Місто Рівне

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

План:

Вступ

1. Географічна характеристика

2. Промисловість міста

3. Герб та прапор міста

4. Вулиці рідного міста

5. Історія міста

5.1 Історична довідка

5.2 Будинки - пам'ятки історії та культури м. Рівне

5.3 Пам'ятні місця Рівного

6. Видатні діячі міста

7. Народна творчість міста

Висновок

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Рівненська область утворена 4. ХІІ. 1939 року. Розташована на Північному Заході республіки. На Півночі межує з Брестською, на Північному Сході - з Гомельськими областями Білорусі, на Сході - з Житомирською, на Південному Сході - з Хмельницькою, на Півдні - з Тернопільською, на Південному Заході - з Львівською, на Заході - з Волинською областями України. Площа 20,1 тис. км2 (3,3% території УРСР). Населення 1173,3 тис. чоловік (1990, 2,3% населення України). Центр - м. Рівне. В області - 15 районів, 10 міст, у тому числі 3 обласних підпорядкування, 17 селищ міського типу, 1001 сільський населений пункт. Ґрунтові та агрокліматичні умови сприятливі для розвитку сільського і лісового господарства.

Перші сліди перебування людини - пізній палеоліт. У ІІІ-ІІ ст. до Н. X. та у ІІ-ІІІ ст. нової ери на території сучасної області жили ранньослов'янські племена зарубинецької та черняхівської культур. У VI-VII ст. тут виникло об'єднання племен державного типу на чолі з дулібами-волинянами. Виявлено близько 100 залишків стародавніх поселень і могильників. Знайдено поселення черняхівської культури біля Маркевичів і Підлужся Дубнівського району, городища X ст. У Х ст. ці землі входили до складу Київської Русі - України. Визначну роль в історії краю відіграли Дорогобуж і Пересипниця (нині села), які в ХІ - ХІІ ст. були центрами удільних князівств. На Рівненщині творилися євангелії: „Дубнівське" (1539 - 68), „Дорогобузьке" (1556 - 61) „Пересопницьке Євангеліє" (1556 - 61). На останньому в 1991 складав присягу Президент України Л. Кравчук. На честь цієї книги в с. Пересопниця споруджено пам'ятник.

Сучасна Рівненщина входила до Галицько-Волинського князівства. Після його розпаду в 1457 опинилася під владою Литви. Із прийняттям Люблінської унії в краї розпочинається польська експансія. В 70-х роках XVI ст. Остріг здобув славу „волинських Афін": він став важливим політичним, економічним і культурним центром. У Дермані, Острозі, Дубні в 1630-36 відбувалися повстання селян. Значно активізувався народний рух під час визвольної війни в 1648-54. Повстання в ті часи охопили всю Рівненщину. Біля с. Плюшева нинішнього Радивілівського району влітку 1651 відбулася Берестецька битва між козацьким військом Б. Хмельницького та польською армією.

За Андрусівською угодою (1667) край продовжував залишатися в складі Польщі. З 1793 - під владою Росії. За Ризькою угодою (1921) Рівненщина відійшла до Польщі у складі Волинського воєводства. У 1939 - приєднана до СРСР.

1. Географічна характеристика

Місто Рівне - одне із старовинних міст України, яке пройшло складний шлях становлення і розвитку. Як одне з прикордонних міст України, місто безперервно переходило зі складу однієї сусідньої держави до складу іншої, зазнаючи розорення і змінюючи свої статуси в зростаючому порядку: село - місто - торгове місто - повітове місто - економіко-адміністративний і культурний центр Рівненської області. Розвиток здійснювався переважно стихійно. Найбільші темпи урбанізації та антропогенного впливу на природне середовище припадають на другу половину ХХ ст., що й призвело до виникнення ряду екологічних проблем, а саме: забруднення повітряного басейну і поверхневих вод, ґрунтового покриву, зменшення площі водного дзеркала р. Усті, нестачі природно-просторових ресурсів, погіршення здоров'я людей та умов навколишнього середовища.

Місто Рівне розташоване на Рівненському лесовому плато, у межах Волино-Подільської височини, характеризується горбисто-хвилястим рельєфом. У плато врізається долина р. Устя, яка розділяє місто на дві частини у субмеридіональному напрямі, з однією заплавною і над заплавною терасами. Особливістю рельєфу міста є те, що найвищі абсолютні відмітки в західній, східній, північній частинах зростають і досягають максимуму на околицях міста або за його межами у приміській зоні, що зумовлює несприятливе розташування більшості житлових масивів, у першу чергу, центральної частини міста в межах заплави (на території колишніх низинних боліт і лук заплави).

Гармонійне співвідношення природних і техногенних компонентів здатне забезпечити сприятливі умови для життя людини і дозволить зберегти екологічну рівновагу на урбанізованих територіях. Результати досліджень показують, що техногенно перевантаженим територіям відповідає мала природність, що є передумовою для погіршення стану середовища, у першу чергу, за рахунок орографічних і мікрокліматичних характеристик. Насамперед це стосується центральної частини міста, селітебних масивів. Найкращі показники відповідають околицям міста, тобто територіям, прилеглим до техногенно незавантажених.

На сучасному етапі розвитку процес трансформації комплексів продовжується, про що свідчить розвиток геодинамічних явищ і процесів. Крім того, на території міста і прилеглої трикілометрової приміської зони зменшується природність і зростає рівень техногенного навантаження опосередкованого впливу. Даний процес обумовлений розвитком субурбанізації (забудовою приміської буферної зони), що звичайно, за умови неврахування екологічних чинників при забудові може негативно позначитися на стані міського середовища.

