Кредитування зовнішньоекономічної діяльності підприємства: можливості та перспективи

· орендодавець не планує покрити всі свої витрати за рахунок надходжень від орендаря;

· строки зносу є більшими за строки угоди лізингу (тобто строк угоди не перевищує строк амортизації);

· ризик втрати, псування майна лежить в основному на лізингодавці;

· по закінченні встановленого терміну майно звичайно повертається лізингодавцю;

· сам об'єкт лізингу залишається у власності лізингодавця та обліковується у нього на балансі.

Існує два види оперативного лізингу:

а) рейтинг - короткостроковий лізинг (від 1 дня до 1 року, без права наступного придбання лізингоодержувачем об'єкта лізингу);

б) хайринг - надання об'єкта лізингу на строк понад 1 року без права викупу лізингоодержувачем об'єкта лізингу.

Оперативний лізинг припускає багаторазове надання об'єкта лізингу в оренду.

Фінансовий лізинг передбачає виплату протягом твердо встановленого періоду сум, які достатні для повної амортизації капітальних вкладень і здатні забезпечити лізингодавцю прибуток.

Характерні особливості цього виду лізингу:

· вибір об'єкта лізингу здійснює лізингоодержувач;

· лізингоодержувач має право використовувати об'єкт лізингу протягом усього строку угоди;

· строк фінансового лізингу, як правило, не менше за строк повної амортизації об'єкта лізингу;

· витрати на утримання об'єкта лізингу несе лізингоодержувач;

· існує можливість викупу об'єкта лізингу після закінчення терміну угоди.

Найпростіша схема лізингової операції передбачає:

- подачу заяви клієнтом, в якій зазначаються об'єкт лізингу, його характеристики, бажаний строк угоди тощо. Також надаються фінансові документи;

- аналіз документів і прийняття рішення щодо підписання договору про лізинг;

- передача об'єкта лізингу.

Лізингова послуга виникає таким чином: на прохання клієнта банк купує майно (обладнання, транспортні засоби, обчислювальну техніку та інше) і приймає на себе практично всі зобов'язання власника: відповідальність за зберігання майна, внесення страхових платежів, сплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було придбано майно, укладає з банком угоду про оренду, в якій визначаються, разом з іншими умовами, розмір та періодичність орендної плати. До складу лізингового платежу включаються амортизаційні відрахування, плата за ресурси, лізингова маржа, премія за ризик.

Розмір орендних платежів визначається на основі формули теперішньої вартості анюїтету. Теперішня вартість суми орендних платежів розраховується за формулою:

[42, c. 350]

де: ТВА - теперішня вартість орендних платежів;

А - сума орендного платежу, що регулярно сплачується (ануїтет);

i - річна відсоткова ставка;

n - кількість років;

m - кількість разів нарахування протягом року складного відсотка.

Якщо орендні платежі сплачуються в кінці кожного розрахункового періоду, то сума орендного платежу розраховується за формулою:

[42, c. 351]

Якщо орендні платежі сплачуються в кінці кожного розрахункового періоду, причому перший платіж передбачається в момент підписання орендарем протоколу про приймання майна, то сума орендного платежу обраховується за формулою:

[42, c. 351]

Різниця між сумою орендних платежів і негарантованої ліквідаційної вартості об'єкта фінансової оренди та теперішньою вартістю вказаної суми, що визначена за орендною ставкою відсотка, є фінансовим доходом орендодавця. Розподіл фінансового доходу між звітними періодами протягом строку оренди здійснюється із застосуванням орендної ставки відсотка на залишок дебіторської заборговності орендаря на початок звітного періоду.

Приклад. Комерційний банк здав в оренду підприємству устаткування вартістю 247500 грн.. Термін угоди складає 2 роки, починаючи з 03 квітня. Орендна ставка відсотка становить 20% річних. Орендні платежі банк одержує один раз на квартал. Після завершення строку оренди право власності на устаткування переходить орендарю.

Необхідно визначити суми орендних платежів та фінансового доходу, розподілити їх між відповідними звітними періодами.

Розв'язок: Визначаємо суму орендного платежу:

= 38301 грн. [42, c. 352]

Таким чином, сума орендних платежів становить 306408 грн. (38301 х 8). Звідси фінансовий дохід комерційного банка складе 58908 грн. (306408 - 247500).

Розподіл сум орендних платежів та фінансового доходу на відповідні дати здійснюється за такою схемою:

Таблиця 1.1. Розподіл орендних платежів та фінансового доходу

Дата одержання орендних платежів	Орендні платежі	Залишок заборгованості орендаря на кінець періоду
	Сума орендних платежів, що одержується регулярно	Фінансовий дохід *	За устаткування **
03 квітня	-	-	-	247500
30 червня	38301	12375	25926	221574
30 вересня	38301	11079	27222	194352
31 грудня	38301	9718	28583	165769
31 березня	38301	8288	30013	135756
30 червня	38301	6788	31513	104243
30 вересня	38301	5212	33089	71154
31 грудня	38301	3558	34743	36411
31 березня	38301	1890 ***	36411	0
Всього:	306408	58908	247500	х

Джерело: Луцький М.Г., Марченко В.М., Давиденко В.В., Кам'янецька О.В. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навчальний посібник. - К.: Сузір'я, 2007. - с. 352.

* Визначається як добуток залишку заборгованості орендаря на попередню дату платежу та орендної ставки відсотка за розрахунковий період: (20%: 4 = 5%).

** Визначається як різниця між сумою орендного платежу та фінансового доходу.

***Визначається з урахуванням залишку заборгованості орендаря (38301 - 36411).

Зміст та послідовність лізингової угоди приведені на рис. 2.

