Управління корпоративною власністю підприємства

Поняття та сутність корпоративної власності підприємства, її відмінність від інших форм власності. Дослідження управління корпоративною власністю на прикладі представництва Американської Торгівельної Палати в Україні. Шляхи підвищення його ефективності.

Рубрика Менеджмент и трудовые отношения
Вид дипломная работа
Язык русский
Дата добавления 12.09.2010
Размер файла 205,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Американська Торгівельна Палата в Україні є однією з найактивніших та найвпливовіших громадських бізнесових асоціацій в Україні. Одним з головних завдань асоціації є представництво інтересів іноземних інвесторів, що працюють в Україні, а також сприяння появі нових інвесторів на цьому ринку.

Вона виступає від імені компаній-членів не тільки перед українським Урядом, а також перед урядами країн-партнерів України стосовно питань торгівлі та економічних реформ в цілому.

Велика кількість компанії-членів - це стратегічні інвестори, які працюють в Україні, та які є найбільшими інвесторами на цьому ринку. Серед членів Американської Торгівельної Палати є компанії з Північної Америки, Європи, Азії, Російської Федерації, України тощо, які також є лідерами у відповідних сферах діяльності [1].

Представництво Американської Торгівельної Палати в Україні започаткувало свою діяльність у червні 1992 року під час зборів ділової громади за ініціативою першого посла Сполучених Штатів Америки в Україні пана Романа Попадюка. На цих зборах було погоджено, що настала потреба в організації такої структури, під егідою якої компанії могли б збиратися разом для вирішення спільних завдань в Україні. Американська Торгівельна Палата в Україні плідно співпрацює з Торгівельною Палатою США в місті Вашингтоні, а також з Європейською Асоціацією Американських Торгівельних Палат. Палата не є частиною Посольства Сполучених Штатів чи Державного Департаменту США.

Американська Торгівельна Палата має дві основні мети: по-перше, підтримувати Членів, які працюють на ринку України. По-друге, сприяти залученню нових іноземних інвесторів до України.

Американська Торгівельна Палата сприяє залученню на ринок України іноземних інвесторів, які користуються консультаціями Американської Торгівельної Палаті з метою отримання необхідної інформації та знаходять у діловому світі контакти, які є необхідними для втілення стратегічних бізнес-планів. Американська Торгівельна Палата в Україні представляє інтереси малих, середніх та крупних міжнародних інвесторів. Враховуючи те, що Членство в Американській Торгівельній Палаті є відкритим, Палата представляє інтереси всього іноземного інвестиційного суспільства, яке діє в Україні [8].

Відповідно до існуючих комітетів Палати її основна діяльність спрямована на підтримку:

* агропромислового комплексу

* банківського сектору

* освіти в галузі управління бізнесу

* фінансової та інвестиційної політики

* кадрових питань

* захисту прав інтелектуальної власності

* інформаційних технологій

* юридичного сектору

* медичного сектору

* будівництва та продажу нерухомості

* оподаткування

* телекомунікацій

* розвитку мовних навичок

* туризму

* молодих фахівців

2.2 Аналіз організації управління в Представництві Американської Торгівельної Палати в Україні

Корпоративне управління у вузькому розумінні визначили Шляйфер і Вішні як спосіб, у який ті, хто вкладає у фірми гроші, забезпечують собі окупність своїх інвестицій. У ширшому сенсі корпоративне управління також пов'язане зі способом, у який управляють приватними корпораціями, та принципами їх функціонування [4, c. 31].

На перший погляд, об'єднання корпоративного управління і державного сектора може здаватись суперечливим, або принаймні парадоксальним. Корпоративне управління передусім стосується корпорацій, головної форми організації бізнесу в приватному секторі, тоді як державний сектор - це сфера діяльності уряду. Але ці два явища мають деякі важливі спільні риси:

існують надзвичайно важливі питання, пов'язані з регулюванням урядом корпоративного управління;

те, як управляють державним сектором, має важливе значення як для поведінки корпоративного сектора, так і для того, як державний сектор регулює корпоративний і його поведінку;

цікаво обговорити міру, якою державний сектор має функціонувати на засадах приватного, тобто якою мірою принципи корпоративного управління мають бути основою управління в державному секторі?

Розгляньмо спочатку перший тип відносин.

Управління корпораціями насамперед стосується юридичної корпорації, як головної форми організації приватної власності в бізнесі. Створення юридичної корпорації пов'язане із закладенням правових підвалин існування корпорації як юридичної особи, що означає надання корпорації прав власності, з одного боку, і вигід від обмеженої відповідальності - з іншого. Це передбачає існування системи прав власності й виконання її вимог, тобто забезпечення прав власності та наявність інших юридичних вимог до приватної господарчої діяльності, таких як контрактне право і закон про банкрутство, які також виконуються прозоро й чітко.

Окрім цих загальних юридичних підвалин господарчої діяльності, корпоративне управління у вужчому сенсі можна визначити як “організації та правила, які впливають на очікування щодо контролю за ресурсами фірм” (Світовий банк, 2002, 55). Це надзвичайно важлива вимога до функціонально ефективної ринкової системи. Бо саме це дає змогу підприємцям отримувати гроші від інвесторів і в такий спосіб забезпечує нову господарчу діяльність, що додає вартості. Це головна умова зростання фірм, а отже, й зростання всієї економіки. Сюди належать механізми корпоративного управління, такі як рада директорів, збори акціонерів, правила публічних торгів акціями, вимоги щодо розголошення інформації тощо. Все це можна назвати “інститутами підтримки ринку”, котрі спрямовані на забезпечення ефективнішої роботи ринків і без яких багато ринків взагалі не можуть функціонувати. Усе це має забезпечувати, виконувати й контролювати уряд. Це не означає, що ринки не можуть існувати без урядового втручання, але ці ринки будуть серйозно обмежені, якщо не буде правового підходу до управління і верховенства права. Зокрема, правове управління великою мірою посилює відповідальність підприємців перед інвесторами [6, c. 111-1117].

