Населення Півдня України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ I. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

1.1 Особливості поняття етнос і народ

1.2 Сучасні теорії етносу

1.3 Етнічна группа

Висновок до розділу 1

РОЗДІЛ II. ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ, ТА ПЕВНІ ОСОБЛИВОСТІ ЕТНОСІВ ЩО ПРОЖИВАЮТЬ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ

2.1 Історія формування та національний склад Одеської області

2.2 Історія формування та національний склад Миколаївської області

2.3 Історія формування та національний склад Херсонської області

2.4 Історія формування та національний склад АР Крим

Висновок до розділу 2

Розділ ІІІ. ОСОБЛИВОСТІ ЕТНІЧНИХ ГРУП ПІВДНЯ УКРАЇНИ

Висновок до розділу 3

РОЗДІЛ IV. ЕТНІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДАНОГО РЕГІОНУ

4.1 Етнічні конфлікти на території Причорноморського району у сучасний час

4.2 Проблема консолідації українського суспільства

Висноски до розділу 4

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність. На даний момент дослідження історії та певні особливості етносів та народів Південної частини України актуально, саме тому, що на початку ХХI століття за різноманітності народностей на території України можуть виникати певні конфлікти, що пов'язані з релігією, мовою, або іншими факторами. І ми повинні розуміти на якому тлі вони виникають.

Цей регіон має спільну історію від стародавніх часів і до сучасних. Треба зазначити, що вивчення народностей які проживали в Російській імперії, в тому числі і території України, а саме Причорноморського регіону, набуло широкого розвитку в середині XIX століття. Здійснювалися спеціальні антропологічні, топографічні, фольклорні, військові експедиції, які збирали велику кількість цінного матеріалу, також проводились переписи населення.

Якщо говорити про народи то тут проживає близько 100 національностей, починаючи з кінця 80 - х років, а особливий бум припав на 90 - ті роки було повернення етнічних народів на рідні землі, які проживали тут раніше і були депортовані, саме через строкатість етносів, що проживають тут і зумовлюється особливість культури, ментальності, релігійних і духовних поглядів цього регіону.

Тема нашого дослідження не нова, нею займалися такі вчені як : Геродот, Боплан, С. І. Івасюков, Ф. К. Волков, М. С. Грушевський, М. М. Коваленко, А. А. Шахматов, Р. І. Пирогов, В. М. Стецюк, та інші. Великий внесок зробили радянські вчені і дослідники, а потім вже вчені і незалежної України. Також проводились переписи населення, але були створенні монографії, наукові роботи, статті з даної теми за цей період.

Таким чином, метою даної курсової роботи є: Вивчити історію розселення і особливості розміщення населення областей Півдня України.

Завдання дослідження:

- Дослідити особливості понять етнос і народність;

- Виявити фактори, що вплинуло на особливості заселення півдня України;

- Описати основні етнічні групи півдня України;

- Описати особливості розміщення народів по півдню України;

- Назвати основні етнічні проблеми, та причини їх виникнення;

Об'єкт дослідження - етноси (народності) які проживають на Півдні України.

Предмет дослідження - просторово-часові особливості розселення етнічних груп які заселяють півднь України.

Методами дослідження: аналізу, синтезу, узагальнення, порівняння, пошуковий, картографічний.

Структура роботи: складається зі вступу, і чотирьох розділів з висновками, загальних висновків, списку використаних джерел і додатків, які включають картографічний та фото матеріал.

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА ПОНЯТЬ ЕТНОС І НАРОД

1.1 Особливості поняття етнос і народ

Етнічна група, етнос, народ -- запозичено з грецької мови через латинську (старолатинське: ethnicus); грецьке ?инйкьт «племінний; народний; язичницький» є похідним від грец. ?инпт-- «громада; плем'я, народ», етимологічно «группа своїх людей».

Слово «етнос» з давньогрецької мови дослівно перекладається як «не грек», «чужинець», «ідоловірець». Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем'я, рід, іноземне плем'я тощо З V ст. до н. е. його використовували у значенні «плем'я негрецького походження», «народ негрецького походження». Себе греки позначали словом «демос» (народ) і відрізняли від негреків тим, що останніх іменували «етносом». У такому значенні римляни ввели слово «етнос» у латинську мову. У зв'язку з його латинізацією з'явився прикметник «етнічний» (ethnicos), що вживався у значенні «нехристиянський», «язичницький». Нині термін «етнос» став науковим поняттям, є еквівалентом давньогрецького слова «демос» (народ) у значенні специфічної міжпоколінної історико-культурної і природної, усвідомленої людьми спільноти. Щоб підкреслити саме таке його значення, інколи поєднують обидва слова у словосполученні «етноси-народи». Нині поняття «етнос» вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй.

В найширшому розумінні, поняття означає весь еволюційний ланцюжок виникнення і становлення етносу. Як найповніше еволюційний ланцюжок можна зобразити так: рід > плем'я > союз племен > народність > народ > нація.

Рід, плем'я, союз племен, народність, Нація -- це історичні типи етнічних спільнот; стадії Етносу; людська спільність; це соціокультурні утворення історичних спільнот людей. Нація -- результат еволюційного процесу Етносу, вінець еволюції Етносу, соціо-культурне оформлення Етносу.

Часто етнос визначають як міжпоколінну групу людей, об'єднану тривалим спільним проживанням на певній території, спільною мовою, культурою і самосвідомістю. Поняття етносу, як категорії, що узагальнює ознаки етнічних спільнот на всіх етапах історії людства, розроблялося переважно в російській, радянській і пострадянській етнографії.

У російській етнології термін «етнос» уживається майже у всіх випадках, коли мова йде про народ і навіть націю.

1.2 Сучасні теорії етносу

народ етнос конфлікт український

Основи сучасної теорії етносу були закладені в 1920-х С. М. Широкогоровим. Він розглядав етнос як основну форму існування локальних груп людства, а основними ознаками його вважав «єдність походження, звичаїв, мови й укладу життя».

У 60-80-і концепція Широкогорова була розвинута радянськими етнографами. Найпослідовнішою її марксистською інтерпретацією стала теорія Ю. В. Бромлея. Він пропонував розрізняти етнікоси (етнос у вузькому значенні слова) як сукупності людей, об'єднаних спільною мовою, культурою і самосвідомістю, і етносоціальні організми (етнос у широкому значенні слова) як етнос, сполучені з територіально-політичними спільнотами. Останні, за Бромлеєм, являють собою самостійні макроодиниці суспільного розвитку. У залежності від приналежності до певної суспільно-економічної формації етносоціальні організми виступають у формі племені, народності (рабовласницької або феодальної), нації (буржуазної або соціалістичної). Значне місце в теорії Бромлея займала деталізована класифікація етнічних процесів -- змін етносу, проінтерпретована щодо різних епох прогресу людства.