Вигоди лізингодавця від лізингової операції є такими:

· отримання доходів;

· забезпечення реалізації продукції і надання послуги, яка за інших умов була б невигідною або неможливою;

· підвищення економічної ефективності зданого в оренду обладнання;

Рис. 2. Зміст та послідовність лізингової операції

· розширення клієнтури, зміцнення зв'язків з нею. Розмір процента, що сплачується за лізингові послуги, нижчий за процент, що сплачується за кредитом, тому клієнту більш вигідно користуватися лізингом, аніж брати кредит на придбання обладнання. Для лізингоодержувача існують переваги від лізингу:

· 100% кредитування, що не вимагає негайного початку виплат;

· як правило, лізинг отримати легше, ніж кредит;

· поява доступу до сучасного обладнання, можливості оперативного оновлення виробництва, причому ризик старіння обладнання лягає на лізингодавця.

У міжнародній банківській практиці значного поширення набув лізинг із залученням коштів. При здійсненні такої лізингової операції банк організовує отримання довгострокової позички в одного чи кількох кредиторів на суму до 80% вартості активів, що здаються в оренду. За організацію позички банк отримує від орендаря додаткову винагороду.

1.3 Правове регулювання кредитних відносин в Україні

Становлення та розвиток системи регулювання кредитної діяльності і комерційних банків перебуває в постійному русі залежно від зміни по-треб економічного розвитку країни. Протягом історичного та соціального розвитку людства поступово формувались та набували нових форм еконо-мічні відносини між його представниками. Зокрема, ці відносини стосува-лися грошово-кредитного обігу і, як наслідок, виникала необхідність ре-гулювання їх. Необхідність регулювання кредитної діяльності пов'яза-на з циклічністю розвитку економіки, нерівномірністю інвестиційного процесу, коливанням споживчого попиту.

Слово "діалектика" передбачає в своєму первісному значенні логічний метод встановлення істини шляхом виявлення й подолання суперечностей у судженнях опонента. Протягом другої половини XIX ст. та на початку XX ст. вченими Є.І. Ламанським, Б. Лаумом, І.І. Куфманом, П. Ротом, М. Арістовим, М.І. Зібером, Е. Мейєром та ін. проводилося вивчення історичних матеріалів, що висвітлюють історію зародження та розвитку банківської справи, зокрема вчення про кредит. Ці дослідження знайшли відображення в роботах З.С. Каценеленбаума, В. Лексиса, І.Ф. Гіндіна, Н.К. Соколова, М.В. Довнар-Запольського, І. Коропецького. Вони дають можливість у хронологічному порядку вивести етапи становлення та розвитку передумов регулювання кредитної діяльності як необхідної складової стабільності грошово-кредитних відносин.

Національна економіка України має своєрідні умови розвитку та національні надбання. На жаль, Україна не мала безперервної та повної політичної незалежності, не існує тяглості фінансово-економічних показ-ників, що дають можливість охарактеризувати стан розвитку кредитної, діяльності національної економіки. Тому для періодизації варто звернутися до політичних подій, що суттєво впливали на стан економічного розвитку України. Такий підхід виправданий для дослідження української і економіки, а саме регулювання кредитної діяльності як прояву потреби в стабільному поступовому економічному розвитку. Найбільшого економічного розвитку Україна досягала в періоди своєї самостійності. В ці часи набули суттєвого розвитку грошовий обіг, нагромадження капіталу, кредитні відносини та, як необхідність, застосовувались елементи регулювання кредитної діяльності.

Зважаючи на вищенаведені аргументи, на наш погляд, доцільно розглядати основні етапи розвитку системи регулювання кредитної діяльності комерційного банку в національній економіці України згідно з такими періодами.

І. Період до Київської Русі (до IX ст.).

2. Київська Русь (IX -- середина XIV ст.).

3. Гетьманщина (середина XVII -- середина XVIII ст.)

4. Період після Першої світової війни.

5. Незалежність України.

Період до ІХ ст. характеризується розвитком грошово-кредитного обігу та виникненням елементів регулювання кредитної діяльності в різних країнах. У багатьох первісних народів активно використовувалися система позик під роботу і навіть рабство за борги.

Першим та єдиним, протягом тривалого періоду в історії людства, видом кредитних угод були позики грошима, хлібом та ін. Причиною перших кредитних угод завжди була потреба, яку відчував кредитошукач через втрату чи недостатність доходу. Перші відомості про кредитну діяльність містить Закон Хаммурапі (2300 років до н.е.). Він визначав центрами кредитних операцій у Давньому Вавилоні храми, де зберігалися зерно, посуд, срібло та інші цінності. Майже одночасно із виникненням кредитних операцій виникла потреба регулювання цієї діяльності: храми видавали позики під боргові розписки та відповідні проценти. В епоху першого розквіту Вавилонської монархії (2400-2100 рр. до н.е.) отримали розвиток приватні угоди про позику грошей під 17-20% річних. З.С. Канценеленбаум наводить відомості про існування в Ассірії в VII-- IX ст. до н. е. векселів та чогось схожого на сучасні чеки, що виписувались на певну вагу срібла чи міді. Але ці операції проводились не для отримання фінансового прибутку, а для сплати зобов'язань громадян на користь держави та»храму. В VII--V ст. до н.е. у Вавилоні кредитні операції почали здійснювати приватні банкіри. Відомі імена двох банкірів того часу: Ігібі та Мурашу, які здійснювали розміщення вкладів, що прийняли на зберігання. Безумовно, регулювання кредитної діяльності якщо і проводилось цими банкірами, то лише на елементарному рівні, але точних відомостей про це праці вчених не подають.

