Українське народне музичне мистецтво як відображення життя і боротьби народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Університетський коледж Київського університету імені Бориса Грінченка

Індивідуальне навчально-дослідницьке завдання

З дисципліни “Співи”

На тему:

Українське народне музичне мистецтво як відображення життя і боротьби народу

Виконала студентка

групи ДОмс-2-09-4.Од

Литвиненко Світлана Володимирівна

Перевірила

Романова Тетяна Вадимівна

Київ 2011



Зміст

Вступ

РОЗДІЛ 1. Народна музика

1.1 Пісня - душа народу

1.2 Початковий період розвитку

1.3 Народна пісенна творчість

РОЗДІЛ 2. Жанрове різноманіття української пісні

2.1 Думи та історичні пісні

2.2 Українські народні балади

2.3 Козацькі пісні

2.4 Бурлацькі пісні

2.5 Кріпацькі пісні

2.6 Пісні про еміграцію

РОЗДІЛ 3. Інструментальний фольклор та народні інструменти

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Український народ здавна славився яскравим народним мистецтвом. Кожна визначна подія в житті громади чи сім'ї перетворювалась у свято, на якому виконували пісні, танці, інструментальну музику. Таких подій було дуже багато.

В сиву давнину напровесні, як тільки забринить в небі чарівна пісня жайворонка, дівчата гуртом виходили на околицю села чи міста і піснями, які називають веснянками, гаївками чи гагілками, «закликали весну». В змісті цих радісних пісень відображені воскресаюча природа, тема кохання тощо. Вславляючи прихід весни, дівчата в своїх піснях-веснянках опоетизовували природу, уявляли її в образі людини, яка несла їм радість і щастя. Весною, коли земля вкривалася зеленим килимом, квітчалася рястом, пролісками, фіалками та іншими барвистими весняними квітами, молодь все своє дозвілля проводила на лоні природи.

А в часи лихоліть пісня рятувала людей від смутку, підіймала на боротьбу із лихими загарбниками, надавала сил, наснаги та віри в світле майбутнє, яке обов'язково настане.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От, де люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.



РОЗДІЛ 1. Народна музика

1.1 Пісня -- душа народу

Народна пісня - це велике диво.

У ній душа дитинна в світ летить.

Вона весела, світла, пустотлива,

То щирим сумом раптом зазвучить.

Народна пісня. Найдорожча, мила.

Вона в душі щоденно й уві сні.

Над цілим світом розпускає крила...

Там, де людина, там її пісні.

Надія Красоткіна

Пісенна культура українського народу багатьма своїми джерельцями впадає в океан культури світової. Пісня колискова, весільна, лірична супроводжує нас від народження до останньої межі. Вона ріднить нас тремтливими своїми звуками, живе в душі кожної людини і, як вічне світло, осяває нам життя. Як сказав поет:

А пісня - це душа. З усіх потреб потреба.

Лиш пісня в серці ширить межі неба.

На крилах сонце сяйво їй лиша --

Чим глибше пісня, тим ясніш душа.

Іван Драч

З сивої давнини, покоління за поколінням щедро народжують від рідної землі, сонця, неба, води, вітру дивні звуки мелодій, неповторну магію слова, що ведуть нас по стежках рідного краю. Ті стежинки переплітаються, біжать і виходять на широкий шлях високого творчого генію народу. І якщо цей геній живе й сьогодні, не погас, то тільки тому, що живе пісня. Вона - в образах калини, сонця, житечка й пшениці, дивних птахів. "Пожену я сірі гуси від броду до броду, ой летіте, сірі гуси, до мойого роду... » Творить і береже ці дорогоцінні перлини наш народ. Він співає в радості й зажурі. Пісня -- його величний храм любові до людини, до рідної землі, до батька й матері.

1.2 Початковий період розвитку

Музичність та співучість є одними з характерних рис українського народу, музичні традиції на території сучасної України сягають прадавніх часів. Знайдені київськими археологами в околицях Чернігова музичні інструменти -- тріскачки з бивнів мамонта датують віком 20 тисяч років. До того ж періоду відносять флейти, знайдені на стоянці Молодове (Чернівецька область).

На фресках Софії Київської (11 століття) зображені музики, що грають на різних духових, ударних та струнних (подібних до арфи і лютні) інструментах, а також скоморохи, що танцюють. Ці фрески свідчать про жанрове багатоманіття музичної культури Київської Русі. До 13 століття відносяться літописні згадки про співців Бояна та Митусу.

