12

ДЕРЖАВНА УСТАНОВА

“ІНСТИТУТ ФТИЗІАТРІЇ І ПУЛЬМОНОЛОГІЇ ІМ. Ф.Г. ЯНОВСЬКОГО АКАДЕМІЇ МЕДИЧНИХ НАУК УКРАЇНИ”

Гуменюк Микола Іванович

УДК: 616.12?02?616.24?085:615.032.12.001.5

ОБҐРУНТУВАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ІНФУЗІЙНИХ ПРЕПАРАТІВ НА ОСНОВІ СОРБІТОЛУ ТА НАТРІЮ ЛАКТАТУ В КОМПЛЕКСНОМУ ЛІКУВАННІ ХВОРИХ ІЗ ЛЕГЕНЕВОЮ НЕДОСТАТНІСТЮ ТА ХРОНІЧНИМ ЛЕГЕНЕВИМ СЕРЦЕМ

14.01.27 - пульмонологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора медичних наук

Київ - 2008

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У теперішній час спостерігається невпинне зростання захворюваності та поширеності хронічних захворювань органів дихання, насамперед -- хронічного обструктивного захворювання легень (ХОЗЛ) (Фещенко Ю.I., 2006; Barnes P.J., 2000). Це пов'язано з тютюнопалінням, забрудненням атмосфери оточуючого середовища, недостатньою ефективністю лікування гострих форм захворювань органів дихання й рядом інших факторів (Петренко В.I., 2002; Дзюблик О.Я. та співавт., 2003; Шмелев Е.И., 2003; Мостовий Ю.М., 2006; Яшина Л.О. та співавт., 2006; Lee S.D. et al., 2001; Santos S. et al., 2002).

За прогнозами ВООЗ до 2020 року ХОЗЛ посяде п'яте місце серед причин смертності та інвалідності серед дорослого населення у розвинутих країнах (Global Initiative for Chronic Obstructive Lung Disease, 2006).

В Україні рівень первинної інвалідизації дорослого й працездатного населення внаслідок захворювань органів дихання залишається високим -- 1,8-2,0 на 10 тис. населення, що можна порівняти з аналогічними показниками при гіпертонічній хворобі (Маруніч В.В., Іпатов А.В., 2005). За останні 10 років спостерігається негативна тенденція: зросло абсолютне число інвалідів у віці до 39 років -- з 12,4% до 34,4% (Перцева Т.О. та співавт., 2005).

Для України та інших держав регіону актуальною стала проблема зростання захворюваності на туберкульоз. У 1990 році стався переломний момент в епідемічній ситуації; замість щорічного зниження захворюваності розпочалося її зростання, причому з 1995 року ситуація набула епідемічного характеру (Фещенко Ю.І., Мельник В.М., 2005).

Основною причиною інвалідності й смертності хворих хронічними запальними захворюваннями легень є розвиток легеневої недостатності й хронічного легеневого серця (Oga T. et al., 2003; MacNee W., 2005; Гаврисюк В.К., 2006).

У патогенезі легеневої недостатності й хронічного легеневого серця (ХЛС) поряд із порушеннями вентиляції легень важливе значення мають розлади легеневого кровотоку, що зумовлює необхідність застосування засобів інфузійної терапії.

Перспективним напрямком у сучасній інфузіології є застосування препаратів на основі шестиатомних спиртів (Шевченко Ю.Л. та співавт., 2003). Наприкінці 1990-х років в Інституті патології крові й трансфузійної медицини АМН України на основі шестиатомного спирту сорбітолу були створені принципово нові комплексні інфузійні препарати реосорбілакт і сорбилакт.

Реосорбілакт містить сорбітол, натрію лактат і комплекс електролітів. Сорбітол представлений в ізоосмотичній концентрації стосовно плазми крові в цілому. Загальна осмолярність розчину в 3 рази перевищує осмолярність плазми крові. Висока сумарна осмолярність забезпечує в перші хвилини введення препарату надходження рідини з міжклітинного простору в судинне русло, що зумовлює гемодилюційний ефект препарату й зниження гематокриту. Збалансований катіонний склад сприяє відновленню електролітного складу крові. Натрію лактат сприяє підвищенню лужного резерву карбонатного буфера плазми крові, що важливо для усунення ацидозу. На відміну від введення розчину бікарбонату, корекція метаболічного ацидозу відбувається поступово, без різких коливань рН. Нарешті, ізотонічна концентрація сорбітолу зумовлює такі властивості реосорбілакту, як здатність відновлювати енергетичні запаси, поліпшувати мікроциркуляцію й перфузію тканин, знижувати гіперкоагуляцію крові (Миндюк М.В. та співавт., 1995).

Склад сорбілакту повністю повторює склад реосорбілакту, лише вміст сорбітолу в ньому збільшено з 60 до 200 г на 1 л розчину. Осмолярність сорбілакту в 5,5 разів вища за осмолярність плазми крові. Завдяки цьому сорбілакт не тільки зберігає властивості реосорбілакту, але й набуває нові. Висока загальна осмолярність розчину ще більше підвищує його здатність залучати позасудинну рідину в судинне русло. Гіпертонічна концентрація сорбітолу зумовила осмодіуретичний ефект (Чепкій Л.П. та співавт., 2003).

У механізмах патогенезу легеневої недостатності й хронічного легеневого серця важливе значення має компенсаторний еритроцитоз у відповідь на артеріальну гіпоксемію, що супроводжується збільшенням гематокриту й порушенням реологічних властивостей крові з утворенням агрегатів еритроцитів у вигляді “монетних стовпчиків”, розвитком капіляростазу, що сприяє порушенням легеневого кровотоку й газообміну, а також переміщенню рідкої фракції крові за межі судинного русла (Гаврисюк В.К., Ячник А.И., 2006; MacNee W., 2005).

З огляду на те, що стосовно плазми реосорбілакт і сорбілакт є гіпертонічними розчинами, можна чекати, що введення цих інфузійних препаратів буде сприяти підвищенню осмолярності крові й переміщенню рідини із тканин у судинне русло.

Центральне місце в лікуванні хворих із декомпенсованим ХЛС займають діуретики. У хворих із ХЛС за наявності поліцитемії, збільшення гематокриту, салуретики (фуросемид, етакринова кислота) можуть викликати погіршення реологічних властивостей крові й збільшення ризику мікротромбоутворення (Гаврисюк В.К., Ячник А.И., 2006).

Із цих позицій, з метою ліквідації явищ застою крові у великому колі у хворих із ХЛС більш обґрунтованим є застосування осмотичних діуретиків. Ці препарати, на відміну від салуретиків, зумовлюють активну дегідратацію тканин за рахунок підвищення осмолярності крові. Усе це є підставою для вивчення осмодіуретичного ефекту сорбілакту у хворих із ХЛС.

Однією з ланок патогенезу ХЛС є мікротромбоутворення в судинах легень, що призводить до редукції судинного русла й збільшення легенево-артеріального опору (Александров О.В., 1998; Palevsky et al., 2000). У хворих із хронічними запальними захворюваннями легень у відповідь на артеріальну гіпоксію спостерігається компенсаторне збільшення еритропоезу, розвиток поліцитемії з підвищенням рівня гематокриту. Поряд із цим при захворюваннях легень часто відзначається гіперагрегація формених елементів крові, диспротеїнемія з підвищенням умісту фібриногену. Усе це є причиною розвитку порушень мікроциркуляції та газообміну, збільшення ризику мікротромбоутворення і зумовлює необхідність вивчення нових засобів корекції реологічних властивостей крові.

