Кожний народ має три основні корені своєї величезної безписемної історії - антропологічний, лінгвістичний, культурний (або ентографо-археологічний), в яких часто відображені етнічні процеси у вигляді лінгвістичних, культурних, антропологічних більш ранніх субстратів, асимільованих іноетнічних компонентів і їх пізніших нашарувань.

Етнічна антропологія України в історіографічному плані починається з Геродота. Він дає перші цікаві етнографічні, а іноді й антропологічні описи древніх етносів нашої території, наприклад, південний європеоїдів гелонів. За Геродотом, елліни своєю зовнішністю, пігментацією шкіри зовсім не були подібні до аборигенів величезної лісової зони - світлооких блондинів, будинів, північ, європеоїдів. До останніх, за даними антропології, історії, археології, етнографії та лінгвістики, належали і готи (готський компонент напевно простежується у складі кримських татар) та бастарни (бастарнський компонент виявлений нами серед молдован Оргеєвського району сусідньої з Україною Молдови. До південних європеоїдів належали кіммерійці, фракійці з гетами і даками, скіфи, алазони, колліпіди, понтійські греки, таври, сінди, сіраки, савромати і сармати, алани. Серед давніх слов'ян, північних іллірійців, кельтів і, очевидно, неврів переважали середньоєвропейські європеоїди. Ретроспективно можна дати антропологічну характеристику популяцій України епохи енеоліту - бронзи і навіть кам'яної доби. Антропологічні області України наведено на Додатку 4.

Щодо антропології українців, то ще у 1786 освічений український дослідник А. Шафонський описав детальні ареали трьох етнографо-антропологічних зон - поліської, степової (південної) і середньої, виділених на основі комплексних антропологічних (пігментація і зріст населення) і діалектологічних особливостей українців Чернігівщини і прилеглих повітів.

Через 90 років вперше, базуючись на масових обстеженнях пігментації очей і волосся та зросту новобранців лікарями, український етнограф П. Чубинський виділив три антропологічних типи українців - український, подільський та поліський. На початку XX ст. величезні антропологічні дослідження на нашій етнічній території були здійснені видатним українським етнографом, археологом і антропологом професором Ф. Вовком як особисто, так і його послідовниками. На противагу деяким російським і польським мовознавцям та історикам, що заперечували існування української мови як окремої і самого українського народу, цей дослідник доводив, що антропологічно українці - особливо середньоукраїнці і південно-українці зон відносяться до високорослого, брахикефального українского варіанта динарського антропологічного типу з відносно темним забарвленням очей і волосся. Цей тип переважає і у словаків, чехів, хорватів, сербів і був притаманний також первісним слов'янам. Росіяни, білоруси і поляки мають дещо нижчий зріст і інакший покажчик голови, значно світліше забарвлення очей і волосся, а їх змішування з українцями крайніх західних регіонів відповідно привело останніх до домішок більш світлих і невисокорослих інокомпонентів[26].

Однак теза професора Вовка про антропологичну однорідність українців викликала критику як російського антрополога Д. Анучина, так і деяких українських.

Українські антропологи, учні Ф. Вовка - А. Носов, С. Руденко, а також І. Раковський, Р. Єндик не заперечують загальної антропологічної характеристики українців, але підкреслюють відсутність єдиного українського антропологічного типу й існування в його складі кількох морфологічних комплексів. Так, шість антропологічних типів українців виділяють як І. Раковський з С. Руденком, так і Р. Єндик, щоправда, вважаючи основним динарський (чи адріатичний) тип, який, за підрахунками І. Ружницького і С. Руденка, становить 44,5% і є переважаючим також в роботі Р. Єндика. Цікаво, що і наші дослідження протягом 1956-1974 (обміряно 90 укр. і близько 60 популяцій сусідніх народів, включаючи всіх слов'ян, крім лужичан і македонців) теж виявили сім антропологічних типів українців, як правило, брахикефальних, в більшості - високорослих, з переважанням темної кольорації волосся. Але світлоокі українці майже у всіх типах (крім динарського) значно переважають над темноокими, що свідчить про різницю в методиках радянської і Вовкової антрополог. шкіл у визначенні пігментації очей.