З появою грошей та розвитком міждержавної торгівлі суттєво змінювались і економічні умови життя. Е. Мейєр вбачає в цьому причину соціальних криз, здебільшого в VII--VI ст. до н.е.: "Селянин вже не може обмінювати вироблені ним продукти на ті, які йому потрібні. З'явився посередник -- гроші, і ринкові ціни залежать від становища великої торгівлі, від ввезення заморських продуктів. Для того, щоб купити одяг і життєві припаси, щоб поповнити свій інвентар, щоб прогодувати себе та свою родину в неврожайні роки, він повинен мати гроші, а через те, що їх у нього немає, він позичає під лихварські відсотки і потім, у випадку неплатоспроможності, він сам, його дружина і його майно зазнають усієї строгості боргового права. Та сама небезпека загрожує і поручителю: "поручись -- і ти в небезпеці" -- застерігає мудрий спартанець Хілон". Е. Мейєр за всіма показниками порівнює цей період з періодом VII--VIII ст. н. е.

У Стародавній Греції першими почали проводити кредитні операції служителі храмів. Найбільш відомими храмами, що виконували функцію банків, були Дельфійський (в догомерівську епоху), Ефеський, Делоський та Самоський. Довгий час храми були зручним місцем зберігання цінностей, і служителі цих храмів почали надавати гроші під відсотки як громадянам, так і державі. Але служителі храмів не сплачували відсотків своїм вкладникам, тому як протидія в V--IV ст. до н.е. почали з'являтися приватні банки. Спочатку діяльність приватних банків обмежувалась обмінними операціями грошових знаків. Приватних банкірів у Стародавній Греції називали трапезитами (від гр. trapeza -- стіл). На столах розкладали різні види монет та проводили обмінні операції. До нас дійшли імена трапезитів: Філостефан, Пазіон. Промисел банкірів, так само як тор-гівля, не вважався шляхетною справою -- ним займались лише іноземці і та вільновідпущені раби. Операції проводились досить примітивні, а про і регулювання взагалі не йшлося. Розписки ще не були відомі трапезитам.

Перші елементи регулювання кредитної діяльності відносять до часів Стародавнього Риму. В Стародавньому Римі, в IV--III ст. до н.е., банки дістали більший розвиток. Приватних банкірів спочатку називали трапезитами, на зразок грецьких, а пізніше вони отримали назву аргентарії. Аргентарії здійснювали обмінні операції в своїх лавках на ринках-форумах, проводячи обмін монетами та зливками дорогоцінних металів. Також аргентарії надавали позики під відсотки під заставу рухомості, нерухомості та морських вантажів. Відомо, що аргентарії були зобов'язані державою вести облікові книги. В Римській імперії, на початку епохи імператорів, розпочали регламентувати максимальний відсоток, тобто регулювати процес надання кредитів (він становив 12% річних). За імператора Юстиніана максимальний відсоток диференціювався таким чином: для підприємців -- 8 1/3 %, для знаті -- 4 1/6, для всіх інших -- до 6 1/4 %. Тільки за морськими позиками, через підвищений ризик, дозволялося стягувати 12 1/2, %. З розпадом Римської імперії та занепадом господарства протягом раннього Середньовіччя банківські операції повністю припинились.

Довгий час потому будь-яке стягнення відсотків трактувалось як лихварство, тобто позика, що пригнічувала кредитоотримувача.

Християнська церква не тільки визнавала стягнення відсотків аморальним, але пізніше забороняла під страхом духовного покарання.

У Київській Русі кредит існував нарівні з готівковими грошима, але не набув значного поширення. В ті часи відсотки мали назву рези, рости, лихва, взвиття. З давніх часів у русичів існував звичай давати речі в 2 поклажу, тобто на зберігання, та брати відсотки з грошей та речей, що позичаються, а також гроші в куплю чи в гостьбу, тобто для торгових оборотів. Сформовані традиції і звичаї русичів були вироблені потребами життя. Згодом вони набули статусу законодавства, що містило певні правила (вимоги) до кредитної діяльності в економіці Київської Русі. Зведення законів, що формувало та регулювало систему майнових відносин, мало назву Руська правда. Руська правда поповнювалась з часом новими вимогами щодо правил надання кредиту.

У первісному списку Руської правди Ярослава Мудрого 1019 р. були визначені три правила щодо позики майна під відсотки:

1) договір про віддачу майна із прибутку чи грошей із відсотків мав укладатися при свідках, тобто здійснення купецьких угод потребувало свідків (послухів);

2) якщо борг становив більше 3 гривень і при укладенні договору не бу-ло поставлено свідків, а борг не повертався, неправомірно було вимагати його повернення.

3) якщо свідки під присягою показували на користь позивача, то він міг стягувати борг згідно з умовами договору.

Також ці статті містили вимоги до розмірів відсотків. Відсотки передбачалися трьох видів. Найменший за терміном -- місячний відсоток -- дозволялось брати на невелику кількість днів, тобто гроші давались на короткий строк. Наступним за терміном був третной рез, він дозволявся при запозиченні капіталу на рік, при цьому місячний відсоток скасовувався. Останнім видом відсотка був річний рез, він був меншим за третной рез і брався у разі запозичення грошей більше, ніж на два роки.

Також перша редакція Руської правди містила такі правила надання кредиту:

1) торговець, що ненавмисно втратив товар, взятий у кредит, за необхідності міг отримати відстрочку платежу;

2) торговець, що був вин-ний у розтраті чужого майна, взятого в кредит "за своїм безумством", міг позбутися свого майна.

На початку XII ст. у зв'язку з розвитком торгівлі та виробництва зросла потреба в кредитних ресурсах. У цей період гривня була головним засобом розрахунків у Київській Русі. В деяких випадках відсотки були значними і мали назву лихва. Київський князь Святополк на початку XII ст. в Києві продавав від себе за високою ціною хліб та сіль. Також він надав євреям велику свободу в лихварській діяльності. Останні отримували великі прибутки з позичання та стягування боргу з русичі.

Коли Володимир Мономах посів київський престол, він обмежив свавільні рости та вніс до положень Руської правди зміни.

Окрім кредитних відносин та правил, що їх регулювали, в Київській Русі вже існували в початковому вигляді банківські установи.