Застосування в клініці плазмозаміщуючих розчинів (розчини декстрану, похідні желатини, гідроксиетилкрохмалю, поліетиленгліколю) спричиняє виражені волемічні ефекти за рахунок припливу інтерстиціальної рідини в судинне русло, антитромботичну дію (Neu B. et al., 2001), але водночас внаслідок своєї високої в'язкості може викликати підвищення в'язкості крові у хворих (Ройтман Е.В., 2003).

Відомим препаратом для інфузійної терапії є досить ефективний плазмозамінник реополіглюкін, який, проте, характеризується досить серйозними побічними діями. Дослідження, проведені в Російському науковому центрі хірургії РАМН, показали, що реополіглюкін збільшує в'язкість крові і погіршує здатність еритроцитів до деформації.

Суперечливість відомостей літератури зумовлює необхідність проведення порівняльного вивчення реологічного ефекту реополіглюкіну й реосорбілакту, їхнього впливу на агрегаційну здатність тромбоцитів.

Поряд із реологічним ефектом реосорбілакт впливає на кислотно-основний стан крові, що пов'язане з метаболізмом лактату натрію. Дослідження впливу інфузій реосорбілакту на кислотно-основний стан крові у хворих із некомпенсованим метаболічним ацидозом показало високу ефективність препарату (Миндюк М.В. та співавт., 1995).

При тяжких формах хронічних захворювань легень може розвиватися респіраторний ацидоз. Незважаючи на те, що й при респіраторному ацидозі рекомендують застосування лактату натрію (Глезер Г.А., 1993), інфузії розчинів лактату натрію при цій формі ацидозу, очевидно, недостатньо обґрунтовані.

Респіраторний ацидоз розвивається у зв'язку з гіперкапнією -- нагромадженням вуглекислоти в організмі. Можна припустити, що збільшення концентрації бікарбонату за рахунок окислювання лактату натрію буде сприяти наступному зсуву рівноваги вліво зі збільшенням ступеня гіперкапнії. Усе це є основою для вивчення можливого негативного впливу реосорбілакту на газовий склад і кислотно-основний стан крові у хворих із ХЛС при гіперкапнії.

У значної частини хворих інтерстиціальними хворобами легень має місце гіпокапнія й дихальний алкалоз із дефіцитом буферних основ, насамперед -- бікарбонатів. Представлені вище дані про метаболізм натрію лактату є передумовою для вивчення можливостей реосорбілакту в корекції газового складу й кислотно-основного стану крові у цієї категорії хворих.

Відомості літератури про механізми патогенезу легеневої недостатності й ХЛС, фармакологічні властивості сорбілакту й реосорбілакту стали основою для вивчення ефективності застосування інфузійних розчинів сорбітолу й натрію лактату в комплексному лікуванні хворих із легеневою недостатністю й хронічним легеневим серцем.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є фрагментом планової науково-дослідної роботи “Вивчити можливості інфузійних препаратів на основі сорбітолу та натрію лактату в корекції агрегаційної здатності тромбоцитів, реологічних властивостей і кислотно-основного стану крові у хворих із некомпенсованим хронічним легеневим серцем” (2004?2006 р.), номер державної реєстрації 0104U000932, що виконувалася в Державній установі “Інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г.Яновського АМН України”.

Мета дослідження: обґрунтувати застосування інфузійних препаратів на основі сорбітолу й натрію лактату в комплексному лікуванні хворих із легеневою недостатністю й хронічним легеневим серцем.

Задачі дослідження.

1. Вивчити гемодилюційний ефект сорбілакту й реосорбілакту у хворих із хронічним легеневим серцем.

2. Провести порівняльне вивчення діуретичного ефекту й впливу на гемоконцентрацію інфузійного препарату сорбілакту й салуретика фуросеміду.

3. Дослідити безпечність застосування сорбілакту у хворих із декомпенсованим хронічним легеневим серцем на основі оцінки клінічних даних і показників ехокардіографії.

4. Вивчити вплив сорбілакту й реосорбілакту на стан агрегаційної здатності тромбоцитів in vitro та в клінічних умовах.

5. Вивчити вплив одноразової інфузії реосорбілакту на показники в'язкості крові.

6. Провести порівняльне вивчення впливу реосорбілакту й реополіглюкіну на стан гемоконцентрації, в'язкості крові й агрегаційної здатності тромбоцитів.

7. Дослідити вплив реосорбілакту на газовий склад і кислотно-основний стан крові у хворих із хронічним легеневим серцем та гіперкапнією.

8. Дослідити вплив реосорбілакту на газовий склад і кислотно-основний стан крові у хворих із гіпокапнією та дихальним алкалозом.

9. Вивчити ефективність застосування сорбілакту в комплексному лікуванні хворих хронічним обструктивним захворюванням легень, ускладненим застійною недостатністю кровообігу.

10. Вивчити ефективність застосування реосорбілакту в комплексному лікуванні хворих із легеневою недостатністю й поліцитемією.

11. Розробити обґрунтування, показання й режими застосування інфузійних препаратів сорбілакту й реосорбілакту в комплексному лікуванні хворих із легеневою недостатністю й хронічним легеневим серцем.

Об'єкт дослідження: легенева недостатність, хронічне легеневе серце.

Предмет дослідження: діуретичний ефект сорбілакту, вплив інфузійних препаратів на основі сорбітолу й натрію лактату на стан гемоконцентрації, агрегаційну здатність тромбоцитів, показники в'язкості, газового складу й кислотно-основного стану крові, ефективність застосування сорбілакту й реосорбілакту в комплексному лікуванні хворих із легеневою недостатністю й хронічним легеневим серцем.

Методи дослідження: клінічні, оцінка задишки за шкалою MRC, спірографія, двовимірна ехокардіографія, дослідження газового складу й кислотно-основного стану крові, визначення гематокриту, лазерна агрегометрія, ротаційна віскозиметрія.

Наукова новизна одержаних результатів

У результаті проведених досліджень отримано нові дані про фармакодинаміку інфузійних препаратів на основі сорбітолу й натрію лактату -- сорбілакту й реосорбілакту у хворих із легеневою недостатністю й хронічним легеневим серцем, зокрема:

· сорбілакт викликає активну дегідратацію тканин у хворих із набряковим синдромом, поряд із діуретичною дією, зчиняє гемодилюційний ефект (зменшення гематокриту), гіпоагрегаційну дію in vitro та в клінічних умовах;

· реологічний ефект реосорбілакту включає гемодилюційну дію та зменшення в'язкості плазми в поєднанні зі зменшенням агрегаційної здатності тромбоцитів;

· у хворих з інтерстиціальним запальним процесом у легенях із гіпокапнією та частково компенсованим алкалозом після введення реосорбілакту спостерігається достовірне зменшення ступеня гіпоксемії, нормалізація кислотно-основного стану крові, що з найбільшою ймовірністю пов'язане з реологічним ефектом препарату, поліпшенням мікроциркуляції в легенях та газообміну.

Уперше проведене вивчення безпеки застосування сорбілакту при застійній недостатності кровообігу в зв'язку з гемодилюційним ефектом препарату та можливим перевантаженням міокарда об'ємом, а також безпеки реосорбілакту у хворих із гіперкапнією й дихальним ацидозом з огляду на потенційну можливість збільшення ступеня гіперкапнії. Сорбілакт при внутрішньовенному введенні в дозі 400 мл у хворих із декомпенсованим ХЛС відрізняється хорошою переносимістю та не викликає клінічно небажаних явищ. Інфузія сорбілакту не викликає негативних змін функціонального стану правого й лівого шлуночків серця за даними ехокардіографії. Реосорбілакт у хворих із гіперкапнією не зчиняє істотної дії на показник напруги вуглекислого газу в крові. Разом із тим, реосорбілакт спричиняє підвищення оксигенації крові, що зумовлено реологічним ефектом препарату, поліпшенням мікроциркуляції в легенях і газообміну.

