Рибальський промисел на Півдні України
Загальний стан риболовецького промислу Півдня України останньої чверті XVIII ст. Риболовство за часів Нової Січі. Особливості термінології рибальського промислу Півдня України останньої чверті XVIII ст. Козацька традиція у південноукраїнському рибальстві.
| Рубрика | Краеведение и этнография |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 07.02.2012 |
| Размер файла | 76,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Вступ
Актуальність теми дослідження. Рибальство у заняттях українців посідало другорядне місце, хоча у Дніпрі й Дністрі з їхніми притоками й багатьох інших річках та озерах, Чорному й Азовському морях у давніші часи виловлювалася значна кількість риби і для певної частини населення рибальство було основним заняттям. Заможні козаки на Лівобережжі нерідко викопували невеликі ставки на садибах, запускаючи в них коропів та карасів. Рибний промисел багато важив у житті запорізьких козаків, які солили й в'ялили спійману рибу та вивозили її в бочках далеко за межі Запоріжжя. Із залюдненням південноукраїнських земель і виходом до Чорного моря на його берегах виникли риболовецькі компанії та заводи. На них працювали артілі рибалок, що добували велику кількість риби, причому цінних порід - севрюгу, осетра, судака, а також оселедців, бичків, камбалу, лящів, рибця, вирозуба, тарань тощо. Чумаки везли солену й в'ялену рибу в центральні та північні райони України. Оселедці й тарань були неодмінним товаром на українських ярмарках. Селяни й городяни запасали рибу на пости, оскільки вона становила найважливіший компонент пісної їжі. У Дніпро-Бузькому лимані та басейні Південного Бугу й Дністра виловлювали багато раків. Щодо способів лову риби та рибальських знарядь, то на Півдні Україні їх існувало чимало.
Об'єктом даної роботи є рибальський промисел на Півдні України.
Предметом дослідження є особливості рибальського промислу на Півдні, його регіональна специфіка.
Метою даної бакалаврської роботи є дослідження факторів, які вплинули на формування традиційного рибальського промислу протягом становлення та розвитку південноукраїнського регіону.
Поставленій меті підпорядковані основні дослідницькі завдання, спираючись на актуалізований комплекс наукових досліджень:
1) охарактеризувати фактори які вплинули на формування традиційного рибальського промислу;
2) розглянути види південноукраїнського традиційного рибальства;
3) дослідити як змінювався рибальський промисел впродовж останньої чверті XVIII століття;
4) охарактеризувати традиційну лексику рибалок Півдня кінця XVIII століття.
Хронологічні рамки даної роботи визначаються 1775 - 1801 рр. Початкова дата зумовлена ліквідацію Запорозької Січі та встановлення російської влади на Півдні. Верхня межа обумовлена остаточним закріпленням російської економічної моделі на Півдні України.
Територіальні межі дослідження визначаються територією Півдня України.
Методи дослідження. В роботі були застосовані загальнонаукові, міждисциплінарні, загально-історичні, спеціальні джерелознавчі методи. Метод бібліографічної евристики та дослідження історіографії дозволили визначити рівень розвитку наукового дослідження даної проблеми та залучення до наукового обігу документальних та наративних джерел, визначити напрямки подальшої евристичної роботи. Бібліографічна евристика дозволяє дослідникові оптимізувати свою роботу, врахувати надбання та прорахунки попередніх досліджень, уникнути повторного пошуку. Використання описового методу дозволяє прослідкувати розвиток традиційного рибальства впродовж періоду дослідження.
Теоретичне значення даної роботи полягає в тому, що результати дослідження зібраних матеріалів в подальшому відкривають комплексне вивчення даної теми. Щодо прикладного значення, то воно полягає в тому , що дані набуті знання допоможуть у збагачені національної свідомості за допомогою впровадження нових курсів лекцій, створення учбово-методичних лабораторій у вузах, введення у навчальний процес середніх шкіл факультативних курсів і програм з етнографії.
Наукова новизна полягає у залученні ширшого кола джерел та літератури до вивчення питання розвитку рибальського промислу на Півдні України кінця XVIII століття, та застосуванні лінгвістичних міждисциплінарних методів у дослідженні.
Огляд джерел та літератури.
Комплекс джерел щодо рибних промислів Південної України останньої чверті XVIII містить Державний архів Одеської області. Це справи фонду управління Новоросійського та Бесарабського генерал-губернатора, що стосуються впорядкування та віддачі на відкуп рибних заводів на Півдні України (ф. 1, оп. 218, спр. 1)
Джерела з історії рибних промислів Південної України останньої чверті XVIII присутні в фондах та колекціях Державного архіву Херсонської області. Комплекс матеріалів виявлено в справах Херсонської (Новоросійської) губернської креслярні (ф. 14, 2966 одиниць зберігання). Досить інформативною є справа щодо територіальних неузгоджень між Азовською губернією та Військом Донським по узбережжю Азовського моря, і як наслідок суперечки щодо права утримувати відкупи на рибальських косах Азовського моря (ф. 14, оп. 1, спр. 19).
Найбільшим архівним сховищем Російської Федерація в якому накопичено справи, які стосуються рибних промислів останньої чверті XVIII, на сьогодні залишається Російський державний архів давніх актів. Особливо представницьким для досліджуваної теми є фонд 16-й “Внутреннее управление”. Фонд зберігає справи, сформовані з матеріалів канцелярій губернаторів та інших посадових осіб щодо губерній та намісництв, поміж іншими - Азовської, Катеринославської, Новоросійської, Вознесенської та Таврійської області. Серед багатьох справ певна кількість стосується облаштування та управління рибними угіддями на Півдні України [15, 74]
Подорожні записки В.Зуєва [4] цікавили і цікавлять учених при дослідженні історії Південної України останньої чверті ХVІІІ століття. До цього часу вивчення цієї пам'ятки мовознавцями не проводилося, хоча в ній зафіксована живомовна стихія запорозького козацького вжитку. Спостереження В.Зуєва над рибними промислами запорозьких козаків були надруковані в місяцеслові на 1786 рік [4, 270]. Ці спостереження . результат зимівлі В.Зуєва в Херсоні. На жаль, він не акцентував увагу на тому, якого походження отримані ним відомості, але обізнаність із технікою рибного промислу запорозьких козаків дає підстави вважати, що інформація отримана безпосередньо від діючих осіб як запорозького промислу, так і рибної торгівлі. У місті він мав можливість спілкуватися з колишніми запорозькими козаками, які приїздили на торги, а також із торговцями, які купували рибу в запорозьких козаків. Крім того, він міг спостерігати техніку рибної ловлі запорозьких козаків та рибні заводи безпосередньо на Дніпровському лимані [4, 270]. У своїх записках В.Зуєв намагався достовірно передати усе почуте й побачене. Наявні в записках про запорозький промисел найменування та поняття, які не характерні для економічного життя російської держави (та навіть і для окремих реґіонів України) і, може, були навіть незрозумілі самому В.Зуєву, - передані доволі правильно.