Крім того, є також певні дії уряду, пов'язані з обмеженнями на ринкову діяльність, які не менш важливі для належного функціонування ринкової системи в інтересах суспільства. Важливо розуміти, що уряд повинен запровадити належну інституційну структуру для результативного функціонування ринків, але він же має запровадити й таку інституційну структуру, яка забезпечить ефективне і належне їх функціонування. З суспільного погляду, ринки можуть бути дуже неефективними і/або діяти всупереч суспільному інтересові. В такому разі уряд має відповідним чином регулювати ринок, наближуючи його до інтересів суспільства. Уряд тоді не посилює ринки, а доповнює їх або навіть заміщає. Отже, конкурентне право можна вважати додатковою до ринків інституцією, а пряме регулювання адміністративним органом постачання води й електроенергії - інституцією, що заміщає ринок.

Деякі інститути корпоративного управління, зокрема, регулятивні, створені для поліпшення потоку інформації, інші - для розв'язання суперечок у дешевший спосіб, деякі - для підтримки конкуренції, а ще інші - для захисту інтересів інвесторів, особливо дрібних акціонерів, та суспільства. Є достатньо свідчень про те, що ці запобіжники є важливими для розвитку та функціонування фондових ринків, а отже, для здатності мобілізувати капітал у ринковому суспільстві для сприяння інвестиціям і зростанню. Як демонструють деякі відомі випадки зловживань у корпораціях, наприклад, “Енрон”, навіть за умов правового захисту розвинутої ринкової економіки США менеджмент і акціонери, які володіють контрольним пакетом акцій, можуть експропріювати прибутки дрібних акціонерів і в такому випадку фондовий ринок перестає функціонувати як механізм збільшення капіталу.

Важливо знати, що хоча конкуренція є потужною силою стримування корпорацій, сама по собі вона не є ефективним, або принаймні адекватним, інструментом захисту акціонерів від менеджменту та/або власників контрольного пакета. Важливо також зрозуміти, що аргумент про те, що конкуренції достатньо для контролювання ситуації, найчастіше наводять менеджери або власники контрольного пакета, які бояться обмеження своїх повноважень [23, c. 24].

Варто також наголосити на важливості правил, за якими уряд нав'язує свої рішення приватному корпоративному секторові. Іншими словами, управління в державному секторі впливає на корпоративне. Якщо держава втручається у волюнтаристський спосіб, ринок страждає від спричиненої цим невпевненості. Отож важливо не тільки те, щоб уряд визначав правила ринкової поведінки та забезпечував їх виконання, а й щоб він і для себе виробляв подібні правила й ретельно їх виконував (Світовий банк, 2000, 73). Отже, управління в державному секторі стає важливим елементом корпоративного управління.

Належне управління передбачає створення, захист і виконання прав власності, без яких масштаб ринкових операцій дуже обмежений; забезпечення регулятивного режиму, який спільно з ринком забезпечує конкуренцію. Воно передбачає також розумну макроекономічну політику, яка створює стабільне середовище для ринкової активності. Належне управління також передбачає, що не буде корупції, яка може спотворити цілі політики і підірвати законність державних установ, які підтримують ринок.

При розвитку сучасної держави спостерігається напруження між забезпеченням представників держави достатніми повноваженнями для належного управління та обмеженням можливостей зловживати цими повноваженнями в інтересах привілейованої купки”.

Щодо управління в державному секторі, варто зазначити, що зміст має не менше значення (а дехто вважає, що більше), ніж деякі процеси. Це важливо, бо занадто часто управління розглядається тільки як процес. Здорова економічна політика залишається переважальною статистичною детермінантою зростання перехідної економіки”.

Важливість цього неможливо перебільшити. Добре втілювана погана політика нічим не ліпша за добру політику, яку погано втілюють. Для максимального позитивного впливу на зростання й розвиток та максимізації вигоди від приватних ринків необхідна добре втілювана здорова політика [28].

Останнє питання стосовно зв'язку між корпоративним управлінням і державним сектором дещо відмінне від попередніх, тому що воно стосується не того, як державний сектор впливає на корпоративне управління, а принципів, на яких ґрунтується управління державним сектором.

Важливо згадати, що корпоративний сектор діє на основі власного інтересу. Корпорації прагнуть максимізувати прибутки і звести до мінімуму видатки. Вони повинні це робити, не порушуючи правил поведінки, нав'язаних їм урядом та ринком, які не дозволяють їм практикувати обмеження торгівлі чи зберігати небезпечні умови праці, займатись хижацьким ціноутворенням або брехливою рекламою, тощо. Вони мають щорічно оприлюднювати звіти перед акціонерами та проводити щорічні збори акціонерів. Але в межах цих обмежень егоїстичний інтерес є рушійним мотивом ринкової поведінки. Тоді перед урядом постає питання, чи він також має керуватись егоїстичними інтересами, і навіть якщо відповідь буде “так”, чи може егоїстичний інтерес уряду бути визначеним у термінах максимізації прибутку, як це спостерігається в корпоративному секторі [19].

Варто сказати, що багато спостерігачів зазначають, що брак мотивації прибутку або критерію максимізації прибутку при ухваленні рішень щодо дій є головною проблемою державного сектора й однією з причин притаманної урядам неефективності. Менеджери в державному секторі, на відміну від приватного, не зривають плодів ефективності у вигляді підвищеного прибутку (коли менеджери в приватному секторі є власниками підприємств) або вищих доходів (наприклад, стимули до ефективнішої діяльності, поширені в приватному секторі). Отже, менеджерам державного сектора бракує стимулів для ефективної діяльності. З цим аргументом пов'язане те, що роль уряду в економіці має бути зменшена, за можливості, в інтересах підвищення ефективності. Але для наших цілей важливішим спостереженням є презумпція того, що державний сектор має прагнути ефективності, а неспроможність її забезпечити і є головним аргументом на користь приватизації.