Взагалі ж дуже багато спостережень Ф. Вовка також підтверджуються і відповідними нашим фіксаціями. Переважаючим же антропологічним типом, є центральноукраїнський, що охоплює величезний ареал, де проживає понад 60% українців. Індивідуально цей тип зустрічається в домішках популяцій інших типів. Він загалом високорослий, брахикефальний, зі значним процентом темноволосих, але пігментація очей у нього - середня. Це і ряд інших ознак не дають підстав відносити його до динарського ареалу, хоча у всіх популяціях цього типу є домішка осіб динарського комплексу. Антропологічні матеріали та аналіз варіацій важливих для українського регіону ознак дає підстави для виділення на етнічній території українського народу семи його антропологічних типів.

Дунайський тип. Займає рівнинну Галичину з західним Поділлям без крайніх північних регіонів Львівщини і Тернопільщини. Переважає і в Польщі - в Холмщині, Томашові. У бойків Борині наявний його більш світлопігментований деснянський (або валдайський) варіант, суттєво поширений у поляків та північ, росіян. Він охоплює (разом з деснянським варіантом) більше 10% українців. Характеризується максимальним виявом комплексу європеоїдних ознак, довгим, відносно вузьким лицем з відносно довгим і вузьким носом. У галичан він чітко виступаючий (взагалі ж прямі спинки носа в українців завжди переважають - «ніс рішуче прямий», як писав Ф. Вовк).Дунайський тип входить як основа до складу інших типів українців, а також білорусів, росіян, поляків (у цих народів переважає його валдайський варіант, що характеризується більш високим процентом світлооких і меншим - чорноволосих), словенців, деяких популяцій хорватів, а також австрійців, німців, литовців.

Сучасні носії дунайського (норікського) типу генетично пов'язані з середньовічними варіантами дунайського (або дунайсько-дніпровського) типу, який походить від східного (протослов'янського) масиву ранньобронзових носіїв шнурокерамічних культур Західної України, Поділля і Південної Польщі - ареалу давньої слов'янської, а також іллірійської гідроніміки. Про наявність іллірійського, фракійського, а також кельтського компонентів у складі дунайців свідчать і археологічні дані.

Поліський тип. Найхарактерніші його риси - дуже низьке і широке обличчя з таким же низьким лицьовим покажчиком (85,5), що не зафіксований, за літературними даними, в жодному ареалі Європи, та максимальний в Україні розвиток надбрів'я, масивної будови чола. Зріст - середній. Пігментація очей дещо темніша, ніж загальноукраїнська, а волосся - світліша. Ряд інших ознак - типово європеоїдні. У пізньому неоліті низькими і широкими обличчями характеризуються носії дніпро-донецької культури, які в останній період свого існування пересунулися в поліську зону, зокрема правобережну.

Все свідчить, що до складу українців поліських регіонів Житомирської і Рівненської області увійшов древній кроманьйоїдний палео-европейський компонент дніпро-донецької культури гребінчатої кераміки, генетично пов'язаний з більш древніми постсвідерськими пізньомезолітичними культурами.

Протофіни-уральці асимілювали більшість палеоєвропейців переважно в IV-III тис. до н. е. Одначе менша південно-західна частина увійшла, за антропологічними даними, до українців зони поліського типу, частково білорусів, схід, латишів тощо.

Українці волинського варіанта поліського типу мають масивну будову чола. Ареал волинців - північних, регіонів Львівщини і Тернопільщини, південної і західної Волині, українці Брестщини - разом з поліщуками становлять близько 10% всіх українців.

Верхньодніпровський тип зафіксований лише у Рипкінському регіоні Чернігівщини (десь 0,5% всіх українців). Характеризується дуже світлою пігментацією (60%) очей. Покажчик голови - найнижчий в Україні - 80. Цей тип, що включив давній палеоевропейський (але без помітних кроманьйонських рис), характерний для північних і північно-східних поляків, північних білорусів, великорусів-новгородців і поморів.

