Еколого-біологічні особливості облігатних та факультативних паразитів надцарства Protozoa

3

ЗМІСТ

Вступ.................................................................................................................4

1 Літературний огляд.........................................................................................6

1.1 Біологічні основи паразитології................................................................6

1.2 Класифікація паразитичних форм тврин..................................................9

1.3 Вплив паразита на хазяїна........................................................................11

1.4 Шляхи розселення та пошук хазяїна.......................................................16

2 Еколого-біологічні особливості облігатних та факультативних паразитів надцарства Protozoa.........................................................................................24

2.1 Тип найпростіші (Protozoa).................................................................24

2.1.1 Клас Саркодові (Sarcodina).......................................................26

2.1.2 Клас Джгутикові (Flagellata)......................................................28

2.1.3 Клас Споровики (Sporozoa)........................................................31

2.1.4 Клас Імфузорії (Imfusoria)..........................................................34

2.2 Тип Плоскі черви (Plathelimintes).......................................................36

2.2.1 Клас Сисуни (Tpematodes).........................................................36

2.2.2 Клас Стьожкові черви (Castoidea).............................................39

2.3 Тип Круглі черви (Nemathelimites).....................................................41

2.3.1 Клас Власне Круглі черви (Nematoda)...........................................42

2.4 Тип Кільчасті черви (Annelida)..........................................................44

2.5 Тип Членистоногі (Arthoropoda).........................................................46

2.5.1 Клас Ракоподібні (Crustacea).....................................................48

2.5.2 Клас Павукоподібні (Arachnaidea)............................................48

2.5.3 Клас Комахи (Insecta).................................................................51

2.6 Тип Хордові (Chordata).......................................................................54

Висновок.........................................................................................................57

Література.......................................................................................................59

ВСТУП

Паразити людини зустрічаються у типах найпростіших, плоских і круглих червів, членистоно-гих. Паразитичних червів із типів пло-ских і круглих червів звичайно об'єд-нують під загальною назвою гель-мінтів.

Паразитизм широко розповсюджений у природі (бактерії, гриби, багато без-хребетних). Паразитичний спосіб життя ведуть і віруси. Серед вищих рослин також зустрічаються парази-тичні, які селяться на інших росли-нах.

На відміну від інших організ-мів основою зовнішнього середовища паразитичних організмів е інший жи-вий організм, а не нежива природа.

Справжніми паразитами є тільки ті організми, для яких парази-тичний спосіб життя -- обов'язкова форма існування. Bід справжніх (облігатних) паразитів необхідно відрізняти несправжніх. До них належать організми, які живуть вільно, але, потрапивши у інший організм, здатні прожити у ньому деякий час. До них відносяться, наприклад, личинки мух, які залишаються живими при прохо-дженні через кишки людини.

Паразитизм --форма антагоністичного співжиття онанізмів, щo від-носяться до різних видів, при якому один з організмів (паразит) використовує - інший, організм (хазяїн) як се-редовище існування, і джерело живлення, існуючи за його рахунок, чим, Звичайно, завдає шкоди хазяїну, але, як правило, не такої значної, щоб ви-кликати його загибель. В. О. Догель дає паразитизму таке визначення: «Паразити -- це такі організми, які використовують інші живі організми як середовище існування Т джерело їжі, покладаючи при цьому (частково або повністю) на своїх, хазяїв завдан-ня регулювання своїх взаємовідносин з навколишнім середовищем».

Різниця між паразитизмом і хижа-цтвом полягає у тому, що хижак ви-користовує свою здибич раз, при цьо-му вона гине; паразит використовує свою жертву тривалий час, і, як пра-вило, вона не гине.

Паразит і хазяїн становлять єдину взаємозв'язану систему, яка існує у певних умовах середовища. Тривала сумісна еволюція системи паразит -- хазяїн привела до певної взаємопристосованості. Між паразитом і хазяї-ном на рівні організму виникають тісні взаємовідносини. Але для хазяїна при-сутність паразита не байдужа. Якщо паразити не викликають захворюван-ня, то виникають захисні реакції. Так, навколо тканинних паразитів (мета-церкарії сисунів, трихінела) формую-ться сполучнотканинні капсули, які у певній мірі ізолюють паразита. Вини-кають також у хазяїна імунні реакції, тобто на видовому рівні між хазяїном і паразитом відбувається взаємна адаптація, яка забезпечує існування паразита і хазяї як біологічних видів.

1 ЛІТЕРАТУРНИЙ ОГЛЯД

1.1 Біологічні основи паразитології

Тварини становлять значну частину біосфери і відіграють важливу роль у кругообігу речовин у природі й еко-номіці. Тварини -- джерело основного білкового харчування, незамінних амінокислот. Від тварин людина отримує сировину для виготовлення одягу (шкіра, шерсть) і багато інших про-дуктів, у тому числі й лікарські за-соби.

Медичне значення мають: 1) тварни-паразнти --збудники хвороб; 2) пе-реносники збудників хвороб (вірусів, бактерій, тварин-паразитів); 3) твари-ни, які хворіють на ті ж хвороби, що й людина, і, отже, можуть бути джере-лом захворювання для людини або природним осередком збудників хво-роб, якими може хворіти людина; 4) отруйні тварини; 5) тварини -- про-дуценти лікарських речовин.

У антропобіоценозі, як і в будь-якому біоценозі, між ного співчленами встановлюються аліментарні зв'язки, які включають у себе продуценти, консументи і редуценти; є різні форми співжиття (симбіозу) -- як синергічні, так і антагоністичні. Людина як співчлен антропобіоценозу не ізольована від процесів, які відбуваються в ньому. З цими про-цесами нерідко пов'язані шляхи роз-повсюдження збудників хвороб, тому на деяких закономірностях, які харак-терні для біоценозів, спинимося де-тальніше [1].

Будь-яке співжиття, організмів, які нале-жать до різних видів, необхідно вва-жати симбіозом (гр. simbiosis -- спів-життя). Є три форми симбіозу: мутуалізм -- кожний з організмів при-носить іншому певну користь, де пози-тивний симбіоз; синойкія і коменсалізм -- симбіоз з однобічною користю, без шкоди для іншого партнера; пара-зитизм антагоністичний, негативний для одного із партнерів симбіозу. Між цими формами співжиття існують перехідні форми. Нерідко у одних і тих же партнерів спостерігаю-ться зміни взаємовідносин. Так, для людини вегетативні дрібні форми ди-зентерійної амеби є коменсалами, а вегетативні великі її форми -- пара-зитами.