Розроблено новий спосіб лікування хворих із декомпенсованим ХЛС із використанням гіперосмолярного інфузійного розчину сорбітолу, визначені об'єктивні показання для його застосування (Патент 11283, Україна; МПК-7 А61ДО 31/00, А 61Р 7/00, А 61Р 11/00).

Уперше досліджена ефективність застосування сорбілакту в комплексному лікуванні хворих хронічним обструктивним захворюванням легень, ускладненим декомпенсацією кровообігу, і реосорбілакту -- у лікуванні хворих із легеневою недостатністю й поліцитемією.

Практичне значення одержаних результатів, впровадження їх у практику

У результаті досліджень установлено, що препарат із групи салуретиків фуросемід у хворих із декомпенсацією кровообігу й поліцитемією викликає збільшення ступеня гемоконцентрації (підвищення гематокриту), що сполучено з ризиком мікротромбоутворення. Сорбілакт поряд із діуретичною дією викликає активну дегідратацію тканин за рахунок підвищення осмолярності крові, що зумовлює гемодилюційний ефект. Застосування сорбілакту в комплексному лікуванні хворих ХОЗЛ, ускладненим декомпенсацією кровообігу, зумовлює збільшення добового діурезу, зникнення або зменшення (у випадках важкої недостатності кровообігу) периферичних набряків, зменшення задишки й ціанозу, ступеня артеріальної гіпоксемії.

Отримані результати є обґрунтуванням застосування сорбілакту в комплексній терапії хворих хронічними запальними захворюваннями легень, ускладненими набряковим синдромом. У хворих із тяжкою декомпенсацією кровообігу застосування сорбілакту з метою досягнення діуретичного ефекту може бути недостатнім, при цьому необхідно сполучення препарату із салуретиками. Однак комбінація сорбілакту з фуросемідом дозволяє істотно зменшити дозу останнього, а за рахунок активної дегідратації тканин і збільшення об'єму плазми внаслідок впливу сорбітолу -- попередити можливе згущення крові й ризик мікротромбоутворення.

Характер фармакодинамічних властивостей препарату на основі ізотонічного розчину сорбітолу й натрію лактату реосорбілакту (реологічний ефект внаслідок гемодилюційної й антиагрегантної дії, зниження в'язкості крові), позитивні результати його застосування в комплексній терапії хворих із тяжким перебігом хронічного обструктивного захворювання легень (зменшення задишки й ціанозу, ступеня артеріальної гіпоксемії) дають підставу рекомендувати інфузійну терапію реосорбілактом у лікуванні хворих із легеневою недостатністю й поліцитемією.

У хворих із гіпокапнією й дихальним алкалозом реосорбілакт зумовлює зменшення ступеня гіпокапнії й поліпшення кислотно-основного стану крові, що дозволяє рекомендувати його застосування у пацієнтів з інтерстиціальними хворобами легень у період загострень зі збільшенням ступеня гіпокапнії й дихального алкалозу.

Рекомендації можуть бути впроваджені в клінічній практиці пульмонологічних і терапевтичних стаціонарів обласних, міських і районних лікарень. З метою впровадження результатів дослідження в практику видані методичні рекомендації “Застосування препарату “сорбілакт” при невідкладних станах” (Київ, 2005) і “Сучасні принципи лікування хворих із хронічним легеневим серцем” (Київ, 2006).

Рекомендації впроваджені в лікувальну роботу ДУ “Інститут фтизіатрії і пульмонології ім.Ф.Г.Яновського АМН України”, ДУ “Інститут геронтології АМН України”, Клінічної лікарні нафтопереробної промисловості України (Київ), пульмонологічних і терапевтичних стаціонарів 7 областей України.

Особистий внесок здобувача. На підставі аналізу й узагальнення відомостей вітчизняної й закордонної літератури, результатів проведених пілотних досліджень автором особисто визначені перспективність і доцільність розробки нового напрямку в лікуванні хворих із легеневою недостатністю й ХЛС -- застосування інфузійних препаратів на основі сорбітолу й натрію лактату. Особиста участь автора полягає також у розробці методологічної основи роботи, що включає на першому етапі -- вивчення фармакодинамічних ефектів препаратів за даної патології, на другому етапі -- дослідження ефективності їхнього застосування у комплексному лікуванні хворих.

Автором самостійно визначені мета й завдання дисертаційної роботи, розроблений план кожного фрагмента досліджень, критерії включення й виключення хворих, виконана робота з організації досліджень. Особисто проведене клінічне дослідження й відбір хворих для госпіталізації. Автор безпосередньо брав участь в усіх дослідженнях, включених у програму дисертаційної роботи, -- вивчення гемодилюційного й діуретичного ефектів препаратів, ехокардіографія, дослідження впливу сорбілакту й реосорбілакту на агрегаційну здатність тромбоцитів, стан в'язкості крові, газовий склад і кислотно-основний стан крові, вивчення ефективності застосування сорбілакту й реосорбілакту в комплексному лікуванні хворих. Аналіз і узагальнення результатів досліджень, розробка обґрунтування, показань і режимів застосування інфузійних препаратів сорбілакту й реосорбілакту в комплексному лікуванні хворих із легеневою недостатністю й ХЛС проведені автором особисто.

Апробація результатів дисертації

Основні положення дисертаційної роботи повідомлені й обговорені на Конгресі Європейського респіраторного співтовариства (Мюнхен, 2006), Міжнародній конференції “СОРD-5” (Бірмінгем, 2006), Міжнародній конференції по легеневій гіпертензії (Міннеаполіс, 2006), III Міжнародному медико-фармацевтичному конгресі “Ліки та життя” (Київ, 2006), V з'їзді фармацевтів України (Харків, 1999), XV з'їзді терапевтів України (Київ, 2004), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Терапевтичні читання пам'яті академіка Л.Т.Малої” (Харків, 2004), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Новітні технології в діагностиці й лікуванні внутрішніх хвороб” (Харків, 2004), науково-практичній конференції з міжнародною участю “Сучасні проблеми трансфузіології” (Харків, 2004), Українській конференції з міжнародною участю “Тромбози в клінічній практиці: профілактика, діагностика, лікування” (Київ, 2004), науково-практичній конференції “Актуальні проблеми в клінічній медицині” (Київ, 2006), науково-практичній конференції “Особливості діагностики й лікування обструктивних захворювань легень при супутній патології серцево-судинної системи” (Київ, 2006), науково-практичній конференції Державної установи “Інституту фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г.Яновського АМН України” (2006).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 38 наукових праць -- 1 монографія та 37 статей і тез, із них 20 -- у виданнях, атестованих ВАК України.

Обсяг та структура дисертації. Дисертація викладена на 281 сторінці друкованого тексту, ілюстрована 26 рисунками, містить 38 таблиць. Складається зі вступу, огляду літератури, розділу “Матеріали і методи досліджень”, 9 розділів власних досліджень, аналізу та узагальнення отриманих результатів, висновків, практичних рекомендацій, переліку літератури, який містить 302 джерела.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Об'єкт та методи дослідження

Обстежено 189 хворих, із них чоловіків -- 142, жінок -- 47; вік -- від 25 до 74 років. ХОЗЛ діагностовано у 103 пацієнтів, ідіопатичний фіброзуючий альвеоліт -- у 32, фіброзно-кавернозний туберкульоз легень -- у 14, дисемінований туберкульоз легень -- у 12, туберкулома легені -- в 1, хронічна емпієма плеври -- у 6, хронічний абсцес легені -- у 2, ідіопатична легенева гіпертензія -- у 3, ішемічна хвороба серця: стенокардія напруги ІІ?ІІІ функціонального класу -- у 11, ревматичні пороки серця, ускладнені хронічною серцевою недостатністю IIА-Б стадії, -- у 5.