У контексті виявлення нових історичних джерел з історії рибальського промислу Півдня України не можна не згадати тих польових археографічно-етнографічних експедицій, які наприкінці ХХ - початку ХХІ століть було проведено на теренах Нижнього Подніпров'я зусиллями наукових співробітників Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України та Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії НАН України. Так, впродовж 2000-2004 рр. було здійснено комплексне дослідження наступних населених пунктів: с. Капулівки та с. Покровського Нікопольського району Дніпропетровської області (2000-2001); с. Широке Василівського району Запорізької області (2000); с. Мала Білозерка Василівського району Запорізької області (2001); с. Скельки Василівського району Запорізької області (2001); с. Біленьке Запорізького району Запорізької області (2002); смт. Велика Лепетиха, Великолепетиського району Херсонської області (2004).
Подібна вибірка населених пунктів, до яких було направлено наукові експедиції не є випадковою, оскільки всі вони знаходилися у зоні дніпрових плавнів взагалі, та у межах Великого Лугу, зокрема. Варто було сподіватися, що населення теренів, які становили біогеоландшафтне середовище появи та багатовікової діяльності низового козацтва могло зберегти бодай крихи запорозької спадщини у матеріальній та духовній культурі. Вже перші яскраві знахідки переконливо довели, що попри численні нашарування у вигляді традиції прийдешнього українського населення з теренів колишньої Гетьманщини, а подекуди навіть й іноетнічних, насамперед, російських домішок, незважаючи на поступові трансформації, що їх зазнала традиційна культура українського селянства, взагалі, з боку російської міщанської культури у другій половині ХІХ - на початку ХХ століть, всупереч тотальному нищенню будь яких паростків народного духу та витравлювання самих початків українства за радянських часів, якимось дивом запорозька першооснова зберегла себе впродовж ні мало, ні багато впродовж майже двох століть. Особливо це стосується рибальських громад, що вели свій промисел на Дніпрі та у плавневій зоні [3].
Серед визначних імен учених-етнографів України, таких як П.Чубинський, М. Костомаров, М. Драгоманов, О. Русов, Ф. Вовк, Я. Новицький та інші, почесне місце належить видатному громадському діячу Кіровоградщини, етнографу, історику, археологу та краєзнавцю - Павлу Захаровичу Рябкову (1848 - 1926). На жаль, його внесок у етнографічне вивчення півдня України ще не дістав свого належного висвітлення у науковій літературі [31].
Учень українського вченого Ф. Вовка, активний член Етнографічної комісії, створеної при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, співробітник Єлизаветградського і Херсонського музеїв, а також етнографічного відділу Російського музею (Санкт-Петербург), він зробив вагомий внесок у дослідження та збереження фольклорно-етнографічних пам'яток минувшини України . Захопившись етнографією, історією та антропологією, П. Рябков до кінця життя залишався вірним своїм науковим інтересам.
Центральне місце у науковій спадщині П. Рябкова посідають етнографічні праці та дослідження, присвячені вивченню культури, побуту і традицій українського народу. Обсяг етнографічних досліджень та пошуків П. Рябкова є досить широким. Однак найбільш всебічно і ґрунтовно в етнографічному доробку дослідника висвітлено розвиток та умови функціонування риболовецького промислу на півдні України в другій половині ХІХ ст. Свої перші етнографічні розвідки у цьому напрямку П. Рябков розпочав у другій половині 80-х рр. ХІХ ст., відбувши перед цим чотирьохрічне заслання до Східного Сибіру за революційно-народницьку діяльність [31, 335]. У вересні 1884 р. він повернувся на батьківщину - до Херсону, де з великими труднощами йому, все ж таки, вдалося влаштуватися статистом у Херсонське земське статистичне бюро, «душею і двигуном» якого в той час був видатний український статист і етнограф О. Русов. Слід зазначити, що, працюючи у Херсоні, О. Русов виховав цілу плеяду прекрасних учених-статистів, а серед них і земського статиста П. Рябкова [31, 336].
Найбільше праці й зусиль О. Русова, П. Рябкова та багатьох інших статистів і земських діячів Херсонської губернії впродовж 1883 - 1890 рр. було віддано написанню шести томів «Матеріалів для оцінки земель Херсонської губернії». Оскільки землі Херсонської губернії вивчалися з метою їх оцінки в майбутньому, то відповідно до цього в усіх чотирьох розділах складеної програми опису повітів, передбачалося писати про одне й теж саме - землю, ґрунт, ліс, але з різних точок зору [31, 337]. Інтерес до рибальства у Херсонського губернського земства виник під час вивчення Одеського повіту, де статистам необхідно було охопити й інші галузі життя, що не мали прямого відношення до оцінки земель, але без висвітлення яких картина життя населення повіту, і в цілому губернії, була-б необ'єктивною та неповною. До таких галузей в Одеському повіті, в першу чергу, належав рибний промисел. Згідно з рішенням Херсонського губернського земства, вивченням рибальства у водах Херсонської губернії та в прикордонній з нею Таврійській губернії протягом липня - жовтня 1889 р. займався П. Рябков. Результатом його нетривалих, але активних досліджень стали дві невеликі за обсягом праці - «Короткий огляд становища рибальства на лиманах Чорного моря і річках, що впадають у нього» та «Риболовецькі артілі у пониззі Дніпра і Дністра», видані в Одесі у 1889 р. Ці дві праці П. Рябкова мали характер звіту й були спеціально підготовлені ним для членів і експертів Комісії, яка була створена у 1889 р. в Одесі з метою обговорення проекту правил рибальства в лиманах Чорного моря і річках, що впадають у нього. Пізніше, вже за власною ініціативою, П. Рябков значно розширив межі своїх досліджень риболовецького промислу півдня України. Їх результатом стало фундаментальне етнографічне дослідження енциклопедичного характеру - «Рибальство у Херсонській губернії та в прикордонних з нею частинах губерніях Таврійській і Бесарабській», видане у 1896 р. у Херсоні окремою книгою .
Окрім того, в особовому фонді дослідника, обсягом у 614 одиниць зберігання, що знаходиться у Державному архіві Кіровоградської області, маємо ще цілу низку рукописів П. Рябкова, присвячених висвітленню основних проблем функціонування риболовецького промислу на півдні України, серед яких «Нариси про морську ловлю риби», «Записки про рибну ловлю і рушничне полювання у водах і плавнях Херсонського повіту», стаття дослідника «Хижацтво в рибній ловлі» [31, 337], тощо.