Мутуалізм (лат. mutus -- вза-ємний) досить поширений серед рос-лин і тварин. Наприклад у комарів, вошей, оводів, мухи цеце і ряду інших комах у різних органах є спеціальні утвори, які заселені бактеріями або одноклітинними грибами. Нерідко ці утвори розташовані поблизу яєчників; і симбіонти, потрапляючи у яйцеві клі-тини, передаються з покоління в по-коління. У клітинах комах партнери мають сприятливі умови для існуван-ня і в свою чергу, виділяють речови-ни, які сприяють перетравлюванню їжі їхніми хазяїнами.

У кишках людини постійно живе кишкова паличка (Escherichia coii), яка живиться їхнім вмістом, одночасно з її діяльністю пов'язаний синтез у кишках вітамінів групи В і стримуван-ня розвитку хвороботворних бактерій (черевного тифу, дизентерії).

Синойкія (rp syn -- разом, oikos -- будинок) --співжиття, при якому один партнер використовує ін шого як житло. Коменсалізм (франц. commen-sal-- співтрапезник) --такий тип сим-біозу, при якому один партнер викори-стовує організм іншого як житло і як джерело харчування, але не шкодить йому.

Паразитизм --форма антагоністичного співжиття онанізмів, щo від-носяться до різних видів, при якому один з організмів (паразит) використовує - інший, організм (хазяїн) як се-редовище існування, і джерело живлення, існуючи за його рахунок, чим, Звичайно, завдає шкоди хазяїну, але, як правило, не такої значної, щоб ви-кликати його загибель. В. О. Догель дає паразитизму таке визначення: «Паразити -- це такі організми, які використовують інші живі організми як середовище існування Т джерело їжі, покладаючи при цьому (частково або повністю) на своїх, хазяїв завдан-ня регулювання своїх взаємовідносин з навколишнім середовищем».

Різниця між паразитизмом і хижа-цтвом полягає у тому, що хижак ви-користовує свою здибич раз, при цьо-му вона гине; паразит використовує свою жертву тривалий час, і, як пра-вило, вона не гине [2].

Паразитизм широко розповсюджений у природі (бактерії, гриби, багато без-хребетних). Паразитичний спосіб життя ведуть і віруси. Серед вищих рослин також зустрічаються парази-тичні, які селяться на інших росли-нах, наприклад повитиця, вовчок та інші.

На відміну від інших організ-мів основою зовнішнього середовища паразитичних організмів е інший жи-вий організм, а не нежива природа (вода, грунт, повітря). Вчення про організм як середовище існування най-більш повно розроблене Є. Н. Павловським. Середовищем по відношенню до паразита будуть як органи хазяїна, так і інші організми, які населяють хазяїна. Це середовище першого роду. Але па разити, пов'язані і з зовнішнім середовищем, яке оточує хазяїна (се-редовище другого роду) і діє на пара-зитів опосередковано, через тіло, ха-зяїна.

Сукупність усіх паразитів які одно-часно живуть у якому небудьорганізмі, Є. Н. Павловський назвав паразитоценозом, оскільки у будь-якому організмі одночасно поряд із паразитами є й інші симбіонти,то О.П. Мар-кевич запропонував сукупність їх ра-зом з організмами хазяїна називати симбірценозом. Компонентами симбіо-ценозу є віруси, рикетсії, спірохети, бактерії, гриби, найпростіші, гельмін-ти, членистоногі тощо_: Всередині сим-біоценозу між окремими компонентами і організмом хазяїна встановлюються складні,взаємовідносини [1].

Взасмовідносини між хазяїном і усім комплексом симбіонтів, які складають симбіоз, забезпечують нормальне уснування організму хазяїна.

У нормі в тілі людини і тварин кіль-кість мікросимбіонтів більша, ніж власних клітин. З ними пов'язаний синтез ряду білків -- ферментів, віта-мінів, яких не можуть самостійно син-тезувати багато макроорганізмів. Тіль-ки у присутності паразитичних сим-біонтів формується імунітет, утворю-ються імунокомпетентні клітини.

Взаємовідносини між організмом ха-зяїна і усім комплексом симбіоценозу є також джерелом патологічного про-цесу (хвороби) у організмі хазяїна.

Розвиток патогенних грибків у тілі людини стримується симбіотичними бзктеріями-коменсалами. Існування їх може бути пригнічене при лікуванні хворого антибіотиками, чим створю-ються сприятливі умови для патоген-них грибків, тому впровадження у медичну практику антибіотиків неспо-дівано викликало почастішання захво-рювань, які викликаються паразитич-ними грибами, зокрема роду Candida (кандидамікоз).

Численні факти переконують у тому, що захворювання, які викликаються паразитами, розвиваються внаслідок різноманітних відносин між макро-організмом і комплексом усього сим-біоценозу. Встановлено, що люди, які страждають гельмінтозами (тобто вра-жені паразитичними червами -- гель-мінтами), важче хворіють на туберку-льоз, черевний тиф, деякі хвороби нер-вової системи і багато інших. Це обо-в'язково має знати і враховувати лікар і при лікуванні будь-якої хвороби -- необхідно лікувати пацієнта і від су-путніх хвороб, які викликаються па-разитичними організмами. При цьому не слід забувати, що кожний організм разом з усім своїм симбіоценозом є частиною біоценозу (з усіма його біо-тичними і абіотичними факторами). Щодо людини, то окрім перерахованих факторів відіграють роль і соціальні умови [3].

1.2 Класифікація паразитуючих, форм тварин

Справжніми паразитами є тільки ті організми, для яких парази-тичний спосіб життя -- обов'язкова форма існування. Bід справжніх (облігатних) паразитів необхідно відріз-няти несправжніх. До них належать організми, які живуть вільно, але, по-трапивши у інший організм, здатні прожити у ньому деякий час. До них відносяться, наприклад, личинки мух, які залишаються живими при прохо-дженні через кишки людини [2].

У особливу групу виділяють факуль-тативних паразитів, тобто тварин, які звичайно живуть у вільному стані, але при випадковому потраплянні до від-повідних хазяїв можуть існувати за їх рахунок. Так, у 1925 р. гельмінтологіч-на експедиція, яка працювала під ке-рівництвом К. І. Скрябіна, при обсте-женні шахтарів Донбасу виявила у їхніх кишках яйця, личинки і дорослі у черви двох видів із роду Rhabdites, які звичайно живуть у грунті. Личин-ки одного із ґрунтових круглих червів (Aloinema) можуть селитися у кишках молюска Аrion, при цьому вони дося-гають значно більших розмірів, ніж у вільній природі, правда, завершити свій розвиток у таких умовах не мо-жуть. В. О. Догель відзначає, що фа-культативний паразитизм має інтерес з точки зору питання про походження паразитизму.