Центральноукраїнський тип. Охоплює більшу частину України, приблизно 60% українців. Розміри голови і обличчя, покажчик голови і лиця - середні. Третинний волосяний покрив, пігментація волосся і очей, висота перенісся і більшість інших ознак також середні. Зріст високий при типово європеоїдних рисах обличчя. Характерно, що внаслідок пересувань і змішування: антропологічни риси більшості популяцій, навіть дуже віддалених, близькі або подібні. Слов'янська основа типу - дещо модифікований дунайський тип, що включив поліський (палеоєвропейський) компонент, а також більш південні (індоіранський, іллерофракійський і пізніший тюркський) елементи. Останній при порівняльному аналізі виділяється в окремих селах Полтавщини, а також Західної України з визначеною історичною тюркською домішкою, але виступає нечітко - складка верхньої повіки і сплющення обличчя більші, ніж у центрально-українському типі в цілому. Зіставлення матеріалів по Київщині XVI-XVIII ст. (Лаврська експедиція) свідчить, про його генетичний зв'язок з місцевим староукраїнським населенням як XII - першої половини XIII ст., так і з сучасними українцями. Це свідчить про аборигенність українського населення Київщини, єдність його генетичних зв'язків, незважаючи на татаро-монгольську навалу.

Нижньодніпровсько-прутський тип. Високорослий, відносно темнопігментований, зі зниженим покажчиком голови. Складається з двох варіантів - нижньодніпровського (у південних регіонах Київської Русі) і припрутського - на Хотинщині і в північій Молдові. Суттєва пігментація очей і волосся, значний розвиток волосяного покриву (особливо в с. Кам'яне Лебединського району) свідчать про помітний індоіранський компонент, і навіть древньоіндійський, відомий на Україні також за лінгвістичними, археологічними і орнаметальними матеріалами. Індодніпровський палеоантропологічний тип характеризується довгоголовістю, деяким виступанням нижньої частини обличчя, а також надзвичайно специфічним поєднанням різко профільованого лиця з низьким симотичним покажчиком носа. Присутність індоаріїв на Україні зафіксована також лінгвістикою, частково археологією і етнографією. До нижньодніпровсько-прутського типу морфологічно близько молдовани, північно-схід. болгари, адигейці і суттєво менше - росіяни зони «східного великоросса».

Динарський тип займає в цілому схід, частину Українських Карпат, переважаючи у Буковині і частково-Гуцульщині (крім західних гуцулів, носіїв карпатського типу), а також У східному Прикарпатті (напрклад, українці і гуцули Кутського району, фіксуючись інколи в центр, частині Українських Карпат (центральні бойки Славського району, русини-українці, переселенці в Югославську Бачку являють собою суміш цих двох типів). Перший з них охоплює 4-5% всіх українців, другий 7-8%, локалізуючись переважно в центр, регіонах Українських Карпат.

У динарців-українців приблизно однакова кількість світло- і темнооких, чорноволосих - 70%, світловолосих - лише 2%. А взагалі ці два типи мають ряд взаємних переходів, тому їх не завжди легко розрізнити. Динарський тип чітко характеризує чорногірців, греків Єпіру, боснійців, більшість популяцій сербів, північних румунів, південно-західних словаків.

Карпатський тип охоплює українців карпатської зони, не доходячи дещо до Верхнього Дністра, включає ряд західнобуковинських районів та Закарпаття, збігаючись (разом з українцями-динарцями) з ареалом культури підкарпатських курганів (III ст. - поч. VI ст. н. е.), носіями якої, за М. Смішком, очевидно, були карпи, котрі пов'язуються з франкійською куштановицькою культурою VI-III ст. до н. е. У окресленому ареалі до основного слов'янського ядра увійшли, за даними гідроніміки, археології, антропології та етнографії, суттєві іллірійські, фракійські, кельтські та індоіранські (останні, зокрема індійські, чіткіше виявляються у Гуцульщині, Буковині) компоненти. Гематологічні риси (особливо за зниженою резус-від'ємністю) характеризуються зв'язками з народами Балканського півострова, Кавказу, Північної Індії. Українці карпатського типу близькі до більшості хорватів, деяких популяцій сербів переважно з північ. Сербії, більшості популяцій Чехії і Словаччини, Південної і Центральної Угорщини [5; 149-153].