Обсяг першого дослідження П. Рябкова - «Короткий огляд становища рибальства на лиманах Чорного моря і річках, що впадають у нього» - становить шістдесят дві сторінки. Основою його написання стали 240 повідомлень про розвиток рибного промислу місцевих органів влади Херсонського, Єлизаветградського, Ананьївського, Тираспільського і Одеського повітів Херсонської губернії; Мелітопольського і Дніпровського повітів Таврійської губернії; Аккерманського, Кишинівського та Бендерського повітів Бесарабської губернії. Окрім того, особисто П. Рябковим були досліджені місцевості: місцевість вздовж р. Дніпра від Херсону до лиману. На цій території дослідником було докладно описано всі рибні заводи, риболовецькі артілі та окремі рибалки (всього 201 картка ). У шістдесяти семи місцях П. Рябковим було проведено опитування відносно форм експлуатації рибних угідь та життя рибалок; Дніпровський лиман, зокрема Херсонський і Таврійський берег, частина Бузького, а також морська ловля біля Очакова, Кінбурна, о. Тендри та у Березанському лимані. При цьому дослідником було описано десять рибних заводів, а у вісімнадцяти місцях проведено опитування стосовно форм експлуатації рибних угідь; Дністровський лиман та берег Чорного моря довжиною у тридцять верст [31, 338].
Матеріали для другого дослідження, обсягом в двадцять одну сторінку, здійсненого у цьому ж 1889 р., - «Рибні артілі у пониззі Дніпра і Дністра», були зібрані П. Рябковим переважно в північно-західній частині Чорного моря. На початку праці П. Рябков здійснив невеличкий екскурс в історію риболовецького промислу, з метою порівняння соціальної структури риболовецьких ватаг, яка існувала раніше і в ХІХ ст. При цьому, ним були використані праці А. Скальковського, Ф. Щербини, О. Браунера.
Найвагомішим етнографічним дослідженням риболовецького промислу півдня України є праця П. Рябкова “Рибальство у Херсонській губернії та в прикордонних з нею частинах губерніях Таврійській і Бесарабській”, обсяг якої становить 251 сторінку. Вказане дослідження хронологічно охоплює другу половину ХVIII ст. і складається з чотирнадцяти розділів, в яких П. Рябков подав детальну фізико-топографічну характеристику основних лиманів, рік і озер Дніпровського та Дністровського басейнів; розкрив питання про основні форми і способи володіння й експлуатації рибних угідь, їх оренди; охарактеризував основні внутрішні та зовнішні ринки збуту риби та основні способи заготівлі її у надлишок; подав короткий опис 42 видів риб, які водилися в цих водах, вказав основні місця нересту. Окрім того, три розділи книги присвячені виключно опису основних знарядь і засобів ловлі риби, серед яких: самолови, орія, коти, котци, волок, марафети тощо. На нашу думку, саме ці розділи книги становлять найбільший етнографічний інтерес. У кінці дослідження етнограф подає шістнадцять малюнків, на дев'яти сторінках, де подані зображені ним схеми та контури усіх традиційних засобів знарядь ловлі риби другої половини ХVIII ст. відомі населенню півдня України [34].
Згідно з А. Скальковським рибальство було головним джерелом, набагато важливішим за землеробство, для прожиття запорожців. Щодо соціальних об'єднань рибалок, то за Ф. Щербиною риболовецькі ватаги Запорозької Січі за своєю організацією поділялися на два види: перший - організовані власне із запорожців, вони напевне носили комуністичний характер, другий - так звані “тафи”, які керувалися “господарями”. Такі ватаги були притулком не лише козаків, але й різного роду бродяг, що не бажали записуватися до війська і відбувати повинності [37, 6]. Після знищення Запорозької Січі напіввійськова організація риболовецького промислу занепала, однак сам промисел не зник, більше того хоч і у зміненому виді, але збереглися його основні соціальні об'єднання.
В узагальнюючій, щодо Південної України праці О.І. Дружиніної “Северное Причерноморье в 1775-1800 гг.”, містяться фрагментарні відомості щодо рибних промислів: на нижньому Дніпрі, при впадінні в нього річки Білозерки, в 1780 р. кримський хан віддав свої риболовні місця на відкуп одному із запорожців [18, 109-110].
Отже, потрібно відмітити, що джерельна база дослідження складається з одного боку із комплексу документальних джерел розпорошена по різним архівам України та Російської федерації. В основному це службова справочинна документація місцевих органів управління Півдня України.
Наукова література представлена роботами багатьох дослідників, в основному це дослідники південноукраїнського регіону, де відомості з риболовлі носять фрагментарний та ілюстративний характер. Окремо виділяється роботи В.Зуєва та П.Рябкова. Не зважаючи на той факт, що дані роботи розділяє століття, їм притаманний схожий описовий характер викладення інформації і головна їх цінність заключається у описах та первісному опрацюванні матеріалів.
Структура роботи: робота складається із вступу, 2-х розділів, підрозділів, висновків до кожного розділу і загальних висновків, списку використаних джерел та літератури, додатка.
Розділ І. Загальний стан риболовецького промислу Півдня України останньої чверті XVIII ст
1.1 Риболовство за часів Нової Січі
Одним з найбільш поширених і масових видів промислової діяльності як запорожців, так і інших груп населення, в тому числі й торських солеварів, у другій половині XVII -XVIII ст. було рибальство. У зв'язку з цим не викликає особливого сумніву висновок Д.Яворницького, що з рибальства козацтво, особливо в період Старої й Олешківської Січі (1652-1734 рр.), харчувалося, одягалося, взувалося та забезпечувало себе зброєю. Як свідчить відомість збору проїзного мита на Маяцькому мості за 1685 р., торянами, крім солі, було провезено 87 возів риби. Притому Андрієм Івановим - 48 возів. Варто також підкреслити, що джерела XVIII ст. часто подають відомості про отримання торськими й бахмутськими солеварами паспортів для поїздок на Дон та узбережжя Азовського моря на рибні промисли не тільки індивідуально, але й цілими артілями.
Рибальством, особливо у XVIII ст., займалися в різні пори року, колективно й індивідуально, використовуючи різні способи вилову риби. Укладачі опису Дніпровсько-Бузького кута 1774 р. зазначали, що деякі рибалки для вилову риби утримували приручених видр, які виловлювали рибу й доставляли її своєму хазяїну [5, 428].
У XVIII ст. на Дніпрі, Бузі, на узбережжях Азовського та Чорного морів у різних місцях згадуються рибні заводи, які працювали цілий рік. Для перебування там хазяїв і наймитів узимку будувалися хати, землянки, а влітку переважно вони жили в куренях. Для охорони промислів кіш у цих місцях утримував спеціальні пости, як і при соляних промислах. Переважно їх очолювали полковники. Так, при Гарді, згідно з описом 1774 р., для рибальського промислу утримувалася команда до 500 чол. у 50 куренях і двох хатах. Оскільки у А. Скальковського та Д. Яворницького наявні різні пояснення слова «гард», то варто навести пояснення цього слова, що подається в самому описі: «гард - урочище, при якому запорожці з весни закладають між наявним у ріці великим камінням і островом мале каміння і, загативши таким чином всю ріку та зануривши на дно пліт, мають тут найкращий вилов вирозуба та рибця» [7, 32].