Руську правду в різних місцевостях Київської Русі доповнювали власні законодавчі правила. Так, Псковська Судна грамота -- законодавча пам'ятка XII ст. -- велику увагу приділяла питанням кредиту та трактувала договір позики і питання про відсотки набагато ширше, ніж Русака правда. В ній містилися правила застави як рухомого, так і нерухомого ш майна (землі, води, дворів). Також псковське право передбачало спеціальні записи, що кредитор мав офіційно вести, та боргові розписки, векселі.

Особливих рис набуло регулювання кредитної діяльності в часи Київської Русі між новгородцями і німцями, зокрема, торгівля між ними регулювалась торговими договорами -- перший 1189 -- 1199 рр., другий 1257 -- 1263 рр. Німецькі купці влаштовували особливі двори, де вони могли дотримуватися своїх звичаїв та почувалися в безпеці. Економічно та соціальне життя німців всередині німецького двора регулювалося особливими постановами, які затверджувало Союзне ганзейське купецтво. Ганзейський союз забороняв своїм членам давати попики русичам чи брати у них в борг. Це робилося з метою, щоб торгівля в Новгороді не виходила з рук німців. Але і для новгородців німецька торгівля була вигідною, і вони дотримувались німецьких правил ведення спільних справ. У пізніші часи, на початку XIV ст., розвитку кредитних відносин між руськими новгородцями та німцями заважали часті випадки неповернення новгородцями боргів та підробка поставлених ними товарів (хутро, віск). Через це в договорах між руськими областями та з іноземцями містилася умова: "за поручника, за боржника не стояти, але видати їх по ісправє". Ці дані свідчать про розвинуту кредитну діяльність і про необхідність регулювання її.

У ХІІІ ст. з розвитком торгівлі в балтійський містах виникають кредитні відносини між русичами та балтійцям.

Кредитні відносини настільки поширились серед населення, що виникла необхідність формувати законодавчі вимоги до проведення кредитних операцій. Наведені вище факти свідчать про існування елементів регулювання кредитної діяльності в Київський Русі.

Після татарської навали середини XIII ст. економічне життя Київської Русі погіршилося. Влада Золотої Орди охоплювала майже всю територію України до Галицько-Волинського князівства, але в цьому князівстві вона була слабка та непостійна. Тому центр економічного життя перемістився в Західну Україну, Галицько-Волинське князівство почало орієнтувати свою економіку на відносини з Польщею та Литвою. Обіг київських монет суттєво зменшився, але їх продовжували карбувати в Києві. Кредитні відносини стали ненадійними, що спричинило підвищення відсотків. Чисельність населення Київської Русі суттєво зменшилась через знищення татарами значної частини здорового працездатного населення. Татарам треба було сплачувати значні збори, для чого народ вдавався до позик під великі відсотки, але, не маючи можливості їх сплатити та повернути борг, потрапляв у рабство. У XIV ст. в Київській Русі зберігся стародавній звичай брати в борг у князів. Монастирі та приватні особи давали гроші в позику під заставу маєтків з умовою викупу у встанов-лений термін.

На зміну київським монетам прийшли чеські, татарські, литовські, польські, угорські, італійські, молдавські та генуезько-кримські. Деякі монети карбувались у Львові. Поступово польські та литовські монети почали витісняти інші монети в Галичині та на інших українських землях. В XVI ст. грошовий обіг в Україні обслуговувався в основному срібними талерами, найбільш поширеною валютою в Західній Європі того часу.

Гетьманщина (середина XVII -- середина XVIII ст.) -- наступний період розвитку системи регулювання кредитної діяльності -- характеризується поновленням економічної діяльності в Україні. Після здобуття самостійності за Богдана Хмельницького Україна почала створювати власні інституції.

Тоді на Галичині, що була однією з адміністративних одиниць України, спостерігався економічний розвиток міст, що зумовлював зростання попиту на гроші та розширення кредитної діяльності. Це дало поштовх до розвитку банківським установам. Вони створювались громадами багатих євреїв, які несли спільну відповідальність за вклади своїм майном і мали назву кагали. Прибутки банківських установ формувалися за рахунок різниці між доходами та витратами за активними і пасивними операціями, тобто банківський капітал не мав на той час безпосереднього зв'язку з виробництвом та нагромаджував прибутки за рахунок торгівлі грішми. У банківські установи вносили грошові суми шляхта, монастирі, костьоли, церкви. Найбільші розміри капіталів мали банківські установи Станіслава, Снятина, Рогатина, Бучача, Підгаєцька, Теребовлі. Концентрація капіталу в банківських установах була значною, що було передумовою для розвитку їх підприємницької діяльності через розширення майстерень та промислів.

Кредити надавались банками на основі п'яти принципів: терміновості, поверненості, забезпеченості, платності, цільової спрямованості.

Принцип терміновості був обумовлений необхідністю грошового забезпечення циклів виробництва, тобто кредитувався оборотний капітал.

Принцип поверненості реалізувався у виникненні законодавчого інституту банкрутства, за допомогою якого через суди банкам повертались надані ними кредитні кошти або передавались у власність заставлені маєтки боржників.

Принцип забезпеченості дотримувався через надання боргових зобо-в'язань. Позичальник давав вексель-розписку, що називався квіт, карта, мембрана. Предметом застави виступали маєтки, а траплялося -- і кріпаки. Також забезпеченість кредиту могла бути і сама особа боржника: у разі неповернення кредиту вільний міщанин перетворювався на кріпака. Векселі перебували в обігу разом з грошовими знаками, що збільшувало обсяг грошей в обігу та обсяг кредитних операцій. У свою чергу це сприяло розширенню промисловості та розвитку торгових зв'язків.

Принцип платності забезпечувався через відсоток. Кредит надавався під певну плату. Існував офіційний рівень відсотка -- від 8 до 30 %.

Цільова спрямованість показує напрямки розвитку ринкових відносин.