Діагноз захворювання був установлений на підставі клінічних, рентгенологічних, лабораторних даних, результатів дослідження функції зовнішнього дихання, показників електрокардіографії та ехокардіографії.

При визначенні ступеня легеневої недостатності (ЛН) і стадії недостатності кровообігу (НК) керувалися класифікацією Асоціації фтизіатрів та пульмонологів України (2003).

При оцінці динаміки ступеня задишки в процесі лікування хворих використали також шкалу MRC, рекомендовану для хворих ХОЗЛ (GOLD, 2006). Шкала MRC має 5 градацій оцінки ступеня задишки, що дозволяє більш точно оцінити клінічну ефективність проведеної терапії.

При розподілі пацієнтів за ступенем ЛН і стадією НК із загальної групи (189 осіб) були виключені 16 хворих з ішемічною хворобою серця й ревматичними пороками, ускладненими хронічною серцевою недостатністю.

ЛН I ступеня спостерігалася у 7 хворих (4,1%), II ступеня -- у 112 (64,7%), III ступеня -- у 54 (31,2%).

У 94 (54,3%) хворих мала місце застійна недостатність кровообігу (периферичні набряки, гепатомегалія): НК I стадії -- у 69 (39,9%), НК II стадії -- у 25 (14,5%). У 79 (45,6%) випадках клінічні ознаки декомпенсації кровообігу не спостерігалися.

Стан функції зовнішнього дихання (ФЗД) оцінювали на основі аналізу кривої форсованого видиху, записаної на апараті MasterScreen (“Viasys Healthcare”). Розраховували такі показники: життєву ємність легень (VC,% до належн.), форсовану життєву ємність легень (FVC,% до належн.), об'єм форсованого видиху за першу секунду (FEV1,% до належн.), показник FEV1/FVC (%), середню об'ємну швидкість видиху на рівні 25-75% FVC (MMEF25-75,% до належн.), пікову об'ємну швидкість (PEF,% до належн.) і швидкість видиху на рівні 25% FVC (MEF25,% до належн.), 50% FVC (MEF50,% до належн.), 75% FVC (MEF75,% до належн.).

Вивчення гемодинаміки проводили з використанням ехокардіографа “Irex-Meridian” компанії “Johnson-Johnson” (США). Розраховували такі показники: кінцевий діастолічний об'єм правого й лівого шлуночків серця (КДО, мл), кінцевий систолічний об'єм (КСО, мл), їхнє відношення до площі поверхні тіла -- кінцевий діастолічний індекс (КДІ, мл/м2) та кінцевий систолічний індекс (КСІ, мл/м2), фракцію вигнання (ФВ,%), ударний індекс (УІ, мл/м2), серцевий індекс (СІ, л/хв/м2), частоту скорочень серця (ЧСС, в 1 хв), співвідношення об'ємів правого (пш) й лівого (лш) шлуночків (КДОПШ/КДОЛШ, КСОПШ/КСОЛШ). Нормативні величини показників функції лівого й правого шлуночків серця отримані при обстеженні 20 практично здорових людей, ідентичних за віком і статтю.

Показники газового складу й кислотно-основного стану капілярної крові оцінювали мікрометодом за допомогою аналізатора “ABL5” фірми “Radiometer”. Аналізували такі показники: рН, напругу вуглекислого газу (рСО2, мм рт.ст.), дійсний бікарбонат плазми (НСО3-, ммоль/л), стандартний бікарбонат плазми (SBC, ммоль/л), надлишок буферних основ (АВЕ, ммоль/л), стандартний надлишок основ (SBE, ммоль/л), напругу кисню (рО2, мм рт. ст.), насичення гемоглобіну киснем (sО2,%).

Визначення гематокриту (Ht) проводили з використанням високошвидкісної гематокритної центрифуги СМ-70 (Латвія). Центрифуга дозволяє проводити вимір Ht із використанням мікропроб крові в капілярі.

Агрегаційна здатність тромбоцитів вивчалася за допомогою лазерного аналізатора 230-LA (НПФ “Биола”). Вивчали спонтанну й АДФ-індуковану агрегацію тромбоцитів із використанням АДФ (аденозин-5'-дифосфат динатрієва сіль, “Ренам”) у концентрації 2,5 мкм. Дослідження агрегації тромбоцитів проводилося турбідометричним методом Борна.

Стан агрегації тромбоцитів оцінювали на основі аналізу показників кривої світлопропускання та кривої середнього радіуса агрегатів. При цьому світлопропускання збідненої тромбоцитами плазми аналізатор автоматично приймає за 100%, багатої плазми -- за 0%.

За кривою світлопропускання розраховуються показники ступеня й швидкості агрегації тромбоцитів. Ступінь агрегації визначається як максимальний приріст світлопропускання після додавання індуктора, виміряється у відсотках (СПсп,% -- ступінь спонтанної агрегації за кривою світлопропускання, СПадф,% -- ступінь АДФ-індукованої агрегації за кривою світлопропускання). Швидкість агрегації визначається як максимальний нахил кривої світлопропускання й виміряється у відсотках за 1 хвилину (СПМНсп,%/хв -- максимальний нахил кривої світлопропускання спонтанної агрегації, СПМНадф,%/хв -- максимальний нахил кривої світлопропускання АДФ-індукованої агрегації).

За кривою середнього радіуса агрегатів розраховували показник агрегації: СРАсп, ум.од. -- показник спонтанної агрегації за кривою середнього радіуса, СРАадф, ум.од. -- показник АДФ-індукованої агрегації за кривою середнього радіуса. Швидкість агрегації визначається як максимальний нахил кривої середнього розміру, виміряється у відносних одиницях за 1 хвилину: СРМНсп, од./хв (максимальний нахил кривої середнього радіуса спонтанної агрегації, СРМНадф, од./хв (максимальний нахил кривої середнього радіуса АДФ-індукованої агрегації). Враховували також час максимальної агрегації по кривій середнього радіуса (СРt, с) та ступінь дезагрегації (СРДА,%).

В'язкість цільної крові й плазми визначали за допомогою ротаційного віскозиметра АКР-2 (Росія) при швидкостях зрушення 10200 сек^-1, плазми -- 100 сек^-1. Функціональний стан еритроцитів оцінювали на основі індексу здатності еритроцитів до деформації (ІДЕ) та індексу агрегації еритроцитів (ІАЕ). Дослідження проводили у відділі клінічної фізіології й патології внутрішніх органів (завідувач -- академік АМН України, професор О.В.Коркушко) ДУ “Інститут геронтології АМН України” відповідно до договору про наукове співробітництво.

Результати оброблені методом варіаційної статистики з використанням критерію Ст'юдента й методом оцінки розходжень сполучених варіант (Кокунин В.А., 1975) за допомогою програми Microsoft^® Excel^® 2000 (ліцензія №17016297). Відповідність закону нормального розподілу варіант перевіряли за допомогою методу “трьох сигм” (Лапач С.Н. та співавт., 2001).