У роботах представників іншого теоретичного напряму А. С. Арутюнова і Н. Н. Чебоксарова етнос був розглянутий у контексті теорії комунікації. Етноси представлялися як ареали підвищеної щільності інформації. Особлива увага була звернута на міжпоколінну трансляцію інформації, що забезпечує наступність і стабільність етнічної системи в часі. Стадіальні типи етнічних спільнот --племена, народності і нації розглядалися як три різних типи інформаційної щільності. Концепція Арутюнова і Чебоксарова стала найпродуктивнішим в інструментальному і прикладному відношенні варіантом теорії етносу.

Послідовно немарксистський підхід до феномена етносу відрізняє роботи Гумільова. У них етносом представлені як елементи етносфери -- особливої біосоціальної реальності, що розвивається за своїми унікальними законами. Етнос, за Гумільовим, може перебувати в «персистентному» (циклічному) і «динамічному» стані. Перехід в останній обумовлений свого роду мутаціями -- пасіонарними поштовхами. За Гумільовим, етнос проходить ряд стадій розвитку, і, подібно живому організмові, помирає. Завдяки відвертому нонконформізмові концепція Гумільова набула надзвичайну популярність, особливо за межами професійної аудиторії. При всіх розходженнях концепції етносу мають ряд спільних недоліків. Опора на поняття, обсяг яких сам собою є предметом дискусії (мова, культура, територія), робить побудову теорії і самого визначення етносу вкрай утрудненим. Поняття етносу відбиває повною мірою лише властивості етнічних спільнот індустріальної епохи -- націй. Стосовно донаціональних стадій розвитку, з характерними для них культурно-лінгвістичною варіативністю і позаетнічними формами самосвідомості, поняття етносу виявилося непродуктивним (наприклад, категорія «народність»).

У західній соціально-культурній антропології поняття етносу уживається порівняно рідко, а побудова його теорії не вважається актуальним. Уживанішим є поняття «етнічність», що відбиває приналежність до певної нації або етнічної групи. Дотепер зберігає свою значимість дане Максом Вебером визначення етнічної групи: це така група, члени якої «мають суб'єктивну віру в своє спільне походження через схожість фізичного вигляду або звичаїв, або того й другого разом, або ж через спільну пам'ять про колонізацію і міграцію». Важливу роль у створенні теоретичної основи для вивчення етнічності відіграли роботи норвезького вченого Ф. Барта з проблеми співвідношення етнічних і соціальних границь. Цей учений звернув увагу, що характеристики, використовувані для визначення етнічних груп, не можуть зводитися до суми культурного матеріалу, що міститься в межах етнічних границь. Етнічні групи (або етноси) визначаються насамперед за тим характеристиками, що самі члени групи вважають для себе значимими і які лежать в основі самосвідомості.

1.3 Етнічна группа

Група етнічна (мовно-етнічна) -- 1. Територіальна частина певного етносу, якій притаманні особливості в культурі, побуті, мові (наявність діалекту, говору, говірки), а також особлива самосвідомість і, звичайно, самоназва; 2. Невелика частина певного етносу, яка територіально відійшла від нього в результаті міграції, але зберегла попередню етнічну свідомість, мову, особливості культури й побуту (наприклад, українці в Казахстані, Канаді тощо) [4].

Термін «етнічна група» часто вживається як синонім термінів «етнічність»' та «етнічна ідентичність», «нація», «національна група», «етнічна» та «національна меншина» тощо. Втім, значна частина західних вчених взагалі не вважає за потрібне займатись питаннями визначень. У міжнародному праві терміни «етнічність», «етноси», «етнічна група» та деякі близькі їм -- відсутні, замість них вживаються терміни «нація», «народ» та «національна меншина»[4]. На думку деяких українських науковців, без таких визначень не завжди зрозуміло, про що конкретно йдеться, тим більш, що за кожним із цих термінів стоять далеко не однакові феномени. Проблема визначення поняття «етнічна група» ускладнюються тим, що колишні радянські вчені зловживали соціологічними категоріями, а західні -- психологічними.

За твердженням західних вчених, характерною рисою етнонаціональних груп є те, що, по-перше, у країнах свого проживання, вони, як правило, не мають власної національної державності, а по-друге, «вони мають свою історію (англ. history), але не мають своєї' історичності (англ. historicity), тобто виявляють себе у сфері культури і не є активними історичними суб'єктами»[4].

Народність -- це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і формується на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

Висновок до розділу 1

Отже, етнічна група, етнос, народ -- запозичено з грецької мови через латинську (старолатинське: ethnicus); грецьке ?инйкьт «племінний; народний; язичницький» є похідним від грец. ?инпт-- «громада; плем'я, народ», етимологічно «группа своїх людей». Нині термін «етнос» став науковим поняттям, є еквівалентом давньогрецького слова «демос» (народ) у значенні специфічної міжпоколінної історико-культурної і природної, усвідомленої людьми спільноти. Щоб підкреслити саме таке його значення, інколи поєднують обидва слова у словосполученні «етноси-народи». Нині поняття «етнос» вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй.

Група етнічна (мовно-етнічна) -- 1. Територіальна частина певного етносу, якій притаманні особливості в культурі, побуті, мові (наявність діалекту, говору, говірки), а також особлива самосвідомість і, звичайно, самоназва; 2. Невелика частина певного етносу, яка територіально відійшла від нього в результаті міграції, але зберегла попередню етнічну свідомість, мову, особливості культури й побуту (наприклад, українці в Казахстані, Канаді тощо) [3] За твердженням західних вчених, характерною рисою етнонаціональних груп є те, що, по-перше, у країнах свого проживання, вони, як правило, не мають власної національної державності, а по-друге, «вони мають свою історію (англ. history), але не мають своєї' історичності (англ. historicity), тобто виявляють себе у сфері культури і не є активними історичними суб'єктами»

Народність -- це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і формується на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

РОЗДІЛ II ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ, ТА ПЕВНІ ОСОБЛТВОСТІ ЕТНОСІВ ЩО ПРОЖИВАЮТЬ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ

В даній роботі за основу поділу території України береться спільна історія областей які входять в даний регіон, і також поділ України на економічні райони, за цим поділом до Південної України (Причорноморського економічного району ) входять: Одеська, Миколаївська, Херсонська області, та АР Крим, напевно цей поділ і входження цих областей та автономної республіки до одного регіону можна назвати правильним тому що ці області мають спільні кордони, також вони мають вихід до Чорного моря, їх також об'єднує різноманітність народностей що тут проживає, спільне для них і соціально економічне положення.