Одна з проблем щодо ефективності є пріоритетною, або принаймні має такою бути. Якщо ефективність не є метою уряду, то оцінювання діяльності уряду за показниками ефективності не тільки недоцільне, а й призведе до ігнорування реальних урядових цілей. Це особливо важливо в світлі питання розподілу або справедливості в суспільстві та того, що сприйняття ефективності як головного питання відштовхує міркування про справедливість на друге місце або взагалі знімає їх з порядку денного.

Якщо йдеться про власність уряду стосовно виробничих підприємств, тобто якщо ми говоримо про державні підприємства, тоді можна зауважити, що ефективність вочевидь має бути головним критерієм судження про діяльність й ухвалення рішення про те, чи залишати ці підприємства в державній власності, чи приватизувати їх. Цей аргумент важливий для країн з перехідною економікою, в яких на початку перехідного періоду уряд володів усім. Але настане час, навіть для країн з перехідною економікою, коли державні підприємства втратять прибутковість і аргументи на користь їх збереження стосуватимуться справедливості, збереження громад, соціальних зобов'язань тощо. Іншими словами, їх утримуватимуть у державній власності не через ефективність, а отже, судження про них на підставі критерію ефективності буде неправильним, або принаймні оманливим [10, c. 619].

Проте якщо абстрагуватись від питань приватизації та державних підприємств, як щодо звичайної діяльності уряду? Чи треба державним сектором взагалі управляти так, як приватним?

Відповідь на це питання є неоднозначною, тому що, якщо говорити про те, що всі дії уряду треба оцінювати через критерій ефективності, відповідь буде “ні”. Уряд має набагато більше інших цілей і завдань, ніж максимізація ефективності ресурсів. Ефективність ресурсів може бути однією з цілей уряду, проте це не єдина мета і не обов'язково головна. Питання індивідуальної справедливості можуть бути не менш важливими, ніж цілі регіональної справедливості або міркування соціальної політики, безпеки тощо. Якщо судити про дії уряду лише на підставі ефективності та заявляти, що ефективність має диктувати урядові, що робити, а що ні, це означатиме відкидання всіх інших законних урядових цілей.

З іншого боку, якщо управління державним сектором у такий спосіб, як це робиться в приватному, означає, що уряд мусить прагнути робити все якнайефективніше, тоді відповідь на питання про управління державним сектором так само, як і приватним, буде “так”. Немає жодних підстав для того, щоб уряд, роблячи щось, витрачав більше, ніж приватний сектор на таку ж діяльність. Але в більшості країн світу буває саме так. Ось чому передання урядових послуг за контрактом приватному секторові підтримують багато спостерігачів і вважають способом економії коштів і скорочення урядових витрат. Ось чому варто зважити на використання критерію оцінки адміністративної діяльності державних управлінців так само, як це робиться в приватному секторі.

Коли економісти говорять про ефективність, вони фактично розглядають два різних її типи. Перший, так звана ефективність розподілу, стосується загального розподілу суспільних ресурсів на конкурентні цілі. Іншими словами, ефективність розподілу означає, що ми вироблятимемо: автомобілі, школи, автостради, аеропорти, сорочки чи пиво. Ефективність розподілу спрямована на виробництво комбінації усіх можливих товарів і послуг у такий спосіб, щоб їх розмаїття та кількість, після того як будуть вичерпані всі можливості торгівлі, були такими, що максимізують добробут суспільства. Деякі товари ринки не можуть виробляти, а інші - не можуть виробляти ефективно. У таких випадках так званої “неспроможності ринку” уряд має перебрати на себе виробництво необхідної кількості таких товарів чи послуг для максимізації суспільного добробуту. Якщо ринки певною мірою не досконалі, наприклад, якщо вони монополістичні або олігополістичні (чи є монопсоністичними або олігопсоністичними), тоді уряд має виправити недоліки ринку й забезпечити належну ефективність. Але в цілому ефективність розподілу є тим, що ринки можуть забезпечити краще, ніж уряди. Ринки це роблять через використання цін на усі вхідні ресурси і продукцію, коли ціни визначають всі економічні агенти, котрі діють у власних егоїстичних інтересах збільшення прибутку. Перехід від цього до максимізації добробуту суспільства вимагає припущення про те, що встановлені ринком ціни відбивають відносну суспільну цінність. Якщо це не так, наприклад, якщо суспільство має набір цінностей, який робить міркування неефективності деколи пріоритетнішими, ніж міркування ефективності, тоді ринки, навіть у разі ринкової неспроможності та недосконалості, можуть не забезпечити суспільству досягнення його максимального добробуту, і тут уряд має відіграти свою роль. Але при цьому ринкова система, скоригована, за необхідності, урядовими інтервенціями, загалом ліпше забезпечує ефективність розподілу, ніж уряд, що діє сам по собі [14, c. 87-92].

Другий тип ефективності - це те, що ми називаємо технічною ефективністю. Це виробництво певної кількості товарів або послуг за найнижчою ціною й забезпечення найбільшого можливого прибутку. Це те, що роблять приватні корпорації. І це та ефективність, досягнення якої урядові варто прагнути. Це не означає, що ця ефективність є найпріоритетнішою серед інших завдань уряду. Це просто означає, що все, що робить уряд, треба робити з якнайменшим витрачанням ресурсів.

Не вдаючись до численних деталей, варто прокоментувати, як усі ці питання вписуються в український контекст.

По-перше, в Україні все ще немає комплексної правової структури корпоративного управління, що потужно впливає на гальмування розвитку ринків цінних паперів в Україні та диверсифікації корпоративної власності. Водночас приватизація, що вже відбулась, на думку Пивоварського, найкраще спрацьовує в сенсі управління тоді, коли призводить до концентрації, а не до розпорошення власності. У цих двох аргументах немає суперечності, бо коли немає комплексної правової структури корпоративного управління, це робить концентрацію власності ефективнішою, оскільки це єдиний, або принаймні найліпший, спосіб, у який власники можуть гарантувати управління фірмами в їхніх інтересах.

По-друге, в Україні є потреба в широкомасштабній корпоративній перебудові, яку уряд має здійснити. Частково це пов'язано з продовженням (або тим, що немає) приватизації, а частково - зі способом, у який нині її здійснюють. Частково це тому, що уряд ще й досі не вважає корпоративну перебудову необхідною.