Наведені характеристики регулювання кредитної діяльності в Галичині дають підстави стверджувати, що за дотримання принципів кредитування та розширення обсягів надання кредитів існували всі передумови для повноцінного регулювання кредитної діяльності в період Гетьманщини на Україні.

Економіка Лівобережної України за період Гетьманщини теж набула значного розвитку. Зростаючі потреби населення задовольнялися ремісничим виробництвом. Ремісниче населення Лівобережної України становило більшість та невпинно зростало. Це свідчить про більший розви-ток грошово-кредитних відносин у цей період.

Укази Петра І про радикальну зміну торговельних маршрутів в Украї-ні призвели до того, що були штучно, без природних потреб, на користь тільки загальноросійським інтересам порушені налагоджені торговельні та кредитно-фінансові зв'язки українського купецтва із Заходом. Тому економічні сподівання шляхетства та козацької старшини орієнтувалися на Росію. Відомий документ "Прошення малоросійського шляхетства і старшин, разом з гетьманом, про відновлення різних старовинних прав Малоросії, подане Катерині II в 1764 році" містить окремий пункт -- "Про дозвіл вільного торгу в Малій Росії". В ньому зазначалось, що урядові торгові обмеження надто негативно позначились на становищі купецтва Гетьманщини, призвели до його розорення та занепаду торгівлі.

Більшість міст Гетьманщи-ни керувалися Магдебурзьким правом, тобто мали певне врядування.

Ще більше незадоволення та економічних вимог містять "Накази" шляхти від 1767 р. Одним із прохань переяславського шляхетства до Катерини II було заснування на Гетьманщині Дворянського банку, на зразок того, що у Великоросії.

Перші кредитні операції в Росії відносять до XVIII ст. Варто зупинитися на історичному процесі виникнення необхідності регулювання кредитної діяльності. В цей період починають зароджуватись два основних види кредитування: іпотечне та комерційне. Першою кредитною установою в Росії вважають Державну монетну контору (1729 р.), якій було дозволено надавати короткострокові позики під заставу золотих та срібних речей. В 1733 р. уряд Росії запроваджує регулювання кредитної діяльності з причин "повної відсутності кредитних установ та велике через це лихоїмство лихварів", тобто встановлює видачу позик Монетною конторою під 8 % річних із забезпеченням золотом та сріблом у розмірі VI вартості позики, виходячи із зазначеної ціни.

Ці кредитні операції не були дуже поширені і згодом майже повністю припинилися. В 1754 р. з'явились перші державні банки: Державні позичальні банки для дворянства в Москві та Петербурзі та Банк для поправлення при Санкт-Петербурзькому порту комерції та купецтва в Петербурзі. Це була перша спроба запровадження державного регулювання кредитної діяльності. "Дворянські банки" надавали позики не більше 10 000 рублів одній особі під 6% річних під заставу. Заставою могло бути золото, срібло, діаманти чи перли в розмірі 1/3 вартості, або маєтки та села з людьми і всіма землям (жахливе явище в Росії -- кріпосне право). Принцип надання іпотечного кредиту під заставу "селянських душ" існував до введення поземельного кредиту в 1859 р. "Банк для купецтва" надавав позики під 6% річних під товарне забезпечення.

Діяльність "дворянських банків" та "Банку для купецтва" по приносила очікуваних результатів.

Але і в подальшому ці банки не відігравали значної ролі. Уряд Росії за правління Катерини II (1772 р.) для збільшення притоку грошових коштів землевласникам відкриває Ощадні скарбниці при Виховних домах у Петербурзі та Москві, що приймали відсоткові вклади та видавали позики під заставу маєтків на термін від одного до п'яти років, та Позичкові скарбниці, що надавали позики під заставу золота, срібла на термін від 3 до 12 місяців під 6 % річних. Позичкові скарбниці не мали власних коштів та використовували для своїх операцій кошти Ощадних скарбниць, яким вони платили 5 % річних за використані кошти. Державне регулювання поширилось на губернії, де у всіх губернських містах були створені "Приказы общественного призрения". Вони мали виконувати благодійні функції та разом з тим надавали позики під нерухоме майно.

В 1786 р. уряд Росії здійснив другу спробу запровадити регулювання короткострокового кредитування. Відбулась реорганізація кредитних установ:

-- "дворянські банки" були перетворені в один Державний позичковий банк, який надавав позики землевласникам;

— утворено Державний асигнаційний банк, що відбулось шляхом об'єднання двох Асигнаційних (емісійних) банків. Випуск асигнацій проводився у великих обсягах через війну з Наполеоном, внаслідок чого Росія мала паперово-грошовий обіг протягом наступних десятиліть;

— при Асигнаційному банку утворені Облікові контори.

Але обороги банків того часу були надто обмежені через нестачу капіталів та здійснення багатьох банківських операцій окремими установами.

У 1817 р., після закінчення війни з Наполеоном, Росія отримала можливість припинити подальший випуск асигнацій та розпочати реорганізацію кредитної системи. Був утворений Державний комерційний банк на основі Облікових контор для надання короткострокових кредитів; на потреби торгівлі. Вперше для управління та регулювання кредитними установами була утворена Рада державних кредитних установ.

Склад Ради державних кредитних установ:

Кількість

Голова Державної ради,

міністр фінансів,

державний контролер

Представники дворянства

Представники купецтва

Під наглядом цієї Ради перебували три державні банки -- Асигнацінний (емісійний), Позичковий (іпотечний), Комерційний (короткострокового кредитування) -- та Комісія погашення боргів. Починаючи з 1817 р. почали публікуватися докладні звіти про діяльність цих банків. Ощадні скарбниці та "Приказы общественного призрения” не підлягають регулюванню з боку новоствореної Ради.

Період з 1817 по 1860 р. був своєрідним для формування кредитних відносин через кріпацтво. Панівним типом виробництва було панське кріпацтво, тобто виробництво обслуговувалось кріпацькою працею. В таких умовах розвиток короткострокового кредитування був спотворений, бо не мав економічних важелів.