2.1 Історія формування та національний склад Одеської області

Заселення території регіону відбувалось ще у первісні часи. У VI--II століттях до н. е. територію Одещини населяли іраномовні племенаскіфів-хліборобів, які мігрували сюди із сходу. Свої поселення на узбережжі засновували грецькі колоністи, які прибували сюди у VI столітті. Вони заснували такі відомі міста як Тіра, Ніконій. [1] Згодом, у I--III століттях, територію північно-західного Причорномор'я завоювали римляни, на зміну яким прийшли готи, а в кінці IV століття зі сходу прийшли гуни.

У VIII столітті в межиріччі Дністра і Дунаю осіли албано-болгарські племена[3]. Селилися тут і словянські племена антів, які розселились від Кодими, Балти і Саврані -- до Арциза, Рені і Кілії. Полянський князь Кий після повернення із Константинополя, де він провадив переговори з імператором Юстиніаном І, зупинився зі своїми дружинниками на Дунаї.

Посадники-управителі, за наказом Київського князя Володимира Мономаха, були «посаджені по дунайських містах» вже у ХІІ столітті. За правління Ярослава Осмомисла сюди сягали кордони Галицького князівства. Навала монголів у XIII столітті перетворила Причорномор'я у безлюдний степ, який носив назву Дике Поле. Довгий час цими територіями кочували Єдисанська і Буджацька орди ногайців, поки у 1774 році, за умовами Кайнарджійського мирного договору, землі, визволені від турків та ординців російською армією, було включено до складу Російської імперії. Вже у 1812 році до складу Російської імперії увійшли ще й Буджацькі степи Задністров'я.

Нові території були швидко заселені росіянами, українцями, молдаванами, греками та іншими народами, а на узбережжі, на місці старих турецьких фортець, були засновані нові міста. Міграція сюди стимулювалась звільненням від військової повинності, сплати податків на деякий час тощо

Після селянської реформи 1861 року та ряду інших реформ (судової, військової і міської), розпочався стрімкий розвиток капіталістичних відносин, ріст портових міст і кількості населення загалом. Важливу роль відіграло прокладення залізниць, зокрема, однієї з перших в Україні Одеса -- Балта (1865 рік).

Період Першої світової війни, громадянської війни спричинив значне скорочення населення, адже тут проходили активні бойові дії. Область також сильно постраждала під час Голодомору 1932-1933, втративши близько 15% населення. [5]

27 лютого 1932 року, у складі Української РСР, була утворена Одеська область, а коли 15 лютого 1954 року у склад області була включена територія Ізмаїльської області, область була сформована остаточно. [3]

Саме через таку багату історію і пов'язане різноманіття населення даної області.

Таблиця 1

Народи з чисельністю більше 1000 осіб (тис. осіб %) станом на 2013 рік

Українці	1542,3	62,8	Поляки	3,2	01
Росіяни	508,5	20,7	Німці	2,9	0,1
Болгари	150,7	6,1	Грузини	2,8	0,1
Молдавани	123,8	5,0	Азербайджанці	2,8	0,1
Гагаузи	27,6	1,1	Татари	2,6	0,1
Євреї	13,4	0,6	Греки	2,1	0,1
Білоруси	12,8	0,5	Албанці	1,9	0,1
Вірмени	7,4	0,3	Араби	1,3	0,1
Цигани	4,0	0,2	Інші національності	45,6	1,9

Народи з чисельністю більше 1000 осіб

( тис. осіб і % станом на 2013 рік ) [9]

Одещина -- полінаціональний регіон, на території якого проживає біля 133 етносів. За таблицею 1 видно долю різних етносів у відсотках.

Найбільшу частину населення складають українці -- 62,8% від усього населення області. Їх кількість у період між переписами 1989 і 2012 років зросла на 7,6%, а питома вага серед жителів області -- на 8,2 відсоткового пункту.

Найбільшу частку українці складають у північній, північно-східній та північно-західній частині області -- Савранському (95,0%), Кодимському (94,8%), Миколаївському (91,8%) та Любашівському (90,6%) районах області. Найбільше зростання кількості українців відбувалось у містах Южне (+93,9%), Теплодар (+24,0%), Одеса (+16,1%), Болградсьому (+23,9%) і Овідіопольському (+21,9%) районах області, а найбільше зменшення відбувалось у Ананьївському (-17,8%), Балтському (-12,2%), Кодимському (-9,1%), Савранському (-7,8%) та Миколаївському (-7,0%) районах.

Другою за чисельністю національною меншиною є росіяни, які становлять 20,7% від усього населення області. Їх кількість у період між переписами 1989 і 2012 років зменшилась на 29,3%, а питома вага серед жителів області -- на 6,7 відсоткового пункту.

Найбільшу частку росіяни складають у великих містах, таких як Ізмаїл (43,7%), Одеса (29,0%), Южне (29,0%) та Білгород-Дністровський (28,2%), а також на півдні області, зокрема у Кілійському районі (30,0%). Зростання кількості росіян відбувалось лише у місті Южне (+9,4%), а найбільше скорочення спостерігалось у Березівському (- 55,4%), Кодимському (- 47,4%), Любашівському (- 46,7%), Ананьївському (- 45,8%) районах та місті Котовськ (- 44,0%).

На території області проживає одна з найбільших болгарських діаспор у світі -- близько 150 тисяч осіб. Частка болгар серед усього населення області становить 6,1%. За період з 1989 по 2012 рік їх кількість зменшилась на 8,1%, а питома вага серед жителів області -- на 0,2%.

Болгари, в основному, компактно зосереджені на півдні та південному заході області, зокрема у Болградському (60,8%), Арцизькому (39,0%), Тарутинському (37,5%), Ізмаїльському (25,7%) та Саратському (20%) районах. Зростання кількості болгар було відмічене тільки у місті Ізмаїл (+2,4%), натомість найбільше скорочення відбулось у Великомихайлівському (-40%), Березівському (-33,3%), Комінтернівському (-33,3%) та Іванівському (-25%) районах, у місті Одеса (-19,4%).