По-третє, прямі іноземні інвестиції в Україні за період незалежності є дуже малими. Принаймні частково це спричинено невпевненістю міжнародної інвестиційної громади у верховенстві права в Україні та поширеною думкою про те, що закони або невідповідні, або застосовуються волюнтаристські підходи до бізнесу в Україні [20, c. 61].

По-четверте, певний прогрес, досягнутий у деяких із цих сфер, частково зумовлений бажанням просуватись до членства в ЄС, але попереду ще дуже багато роботи.

Корпоративна діяльність в умовах глобалізації інформаційної економіки набуває нових форм, які зумовлюють виникнення додаткових інструментів не тільки макроекономічного впливу, але й внутрішнього корпоративного управління. Глобальні тенденції інтернаціоналізації капіталопотоків та виробництва, лібералізації зовнішньої торгівлі, а також концентрації капіталів поставили корпоративну діяльність у епіцентр світового економічного розвитку. Відповідно до цього концепція корпоративного управління як сучасної цілісної системи взаємовідносин між акціонерами (власниками) корпорацій, їхніми менеджерами (виконавчими органами), кредиторами, найманими працівниками, державою та суспільством у цілому виникла і набула повсюдного розвитку.

Проблемним питанням корпоративного управління присвячені праці багатьох вчених-економістів. Слід звернути увагу на те, що єдиного підходу щодо визначення корпоративного управління в сучасних реаліях інформаційної економіки немає. Існують різні думки щодо проблематики корпоративізму як такої, поняття корпорацій, сутності корпоративного управління тощо.

У зв'язку з цим виникає необхідність не тільки розглянути такі важливі поняття, як корпоративізм та корпорація, але також і визначити зміст сучасних підходів до корпоративного управління, систематизувати погляди різних спеціалістів з цього питання.

Передусім зазначимо, що корпоративізм - це співволодіння власністю товариства або партнерські, договірні відносини при задоволенні особистих і суспільних інтересів. У цьому зв'язку, як зазначає О. Сохацька, корпоративізм є компромісним господарюванням з метою забезпечення балансу інтересів[1, с. 24].

З огляду на викладене вище виникає необхідність уточнення самого поняття корпорації. Як правило, воно трактується як сукупність осіб, що об'єдналися для досягнення загальної мети. Визначення поняття корпорації наводить Д. Розенберг: «Корпорація - це організація, що поставила перед собою визначені цілі, діє для суспільного блага, має певні права, є юридичною особою, діє на постійній основі та несе відповідальність» [2, с. 105]. Юридично-організаційні аспекти життєдіяльності корпоративних структур поглиблено вивчали С. Мочерний, О. Устенко, С. Чоботар, які визначали поняття корпорації як найдосконалішу форму організації підприємств, що існує переважно у вигляді відкритого акціонерного товариства, засновники якого формують акціонерний капітал шляхом об'єднання власних ресурсів через механізм випуску і продажу цінних паперів (передусім акцій), а співвласники несуть обмежену відповідальність [3, с. 108].

Особливий аспект аналізу корпоративної діяльності пов'язаний з управлінськими технологіями, згідно з якими, власне, і здійснюється керівництво діяльністю цих структур. Так, можна погодитися с Б. Чубом, який визначає поняття корпорації як акціонерного товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю, управління якою здійснюється через складну централізовану систему органів і учасники якої стосовно неї здійснюють інвестиційну діяльність з метою отримання дивідендів, і така участь породжує в них сукупність корпоративних прав [4, с. 184].

На практиці корпорації організовуються у формі акціонерного товариства, яке характеризується чотирма характеристиками: корпоративною формою бізнесу, самостійністю корпорації як юридичної особи, обмеженою відповідальністю кожного акціонера, можливістю передачі акцій іншим особам, централізованим управлінням корпорацією.

У сучасних умовах інформаційної економіки особливо актуальною є проблема вироблення системи взаємостосунків між управлінцями компанії та її власниками.

Виходячи із зазначеного, доцільно розглянути найбільш поширені точки зору щодо сутності поняття «корпоративне управління». Так, поняття «корпоративного управління», у найбільш загальному значенні, як зазначає В. Гриньова, походить від англійського «corporate governance», що в буквальному перекладі означає «корпоративне правління» або «корпоративний уряд». Відповідно до цього термін «корпоративне управління» досить часто розглядається саме як процес організації діяльності вищих керівних органів корпорації [5, с. 39].

Існують специфічні підходи, які тяжіють до юридично-правової оцінки діяльності корпорацій та організації корпоративного управління. Наприклад, на думку К. Маєра, корпоративне управління є саме організаційною угодою, за якою певна компанія репрезентує та обслуговує інтереси власних інвесторів. Така угода може охоплювати різні аспекти діяльності корпорації - організацію роботи вищих керівних органів, систему мотивації персоналу, процедуру банкрутства тощо. До того ж необхідність такої угоди випливає, з точки зору К. Маєра, в основному з розмежування права власності від процесу управління сучасним акціонерним товариством [6, с. 25]. Автор погоджується з цією думкою у частині того, що основна функція корпоративного управління повинна забезпечувати діяльність компанії в інтересах колективних акціонерів, які здійснюють її фінансування. Водночас зазначимо, що певним спрощенням було б зводити зміст корпоративної діяльності лише до її юридичних, навіть інституційних аспектів. Таке зауваження можна віднести і до позиції фахівців Міжнародної фінансової корпорації, які визначають корпоративне управління як систему виборних та призначених органів акціонерного товариства, яка управляє ним, відбиває баланс інтересів його власників і спрямована на отримання максимально можливого прибутку від усіх видів діяльності товариства в межах чинного законодавства [7; 8, с. 90]. Разом з тим, цій підхід також відрізняється певною механістичністю, у ньому бракує посилань на ті реальні цілі та пріоритети господарської діяльності, дотримання яких, власне і відрізняє структури корпоративного типу від будь-яких інших. Адже корпоративне управління слід розглядати не як просту сукупність юридичних, організаційних норм і правил, у рамках яких функціонує певна корпорація, але як систему економічних, навіть соціально-економічних відносин, на базі яких будуються стосунки як між усіма учасниками конкретної структури, так і між такими учасниками і зовнішніми агентами, суб'єктами інституційного регулювання.

