (1928 р.), можнасхарактеризувати як історичний момент, «…коли людська натура змінилася. Змістилисявсі людські стосунки…» [3, 78].

Приміром, Дмитро Карамазов, значною мірою alter ego автора, так фіксує власні емоції та бажання, побачивши Аглаю в купальному костюмі: "Дмитрій відчув, що йому стало важко дихати ... В ньому в перший раз прокинувся до неї справжній самець. Він безсоромно дивися на її таз, на її груди, і ніяк не міг одірватись, йому захотілось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первісна людина. Йому навіть прийшла мисль підплисти до фльоберівських дам і жартуючи схопити в свої обійми Аґлаю". І далі ця "мисль" стає постійною: "...Сьогодні він побачив прекрасне Аґлаїне тіло ... йому захотілось кусати її. Йому метнулось у голові, що п'янка може утворити непогану обстановку, і він уже напружено шукав місця для оргії". Ця "мисль" приходить до Карамазова ще і ще раз, отримуючи свій подальший розвиток, синтезуючи в почутті кохання до Аглаї інтелектуальний і тілесний первині: "Він раптом відчув її присутність у цьому городку, так би мовити фізіологічно, і це почуття почалось не вчора ... Хіба випадково вона показала йому своє тіло в купальному костюмі? Хіба випадково вона вчора весь вечір намагалася одрекомендувати себе? Хіба випадково він почув цю апологію безумству хоробрих на фоні вранішньої зустрічі, тієї зустрічі, коли вона стояла на пляжі в потоках сонця і демонструвала йому своє здорове рубенсівське тіло? Нічого випадкового нема ... йому до болю захотілось бути ... безумним. Йому захотілося схопити її в обійми й закричати побідним криком дикого переможця ... Він уже нічого не бачив, крім цієї привабливої дівчини і її мигдалевого погляду. Карамазов нахабно подивився на Аґлаїн торс і зупинив на ньому свої очі".

Цей духовно-тілесний безум кохання до Аглаї вже ні на мить не покине Дмитра аж до кінця тієї частини роману, що збереглася. Зрозуміло, він не може бути тільки формою приховування за еротичними переживаннями персонажа чогось значно вагомішого з проблем суспільного життя особистості, її партії та її нації, а є самодостатнім і вагомим чинником ідейно-художнього змісту «Вальдшнепів». Автор виражає одвічних первнів буття глибинні сутності людини.

Для інтерпретації роману М. Хвильового дуже багато важить його інтертекстуальне прочитання крізь призму творчості Ф. Достоєвського, на що автор сам прямо й недвозначно вказував через імена головних персонажів - Дмитра Карамазова та Аглаї. Про це говорить і Любомир Сеник: "Звернення до традиції в романі навмисне: не випадково герой названий Карамазовим. Його попередник - Альоша Карамазов, людина суперечлива, з багатьма мінусами. Аглая також "має своє літературне коріння у творі Ф. Достоєвського "Ідіот".. Крім цього, проблематика твору свідчить про проведення паралелей між Карамазовим Хвильового та Альошею Карамазовим із роману Ф. Достоєвського. Значення цього імені автор підкреслює уже на першій сторінці роману. Твір розпочинається «непотрібною» з точки зору розвитку сюжету сценою непорозуміння у «буфеті найкращих фіалок І. Л. Карасика». Співзвучність прізвища свого героя із прізвищем власника буфету М. Хвильовий підкреслює ще до того, як у тексті з'являється прізвище Карамазов. "Вiн приїхав, як завжди, розхристаний та неуважний i, недовго гадаючи, забiг по дорозi до «буфету найкращих фiалок I. Л. Карасика" [11, 23]: У «Братах Карамазових» образ одного з братів - Дмитра - і за іменем, і за духовним розвитком значно ближчий у плані аналогій до твору М. Хвильового, ніж образ його молодшого брата.