За часом, який перeбувaють паразити у хазяїна, їх ділять на тимчасових і постійних. Перші пов'язані з хазяїном тільки під час приймання їжі. Паразитизм порівняно слабо відбився на їх організації, бо більшу частину життя вони проводять у вільному ста-ні. Це п'явки, ґедзі, комар мухи-жигалки, блохи тощо. Постійні паразити, як правило, не залишають хазяїна. Для них хазяїн не тільки джерело їжі, а й постійне місце існування. Такими є малярійні плазмодії, лямблії, кариди трихінел, коростяні свербуни і багато інших. У цьому випадку разом з хазяїном гине і паразит. За місцем існування розрізняють па-разитів: зовнішніх та, або ектопаразитів, які живуть на зовнашніх покривах, (наприклад, п'явки, кровосисні кома-хи), і внутрішніх, або ендопаразитів (паразити крові, кишок та інших органів, наприклад, малярійний плазмодій, аскарида, трихінела) [4].

Багато ектопаразитів виникло від хижаків. Наприклад, клопи із роду Reduvins е вільноживучнми хижаками, які жив-ляться комахами, але один із видів цього роду може нападати на людину і живитися кров'ю. Тут тільки один крок до облігатного ектопаразитизму. У деяких випадках переходу до екто-паразитизму сприяв сидячий спосіб життя. Так, вусоногі рачки прикріп-ляються до підводних предметів, але для ряду видів рачків такими предме-тами стають живі організми, а один з видів навіть став глибоко проникати у шкіру китів. 1 тут можливий перехід від синойкії до паразитизму. На ряді прикладів вдається прослідкувати перехід від екто- до ендопаразитизму. Так, один із сисунів є екто-паразитом на зябрах пуголовків жаби, але у процесі метаморфозу переселяє-ться у сечовий міхур, де завершує свій розвиток і перетворюється на ендопа-разита. Пухоїди -- ектопарази-ти птахів-- виникли від комах, які спочатку поселилися у гніздах і живи-лися нагромаджуваними там рослин-ними і тваринними рештками, а з ча-сом перейшли до живлення пір'ям мешканців гнізда. Але пухоїд пелікана мігрував у його піддзьобок і почав жи-витися кров'ю. Тут видно поступовість переходу від синойкії до екдо-, а потім до ендопаразитизму.

Moжливий перехід до кишкового ендопаразитизму деяких паразитів із типу найпростіших і нематод, які були, спочатку факультативними, В. О. Догель, розвиваючи гіпотезу про подіб-ний перехід від вільноживучих форм до паразитичних серед ґрунтових круг-лих червів, писав: «Знахідка Скрябіним Rhabdites саме у Донбасі не ви-падкова. Там, у глибоких підземних шахтах, тисячі людей щоденно і на не-великому порівняно просторі досить тісно контактують із землею, у якій живуть вільні паразити; таким чином, для цього організму відкривається шлях до переходу у паразитичний стан».

Походження кровопаразитів у де-яких із хребетних хазяїв пов'язано Із зміною місця локалізації колишніх кишкових паразитів, проникнення їх у кров'яне русло. Можливий також інший шлях. Найпростішими кровопа-разитами хребетні заражаються зви-чайно через кусання членистоногими [5].

Можна припустити, що у ендопарази-тів первинним місцем мешкання були кишки членистоногих, із яких вони при смоктанні крові спочатку випадково потрапляли у кров'яне русло нового хазяїна, а потім уже пристосовува-лись і до нового хазяїна і нового спо-собу передавання від одного хазяїна до іншого.

1.3 Вплив паразита на хазяїна

Вплив паразита на хазяїна різнома-нітний. Перш за все паразит, знахо-дячись у тілі хазяїна, діє механічно. Так, міхур ехінокока тисне на органи, порушуючи їх функціонування. Стьож-кові черви і аскариди можуть викли-кати кишкову непрохідність. Кишкова непрохідність може бути наслідком не тільки механічної закупорки, а й реф-лекторних спазмів у відповідь на по-дразнення стінки кишок паразитами. Печінкові сисуни і аскариди можуть закупорювати жовчні протоки і стати причиною жовтяниці.

Паразити кишок використовують ча-стину їжі, яка перетравлена їх хазяїном, що може зумовити виснаження хазяїна. Виділяючи продукти життєдіяльності, паразити постійно отрую-ють організм отруйними хімічними ре-човинами -- токсинами. Токсини малярійних плазмодіїв викликають приступи малярії. Аскариди і анкілостоми виробляють речовини, які розчиняють еритроцити. Спеціальним експериментами було доказано, що екстракт із стьожкового черв'яка впливає на мо-торну фінкцію кишок. Слина крово-сисних членистоногих також має ток-сичні властивості [6].

Ряд паразитів сприяє проникненню у тіло хазяїна інших хвороботворних організмів. Наприклад, волосоголовці, анкілостоми, личинки аскариди, пору-шуючи цілісність стінок кишок, сприя-ють проникненню хвороботворних мік-роорганізмів у порожнину тіла. Збудники деяких хвороб проникають у організм ха зяїна через укуси крово-сисних членистоногих тобто трансмі-сивним шляхом.

Продукти життєдіяльності багатьох паразитів токсичні. Вони призводять до приступів гарячки (при малярії), недокрів'я (при дифілоботріозі), загального нездужання, зниження праце-здатності (при багатьох гельмінтозах), до затримки розвитку у дітей (при анкілостомідозі). Патогенна дія пара-зитичних червів часто виражається у алергічних реакціях враженого орга-нізму, а вони призводить до порушен-ня регулюючих систем хазяїна, зокре-ма його нейрогуморальної системи [4].

Паразит і хазяїн становлять єдину взаємозв'язану систему, яка існує у певних умовах середовища. Тривала сумісна еволюція системи паразит -- хазяїн привела до певної взаємопристосованості. Між паразитом і хазяї-ном на рівні організму виникають тісні взаємовідносини. Але для хазяїна при-сутність паразита не байдужа. Якщо паразити не викликають захворюван-ня, то виникають захисні реакції. Так, навколо тканинних паразитів (метацеркарії сисунів, трихінела) формую-ться сполучнотканинні капсули, які у певній мірі ізолюють паразита. Вини-кають також у хазяїна імунні реакції, тобто на видовому рівні між хазяїном і паразитом відбувається взаємна адаптація, яка забезпечує існування паразита і хазяї як біологічних видів.

Як уже відзначалось, паразитизм характеризується антагоністичними взаємовідносинами у системі пара-зит-- хазяїн, проте вираженість цього антагонізму у різних системах різна і склалась вона у процесі філогенетич-ного розвитку. У процесі сумісної ево-люції макро- і мікроорганізми ніби "притирались" один до одного. У філогенетично молодих системах пара-зит-- хазяїн антагонізм більш гострий, ніж у старих системах, де він вираже-ний значно слабше. Існує думка, що у ряді випадків згладжування анта гонізму у цій системі зумовлене біохімічним зближенням антигенних структур обох партнерів. У зв'язку з цим, як правило, при гельмінтозах стійкого імунітету не виникає. Тому одними і тими ж гельмінтозами люди-на може хворіти багаторазово, що не-обхідно мати на увазі при проведенні профілактичних заходів. З іншого боку, при паразитуванні ряду найпро-стіших (лейшманій, трипаносом) ви-робляється стійкий імунітет, що дає можливість проводити профілактичну імунізацію [2].