Очевидно, головним завданням команд, що відряджалися кошем на рибний промисел, було не тільки оберігання промислів від можливих нападів татар, але й забезпечення безперебійної роботи підпорядкованих їм рибних заводів.
На превеликий жаль наявні в нашому розпорядженні матеріали не дозволяють установити загальну кількість рибних заводів, які знаходились на узбережжях Азовського та Чорного морів і по берегах місцевих рік. З опису земель, що відійшли згідно з умовами Кючук-Кайнарджійського договору до Російської імперії, тобто від річки Кам'янки на правому березі Дніпра до Дніпровсько-Бузького лиману і лівому березі Бугу до Гарду, довідуємося про 34 заводи. Однак, окрім Дніпра та його приток, у XVIII ст. запорожці виловлювали рибу в Азовському морі. Їхні рибні заводи згадуються на узбережжі Азовського моря від Берди до Єйської затоки. Є всі підстави вважати, що на східному узбережжі завели вони свої промисли під час перебування у складі Кримського ханства, тобто під час Олешківської Січі. Східне узбережжя Азовського моря, до Єйської коси, до 1746 р. знаходилося у віданні Єланецької паланки, що розташувалась на схід від Кальміуської.
Гільденштедт, проїжджаючи восени 1773 р. від Азова до Петрівської фортеці, побував на рибних заводах, що належали азовським, ростовським і таганрозьким купцям, донським і запорозьким козакам. За його спостереженнями, останні займалися рибальством не тільки в місцях, відведених їм згідно з сенатським указом 1746 р., тобто на захід від р. Кальміус, але й на Єйській, Довгій, Золотій та інших косах. У 60-х рр. XVIII ст. на північному узбережжі Азовського моря нараховувалося понад 40 рибних заводів [34, 47].
В Азовському морі виловлювали білугу, осетра, севрюгу, стерлядь, шипа, сома, коропа, щуку, судака, ляща, чехоню, оселедця, тараню, камбалу та іншу дрібнішу рибу; в Дніпрі - переважно коропа, ляща, судака, щуку, виризуба, тараню, чехоню, чорнуху, окуня, бичків та ін. Значно менше - осетрів, білуги, чечуги, пістрюги, сомів. У допливах Дніпра, озерах і ставках - здебільшого карасів і линів. Укладачі опису 1774 р. перераховують у Дніпровсько-Бузькому лимані 19 видів риби.
Варто підкреслити, що наприкінці XVIII ст. вилов риби в ставках значно збільшився, оскільки з розвитком млинарства зросла кількість ставків. За даними опису Катеринославського намісництва 1795 р., із 122 сіл Бахмутського повіту у 86 (70,4%) знаходилися ставки, а в деяких їх було по два і більше. В них розводили щук, окунів, сомів, коропів, линів, плотву та інші види риб.
У переважній більшості рибні заводи в другій половині XVIII ст. перебували в руках компаньонів (по 3-4 чол.), котрих на Запорожжі називали «односумами». На літній сезон вони наймали 15-20 чол. бурлак, яких називали «тафою». Ці з ранньої весни й до пізньої осені працювали на промислах. Чимало з них залишалися на заводах і зимувати. Приходили вони сюди з різних регіонів України, в тому числі й Галичини [27, 273].
Мандрівні записки Й. Гільденштедта і В. Зуєва дозволяють відтворити в загальних рисах рівень оснащення рибних заводів і стан переробки на них виловленої риби. З опису Гільденштедта вилову риби в р. Дон мешканцями станиці Чучі видно, що в ріках наприкінці XVIII ст. рибу виловлювали переважно великими неводами без «мішків» для накопичення риби. Їх довжина досягала 130 сажнів, а ширина - 3-4 сажнів. По десять рибалок на кожному березі ріки тягли такий невід за течією, виловлюючи за один раз до 3000 штук риби, здебільшого дрібної. Білуга та осетр траплялися досить рідко. Неводи для вилову риби в морі були значно більші - до 800-1000 сажнів завдовжки та до 1,5 сажня - завширшки. Морські неводи мали посередині конічної форми мішок, до якого й потрапляла риба.
Крім неводів, на рибних заводах згадуються «каюки» (човни), шаплики та інший необхідний інвентар. Реєстр 1760 р. пограбованого під час татарського набігу майна на рибних заводах запорожців свідчить, що у більшості випадків на одного хазяїна промислу припадало по 2-4 неводи, 2-3 човни, 2-4 шаплики. Лише у козака Крилівського куреня Олексія Черевка «з товарищами» було пограбовано 12 неводів, 4 каюки, 8 шапликів і 968 пудів солі. Згідно з підрахунками В. Голобуцького, вартість пограбованого майна рибних промислів складала від 3,5 до 5 тис. крб. [34, 79]
Гільденштедт у своєму щоденнику підкреслював, що вилов риби вівся різними способами. Під час нересту, коли до рік заходило з моря багато риби, її навіть виловлювали руками або вигрібали на берег лопатами.
Виловлена риба частково продавалася свіжою місцевим мешканцям і приїжджим чумакам, а решта перероблялася. З осетрових добували ікру. Велика білуга, завдовжки до 4 аршинів (до 2 м 85 см), давала до 3 пудів ікри, котра з добавкою такої ж кількості солі продавалася по 80 коп. Рибу розрізали вздовж на декілька шматків і солили у великих ночвах. Пуд засоленої білуги продавався також по 80 коп. Внутрішня плівка міхура відділялася від зовнішньої (твердої), скручувалася й висушувалася, потім використовувалася для виготовлення клею. Клей приготовляли переважно з міхурів осетрів, севрюги, стерляді, шипа, сома та коропа. Однак найкращим вважався осетровий клей. Хрящеві зв'язки, що знаходилися вподовж хребта, висушувалися й продавалися під назвою «в'язиги» для приготування соусів.
Риба середньої величини (сом, короп, щука, судак, лящ, чехоня) розрізалася вздовж на дві частини й клалася в соляний розчин на 4 дні, після цього виймалася й просушувалася. Дрібну рибу розрізали, потрошили, нанизували, кожен вид окремо по 10 штук, на шнурок, що продівався через отвори очей. Після цього її також клали на 4 дні до соляного розчину й висушували на сонці [29, 18].
