Старовинний Борщів

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Кожній людині дорогий край, де вона народилась, де провела найкращі роки свого життя-дитинство, квітучу юність та зрілість. Саме на рідній Батьківщині вона робила свої перші стійкі кроки у навчанні, формувала риси характеру, училась поваги та вдосконалювала навики розумного співрозмовника.

Що ж,як не рідна домівка завжди приймає тебе знайомим подувом вітру, щирим теплом та радістю. Саме тут ти відчуваєш себе найщасливішою людиною на землі, почуваєшся в безпеці,і лише тут по-справжньому відпочиваєш від сірої буденності та рутини.

Саме тут пізнав перше дитяче кохання,яке згодом переросло у доросле, пізнав перше розчарування, перші злети та падіння, проявив свою творчість та уміння правильно мислити.

Рідна домівка назавжди залишиться у моєму серці,і це єдине що ніколи не забудеться.

Тому зараз пірнімо у світлі спогади та пронесену через віки історію мого краю!!!

Старовинний Борщів

старовинний борщів

Одне з найкращих міст Надзбручанського краю - Борщів. Історія його сягає 15 століття. За однією версією назва його походить від першого поселенця, що мав назву Борщ, за іншою - назви рослини що щедро встеляла схили Нічлави - борщівки. Є ще третя красива легенда, яка розповідає про наших сміливих і мужніх предків, які втопили татарина в казані з борщем. Але то лише епізод багатовікової і багатостраждальної долі міста який не відображає першооснови його топоніміки.

2.1) Залишками древніх цивілізацій на території сучасного Борщева слугують такі знахідки: уламки посуду, обмазки стін, закам'янілі відбитки водоростей, листків, гілок і стовбурів дерев, зуб мамонта, ножевидні пластини з кремнію, кам'яні сокири тощо. Археологічні знахідки в районі Придністров'я свідчать, що людина заселяла територію району ще в епоху палеоліту (мустьєр, 50--40 тис. років до н. е.). Тут народжувалися і вмирали різні культури. Інтерес викликають залишки жител і поселень -- стоянок первісної людини, крем'яні знаряддя праці і предмети побуту, родові поховання. Глиняний посуд із поселення в печері Вертеба (Більче-Золоте) має спільні риси з трипільською культурою (кінець 4--3 тис. до н. е.). У VІІ-ІІІ ст. до н. е. місцевість займали степові племена скіфів, що підкорили собі осілі племена. У кінці VI ст., до н. е. скіфи успішно воювали з персами. З тих часів походить золотий скарб із села Михалків, виявлений частинами у 1878 і 1897 роках. Він складається з двох діадем, кількох тисяч намистин та «крилатих» пронизок, золотих чаш, зооморфних і лучкових фібул, блях, гривень, браслетів зі спіральними кінцями, чотирьох золотих зливків довжиною 20 сантиметрів. Загальна вага золотих речей становила близько 7 кілограмів. Виявлено також бурштинове та скляне намисто. Радянська археологічна наука відзначає, що «Михалківський скарб не має рівних собі за цінністю серед подібних скарбів у всьому Карпато-Дунайському басейні». В експозиції музею представлені фотографії золотого скарбу. Поселення скіфського часу (VI ст. до н. е.) біля Іване-Пусте у кінці 1950 років. Матеріали розкопок розповідають про життя, побут і культуру місцевого населення. «Досі ще на жодному поселенні або городищі цього часу вченим не пощастило знайти таку кількість та різноманітність хлібних злаків... Тут знайдені зерна м'якої і твердої пшениці, ярого жита, багаторядного ячменю, проса, гороху та сочевиці. Саме вони і приводять до висновку, що основним заняттям населення було землеробство. Численні знахідки кісток свійських тварин у селі Глибочок також вказують на осілість і землеробський характер місцевих племен. На початку II ст. н. е. тут побували легіони імператора Траяна -- блискучого полководця, за якого в 98--117 роках Римська імперія досягла найбільших розмірів. Вони просувалися на північ вздовж долини Дністра. Відтоді походять залишки земляного Валу Траяна -- оборонної системи римлян, що збереглися між селами Залісся і Окопи. На валу біля села Вигода досліджено поховання легіонерів, рештки озброєння, монети. Місцеве населення одержувало від римлян олію і вино, художню кераміку і посуд. На обмін йшли збіжжя, худоба, ліс, риба. В музеї експонуються предмети побуту, що належали стародавнім слов'янам У 2-ій половині IV -- на початку VII ст. в Придністров'ї жили анти, що робили походи на Візантію і Балкани, воювали проти готів і аварів. У VІ-VІІ ст. на чолі міжплемінного об'єднання східних слов'ян стояли дуліби (бужами).