Четверта за кількістю етнічна меншина в області представлена молдаванами, кількість яких сягає 124 тисячі осіб, що становить 5% від усього населення регіону. Їхня кількість зменшилась на 14,4%, а питома вага -- на 0,5% з часу перепису 1989 року.

Молдавська діаспора переважно розміщена на півночі та на півдні області -- у Ренійському (49,0%), Ізмаїльському (27,6%), Котовському (25,9%), Саратському (19,0%) та Ананьївському (18,1%) районах. Зростання кількості молдаван спостерігалось лише у Саратському районі (+54,1%), а найбільше скорочення відбулось у місті Іллічівськ (-42,9%), Кодимському (-45,5%), Миколаївському (-41,7%), Любашівському(-39,4%) та Тарутинському (-31,2%) районах.

Гагаузи -- тюркомовний народ, який проживає на території Одещини, і становить 1,1% населення регіону. Кількість гагаузів у період між переписами 1989 і 2001 років зросла на 0,9%, а питома вага серед жителів області -- на 0,1%.

Представники діаспори компактно проживають на півдні та південному заході області у Болградському (18,7%), Ренійському (7,9%), Тарутинському (6,0%), Кілійському (3,8%) та Арцизькому (1,8%) районах. Кількість гагаузів зростала у Іванівському (+100,0%), Овідіопольському (+100,0%), Болградському (+0,7%) районах та місті Ізмаїл (+14,3%), дещо скоротилась у Кілійському (-14,8%), Арцизькому (-10,0%), Тарутинському (-6,9%) та Ренійському (-5,9%) районах.

На території області також проживають значні громади євреїв, білорусів, вірмен, циган та поляків. Значно зросла кількість арабів (+1320%), вірмен (+42,9%), греків (+19,7%), грузин (+15,8%) та азербайджанців (+11,6%). Знизилась кількість євреїв (-80,6%), поляків (-40,5%), білорусів (-39,9%) та татар (-29,5%).[10]

2.2 Історія формування та національний склад Миколаївської області

Попри вигідне географічне розташування та порівняно мякий клімат, Миколаївська область протягом довгого часу не заселялася людьми, про що свідчить відсутність залишків поселень первісних людей на території Миколаївщини. У часи Верхньог палеоліту, коли більша частина територій України вже були заселені нечисленними поселеннями первісних людей, Миколаївська область, яка як і більшість територій України у той час була тундростепом одна із небагатьох залишалася незаселеною. [7]

Перші людські поселення на території Миколаївської області з'явилися у добу пізнього енеоліту IV-III тис. до нашої ери.

Близько 1500 років до н. е. на територію Миколаївської області прийшли кіммерійці, на території Миколаївщини був розміщений кіммерійський племінний центр (протомісто) та кіммерійські кургани

Першим історично достовірним державоутворенням, що існувало на теренах Миколаївської області була Велика Скіфія, що зародилася після приходу на землі Миколаївщини скіфів у VII-V століттях до нашої ери.

У 647-54 р. до н.е., вихідці з Мілету заснували на теренах Миколаївської Області колонію Ольвія у дельті річок Дніпро та Буг, її політичним та економічним центром було однойменне місто, залишки якого розташовані на правому березі Бузького лиману біля с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області. Хоча за припущеннями, до греків тут існувало невелике скіфське поселення. Про це свідчать археологічні знахідки ліпленого посуду, бронзових дзеркал та прикрас у звіриному стилі, притаманних скіфам.

Ольвія була рабовласницькою республікою. Законодавчі органи (напр. -- збори, рада) та виконавча влада (колегії архонтів, стратегів, агораномів та ін.) були в руках рабовласницької частини населення. Значного розвитку набули землеробство, скотарство, рибальство, виноградарство, якими займалися греки та вихідці з місцевих племен, що населяли городище і селища сільськогосподарської округи Ольвії. В самому місті розвивалися ремесла: металообробне, гончарне, деревообробне, каменярське, кісткорізне, прядильно-ткацьке тощо, продукцію яких збували населенню Ольвії, а також скіфам, сарматам та іншим племенам, що населяли тоді значну частину території сучасної України. В обмін на ремісничу продукцію в Ольвію надходили хліб, худоба, вовна, риба, а головне - раби. Чимало з цього ольвійські купці продавали у державах грецької метрополії, звідки вивозили вино, маслинову олію, високоякісний посуд, тканини, прикраси, твори мистецтва тощо. Для потреб внутрішньої і зовнішньої торгівлі Ольвія випускала свою монету -- здебільшого мідну і срібну, рідше золоту. Населення Ольвії підтримувало зв'язки з Афінами, Корінфом, Родосом, Пергамом, Александрією та Малою Азією.

Після розколу Римської імперії на Західну та Східну настав візантійський період в історії Північного Причорномор'я та конкретно Миколаївської області. У середині III ст. н. е. на цю територію вдерлися племена готів. Вони витіснили сарматів та підкорили населення Криму. Це призвело до заснування Готського королівства (Гетика) зі столицею «Данпарстад» (городище біля с. Башмачка в нинішній Дніпропетровській області). Деякі вчені вважають, що готи також були причетні до формування черняхівської культури (кінець ІІ -- середина V ст. н. е.) -- одного з найцікавіших явищ у дописемній історії на землях Миколаївщини. [7] Цю державу знищили у 375 р. н. е. кочове азійське плем'я гунів,

Для Київської Русі територія Миколаївщини стратегічного значення не мала, хоча здавна київські князі намагалися утримувати контроль над Дніпро-Бузьким лиманом, який грав стратегічну роль у військових походах Русі на Візантію. Контроль над південними теренами Миколаївщини у княжу добу здійснювався із міста Олешшя, більща ж частина територій Миколаївщини поступово заселилася кочовими племенами половців блисько 12 століття.

Із-за відсутності осілого населення та великих міст, Миколаївщина майже не відчула на собі монгольського нашестя, на її теренах не відбувалося значних битв, порівняно із руськими землями, половці із-за схожої із монголами віри доволі безкоровно влилися у Монгольську Імперію. У 1240 році, улус Джучі стає Золотою Ордою. Золотоординський період майже ніяк не відразився на житті Миколаївщини. На короткий період контроль над Дніпро-Бузьким лиманом був у руках Великого князівства Литовського, на теренах Миколаївщини литовцями було засновано Очаків. Проте довго утримувати неспокійні степові землі, наповнені кочовиками було складно, що змусило литовців покинути Миколаївщину.