Ряд авторів трактують проблематику корпоративного управління з позицій організаційно-управлінської бази функціонування корпорацій. Так, Є. Коротков визначає корпоративне управління як «управління, побудоване на пріоритетах інтересів акціонерів та їхній ролі у розвитку корпорації, управління, що враховує реалізацію прав власності, передбачає взаємодію акціонерів, побудоване на стратегії розвитку корпорації в цілому, нарешті, це управління, яке породжує корпоративну культуру, тобто має комплекс загальних традицій, установок, принципів поведінки» [9]. Більш «прагматичний» аспект діяльності корпорацій визначає Д. Уорті, відповідно до якого корпоративне управління є сумою зобов'язань, найбільш принциповими серед яких є виділення проблем корпоративного управління, питань законності корпоративної влади, корпоративної підзвітності, з'ясування того, перед ким і за що корпорація має відповідальність, хто і за якими нормами повинен нею управляти [10]. До такої ж думки, фактично схиляється В. Євтушевський, який розглядає корпоративне управління як «процеси регулювання власником руху його корпоративних прав з метою отримання прибутку, управління корпоративним підприємством, відшкодування витрат через отримання частки майна при його ліквідації» [11, с. 317].

З іншого боку, заслуговує на увагу визначення Світового банку [12], за яким корпоративне управління розглядається водночас і як таке, що поєднує, крім практики господарювання в приватному секторі, й норми законодавства, нормативні акти, які створює держава в особі своїх компетентних інститутів. Такий механізм дозволяє корпораціям залучати фінансові та кадрові ресурси, ефективно здійснювати господарську діяльність «під опікою» інститутів офіційної влади, користуючись результатами соціальної політики держави (у сфері освіти, охорони здоров'я, науки та ін.). За допомогою внутрішнього управління корпорації продовжують власне функціонування, накопичуючи довгострокову економічну вартість шляхом підвищення вартості акцій та дотримуючись при цьому інтересів акціонерів і суспільства загалом [13, с. 24].

Важливим аспектом аналізу проблематики корпоративного управління є виявлення внутрішньої логіки побудови взаємин між елементами, підрозділами корпоративної структури, уточнення повноважень і управлінських функцій відповідних суб'єктів. Найбільш повно сутність корпоративного управління визначено у спеціальному документі, який схвалено Організацією економічного співробітництва та розвитку (вона об'єднує 30 країн з розвиненою ринковою економікою [14]).

Проаналізувавши детально низку наведених визначень та підходів, можна зробити висновок, що наявні думки та трактування поняття «корпоративне управління» досить широко охоплює всю сферу розглядуваного явища. Водночас ігноруються властиві для нього внутрішні методи регулювання корпоративних відносин, а також відповідні ним способи та шляхи розв'язання корпоративних конфліктів в акціонерному товаристві. У цьому зв'язку в економічній літературі інколи виділяють інше поняття - корпоративний менеджмент, який, як вважається, більшою мірою, ніж корпоративне управління, зосереджений на механізмах ведення бізнесу. Навіть існує думка про те, що якщо під терміном «корпоративний менеджмент» розуміється діяльність професійних фахівців під час проведення ділових операцій, то поняття корпоративне управління є набагато ширшим і означає взаємодію безлічі осіб і організацій, що мають відношення до різних аспектів функціонування фірми. До того ж «корпоративне управління знаходиться на більш високому рівні керівництва компанією, ніж менеджмент», а у конкретному управлінському аспекті «перетин функцій корпоративного управління і менеджменту має місце тільки при розробці стратегії розвитку компанії» [15].

Таким чином, узагальнюючи погляди багатьох спеціалістів, які розглядають проблематику корпоративного управління, зокрема в контексті інформаційної економіки, можна зробити такі висновки. Сутність корпоративного управління полягає в тому, що воно є, з одного боку, цілеспрямованою діяльністю системи виборних та призначених органів, через яку спрямовуються і контролюються товариства, а з іншого, - системою правил та поведінки між зацікавленими особами з метою максимізації прибутку, зростання капіталізації товариства та підвищення його конкурентоспроможності. При цьому функція держави полягає у належному контролі за відповідними процесами корпоративної діяльності з точки зору дотримання комерційними структурами норм соціальної відповідальності перед суспільством.

У гносеологічному значенні, наукові праці, які присвячуються корпоративному управлінню, можна поділити на такі три групи.

Перша група передбачає розгляд механізму корпоративного управління через інструментарій агентських затрат. Центральне місце у цьому спектрі теорій посідає агентська теорія (agency theory), яка апелює до логіки англо-американської системи корпоративного управління та презюмує, що взаємини власників та менеджерів корпорацій базуються на тому факті, що інвестори передають функції контролю менеджерам і сплачують їм кошти як своїм агентам.

Друга група наукових розробок стосується проблем адміністративної компетенції приймати певні управлінські рішення та включає дві теоретичні моделі управління корпораціями (зазначимо, що на практиці таких моделей не існує, вони завжди представлені у тому чи іншому синтезі). Першою з них є так звана авторитарна модель, яка передбачає наявність влади менеджерів у повному обсязі, а другою - модель відповідальності, яка передбачає значно більшу відповідальність і підконтрольність директорів, зокрема і можливість ретельного контролю збоку власників відповідних комерційних структур за їхніми рішеннями. При цьому в останньому випадку йдеться про обов'язкову підконтрольність керівництва компанії (корпорації) всім зацікавленим сторонам, тобто інвесторам, відповідно до статутно визначеної та закріпленої згідно з фінансово-інвестиційними внесками конкретної моделі корпоративних відносин (у сучасній економічній науці це отримало назву теорії співучасників (stakeholders theory)).