Геологічну будову території області визначає її положення у межах занурення південно-західного краю Східноєвропейської платформи. Від сходу межі області до лінії смт. Томашгород - смт. Соснове - м. Корець простежуються близьке залягання і виходи на поверхню кристалічних порід Українського щита. Крайня північно-західна частина лежить у межах Ратнівського горсту, виповненого відкладами крейдового віку. Переважна частина області пов'язана із Волино-Подільською моноклі наллю. Вона характеризується зануренням поверхні фундаменту і збільшенням потужності нижнього структурного поверху осадочного чохла із Сходу на Захід в міру нарощування молодших за віком палеозойських помірно дислокованих порід: венду (пісковики, алевроліти, базальти, туфи), рифею (базальти, пісковики, сланці), ордовіку (пісковики, вапняки), силуру (мергелі, доломіти). Верхній структурний поверх представлений моноклінальною карбонатною товщею крейдового віку. У південно-східній частині області і на територіях, прилеглих до виходів кристалічного фундаменту, залягають неогенові вапняки, пісковики, піски. Для антропогенового покриву характерні алювіальні моренні відклади у долині Прип'яті, водно-льодовікові поля у центральної частині і лесоподібні породи на Півдні області. Область відзначається рівнинною поверхнею, пересічна висота якої 184 м (найвища точка 372 м на крайньому Півдні, найнижча - 134 м у долині р. Горини на крайній Півночі). В орографічному відношенні Рівненської області поділяють на дві частини. Більша північна її частина, лежить у межах Поліської низовини. Її поверхня - низовинні, плоско хвилясті акумулятивні рівнини з широкими терасованими долинами річок, розділеними невиразними, іноді заболоченими вододілами з еоловими, гляціальними або денудаційними формами. Південна частина області розташована в межах Волинської височини, являє собою підвищену, хвилясту лесову рівнину, розчленовану густою мережею річок на окремі плато (Мізоцький кряж, Повчанське плато, Рівненське плато, Гощанське плато), а також балками та ярами. На крайньому Південному Заході - рівнина Малого Полісся. Корисні копалини - торф (за запасами посідає 1-е місце в Україні; розвідано більше 300 родовищ, у тому числі 135 родовищ - площею понад 1 тис. га - Кремінне, Коза-Березина, Морочне) та мінеральне будівельні матеріали. Численні родовища гранітів, гранодіоритів пов'язані з Українським щитом. Особливо відомі ясно-рожеві та сірі граніти (Рокитнівський, Березнівський, Корецький та інші райони). В області є значні запаси базальту (Костопільский, Володимирецький райони), а також каолінів (Рокитнівський, Корецький райони). У західній частині Рівненської області, де кристалічні породи занурюються на велику глибину, переважають ліс, глини, крейда, пісковики тощо. У південній частині - поклади лісоподібних суглинків, гончарних глин, крейди, вапняків, пісковиків. Піски поширені повсюдно, особливо на Півночі. З корисних копалин, які не мають промислового значення, - мідь, болотні залізні руди, вугілля, бурштин. Джерела мінеральних вод типу миргородської та трускавецької.

2. Промисловість міста

В загальному обсязі промисловість товарної продукції: на харчову промисловість припадало 23,8%, легку - 17,9%, машинобудівельну і металообробну - 16,8%, хімічну - 10,6%, лісову і деревообробну - 10%. Енергетичною базою є в основному енергія Рівненської АЕС, Добротвірської ДРЕС, а також місцевий торф. Машинобудівельний комплекс області виробляє високовольтну апаратуру, торгівельне устаткування, запасні частини для тракторів (Рівне), автокормоводи для тваринницьких ферм, транспортні причепи (Квасилів), будівельні інструменти (Костопіль); діють численні ремонтні підприємства. У Дубно - ливарно-механічний завод. Хімічна промисловість представлена Рівненським виробничим об'єднанням „Азот", заводами Рівненської побутової хімії, Здолбунівським і Корецьким пластмасових виробів та Дубнівським гумотехнічних виробів, тощо. Харчова промисловість (провідна ланка агропромислового комплексу області) базується в основному на переробці цукрових буряків, овочів і продукції тваринництва. Цукор виробляють на Дубнівському, Бабино-Томахівському, Корецькому, Мізоцькому, Острозькому і Шпанівському заводах, овочеві консерви - в Демидівці, Дубно, Острозі, Великих Межиричах, Червоноармійську, Рівному, Острожці, Острівську; м'ясо переробляють на міясокомбінатах у Рівному і Дубно. По всій території області розташовано підприємства молочної промисловості (найбільші - в Рівному, Дубно, Сарнах, Гощі). Працюють крохмале-патокові (Володимирець), спиртовий (Зірне), пивоварні (Рівне, Острог, Семи дуби, Василів, Вовковиї), мінеральні води (Острог, Березне, Степань) заводи, кондитерська фабрика (Рівне). Значне місце у промисловому комплексі належить легкій промисловості, головним чином текстильній, підприємства швейної, трикотажної галузей. Республіканське значення має лісова, деревообробна і паперова промисловість. Основу цієї галузі становлять 15 лісгоспзагів, які, крім заготівлі сировини для деревообробної і паперової промисловості, виробляють скипидар, живицю, вітамінне борошно.

На території Рівненської області сформувалися 3 промислові вузли: Рівненсько-Здолбунівецький (спеціалізацію визначають машинобудівельна, хімічна, легка, харчова промисловість), Дубнівський і Сарненський (переважає харчова промисловість, допоміжними є легка, деревообробна і металообробна галузі).

Агропромисловий комплекс області включає сировинну, переробну і обслуговуючи ланки. Основна його ланка - сільське господарство. У загальному обсязі валової продукції сільського господарства на тваринництво припадає 55%, рослинництво - 45%. В 1990 в області було 282 колгоспи, 68 радгоспів, міжгосподарчи та інші держгоспів; 16 комбікормових заводів, 335 кормцехів. Сільськогосподарські угіддя займали (тис. га) - 833,6 у тому числі орні землі - 596,9, сіножатні пасовища - 232,9. Площа багаторічних насаджень (хмільники, сади, ягідники) 4,7 тис. га.

На території області провадяться значні роботи по меліорації заболочених земель. Загальна площа осушених земель 372,3 тис. га, у тому числі закритим дренажем - 270,6 тис. га. Споруджено 281 осушувальну систему.

Серед галузей тваринництва найбільше значення має скотарство, розвиваються також свинарство і вівчарство; допоміжні галузі - птахівництво, бджільництво і рибництво.

Різноманітні природні умови спричинили формування агропромислових спеціалізованих комплексів рослинницької і тваринницької орієнтації. В галузевій структурі рослинницької групи провідне місце посідає льонопромисловий комплекс (у поліській частині області), розвинуті також бурякоцукровий, хмелепивоварний і картоплепромисловий, а також зерно промисловий і плодоовочепромисловий АПК. Тваринницька група представлена м'ясо- і молоко промисловий АПК. Навколо Рівного і Здолбунова розвивається приміське сільське господарство, яке спеціалізується головним чином на виробництві овочевої і м'ясо-молочної продукції.

3. Герб та прапор міста

Герб міста Рівного - старовинний. Точна дата його створення та першого застосування невідома. Невідомий і його автор. В останній чверті ХVШ століття після входження Правобережної України, а в її складі і Волині, до Російської імперії він був затверджений як герб повітового центру тодішньої Волинської губернії. Вживався цей герб у Рівному до вересня 1939 року.

Герб є символом міського самоврядування, який знаменує надання місту певних прав.

Герб являє собою голубого кольору щит французької форми, тобто чотирикутник з загостренням внизу. На нижній стороні щита (приблизно 1/6 площі) смужка зеленого кольору, на яку своєю основою спирається зображення башти срібного кольору з входами у неї з трьох сторін. Башта символізує місто Рівне, у яке в'їзди з трьох сторін (зі сторони Клеваня, Тучина, Здолбунова). З четвертої сторони у давнину місто герб обмивалося порівняно багатоводною тоді річкою Устя. Голубий колір символізує красу та величність, срібний - невинність і чистоту, зелений - надію, радість, повний достаток, щедротність.