У 1449 році від Золотої орди відокремлюється Кримське ханство, на територіях Миколаївщини утверджується іслам, як державна релігія, проте вже у 1475 році, ханство попадає у васальну залежність від Османської Імперії.

У ході війни з Туреччиною за мирним договором, Миколаївщина переходить під владу Росії та входить до складу Новоросійської губернії. Після чого на теренах Миколаївщни починається активне зростання населення, в основному - вихідців із Сербії та Гетьманщини, будується місто Миколаїв.

Місто Миколаїв було засновано 1789 року. В 1795 році був створений Херсонський округ (повіт) Вознесенської губернії, до якого й приписали місто Миколаїв. У 1802 році вперше була утворена Миколаївська губернія. Але вже через рік вона була ліквідована при новому адміністративному переділі. Миколаїв знову ввійшов до складу Херсонського повіту, але тепер уже Херсонської губернії. 1805 року Миколаївське губернаторство було відновлено.

Як адміністративно-територіальна одиниця Миколаївська область була утворена на базі Одеської області 22 вересня 1937 року. До неї ввійшло багато населених пунктів Херсонщини та Дніпропетровщини. Свого сучасного вигляду і розмірів область набула наприкінці 1959 року.

У Миколаївській області проживають представники понад 100 національностей. Корінний етнос - українці, - за офіційною статистикою, ( за 2013 р.) складає 75% населення області, але, за даними перепису, вважають себе українцями близько 82%. Найбільш чисельними є представники 13 національних меншин - росіяни (19,4%), молдовани (1,3%), білоруси (1,1%), євреї (0,9%), болгари та поляки (по 0,6%), німці, вірмени, татари і роми (по 0,1%), гагаузи (0,07%), турки-месхетинці та чехи (по 0,04%). При облдержадміністрації створено Раду представників громадських організацій національних меншин області, яка має на меті підвищення їх ролі в розвитку етнічної, культурної та мовної самобутності, забезпеченні міжнаціональної злагоди. На Миколаївщині створено 33 національно-культурних та культурологічних товариства і центри національних культур. Існує також мережа недільних шкіл у місцях компактного проживання національних меншин.

За переписом 2012 року українську мову вважали рідною 69,2% населення регіону, що на 5,0 відсоткового пункта більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,3% населення, порівняно з минулим переписом населення цей показник знизився на 4,5 відсоткового пункта. Частка інших мов, які були вказані як рідні, за міжпереписний період зменшилася на 0,5 відсоткового пункта і становила 1,5%.

2.3 Історія формування та національний склад Херсонської області

Територія сучасного Херсона була заселена вже більше 10 тис. років тому. Першою державою, що виникла в VII в. до н.е. на території Херсона, була Скіфія. Наступний етап освоєння Херсона пов'язаний з виникненням Київської Русі. У XVIII в. території лівобережного Херсона увійшли до складу Росії. З того часу почалося інтенсивне заселення і економічне освоєння причорномор'я.

Необхідність створення Чорноморського флоту зумовила підставу в 1778 році м. Херсона з суднобудівельною верф'ю і фортецею. Разом з тією, що діяла ще з кінця XVIII століття казенною верф'ю в Херсоні розвивалося приватне суднобудування.

В кінці XIX - початку XX століття Херсонська губернія стала одним з крупних районів кустарної промисловості півдня України. Після 1917 року колишнє адміністративно-територіальне ділення України було скасовано. У липні 1919 року було ухвалене рішення розділити Херсонську губернію дві - Херсонську і Одеську. У грудні 1920 року Херсонська губернія була перейменована в Миколаївську, сучасних кордонів Херсонська область набула 30 березня 1944 року.

Населення Херсонської області на 1 лютого 2013 року становило 1 077 643 осіб, в тому числі міського населення 659 109 осіб (61,2%), сільського 418 534 осіб (38,8%).

Херсонська область відноситься до числа найменш густонаселених регіонів України. Щільність населення області у 2013 р. становила 37,9 ос. на 1 кмІ, що вдвічі менше ніж в середньому по Україні.

Таблиця 2

Національність	Кількість осіб	Відсоток до загальної кількості
Українці	941 584	82,00 %
Росіяни	135 211	14,09 %
Білоруси	6 186	0,70 %
Татари	4 353	0,46 %
Вірмени	3 548	0,39 %
Молдавани	2 179	0,36 %
Турки	1 736	0,32 %
Кримські татари	1 020	0,18 %
Цигани	1 001	0,15 %
Євреї	1 003	0,15 %
Інші	14 336	1,22 %

Національний склад населення Херсонської області станом на 2013 рік

2.4 Історія формування і національний склад АР Криму

Найдавніші археологічні знахідки датуються епохою середнього палеоліту (близько 100 тис. років тому) і виявлені у печерах Кіїк-Коба та інших. Вони є найдавнішою пам'яткою неандертальського поселення на території України.

Першим відомим за назвою населенням Криму були кімерійці (XII століття до н. е.), згадувані в античних джерелах Ассирії. Це були скотарські племена іранського походження. Перебування їх у Криму підтверджується стародавніми і середньовічними істориками, а також топонімами східної частини Криму: Кімерійські переправи, Кімерік. У середині VII століття до н. е. частина кімерійців була відтіснена скіфами зі степової смуги в передгір'я і гори Криму, де вони утворили компактні поселення.

В 1 тисячолітті до н.е. у передгірному і гірському Криму, а також на південному узбережжі, мешкали таври. Від таврів походить стародавня назва гірської і прибережної частини Криму: Таврика, Таврія, Таврида.

Новий етап історії Таврики починається з захоплення Криму скіфами. Цей період характеризується якісними змінами у складі самого населення. Дані археології свідчать, що після цього основу населення північно-західного Криму складали народності, що прийшли з Придніпров'я. До кінця III століття до н. е. держава скіфів значно скоротилася під натиском сарматів. Скіфи були вимушені перенести свою столицю на річку Салгір (поблизу сучасного Сімферополя), де виник Неаполь Скіфський, або грецькою Неаполіс.

Скіфська держава в Криму існувала до другої половини III століття н. е. і була знищена готами, які з'явилися тут (за переказами, зі Скандинавії) приблизно на початку III століття. Вони встановили своє панування над степовими районами та навіть над деякими приморськими містами. Перебування в кримських степах готів продовжувалося порівняно недовго. Під могутнім натиском гунів у IV столітті н. е. вони були вимушені піти в гористі місця Криму, де поступово змішалися з нащадками скіфів, а їхня маленька держава проіснувала до XV століття. Таким чином гуни знищили Скіфське та Боспорське царства. До історичних пам'ятників того періоду відносяться печерні міста, розташовані в Бахчисарайському районі і в зоні Севастополя.