Третя група наукових підходів до проблематики корпоративного управління пов'язана із теоріями інституціоналізму та виявленням місця корпоративного управління та відповідних інституційно-регулятивних заходів у загальній системі державного управління. Фактично йдеться про виявлення та узагальнення універсальних положень систем корпоративного управління при проведенні міждержавного порівняння, на чому, власне, і базується теорія порівняльного інституціонального аналізу.

Кожна країна має свою власну модель корпоративного управління, характерні риси якої обумовлені особливостями національного менеджменту. Моделі відрізняються за складом учасників, згідно з законодавчою базою, що регулює їхні взаємовідносини, а також такими нюансами, як вимоги до розкриття інформації тощо.

Разом з тим існує багато спільних рис корпоративного управління, що дозволяє фахівцям у галузі акціонерно-корпоративних світових процесів виокремити три основні моделі корпоративного управління:

англо-американська модель, у якій важливу роль відіграють незалежні та саморегулятивні організації, а відносини акціонерів між собою та з корпорацією чітко визначені на рівні законодавства на локальних корпоративних актів. В американських корпораціях немає домінантних інвесторів, акції широко розміщені;

континентальна, і передусім німецька, а також французька модель, заснована на банківській системі (банки виступають кредиторами, голосуючими агентами, депозитаріями), акціонерах та працівниках;

японська модель, що ґрунтується на тісному зв'язку з ключовим банком та фінансово-промисловою мережею (кейрецу).

До основних ознак кожної моделі корпоративного управління відносять: ступінь концентрації акціонерного капіталу, механізми корпоративного контролю, вимоги до розкриття інформації для корпорацій тощо.

Окремі, і навіть принципові компоненти цих моделей, можуть радикально відрізнятися. Зокрема можна казати про відмінності за складом ключових учасників корпоративних відносин, про відмінності у складі та повноваженнях органів управління, про специфічні механізми взаємодії учасників акціонерного товариства та заінтересованих сторін.

Водночас самі наведені моделі не слід абсолютизувати. Адже властиві їм риси не є взаємовиключними, а конкретні компоненти, які властиві означеним моделям, взаємно «проникають» у різних країнах світу. І це може свідчити не тільки про відсутність «чистих» інституційних «національно забарвлених» підходів, але й про відсутність явних переваг або недоліків однієї з моделей. При цьому слід враховувати, що формування наведених моделей, які є комбінацією ділової практики, правового забезпечення і норм корпоративної етики і культури, відбувалося у подібних умовах, протягом усього періоду індустріалізму, а їх розвиток не припиняється і на початку ХХІ ст., в умовах інформаційної цивілізації.

В Англії, США, Канаді, Австралії повністю домінує англо-американська модель, яка базується на принципі жорсткого розмежування власності і управління, розвиненому інституті прав власності. Ця модель, перш за все передбачає домінування аутсайдерів, тобто незалежних та індивідуальних інвесторів, не пов'язаних з іншими діловими стосунками. Передусім відзначимо, що в англо-американському трактуванні власник є єдиним володарем прав на компанію. Учасники корпоративних відносин у цих країнах зведені до «вузького кола» - власників, менеджерів і ради директорів, а втручання держави в справи компаній має бути виключно обмеженим. Сказане пов'язане із традиційним трактуванням прав і свобод у англо-саксонській правовій системі, основою якої є прецедент, за використання якого створюється вельми широкий простір для суддівського розсуду [16].

Історично склалося, що англійські та американські компанії залучають інвестиційний капітал на фондовому ринку. Більше того, після кризи 30 років у законодавстві цих країн існує ряд норм, по-перше, що прямо забороняють комерційним банкам займатися інвестиційною діяльністю, а по-друге, обмежують можливість фінансових інститутів володіти великими пакетами акцій компаній. У таких умовах фінансові інститути перетворюються на «портфельних інвесторів», що не володіють достатніми можливостями для втручання в поточний стан справ у компанії. Такі інвестори голосують тим, що продають пакет при щонайменших підозрах на можливі майбутні проблеми. «Розпорошений інвестор», що не володіє можливістю контролювати справи в компанії, украй чутливий до доступності інформації, до всяких зовнішніх проявів неблагополуччя, він вкладе гроші в акції тільки тій компанії, яка доведе свою дружню прихильність до нього.

З огляду на викладене для компаній вкрай важливими є зовнішні атрибути хорошого корпоративного управління - відвертість інформації, рада директорів, що відстоює інтереси акціонерів і має переважно незалежний склад. Є одне «але» - важливу роль в існуванні англо-американської моделі відіграє інститут прецедентного права. Більше того, прецедентне право є необхідною умовою для її існування. Воно дозволяє суспільству сформувати розуміння обов'язків менеджменту стосовно акціонерів-власників. Суспільство, накопичуючи історію прецедентів, формує, таким чином, «повний контракт».

Країни, в яких діє англо-американська система, є найбільш активними гравцями на міжнародних ринках капіталу і прагнуть експортувати свою модель як найбільш для них доступну і зрозумілу усюди, куди направляють інвестиції.

Континентальна європейська модель, навпаки, обмежує в правах власників компанії, ставлячи суспільні і державні інтереси вище за інтереси власників, залучає до корпоративних відносин різні групи стейкхолдерів, наприклад банки, кредитори, трудові колективи, профспілки і громадські організації. Не володіючи гнучкістю прецедентної системи, європейська модель проте вельми ефективно здійснює контроль над компаніями за допомогою строгої фінансової звітності перед кредитними інститутами, державного втручання, а також залучення різних груп стейкхолдерів у структуру управління компаніями.

У континентальній Європі не відбулося розділення інвестиційних і комерційних банків, крім того, безпосередньо самі банки не обмежені в праві збирати контрольні пакети акцій компаній, ставати практично повноправними її власниками. Традиційним головним джерелом інвестиційного капіталу для європейської компанії є банк. Це не означає, що фондовий ринок повністю втрачає роль джерела інвестиційних грошей, проте його обіг істотно нижчий, ніж в англо-американській системі.