Після скасування кріпацтва в умовах промислового зростання в Російський імперії (60-70 роки ХІХ ст.) почали з'являтися перші акціонерні комерційні банки як необхідність у задоволенні потреб виробництва. На державному рівні відбулась повна реорганізація системи регулювання кредитної діяльності:

Законом від 1 жовтня 1859 р. було припинено та заборонено надання будь-яких позик під маєтки та під кріпацькі душі.

31 травня 1860 р. Державний позичковий банк був ліквідований. Його активи та пасиви передані Петербурзькій ощадній касі, яка разом із "Приказами общественного призрения” була зобов'язана припинити свої кредитні операції та провести розрахунки з позичальниками.

2 липня 1860 Державний комерційний банк був реорганізований в Державний банк, що отримав додаткові функції.

На 1 січня 1914 р. в країні діяли 46 комерційних банків, що мали 822 відділення та агенції.

Період після Першої світової війни (початок ХХ ст.). Вже на початку ХІХ ст. банківська справа в України набула великого розвитку. Банківські кредити прискорювали розвиток виробництва, сприяли формуванню фінансового капіталу. В Україні почали діяти акціонерні банки комерційного та іпотечного кредиту. А саме: Київський приватний комерційний банк (утворений в 1868 р.), Одеський купецький (1889), Одеський дисконтний (1879) з філіями в Миколаєві та Кишиневі, Київський промисловий (1871), Харківський торговий (1868), Катеринославський комерційний банк (1872) з філією в Полтаві. Також широкого розвитку набули кредитні та позикоощадні товариства, ощадні та земські каси, ломбарди та приватні банкірські контори.

До 1917 р. в Україні було три контори Державного банку Росії -- Київська, Харківська, Одеська та 24 філії. Кредитна система Росії складалася на той час із Державного банку (мережа Державного банку становила 10 контор та 124 відділення), акціонерних комерційних банків, кредитної кооперації та інших кредитних установ (банкірських контор, товариств взаємного кредиту, міських громадських банків, ощадних кас, банкірських домів, земських кас, ломбардів). Державний банк був єдиним у країні емісійним банком, кредитним, розрахунковим центром банківської системи і виконував роль „банку банків”.

Структура банківської системи Росії до 1917 р. Перша ланка - Державний банк. Друга ланка: акціонерні комерційні банки, іпотечні банки, кредитні кооперації, в т.ч. банкірські контори, товариства взаємного кредиту, міські громадські банки, ощадні каси, банкірські доми, земські каси, ломбарди.

Акціонерні російські комерційні банки в Україні мали розгалужену мережу. Так, із 56 філій Петербурзького міжнародного комерційного банку в Україні було -- 35, Азово-Донського - 23, Російського для зовнішньої торгівлі - 17. ці банки відігравали основну роль в економіці як України, так і Росії. Це свідчить про сприятливі умови розвитку економічно-фінансових відносин в Україні в цей період. У системі державних російських банків іпотечного кредитування в Україні було сім філій Дворянського земельного банку та дев'ять філій Селянського поземельного банку. Іпотечні банки здійснювали фінансово-кредитну підтримку селянства.

На початку ХХ ст. після Першої світової війни в Україні відбувалось активне формування фінансового капіталу. Так, підприємець цукрової промисловості Ярошинський в 1916 р. придбав майже весь пакет акцій Київського приватного банку - одного з головних центрів фінансування цукрової промисловості в Росії, а в 1917 р. став господарем значної частини акцій Російського банку для зовнішньої торгівлі. В 1914 р. вугільну (на 70 %) та металургійну (на 90%) промисловість України фінансували іноземні капітали -- франко-бельгійський, британський, німецький, що суттєво впливали на кредитну діяльність банків в Україні. Кредит відігравав значну роль у зростанні темпів виробництва та нагро-мадженні фінансового капіталу.

Радянський період кредитної діяльності в Україні характеризується в першу чергу націоналізацією банківської системи, нехтуванням принципів кредитування та спотворенням кредитного механізму, що спричинило неефективне використання кредитних ресурсів та значне їх збільшення. Жовтнева революція в Росії стала причиною розладу її банківської системи, що вплинуло на банківську систему України як її складової.

До 1991 р. розподілення прибутку підприємств, що залишався в їх розпорядженні, жорстко регламентувалося системою індивідуальних економічних нормативів за фондами економічного стимулювання цільового спрямування. Було виключено перетікання грошових нагромаджень між підприємствами за власною ініціативою. Повністю обмежувалося внутрігосподарське маневрування фінансовими ресурсами підприємств. При цьому нестача реальних нагромаджень в державному бюджеті компенсувалася за рахунок кредитних ресурсів, тобто держава безоплатно і в великих обсягах позичала у колишнього Держбанку СРСР кредитні ресурси для покриття бюджетного дефіциту. Вітчизняні економісти заперечували регулюючу функцію кредиту. В результаті кредитний регулятор був деформований, що призвело до перенасичення народного господарства кредитними ресурсами. Центральним банком було повністю виключено зі сфери регулювання грошового обігу процес обігу безготівкових грошей, тобто оцінювання кредитних ресурсів банківської системи.

Використання позичених коштів посилює матеріальну відповідальність підприємств за більш раціональне використання коштів. Але, незважаючи на цю перевагу в порівнянні з бюджетним фінансуванням, довгостроковий кредит в радянській економіці не набув широкого розвитку. Цим кредитом користувалися сільськогосподарські підприємства. Низька процентна ставка не могла бути стимулом для розвитку довгострокового кредитування, бо кредити надавались підприємствам та установам майже безоплатно. Кредитний "демпінг" стимулював розвиток інфляції в країні.