У VI--V століттях до н. е., коли в степах господарювали скіфи, на узбережжі Криму заснували свої торгові колонії вихідці з Еллади. На згадку про себе вони залишили назви найважливіших міст старовини. Так, Пантікапей, або Боспор (сучасна Керч), і Кафа (Феодосія) були побудовані колоністами зі старогрецького міста Мілета, Херсонес, розташований в межах нинішнього Севастополя, споруджений греками з Гераклєї Понтійської.

Після розпаду Римської імперії (VI століття) Крим потрапляє до сфери впливу Візантії. Візантійський імператор Юстиніан I, прагнучи зміцнити свої позиції в Тавриді і захистити візантійські володіння на узбережжі від степняків-кочівників, перетворює Херсонес на могутню фортецю. На південному узбережжі Криму споруджує нові фортеці Алусту (Алушта) і Горзувіти (Гурзуф).

Вперше монголо-татари потрапили до Криму в 1223 році. Вони зруйнували Судак, який у той час був найбагатшим із торгівельних центрів Криму. Положення скорених народів півострова стало надзвичайне важким. Золотоординські завойовники обклали їх непомірно важкою данню -- ясаком, вивозили рабів і продавали до інших країн. Після завоювання монголами Таврії в першій половині XIII століття вони у ряді місць увійшли незначним шаром до складу правлячої феодальної еліти Криму.

Після розпаду Золотої Орди залишки татаро-монголів у Криму підпали під вплив тюркської мови і були тюркизовані. Тоді Мангуп був столицею найбільшої держави середньовічної Таврики -- князівства Феодоро. Найперші відомості про це князівство відносяться до першої половину I століття. Мангуп був однією з найбільших фортець середньовічного Криму (90 га) і при необхідності приймав під захист значні маси населення. У липні 1475 року Мангуп був обложений турками-османами. Увірвавшись до міста, турки винищили майже всіх жителів, розграбували і спалили Мангуп. На землях князівства був утворений турецький кадилик (округ).

Захопивши в XV столітті Таврику, турки за допомогою італійських фахівців створили на Перекопі могутню фортецю Ор-Капу. Із того часу у Перекопського валу з'явилось інше ім'я -- Турецький. З кінця XV століття турки і татари в Криму поступово переходять від кочових форм господарства до осілого землеробства.

Із окупацією Криму Росією він став не тільки великим портом для міжнародної торгівлі, але й основним місцем відпочинку вищої російської знаті. На півострові почалося будівництво нових міст -- Сімферополя і Севастополя. До Криму приїжджали на відпочинок і проживали тут вищі чини і титули держави Російської: Потьомкін, Воронцов, Юсупов, Олександр III і багато інших.

У 1853--1856 роках Крим знову стає ареною воєнних дій між Російською імперії та союзницькими військами Туреччини, Англії, Франції і Сардинського королівства. Незважаючи на поразку Росії у цій війні, за Паризьким миром територія півострова залишалася за Російською імперією. За цим же договором Росії було заборонено тримати флот на Чорному морі, проте вже 1872 року за результатами Лондонської конференції ця заборона була скасована.

1875 року в Крим була побудована перша залізниця, що зв'язала Севастополь з Харковим та Москвою, 1892 року була прокладена залізниця до Феодосії.

У грудні 1917 року із розвалом Російської імперії у Криму повстала Кримська Народна Республіка, яка стала першою у світі мусульманською республікою. Проте вже протягом січня 1918 року більшовицьким інтервентам вдалося скинути республіканьску владу і захопити весь півострів.

11 березня 1918 війська Української Народної Республіки почали наступ з району Харкова. Після розгрому більшовицьких частин під Лозовою українські війська зайняли 13 квітня станцію Синельниково і 14 квітня після короткого бою спільно з Легіоном Січових Стрільців під командуванням В. Габсбурга -- Олександрівськ (тепер -- Запоріжжя). 18 квітня передові частини Кримської групи вже вели кровопролитні бої за Мелітополь і незабаром оволоділи містом. У ніч з 21 на 22 квітня частини 2-го Запорізького полку прорвали лінію сиваських укріплень та вийшли в тил більшовицьким військам. Переборюючи запеклий опір ворога, українські війська 22 квітня визволили Джанкой. 24 квітня Перший Запорізький полк полк кінних гайдамаків під командуванням генерала Всеволода Петріва визволив Сімферополь і того ж дня при підтримці татарських добровольців -- Бахчисарай. Подальший наступ українських частин у Криму під тиском німецького командування було зупинено. Завершення звільнення Криму від більшовиків провели німецькі війська, командування яких розраховувало захопити Чорноморський флот. У травні 1918 український уряд, виконуючи умови Берестейського миру, видав наказ про виведення підрозділів Армії УНР з Кримського півострова в район Мелітополя.

Знову радянська влада у Криму була встановлена 18 жовтня 1921 з проголошення Кримської АРСР у складі РСФРР. Крим мав статус Автономної Радянської Соціалістичної Республіки у складі РРФСР з жовтня 1921 року по червень 1945 року. При цьому слід зазначити, що рішенню про визначення автономного статусу Криму у складі РРФСР на початку 1920-х років передувала дискусія серед керівників кримських державних і партійних органів. Так, голова Севастопольського ревкому С.Крилов вважав за необхідне утворити в Криму область з губернським апаратом влади у складі РРФСР, оскільки більшість населення краю складали росіяни.

Члени Керченського повітового комітету РКП (б) наполягали на включенні Криму у склад Української Радянської Республіки, «беручи до уваги географічне положення і економічні зв'язки». Визначні представники кримськотатарської інтелігенції, які працювали в радянських органах -- А.Озенбашли, Б. Чобан-Заде, Хаттатов та інші -- пропонували утворити Кримську автономну республіку, але надати їй права «повної автономії»: самостійні зносини з закордоном, ведення зовнішньої торгівлі та ін.

Завершальна точка у визначені форми державного устрою Криму та включення його у склад РРФСР була поставлена спільною постановою ВЦВК та РНК «Про Автономію Кримської Радянської Соціалістичної республіки» прийнятою 18 жовтня 1921 року.