Японська модель, що сформувалася під впливом перших двох і що враховує національний колорит, передбачає взаємне проникнення капіталу і орієнтацію компаній перш за все на загальні корпоративні і державні інтереси. При цьому менеджери компаній повністю їх контролюють, будучи практично єдиними учасниками однопалатної ради директорів. Японська модель, передусім, передбачає соціальну організованість на рівні корпорації та ділову організованість на рівні індустріальної групи. Для японської моделі характерна активна роль держави, яка бере участь у стратегічному плануванні.

Європейській і американській моделі корпоративного управління властиві різні варіанти організації ради директорів. Для першої характерна наявність у складі наглядової ради (ради директорів) тільки зовнішніх осіб, що не є менеджерами компанії. Це представники зацікавлених груп (кредиторів, партнерів, персоналу) і великих акціонерів.

Американська рада директорів включає, як правило, представників менеджменту компанії і незалежних директорів, що представляють інтереси акціонерів. Акціонерам, навіть порівняно великим інституційним (пенсійні, страхові фонди), не рекомендувалося самим висувати кандидатів. Відповідно до рекомендацій їх повинна висувати рада директорів. Проте, коли компанія лише виходить на фондовий ринок, кандидатів у раду директорів на практиці висуває головний керівник. У подальшому, як показує практика, цей заведений на початку механізм продовжує працювати. Наприклад, рада директорів збанкрутілої компанії Enron була цілком сформована із знайомих президента компанії, які були йому чимось зобов'язані.

Рекомендації, що таких кандидатів можуть (або навіть винні) висувати інституційні інвестори, означають відмову від початкового принципу - висунення незалежних директорів не повинне бути справою якоїсь однієї групи акціонерів, оскільки це може привести до «особливих відносин» між цією групою і висунутими нею кандидатами. У такому разі виникає реальна небезпека того, що залежність директора від головного керівника буде замінена на залежність від найбільшого інституційного інвестора (або декількох інвесторів).

Перевагою англо-американської системи є мобільність інвестицій та швидкий відтік капіталу з неефективних галузей в ефективні. Недоліком цієї системи є націленість корпорацій на доходність акцій, інколи на шкоду стратегічному розвитку. В цілому американська модель ефективна в період інноваційного розвитку економіки.

Економічний ефект континентальної моделі має більше переваг: акціонери націлені на реалізацію довгострокової стратегії, прагнуть досягнути високої стійкості та стабільності ділових зв'язків. Але у цієї моделі є ряд недоліків, зокрема, відносно низька гнучкість, неможливість прийняти швидко рішення про ліквідацію або продажу неефективного бізнесу, про скорочення штатів тощо.

Переваги егалітарної моделі передусім полягають у системній єдності соціального регулювання та цілей становлення інформаційної економіки. Відзначимо, що у цьому значенні більш точним є термін «економіка знань», оскільки йдеться про формування корпусу кадрів-носіїв інформації, що постає наслідком активної державної політики у сфері освіти (наприклад, застосування механізмів державного фінансування навчальних закладів, що є типовим для країн, які вдаються до застосування елітарних моделей або окремих регулятивних підходів).

За останні роки світова практика корпоративного управління зазнала ряд змін. На сучасному етапі розвитку економіки криза корпорацій і корпоративного глобалізму поглиблюється, оскільки вона відображає конфлікт інтересів корпорацій та суспільства, корпорацій та націй-держав. Особливо варто виділити нові глобальні небезпеки, що постали в останні роки. Серед них провідне місце належить тотальному корпоративному глобалізму транснаціональних корпорацій, що виник унаслідок повороту в розвитку об'єктивних і в цілому прогресивних процесів глобальної та регіональної інтеграції [17, с. 416]. Наразі глобальний тоталітаризм став для всього світового співтовариства реальною загрозою безпечному і сталому розвитку. Тотальний фінансовий диктат, на думку Дж. Сороса, має руйнівні наслідки, а саме: глобальні фінансові спекуляції та віртуалізацію світової економіки; обвальні фінансові кризи; дестабілізацію і розвалення світової фінансової системи; монополізацію інвестиційних ресурсів розвитку, стратегічних ринків; знесилювання національних економік менш розвинутих країн, підрив їхньої економічної безпеки; цінову диктатуру; силове звуження зони розвитку межами «глобальної корпоративної мереженої системи»; встановлення контролю над національними урядами і суспільствами [18]. На думку автора, у ХХІ столітті загроза глобального тоталітаризму транснаціональних корпорацій дійсно перетвориться на один із головних конфліктів у світову економіку.

Послідовники системи глобалізму стверджують, що глобальний топ-менеджмент корпорацій є здатним вивести корпоративний глобалізм із кризи. «Одним із найбільш важливих видів діяльності, що чекає на топ-менеджмент великих, особливо багатонаціональних компаній у майбутньому, буде концептуватися на балансуванні конфліктного попиту збоку бізнесу, спрямованого на досягнення як короткострокових, так і довгострокових результатів, і різних корпоративних інституцій: споживачів, акціонерів (особливо інституційних інвесторів і пенсійних фондів), працівників інтелектуальної праці і суспільства» [19 с. 31].

Але слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку корпоративного управління, в західних, зокрема англо-американській, а також континентальній моделях, закладені істотні недоліки, які і призвели до економічних катастроф. Основним тут є наявність контролю за капіталізацією компаній збоку самого фондового ринку: менеджмент корпорацій вимушений будь-якими шляхами боротися за максимізацію капіталізації компанії, бо цього і лише цього від нього чекають акціонери. Акціонери у свою чергу уважно стежать за реакцією аналітиків фондового ринку, а останні ловлять щонайменші коливання повітря, інформацію з корпорації про плановані доходи чергового періоду, частіше короткострокового (кварталу). При такому тиску менеджмент за будь-яких зусиль прагне до зростання доходів, до виведення витрат за баланс, в офшори, а покликані його контролювати «незалежні» аудитори або пов'язані з ним фінансовими інтересами, або стежать лише за формальним дотриманням бухгалтерських правил при очевидній грі з цифрами.