Результати досліджень та їх обговорення

Дослідження гемодилюційного ефекту реосорбілакту й сорбілакту було проведено на підставі порівняльного вивчення в однієї й тієї самої групи хворих впливу на стан гемоконцентрації інфузії 200 мл реосорбілакту, 200 мл сорбілакту та 200 мл глюкозо-інсулін-калієвої суміші (ГІК) (референтний препарат).

У дослідженні брав участь 21 хворий (18 чоловіків і 3 жінки у віці від 45 до 76 років). У 18 пацієнтів було діагностовано ХОЗЛ у фазі ремісії: ХОЗЛ II стадії -- у 5 випадках, ХОЗЛ III стадії -- у 13. У 2 пацієнтів мав місце ідіопатичний фіброзуючий альвеоліт, в 1 -- первинна легенева гіпертензія.

Вивчення гемодилюційного ефекту препаратів проводили на підставі оцінки динаміки показника гемоконцентрації -- гематокриту (Ht) до інфузії та через 2 години після неї. Дослідження здійснювали протягом трьох днів: у 1-й день проводили вивчення динаміки Ht після внутрішньовенного краплинного введення 200 мл розчину ГІК (Г), у 2-й день -- після введення 200 мл реосорбілакту (Р), у 3-й день -- після введення 200 мл сорбілакту (С). Черговість застосування препаратів у кожного наступного хворого змінювалася (у другого хворого -- Р у 1-й день, С -- у 2-й, Г -- у 3-й; у третього хворого -- С, Г та Р відповідно і т.д.).

Після інфузії глюкозо-інсулін-калієвої суміші спостерігалася незначна тенденція до зменшення гематокриту, проте динаміка показника була статистично недостовірною. Після введення реосорбілакту спостерігалося достовірне зменшення показника гемоконцентрації -- гематокриту. Найбільш виражений гемодилюційний ефект справляв сорбілакт -- ДHt після інфузії сорбілакту (?2,2±0,4) вірогідно (р<0,05) відрізнявся від аналогічного показника після введення реосорбілакту (?1,1±0,3).

З огляду на те, що інфузія глюкозо-інсулін-калієвої суміші, що представляє собою ізотонічний ізоосмолярний розчин, не супроводжувалася помітною гемодилюцією, можна зробити висновок, що зниження гемоконцентрації після введення сорбілакту та реосорбілакту було зумовлене не стільки введенням додаткового обсягу рідини, скільки активною дегідратацією тканин і переміщенням рідини з міжклітинних просторів у судинне русло за рахунок підвищення осмолярності крові.

Проведено вивчення безпеки застосування сорбілакту при застійній недостатності кровообігу у хворих із хронічними захворюваннями легень у зв'язку з гемодилюційним ефектом препарату й можливим перевантаженням міокарда обсягом. Отримані дані дозволяють заключити, що сорбілакт при внутрішньовенному крапельному введенні в дозі 400 мл у хворих із декомпенсованим ХЛС відрізняється хорошою переносимістю й не викликає клінічно небажаних явищ. Інфузія сорбілакту в дозі 400 мл внутрішньовенно крапельно не викликає негативних змін функціонального стану правого й лівого шлуночків серця за даними ехокардіографії.

Проведено порівняльне вивчення діуретичного ефекту й впливу на гемоконцентрацію інфузійного препарату сорбілакту та салуретика фуросеміду.

Першим етапом роботи було вивчення впливу на рідинні властивості крові (показник гемоконцентрації -- гематокрит) салуретика фуросеміду. Обстежено 22 хворих (17 чоловіків, 5 жінок) у віці від 44 до 70 років. Із них ХОЗЛ діагностовано у 18 хворих (II стадії -- 7, III стадії -- 11), ідіопатичний фіброзуючий альвеоліт -- у 2, первинна легенева гіпертензія -- у 2. Недостатність кровообігу I стадії мала місце у 12 пацієнтів, II стадії -- у 10. Досліджувалася динаміка гематокриту до і через 2 години після внутрішньовенного введення 20 мг фуросеміду.

Через 2 години після введення 20 мг фуросемиду у 16 (73%) із 22 хворих спостерігалося збільшення Ht. При цьому в усіх пацієнтів із вихідними високими цифрами Ht (>50%, 9 осіб) після введення фуросеміду відзначалося ще більше згущення крові -- показник Ht вірогідно (p<0,001) збільшився на 1,8±0,4%. Отримані результати підтверджують дані літератури (Чепкий Л.П., 2003) про негативний вплив салуретиків на рідинні властивості крові і є додатковим обґрунтуванням доцільності вивчення ефективності осмотичних діуретиків.

На другому етапі роботи у 15 хворих на ХОЗЛ (II стадії -- 5, III стадії --10) проведене порівняльне вивчення діуретичного ефекту й впливу на гематокрит сорбілакту й фуросеміду. НК I стадії спостерігалася у 8 випадках, II стадії -- у 7.

У перший день дослідження хворому проводили інфузію 200 мл глюкозо-інсулін-калієвої суміші (ГІК) і визначали добовий діурез (вихідний показник). У другий день внутрішньовенно крапельно вводили 200 мл сорбілакту з визначенням добового діурезу, а також Ht до і через 2 години після інфузії. Аналогічне дослідження з фуросемідом проводили через 2 дні після проби із сорбілактом (для виключення залишкового ефекту сорбілакту). Фуросемід (20 мг) уводили внутрішньовенно струйно після інфузії 200 мл ГІК. Протягом двох днів між пробами із сорбілактом і фуросемідом хворому вводили ГІК у дозі 200 мл.

У таблиці 1 представлені дані порівняльного вивчення впливу на стан гемоконцентрації фуросеміду й сорбілакту.

Таблиця 1. Вплив фуросеміду й сорбілакту на величину гематокриту у хворих із хронічним легеневим серцем (М±m, n=15)

Показник	Вихідний	Через 2 години після інфузії	t
Ht,% Ht,%	ГІК (200,0) + фуросемід (20 мг)
	48,9 ± 1,4 -	51,3 ± 1,5 +2,4 ± 0,6	1,17 4,00*
Ht,% Ht,%	Сорбілакт (200,0)
	49,9 ± 1,5 -	48,7 ± 1,6 -1,2 ± 0,5	0,55 2,40*

Примітка. * - Розбіжності статистично достовірні.

Після внутрішньовенного крапельного введення 200 мл ГІК із подальшим струйним уливанням 20 мг фуросеміду відзначене достовірне (р<0,001) зростання Ht, що свідчило про збільшення згущення крові. Після інфузії сорбілакту спостерігалося достовірне (р<0,05) зменшення величини Ht. Таким чином, незважаючи на діуретичну властивість сорбілакту, результатом якого має стати зменшення об'єму циркулюючої крові, препарат за рахунок активної дегідратації тканин зчинив гемодилюційний ефект.

Вихідний показник добового діурезу (у день з інфузією ГІК) становив 804,6±85,0 мл. У день дослідження впливу фуросеміду з ГІК добовий об'єм сечі збільшився до 1575,0±150,5 мл (р<0,001). Після введення сорбілакту добовий діурез збільшився меншою мірою (1105,0±101,9; р<0,05), при цьому добовий обсяг сечі після застосування фуросеміду був вірогідно (р<0,05) більшим, ніж після інфузії сорбілакту. Таким чином, сорбілакт, на відміну від фуросеміду, зчиняє більш м'який діуретичний ефект. Водночас сорбілакт є багатофункціональним препаратом, що має вплив і на інші ланки патогенезу ХЛС.

У хворих із тяжкою декомпенсацією кровообігу застосування сорбілакту з метою досягнення діуретичного ефекту може бути недостатнім, при цьому неминуче сполучення препарату із салуретиками. Однак сполучення сорбілакту з фуросемідом дозволяє істотно зменшити дозу останнього, а за рахунок активної дегідратації тканин і збільшення об'єму плазми внаслідок впливу сорбітолу -- попередити можливе згущення крові й ризик мікротромбоутворення.