Зображення герба міста поміщується:

- на будинку міської Ради;

- у залах, де проводяться сесії міської Ради;

- при в'їзді до м. Рівного.

Відтворюване зображення герба міста, незалежно від його розмірів, завжди повинно точно відповідати кольоровому або чорно-білому зображенню, яке додається до цього Положення.

Опис прапора міста Рівного:

- прапор міста є одним з символів міського самоврядування;

- прапор Рівного створено за чинними канонами з використанням гами кольорів історичного герба міста (автор - архітектор Л. Закревський);

- триколірне полотнище прапора - прямокутної форми з відношенням сторін 2:3 (ширина до довжини).

Прапор має три повздовжні смуги: голубу (5 частин), зелену (1 частина) та срібно-білу (5 частин). З лівого боку полотнищ, на третину довжини голубої та зеленої смуг, вписано зображення історичного герба міста у срібно-білому виконанні.

Кольори прапора символізують:

- голубий - красу та величність;

- зелений - надію, радість, достаток, щедротність;

- срібно-білий - невинність і чистоту.

Відтворюване зображення прапора міста, незалежно від його розмірів, завжди повинно точно відповідати кольоровому зображенню, яке додається до цього Положення.

4. Вулиці рідного міста

Найбільш давніми вулицями Рівного вважаються вулиці Замкова. Шкільна, Литовська, Пересопницька (колишня вул. Велика Мінська), Гетьмана Мазепи (колишня пул. Німецька). До цього переліку можна віднести й сучасну центральну міську магістраль -- вулицю Соборну. Усі вони позначені на планах міста XVIII - початку XIX століть. Щоправда, сучасна Соборна (як називалася тоді -- невідомо), мала значно меншу протяжність, і локалізувалася в межах старої частини міста, дещо південніше Великої Мінської. Проте уже на той час виконувала функцію головної міської артерії.

У 1857 р. через Рівне було прокладено дорогу і твердим покриттям - шосе, яке мало з'єднати між собою міста Київ і Брест. Цей намір був продиктований військово-стратегічними й економічними потребами царської Росії, оскільки шосейні дороги служили зміцненню зв'язків між центральними губерніями імперії та її віддаленими околицями.

У межах Рівного відрізок Києво-Брестського шосе спроектували по головній вулиці, значно подовживши її протяжність. Ось тоді й назвали головну вулицю міста - Шосейною. Сягнувши в довжину на три кілометра, вона своїми кінцями з'єднала із центром передмістя Рівного -- східне (Грабник) і західні, що знаходились на лівому березі р. Усті (Воля, Америка).

Із часом на всій протяжності вулиці були зведені житлові будівлі, з'явилися промислові підприємства, заклади торгівлі. І хоча ще з 1845 року існував генеральний план відбудови міста, на жаль, нові будівлі зводилися часто на власний розсуд, подекуди без урахування вимог архітектурного планування. Ось якою головну вулицю міста кінця XIX -- початку XX століття запам'ятали колишні учні Рівненського реального училища: "Тихі дворики зникали, їхнє місце займали кам'яні будинки, збудовані без стилю, яскраво пофарбовані в крикливі кольори... Стояли вони по обидва боки вулиці... недбало забрукованої базальтом із Берестовця". За чверть століття по тому мало що змінилося в обличчі головної вулиці міста, і в польських туристичних путівниках про Рівне можна було прочитати: "Даремно шукати тут ошатних будинків".

На той час вулиця вже змінила назву і називалася 3 Травня -- на честь польської конституції, схваленої в 1791 році. Та перш, ніж стати Соборною, вона поміняла ще декілька назв.

З цього приводу письменник Улас Самчук, який у роки Другої світової війни перебував у Рівному, писав: "Місто Рівне... Ніколи не відзначалося красотами краєвидів, чи вибагливістю архітектури. Це типова творчість російського казьонного походження без традиції, гармонії й тепла. Невелика болотяна лінива річка Устя перетинає його з півдня на північ, і десь там далі, за Городком і Ожовом (авт. правильно -- Оржівом), впадає до Горині. Єдиним його привілеєм є його положення: на середині головного шляху Львів Київ -- лінія, яка творить єдину головну й справжню його вулицю, що перетинає місто із заходу на схід, яка, за царя, здасться, звалася Головною, за Польщі Третього Мая, за совєтів Леніна, тепер Герінга, щоб пізніше стати Німецькою". А в іншому місці його спогадів про Рівне зустрічаємо знову: "Бідна вулиця. Протягом одного тільки півстоліття її назву змінено 6 разів. Але української назви ця великомучениця так і не дочекалася". А, втім, дочекалася лише на початку 90-х років минулого століття.

Познайомимося ближче з архітектурними пам'ятками головної вулиці Рівного. Наприкінці XIX століття її прикрасили споруджені два нові кам'яні храми -- православний собор і приходський костел.

Як відомо, жахлива пожежа 1881 року знищила головний православний храм -- Свято-Воскресенську церкву, яка знаходилася в районі сучасної вулиці Петра Сагайдачного. Тимчасово приходським храмом стала цвинтарна церква Св. Степана, що на Грабнику, яка, однак, не могла вмістити всіх прихожан. І саме тому в 1890 році було прийнято рішення про будівництво собору. Проект нового кам'яного храму розробляв архітектор Дейнека. Його можна вважати своєрідним взірцем неоруського напрямку В архітектурі кінця XIX століття. На урочистому закладанні храму був присутній російський Імператор Олександр ІІІ. Основне фінансування цього будівництва взяла на себе держава - царська Росія, оскільки була зацікавлена в поширенні православ'я на своїх південно-західних рубежах.

Будівельні роботи не проходили гладко. То заважали багнисті ґрунти, на яких почали зводити фундаменти, і довелось терміново забивати в землю палі. То підрядники порушували строки поставок будівельних матеріалів. Поширювалися в місті чутки й про головного підрядника будівництва Ісу Яполутера, який, нібито, частину коштів, виділених на будову, використав для власного збагачення, і збудував собі поруч із собором новий будинок (сучасна вулиця 16 Липня, 4а). Нині в ньому розміщується Рівненське єпархіальне Управління УПЦ Київського патріархату. У 1894 році Свято-Воскресенський собор освятили. Відтоді, за винятком 60-80-х рр. XX століття, коли храм закрили, він приймав православних віруючих. Враховуючи, що Свято-Воскресенський собор знаходиться на головній магістралі Рівного, у 1991 році вона отримала назву Соборної.