Подібний тиск досить поширений на корпоративному ринку: завищення обсягів операцій за відсутності належного контролю за надходженням фактичних платежів, наприклад, на початку 90-х років призвело до серйозної фінансової кризи багато компаній. Багато компаній просто розорилися, коли ставав відомим реальний баланс. У 90-ті роки, за загальним визнанням, є десятиліттям загальної фальсифікації, а по суті - грабежу акціонерів

Кожна модель визначає шлях усунення суперечностей відповідно до основоположних принципів і містить механізми контролю за корпораціями і загального управління корпоративними відносинами збоку суспільства.

На сучасному етапі розвитку глобальної економіки в розвинутих країнах сформовані основні засади корпоративних відносин між акціонерами (власниками) корпорацій, їхніми менеджерами (виконавчими органами), кредиторами, найманими працівниками, державою, різноманітними громадськими організаціями. Система тісних корпоративних відносин будується з урахуванням таких основних принципів: забезпечення максимальної ефективності корпорації, залучення інвестицій, виконання юридичних і соціальних зобов'язань, однаковим ставленням до всіх груп акціонерів, зокрема дрібних і іноземних, дотримання встановлених законодавством прав зацікавлених осіб, ефективне виконання управлінцями своїх функцій, забезпечення інформаційної відкритості компанії, своєчасне і повне розкриття інформації зі всіх істотних питань фінансово-господарської діяльності корпорації.

Не всі питання, проте, як показує практика західних країн, можуть бути своєчасно врегульовані тільки законодавчими нормами відповідно до будь-якої з наведених національних систем регулювання менеджменту. Адже усім економікам притаманні певні системні недоліки, враховуючи які та маніпулюючи методами «конвергенції», можна істотно «оптимізувати» процеси корпоративного управління.

У світовій практиці були знайдені додаткові способи вирішення цих питань: у 90-х роках більшість країн були затверджені Кодекси корпоративного управління, зведення стандартів, що добровільно приймаються, і внутрішніх норм, що визначають порядок корпоративних відносин.

Вони не мають законодавчої сили, проте дійсно сприяють поліпшенню практики корпоративного управління. Водночас ефективність кодексів породжує певні ризики. За останні роки, з того часу, як у Великій Британії набув чинності Кодекс Cadbury (Cadbury Code Best Practice), з'явилося безліч кодексів корпоративного управління. Лише за останні роки їх прийняли не тільки країни Великої сімки, окрім Японії, але і багато інших, як-от: Росія, Бразилія, Нідерланди, Оман, Філіппіни, Маврикій, Південна Африканська Республіка, Швейцарія і Туреччина. На сьогодні кодекси корпоративного управління існують у 50 країнах.

Кодекси корпоративного управління розробляють різні інститути: комісії з ринку цінних паперів, фондові біржі, інвестори та їх асоціації, наднаціональні організації. Загалом у цих кодексах реалізовані погляди авторів на якісне корпоративне управління. Наприклад, Кодекс Cadbury містить 19 рекомендацій щодо структури, незалежності і відповідальності ради директорів, методів внутрішнього фінансового контролю, компенсацій членам ради директорів і топ-менеджерам. Законодавство не вимагає, аби компанії точно слідували кодексам, тому є ризик, що їх положення не дотримуватимуться. Але практика свідчить, що кодекси корпоративного управління працюють. Так, завдяки Кодексу Cadbury помітні поліпшення відбулися в практиці британських компаній. Наприклад, підвищення професіоналізму рад директорів багатьох організацій можна прямо пов'язати з введенням кодексу. Навіть у країнах, де таких кодексів наразі немає, їх поява в світі зробила корпоративне управління предметом більш пильної суспільної уваги, і тепер менеджери і директори краще розуміють, чого від них очікують.

Важливість та необхідність розвитку корпоративного управління в умовах глобальної економіки з кожним роком зростає.

В умовах стрімкої глобалізації, тобто формування єдиного планетарного фінансово-економічного простору, очевидним фактом є руйнування традиційних способів життя національних держав. Їхні території, їхній економічний та інформаційний простір дедалі агресивніше опановують транснаціональні корпорації, які, порівняно з державами, володіють раціональнішою організаційною структурою та незрівнянно ефективнішим управлінням.

Раціональна трансформація системи корпоративного глобалізму вимагає від держав погодженої довгострокової глобальної стратегії. Розробка глобальних стратегій щодо розвитку корпоративного управління залежить від місця та ролі націй - держав в умовах глобальної економіки. Держава повинна залишатися центральною фігурою міжнародної геополітики та геоекономіки. Міждержавна солідарність надасть можливість поступового переходу від економічної системи корпоративного глобалізму до глобальної економіки.

2.3 Оцінка ефективності управління корпоративною власністю Представництва Американської Торгівельної Палати в Україні

Процес управління корпоративною власністю (КВ) повинен бути ефективним, тобто, має здійснюватися так, щоб витрати на її утримання і управління не перевищували доходів, одержаних від її використання. Для цього в процесі управління необхідно застосовувати такий набір методів і прийомів управління, які в сукупності становлять єдиний комплекс управління корпоративною власністю.

Теоретичний аналіз об'єкта управління, що базується на соціально-економічних принципах, завжди передує його детальному вивченню і є необхідною умовою правильної організації процесу управління і безпомилкового тлумачення його фінансових результатів. Необхідною умовою успішного управління корпоративною власністю є розуміння суті об'єкта управління або технологічного процесу, знання причин розвитку і особливостей конкретної обстановки.

Для опису і розкриття суті процесу управління корпоративною власністю необхідно провести структуризацію методів і прийомів управління і ввести деякі поняття і визначення, що здійснюють вплив на розробку і прийняття управлінських рішень при управлінні об'єктами корпоративної власності.

Одним з елементів комплексу управління корпоративною власністю є управління дочірнім підприємством корпорації (ДПК). Процес полягає в тому, щоб реалізувати цикл управління для досягнення максимальної ефективності функціонування. Найприйнятнішим для дочірнього підприємства корпорації є розширений цикл управління, що містить сім етапів (рис. 2.1).


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.