Вивчення впливу сорбілакту на стан агрегаційної здатності тромбоцитів in vitro проведено у 38 хворих із хронічними запальними захворюваннями легень (31 чоловік, 7 жінок), вік -- від 27 до 76 років (у дослідженнях брала участь мол. наук. співроб. Є.О.Меренкова). ХОЗЛ діагностовано у 14 пацієнтів, фіброзно-кавернозний туберкульоз легень -- у 9, дисемінований -- у 8, хронічна емпієма плевральної порожнини -- у 3, ідіопатичний фіброзуючий альвеоліт -- у 4.

Забір крові проводили з кубітальної вени ранком натще. У дві пробірки з 3,8% розчином цитрату натрію додавали по 5 мл крові (співвідношення крові й цитрату становило 9:1). В одну з них (контроль) додавали 200 мкл ізотонічного розчину хлориду натрію, в іншу -- 200 мкл сорбілакту. При цьому концентрація препарату в досліджуваній крові відповідала такій після внутрішньовенної інфузії 200 мл препарату. Період інкубації крові становив 25 хвилин.

Аналіз показників кривої світлопропускання дозволив установити тенденцію до зменшення ступеня й швидкості спонтанної агрегації в пробах із додаванням сорбілакту. Динаміка показників АДФ-індукованої агрегації була статистично достовірною (ДСпадф = ?13,4±6,0; t=2,23), тобто сорбілакт у пробах in vitro знижує агрегаційну здатність тромбоцитів у присутності індуктора агрегації АДФ. Отримані результати підтверджуються й даними аналізу показників кривої середнього радіуса -- у пробах із сорбілактом вірогідно зменшилося значення СРМНадф і збільшився час максимальної агрегації. Таким чином, інфузійний препарат сорбілакт у пробах in vitro справляє антиагрегаційну дію.

Вивчення впливу реосорбілакту in vitro на стан агрегації тромбоцитів проведено у 26 хворих (чоловіків -- 17, жінок -- 9; вік -- від 25 до 69 років). Вісім пацієнтів лікувалися у клініці з приводу ХОЗЛ, у 5 хворих мав місце фіброзно-кавернозний туберкульоз легень, у 4 -- дисемінований, в 1 -- туберкулома легені, у 3 -- хронічна емпієма плевральної порожнини, у 2 -- хронічний абсцес легені, у 3 -- ідіопатичний фіброзуючий альвеоліт.

Методика досліджень не відрізнялася від такої при проведенні проб із сорбілактом.

У пробах із реосорбілактом спостерігалася тенденція до зменшення показника спонтанної й АДФ-індукованої агрегації тромбоцитів, проте зміна показників бути статистично недостовірною. Застосування методу оцінки розбіжностей сполучених варіант дозволило одержати достовірне зменшення показника АДФ-індукованої агрегації в пробах із реосорбілактом. Разом із тим можна заключити, що реосорбілакт поступається сорбілакту за виразністю антиагрегаційної дії в цілому по групі -- зменшення світлопропускання в тесті з АДФ-індукованою агрегацією спостерігалося тільки у 16 (61,5%) пацієнтів.

Механізми антиагрегаційної дії сорбілакту та реосорбілакту вимагають вивчення. Однак з огляду на те, що препарати відрізняються за складом тільки концентрацією сорбітолу, можна припустити, що антиагрегаційна властивість сорбілакту та реосорбілакту зумовлена впливом саме цього компонента препаратів.

Вивчення впливу одноразової інфузії сорбілакту на агрегаційну здатність тромбоцитів проведено у 12 хворих (чоловіків -- 9, жінок -- 3; вік -- від 42 до 60 років). Із них у 8 пацієнтів діагностовано ХОЗЛ III стадії у фазі ремісії, у 4 -- ідіопатичний фіброзуючий альвеоліт.

Результати досліджень представлені у таблиці 2.

Таблиця 2. Вплив інфузії сорбілакту на стан агрегаційної здатності тромбоцитів (М±m, n=12)

Показник	До інфузії	Через 2 години після інфузії	t
СПсп,%	1,8 0,5	1,3 0,4	0,78
ДСПсп,%		0,5 0,3	1,67
Спадф,%	46,9 6,5	38,4 5,8	0,98
ДСПадф,%		8,5 3,1	2,74*
СПМНсп,%/хв	5,0 2,1	4,6 2,0	0,14
ДСПМНсп,%/хв		0,4 0,8	0,50
СПМНадф,%/хв	55,6 8,0	45,4 7,8	0,91
ДСПМНадф,%/хв		10,2 3,8	2,68*

Примітка. * Розбіжності статистично достовірні (р<0,05).

Після інфузії сорбілакту відзначалася тенденція до зниження інтенсивності спонтанної агрегації тромбоцитів, а також зменшення ступеня АДФ-індукованої агрегації, про що свідчило достовірне зменшення показників ДСПадф і ДСПМНадф. Разом із тим, динаміка показників агрегаційної здатності тромбоцитів після інфузії сорбілакту була виражена меншою мірою порівняно з результатами вивчення впливу препарату в пробах in vitro. Необхідно зазначити, що при вивченні агрегації тромбоцитів in vitro у дослідженні не бере участь ендотелій судин, що відіграє важливу роль у процесах агрегації тромбоцитів. Крім того, у пробах in vitro не враховується метаболізм сорбілакту, що починається вже у процесі інфузії і сприяє зниженню концентрації препарату в крові.

Як ілюстрація на рисунку 1 представлені криві світлопропускання до інфузії сорбілакту та після того у хворого К.

контроль сорбілакт

АДФ (2,5 мкм)

Світлопропускання:

Макс. 55.6 (в 4'30”) Макс. нахил 65.7 (в 0'52”)	Макс. 37.3 (в 4'57”) Макс. нахил 37.7 (в 0'56”)

Рис. 1 Вплив одноразової інфузії сорбілакту на стан агрегаційної здатності тромбоцитів у хворого К.

Після введення препарату відзначається зниження інтенсивності світлопропускання, що вказує на зменшення ступеня агрегації тромбоцитів.

Дослідження впливу одноразової інфузії реосорбілакту на агрегаційну здатність тромбоцитів проведені у 11 хворих (чоловіків -- 9, жінок -- 2; вік -- від 48 до 60 років): ХОЗЛ III стадії у фазі ремісії -- 8, ідіопатичним фіброзуючим альвеолітом -- 3.

Дослідження проводили у вихідному стані та через 2 години після інфузії 200 мл реосорбілакту.

Після інфузії реосорбілакту спостерігалися приблизно аналогічні зміни показників агрегаційної здатності тромбоцитів: тенденція до зниження спонтанної агрегації тромбоцитів і зменшення ступеня АДФ-індукованої агрегації. Проте динаміка показників була виражена меншою мірою, ніж після інфузії сорбілакту, -- статистично достовірні зміни спостерігалися тільки у показника ДСПМНадф.

На рисунку 2 представлені криві агрегації тромбоцитів до і після інфузії реосорбілакту у хворого С.

контроль реосорбілакт

АДФ (2,5 мкм)

Світлопропускання:

Макс. 62.6 (в 4'50”) Макс. нахил 94.1 (в 1'21”)	Макс. 32.9 (в 4'49”) Макс. нахил 35.7 (в 1'07”)

Рис. 2 Вплив однократної інфузії реосорбілакту на стан агрегаційної здатності тромбоцитів у хворого С.