В.М. Васнецов. Боян, 1910 р.

Загалом первісне музикування носило синкретичний характер -- пісня, танець і поезія були злиті в нерозривній єдності і, найчастіше, супроводжувало обряди і церемонії, ритуали, трудовий процес тощо. В уяві людей музика і музичні інструменти відігравали важливу роль оберегів під час заклинань і молитов магічно-охоронного значення. В музиці люди вбачали захист від нечистої сили, поганого сну, від зурочення. Існували в людей і спеціальні магічні награвання для забезпечення родючості ґрунту і плодовитості худоби.

У первісній грі починають виділятися солісти, заспівувачі; розвиваючись, диференціюються елементи музично виразної мови. Речитація на одному тоні ще без чіткої розміреності інтервальних ходів (низхідний глісандуючий рух первісної мелодії близькими, частіше всього, сусідніми звуками) приводить до поступового розширення звукового діапазону: закріплюються кварта і квінта як природні межі підвищення і зниження голосу, а тим самим як опорні для мелодії інтервали і їх заповнення проміжними (вузькими) ходами.

Цей процес, що відбувався в найдавніші часи, і був тим джерелом, з якого виникла народна музична культура. Він поклав початок формулюванню музичних систем, які в дальших історичних умовах, унаслідок своєрідності, привели до виникнення національних прикмет музичної мови.

1.3 Народна пісенна творчість

Про практику народної пісні, що існувала в найдавніші часи на теренах України, можна судити зі старовинних обрядових пісень. Багато з них є відбитком цільного світогляду часів первісної людини, що розкриває ставлення народу до природи та її явищ.

Самобутній національний стиль найбільше повно представлений піснями центрального Придніпров'я. Їм властиві мелодична орнаментика, вокалізація голосних, лади -- еолійський, іонійський, дорійський (нерідко хроматизований), міксолідійський. Зв'язки з білоруським, і російським фольклором особливо яскраво виявляються у фольклорі Полісся.

У Прикарпатті й Карпатах розвинулися свої відмінні пісенні стилі. Їх визначають як гуцульський і лемківський діалекти. Гуцульський фольклор відрізняється архаїчними рисами в мелосі й виконавській манері (інтонування, наближене до натуральному ладу, низхідні глісандо в закінченнях фраз, спів з вигуками, імпровізаційна мелізматика, силабічний речитатив), взаємодією вокального й інструментального начал, зв'язками з молдавським і румунським фольклором. В ладовому відношенні гуцульському фольклору притаманний особливий -- гуцульський лад, а також -- еолійський, іонійський, та дорійський. Для лемківського діалекту характерні зв'язки з польською, угорською, словацькою пісенністю, що проявляються в гостро пульсуючому синкопованому ритмі, переважанні мажору над мінором, пануванні силабічного речитативу.



РОЗДІЛ 2. Жанрове різноманіття української пісні

За своїм значенням у житті народу, за тематикою, сюжетом і музичними властивостями українська народна пісня поділяється на безліч різноманітних жанрів, що об'єднуються певною системою ознак.

У цьому розумінні найбільш типовими жанрами української пісні є:

· Календарно-обрядові -- веснянки, щедрівки, гаївки, колядки, купальські, обжинкові та ін. Цей тип фольклору є

· Родинно-обрядові та побутові -- весільні, жартівливі, танцювальні (в тому числі коломийки), частівки, колискові, поховальні, голосіння та ін.

· Кріпацького побуту -- чумацькі, наймитські, бурлацькі тощо;

· Історичні пісні і думи;

· Солдатського побуту -- рекрутські, солдатські, стрілецькі;

· Ліричні пісні та балади.

2.1 Думи та історичні пісні

Історичні пісні належать до найкоштовніших перлин поезії українського народу. В них знайшли відображення всі перипетії вітчизняної історії, вони розкрили перед світом кращі риси характеру наших людей: їхню працьовитість, безмежну відданість батьківщині, волелюбність, мужність і стійкість у боротьбі проти соціального і національного гніту.