За князя Володимира Святославича відбулося об'єднання Перемишля і Червенських міст (понад Західним Бугом) з Київською Руссю. У 1018 році місцевість була зайнята польським князем Болеславом Хоробрим. Ярослав Мудрий і Мстислав у 1031 році відвоювали Червону.Русь. Від тих часів збереглися залишки давньоруських городищ, у тому числі в Борщеві. Городища мали характер оборонних поселень, які укріплені земляними валами, ровами, кам'яними стінами і були водночас адміністративними, торговими і культовими центрами. Економічному і політичному зростанню городища -- попередника Борщева, сприяли природні умови, віддаленість від войовничих половців, тісні торгові зв'язки із сусідами-слов'янами.

З 1199 року поселення входило до складу Галицько-Волинського князівства. У середині XIV ст. його захопили литовські і польські феодали. Перша письмова згадка про місто походить від 1456 року, У кінці XV ст. (1498 р.) почалися турецькі напади на Поділля, водночас почастішали набіги татар Кримського ханства. Нападники неодноразово його спустошували. У 1629 році Борщів одержав магдебурзьке право на самоврядування. Місто отримало свій герб -- золотий сніп на тлі поздовжніх кольорових смуг. Геральдика відображала хліборобський характер краю. Згідно з указом вводилися щорічно по три ярмарки і кожного четверга -- базари.

На початку XVII ст. для захисту від ординців споруджений замок у Борщеві. Його руйнували і відбудовували кілька разів. На початку XVIII ст., коли відпала загроза нападу з півдня, замок перебудували в палац. Оборонні мури і палац не пощадив буремний час. Згадка про давню фортецю збереглася у назвах кількох місць Борщева: Замкова криниця, Замковий потік, Замковий ліс. Укріплення містилося над потоком на території нинішнього ринку, включаючи костьол, вулиці Довбуша і частково Шевченка. Велика кількість підвалів і розгалужених підземних переходів свідчить про значні розміри і обороноздатність замку. Селяни-холопи, ремісники й купці жили поза фортечними мурами, на південній околиці міста і першими терпіли від нападів татар і турків. Старожили досі називають стару частину Борщева -- Кривда.

Напередодні визвольної війни українського народу 1648--1654 років посилився соціальний, національний і релігійний гніт. Непомірно зросли феодальні повинності. Панщина доходила до 5 днів на тиждень;. У кінці XVI -- на початку XVII ст. містом володіли магнати Єжи і Марцін Дидинські згодом - Константин Злотніцький. З метою окатоличення місцевого населення польські магнати і ксьондзи засновували свої, парафії, будували костьоли. В 1763 році було зведено костьол (реставрований в 1930 р.) на території колишнього замку. У боротьбі проти полонізації та окатоличення місцеве населення шукало підтримки в братів-українців. Зі Східної України ченці привозили для своїх церков і монастирів гроші, книги, ікони. Так у 1643 році до Путивля їздив Борщівський чернець Веньямин.