А в 1899 році в Рівному, на головній вулиці, завершили будівництво й католицького храму -- приходського костелу Св. Антонія. Його споруджували в основному на пожертви прихожан. А почали зводити стіни, вимурувані із червоної цегли, ще в 1858 році. Так що й у минулі часи були "довгобуди". Приміщення колишнього костелу нині повністю перебудоване. Не побачиш зараз і двох готичних веж, які так стрімко піднімались вгору. Нині в приміщенні колишньою костелу знаходиться зал камерної і органної музики (вул. Соборна, 137).

Рівненський науковець П.Ричков, маючи на увазі собор і костел писав: "Не належачи до першорозрядних пам'ятників архітектурного мистецтва, вони, тим паче, у силу свого розташування на головній міській вулиці активно брали участь у формуванні обличчя міського центру, відіграючи роль важливих містобудівельних акцентів".

Центральна магістраль міста використовувалась не лише для спорудження культових споруд, тут розміщувалися й різні держанні установи. Поруч зі Свято-Воскресенським собором, на розі вулиць Шосейної й Директорської (сучасні вулиці Соборна й 16 Липня), ще в середині XIX століття збудували двоповерховий цегляний будинок Рівненського казначейства. Так називалася фінансова установа, яка займалася збором податків від місцевого населення. В 30-і роки XX століття тут розмішувалася польська фінансова установа державна каса скарбова. Цей будинок простояв у Рівному більше ста років (зараз не існує) і використовувався в післявоєнні роки для потреб обласного державного архіву.

Головний орган міського самоврядування в польський період -- магістрат, знаходився на центральній вулиці Рівного, тодішній 3 Травня (за сучасним відділенням зв'язку № 28, у напрямку до вулиці Шопепа). У місті з'являється безліч банків, офіси багатьох із них розміщувалися саме тут. Для одного з них, Рівненського відділу банку господарства крайового, в середині 30-х років, на розі вулиць 13 Дивізії та 3 Травня (вул. 3 Травня, 104), звели новий будинок. Це був фінансовий заклад для довгострокового кредитування промислових підприємств, ощадних кас, індивідуальних забудовників. Нині в цьому будинку знаходиться Рівненська митниця (вул. Соборна, 104). А ще на вулиці 3 Травня містились комерційний банк (будинок № 138), гандльовий банк (будинок № 35), каса Стефчика (будинок № 10).

У центральній частині головної вулиці міста розміщувалася пошта. Протилежну сторону від Свято-Воскресенського собору, де вона знаходилася, рівняни так і прозвали -- "'Поштовка". Нині на її місці височіє дев'ятиповерховий житловий будинок, до речі, перший, який був зведений у Рівному (майдан Незалежності, 1). А в середині 30-х років, на розі вулиць 3 Травня й Міцкевича, у стилі конструктивізму, був збудований триповерховий будинок із колонами, де розмістилась нова пошта й телеграф (нині приміщення відділення зв'язку № 28 Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта", вул. Соборна, 56).

У Рівному ще в XIX столітті існувало декілька приватних друкарень. Одна з них -- друкарня "Декаданс" Сухарчука, знаходилась саме на Шосейній. В 30-і роки XX століття, у новозбудоване приміщення на центральну вулицю міста перемістилась польська державна друкарня. Цей будинок не вцілів. Нині на його місці, навпроти обласного музично-драматичного театру, стоїть житловий будинок, на першому поверсі якого розміщений ювелірний магазин "Рубін" (вул. Соборна, 61). Діяла ця друкарня й у роки німецько-фашистської окупації...

Гомінка центральна магістраль виконувала роль важливої транспортної артерії міста. Ще в 70-і роки XIX століття її перетнула залізнична колія. А в 30-і роки XX століття в місті з'явилася автобусна станція (поруч із мостом, що вів на Волю). Автобусне сполучення з'єднало Рівне зі столицею Польщі -- Варшавою, а також із містечками й селами Рівненського повіту -- Гощею, Межирічами (сучасні Великі Межирічі), Людвиполем (сучасне Соснове), Бабином, Корцем.

Як правило, навчальних закладів на центральній вулиці не будували. Лише один із них став винятком. Це єврейська змішана гімназія "Освіта" із польською мовою навчання, яка утримувалася на кошти батьків. Для неї на вулиці 3 Травня, 30, збудували спеціальне приміщення (нині тут, на вул. Соборній, 30 -- управління освіти Рівненської міської Ради).

В 30-і роки вулиця була щільно забудована, особливо та її частина (в центрі), що прилягала до торгового кварталу міста (вулиці Торгова, Старий Ринок). Нині це район магазину "Взуття" (біля центрального продуктового ринку), гастроному "Рівне". А відрізок центральної вулиці міста, від сучасного залу камерної та органної музики й до обласного музично-драматичного театру - це був нескінченний торговий ряд. Двоповерхові будинки, що містилися тут, одночасно слугували й для помешкання їхнім власникам, і для магазину, чи то кав'ярні, готелю, перукарні.

Ще й зараз старожили люблять згадувати про той вибір товарів у рівненських крамницях, які містили все: від найменшої дрібниці до складної побутової техніки. Ось тільки придбати потрібну річ не завжди було по кишені. А втім, сьогоднішнім мешканцям Рівного це зрозуміти неважко.

Особливою популярністю користувався магазин Лавра Журавльова (знаходився в районі сучасного Театрального майдану). Добре взуття можна було придбати в магазині чеської фірми Бата, мануфактуру й хутро -- у Вугмайстера, книги, підручники -- у Зелінського, Мартинюка, Талащука.

Для приїжджих удень і вночі були відкриті двері готелів із гучними назвами "Централь", "Вікторія", "Варшава". "Сан-Ремо". За бажанням можна було зайти до ресторану "Селянка", бару Котніца, кафе Раже...

Як і зараз, у минулі роки центральну вулицю рівняни часто обирали для пішохідних прогулянок, особливо "Поштовку". Туї перехожих переймали вуличні фотографи, які добре знали свою справу. Відзняті сюжети виходили, справді, цікаві. В об'єктив фотоапарата могла потрапити й сільська жінка, яка, розпродавши свій товар, поверталась додому, і дві знайомі панянки, що випадково зустрілись на прогулянці, а то їі просто група гімназистів, що зі сміхом та щебетом поверталась додому. Ось хто був справжнім хранителем історії міського життя -- вуличні фотографи!

Замовити фотопортрет чи груповий знімок можна було в таких відомих рівненських фотографів, як Гальперін, Німен, Долінко. Їхні фотоательє теж розміщувалися на центральній вушні міста. Як і зараз, під час прогулянки головною вулицею міста початку XX століття, яскрава реклама запрошувала зайти до перукарні, у разі необхідності поруч можна було відвідати аптеку. Найбільше клієнтів було в аптеці Рутковського.

Усі заклади торгівлі, державні установи, житлові будинки, яких, до речі, на початку XX століття тут нараховувалося вже 364, назвати неможливо. Здається, викресли з історії міста його головну вулицю, і це вже буде не Рівне.