На українській етнічній території поряд з корінним народом цієї землі - українцями здавна проживали представники інших народів. їх поселення спричинювалося географічним положенням України, історичними умовами буття, політичними, економічними чинниками, участю у процесі колонізації та освоєння певних частин української території тощо. Залежно від дії цих факторів в Україні формувався і в різні періоди змінювався (не раз дуже істотно) склад національного населення та його співвідношення з корінними жителями. Особливо великий вплив на цей процес мала багатовікова експансіоністська політика чужоземних поневолювачів, для яких фактор заселення і освоєння захопленої української землі відігравав важливу роль [4; 234].

В Україні налічується понад 52 млн. населення (Додаток 5). З них 37,4 млн. - українці й близько 15 млн. - представники інших народів. Найбільшу частину національного населення України становлять росіяни (11 млн. 340 тис., себто 21,9%). Інші національні групи в Україні репрезентовані таким чином: білорусів - 439,9 тис. (0,8%), євреїв - 486 тис. (0,9%), болгар - 232,8 тис. (0,4%), поляків - 218,9 тис. (близько 0,4%), молдаван - 324,9 тис. (0,6%), угорців - 163,3 тис. (0,3%), румунів - 134,7 тис. (0,25%), греків - 98,6 тис. (0,18%), поволзьких та кримських татар - 86,8 тис. (0,17%), вірменів - 60 тис. (0,12%), німців - 37,9 тис. (0,07%), гагаузів - 32 тис. (0,06%). Не згаданих представників інших національностей, що проживають в Україні, разом близько 800 тис. чоловік (1,5%). Ще порівняно недавно ці дані виглядали інакше. За офіційною статистикою початку 30-х років минулого століття, відсоток населення інших національностей в Україні становив 24,2%[20; 23].

Особливо стрімко зросла за останні 60 років частка російського населення (більш як у два рази). Така динаміка зміни етнічного складу населення України і співвідношення його корінної та інонаціональної частин - реальний результат «найсправедливішої» у світі ленінсько-сталіянської національної політики.

В Україні ця політика була спрямована передусім проти її корінного населення. Засобами імперської централізовано-економічної системи і всієї потуги партійно-бюрократичної, ідеологічної і державно-репресивної машини український народ був підданий перманентному винищенню, себто справжньому етноциду. Йдеться і про послідовне руйнування соціально-економічної та культурно-традиційної основи українства - українського села, і про організацію голодоморів, масових розстрілів, виселень, переселень, заслань та інших заходів, що коштували українському народові десятків мільйонів людських життів та знівечених доль, і про налагоджену на державному рівні індустрію системної русифікації українців з інтенсивним скороченням їх національного шкільництва, приглушенням і затуманенням історичної пам'яті, пригніченням національної свідомості та гідності, і про брутальне вилучення з державного обігу та звуження сфери вжитку української мови та багато інших чинників цього страхітливого механізму. Наслідки не забарилися. Уже в 30-ті роки темпи природного приросту населення України значно знизилися; до того ж помітно зменшилася частка українців у цьому прирості. І сьогодні дійшло до того, що українці, які ще якихось півсотні років тому належали до народів з найвищим природним приростом населення, мають найнижчий у світі показник - з переважанням коефіцієнта смертності над народжуваністю. В умовах тоталітаризму знекровлено, здеформовано національну свідомість, мораль, перервано міжпоколінну успадковуваність традицій, грубо зґвалтовано релігійні почуття, зміщено інші духовні ціннісні орієнтири. Чималих втрат від цієї політики зазнали й національні меншини в Україні, очевидно, крім російської. Унаслідок фактичного ігнорування їх прав на підтримання і розвиток своєї національної ідентичності, через відсутність шкіл з рідною мовою навчання, національних культурно-освітніх закладів, дискримінацію и переслідування, виселення і переселення значна кількість представників цих меншин або полишила Україну, або асимілювалася - здебільшого русифікувалася [13; 241].

3.1 Етнічні конфлікти на території України у сучасний час