У серпні 1655 року у Борщів вступило об'єднане українське козацьке і російське військо, яке від Кам'янця просувалося на Львів, здобуваючи королівські і шляхетські замки. Козаків очолював гетьман Богдан Хмельницький, російські полки -- боярини В. Бутурлін та Г. Ромодановський. Місцеві селяни брали участь у воєнних діях проти Речі Посполитої. Протягом 27 років (1672--1699) у Борщеві перебували турки. Борщівський, Заліщицький, Чортківський, частково Копичинецький і Бучацький повіти складали так званий «пашалик». Від тих часів до наших днів у жіночому народному строї зберігся східний звичай закривати нижню частину обличчя білою хусткою.

Гніт польської шляхти, яка повернулася в свої садиби, викликав антифеодальні виступи серед місцевого населення. Відомо що в 1717 році поблизу Борщева діяв загін І. Лютого. 4 травня 1744 року у Борщеві побував Олекса Довбуш з двадцятьма опришками. Власник міста, полковник коронного війська Злотницький прославився жорстоким ставленням до селянства і православного духовенства. Від пихатого чоловіка не відставала пані. Доведені до відчаю, борщівські селяни вибрали чотирьох делегатів до цісаря. Розлючений Злотницький наказав побити їх буками. Двоє не винесли катувань і невдовзі померли, один залишився покаліченим на все життя. Жінку останнього, який врятувався втечею Мокрину та її 10-літнього сина пан забрав до двору, знущався з них. Під час чергової гулянки Злотницький зробив хлопчика мішенню для стрільби і вбив його з пістолета. Мокрина пішла шукати справедливості до Олекси Довбуша в далекий Печеніжин на Гуцульщині. Слава народного месника долинула до Поділля. У селі Монастирок (тепер Міжгір'я) опришки зупинялися, щоб провести розвідку і розробити план проникнення в замок. Ввечері, коли панська худоба поверталася додому, вони вискочили з укриття і разом зі стадом непомітно увійшли в двір. Переляканий пан ладен був віддати все майно, щоб врятуватися. У львівських архівах зберігся запис фрази, яку Довбуш сказав Злотницькому: «Не по маєтки твої прийшов-сми суда, а по твою душу -- аби ти людей бирше не мучив». Злотницького опришки покарали на смерть, піддавши страшним мукам а палац спалили.

Як свідчать архівні дані, у Довбуша були свої рахунки з полковником. Влітку 1739 року Злотницькому з полком було доручено «увійти на Покуття та громити свавільні купи козаків», в тому числі опришків. Акція супроводилася нечуваною жорстокістю. Іменем Довбуша нині названа вулиця на місці колишнього замку.

Згодом у 1768 році міщани брали участь у Коліївщині -- повстанні проти феодального гніту і польсько-шляхетського панування. Перший поділ Польщі в 1712 році привів до приєднання території повіту до Австрійської монархії. Східну частину новоутвореного «Королівства Галіції і Лодомерії стали називати Східною Галичиною. Борщів, віднесений до розряду містечок у 1785 році, входив до складу Заліщицького, потім Чортківського циркулів.

Поступово виникали невеликі промислові підприємства, розвивалися кустарні промисли. Продукцію майстерні жіночого народного одягу вивозили за межі повіту. Місто славилося виробництвом простого сукна. Борщів і повіт забезпечували австрійські промислові центри дешевою сировиною, були вигідним ринком збуту. Поширення фабричних виробів привело до занепаду паростків місцевої промисловості, що не витримувала конкуренції. Суспільний та економічний розвиток гальмували залишки феодальних відносин, ремісники змушені були відробляти панщину.

У 1809--1815 роках місто згідно із Шенбрунським миром перебувало під владою царської Росії. Прихід російських військ у Борщівський повіт був викликаний діями польської армії князя Ю. Понятовського проти австрійського панування. Після скасування кріпосного права в 1848 році формально визволені з панської неволі селяни залишилися прямо залежними від поміщиків. Розвиток місцевої промисловості сприяв зародженню робітничого класу. У місті існували чотири цехи: суконників, шевців, кравців з гончарами, ткачів з кушнірами. Від 1867 року Борщів став центром повіту. В місті розмістилися повітові установи: староство, рада, суд, податкове відомство. Дещо пожвавилося культурне життя.