5. Історія міста

5.1 Історична довідка

Першi поселення на територiї сучасного мiста з'явилися дуже давно. Зокрема, тут виявлено залишки поселень первiсної людини-кроманьйонця, заснованi понад 15 тисячолiть тому. Давнiшi поселення зустрiчаються на околицях мiста, центральна ж частина його була заселена пiзнiше.

Перша вiдома писемна згадка про Рiвне як один з населених пунктiв Галицько-Волинського князiвства датована 1283 роком. Це запис латинською мовою у польськiй хронiцi "Рочнiк капiтульний краковскi". Але лише з ХV столiття Рiвне регулярно фiгурує в iсторичних джерелах.

З другої половини ХIV ст. Рiвне перебувало пiд владою литовських князiв. У грамотi 1434 року воно згадується в числi iнших волинських поселень як власнiсть луцьких шляхтичiв Дичкiв. А в документi, датованому 22 груднем 1461р., йдеться про його продаж: Iвашко Дичко продав Рiвне "за 300 кiп широких грошей чеської лiчби" князевi Семену Васильовичу Несвiцькому, представнику русько-литовської династiї Гедимiновичiв.

Пiсля смертi князя в 1479р. Рiвне стало власнiстю його дружини Марiї, яка стала iменувати себе княгинею Рiвненською. За її наказом на одному з насипних островiв рiчки Устi, яка роздiлялася на два рукави, було збудовано замок iз дубових колод та обнесено його оборонними ровами. Будучи оточеним водою, замок сполучався з рештою поселення єдиною дорогою з мостом через непрохiднi болота i ставки. Разом з тим княгиня стала запрошувати сюди ремiсникiв, майстрiв, поселенцiв, якi поступово обживали сусiднi iз замком вулицi. Первiсне мiсто нагадувало у планi трикутник, вiдповiдно й мiськi вулицi розходилися у три боки. У Рiвне можна було в'їхати з боку Києва, Острога та Дубного. Звiдси й символ давнього мiського герба - брама, вiдкрита для в'їзду на три боки.

У 1492р. польський король та великий князь литовський Казимир Ягайло надав мiстечку Магдебурзьке право.

З 1518р. по 1621р. воно перебувало у власностi князiв Острозьких. У 1531р. Рiвне з околицями та ближнiми селами вiдiйшло до Iллi Острозького. У 1538р. вiн одружився з позашлюбною дочкою короля Сигiзмунда I Беатою Костелецькою, не проживши пiсля цього й року i не дочекавшись народження своєї доньки. Згiдно з пiдписаним ним духовним заповiтом Рiвне переходило в управлiння дружини, але не у власнiсть. Це стало причиною трагедiї його доньки Гальшки Острозької, яку мати, людина аморальна й розбещена, прагнула насильно вiддати замiж, щоб тим самим позбавити її прав на володiння. Ця iсторiя набула свого часу широкого розголосу, ставши пiзнiше поширеною темою у низцi творiв польської, української та росiйської лiтератур.

У переписi 1629р. зафiксовано, що в Рiвному є 505 будинкiв та проживає понад 3 тисячi мешканцiв (у Києвi в той час було 18 тисяч мешканцiв). Але надалi трагiчнi подiї - вiйни, пожежi та епiдемiї зумовили зменшення кiлькостi населення.

В останнiх роках ХIV та на початку ХVст. краєм прокотилися хвилi селянсько-козацьких повстань пiд проводом Косинського, Лободи, Наливайка. Занепокоєнi зростанням козаччини, королiвськi урядники в 1625 роцi вели в Рiвному переговори з козаками щодо укладення угоди з Рiччю Посполитою. Влiтку 1651р. край став центром визвольних змагань українцiв пiд проводом Богдана Хмельницького. В ходi боїв мiсто не раз переходило з рук в руки. У 1667р. в результатi Андрусiвської угоди полякiв з Московiєю Рiвне у складi Волинських земель вiдiйшло до Речi Посполитої. Цього ж року в мiстi лютувала страшна чума.

Всi цi подiї вiдчутно вплинули на зменшення кiлькостi населення та процес занепаду мiста, посиленого ще й великою пожежею 1691 року.

В ходi московсько-шведської вiйни Рiвне в 1706р. було зайняте вiйськами Карла ХII, який також побував у мiстi.

У другiй половинi ХVII та на початку ХVIII ст. Рiвне належало до володiнь рiзних магнатiв - Замойських, Конєцпольських, Валєвських, а з 1723р. надовго, майже на пiвтора столiття, переходить у власнiсть польських шляхтичiв Любомирських. У ХVIII ст. князi Любомирськi були найбагатшим магнатським родом на Волинi, а часами i в цiлiй Польщi.

З приходом Любомирських розпочалися значнi змiни в життi мiста. Було вiдбудовано рiвненський замок, який перебував тодi в руїнi та запустiннi. Палацовий комплекс, зведений на Замковому островi, утвореному течiєю рiчки, вражав своєю пишнотою. Навколо палацу був розбитий розкiшний парк з алеями та класичними скульптурами. Збудований спочатку у стилi пiзнього бароко, палац Любомирських згодом тричi змiнював свiй вигляд вiдповiдно до вiянь європейської моди (останню, особливо вишукану, перебудову в стилi французького ампiру здiйснено в 1815р.). За князя Станiслава Любомирського, багатство та вплив якого дозволяли йому в перiод безкоролiв'я у 1764р. претендувати на королiвський престол, при дворi утримувався великий, добре озброєний загiн та близько 4-х тисяч осiб челядi.

Покровительство Любомирських євреям, якi на той час зазнавали утискiв у сусiднiх європейських країнах, зумовило їх масове переселення до Рiвного. З часом вони заселили один iз районiв мiста, що суттєво i на довгi роки позначилося на нацiональному та релiгiйному життi мiста.

Всього в 1765р. в мiстi було 683 споруди, в т.ч. 313 в передмiстях, якi облаштовувалися за нацiональною та соцiальною ознакою (були нiмецька та єврейськi вулицi, квартали мiських урядникiв, духiвництва, ремiсникiв, тощо).

У 1792р. в Рiвному побував нацiональний герой Польщi генерал Тадеуш Костюшко, який приїздив до тодiшньої господинi рiвненського палацу Людвiки Любомирської - предмету свого юнацького кохання.

У 1793р. вiдбувся другий подiл Польщi, i до мiста увiйшли росiйськi вiйська пiд командуванням М.Кречетнiкова. В результатi розробленого нового адмiнiстративного подiлу волинських земель Рiвне набуло статусу повiтового центру в складi новоутвореного Волинського намiсництва (згодом губернiї). Статус повiтового мiстечка дещо пожвавив мiсцеве життя. Сюди приїздили i облаштовувалися чиновники повiтових установ, створювалися елементарнi побутовi зручностi (кiнний транспорт, пошта i т.п.).