Й. Гільденштедт, ознайомившись зі станом рибальства в Приазов'ї, висловлював велике здивування з багатства і дешевизни тут риби, незважаючи на перебування в Приазов'ї на той час російської армії. Тож не дивно, що на Дон, у Приазов'я за рибою направлялися мешканці різних районів України й Росії. А. Скальковський, який не тільки вивчав ці процеси за джерелами XVIII ст., але й мав можливість спостерігати за ними в першій половині ХІХ ст., зазначав, що «тисячі бурлаків і сімейних українців із всіх кінців Західної і Південної Русі йшли на Дон пішо й тягло для вилову та купівлі риби» [37, 8].
В жовтні 1765 р. до Бахмутської соляної контори звернувся син місцевого солевара Іван Ілляшенко за дозволом на поїздку з п'ятьма «робітниками» на десяти волових возах до м. Черкаська для «вилову та купівлі риби» терміном на один рік. З цього факту випливає, що за рибою на Дон і коси Азовського моря йшли не лише заробітчани-бурлаки, але приїжджали хазяї разом із своїми робітними людьми і вилов риби становив основний вид їх заняття протягом тривалого часу.
Взаємостосунки володільців рибних заводів і їх наймитів у другій половині XVIII ст. на матеріалах архіву коша Запорозької Січі детально простежив В. Голобуцький. Він прийшов до висновку про розподіл праці на сапетних заводах. Виловлювали рибу неводники та забродники. Зайнятих на обробці риби робітників називали служителями або молодиками. Одні з них потрошили її, відділяючи жир та ікру. Інші - випотрошену рибу мочили в лимані (навесні в холодній воді декілька днів, влітку в теплій - кілька годин), після цього робили на ній надрізи і солили, а відтак «банили» в воді і в'ялили на сонці. Треті готували ікру: в першу чергу, щоб відділити її від перепонок, протирали крізь решето, а після цього солили і клали в діжки. Простоявши деякий час в діжках, вона виставлялася на сонце, де утримувалася до того часу, поки не покривалася твердою кіркою. Четверті - виготовляли клей. Звідси автор зробив висновок, що сапетні заводи складали «своєрідну мануфактуру, хоч, може, найпростішу» [33, 64]. На наш погляд, цей розподіл праці більше нагадує просту кооперацію праці, ніж мануфактуру.
Всі зайняті на промислах робітні люди працювали переважно за оплату «з половини», тобто одна половина доставалася хазяїну промислів, друга - найманим робітникам. Цю форму оплати автор вважав невигідною для найманих робітників, бо інколи їм доводилося збувати свою частку хазяїну по значно нижчих від ринкових цінах. Більш вигідною для найманих робітників автор вважав грошову оплату, котра практикувалася порівняно менше в рибальських артілях. Взагалі взаємостосунки між власниками сапетних заводів і їх наймитами дослідник був схильний розглядати як прояв зародження нових форм експлуатації чужої праці. Якщо до висновку автора про половинщину як своєрідну форму феодальної експлуатації робітних людей рибних промислів поставитись критично, бо не завжди (за свідченням джерел) робітним людям доводилося зароблену рибу збувати своєму хазяїнові, то оцінка грошової оплати як прояву нових форм експлуатації рибалок не викликає сумнівів. Тут, звичайно, відсутній будь-який позаекономічний фактор. Доказом цього можуть служити розповіді самих наймитів. Наприклад, козак Касян Чабаненко повідомляв, що він «найнявся в сапет» до козака Павла Пашка за 15 крб. від Великого Посту до Пилипового, тобто з ранньої весни й до пізньої осені.
Заслуговує на увагу й те, що володільцями сапетних заводів виступала не тільки козацька старшина, але й прості козаки. Врахувавши той факт, що, згідно з підрахунками В. Голобуцького за даними реєстру пограбованого татарами в 1760 р. майна рибних промислів у середньому їх оснастка коштувала не менше 500 крб., то можна зробити висновок, що їх прибутки були немалими [34, 138].
Рибальство -- одне з традиційних запорозьких промислів -- основа господарського добробуту значної кількості населення Запорозьких Вольностей. Риба завжди була одним з головних предметів запорізької торгівлі. Наявність багатих рибних угідь Дніпровського та Бузького басейнів робило їх ласим шматком для приватних осіб. Відразу по зруйнуванню Запорізької Січі розгорілася боротьба між крупними сановниками російської держави за володіння запорізькими рибними угіддями.
Разом з тим, зміна власників запорізьких рибних угідь мало позначилася на продовженні запорозької традиції рибного промислу. Зберігається технологія запорозького рибного промислу. На півдні усталеною стає розуміння запорозького рибного заводу. Навіть після втрати своєї назви заводи азовського та чорноморського узбережжя стають осередками збереження рибальської традиції запорозьких козаків. Цьому сприяють і активно діючі рибні заводи Чорноморського та Азовського козацьких військ. Сезонний відхід населення південного краю на заробітки до рибних заводів, перетворював їх на осередки не тільки збереження, а й передачі та поширення запорозької побутової традиції на півдні України.
1.2 Особливості рибальства на Півдні України
Враховуючи те, що пануючою формою користування рибними угіддями на річках Дніпрі і Дністрі в кінці ХVIII ст. була експлуатація цих водних територій не власниками, а орендарями, в найбільше уваги приділимо саме висвітленню основних умов та форм оренди. За спостереженнями етнографа поширеними були два види оренди: довготривала, на час від трьох до шести років, і короткотривала - на один рік і менше. Відповідно спостерігалася й постійна тенденція зростання орендних цін на рибні угіддя. Так, у 17980 р. ціни на всі водні рибні угіддя у Херсоні були однакові і коштували 25 крб., а наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. за угіддя лише Дніпра вже брали 281 крб. 50 коп. [31, 338]. П. Рябков зазначав, що йому неодноразово доводилося вислуховувати розповіді рибалок про те, як «береговолодільці» силоміць вилучали у них сітки, і псували їх, якщо ловля здійснювалася без їхнього дозволу. Загалом, за свідченням рибалок, які записав П. Рябков, «вільного лову» залишалося тільки сітки на чотири (біля 200 сажень), тобто на самій середині лиману [31, 337].
Таким чином, на кінець ХVIII ст. вільний лиманний промисел поступово став замінюватися платним, при цьому, згідно даних П. Рябкова, спостерігалася така тенденція - чим ближче до дніпровських угідь, тим суворішими були «береговолодільці» й умови оренди, а отже й важчим становище рибалки, і навпаки, чим ближче до Очакова, тим усвідомлення права на вільний промисел як у рибалок, так і у «береговолодільців» ставало більш стійким.