Знаходячись у організмі хазяїна, по-стійний паразит забезпечений їжею. Зв'язок із зовнішнім середовищем, особливо ендопаразитів, опосередко-ваний через організм хазяїна. Внаслі-док цього у будові багатьох паразитів є тенденція до спрощення. Типовим прикладом зміни організації у зв'язку з паразитичним способом життя є ра-коподібне - сакуліна. Ця тварина, яка паразитує на інших ракоподібних, втратила членистість тіла, органи чут-тів, травну систему. Воно складається із безформного мішка, який наповне-ний статевими залозами і яйцями. Про належність сакуліни до класу рако-подібних стало відомо тільки завдяки вивченню її зародкового розвитку.

Нерідко спрощення організації су-проводжується зменшенням розмірів паразита, що сприяє проникненню його до хазяїна. Можна припустити, що у вірусів надзвичайно малі розміри і спрощення організації (аж до втрати клітинної будови) пояснюються при-стосуванням до внутрішньоклітинного паразитування. У багатьох паразитів спрощення супроводжується втратою органів чуттів, а в деяких, які живуть у кишках або крові, відсутні травні системи. Навпаки, у тимчасових екто-паразитів у кишках є пристосування до можливого більшого наповнення. У цьому одна з причин того, що у киш-ках п'явок і кліщів є бічні вирости.

У паразитів добре розвинені,органи прикріплення; присоски у сисунів; при-соски, гачки, ботрії у стьожкових, червів; чіпкі кінцівки у ряду паразитич-них членистоногих тощо. Ендопаразити живуть у безкисневому середовищі, тому у них з'явились спеціальні при-стосування для процесів життєдіяль-ності в цих умовах. У гельмінтів -- мешканців кишок -- клітини на поверх-ні тіла виділяють речовини, які перешкоджають перетравленню паразитів ферментами травних соків хазяїна [7].

Характерними рисами паразитів е добрий розвиток органів розмноження і величезна плодючість, що викликано двома причинами. По-перше, багате харчування забезпечує можливість інтенсивного розмноження. По-друге, у результаті природного добору ви-живають тільки ті паразити, які набу-вають здатності до, інтенсивного роз-множення у зв'язку з труднощами поширення, необхідністю зміни хазяї-нів і загибеллю великої кількості за-родків. Крім того, яйця гельмінтів і цисти найпростіших дуже стійкі до несприятливих умов абіотичного се-редовища.

У результаті імунної відповіді ха-зяїна на паразитів, які у ньому посе-лилися, нерідко у останніх знижується інтенсивність росту та падає продук-тивність статевих клітин.

На систему паразит -- хазяїн впли-вають фактори зовнішнього середови-ща. Встановлено, що несприятливі впливи абіотичного, біотичного і со-ціального середовища на організм ха-зяїна можуть сприяти підсиленню па-тогенної дії паразитів.

Чисельність паразитів у будь якій популяції хазяїнів, як і в тілі кожного окремого хазяїна не по-винна перевищувати певного рівня, бо виникає загроза існування популяції хазяїна, а за ним і паразитів. У взаємовідносинах у системі пара-зит -- хазяїн існує кілька механізмів, які грунтуються на принципі зворотного зв'язку і підтримують чисельність популяції паразитів на певному рівні. Інколи вслід за перенаселенням попу-ляції паразитів у тілі хазяїна настає зниження росту паразитів, загибель частини з них, зниження репродуктивності.

Для запобігання загибелі хазяїна у результаті надмірного, збільшення чи-сельності паразитів, у дроцесі. еволюції з'явився феномен зміни хазяїнів у жит-тєвих циклах паразитів. Так, сисун ча-стину життєвого циклу проводить у тілі молюсків, де інтенсивно розмножує-ться партеногенетично. Велика кіль-кість паразитів може загрожувати життю хазяїна. Наступні стадії роз-витку сисуни проходять у хазяїнів ін-ших типів тваринного світу, Це сприяє збереженню і сисунів, і молюсків.

Як відзначалось вище, на рівні осо-бини паразит звичайно наносить шко-ду хазяїну. Але у популяції хазяїнів він може відігравати позитивну роль, регулюючи чисельність хазяїнів. Інтен-сивне збільшення чисельності популяції хазяїнів може призвести до висна-ження її харчових ресурсів і виклика-ти загибель усієї популяції. У таких випадках звичайно виникають епізоотії (масове захворювання тварин) пара-зитарних хвороб. Це призводить до загибелі частини тварин, і оптимальна чисельність популяції відновлюється. Виживає і популяція паразитів. У цьо-му проявляється позитивна роль пара-зитів (як і хижаків) у біогеоценозах. Але якщо можна говорити про певну позитивну роль паразитизму у природ-них біогеоценозах, то це ніяк не сто-сується людського суспільства. Пара-зитарні хвороби у людей обов'язково слід виявляти і лікувати, а в колекти-вах людей необхідно здійснювати про-філактичні заходи [1].

Розподіл паразитів у популяції ха-зяїнів має певну закономірність. У популяції не всі особини рівною мі-рою вражені паразитами. Звичайно вражена тільки частина популяції, але у вражених особинах нагромаджується велика кількість паразитів. Це. пояс-нюється рядом причин: дещо різними умовами середовища, у які потрапляють окремі особини популяції хазяїнів і паразитів; зниженням резистентності уже вражених особин; розмноженням паразитів у тілі хазяїна (дизентерійна амеба, малярійний плазмодій у люди-ни, личинкові стадії сисунів у молю-сків).

1.4 Шляхи розселення паразитів та по-шук хазяїна

Розселення тварин -- важлива умова збереження виду.

Особливо важливо розселення для па-разитів, оскільки суперінвазія призво-дить до смерті хазяїна і загибелі паразита. Тому паразити мають здат-ність залишати на певній стадії роз-витку одного хазяїна та знаходити інших.

Перехід від одного хазяїна до іншо-го, забезпечуючи розселення паразита, супроводжується високою його смерт-ністю, оскільки ймовірність знахо-дження нового хазяїна, як правило, дуже невелика. Загибель більшої ча-стини особин на різних стадіях циклу розвитку паразита компенсується ве-ликою плодючістю паразитичних форм. Перехід від одного хазяїна до іншого здійснюється двома шляхами; 1) за допомогою вільноживучої активно рух-ливої личинки, 2) за допомогою не-активної (в стані спокою: яйце, циста, спора) стадії. Остання має захисні пристосування, (оболонка), які забез-печують перечікування несприятливих умов.