Після введення препарату відзначається зниження інтенсивності світлопропускання, що вказує на зменшення ступеня агрегації тромбоцитів.

Підсумовуючи результати вивчення впливу одноразової інфузії препаратів на основі сорбітолу й натрію лактату на стан агрегаційної здатності тромбоцитів, можна заключити, що сорбілакт і реосорбілакт викликають тенденцію до зниження спонтанної агрегації тромбоцитів і достовірне зменшення ступеня АДФ-індукованої агрегації. Сорбілакт перевищує реосорбілакт за виразністю гіпоагрегаційної дії.

Одним із найважливіших фізичних параметрів, що визначають гемореологічний статус хворого, є в'язкість крові.

Проведено порівняльне вивчення впливу на гемореологічні показники одноразової інфузії реосорбілакту та глюкозо-інсулін-калієвої суміші.

Було обстежено 15 хворих (чоловіків -- 12, жінок -- 3; вік -- від 60 до 79 років), із них 4 хворих -- із ХОЗЛ II стадії у фазі ремісії, 11 хворих -- з ішемічною хворобою серця у формі стенокардії напруги II-III функціонального класу.

В'язкість цільної крові й плазми визначали (д.мед.н. В.Ю.Лишневська та співробітники) за допомогою ротаційного віскозиметра АКР-2 (Росія) при швидкостях зрушення 10200 сек-¹, плазми -- 100 сек-¹. Дослідження проводили у вихідному стані перед інфузією і через 2 години після інфузії 200 мл реосорбілакту. Наступного дня дослідження повторювали з використанням у якості препарату порівняння 200 мл глюкозо-інсулін-калієвої суміші, що складається з 5% розчину глюкози, 30 мл 3% розчину калію хлориду та 4 ОД інсуліну.

В результаті встановлено, що реосорбілакт на відміну від ГІК викликає достовірне зменшення в'язкості плазми й зменшення в'язкості крові на окремих швидкостях зрушення. Препарат характеризується хорошою переносимістю й може бути рекомендований з метою корекції стану мікроциркуляції у хворих із гемореологічними розладами.

Порівняльне вивчення реологічного ефекту реополіглюкіну та реосорбілакту, їхнього впливу на агрегаційну здатність тромбоцитів проведено в 11 хворих (чоловіків -- 7, жінок -- 4; вік -- від 48 до 60 років). У 6 хворих мало місце ХЛС внаслідок ХОЗЛ III стадії, застійна недостатність кровообігу I стадії, у 5 пацієнтів -- хронічна серцева недостатність IIБ стадії внаслідок ревматичних пороків серця із систолічною дисфункцією лівого шлуночка та III функціональним класом по NYHA.

Проведено дві серії досліджень: перша -- до і через 2 години після внутрішньовенної крапельної інфузії 200,0 мл реосорбілакту, друга (через 3 дні) -- до і через 2 години після внутрішньовенної крапельної інфузії 200,0 мл реополіглюкіну. Зазначена черговість введення препаратів була зумовлена особливостями їхньої фармакокінетики (реосорбілакт повністю метаболізується протягом 24 годин, у зв'язку з чим не здатний зробити слідовий ефект через 2-3 дні після інфузії, в той час як елімінація реополіглюкіну затримується до 7 днів (Миндюк М.В. та співавт., 1995).

Оцінювали гемодилюційний ефект препаратів, вплив на в'язкість цільної крові й плазми, агрегаційну здатність тромбоцитів. Дослідження проводили у вихідному стані та через 2 години після інфузії, при цьому проби крові мали тільки цифрове маркування, нанесене у випадковому порядку.

Динаміка гематокриту після введення реополіглюкіну та реосорбілакту представлена у таблиці 3.

Таблиця 3. Зміна гематокриту після інфузії реополіглюкіну та реосорбілакту (Мm, n=11)

Показник	Реополіглюкін	Реосорбілакт
	До інфузії	Після інфузії	t	До інфузії	Після інфузії	t
Гематокрит,%	44,8 1,4	42,9 1,4	0,96	44,8 1,0	42,4 1,5	1,33
Д показника,%		1,90 0,32	5,94*		2,40 0,68	3,53**

Примітка. * р<0,001; ** р<0,01.

Як видно з даних, представлених у таблиці 3, обидва препарати справляли гемодилюційний ефект (через 2 години після інфузії спостерігалося достовірне зменшення Ht). Необхідно зазначити, що динаміка Ht була односпрямованою в усіх пацієнтів.

Після інфузії реополіглюкіну спостерігалася тенденція до підвищення в'язкості цільної крові, особливо при швидкостях зрушення 100 с¹ і 200 с¹. Поряд із цим спостерігалося достовірне підвищення в'язкості плазми: 1,290,02 сПз до інфузії та 1,360,02 після інфузії; р<0,05. Істотного впливу реополіглюкіну на агрегацію та здатність еритроцитів до деформації не відзначалось.

Отримані нами дані не узгоджуються з поширеною думкою про реополіглюкін як препарат, здатний зменшувати в'язкість крові. Разом із тим, приблизно аналогічні результати нещодавно отримані в Російському науковому центрі хірургії РАМН (Ройтман Е.В., Морозов Ю.А., 2003): при вивченні впливу реополіглюкіну в різних концентраціях на реологічні властивості крові методами віскозиметрії, агрегометрії та рігидометрії встановлено, що реополіглюкін збільшував в'язкість цільної крові при всіх швидкостях зрушення, а також погіршував здатність еритроцитів до деформації.

Очевидно, описаний раніше позитивний вплив реополіглюкіну на стан мікроциркуляції має відношення до випадків гострої гіповолемії (крововтрата, шок) і зумовлений винятково гемодилюційною властивістю препарату.

Після інфузії реосорбілакту спостерігалася тенденція до зменшення в'язкості цільної крові при всіх швидкостях зрушення та достовірне зниження в'язкості плазми: 1,360,02 -- до інфузії та 1,280,02 -- після інфузії; р<0,05, тоді як після інфузії реополіглюкіна була чітка тенденція до підвищення в'язкості плазми (рис.3).

Рис. 3 Динаміка показників в'язкості плазми після інфузії реополіглюкіну та реосорбілакту

При розгляді змін показників агрегації тромбоцитів після введення реополіглюкіну в кожному конкретному випадку жодних односпрямованих тенденцій не спостерігалося. Середньостатистичні дані після інфузії препарату практично не відрізнялися від вихідного рівня. Після інфузії реосорбілакту спостерігалася тенденція до зменшення ступеня спонтанної й АДФ-індукованої агрегації тромбоцитів, а також відзначалося достовірне зменшення швидкості АДФ-індукованої агрегації.

Таким чином, реополіглюкін при внутрішньовенному крапельному введенні в дозі 200,0 мл спричиняє виражену гемодилюційну дію. Зменшення ступеня гемоконцентрації під впливом реополіглюкіну зумовлено активною дегідратацією тканин і поповненням внутрішньосудинного об'єму за рахунок більш високого колоїдно-осмотичного тиску розчину декстрану. Разом із тим, препарат вірогідно підвищує в'язкість плазми, не здійснює істотного впливу на агрегацію та здатність еритроцитів до деформації, агрегаційну здатність тромбоцитів. З огляду на те, що реологічний ефект реополіглюкіну зумовлений переважно гемодилюційною властивістю, застосування препарату доцільно насамперед при гіповолемії (гостра крововтрата, шок).