Про розвиток освіти уряд не дбав. Панівним колам було вигідно тримати народ у темряві. З 1875 року в Борщеві діяла лише початкова школа з одним вчителем. Українцям, які в 1880 році складали 83 проценти населення, заборонялося розмовляти рідною мовою. Багато робила для поширення освіти і культури «Просвіта» -- громадська організація, що заснувала читальню і бібліотеку.

На початку липня 1914 року у Борщеві директор театру вперше доручив ведення режисури драм і комедій Лесю Курбасу, а братам Михайлу і Василю Коссакам -- опер і оперет. Курбас сидів у місті «на хлібі» свого дядька Романа, який працював тут адвокатом.

За даними 1880 року у місті налічувалося 3626 мешканців, однак, як свідчить «Географічний словник» -- «місцевість більше на село виглядає, ніж на місто». Тодішній Борщів був віддалений від промислових і культурних центрів. Австро-Угорської монархії. Повіт мав лише дві кам'яні дороги: із Заліщиків до Скали і з Мельниці до Окопів. Прокладення в кінці XIX ст. залізниці Чортків -- Окопи, що пройшла через Борщів, сприяло поліпшенню зв'язків з містами Галичини

Лише в 1882 році почав діяти тютюново-ферментаційний завод. Його заснуванню сприяла широка культивація тютюну. Перероблений тютюн віддавали до державної фабрики в Ягільниці. Завод планували побудувати у Кривчому, але місцевий магнат, боячись, що подорожчає робоча сипа відмовився продати земельну ділянку. Працювали також ґуральня, броварня, цегельня і папірня -- підприємства, невеликі за обсягом виробництва і кількістю працюючих. Праця робітників у Борщеві оплачувалася нижче, ніж у Відні чи Празі. Місто на той час було відоме ярмарками худоби -- корів і коней. У кінці XIX ст. Борщівський маєток з усіма угіддями придбав багатий купець Фельдшуг. Поступово він скупив навколишні землі, так що наприкінці 1914 року став володіти 1600 моргами з наявних 2250. З масовим розоренням дрібних селянських господарств пов'язана еміграція борщівців у Канаду, США, Аргентину та Францію. Сільськогосподарські страйки набули масового характеру.

Велике заворушення відбулося в Борщівському повіті у квітні 1900 року. Протягом місяця страйк охопив 15 сіл повіту з 25. На придушення «непокірних» направили шість рот піхоти. Страйк у Борщівському повіті, за висловом Івана франка, був «мініатюрним образом картини 1902р. непомірно ширшої, розгорнутої». Тоді, у липні-серпні 1902 року, селянські виступи охопили майже всю Східну Галичину. Як свідчать музейні документи, літературу з Тернополя до Кам'янця-Подільського переправляли трьома маршрутами: через Копичинці на Гусятин, через Борщів до Скали, через Борщів на Іване-Пусте і відтак до Кудринців або Окопів. Активно допомагала перевозити революційну літературу службовець пошти в селі Окопи -- Євгенія Гордзеєвська.

Під впливом першої російської революції 1905--1907 років у Борщеві та його околицях зросла кількість страйків і народних виступів. У квітні 1906 року страйкували працівники тютюнового заводу. Вони вимагали підвищення заробітної плати, зменшення тривалості робочого дня. Про цю подію розповідає меморіальна дошка (1987 р.) на адміністративному будинку.