Коли Рiвне перейшло до Фридерика Любомирського, який певний час був волинським вiце-губернатором, для нього збудували особняк в iншому мiсцi. А палац Любомирських з тих пiр, залишившись пусткою, почав занепадати i повiльно руйнуватися, доки зовсiм не зник у I-й половинi 20 столiття.

В 1837р. неподалiк палацу Любомирських розпочалося спорудження гiмназiйного корпусу. У Рiвненськiй гiмназiї в 1844-1845р.р. працював старшим викладачем iсторiї видатний український iсторик, письменник та громадсько-полiтичний дiяч Микола Костомаров, а в 1866-1871р.р. в нiй навчався вiдомий письменник-гуманiст Володимир Короленко.

У 1857р. через мiсто пролягла шосейна дорога Київ-Брест, а в 1873р. - залiзнична колiя мiж цими мiстами. З'явилася залiзнична станцiя Рiвне.

У 1906р. в мiстi з'явився перший музей, а в 1912р. введено в дiю першу електростанцiю. Цього ж року рiвняни вперше побачили в небi над мiстом полiт моноплана.

Пiд час I свiтової вiйни Рiвне тривалий час було прифронтовим мiстом. В 1916р. перед наступом росiйських вiйськ його вiдвiдали iмператор Микола II та генерал О.Брусилов.

В перiод з 1917р. по 1920р. мiсто почергово перебувало пiд владою австро-нiмецьких, польських та бiльшовицьких окупацiйних вiйськ. У квiтнi-травнi 1919р. у Рiвному тимчасово працював уряд Української Народної Республiки та були розмiщенi вiйська Директорiї на чолi з головним отаманом С.Петлюрою.

19 вересня 1920р. Рiвне зайняли польськi вiйська, i воно до вересня 1939р. перебувало у складi Польської держави як повiтовий центр Волинського воєводства. Незважаючи на репресiї з боку польської влади, в мiстi продовжувалося українське культурне життя, активно працювали громадськi органiзацiї нацiонально-патрiотичного спрямування - "Просвiта" (до закриття у 1929р.), "Пласт", Союз українок та iншi, а також нелегальнi органiзацiї, найбiльшi i найвпливовiшi з яких - ОУН та КПЗУ.

У вереснi 1939р. вiдповiдно до пакту Молотова-Рiббентропа захiдноукраїнськi землi вiдiйшли до СРСР. Цього ж року Рiвне набуло статусу обласного центру новоутвореної Рiвненської областi у складi УРСР.

Пiд час фашистської окупацiї мiсто було перетворене на своєрiдну "столицю" окупованих українських земель. З вересня 1941 року тут розмiстилися "Райхскомiсарiат Україна" та резиденцiя гауляйтера. З листопада почалися масовi страти євреїв та винищення в'язнiв концтаборiв Рiвного. Пiсля терористичних актiв М.Кузнєцова проти високопоставлених нiмецьких офiцерiв фашисти масово розстрiлювали заручникiв - в'язнiв тюрми. Не зважаючи нi на що, в мiстi вiдроджувалися українськi громадськi та нелегальнi органiзацiї, воно перетворилося на один iз центрiв українського нацiонально-визвольного руху. Було засновано газету "Волинь", головним редактором якої став вiдомий письменник Улас Самчук. Газета стала рупором нацiонального вiдродження. Довкола неї гуртувалися вiдомi дiячi українського руху опору, зокрема, такi як Олена Телiга, Олег Ольжич, Нiл Хасевич та iншi. Розгорнуло свою дiяльнiсть видавництво "Волинь", виходили ще два українськi перiодичнi видання - журнал "Український хлiбороб" та дитячий часопис "Орленя".

В Рiвному також активно дiяло кiлька радянських пiдпiльних органiзацiй.

В лютому 1944р. мiсто було звiльнено вiд фашистiв. Але до спокою в краї ще було далеко. В перiод з 1944 по 1950 роки тривали масовi репресiї проти української iнтелiгенцiї, учасникiв нацiонально-визвольного руху, проходили "чистки" серед мирного населення. В центрi мiста на тому ж мiсцi, де фашисти у 1942-1943 роках проводили публiчнi страти, спiвробiтники НКВС у сiчнi 1945 року влаштували публiчну страту воякiв Української Повстанської Армiї. Нова влада також енергiйно взялася органiзовувати масову мiграцiю до мiста своїх кадрiв - управлiнцiв, службовцiв, робiтникiв.

В 1950 роцi було завершено вiдбудову зруйнованого вiйною господарства. А 60-80-тi роки стали перiодом iнтенсивного зростанння та розбудови мiста, в результатi чого кардинально змiнилося обличчя мiста.. Збудовано новi житловi квартали в центрi мiста, з'явилися новi мiкрорайони. Значно зросло населення мiста. Збудовано багато нових потужних пiдприємств, зокрема, таких як гiгант легкої iндустрiї України - Рiвненський льонокомбiнат, гiгант хiмiчної промисловостi - хiмiчне пiдприємство "Азот" та ряд iнших великих пiдприємств. Споруджено немало закладiв освiти, науки, культури. У 1997 роцi вiдкрито аеровокзал мiжнародного класу.

В кiнцi 80-х рокiв з початком реальних послаблень у внутрiшнiй полiтицi радянського режиму пiд час перебудови в Рiвному вiдроджується нацiонально-визвольний рух. В 1988 роцi створено першi осередки Товариства української мови iм. Тараса Шевченка, дещо пiзнiше утворено першi осередки Народного Руху України. На початку 1990 року в мiстi було проведено ряд масових акцiй. 22 сiчня через мiсто пролiг символiчний "ланцюг" єднання. Напередоднi перших демократичних виборiв до мiсцевих рад пiд синьо-жовтими прапорами пройшли масовi мiтинги рiвнян. 9 березня 1990 року в день народження Тараса Шевченка бiля Свято-Воскресенського собору було встановлено перший флагшток iз синьо-жовтим прапором, який згодом неодноразово намагалися зламати, а прапор зiрвати. Але його щоразу вiдновлювали.

На березневих виборах до мiської ради бiльшiсть здобули представники нацiонально-демократичних сил, що зумовило подальшi демократичнi перетворення в мiстi. На цей час переважну частину населення мiста вже становили вихiдцi iз сiл Рiвненщини та iнших областей України. Вони розбудовували мiсто в 60-80-х роках, працювали на споруджених своїми односельцями та земляками пiдприємствах, але почувалися дещо чужими в цьому мiстi, в органах влади та бiльшостi установ якого панувала росiйська мова, а їхня рiдна українська часто служила своєрiдним iндикатором, який виказував їхнє сiльське походження. Нерiдким було зверхнє ставлення до людини, яка розмовляла не росiйською мовою. В 1990 роцi в коридорах мiської влади знову залунала українська мова. Завдяки зусиллям нового мiського керiвництва вона повернулася у школи, дитячi садочки та дитячi позашкiльнi установи. Багатьом мешканцям мiста - українцям - було повернуте право навчати своїх дiтей рiдною мовою.