До проблеми перегуків між романами М. Хвильового та Ф. Достоєвського зверталася також Г. Церна. Вона обмежилася констатацією факту наявності таких перегуків і розрізненим аналізом «Вальдшнепів» та «Братів Карамазових» інтертекстуальні зв'язки між персонажем «Вальдшнепів» і всіма братами Карамазовими. Г. Церна, міркуючи про ймовірні продовження у втраченій частині роману, пише: "...Можливий інший варіант: потрапивши, як Іван, у полон ідеї, Дмитрій страждає і через страждання приходить до очищення, як Митя у Ф. Достоєвського, стає сповідником добра, як Альоша. Тобто можлива така схема: ідея - страждання - очищення". Однак інтертекстуальну основу між романами українського і російського авторів варто шукати насамперед через образ Дмитра з «Братів Карамазових», а також не зациклюватися тільки на цьому романі Ф. Достоєвського, бо образ Аглаї з «Вальдшнепів» вимагає обов'язкового залучення до аналізу ще й роману «Ідіот».

Таким чином, герой «Вальдшнепів» М. Хвильового є своєрідним продовженням типу, зображеним Достоєвським у його романах, - людей, що засудили і стратили Бога, людей, які поставили ідею вище за «міщанську» мораль. Дмитрій Карамазов у Хвильового не лише теоретично обґрунтував, але і практично «до кінця» принаймні у своїй свідомості реалізував ідею Богопокинутого світу - ідею не лише Людини без Бога, але і країни без Бога, і у момент дії роману опинився перед результатами своєї філософії і свого «героїчного минулого» - непереборними, безсмертними обивателями, які «з'їли» революцію, і вищою холоднокровно-розсудливою силою, що використала його запал у своїх корисливих цілях.

У такий непростий час Хвильовий вводить в українську літературу «новий тип» людини. В романі такий тип можна ототожнити із героїнею на ім'я Аглая. Це новий тип жінки в суспільстві. «Нові жінки» були сильними жінками, спроможними на самотній виклик суспільству. Вони надзвичайно емоційні й наділені могутньою, важко стримуваною сексуальністю. М. Хвильовий невипадково обрав для головної героїні роману «Вальдшнепи» ім'я Аглая, адже воно міцно закріплене в літературній традиції - таке ім'я носила одна з головних героїнь роману Ф. Достоєвського «Ідіот» Аглая Єпанчина. Тому закономірно постає питання про зіставлення цих двох яскравих жіночих образів. Саме ім'я героїнь означає з одного боку Аглая - ім'я однієї з трьох Харіт, міфічних істот, богинь радості, краси та жіночої чарівності. Означає воно - «блискуча, сяюча» (сліпуча краса). З іншого боку, слово «харіти» походить від лексеми «милість, милувати» (милість Божа). Отже, неоднозначність образу закладена вже в його імені. Простежимо, як кожен із письменників - Ф. Достоєвський та М. Хвильовий - реалізує семантику імені у своєму романі.

У Ф. Достоєвського Аглая Єпанчина сліпуче вродлива - перша смислова домінанта її імені повністю втілена. Друга ж семантична домінанта (мила, добра, гармонійна) не реалізується в романному просторі. Аглая в романі «Ідіот» - тип «нової» для свого часу жінки. Вона має такі переваги, як прагнення до навчання, розвинений інтелект, критичне мислення. Героїня осягає навколишній світ і себе через розум, а не через почуття. Героїня, для якої первинним є продумані вивірені рішення, не може зрозуміти поведінки князя Мишкіна, яка є алогічною, керованою інтуїцією. Вважаємо, в інтерпретації Ф.Достоєвського раціональна жінка - нещасна жінка, жінка-місяць, що світить, але не гріє.

Ще одною характерною рисою творчості письменника є інтелектуалізм. Його стиль наповнений асоціаціями, і таке складне письмо вимагає підготованого читача. Але разом із тим, Микола Хвильовий прагнути витягти українського читача з "лабет просвітянської літератури", яка була примітивною і "назадницькою". Виступ індивідуалізму Хвильового - це одна з найяскравіших творчих і людських особистостей в національній культурі двадцятого століття. Неординарна й складна постать українського відродження першої чверті минулого століття. Він створив власний неповторний стиль в українській прозі, основою якого є «запах слова», особливе музичне наповнення його творів.