Немало лиха принесла місту перша світова війна. 14 серпня 1914 року російські війська вступили у Борщів і перебували тут до липня 1917-го. Ненадовго місто зайняла німецько-австрійська армія. Після розпаду Австро-Угорської монархії революційною ситуацією в Східній Галичині скористалася українська інтелігенція. Вона побоювалася польської окупації. Представники буржуазно-націоналістичних партій 13 листопада 1918 року проголосили у Львові створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). У Борщівському повіті проходила мобілізація до Української Галицької Армії (УГА). Колишні солдати-галичани, які побували в російському полоні, поширювали серед мобілізованих революційні ідеї. В обстановці масового незадоволення січові стрільці відмовилися воювати і виконувати накази старшин. Розклад армії прискорив той факт, що «Українська Національна Рада», допомагаючи С. Петлюрі, використовувала її проти Червоної Армії. Галичани не хотіли воювати зі своїми братами з-за Збруча.

5 березня 1919 року було утворено повстанський комітет на чолі з Василем Чорнієм та Іваном Магусом, уродженцями села Ланівці. Однак комітет діяв стихійно, не мав чіткого плану дій. Тим часом повітова влада викликала з Чорткова військові частини. В. Чорнія та І. Магуса схопили і розстріляли в Борщеві на старому кладовищі. Багато повстанців було кинуто в тюрму. Селянські виступи охопили більшість повітів Східної Галичини, в тому числі Борщівський. У Борщеві вони тривали протягом трьох днів.

У кінці червня 1919 року польські війська вступили у Східну Галичину. УГА вела воєнні дії мляво. Виконуючи вказівки місії Антанти, уряд ЗУНРу, по суті, сприяв реалізації планів поляків. 7 липня 1919 року Борщів окупували легіони буржуазно-поміщицької Польщі. Були ліквідовані всі органи самоуправління. Залишки УГА перейшли Збруч, і командування над ними прийняв С. Петлюра. Навесні наступного року білополяки при підтримці країн Антанти і в союзі з петлюрівцями виступили в похід на Радянську Україну. Червона Армія, переслідуючи окупантів, перейшла Збруч і протягом періоду з 27 липня -- 3 серпня 1920 року визволила весь повіт. Успішний наступ радянських військ викликав піднесення революційних настроїв серед населення.

У місті, звільненому 1 серпня, була встановлена Радянська влада. Повітовий революційний комітет містився у нинішньому будинку виконкому міської Ради. У 1987 році на ньому встановлена меморіальна дошка. Першим головою повітового ревкому обрано Михайла Веремінського, заступником -- Василя Глибицького, секретарем -- Івана Коп'яківського, членами стали В. Заброцький, М. Дяків, Паладійчук, Новак. На багатолюдному мітингу, що відбувся на міській площі 5 серпня, виступив Іван Михайлович Коп'яківський (1890--1937) -- уродженець Борщева. Згодом він вчився у Харківській центральній партійній школі, працював у 2-ій Київській школі червоних старшин. Тривалий час перебував на відповідальній партійній роботі на Сумщині. М. Веремінський був репресований у 1934-му, а І. Коп'яківський --в 1937 році.

Ще протягом 19 років Борщів і західноукраїнські землі перебували під гнітом панської Польщі. Проводячи колонізаторську політику, польський уряд спрямував на «східні креси» тисячі осадників, які служили йому надійною опорою.

17 вересня 1939 року вранці частини Червоної Армії перейшли Збруч і цього ж дня вступили в Борщів. Населення міста радо вітало визволителів. На чолі повітового комітету став Василь Заброцький. Від жовтня Тимчасове управління -- перший орган Радянської влади очолив Петро Дем'янюк, головою райвиконкому був Іван Нестеренко. Здійснювалися заходи на зміцнення підвалин нового життя, велася підготовка до виборів у Народні Збори Західної України. Депутатом Народних Зборів від Борщева було обрано П. В, Дем'янюка (у 1939--1941 роках він очолював районний комітет КП(б)У).