Активна рухлива стадія (церкарій, рабдитна, філярієвидна личинка) сприяє розселенню паразита у просто-рі, звичайно не живиться і живе не довго. Крім функції розселення вона винокує функцію пошуку хазяїна.

Включення в цикл розвитку проміжного хазяїна дає можливість паразитові уникнути несприятливих впливів середовища і продовжувати строк свого існування.

Розселенню паразита сприяє також переміщення хазяїнів. Особливо ефек-тивне переміщення остаточного хазяї-на, який е носієм статевозрілих форм паразита і розсіює його яйця на тери-торії свого житла.

Якщо цикл розвитку включає пере-носника, то функцію пошуку нового хазяїна виконує переносник. При наяв-ності в циклі проміжного хазяїна, як правило, паразит не бере участі в по-шуку остаточного хазяїна, а потрап-ляє до нього завдяки наявним харчо-вим зв'язкам [8].

Паразити можуть змінювати пове-дінку проміжних хазяїнів таким чином, що шанси потрапити до остаточного хазяїна будуть підвищуватися. На-приклад, мурашки, які вражені метацеркаріями трематоди, вилазять на кінчик травинки і тут ціпеніють, що забезпечує ковтання їх травоїдними тваринами. Риби, які вражені деякими видами цестод, плавають значно по-вільніше, тому частіше стають здобич-чю хижаків.

У багатьох паразитів ймовірність зустрічі з хазяїном полегшується , за рахунок синхронізації їх циклу роз-витку з біоритмамн і поведінкою ха-зяїна. Наприклад, яйця Schistosoma hаеmatobium виділяються з організму людини із сечею, причому найбільша їх кількість надходить у порожнину сечового міхура в другу половину дня, коли ймовірність купання досить ве-лика (проміжний хазяїн -- водний мо-люск).

Прикладом синхронізації циклів па-разита і переносника можуть бути філярії Wuchereria bankrofti, личинки якої переходять в периферичні судини людини вночі, тобто в той час, коли переносник -- комар роду Mansonia нападає на людину для смоктання кро-ві. Вдень личинки концентруються .в судинах внутрішніх

Шляхи проникання паразита в тіло людини можутъ бути різними Напри-клад через рот -- перорально: цисти дизентерійної амеби, яйця аскариди, гострики, фіни ціп'яків, личинкові стадії сисунів. У деяких паразитів (анкілостома, шистосома) личинка вбуравлюється в шкіру (перкутантне проник-нення) . Можливе зараження статевим шляхом, (трихомонади)

К. І.,Скрябін і Р.С. Шульц (1931) серед , паразитичних червів , виділили дві групи у залежноеті від характеру роз ви тку : гео- і біогельмінтів, найсприятливішим середовищем є грунт, що й дало підставу називати їх геогельмінтами. Враження, людини геогельмінта ми відбувається через немиті овочі ї фрукти на яких можуть знаходитися яйця геогельмінтів (на-приклад, аскариди, волосоголовця), або при безпосередньому контакті з грунтом, в якому є личинки (наприк-лад, кривоголовки).

Біогельмінти проходять життєві цикли із зміною хазяїнів. Між хазяїнами біогельмінтів існують трофічн (харчові) зв'язки, завдяки чому здійснюється передавания паразитів. Наприклад, людина вражається неозброєним ціп'я-ком, поїдаючи яловичину. Життєві цикли паразитів включають личинкові стадії і статевозрілі форми. Частину життєвого циклу з певними стадіями паразит проходить у тілі одних хазяїнів, частину -- в інших. Організм, у тілі якого паразит знахо-диться у статевозрілій стадії і роз-множується статевим шляхом, називається остаточним, або дефінітивним, хазяїном (лат. dеfinitivus -- остаточ-ний). Організм, у тілі якого паразит проходить личинкову стадію чи стадії або розмножується безстатевим шля-хом, називається проміжним хазяїном. У життєвому циклі деяких паразитів личинкові стадії послідовно перехо-дять від одного до іншого хазяїна. У такому випадку першого з них на-зивають першим проміжним, а друго-го-- другим проміжним, або додатко-вим, хазяїном [3].

У деяких паразитів може існувати резервуарний хазяїн. Вони не обов'яз-кові у життєвому циклі паразитів, але, потрапивши в організм такого хазяї-на, паразит не гине, хоч і не розвиває-ться далі. Кількість таких паразитів у тілі резервуарного хазяїна може збільшуватися. При поїданні резер-вуарного хазяїна остаточним хазяїном паразит завершує розвиток. Резервуар-ний паразитизм полегшує паразиту проникати в організм остаточного ха-зяїна.

У кишках людини може паразиту-вати стьожковий черв'як -- лентець широкий. Людина для нього є остаточ-ним хазяїном. Першим проміжним хазяїном є рачок-циклоп, другим -- бага-то видів риб, у тому числі щука. Остаточний хазяїн вражається, поїдаючи рибу. Але рибу може з'їсти інша риба, наприклад щука. Личинки лентеця широкого -- плероцеркоїди -- при цьому не гинуть, а переселяються у м'язи щуки. Тут плероцеркоїди можуть нагромаджуватися. Остаточний хазяїн вражається, поїдаючи сире м'ясо й ікру щуки. Отже, для лентеця широкого щука може бути як лопатковим, так і резервуарним хазяїном.

Способи проникання паразита в ор-ганізм хазяїна залежать від біологіч-них особливостей паразита. Переда-вання біогельмінтів найчастіше здійс-нюється при поїданні одного хазяїна іншим. Інколи живі організми можуть бути механічними переносниками збуд-ників захворювань. Наприклад, мухи і таргани можуть переносити на по-верхні тіла і в кишках хвороботворні бактерії, цисти найпростіших і яйця гельмінтів. Але участь цих переносни-ків не обов'язкова, значно частіше вра-ження здійснюється без них. Такі не-обов'язкові і неспецифічні переносники називаються факультативними.

У інших випадках необхідна участь специфічних переносників. Так, пере-давання кров'яних паразитів пов'язане з харчуванням специфічних перенос-ників із типу членистоногих на тепло-кровних тваринах. Звичайно у тілі та-ких переносників паразит проходить певні стадії розвитку або розмножує-ться (наприклад, малярійний плазмо-дій у тілі комара). Специфічні обов'яз-кові переносники називаються облігатними.

Отже, у розповсюдженні деяких па-разитів беруть участь облігатні пере-носники. Наприклад, збудник маля-рії -- малярійний плазмодій -- передає-ться людині малярійним комаром Ano-pheles. Такий шлях передачі збудника хвороби називається трансмісивним (лат. transmissio -- передавання), а хвороби, які передаються таким шля-хом, називаються трансмісивними.