2.2 Концепція боротьби поколінь у романі

"Бо й справді: в суспільстві не може бути такої ситуації, коли неможлива боротьба."

Боротьба у романі «Вальдшнепи» зумовлена боротьбою ідеологій.

Ідеологія -- система політичних, правових, художніх, релігійних, етичних, філософських поглядів. Ідеологія разом із суспільною психологією, яка включає емпіричні й буденні погляди, суспільні почуття, звички, настрої входить до складу суспільної свідомості. Кожна політична чи економічна тенденція ґрунтується на певній ідеології. Ідеологія це те, як суспільство бачить та інтерпретує світ. Є різні різновиди ідеологій за спрямуванням: ті, що прагнуть якихось радикальних змін у суспільстві - радикальні й ті, які намагаються традиційність - консервативні. Ідеологія відіграє величезну роль у житті суспільства, прискорюючи (передова ідеологія) або гальмуючи (реакційна ідеологія) його розвиток.

У ХХ ст. великого поширення набуває соціально-філософський роман, у якому в концентрованому вигляді викладаються філософські переконання письменників, їх історична концепція, глобально осмислюється історична епоха.

Микола Хвильовий філософськи осмислив сумніви покоління щодо ідеологічної боротьби у вже згадуваному незавершеному романі «Вальдшнепи». Це яскраво помітно в процесі знаття культурних табу. Зокрема, це і висловлені міркування його героїв про постать Тараса Шевченка у романі. Варто згадати і його власні думки про Івана Франка у памфлетах та критика «просвітянської літератури».

Наближаючись до філософського осмислення роману «Вальдшнепи», слід особливо зупинитися на характеристиці комплексу концептуальних тем і мотивів, що пронизують топіку твору ("стравжнє"/"несправжнє", буття, проблема свободи, етичного вибору особистості, виходу із кризи революції).

Пригадаймо, які ж герої втілюють різні покоління. Це і є головні персонажі. Дмитрій Карамазов, його дружина Ганна, їх спільний друг, учений-лінгвіст Вовчик та дві московки: тьотя Клава й її племінниця Аґлая, та чоловік тьоті Клави - професор марксизму Євгеній Валентинович. Саме через їхні образи і постає перед нами смисл усього твору. Загальна концепція несе постійну переоцінку цінностей, проекцію суб'єктивної картини світу, тобто, використовуючи визначення Броха, "розпад світу на окремі ціннісні системи" через кожне окреме "я" кожного персонажа.

Але що ж спричинює цю горезвісну боротьбу? Однією із причин таких змін були карколомні історичні події: перемога більшовиків на більшій частині післяімперського російського простору, в тому числі і на Україні. Хоча в місцях існування переможців революції, ширилися настрої розчарування й незадоволення результатами: ідеї, заради яких революція і здійснювалася, так і невтілилися в життя, а «справедлива і велична» комуністична партія - перетворилася на такого собі «собіратєля землі руської» і спускається,так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького міщанина-середнячка» [5, 262]. Перед суспільною свідомістю постає головне питання того періоду: яка вона, людина майбутнього, хто творитиме «голубу савойю», що так стрімко почала віддалятися в далеке майбутнє, і чи можлива взагалі комуністична Україна (навіть не маючи мови про вільність, як у птахів, хоча б і тих самих вальдшнепів). На ці питання спробував відповісти Микола Хвильовий у своєму рубіжному романі «Вальдшнепи», що ознаменував розчарування автора в його дотеперішніх ідеалах, прагненнях і засвідчив кінець епохи «романтики вітаїзму» у творчості митця.

Революційні романтики умоглядний задум -- силою ощасливити світ -- поставили над самоцінністю людської індивідуальності, відкинули традиційну мораль -- і за цю абстрактну ілюзію закономірною платою був крах надій, відчуття спустошеності, коли замість гармонійної дійсності, яку вони хотіли вибороти, панували хаос і руїна.