Це призвело до того, що кредит ля роки радянської економіки втратив один зі своїх принципів надання -- поверненість, бо не враховував платоспроможність позичальників. Тому перед радянським урядом постало завдання реформувати фінансово-кредитну систему в рамках реформування всієї економічної системи, а також поновити регулювання кредитної діяльності. З метою реалізації цієї задачі був введений в дію новий документ, що мав сприяти значному підвищенню ролі кредиту через встановлення жорстких лімітів кредитування: 1 січня 1987 р. були введені "Правила кредитування об'єднань та підприємств за сукупністю матеріальних запасів та виробничих витрат", затверджені Правлінням Держбанку СРСР.

У період незалежності України після 1991 р. нові комерційні банки почали здійснювати як короткострокове, так і довгострокове кредитування діяльності підприємств різних форм власності. Окрім того, підприємства отримали право фінансувати витрати капітального характеру з розрахункового рахунку. Комерційні банки стали здійснювати кредитну емісію та перекази вимог на гроші безготівковим шляхом в інші банки-кореспонденти, що виплачували готівкові гроші за дорученням клієнтів. Перед центральним банком постало головне питання про регулювання всього грошового обороту як основної умови становлення ринкових відносин та регулювання кредитної діяльності як його складової.

Правовою основою регулювання кредитної діяльності комерційних банків в Україні є Інструкція Національного банку України ''Про порядок регулювання діяльності банків України" (від 28.08.2001 р., № 368), що базується на таких нормативних документах: Закони України "Про банки і банківську діяльність", "Про Національний банк України", "Про заставу", "Про цінні папери та фондову біржу", постанова Кабінету Міністрів України "Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, вдосконалення системи залучення зовнішніх фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу" (від 05.05.1997 р.), постанова Правління Національного банку України "Про встановлення тимчасового порядку кредитування в іноземній валюті" (від 20.10.1998 р.), Положення Національного банку України "Про кредитування", Цивіль-ній кодекс України (ст. 380-385) та інші нормативні акти.

Іншими нормативно-правовими актами, що регулюють кредитні відносини в Україні є:

1) Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.

Згідно зі статтею 92 Конституції України виключно законами України встановлюються засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют н а території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;

Згідно зі статтею 100 Конституції України Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом.

2) Про банки та банківську діяльність. Закон України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ.

Згідно зі статтею 49 цього Закону під назвою «Кредитні операції»

Для проведення спільного фінансування банки можуть укладати угоди про консорціумне кредитування. В рамках такої угоди банки-учасники встановлюють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання угоди. Банки-учасники несуть ризик по наданому кредиту пропорційно до внесених у консорціум коштів.

Банк зобов'язаний мати підрозділ, функціями якого є надання кредитів та управління операціями, пов'язаними з кредитуванням.

Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів можливе з дозволу Національного банку України.

Банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків.

Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків.

Банк має право видавати бланкові кредити за умов додержання економічних нормативів.

Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків.

У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банк має право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання, якщо це передбачено угодою.

3) Про національний банк України. Закон України від 20 травня 1999 року № 679-XIV.

Згідно зі статтею 7 цього закону під назвою «Інші функції»:

Національний банк виконує такі функції:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів

11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

12) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

13) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

14) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Інші нормативно - правові акти, що регулюють кредитні відносини в Україні наведено в переліку нижче.

4) Про утворення кредитно - гарантійної установи з підтримки малого та середнього підприємництва. Указ Президента України від 20 травня 1999 року № 504/99.

5) Положення Національного банку України «Про кредитування». Затверджено постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 року № 246.

6) Щодо надання кредитів комерційними банками фізичним особам. Лист Міністерства економіки України від 28 березня 1997 року № 39-36/268.

7) Тимчасове положення про кредитні спілки в Україні. Затверджено Указом Президента України від 20 вересня 1993 року № 377/93.

8) Положення про погодження Статуту кредитних спілок з питань кредитування та розрахунків і надання позичок кредитними спілками. Затверджено наказом Національного банку України від 17 березня 1994 року № 41.

9) Про Рахункову палату. Закон України від 11 липня 1996 року № 315/96-ВР.

10) Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні. Закон України від 26 січня 1993 року № 2939-ХІІ.

11) Положення про Державну службу боротьби з економічною злочинністю. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 року № 510.

12) Положення про Координаційну раду з питань політики фінансового сектора. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 2000 року № 1620.

13) Положення про Раду з питань оперативного регулювання грошово-кредитного ринку. Затверджено постановою Правління Національного банку України від 7 жовтня 1996 року № 260.

14) Про інвестиційну діяльність. Закон України від 18 вересня 1991 року № 1560-ХІІ.

15) Про заставу. Закон України від 2 жовтня 1992 року № 2654-ХІІ.

16) Про лізинг. Закон України від 16 грудня 1997 року № 723/97-ВР.

17) Про цінні папери та фондову біржу. Закон україни від 18 червня 1991 року № 1201-ХІІ.

18) Тимчасове положення про порядок рефінансування Національним банком України комерційних банків під забезпечення державних цінних паперів. Затверджено постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 року № 246.

19) Положення про операції банків з векселями. Затверджено постановою Правління Національного банку України від 28 травня 1999 року № 258.

20) Про кредитування під заставу цінних паперів. Лист Національного банку України від 24 грудня 1999 року № 43-312/3966-10100.

21) Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування. Затверджено постановою Правління Національного банку України від 21 лютого 1996 року № 37.

22) Щодо коригування обовязкових резервів на суму кредитів, наданих комерційними банками субєктам господарської діяльності на інвестиційні програми. Розяснення Національного банку України від 21 липня 1995 року № 26013/811-3523.

23) Правила торгівлі у розстрочку. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 року № 997.

24) Про пріоритетні напрями використання іноземних кредитів. Постанова Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1995 року № 234.

25) Про надання державних гарантій щодо іноземних кредитів, які надаються Україні відповідно до міжнародних договорів. Декрет Кабінету Міністрів України від 16 грудня 1991 року № 1986-ХІІ.