Перша Конституція автономії була затверджена 7 листопада 1921 року на І Всекримському установчому з'їзді Рад. Це був той період, коли щойно встановлена радянська влада прийняла курс на вирішення національних проблем, що дісталися їй від зруйнованої Російської імперії, шляхом створення національно-державних і національно-територіальних утворень різних рівнів. В цих утвореннях передбачалася можливість розвитку національних мов і культур, розширення представництва національних кадрів в управлінському апараті.

Кульмінацією відзначення 300-річчя Переяславської ради у 1954 році стала передача Україні Кримської області. А саме 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР, ураховуючи спільність економіки, територіальну близькість, тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом та Україною, позицію урядів РРФСР та УРСР, прийняла Указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР».

26 квітня 1954 року прийнято закон «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР». Подарунок здійснювався поспіхом і регламентувався украй сумнівними правовими документами. Вирішення Президії Верховної Ради - не того рівня резолюції для таких істотних питань. А необхідного за законом загальнореспубліканського референдуму в РРФСР не провели зовсім. Та навіть перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область лишалася в економічному просторі України. Паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму фактично були єдиними. Україна ще до 1954 року надавала Кримській області велику допомогу у відродженні міст, відбудові заводів та фабрик, у вирішенні проблем водопостачання, будівництва.

У 1991 році із проголошенням незалежності України, територія півострову входить до складу України. 1992 року була відновлена кримська автономія у складі незалежної України.

Чисельність населення Автономної Республіки Крим на 1 березня 2013 становила 1965839 осіб ( без м. Севастополь) [10] . У містах проживало 1239800 осіб, у сільській місцевості - 730 000 чоловік. Найбільші міста : Севастополь , Сімферополь, Керч , Євпаторія і Феодосія .

Найбільше місто Кримського півострова - Севастополь - 389921 жителів ( 2009 ), столиця Республіки Крим Сімферополь на 2 - му місці - 337 139 жителів ( 2009 ). Історично для Севастополя і Сімферополя характерно «змагання » за 1 - е місце по населенню , третє ж місце з першого всеросійського перепису населення в 1897 році незмінно належить Керчі (станом на 2009 рік , 148 120 чоловік [10]).

Таблиця 3

Національність	Кількість осіб %
Росіяни	1 180 441 - 58,32%
Українці	492 227 - 24,32%
Кримські татари	243 433 - 12,03%
Білоруси	29 285 - 1,45%
Татари	11 090 - 0,55%
Вірмени	8 769 - 0,43%
Євреї	4 515 - 0,22%
Поляки	3 879 0 - 19%
Молдавани	3 761 - 0,19%
Азербайджанці	3 748 0,19%
Інші	42 908 2,12%

Національний склад населення А Р Крим станом на 2001 рік

Висновки до розділу 2

Південна Україна -- землі, приєднані до Російської імперії у 1774-1812 роках в результаті низки воєн з Османською імперією. Південна Бессарабія (Буджак) передана у склад УРСР у 1940 році, після приєднання до СРСР Бессарабії і утворення Молдавської РСР. Основні міста: Одеса, Миколаїв, Херсон. Місто Одесу, беручи до уваги її самобутність, можна виділити у окремий підрегіон.

Крим -- півострів було приєднано до Росії після знищення Кримського ханства у 1783 році. Серед особливостей -- географічна відокремленість та великий відсоток неукраїнського населення (росіяни, кримські татари). В самому Криму географічно виділяється Південне узбережжя з середземноморським кліматом і гірським рельєфом. В античні часи і у ранньому середньовіччі узбережжя Криму -- «форпост» давньогрецького світу на півночі

Внаслідок грецької колонізації (V -- IV століття до н. е.) в регіоні виникли античні міста-держави.

Наприкінці IV століття н. е. територія Північного Причорномор'я зазнала руйнівного нашестя гунів. Згодом західну частину регіону заселили слов'янські племена уличів і тиверців, яких витіснили у Х столітті печеніги, а згодом -- торки та половці.

Зі середини XIII століття регіон -- у складі Золотої Орди, а з 1430-х років -- її правонаступника -- Кримського ханства.

З кінця XIV до кінця XV століття західна частина регіону перебувала у складі Великого князівства Литовського.

З утворенням Запорозької Січі Північне Причорномор'я стало ареною боротьби козацтва проти турецько-татарських набігів на українські землі. Протягом XVII -- середини XVIII століть відбувалася колонізація краю українськими селянами й козаками.

У середині XVIII століття почалося входження регіону до складу Росії, де воно отримало офіційну назву Новоросії. Після виходу цього терміна з ужитку його замінив термін Південна Україна.

На даний час тут проживає велика кількість різних народів, найбільшими етносами які тут проживають є росіяни, кримські татари, болгари, молдовани, євреї, поляки, німці, та інші.

Розділ ІІІ. Особливості етнічних груп Півдня України

Основні закономірності розташування етнічних груп на карті (Додаток А) (Додаток Б):

1) Певні етнічні групи розташовані компактно;

2) Етнічні групи національних меншин розташовуються на кордоні і ці меншини являються народами сусідньої країни, яка межує даним кордоном ( приклади - молдовани, румуни);

3) В більшості областях не враховуючи АР Крим, на районному рівні в національному складі населення переважають українці, в АР Крим переважають росіяни українці та кримські татари;

4) З часом відбувається асиміляція національних меншин;

5) Більшість населення в містах розмовляє російською мовою.(Додаток Г)

6) В областях залишилися національні меншини які розмовляють їм рідною мовою, також спостерігається русифікація населення - що пов'язано з політикою яка проводилася раніше, до встановлення незалежності України. (Додаток В)

Основні особливості Півдня України

Населення областей Півдня України зростає поступово. Так, за 1959--1989 pp. його чисельність збільшилася на 151 %, зокрема міського у 2 рази, а сільського зменшилася на 1,3 %. Середня густота населення становить 68,1 чол./кмІ, що значно нижче від загальнодержавного показника (85,8 чол./ кмІ), а сільського -- майже 23 чол./ кмІ (в Україні -- 28 чол./ кмІ). Найбільша густота населення в Автономній Республіці Крим (92,6 чол./ кмІ) і в Одеській області (понад 79 чол./ кмІ), найменша -- у Херсонській області (майже 44 чол./ кмІ). Найменша густота сільського населення у степовій частині материкової України -- не перевищує 20 чол./ кмІ. У містах проживає понад 5,1 млн чол. (66,5 %). Найвища частка міського населення в Автономній Республіці Крим (70 %), найменша -- у Херсонській області (61 %).