У тісному зв'язку з орендою рибальських угідь знаходився й процес збуту риби та встановлення цін на неї. П. Рябков звертав увагу на те, що і в цьому відношенні становище простого рибалки було залежним і невигідним. Так, рибалка, коли мова йшла про оренду рибних угідь, дуже часто змушений був відповідно до умов оренди, збувати рибу власникові або ж їх орендареві за заниженими цінами. Окрім того, в більшості випадків між рибалкою і споживачем риби стояв посередник, так званий «рибаса», - якщо він був скупником і продавцем, чи «шепотинник», - якщо він скуповував рибу для іншої особи. Особливо у великій залежності від посередників знаходилися ті рибалки, що займалися своїм промислом на водних угіддях, розташованих далеко від основних центрів збуту риби (Одеса, Миколаїв, Очаків, Акерман, Херсон і Станіслав). У своєму дослідженні П. Рябков наводить і реальні цифри прибутку, який міг отримати рибаса. Так, на початку великого посту одна особа закупила партію судака (600 пудів) по 80 коп. за пуд, а продала її в Одесі по 3 крб. 80 коп. за пуд. При цьому за перевіз товару вона заплатила 30 крб., інші розтрати склали 60 крб. Таким чином, було отримано чистого прибутку в 1 тис. 710 крб. або 300% за один тиждень [13].
На ціну риби суттєво впливав і кліматичний фактор. Зокрема, в період літньої спеки, коли риба швидко псувалася, ціна на неї різко падала. Такий стан був зумовлений ще й тим, що більшість рибалок не мала бажання витрачати гроші на сіль , а частіше - не мала коштів на це. Під час дослідження етнограф дійшов висновку про необхідність термінового врегулювання рибного промислу на лиманах Чорного моря та річках, що у нього впадають, оскільки подальше безгосподарне і хижацьке ставлення до рибних ресурсів могло призвести до їх знищення. Особливо негативну роль у цьому, на думку П. Рябкова, відігравали два фактори: застосування рибалками хижацьких засобів риболовства (коти, котци, гарди) та подальше зростання експлуатації рибалок «береговолодільцями», що змушувало першого вдаватися до безгосподарного винищення рибного царства з метою покриття значних витрат на промисел.
Окрім того, на розгляд комісії П. Рябков запропонував і ряд заходів, спрямованих на врегулювання рибного промислу, серед яких: встановлення десятисаженної берегової смуги, яка повинна була бути вилучена із приватної власності; введення положення про заповідні зони; встановлення офіційних термінів заборони вилову риби (наприклад, в період її нересту); заборона хижацьких засобів ловлі риби тощо [33, 84].
Згідно з А. Скальковським рибальство було головним джерелом, набагато важливішим за землеробство, для прожиття бувших запорожців. Щодо соціальних об'єднань рибалок, то за Ф. Щербиною риболовецькі ватаги колишніх запорожців за своєю організацією поділялися на два види: перший - організовані власне із запорожців, вони напевне носили комуністичний характер, другий - так звані «тафи», які керувалися «господарями». Такі ватаги були притулком не лише козаків, але й різного роду бродяг. Після знищення Запорозької Січі напіввійськова організація риболовецького промислу занепала, однак сам промисел не зник, більше того хоч і у зміненому виді, але збереглися його основні соціальні об'єднання.
Згідно з даними зафіксованими П. Рябковим у ХІХ ст., всі артілі, як і раніше, поділялися на два види: перший - артілі, в яких засоби праці і капітал належав усім її членам; другий - артілі, в яких її члени брали участь лише своєю працею, засоби ж виробництва знаходились в руках підприємця, який у більшості випадків був і представником капіталу.
Основними формами артілі першого виду на Дніпрі і Дністрі були компанії (кумпанії) і товариства. Як зазначив етнограф, суттєвої різниці між компанією і товариством не було, однак товариство передбачало більшу солідарність її членів, а відтак і більш міцний та довготривалий союз [36, 47].
При цьому в особливу групу виокремимо товариства бурильників або третників, які діяли на Бузькому лимані і відрізнялися від інших товариств значною усталеністю. Товариства ці займалися виключно ловлею бичків і тюльки. Основним знаряддям ловлі у них було бурило, яке становило собою різновид великого волока або бредня, ним можна було ловити рибу на глибоких місцях з човна. Товариство бурильників виникало шляхом запрошення власником човна і бурила собі на допомогу двох рибалок працювати з паю [44, 52].
Більшість компаній організовувалися переважно зимою, до початку весняної ловлі, терміном на літо й осінь. До Покрови ніхто із співучасників компанії не мав права виходити із її складу, після ж Покрови, кожен був вільний у своїх діях і міг перейти до іншої компанії.
Артілі другого виду були представлені у формі “таф” або “тах”. У таких артілях інтереси її членів знаходилися у великій залежності від волі особи-підприємця, в руках якого знаходилися засоби ловлі й капітал. Тафа могла бути на окладі, або працювала з паю. На чолі тафи обов'язково стояв отаман, якого або самостійно обирали члени тафи, або ж призначав господар. Отаман виконував функції посередника між тафою і її господарем, а також ніс відповідальність за збереження засобів ловлі та її успіх [45].
В цілому, відповідно до статистичних даних наведених Зуєвим, у 1789 р. на території Дніпровського і Дністровського лиманів діяло 3 тис. 933 риболовецьких господарств, а кількість виловленої ними протягом 1789 р. риби становила 1 млн. 415 тис. 682 пуди на суму 2 млн. 16 тис. 922 крб. При цьому слід зазначити, що найбільше пудів риби було виловлено за допомогою таких рибальських знарядь як волок, невід, ятір, кота, сіть, серед яких перше місця належить - неводу, друге -сітям і третє - волоку [4, 274].
До маловідомих засобів ловлі риби на Дніпрі в другій половині ХІХ ст., згідно із спостереженнями дослідників, відносилася орія або оріль. Для застосування орії необхідний був швидкоплинний човен - каюк й два рибалки. Сама орія за своїм зовнішнім виглядом нагадувала мішок або матню від невода, її довжина становила від 3 до 4 сажень, а глибина 3 сажні, складалася ж вона із нитяної сітки. Зазвичай орію використовували переважно для нічного рибальства [21]. Окрім орії, маловідомою в цей час для більшості рибалок Дніпра була й тягуля, яка тільки в 70-х рр. ХІХ ст. була завезена з Дунаю у Дністровський лиман. Тягуля являла собою сіть, зшиту із двох кусків, які мали довжину в осаді 25 - 30 сажень, а її висота становила 2 сажня [22]. риболовецький промисел козацький січ
В окрему групу засобів ловлі риби виділяємо ті з них, основою конструкції яких були гачки. Гачкові засоби поділялися на самоловні та наживні, тобто гачки без приманки (самолови) і гачки з приманкою (переміти, кармаки тощо).