Боротьба поколінь, боротьба ідей у романі багатопланова й декількорівнева. З такого погляду можна розглядати й модель любовного трикутника «Ганна - Карамазов - Аглая» доречно розглядати як багаторівневу. З одного боку, у цій моделі ми бачимо типову, навіть банальну ситуацію «курортного роману», яким розвіюють нудоту відпочинку в провінційному місті головні герої твору. На іншому рівні - символіко алегоричному - кожний із героїв є носіємпевної ідеї, яку письменник випробовує, зіштовхуючи її з реальнимжиттям. У «Вальдшнепах» модель любовного трикутника «Ганна - Карамазов - Аглая» доречно розглядати як багаторівневу. З одного боку, у цій моделі закладено типову, навіть банальну ситуацію «курортного роману», яким розвіюють нудоту відпочинку в провінційному місті головні герої твору. На іншому рівні - символіко-алегоричному - кожний із героїв є носієм певної ідеї, яку письменник випробовує, зіштовхуючи її з реальним життям.

Які ж основні сили, що за ідеї протидіють у творі? Насамперед, це завуальована ідея незалежності України як країни, що може і має рухатись у європейському напрямку розвитку. Прикладом є діалог головних героїв про Тараса Шевченка. Напротивагу цій силі незалежності виступає, звісно ж, комуністичний режим, марксистські ідеї.

Отже, ціле покоління може виступати за певний відступ від минулого й пошуку нових шляхів розвитку: "закобзарену" психіку можна виховати тільки, так би мовити, загайаватизованим "Капіталом" [10, 55]. Цікавий прийом, адже для полегшення цієї самої "психіки", нову інформацію потрібно подати у формі, яку вона може сприйняти. Звідси й праця Карла Маркса «Капітал» має податись у зрозумілій народній масі через призму поеми «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка. Переконання, ось ключове слово у цій полемічній боротьбі. Нова ідея, яку Хвильовий доносив до нас, читачів, у своїх трактатах-памфлетах, що потрібно відходити від образу Малоросії, а й ти до образу незалежної державності, на думку автора, представляється без видатного поета. Бо по-суті він був малоросійським поетом : " А за те я його ненавиджу, - надмірно запалюючись, сказав він злим голосом, - що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім'я йому легіон? Хіба це не Шевченко-цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, - хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати "по-катеринячи", бунтувати "по-гайдамачому" - безглуздо та безцільно - й дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як-то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас но плечу й скаже: "а ти, Матюшо, все-таки талант". Саме цей іконописний "батько Тарас" і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю. Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі... бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими українізаціями в соціальних процесах вона виконує тільки роль тормоза." [10, 55].

Тобто, висловивши таку ідею Карамазов відкриває один з аспектів характеру свого максималізму і безкомпромісності й, можливо, деякої фанатичності. Про це свідчить і деякі деталі з образу Дмитрія, які подає наратор у романі. А саме через манеру спілкуватись і висловлювати свої прогресивні ідеї - "Потім раптом нервово одкинув волосся і зупинився. - А за те я його ненавиджу, - надмірно запалюючись, сказав він злим голосом" [10, 55]; "Чому це Дмитрій в останні роки такий нервовий став?" [10, 53] Нервовість, рішучість, запальність, хворобливість, жорстокість, непримиренність із ідеалами, відмінними від його власних - основні риси характеру головного героя, борця, Дмитрія Карамазова, які ми спостерігаємо у збереженій і виданій частині роману.