16 червня 1990 року, у днi, коли громадськiсть Рiвненщини та всiєї України вперше за багато рокiв вiдкрито i урочисто вiдзначала рiчницю битви пiд Берестечком, над адмiнбудинком мiської ради замайорiв синьо-жовтий прапор. При вiдкриттi сесiй мiської ради звучав нацiональний гiмн "Ще не вмерла Україна", задовго до законодавчого затвердження його музичної редакцiї.

Мiська влада порушила клопотання про повернення мiстовi його української назви i 11 червня 1991р. було ухвалено вiдповiдну Постанову Президiї Верховної Ради УРСР, в якiй було сказано: "З урахуванням правил українського правопису надалi iменувати мiсто Ровно - Рiвне, а Ровенську область - Рiвненською".

У днi серпневого путчу 1991р. проходила позачергова п'ята сесiя мiської ради, на якiй обговорювали питання дiй мiської влади в умовах оголошеного комунiстичними реваншистами надзвичайного стану. А вiдразу ж пiсля провалу путчу 25 серпня 1991р. в мiстi було демонтовано пам'ятник Ленiну. Згодом колишню центральну площу Ленiна, на якiй вiн стояв, було перейменовано на майдан Незалежностi. Перейменовано було також бiльше сотнi мiських вулиць, якi носили iмена росiйських завойовникiв, дiячiв комунiстичного руху, географiчних об'єктiв Росiї. Деяким вулицям було повернуто їхнi колишнi та iсторичнi назви, iншi було названо на честь дiячiв української лiтератури, культури та нацiонально-визвольного руху.

17 травня 1994 року було демонтовано та перенесено в iнше мiсце пам'ятник "легендарному розвiднику" (за твердженням радянської пропаганди) або ж "радянському терористу" (за твердженнями деяких iсторикiв) Миколi Кузнецову, який стояв перед адмiнбудинком мiської ради. На постаментi цього пам'ятника було встановлено пам'ятний знак "Загиблим за Україну", а колишню площу Кузнєцова перед адмiнбудинком мiської ради було перейменовано на майдан Магдебурзького права.

22 травня 1999 року на майданi Незалежностi вiдбулося урочисте вiдкриття пам'ятника Т.Шевченку.

5.2 Будинки - пам'ятки історії та культури м. Рівне

Вул. Драгоманова, 17

У цьому будинку неодноразово зупинявся український письменник, історик, фольклорист і громадський діяч М. П. Драгоманов.

У вересні 1867 року тут зупинявся український композитор М.В. Лисенко.

У 1896-1916 роках - зупинявся і працював археолог етнограф, один з перших академіків України М. Ф. Біляшевський.

Вул. Драгоманова, 19

У Рівненський гімназії (нині краєзнавчий музей) з 1866 по 1871 р. навчався російський письменник В. Г. Короленко.

В 1844-1845 рр. в гімназії вчителював М. І. Костомаров.

Вул. Маяковського, 13

В 1912 р. по вул. Олександрійській (пізніше Сенкевича), а тепер Маяковського з'явилася нова двохповерхова кам'яна споруда.

В 1917 р. у цьому приміщенні діяла Рівненська Перша вища початкова школа, де навчання велося українською мовою (вперше в Рівному).Це нововведення пов'язано з діяльністю Центральної Ради - першого українського парламенту.

Діяла школа і в часи української держави (1918 р.) і в період діяльності уряду Директорії (1919) і на перших порах польської влади.

У 30-тих роках школа була перетворена на повшехну (загальноосвітню) школу ім. Г. Сенкевича.

Вул. 16 липня, 18

У цьому будинку у 1932-33 рр. після перепрофілювання Першої початкової школи на загальноосвітню було відкрито Українську народну шестирічну школу ім. Гетьмана І. Мазепи. Одним із ініціаторів її створення був Степан Скрипник, посол до польського сейму, активний учасник суспільно-політичного життя у нашому місті. В одному з приміщень школи знаходилися товариства "Рідна хата", "Рідна школа", які ставили за мету в умовах польського суспільства зберегти українську національну школу, побут, культуру.

Вул. Шкільна, 69

У 1930-ті роки у цьому будинку знаходився спілка вчителів повшехних (загальноосвітніх) шкіл, яку очолював Я. Гофман. Під її керівництвом видавалися так звані "Речники Волині" у 8-ми томах, а в роки окупації тут розташовувалася Просвіта.

Вул. 16 липня, 6

Будинок збудований на початку минулого століття. У 1912 р. тут працювала нотаріальна контора Петра Міцкевича. З 1926 по 1939 р. у будинку проживав лікар Роман Могильницький, активний український громадський діяч (працював лікарем у Рівненській українській приватній гімназії і народній українській школі ім. І. Мазепи).

Вул. Драгоманова, 9

В цьому будинку у 30-ті роки нашого століття містилася повітова каса хворих, через яку надавалася лікарська допомога, виділялися кошти на санітарне та курортне лікування хворих і малозабезпечених сімей, одиноких людей похилого віку.

Вул. Соборна, 18

Будинок, в якому у 1920 р. розташовувався штаб 36-го кавалерійського полку під командуванням О. Дундича.

Вул. Словацького, 7

Будинок, в якому жив Д. Ф. Андро. При виході у відставку в 1903 р. був обраний ковельським повітовим предводителем дворянства, а трохи згодом предводителем дворянства Рівненського повіту .

З 1912 р. після створення на Волині земств - органів місцевого самоврядування, очолював їх діяльність на Рівненщині до 1917 року. Був головою Рівненського повітового земського зібрання, на рахунку якого багато корисних справ: будівництво першої електростанції в Рівному (вул.. Гоголя, 20), відкриття жіночої гімназії (приміщення УВС по вул. Пушкіна), запобігання знищенню майна державних установ в роки І світової війни, питання евакуації.

Д. Ф. Андро обирався депутатом Першої Державної Думи. За родинними зв'язками мав відношення до засновників м. Одеса. Його бабуся Г.О. Оленіна (Андро) була у близьких стосунках з О. С. Пушкіним, який присвятив їй немало своїх віршів (похована на території Корецького монастиря, Рівненська обл.).

Вул. Шопена, 4 (медбібліотека)

У цьому будинку (на колишній вулиці Волосній) у царський період розташовувалося волосне управління, а в період польської держави в 20-30 роки - центр Гміни (найменшої територіальної адміністративної одиниці).