Народні Збори у Львові декларацію від 27 жовтня 1939 року урочисто проголосили:«Віднині вся влада на Західній Україні належить трудящим міста і села в лиці Рад депутатів трудящих». У місті організували промкомбінат із цехами шевським, кравецьким, ковбасним і безалкогольних напоїв, ряд нових промислових артілей. Селянам допомагала новостворена Борщівська МТС. Уперше на просторі лани району вийшли трактори. Відчутні зміни відбулися в народній освіті, культурі та охороні здоров'я. У Борщеві відкрили середню школу з українською мовою навчання, дві семирічки -- з польською та єврейською мовами. Школи відвідували 1260 учнів, яких навчали 46 учителів. Було відкрито також поліклініку, пологовий будинок, три фельдшерсько-акушерських пункти. Трудящих району обслуговували 9 лікарів, 6 акушерок, 12 медсестер і санітарок. Працювали районна бібліотека і Будинок культури. У жовтні 1939 року почала виходити районна газета «Червоний Жовтень». Значного поширення набув стаханівський рух.

У 1940 році станція Борщів перемогла у соціалістичному змаганні трудівників Тернопільського відділку Львівської залізниці. Радянська влада надала можливість борщівцям обирати і бути обраними у найвищі державні органи.

Мирне будівництво було перерване віроломним нападом фашистської Німеччини. Через 16 днів після нападу на СРСР, 7 липня 1941 року в Борщів вступили угорські, потім німецькі війська. За час окупації до Німеччини було вивезено тисячі центнерів хліба, тисячі корів, коней і овець, майже все поголів'я свиней. Сотні юнаків і дівчат забрано на роботи. 24 березня 1944 року окупаційному режимові наступив кінець. Радянські з'єднання 1-ої гвардійської, 18-ої і 38-ої армій 1-го Українського фронту оволоділи Борщовим. Однак оточена в районі Кам'янця-Подільського 1-а танкова армія німців, вирвалася з кільця і рушила на захід через Скалу-Подільську і Борщів у напрямку Бучача.

30 березня загарбники знову захопили місто. Друга. короткочасна окупація була жахливіша за першу. Фашисти розстріляли 2852 мирних жителів єврейської національності, пограбували майно, підірвали школу, Будинок культури, електростанцію, виробничий корпус тютюново-ферментаційного заводу, залізничну станцію.

Остаточно Борщів був визволений 6 квітня 1944 року. У місто вступили бійці 129-ої гвардійської стрілецької дивізії. Радянські воїни виявили немало прикладів героїзму. Екіпаж танка молодшого лейтенанта І. А. Махновського підбив два німецьких.танки і одну гармату, спалив кілька автомашин, знищив групу фашистів. Трапилося так, що танк І. А. Махновського одержав пошкодження ходової частини. Екіпаж під вогнем противника відремонтував бойову машину і знову вступив у бій.

Знайомство із сьогоденням Борщева розпочнемо з його центру, де розташовані основні адміністративні і соціально-культурні заклади, пам'ятки історії та мистецтва.

На відміну від інших міст області тут немає архітектурного ядра з традиційною ратушею посеред майдану, навколо яких групується забудова.У 1936 році почалася реконструкція центру згідно з генеральним планом, який розробив проектний інститут «Укрремжитлопроект». Невпізнанно змінилися фасади та інтер'єри будинків райкому партії і середньої школи № 1, вони облицьовані в 1986--1987 роках рожевим і білим мармуроподібним вапняковим каменем.

Київський скульптор Віктор Гречаник є автором пам'ятника-бюста Іванові Франку (1983 р.) по вулиці Леніна. Поруч, у міському парку -- Меморіал Слави, Тут поховано 454 воїни Радянської Армії (серед них 19 невідомих), полеглих у 1944 році за визволення Борщівського району, а також 11 партійних і радянських працівників, які загинули в боротьбі за зміцнення Радянської влади. У центрі комплексу -- фігура молодої Матері, яка покладає до Вічного вогню квіти людської пам'яті. Постать Матері вирішена в узагальнених, декоративних формах, з білого каменю, на низькому постаменті. Скульптура оточена круглою стіною у вигляді обруча з чотирма широкими проходами. На стіні -- 20 плит із чорного мармуру, на яких викарбувані імена полеглих. При вході напис «Ніхто не забутий, ніщо не забуто». Фігура скорботної Матері була встановлена в 1974 році. Сучасного вигляду Меморіал набув після реконструкції 1985 року, до 40-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні.