До найбільш згубних для риби та хижацьких за своїм характером й наслідками відносимо коти, котци, лави та марафети. На Дніпрі кота з'явилася порівняно недавно. У 1827 р. вона була “занесена сюди з Дуная якимось Семеном... Спочатку над котниками глузували, а потім почали дивуватися, як це таким нехитрим знаряддям ловиться риба. Ідея коти (слова кота або котца нагадують сл. куток, куточок) - заманити рибу у таку пастку (куточок), із якої вона б уже не могла вийти, тобто перекривши їй шлях, за задумом рибалки, примусити її йти спочатку вздовж довгого забору (гарди), а потім через вузький отвір ввійти в невеличкий куточок, оточений таким самим гардом, звідкіля її потім уже легко вибрати руками”. Найпримітивніша кота складалася із гарди, коти і клітки. У більшості випадків усі ці частини виготовлялися із комишу, інколи із комишу і дерева. Деякі рибалки не задовольняючись котами - одиночками, виставляли їх по декілька разом, утворюючи системи, які отримали назву лав, про які можна сказати одне - рідко яка риба втече від них. Не дивлячись на те, що рибалка двічі на день, вранці і ввечері, вибирав із коти рибу, там відбувалася жахлива картина. Це пов'язано з тим, що до коти, яка є відносно невеликою за об'ємом, потрапляли як мирні, так і хижі риби, качки, черепахи та жаби. У такій ситуації риба з ікрою і молочком давила одна одну й достроково випускала ікру, яка частково осідала на дно і змішувалася з мулом та ікрою інших риб, а частково тут же поїдалася жабами [27].
У результаті застосування таких хижацьких засобів ловлі, кількість риби, що водилася в Дніпрі, наприкінці ХІХ ст. катастрофічно зменшилася, що, в свою чергу, призвело до поступового занепаду риболовецького промислу й перетворення його із основного в допоміжний вид господарства українців. Більше того, застосування кот стало також безпосередньою перешкодою на шляху природного відновлення рибного царства, що у майбутньому могло призвести взагалі до винищення і зникнення певних видів риби.
У цілому результати дослідження рибальства, здійснені П. Рябковим, в яких він зафіксував наративні (розповіді рибалок) та унікальні матеріальні пам'ятки культури (зокрема, навів точні креслення різноманітних знарядь ловлі риби), дають можливість не лише визначити ряд особливостей у функціонуванні риболовецького промислу на півдні України доби його занепаду, але й реконструювати комплекс рибальських засобів та знарядь ловлі риби другої половини ХІХ ст. Наукова цінність дослідження П. Рябкова полягає і в тому, що ним була зібрана значна кількість етнографічного матеріалу шляхом безпосереднього спостереження за життям і побутом рибалок на півдні України, як окремої професійної групи. Позитивне значення дослідження риболовецького промислу, здійснене П. Рябковим, полягає і в тому, що він розглядав його не ізольовано, а у взаємозв'язку з сукупністю факторів економічного, виробничого та соціального життя населення. Окрім того, невід'ємною складовою частиною дослідження є чисельні цифри статистичних даних, які, на нашу думку, допомагають сучасним дослідникам об'єктивно і в повній мірі розкрити роль та вплив риболовецького промислу на побут населення регіону, і взагалі, визначити місце риболовецького промислу в економічній структурі краю.
Розділ 2. Традиційність риболовецького промислу Півдня України
2.1 Козацька традиція у рибальстві Півдня
Збереження традиційних форм риболовлі простежується в козацьких формуваннях - наступників запорозького козацтва. Для задоволення, переважно, власних потреб козаки Азовського війська займалися різного роду промислами. Одним із найрозвинутіших був традиційний рибальський промисел. Ним козаки займалися ще за Дунаєм і він був основною галуззю господарства Задунайського козацтва. В Азовському козацькому формуванні рибальством займалися виключно заради власних потреб. У розпорядженні азовців було декілька річок і частина узбережжя Азовського моря від гирла Берди на 10 верст на схід. У цих водоймищах козаки ловили тарань, судака, коропів, білугу, осетрів та іншу рибу. На території військових земель були три рибопереробні заводи, що перейшли козакам від петровських міщан. Але товарне рибальство в Азовському війську не поширилося і в 1858році існувало лише 2 рибні заводи (шалаші). Оскільки берег Азовського моря вважався складовою частиною військового надбання, то віддавався в оброчне утримання для збільшення прибутків козацького формування. Так, за перше півріччя 1836 року до військового скарбу надійшло 131 карбованець 25 копійок сріблом за рибний відкуп, а з 1 жовтня 1837 року до 1 жовтня1 838 року 22 півімперіали 66 карбованців і 25 копійок сріблом. З часом прибуток від рибного відкупу збільшується і в 1856 році було отримано 1100 карбованців сріблом. Рибалки Нижнього Подніпров'я - хранителі традицій низового козацтва.
Не є секретом, що серед тем до яких, традиційно, було, є та ще багато років буде прикуто увагу як професійних істориків, так і пересічних любителів української історії, проблематика запорозького козацтва є чи не найулюбленішою. За подібним інтересом широких верств українського суспільства до всього, що пов'язано з запорозьким козацтвом криється не лише тривіальна цікавість «споживача» друкованої наукової та науково-популярної продукції до постаті «козака», якій, власне кажучи, немає рівних за ступенем міфологізації, героїзації, романтизації та ще кількох десятків різноманітних «-зацій». Витоки подібного успіху та незмінної вищої сходинки у рейтингах вітчизняної історичної науки коріняться ще й у надзвичайно потужній джерельній базі наукових студій у площині дослідження історії козацтва, яка дає просто таки невичерпні можливості у справі введення до наукового обігу не тільки нових масивів, але й нових типів історичних джерел. Відтак, величезним розмаїттям відзначено й тематику наукових розвідок з історії запорозького козацтва, які з'явилися впродовж останніх 10-15 років. Переважну більшість з них, при цьому, без перебільшення, можна вважати такими, що носять характер «міні-революцій», оскільки вони реконструюють та роблять надбанням широкого загалу цілі епохи та сфери життя історичного козацтва, незнані до цього часу [14, 162].
Все це тим більше вражало, якщо зважити на традиційну, усталену точку зору на те, що після 1775 р. терени колишніх Вольностей Війська Запорозького Низового у досить незначний проміжок часу, всього за якихось двадцять років, перестають бути зосередженням носіїв козацької, запорозької традиції - колишніх січовиків та їх нащадків. Звісно ж, відразу після ліквідації Запорозької Січі значна частина запорожців розійшлася світ за очі - на Очаківський степ, у Буджак, Добруджу, врешті-решт по батьківщинах та дідизнах на Лівобережжі та Правобережжі. А потім ще була виснажлива російсько-турецька війна 1787-1791 рр., були епідемії, що на корінь зводили до могили населення Південної України, було масове переселення колишніх запорожців - чорноморських козаків, зі своїми родинами на Кубань. І тому, традиційно вважається, що після 1792 року, року масового виходу колишніх запорожців - чорноморців із Південної України на Кубань, запорозький елемент остаточно зникає з цього краю, а на його місце приходять нові українські поселенці з Полтавщини, Чернігівщини та інших місцевостей. Власне кажучи, чомусь такий стан речей сприймається як природній, в той час як існує й багато контр-доводів [14, 199].