Вул. Ясна, 35

Музей-квартира М. Кузнєцова

Кладовище "Грабник" (за аналогією Львівського "Личаківське", Київського "Байкове")

На околиці міста під грабовим лісом в першій половині ХІХ століття Станіславом Любомирським була відведена земельна ділянка для нового православного кладовища. Перші поховання тут сягають 20 років ХІХ століття. Ховали на ньому аж до 20-тих років ХХ століття переважно заможних рівнян і лише в 30-тих роках кладовище стало місцем поховання різних верств населення.

Тут у 1848 році на могилі генерала Степана Красовського за кошти його вдови була збудована церква на честь святого первомученика архідиякона Стефана.

Ковані ворота при центральному в'їзді на кладовище - це витвір ковальського мистецтва кінця ХІІХ початку ХІХ століття.

5.3 Пам'ятні місця Рівного

Вул. С.Бандери

Пам'ятний знак на місці розстрілу фашистами мирних громадян. Споруджено у 1967 році, реконструйовано в 1980 році

Вул. Біла

Могили солдатів російської армії, які загинули в роки першої світової війни (1914-1917)

Пам'ятник жертвам фашизму. Відкрито 20 січня 1968 року. Скульптори Б. Ричков та О. Пироженко

Вул. Відінська

Пам'ятник "Визволителі" на площі Перемоги. Відкрито 2 лютого 1972 року

Кладовище "Грабник"

Братські могили радянських військовополонених, розстріляних фашистами (19 тисяч). Впорядковано в 1967 році

Каплиця пам'яті Климу Савуру та героям національно-визвольних змагань 1918-1950рр.Архітектор В. Ковальчук (2001 р.)

Вул. Дубенська

Цвинтар - Братські могили, в яких поховано 1800 солдатів російської армії, в їх числі сотні українців - уродженців Волині, які загинули в роки І світової війни. Упорядковано в 1989 році

Братські могили радянських бійців, померлих від ран у рівненських госпіталях у 40-х роках. Впорядковано у 1950 році (південно-східна частина кладовища)

Меморіальний комплекс на братській могилі бійців Червоної Армії, які загинули в роки громадянської війни. Впорядковано в 1959 році, реконструйовано в 1975 році. Скульптор М. Фарина, архітектор М. Долганський

Пам'ятник на могилі командувача Дійовою Армією Української Народної республіки, генерал-хорунжового Василя Никифоровича Тютюнника. Споруджений у 1930-ті роки на кошти учнів Рівненської української приватної гімназії, реставрований у 1992 році

Могила полковника УНР Костя Вротновського-Сивошапки (1891-1929)

182 могили польських вояків, які загинули у 1920 році (північна частина кладовища). Впорядковано у 1929 році

Військовий меморіал, де поховано воїнів Червоної Армії, які загинули у 40-ві роки. Відкрито 9 травня 1976року після реконструкції. Архітектор М. Долганський, скульптор М. Фарина

Пам'ятник Герою Радянського Союзу розвіднику Миколі Кузнєцову. Скульптори І. Шаповал, В. Вінайкін, архітектор В. Гнєздилов. 1970 році. В 2003 році перенесено на Меморіальний комплекс (вул. Дубенська)

Вул. Київська

Меморіал "Сосонки" на місці розстрілу фашистами євреїв у листопаді 1941 року. Впорядковано у 1967 році, реконструйовано у 1990 році

Монумент "Слави". Скульптор В. Вінайкін, архітектор Ю. Москальцов (1985 рік)

Пам'ятник на могилі радянських воїнів (при в'їзді у місто)

Майдан Короленка

Пам'ятний знак на честь від дня виходу у світ "Кобзаря" Тараса Шевченка. Споруджено у 1990 році

Вул. П. Могили

Пам'ятник на честь радянського комдива М. Богомолова, який там похований. Скульптор Л. Барвицький (1940)

Вул. Островського

Пам'ятний знак на місці загибелі радянських танкістів П. Абрамова та О. Голикова у червні 1941 року. Споруджено у 1965 році

Вул. Соборна, 16

Пам'ятний знак на місці розстрілу фашистами мирних жителів (біля швейної фабрики) (1967р.)

Пам'ятний знак на місці розстрілу фашистами радянських військовополонених (територія заводу №113) (1971 р.)

Пам'ятний знак на місці загибелі радянського артилериста П. Гончарова 1944р. (1958 р.)

Театральна площа

Стела Героїв радянського Союзу. Реконструйована в 1984 році.

Пам'ятний знак на місці страти українських патріотів гітлерівцями та енкаведистами (біля театру). Відкрито у 1997 році.

Пам'ятний знак на місці страти енкаведистами вояків УПА 1945 року. Відкрито у 1997 році.

Парк ім. Т. Шевченка

Погруддя Т. Шевченка. Відкрито у 1939 році. Реконструйовано згідно з рішенням міської Ради від 4 липня 1963 року №57 у зв'язку із 150-річчям від дня народження поета. Автори реконструкції скульптор Г. Шульман, архітектор В. Герасименко

Братська могила радянських воїнів та партизанів (біля концертного залу).Упорядкована в 1948 році

Пам'ятник-погруддя на могилі учасника громадянської війни Олеко Дундича. Реконструйовано у 1959 році згідно з рішенням міської ради від 28 серпня 1957 року №116, скульптор Л. Бізюк, архітектор В. Герасименко.

Вул. В'ячеслава Чорновола

Пам'ятник Гулі Корольовій - учасниці Великої Вітчизняної війни. Архітектор В. Ситников, скульптор М. Йорш. Відкрито у листопаді 1977 року. Реконструйовано у 1984 році

Майдан Незалежності

Пам'ятник Тарасу Шевченку. Скульптори Петро Подолець, Володимир Стасюк під керівництвом львівського професора Е. Миська (1999 рік)

Вул. Симона Петлюри

Пам'ятник Симону Петлюрі. Автор П. Подолець, скульптори В. Шолулько, В. Стасюк., архітектор Т. Мельничук (2001 р.)

Вул.Соборна

Пам'ятник Климу Савуру. Скульптор В. Шолудько, архітектори Т.Мельничук, В. Ковальчук (2002 р.)

Вул. В'ячеслава Чорновола, 28

Анотаційна дошка, яка увічнює перебування у Рівному видатного українського поета, вченого й політика Олега Ольжича-Кандиби. Скульптор В. Пєтухов (1994р.)

Колона Божої Матері. Споруджена в 1750 році в період чуми місцевим населенням, реставрована в 1856 році в час холери. Зруйнована комуністичною владою на Великдень з 21 на 22 квітня 1952 р. Відновлена за сприяння міського голови В. Чайки і посвячена 25 серпня 2003 року з нагоди відзначення 720-річчя першої письмової згадки про Рівне. Скульптор Володимир Стасюк, архітектор Леонід Закревський.

Вул. О. Теліги

Меморіальна дошка на корпусі Рівненського військового госпіталю, який увічнює світлу пам'ять генерал-хорунжого, командувача армією УНР Василя Тютюнника, який тут помер у 1919 р. (2001 р.)