Восени 1975 року в приміщенні колишнього «Народного дому» відкрито історико-краєзнавчий музей. У результаті реконструкції 1988-- 1989 років будинку повернуто початковий вигляд. Музей веде значну культурно-освітню роботу. Тут періодично організовують вернісажі місцевих митців, виставки дитячої художньої творчості, зустрічі з письменниками. Постійну прописку одержала нумізматична виставка.

Продовжуючи знайомство з центром міста, завітаємо до середньої школи № 1. У 1988--1989 роках тут навчалося 773 учні, знання яким передавали 57 учителів. Цю школу закінчував у 1951 році письменник Роман Андріяшик -- уродженець села Шишківці. Борщівський агротехнічний коледж (до 1988 р. -- технікум механізації та електрифікації сільського господарства) організовано у 1955 році. На час заснування заклад мав усього 16 аудиторій, майстерню і гуртожиток на 80 місць. При Ньому було навчально-виробкиче господарство -- 140 гектарів орної землі п'ять тракторів, два автомобілі і комбайн. Тепер матеріально-технічна база агротехнічного коледжу значно розширилася і зміцніла. Господарство має більше 2,5 тисячі гектарів землі, побудовано спортзал, навчально-лабораторний корпус, ремонтну майстерню, механізований зерноочисний тік, лабораторію для технічного обслуговування автомобілів, польовий стан тракторної бригади, розширено зерносховище. Гуртожиток на 1000 місць дав змогу забезпечити житлом усіх учнів. У новому побутовому комплексі розмістилися актовий зал на 500 місць, бібліотека та учнівська їдальня. Для викладачів і працівників коледжу зведено кілька багатоквартирних будинків. У технічно обладнаних аудиторіях, кабінетах і лабораторіях 72 викладачі, майстри і лаборанти навчають 1400 учнів стаціонарного і 650 заочного відділень. Зусилля педагогічного колективу спрямовані на підготовку кваліфікованих і всебічно розвинутих спеціалістів середньої ланки.

Місто має давні й міцні фольклорні традиції. Широко відомі три самодіяльних колективи Будинку культури: ансамбль пісні і танцю «Збручани», оркестр народної музики і духовий оркестр. «Збручанам» першим на Тернопільщині у 1969 році присвоєно звання «народний самодіяльний». Ансамбль організовано у 1954 році в рік 300-річчя возз'єднання України з Росією. Засновники і керівники колективу -- Д.С. Хруставка, В.А. Москва, О.П. Рущицька. Довершеність композицій, високий художній рівень виконання пісень і танців вивели ансамбль «Збручани» в дипломанти республіканських (1970, 1972 рр.) і переможця 1-го Всесоюзного (1975--1977 рр.) фестивалів самодіяльної творчості трудящих. «Збручани» виступали не тільки в Тернопільській, а й в Одеській, Хмельницькій, Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій областях.

Борщів та його околиці відомі двома історично складеними галузями народного мистецтва -- вишивкою і килимарством. Вишивка залишилася незмінною прикрасою народного одягу й предметів побуту. Особливості орнаменту, колориту і техніки виконання тут багатші, ніж в інших місцевостях. Декоративною пишністю виділяються вишивки на рукавах жіночих сорочок. Покриваючи суцільним узором, вони мають три різні орнаменти: на уставці, на морщинці та вздовж рукава до зап'ястя. Поширене в районі килимарство. Чергування різних за шириною чорних або темно-коричневих смуг надає килимові загального тону і багато варіантів забарвлення. Останнім часом народні майстри виготовляють також декоративні тканини. Цікаве кольорове поєднання і групування ширини смуг. Нерідко додають металеву нитку. Художні якості тканин привертають увагу модельєрів при створенні зв'язків народних сценічних строїв.