Є. Н. Павловський виділив особливу групу хво-роб, яка характеризується природною локалізацією, Природно-осередковими називаються хвороби, які пов'язані з комплексом природних умов. Вони іс-нують у певних біогеоценоз ах неза-лежно від людини, але коли люди по-трапляють у ці біогеоценози, то мо-жуть бути враженими [9].

Існування осередків таких хвороб зу-мовлене наявністю трьох груп орга-нізмів: І) організмів, які є збудника-ми хвороби; 2) організмів, які є хазяї-нами збудника (природний резервуар збудника хвороби); 3) організмів -- переносників збудника хвороби, якщо ця хвороба поширюється трансмісивне. Збудник лейшманіозу -- один з видів найпрості-ших-- лейшманія (Leischmania ma-jor). Природним резервуаром для лейшманій є дрібні гризуни, які жи-вуть у пустині,-- піщанки. Облігатними переносниками є комахи із ряду двокрилих -- москіти.

Багато паразитичних хвороб є при-родно-осередковими. При розробці заходів боротьби з природно-осередкови-ми хворобами необхідно враховувати особливості збудника, переносника і тварин, які функціонують як резервуа-ри збудника. Переважна більшість природно-осе-редкових хвороб передається трансмі-сійним шляхом, але існують природно-осередкові хвороби і з іншими шляха-ми передавання (опісторхоз, дифілоботріоз, трихінельоз).

Із майже півтора мільйонів видів тварин близь-ко 60 тис. ведуть паразитичний спосіб життя, у тому числі близько 500 видів можуть паразитувати в людини і лока-лізуватися в багатьох її органах (рисунок 1.1).

Рисунок 1.1 - Локалізація паразитів у тілі людини

У зв'язку з цим одним з розділів науки про паразити -- парази-тології -- є медична паразитологія.

Характерна риса паразитів -- їхня патогенність (гр. pathos -- страждан-ня, genos -- народження), тобто здат-ність викликати захворювання. Назви хвороб, які спричинюють паразити, утворюються з кореня родової назви паразита, до якого додається суфікс -оз, іноді -ез або -аз. Звідси захворю-вання, яке викликається одноклітин-ним паразитом, лейшманією, називає-ться лейшманіозом, дизентерійною амебою -- амебіазом, печінковим сису-ном, або фасцілою,-- фасціольозом тощо.

Хвороби, збудники яких вражають тільки людину, називаються антропо-позами. Біологічним хазяїном і джере-лом збудників цих хвороб € вражена людина. Хвороби, збудники яких вра-жають організм тварин і людини, на-зиваються зоонозами. При цьому дже-релом збудників хвороби е свійські й дикі тварини.Багатьом із зоонозів властива при родна локалізація. Захворювання, які викликаються вірусами і збудниками рослинної природи, наприклад спірохе-тами, бактеріями, рикетсіями, назива-ються інфекційними. Хвороби, які по-в'язані зі збудниками тваринної при-роди -- найпростішими, гельмінтами, членистоногими, називаються інвазій-ними [7].

Стадії розвитку паразита, в яких він здатний проникати у тіло хазяїна і після цього продовжувати свій розви-ток, носять загальну назву інвазійних. Так, малярійний плазмодій у організ-мі людини проходить ряд стадій, але тільки стадія гаметоцита, потрапивши у тіло комара, буде продовжувати по-дальший розвиток. Отже, для комара інвазійною стадією є гаметоцит. У тілі комара плазмодій також проходить ряд стадій, але з них тільки стадія спорозоїта є інвазійною для лю-дини.

Для запобігання враженню парази-тарними хворобами проводять профілактичні заходи. Розрізняють особисті і громадські профілактичні заходи. До особистих відносять ті заходи, які має виконувати кожний. Громадські профі-лактичні заходи проводять у великих колективах, у масштабах населеного пункту, певного адміністративного або географічного районів або навіть усієї країни. В організації та контролі за виконанням їх велика роль належить медичним працівникам. Морфологія, біологічні особливості, географічне по-ширення паразитів людини, як і хво-роби (паразитози), які вони виклика-ють, заходи профілактики, лікування і шляхи ліквідації паразитів людини становлять предмет вивчення медичної паразитології.

Роль вітчизняних учених у розвитку паразитології. Вітчизняні вчені зробили немалий внесок у паразитологію, зокрема медичну. О. П. Федченко розшифрував життєвий цикл ришти. Ф. О. Леш відкрив амебу -- збудника амебіазу, П. Ф. Веронський -- збудни-ка одного з видів лейшманіозу, Д. Ф. Лямбль -- паразитів органів травлення-- лямблій. В. Я. Данилев-ський виявив плазмодіїв -- збудників алярії птахів, що сприяло виявленню збудників малярії людини Важливі дослідження малярії виконали В. В. Фавр і Д. Л. Романовськнй. 1. І. Меч-ников першим висловив припущення, що кліщі є переносниками збудників спірохетозів. М. О. Холодковський про-водив дослідження паразитичних чер-вів і надрукував перший атлас гельмін-тів людини.

Успішним розвиток паразитології привів до формування паразитологічиих шкіл, творцями яких стали видат-ні вчені.

В. О. Догель (1882--1955) першим у світовій науці обгрунтував екологічий напрямок у паразитології і ство-рив найбільшу паразнтологічну школу. В. М. Беклемішев (1890--1962) ав-тор вчень про малярійні ландшафти і життєві цикли кровосисних членисто-ногих. Ці вчення лягли в основу захо-дів по ліквідації малярії, сприяли і сприяють боротьбі не тільки з маля-рією, а й іншими хворобами, які передаються членистоногими. Створений В. М. Беклемішевим науковий напря-мок успішно розвивається його числен-ними учнями і послідовниками.

Є. Н. Павловський (1884--1965) ввів у науку вчення про трансмісивні хвороби і природну локалізацію деяких хвороб, яке відіграє важливу роль в оздоровленні територій, з якими пов'я-зане існування цих хвороб. Учні й послідовники Є. Н. Павловського успіш-но продовжують розвивати створений ним напрямок у науці [5].

К. І. Скрябін (1878--1972)--орга-нізатор найбільшої у світі школи гельмінтологів, а також численних експе-дицій, які вивчали поширення гельмінтозів у людини, свійських і диких тва-рин на величезній території нашої країни. Він відкрив і описав більше 200 нових видів гельмінтів. Велику роль у дослідженнях К. І. Скрябіна відіграла розробка заходів у боротьбі з гельмінтозами, методів їх діагности-ки, терапії і профілактики. Численні учні й послідовники К. І. Скрябіна працюють сьогодні у багатьох парази-тологічних установах нашої країни і за кордоном.