26) Положення про супроводження кредитних проектів, фінансування яких здійснюється за рахунок іноземних кредитів, залучених державою або під державні гарантії. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 6 січня 1999 року № 23.

27) Щодо надання кредиту в іноземній валюті. Лист Національного банку України від 18 жовтня 1994 року № 200.

28) Про державну підтримку малого підприємництва. Закон України від 19 жовтня 200 року № 2063-ІІІ.

29) Про кредитування сільськогосподарських підприємтсв. Лист Національного банку України від 11 серпня 1995 року № 26013/950-3916.

30) Про врегулювання порядку порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства. Указ Президента України від 27 червня 1999 року № 734/99.

31) Положення про порядок реєстрації договорів, які передбачають виконання резидентами боргових зобовязань перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті. Затверджено постановою Правління Національного банку України від 22 грудня 1999 року № 602.

32) Загальні умови, які поширюються на Кредитні і Гарантійні угоди для моновалютних кредитів. Міжнародний банк реконструкції та розвитку. 30 травня 1995 року.

33) Про підпис кредитних договорів. Лист Національного банку України від 12 червня 2000 року № 12-111/674.

34) Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з укладанням та виконанням кредитних договорів. Розяснення Вищого арбітражного суду України від 6 жовтня 1994 року № 02-5/706.

35) Узагальнення практики вирішення судами спорів, що виникають із договорів про надання громадянам фінансово-кредитних послуг недержавними структурами підприємницької діяльності. Узагальнення судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 1 грудня 1997 року.

36) Про деякі питанння практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів. Лист Вищого арбітражного суду України від 7 березня 1996 року № 01-8/106.

37) Про результати узагальнення судової практики вирішення спорів, повязаних з укладанням та виконанням кредитних договорів. Лист Вищого арбітражного суду України від 26 жовтня 2000 року № 01-3/578.

38) Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з укладанням і виконанням кредитних договорів. Оглядовий лист Вищого арбітражного суду України від 31 січня 2001 року № 01-8/97.

Кредитні відносини в Україні також регулюються іншими нормативно - правовими актами, не наведеними у даному переліку.

Розділ 2. Аналіз фінансово-господарської діяльності ДП ВАТ «Київхліб» Хлібокомбінату № 10

2.1 Господарсько-правові засади функціонування підприємства та його загальна характеристика, аналіз основних фондів та оборотних активів підприємства

Розглянемо історичні умови виникнення і розвитку ДП ВАТ “Київхліб” “Хлібокомбінат №10”.

У серпні 1970 року рішенням виконкому Київської міської Ради народних депутатів у промзоні «Оболонь» Київському тресту хлібопекарської промисловості було виділено ділянку на 3,1 гектара під будівництво нового хлібозаводу.

Поки Мінхарчопром колишнього Союзу вишукував кошти на проектування та спорудження, а «Укрдіпрохарчопром» розробляв проект, минули роки.

Лише в березні 1989 року остаточно погоджено і затверджено проект хлібозаводу потужністю 200 тонн хліба та хлібобулочних виробів на добу. Тоді ж Київським виробничим об'єднанням хлібопекарської промисловості укладено договір на підрядні роботи з фірмою «Київінвест». Першу чергу хлібозаводу добовою потужністю 140 тонн хлібобулочних виробів здано в експлуатацію наприкінці 1994 року, а через рік державна приймальна комісія підписала акт про введення в дію хлібозаводу загальною потужністю 200тонн хліба та хлібобулорчних виробів.

Наказом по Київському об'єднанню хлібопекарської промисловості від 28 квітня 1995 року хлібозаводу присвоєно назву «Київський хлібокомбінат №10». Керівником будови й першим директором хлібокомбінату був М.Б.Волинський, а з липня 1995 року підприємство очолив В.В.Череда.

Хлібокомбінат споруджено за індивідуальним проектом. Спочатку підприємство було орієнтоване на виготовлення хлібобулочних виробів. Поступово було введено в експлуатацію обладнання для булочних і кондитерського виробництва : в 1997р. почала діяти дільниця з виробництва здобних дрібноштучних виробів, в 1999р. запрацювала ще одна дільниця, на якій було освоєне виробництво дріжджових листкових виробів, кексів та здобного печива.

На підприємстві встановлено сім комплексно-механізованих ліній з потужними печами ППЦ (виробництва Чехія) та «Гостол» (Югославія). Сьому лінію було організовано в жовтні 2002 року для виробництва хліба пшеничного.

В цеху №1 на який поширюється дія системи менеджменту якості, асортимент продукції налічує понад 70 найменувань хлібобулочних та борошняних кондитерських виробів. З них понад 25 найменувань - це власні розробки хлібокомбінату.

На хлібокомбінаті в експедиції готової продукції змонтовано підвісний конвеєр для транспортування контейнерів, наповнених хлібом, з автоматизованим керуванням роботою експедиції. На складі безтарного зберігання борошна та на виробничих силосах впроваджено цифрове електронно-тензометричне зважування. На комбінаті автоматизовано облік тари з виведенням даних на електронно-обчислювальні машини, змонтовано автоматичні системи обрушення склепінь борошна в вилосах на складі безтарного зберігання та подачі його на виробництво, автоматизовано укладання тістових напівфабрикатів у шафи для відстоювання, застосовано мікропроцесорну автоматику для контролю за горінням газу в печах ППЦ. На сьогоднішній день підприємство є найбільш автоматизованим в Україні.

У 1995 році трудівники хлібокомбінату виготовили 3732 тонни хлібобулочних виробів, а торік - 10512тонн.

За веденням технологічного процесу, якістю, сировини і готової продукції забезпечено цілодобовий контроль з боку технологічної служби.

Система управління якістю сертифікована в системі сертифікації «ПРИРОСТ» (сертифікат QSP - 0038/03) та в Системі сертифікації Укр СЕПРО (сертифікат NUA 2.034.833 від 25.09.2003р.).