6. Борщів є рідною домівкою не лише для мене, а й для відомих діячів, таких як: господарник, громадський діяч Б. Вороблевський, діячі української еміграції в Америці: драматург і поет С. Ковбель,психолог Б. Цимбалистий, мандрівник С. Вісьньовский, графік Я. Гніздовський, вишивальниця Г. Герасимович, актор В. Юрчак, художник Л. Левицький, співак М. Старицький. композитор О.Шимко

Середні школи у місті закінчили: письменник Р. Андріяшик (уродженець Борщева),

директори: В. Осадчук, Я. Ризницький, В. Скорохід, поет і літературознавець О. Астаф'єв.

Проживають: поетка, громадська діячка Г. Костів-Гуска.

Митці: С. Маковський, М. РоженкоВ. Стецько. Петро Довгошия, заслужений журналіст України Галина Онишко, заслужений працівник культури України К. Богуцька -- одна з праведників народів світу.

Тут працювали Лесь Курбас, брати Коссаки.

1896--1901 у Борщеві бував Михайло Грушевський, який брав участь у відкритті Народного дому, деякий час тут працював адвокат І. Калиновський, від 1914 року жила співачка Л. Петровичева.

Висновок

Це місто здавна було чистим, веселим, привітним, завжди приваблювало людей історичними пам'ятками, тихими та тінистими вулицями і скверами. А для мене воно дороге і рідне тим, що тут жили і працювали мої дідусь та бабуся, тут я пізнаю навколишній світ, здобуваю знання, знайомлюся з прекрасним світом мистецтва, Кажуть усе пізнається у порівнянні.

Також згадую прекрасний пам'ятник Кобзареві та Лесі Українці, зелену зону - Замковий ліс, центральний майдан.

Звичайно, хочеться, щоб у фонтані посеред міста плюскотіла вода, щоб можна було посидіти поруч під ошатними липами, спекотного дня, помилуватися квітами на клумбах, послухати веселий щебіт пташок та гудіння бджіл.

Неповторне, привітне, миле і рідне місто будь - якої пори року. Я люблю гуляти його вулицями, милуватися буянням весняного цвіту, люблю шарудіння опалого листя і засніжені дахи будинків. Я люблю своїх земляків, коли вони заклопотано поспішають до праці, коли відпочивають чи справляють весілля. Люблю урочисті дзвони Великодня і неповторність Різдва. Все у житті людини починається з матері і любові до рідного краю, тому найважливішою премудрістю є навчитися цих почуттів, бо без них не зможе людина піднестися на крилах своєї надії.

Список літератури

1. Тернопільський енциклопедичний словник. -- Тернопіль, видавничо- поліграфічний комбінат «Збруч», том 1, 2004.

2. Дуда І. Борщів: Путівник. -- Т., 1989;

3. Літопис Борщівщини: Науково-краєзнавчий збірник.-- Борщів, 1992--2001. -- Вип. 1-10.

4. Богдан Андрушків. «Некрополі Тернопільщини, або про що розповідають мовчазні могили», Тернопіль, «Підручники і посібники», 1998

5. Кругляк Ю. М. Ім'я вашого міста: Походження назв міст і селищ міського типу Української РСР. -- К.: Наукова думка, 1978., стор. 17

6. http://militera.lib.ru/h/liberation/01.html

7. Б. Мельничук. «Борщівський голос» // Тернопільський енциклопедичний словник. -- Тернопіль, видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», том 1, 2004.

8. стаття Е. Бергера про Праведників народів світу на Тернопільщині, поміщена у газеті «Русалка Дністрова» за грудень 1994 року

Размещено на Allbest.ru