У районі виділяються такі міста, як Одеса (1,1 млн чол.), Миколаїв (519 тис.), Севастополь (375 тис.), Херсон (371 тис.), Сімферополь (358 тис.), Керч (183 тис. чол.).

Чоловіків набагато менше, ніж жінок (відповідно 873 на 1000 жінок) -- найнижчий показник серед економічних районів України. Трудових ресурсів не вистачає, особливо в Автономній Республіці Крим.

В цілому частка населення, зайнятого у господарстві, трохи вища, ніж в інших районах України.

Коефіцієнт народжуваності в районі коливається від 13 до 15 %, коефіцієнт смертності у Херсонській області та Автономній Республіці Крим один з найнижчих в Україні -- 9--11 %, а в Одеській і Миколаївській областях трохи вищий -- 11--13 %. Природний приріст у цілому досить низький -- від 2 до 4 в Одеській області не перевищує 1,4 %. Природний приріст сільського населення позитивний, проте він низький і не перевищує 5 %. В Одеській області він від'ємний (--1 %). Дитяча смертність в Одеській та Херсонській областях висока (відповідно 15 % і 16 %) і трохи нижча у Миколаївській області та Автономна Республіка Крим (12,4 % і 12,9 %).

Район має найвищий серед економічних районів України показник працездатного населення (57,3 %) і вищий, ніж у цілому по Україні (55,8 %). Частка дітей така сама, як і в Україні (23 %), але найменше людей пенсійного віку (18,7 %).

За етнічно-національною ознакою населення окремих частин Причорноморського району неоднакове. Виділяються два регіони: західний (Одеська обл.) -- багатонаціональний та південний (Миколаївська та Херсонська області, Автономна Республіка Крим) -- малонаціональний.

В Одеській області українців 1433 тис. чол. (54,6 % усього населення), росіян -- 719 тис. (27,4 %), майже 430 тис. представників інших національностей (18 %): болгар -- 166 тис. (6,3 %), молдаван -- 144 тис. (5,5 %), євреїв -- 69 тис. (2,6 %), гагаузів -- 27 тис. (1,0 %), білорусів -- 21 тис. (0,8 %).

Принципово інша національно-етнічна ситуація склалася в східній та південно-східній частинах регіону. Тут частка українців і росіян (в Криму росіян та українців) дуже висока -- 93--96 %; частка представників інших національностей у цьому регіоні мінімальна.

Українці є найчисленнішими в Миколаївській (1004 тис., 75,6 %) і Херсонській (937 тис., 75,8 %) областях, росіяни -- в Криму (1629 тис., 67,0 %). Росіяни на Миколаївщині (258 тис., 19,4 %) і Херсонщині (249 тис., 20,2 %) посідають друге місце за чисельністю після українців. У Криму кількість українців (після росіян) -- 662 тис. (26,5 %). Багато на Миколаївщині молдаван (17 тис., 1,3 %), білорусів (50 тис., 2,1 %), кримських татар (38 тис., 1,6 %), євреїв (18 тис., 0,7 %), татар (11 тис., 0,4 %), караїмів (1 тис.), на Херсонщині -- білорусів (13 тис., 1,0 %), євреїв (7 тис., 0,8 %), кримських татар (6 тис., 0,5 %).

30 червня 1945 р. Кримська АРСР була перейменована у Кримську область у складі РРФСР. Щодо корінного населення Криму, яке проживало тут майже п'ять століть, була реалізована політика геноциду -- 198 тисяч кримських татар, а також десятки тисяч німців, греків, євреїв та інших були виселені у східні райони Росії та республіки Середньої Азії. Вакуум був швидко заповнений. На початок 1945 р. до Криму було переселено в основному з Росії понад 17 тис. сімей, а за 1950--1954 pp. -- понад 57 тис. чол.

19 лютого 1954 р. на прохання Президії Верховної Ради РРФСР і за згодою Президії Верховної Ради УРСР, враховуючи специфіку економіки, територіальну близькість, тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю та Українською РСР, Президія Верховної Ради СРСР затвердила рішення про передання Кримської області УРСР.

За відомостями історичних літописів, Крим ще в X ст. був українською землею і відтоді постійно тяжів до України географічно, політично та економічно. Досить сказати, що, незважаючи на майже 200-річну русифікацію Криму царатом і сталінськими режимом, українців у Кримській області, за даними перепису 1959 p., було 268 тис., або 22,3 % загальної чисельності населення. На 1 січня 1990 р. в Криму проживало 662 тис. українців, або 26,5 % населення Автономної Республіки Крим, тобто за 31 рік чисельність українців зросла на 364 тис., тоді як росіян збільшилась на 822 тис. Таке абсолютне зростання чисельності росіян пояснюється не їх високим природним приростом, а свідомо спрямованою міграцією.

На сучасному етапі розгортається національне відродження населення Криму. Причому не лише українського, а й татарського, грецького, караїмського, єврейського тощо.

Висновки до розділу 3

Основні закономірності розташування :

- Певні етнічні групи розташовані компактно;

- Етнічні групи національних меншин розташовуються на кордоні і ці меншини являються народами сусідньої країни, яка межує даним кордоном;

- В більшості областях не враховуючи АР Крим, на районному рівні в національному складі населення переважають українці, в АР Крим переважають росіяни українці та кримські татари;

Населення Причорноморського району зростає поступово. Найменша густота сільського населення у степовій частині материкової України -- не перевищує 20 чол./ кмІ. У містах проживає понад 5,1 млн чол. (66,5 %). Найвища частка міського населення в Автономній Республіці Крим (70 %), найменша -- у Херсонській області (61 %).

У районі виділяються такі міста, як Одеса, Миколаїв , Севастополь, Херсон, Сімферополь, Керч. Чоловіків набагато менше, ніж жінок Трудових ресурсів не вистачає, особливо в Автономній Республіці Крим.

Коефіцієнт народжуваності в районі коливається від 13 до 15 %, коефіцієнт смертності у Херсонській області та Автономній Республіці Крим один з найнижчих в Україні -- 9--11 %, а в Одеській і Миколаївській областях трохи вищий -- 11--13 %. Природний приріст у цілому досить низький -- від 2 до 4 в Одеській області не перевищує 1,4 %. Природний приріст сільського населення позитивний, проте він низький і не перевищує 5 %. Регіон має найвищий серед економічних районів України показник працездатного населення і вищий, ніж у цілому по Україні. Частка дітей така сама, як і в Україні (23 %), але найменше людей пенсійного віку.