Ще важливою рисою у характеристиці героя - це ненависть за неможливість убити людину: "тільки через убивство можна прийти до цілковитого соціального очищення... Ти розумієш, що я маю на увазі? В динаміці прогресу соціальну етику можна мислити тільки як перманентний "злочин". Я злочин беру в лапки, бо свідоме вбивство во ім'я соціальних ідеалів ніколи не вважав за злочин. " [10, 33]. Це й створює ще одне важливе протистояння - людяність і фанатизм. Очевидно, це питання вкрай зачіпало автора роману. Така ж боротьба людських ідеалів є ще й в іншому творі письменника - «Я (Романтика)», де головний герою відчуває роздвоєння особистості. Людина і людина-чекіст. Людина гуманна і бездушний фанатик, що чіпляється за свою фанатичну віру у «загірну комуну». У непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обов'язок перед матір'ю -- і революційний обов'язок, служіння найдорожчій ідеї. Він ще пробує якось відстрочити фатальне рішення ("я чекіст, але я і людина"), та весь попередній шлях моральних компромісів робить розв'язку неминучою. Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і заложником могутньої системи. Намагання вбити в собі людину, вбити добро в ім'я фанатизму, в ім'я абстрактної ідеї, навіть якщо вона позірно видається найбільшою цінністю, призводять не до торжества ідеалу, а до переродження людини в дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності. У романі «Вальдшнепи» порушено питання дефініції злочину - злодіяння, злого вчинку з точки зору тієї чи іншої системи цінностей, людини, групи людей, чи людства в цілому. Важливий ціннісний аспект. Цннність -- будь-яке матеріальне або ідеальне явище, яке має значення для суспільства чи людини, заради якого вона діє, витрачає сили, заради якого вона живе. Вивченню людських цінностей присвячений розділ філософії аксіологія, Фактично, у процитованому уривкові можна виявити свою систему цінностей. Соціальні питання виходять на перший план замість загальнолюдських. Це й людинолюбство замінює на страшну силу волі до перемоги, не зупиняючись ні перед чим. Така цілеспрямованість якраз і характерне для будь-яких протистоянь. Навіть, із законів фізики нам відомо, що на всяку дію є рівна протидія.

Головними концепціями боротьби поколінь є питання людини з погляду загальнолюдського гуманізму. Питання, яке порушується, як зазначалось вище у новелі «Я (Романтика)»: фанатитизм і спроможність на вбивсто задля досягнення певних, зокрема і політичних цілей. Дмитрій Карамазов постає людиною, яка ще не втратила остаточну людяність, здатність бачити у ворогах також людину: " От хоч убий мене! -- а не можу їх зненавидіти справжньою ненавистю. У кожного з ближніх -- навіть найбільших моїх ворогів -- буває така, знаєш, людська усмішка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматір дивиться. Я кажу й підкреслюю, у кожного, бо навіть у суворих і злил з природи людей я бачу цю усмішку й це обличчя. " [10, 17] Але не просто людину бачить мусьє Карамазов, він бачить, відчуває щось вище, щось божественне у кожній людині: " Клянусь тобі! Богоматір всюди й на кожному кроці. Це якийсь жах, і іноді навіть руки падають у знемозі. Не можна зустрічатися з людьми. Щоб творити якесь діло й боротись, треба надягати машкару Мізантропа і в ній ховати, перш за все, очі... Очі, знаєш, найлютіший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматір і саме в очах ховається Богоматір." [10, 17] Хоч таке просвітлення приходить до Карамазова із деяким запізненням, можна сказати, з досвідом. Він каже, що лише останнім часом ці прояви Богоматері у інших людях почали його тривожити, коригує у ньому людину. Дмитрій знаходиться в кризі на час оповіді в романі. Його роздирають суперечності. В цих суперечностях гинуть його основні принципи, за які він раніше боровся.У цій кризі і захована головна концепція боротьби поколінь - одна ідея перемагає у свідомості іншу. Відданість і фанатична віра у ідеали майбутнього поступаються людиношануванню. А ця ідея, в свою чергу, переходить у ідею відродження нації - розуміння, що без рішучих дій неможливий результат (без усяких але) .

Отже, для Хвильового головне - довести, що радянська Україна не радянська, що диктатура пролетаріяту не диктатура про-летаріяту, щонаціональна політика це одна лише омана;що український народ виключно відсталий, безвольний люд, що йде переродження, що, нарешті,сама партія, то є організація лицемірів. ці думки виявляє в своїх «Вальдшнепах» Хвильовий і, зробивши таку спробу аналізу нашої дійсності, доводить, що єдине гасло, якеможе запалити мільйони, піднести їх на височінь пафосу боротьби за Україну, за народ, за національне відродження, відродження нації.