Вести розмову про абсолютний занепад запорозької традиції у настільки швидкий проміжок часу не доводиться бодай із огляду на той потужний шар козацької спадщини, який було зафіксовано у другій половині ХІХ століття серед населення згадуваних місцевостей такими корифеями українського народознавства, етнографії та фольклористики, якими були Яків Новицький, Дмитро Яворницький та багатьма іншими. Насамперед робота на цій царині велася у напрямку виокремлення та фіксації запорозької пісенної творчості. Розповіді нащадків колишніх січовиків - як змістовні Микити Коржа та Івана Розсолоди, так і інші - менші за обсягом та слабші за інформативною потужністю, які були зафіксовані у той же час, також не залишали сумнівів у тому, що впродовж першого століття по зруйнуванні Січі усна запорозька традиція ще зберігала себе серед населення Нижнього Подніпров'я [7].
Матеріали, які було накопичено внаслідок роботи вже згаданих археографічних експедицій переконливо довели, що рештки запорозької спадщини й до сьогодення збереглися в усній традиції представників окремих соціальних верств населення регіону. Ким же є ці носії та хранителі ледь жевріючих, але все ще не згаслих зерняток запорозької спадщини?
Початково у ролі подібних хранителів та «трансляторів» запорозької усної традиції, виступало кілько соціально-професійних консорцій. Якщо не рахувати традиційних січових бардів та «дідів», які пішли у небуття вже впродовж перших років після анексії Запорожжя, найбільш потужною з подібних груп стають чумаки [30].
Як довели останні дослідження професора Анатолія Бойка, масове залучення після 1775 року колишніх запорожців до чумацького промислу перетворило чумацтво на міцний осередок передачі і збереження історичної пам'яті запорозького козацтва. Передача культурної спадщини стає основною соціальною функцією чумацтва. І це не було випадковим, адже розвиток чумацтва на Запоріжжі XVIII століття був нічим іншим як складовою економічної діяльності Війська Запорозького Низового, а конкретніше - торгівлі сіллю та продукцією рибного промислу. Після зруйнування Січі чумацтво перебирає на себе основні функції та найбільш прикметні риси козацтва. Чумакування було досить небезпечним заняттям через велику силу кримінального елементу, яким у буквальному розумінні кишіли шляхи Степової України, а тому залучення до нього вимагало від потенційного чумака тих же самих рис, які традиційно були притаманними й козакам - сили, витривалості, кмітливості, хоробрості та мужності [Бойко. Запорозьке козацтво].
Пам'ять про традиції чумакування була свіжою у селянських родинах Нижнього Подніпров'я, оскільки у переказах передавалася від діда-прадіда. Рукопис, виявлений під час проведення археографічної експедиції, що відбувалася у липні 2001 р. на теренах с. М.Білозерки Василівського району Запорізької області, та автором якого був нащадок давнього запорозького роду Василь Рубель, попри те, що був написаний у 1929 р., доніс до нас опис того, як саме відбувалася ретрансляція запорозької минувшини серед чумаків. Ось, наприклад як той же Василь описує переказ свого прадіда - Данила, який сам замолоду чумакував: «Після вечері розляглися в траві, і … співали усяких веселих, і про дідів як у поход ходили, а були такі умники як почнуть, як почнуть із прадідів, то всю ніч би прослухав дивлячись угору на зорі, було і ночі мало, заслухаєшся. Як билися, як сонних рубали та у полон брали виколюючи їм очі, або як від турчина тікали та в степових травах тижнями жили без хліба» [6, 115].
Оскільки наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ століття, у той чи інший спосіб до чумацтва залучалися майже всі чоловіки з південноукраїнського селянства, саме чумацький промисел на Півдні був чи не головною складовою у механізмі збереження та передачі запорозької спадщини.
Подобные документы
Єврейський народ як складова частина населення Російської імперії та Півдня України. Культурний розвиток євреїв на чужій території. Характеристика побуту, одягу, їжі та обрядів єврейського населення. Особливості соціальної організації та самоврядування.
реферат [23,9 K], добавлен 25.09.2010Характеристика болгарського жіночого одягового комплексу, його художні особливості на Півдні України в ХІХ - на початку ХХ ст. Особливості модифікації крою, форми, оздоблення, зміни матеріалів та тканин залежно від часу, впливу оточуючого середовища.
статья [33,8 K], добавлен 18.08.2017Особливості поняття етнос і народ. Історія формування та національний склад Одеської, Миколаївської, Херсонської областей та АР Крим. Етнічні конфлікти на території Причорноморського району у сучасний час. Проблема консолідації українського суспільства.
курсовая работа [1,4 M], добавлен 28.04.2014Причини і наслідки переселення українців по території Російської імперії кінця XVIII - початку XX ст. Дослідження кількісного складу українського етносу в у Лівобережній, Правобережній Україні та Новоросії. Розселення українців у Австро-Угорській імперії.
реферат [36,1 K], добавлен 29.10.2010Витоки й розвиток мистецтва в’язання. Висвітлення етапів історичного розвитку трикотажу як виду текстильного декоративно-ужиткового мистецтва України. Унікальність й універсальність, типологічні та художні особливості трикотажу на території України.
реферат [41,1 K], добавлен 20.09.2015Вивчення районування України і впливу регіонів, що історично склалося, на особливості народної творчості як різних видів художньої діяльності народу. Регіональні відмінності в житлі і національних вбраннях. Вишивка, її історія і регіональні відмінності.
реферат [55,2 K], добавлен 12.01.2011Опис найрозповсюджених на Україні художніх промислів: вишивки, виробництва художніх тканин, килимарства, різьбярства, гончарного мистецтсва. Особливості мисливства, рибальства, художньої обробки шкіри. Розвиток народного промислу художньої обробки металу.
контрольная работа [52,2 K], добавлен 29.11.2009Туристичне краєзнавство України: основні поняття та теоретико-методологічні засади. З історії галицького туристичного краєзнавства (друга половина XVIII ст.–1945 р.). Розвиток краєзнавства в Українській РСР у 1920-1940-х та повоєнних роках XX ст.
реферат [162,8 K], добавлен 25.12.2008Львів — "столиця" Галичини і Західної України, національно-культурний та освітньо-науковий осередок, промисловий центр і транспортний вузол. Історичний центр міста - пам'ятка архітектури у списку Світової спадщини ЮНЕСКО; туристичний рейтинг міста.
презентация [1,7 M], добавлен 13.11.2011Історичний огляд становлення деяких українських міст, їх культурологічний спадок. Рідкісні рослини та тварини заповідних куточків України в Дніпропетровській, Волинській, Вінницькій області. Знахідки, розташовані тут, що мають історичну цінність.
реферат [37,6 K], добавлен 10.11.2010