Реологічний ефект реосорбілакту включає гемодилюційну дію та зменшення в'язкості плазми. Водночас препарат зменшує агрегаційну здатність тромбоцитів, у зв'язку з чим може бути використаний не тільки з метою поліпшення реологічних властивостей крові, але й у профілактиці мікротромбоутворення.

Проведено вивчення можливого негативного впливу реосорбілакту на газовий склад і кислотно-основний стан крові у хворих із хронічним легеневим серцем при гіперкапнії.

Обстежено 11 хворих (7 чоловіків і 4 жінки, вік -- від 34 до 73 років). У 5 хворих діагностовано ХОЗЛ (II стадії -- у 2, III стадії -- у 3), в 4 випадках мав місце ідіопатичний фіброзуючий альвеоліт у фазі прогресування, в 1 хворого -- кістозна гіпоплазія легень, в 1 -- торакодіафрагмальна форма ХЛС на ґрунті кіфосколіозу.

На фоні базисної терапії протягом 7 днів хворим проводили інфузії реосорбілакту (по 200,0 мл внутрішньовенно крапельно). У 1-й день забір крові проводили ранком натще до інфузії й прийому препаратів базисної терапії та через 2 години після введення препарату, тобто оцінювали вихідний рівень показників і можливий безпосередній вплив однієї інфузії. Далі дослідження проводили на 2-й, 3-й, 5-й день до інфузії й прийому препаратів і на 8-й день -- до прийому препаратів базисного лікування.

Дані, представлені у таблиці 4, демонструють динаміку показників газового складу й кислотно-основного стану крові після інфузії реосорбілакту. В 1-й день дослідження через 2 години після інфузії реосорбілакту спостерігалася виражена тенденція до зменшення ступеня гіпоксемії. При використанні методу оцінки розбіжностей сполучених варіант отриманий достовірний приріст показника рО₂ (+6,3±2,7; р<0,05).

Тенденція до підвищення оксигенації крові спостерігалася й у наступні дні досліджень, коли оцінка газового складу крові проводилася приблизно через 1 добу після останньої інфузії реосорбілакту. Однак більш виражена

Таблиця 4. Динаміка показників газового складу та кислотно-основного стану крові після одноразової інфузії реосорбілакту (M±m; n=11)

Показник	До інфузії	Через 2 години після інфузії	t
рН	7,41 ± 0,01	7,41 ± 0,01	0,21
рСО2, мм рт.ст.	46,6 ± 1,2	46,9 ± 1,3

Страница:

•  1 
•  2 

автореферат "Обґрунтування застосування інфузійних препаратів на основі сорбітолу та натрію лактату в комплексному лікуванні хворих із легеневою недостатністю та хронічним легеневим серцем" скачать

Подобные документы

• Обгрунтування застосування інфузійних препаратів на основі сорбітолу та натрію лактату в комплексному лікуванні хворих із легеневою недостатністю та хронічним легеневим серцем

  Вивчення фармакодинамічних ефектів препаратів сорбілакт і реосорбилакт у пацієнтів із легеневою недостатністю та хронічним легеневим серцем та дослідження ефективності й безпеки їхнього застосування у комплексному лікуванні хворих. Інфузійна терапія.
  
  автореферат [192,5 K], добавлен 06.04.2009
  

• Особливості порушень деяких факторів місцевого захисту та їх корекція при лікуванні хворих на вперше діагностований туберкульоз легень у поєднанні з хронічним обструктивним захворюванням легень

  Стан місцевого захисту у хворих на туберкульоз легень у поєднанні з хронічним обструктивним захворюванням легень та підвищення ефективності лікування цієї категорії пацієнтів. Встановлено позитивний вплив препарату фенспірид на визначені порушення.
  
  автореферат [44,7 K], добавлен 05.04.2009
  

• Психотерапія у комплексному лікуванні розладів адаптації у хворих з гострим інфарктом міокарду

  Обґрунтування системи психотерапії у комплексному лікуванні хворих з гострим інфарктом міокарду на підставі клініко-психопатологічного, психодіагностичного дослідження і визначення макро- і мікросоціальних чинників ризику розвитку розладів адаптації.
  
  автореферат [54,5 K], добавлен 10.04.2009
  

• Нетрадиційні засоби реабілітації у комплексному лікуванні хворих на артеріальну гіпертензію

  Основні принципи лікування артеріальної гіпертензії. Застосування різних засобів і прийомів для зниження підвищеного м'язового тонусу. Регулярні заняття аеробної спрямованості для нормалізації АТ. Методи фізичної реабілітації хворих на гіпертензію.
  
  курсовая работа [74,7 K], добавлен 20.05.2015
  

• Малоінвазивні методи в лікуванні гастродуоденальних виразок, що кровоточать, у хворих похилого та старечого віку

  Використання активної хірургічної тактики при лікуванні хворих похилого та старечого віку з виразковими гастродуоденальними кровотечами. Ефективність застосування малоінвазивних ендоскопічних методик гемостазу. Особливості клінічного перебігу виразок.
  
  автореферат [70,4 K], добавлен 29.03.2009
  

• Застосування локальної гіпертермії в комплексному лікуванні хворих на рак молочної залози

  Рак молочної залози – найпоширеніше онкологічне захворювання у жінок. Сучасна тактика лікування хворих і використання комплексного впливу: хірургічне втручання, променева терапія, хіміотерапія та гормонотерапія. Проведення неоад'ювантної хіміотерапії.
  
  автореферат [34,2 K], добавлен 12.03.2009
  

• Застосування флуренізиду в комплексному лікуванні виразкової хвороби: вплив на клініко-лабораторні показники і варіабельність серцевого ритму

  Вплив флуренізиду на кислототвірну функцію шлунка у хворих на ВХ ДПК. Особливості варіабельності серцевого ритму. Порівняння ефективності ерадикації. Параметри загальної спектральної потужності під час фонової проби. Повна клінічна ремісія хворих.
  
  автореферат [36,0 K], добавлен 21.03.2009
  

• Застосування озонотерапії в комплексному лікуванні хворих з мітральними вадами серця ревматичної етіології

  Хронічна ревматична хвороба серця з високою частотою формування клапанних вад серця та розвитком хронічної серцевої недостатності. Ревматизм як етіологічний фактор набутих вад серця. Стан серцево-судинної системи у хворих з мітральними вадами серця.
  
  автореферат [56,7 K], добавлен 14.03.2009
  

• Клініко-патогенетична ефективність комбінованого застосування статинів та гепатопротекторів у хворих на стабільну стенокардію, враховуючи функціональний стан печінки

  Стандартне лікування хворих на стабільну стенокардію навантаження на основі вивчення функціонального стану печінки. Рекомендації до проведення тривалої ліпідознижуючої терапії та застосування гепатопротекторів. Динаміка клініко-функціональних показників.
  
  автореферат [32,3 K], добавлен 21.03.2009
  

• Клініко-патогенетичні закономірності застосування інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту і донаторів оксиду азоту в лікуванні хворих на артеріальну гіпертензію зі змінами мозкового і периферійного кровоплину

  Нові методи лікування із застосуванням лізиноприлу і глутаргіну на основі вивчення клініко-патогенетичних особливостей мозкового і периферійного кровоплину у хворих на артеріальну гіпертензію, аналіз впливу лікування на клінічний перебіг захворювання.
  
  автореферат [32,9 K], добавлен 21.03.2009
  

Другие документы, подобные "Обґрунтування застосування інфузійних препаратів на основі сорбітолу та натрію лактату в комплексному лікуванні хворих із легеневою недостатністю та хронічним легеневим серцем"

• главная
• рубрики
• по алфавиту
• вернуться в начало страницы
• вернуться к началу текста
• вернуться к подобным работам