О. П. Маркевич створив найбільшу школу паразитологів на Україні. Організоване за його ініціативою Україн-ське республіканське наукове товариство паразитологів об'єднало науково-дослідницьку І практичну діяльність паразитологів усіх профілів. Розробив методику комплексного вивчення паразитологічної ситуації, створив і розви-нув учення про паразитоценози [3].

2 ЕКОЛОГО-БІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОБЛІГАТНИХ ТА ФАКУЛЬТАТИВНИХ ПАРАЗИТІВ НАДЦАРСТВА PROTOZOA

2.1 Тип Найпростіші (Protozoa)

До цього типу відносять приблизно 20 -- 25 тис. видів. Найпростіші дуже по-ширені на нашій планеті і живуть у найрізноманітніших середовищах: у морях і океанах, прісних водоймах, а деякі види -- у грунті. Багато най-простіших пристосувались до життя у тілі інших організмів -- рослин, тва-рин, людини.

У зв'язку з великим поширенням і практичним значенням найпростіших виділилась спеціальна наука про них -- протозоологія і як її розділ -- медична протозоологія.

До типу найпростіших організмів відносять організми, тіло яких скла-дається з цитоплазми і одного або кількох ядер. Це дає підстави вважа-ти, що найпростіші зберігають риси клітинного рівня організації. Прото-плазма тіла найпростіших утворює одну клітину, тому їх називають одно-клітинними (Monocytozoa). У цьому відношенні їх протиставляють усім іншим типам тварин, які включають багатоклітинні організми (Metazoa).

Проте необхідно відзначити, що при морфологічній подібності клітин най-простіших з клітинами багатоклітин-них вони суттєво відрізняються одна від одної. Клітина найпростішого -- са-мостійна особина, яка виконує усі функції цілісного організму, тоді як клітини багатоклітинного організму тварини становлять тільки частини ці-лого, повністю від нього залежать і ви-конують спеціалізовані функції.

Переважна більшість найпростіших має мікроскопічні розміри, які коли-ваються у межах від 3 до 150 мкм. Тільки найбільші представники цього типу, наприклад раковинні корененіж-ки, які живуть у північних морях, та викопні нумуліти, досягають у діаметрі 2--3 см.

Частини тіла найпростіших, які ви-конують різні функції, називають ор-ганелами, або органоїдами. Є органої-ди двох типів: загального призначення, які характерні для будь-яких клітин (мітохондрії, центросоми, рибосоми то-що), і спеціального призначення, які виконують життєві функції одноклітин-них як самостійних організмів.

Органоїдами руху у різних представ-ників типу можуть бути несправжні ніжки (псевдоподії), джгутики, війки. Органоїди травлення складаються з травних вакуолей. У тілі деяких най-простіших є скоротливі (пульсуючі) вакуолі, які відіграють роль органої-дів саморегуляції, виділення і дихан-ня. Багато найпростіших, які живуть вільно, мають зовнішній скелет у ви-гляді раковини.

У протоплазмі найпростіших можна розрізнити два шари -- екто- і ендо-плазму. Ектоплазма розташована зов-ні; вона однорідна (гомогенна) і більш щільна, ніж внутрішній шар, тобто ендоплазма. Поверхня ектоплазми найбільш ущільнена. Із неї утворює-ться периферична плівка -- пелікула, яка є частиною живої цитоплазми. На поверхні пеликули іноді утворюється кутикула. Кутикула не має властиво-стей живої цитоплазми.

Багато найпростіших у несприятли-вих умовах утворюють цисти, тобто стають нерухомими, набувають круг-лої форми, перестають живитися, про-цеси обміну речовин у них уповільню-ються, зовні вони вкриваються щіль-ною оболонкою, яка захищає від виси-хання, несприятливої температури, впливу шкідливих речовин. У інцистованому стані найпростіші легко розсе-ляються. Зараження протозойними хворобами, тобто такими, збудники яких належать до типу найпростіших, відбувається при попаданні цист у ор-ганізм людини із забрудненою їжею і водою.

Явище подразливості у найпрості-ших проявляється у вигляді таксисів. Захоплення їжі нерідко відбувається шляхом фагоцитозу. Інколи органічні речовини всмоктуються осмотичне, у деяких із вільноживучих найпростіших є хлорофіл, і вони здатні певною мі-рою до аутотрофного типу живлення шляхом фотосинтезу.

Тип Найпростіші поділяється на чоти-ри класи: саркодові (Sarcodina), джгутикові (Flagellata), споровики (Sporozoa) та інфузорії (Infusoria) [10].

Клас Саркодові (Sarcodina)

Клас Саркодові налічує близько 10 тис. видів. Більше 80% сучасних саркодових -- мешканці мо-ря, деякі живуть у прісних водоймах і грунті. Ряд видів перейшов до парази-тичного способу життя. Основна влас-тивість саркодових -- здатність утво-рювати псеидоподії, або несправжні ніжки, які служать для руху і захоп-лення їжі.

Амеба дизентерійна ( Еntаmoeba hislolytica) --збудник амебної дизентерії (амебіозу). Відкрита петер-бурзьким ученим Ф. О. Лешем у 1875 р.

Локалізується у товстих кишках людиини та зустрічається у трьох формах: великої вегетативної тканинної, патогенної (forma magna)дрібної вегетативної, яка живе у порожнині кишок (formammuta); цисти (Рисунок 2.1).

Рисунок 2.1 - Схема життєвого циклу амеби дизентерійної (Entamoeba histolytica)

Умови, які необхідні для перетворен-ня одних форм амеби дизентерійної у інші, вивчені російським протистологом В. Гнєзділовим. Виявилось, що різ-ні несприятливі фактори -- переохо-лодження, перегрівання, недоїдання, перевтома тощо сприяють переходу forma minuta у forma magna. Необхід-ною умовою є також присутність пев-них видів кишкових бактерій.

Амеби, занурюючись у стінки ки-шок, утворюють кровотечні виразки. Властиві також кров'яні випорожнен-ня, частота яких досягає 3--10 і біль-ше разів за добу. Хвороба може закін-читися смертю. Діагноз ставиться у випадку виявлення вегетативних форм і цист у фекаліях, проте необхідно па-м'ятати, що цисти можуть виділятися і практично здоровими людьми. Прак-тично здорові носії -- явище досить по-ширене. Профілактикою є собиста гігієна -- миття рук перед прийманням їжі і після від-відування туалету; термічна обробка їжі і питної води, ретельне миття ово чіві фруктів, які використовуються у їжу у сирому вигляді; оберігання про-дуктів і води від потрапляння пилу і від мух, які можуть механічно пере-нести різних збудників хвороб [11].