Шукаючи шляхи розвитку нації, літературний діяч Хвильовий подає модель «нової людини», намагаючись віднайти місце в реальності для тих,хто творив революцію і брав під сумнів її результати. Привертає увагу той факт, що модель «нової людини» втіленосаме в образі жінки, досить юної дівчини Аглаї. Вважаємо це взагалі характерним для тогочасного вітчизняного письменства, що можна пояснити інтеграцією в українську літературу естетики модернізму, а з нею ідей емансипації та фемінізму.

«Нові жінки» були сильними жінками, спроможними на самотній виклик суспільству. Аґлая. Новий подих у боротьбі. Вона прекрасно знає, що собою являє компартія, вона знає наше внутрішнє життя. Вона прекрасно знає, як живуть профспілки, вузи. Вона живе поруч них, вона кожний день їх спостерігає, вона кожний час критикує їхню роботу, критикує зле, критикує люто, і в цій критиці гартує ворожу проти нашогосуспільства ідеологію.

Аґлая знає добре, що замало говорити про відродження нації, за єдиний вихід з післяреволюційного глухого закутка. В свої загальнопринципові твердження треба вкладати конкретну суть. Треба ілюструвати свої думки разючими фактами з життя країни, де так багато «пересічности». Істина стає життьовою, коли вона може вбратися в одежу органічного зв'язку з життям мільйонів. Десятий раз летить земля навколо сонця, а диктатура пролетаріяту непохитна. Десяті роковини своєї жалоби справляє еміграція, а дійсної реальної надії на завтрішній день не має. Несе він сум і чорну могилу смерти. Сподіванки? На кого? Давно одцвіли надії на звитяжні марші інтервентів, і вже давно десятки тисяч верстов кордонів рад перестали промовляти гарматами.

Але це не заважає Аґлаї відповіднимчином вести розмови з так званим «комуністом» Карамазовим. Ці розмови вона веде для того, щоб остаточно вплинути на Карамазова й зробити його зброєю своїх ідей. Вона хоче творити нове майбутнє, "Не так, як його творите ви,Ганно, і не так, як ти, Дмитрій Карамазов (вона знову випила келіх горілки), а так, як її творили хоробрі на протязі тисячі років…" [10, 17]. Як бачимо, із згадки про Запорізьку Січ і Ганни - «типової української жінки», і нелюбові до неї -"Хіба це не вона та типова українська жінка, що, так ганебно випровадивши синів Тараса Бульби на Запорізьку Січ, пішла плодити безвольних людей?".[10, 17]. Такий соціальний устрій, який був на Запорізькій Січі, певною мірою, приваблював і самого письменника. Художнім оформленням такої політичної думки, що її має Хвильовий. У сьогоднішньому дні на Україні він хоче бачити такі ж бурхливі картини, як бачив він їх в історії Запорізької Січі. В сьогоднішньому дні України перед собою він хоче побачити людей іншої свідомості, іншої волі, ніж тих, що в дійсності є. І тому Хвильовий, кинувши тінь на матір Андрія й Остапа, кинув виклик усьому жіноцтву України. Виклик цей у художній формі, безумовно, має ту політичну суть, що він перед усім жіноцтвом України ставить проблему виховання дітей з новою психікою, з новими думками, з новими перспективами, порівнюючи з тим, що ми маємо в теперішньому житті радянської України. Чому саме потрібна зміна психіки, чому саме потрібно змінити цей курс у верхівлі нашого суспільства, що сьогодні є керівником України? Це не випадковий елемент у «Вальдшнепах». Дмитро Карамазов виступає у «Вальдшне пах» як суцільна людина з твердою думкою про події на Україні. В розмові зі своїм товаришем Вовчиком, говорячи про сучасність, він каже, що тільки через убивство можна прийти до нового: "Товариш Вовчик ще з більшим здивованням подивився на приятеля. -- 3 якого це часу ти почав так думати? -- спитав він. -- Саме з того часу, коли я весело подивився на майбутнє, коли в мені знову зі страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав безумно ненавидіти своїх обмежених сучасників".