Амеба кишкова (Entamoeba coli). Непатогенна, морфологічно по-дібна до амеби дизентерійної. Вона також утворює вегетативні форми і ци-сти, але протеолітичного (тобто, який розщеплює білок) ферменту не виді-ляє і в стінку кишки не проникає. Циста мі-стить звичайно 8 ядер, але зустрічаю-ться цисти і з іншою кількістю ядер. Для цист Е. соїі властиві розміри 13-- 25 мкм (Рисунок 2.2).

Рисунок 2.2 - Цисти амеб кишок людни

Амеба ротова (Entamoeba gingivales). Перша паразитична амеба, яку знайшли у людини. Ця амеба час-то зустрічається у каріозних зубах і в білому налипанні, що вкриває зуби. Розміри тіла коливаються від б до 60 мкм. Живиться бактеріями і лейко-цитами. Патогенне діяння -- сумнівне.

Вільноживучі водяні амеби здатні давати мутантні форми, які поселяються в організмі людини і викликають тяжкі запальні процеси у центральній нервовій системі (менінгоенцефаліти) [10].

2.1.2 Клас Джгутикові (Flagellata)

Ві-домо приблизно 6--8 тис. видів джгу-тикових. Для усіх пластина плинність двох, а інколи і більшої кількості джгутиків, за допомогою яких вони ру-хаються. Розташовані джгутики на пе-редньому кінці тварин. Джгутик -- ниткоподібний виріст цитоплазми. Під електронним мікроскопом видно. Ідо він складається із гомогенної речови-ни, в якій є 9 подвійних (зониі) і 2 одинарні (в центрі) фібрили (нитко-подібні структури) завтовшки 25-- 60 им; тому фібрили й називають мікротрубочками. Прикріплюється джгу-тик до базального зернятка, яке зна-ходиться в ектоплазмі. Якщо джгути-ків кілька, один із них може бути спрямований назад. Інколи між ним і пеликулою утворюється хвилеподібна цитоплазматична перетинка, яку нази-вають ундулюючою мембраною. Фор-ма тіла звичайно стала.

Джгутикові -- гетеротрофи. Деякі вільноживучі здатні до аутотрофного живлення і є міксотрофами. Більшість живе у морських і прісних водах. Ба-гато перейшли до паразитичного спо-собу життя. Медичний інтерес станов-лять джгутикові, які паразитують у тілі людини.

Трипаносома (Trypanosoma brucei gambiense)--збудник трипаносомозу -- африканської сонної хво-роби. У тілі людини й інших хребетних живуть у плазмі крові, лім-фі, лімфатичних вузлах, спинномозко-вій рідині, тканинах спинного і голов-ного мозку. Зустрічає-ться у ряді екваторіальних районів За-хідної Африки.

Розміри від 13 до 39 мкм. Тіло зігнуте, сплю-щене у одній площині, звужене на обох кінцях, має один джгутик і ундулюючу мембрану. Живиться осмотично. Розмножується трипаносома безстатевим шляхом (поздовжній по-діл).

Трипаносома -- ти-пова трансмісивна хвороба з природ-ними осередками. Збудник розвивається із зміною хазяїнів. Перша части-на життєвого циклу трипаносоми про-ходить у травному каналі мухи цеце (їх є 20 видів, найбільш поширений вид Glossina palpalis), за межами аpeaлу цих мух трипаносомоз не зуст-річається. Друга частина життєвого циклу проходить у нового хазяїна, яким є людина та деякі ссавці (ве-лика і дрібна рогата худоба, спині, собаки, також дикі тварини). За остан-німи даними, саме людина -- основний резервуар збудника.

При смоктанні мухою крові хворої людини трипаносоми потрапляють до її шлунку. Тут вони розмножуються і проходять ряд стадій розвитку. Пов-ний цикл розвитку триває близько 20 днів. Мухи, у тілі яких є трипано-соми інвазійної стадії, при кусанні мо-жуть вражати людину.

У хворого трипаносомозом спостері-гаються м'язова слабість, виснаження, розумова депресія, сонливість. Хвороб-ливий стан триває 7--10 років І при відсутності лікування закінчується смертю. Особиста профілак-тика зводиться до приймання лікар-ських препаратів, які можуть запобіг-ти зараженню при кусанні мухами це-це [12].

Лейшманії -- збудники лейшма-ніозів, трансмісивних.хвороб, з природними осередками. Лейшманії відкрив російський лікар П. Ф. Боровський у 1898 р. У 1.903--1904 pp. нові види лейшманій відкрили англійські лікарі У. Лейшман і Ч. Донован. Лейшманії можна поділити на: дерматотропні (локалізуються у шкірі) і вісцеротропні (локалізують-ся у внутрішніх органах).

До збудників дерматотропного лейшманіозу відносять види Leischmania tropica minor, L. tropica major, L. tropica mexicana та ряд інших. Локалізується у клітинах шкіри.

Лейшманії дуже малі (2-- 4 мкм, іноді до 8 мкм). Це внутрішньоклітинні паразити. У життєвому циклі вони проходять дві стадії: безджгутикову, круглясту, або овальну (у організмі людини та інших хребет-них), і джгутикову, яка має видовже-не тіло (у організмі комах переносників). Джгутикові форми утворюються також у штучних культурах. Перенос-ником збудника є дрібні комахи -- мо-скіти (Phlebotomus). Природним ре-зервуаром для L. tropica minor слу-жить людина, а для L. tropica major -- гризуни (піщанки, ховрашки, хом'яки тощо), які у природних умовах враже-ні іноді до 70 %.

При шкірному лейшманіозі утворю-ються круглясті виразки на відкритих частинах тіла, переважно на обличчі, які довго не заживають. Особиста профілак-тика полягає в індивідуальному захис-ті від кусання москітами.

Лейшманії зу-стрічається у країнах Середземномо-р'я і Середній Азії (збудник -- L. in-fantum). У ряді країн Азії, Африки і Південної Америки захворювання лейшманіозом викликається також ін-шими видами лейшманій. Найчастіше хворіють діти до 12 років. Захворювання супроводжується непе ріодичним підвищенням температури, збільшенням селезінки і печінки, зменшенням вмісту еритроцитів у крові.

Профілактикою є ндиві-дуальний захист від москітів.

Трихомонади -- збудники хво-роб, які загалом називають трихомо-нозами.

Трихомонада кишкова(Trichomonas hominis) -- збудник киш-кового трихомонозу.

Локалізується у товстих кишках.Географічне поширення -- повсюдне.Трихомо-нада кишкова -- маленький джгутиконосець завбільшки 5--15 мкм, овальної форми, з одним міхуроподібним ядром, З--4 джгутиками і ундулюючою мем-браною. Тіло пронизане опірним стрижнем, який закінчується загостре-ним шипом на задньому кінці тіла. Живиться бактеріями, які ковтає клітинним ротом, а також осмотичне -- рідкими речовинами.