Серед усіх народних пісень історичні виділяються своєю сюжетністю, насиченістю розповідними елементами, хоч у них наявні ліричні відступи, інші художні засоби, що посилюють емоційний потенціал твору, забезпечують його краще сприйняття. Це було продовженням традицій народного епосу й лірики, започаткованих у добу Київської Русі.

Характерною особливістю історичних пісень є відсутність міфологічних образів, надприродних сил. Тут діють реальні люди - представники певної історичної епохи. Ця обставина пояснюється відносно пізнім походженням цих пісенних творів - жанр історичної пісні формувався у ХV-ХVІ століттях, коли дохристиянсько-язичницька обрядність, обожнювання природних явищ вивітрилися із свідомості людей. Нові реалії, потреби боротьби проти іноземного гноблення за соціальне і національне визволення вимагали нових мотивів у пісенній творчості. З'являються образи невідомих в історії (епічних) або відомих народних героїв (Максим Залізняк, Устим Кармалюк), славетних запорожців з їхньою Січчю - центром українського козацтва, реальної військової сили, створеної українським народом для визвольної боротьби.

Ще однією істотною ознакою історичних пісень є перебільшення (гіперболізація), завдяки чому підкреслюються виняткові фізичні та моральні якості героїв-богатирів. Проте це не впливає на реалістичність відображення історичних подій, а лише посилює їхню велич.

Творцями і поширювачами пісень цього жанру були кобзарі, які в народній уяві також стали героями тієї неспокійної доби. Народ їх любив і підтримував, а гнобителі боялись їхніх правдивих слів і за це переслідували. В історії відомий факт страти польською шляхтою кобзарів - учасників Коліївщини Варченка, Сокового, Скряги (1770 р.).

У XV--XVIстоліттях історичні думи та пісні стають одним з найяскравіших явищ української народної музики, своєрідним символом національної історії та культури. Як зазначав арабський мандрівник Павло Алепський (мемуарист, син Антіохійського патріарха), який у 1654 і 1656 роках побував в Україні:«Спів козаків тішить душу і зцілює від журби, бо їх наспів приємний, йде від серця і виконується мовби з одних вуст; вони пристрасно люблять нотний спів, ніжні і солодкі мелодії».

Безпосереднім джерелом, з якого розвинулися думи, стала традиція історичних та величальних пісень, що були дуже поширені ще в умовах князівського побуту Київської держави. У них звичайно прославляли князів, походи та інші історичні події. Так, ще в XI ст. співали князям Мстиславу, Ярославу та іншим «славословія». У літописах міститься багато вказівок також на виконання різних історичних оповідей про походи «на греки і хозари», про «свари і бійки князів» тощо.

Думма -- ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI--XVIIІ століть.

Найдавніша згадка про думи є в хроніці («Аннали», 1587) польського історика С. Сарницького.

Перший відомий запис думи датується 10 січня 1684 р. Це -- твір «Козак Голота». В рукописному збірнику Кондрацького, віднайденому в архіві Ягеллонського університету в Кракові, зафіксовано чотири зразки дум з Волині. Цей збірник був виявлений і опублікований академіком Возняком у 1928 році.

У теперішній час збереглися лише згадки про думи XVI століття в різних письмових джерелах, але жодного повного тексту на сьогодні немає. З анналів Сарницького довідуємося, що українці співали думи вже на початку XVI ст. думи про героїчну смерть братів Струсів, однак, на превеликий жаль, цей літописець не вніс до анналів жодного рядка цієї думи.

Більш успішним щодо даних, які збереглися про думи, є XVIІ століття. Зокрема, у рукописному збірнику Кондрацького збереглося аж чотири зразки української думової творчості: «Козак Нетяга», «Смерть Корецького» і два зразки жартівливих пародій на думи.

Українські народні думи відомі в скарбниці світової культури як оригінальні, самобутні музично-поетичні твори високого ідейного звучання. їх виконують соло в супроводі бандури, кобзи, ліри. Звідси й назва мандрівних народних співаків - бандуристи, кобзарі, лірники. Вони виконують думи речитативним заспівом, дещо подібним до художньої декламації.

Думи - це поетичні сюжетні твори, в яких епічна оповідь переплітається з емоційно насиченими відступами, ліричними моїй вами. Композиція в думах стала, класична. Як правило, твір розпочинається заспівом, який ще називають «заплачкою». Далі йде сама оповідь, побудована найчастіше за принципом паралелізму. Завершується твір кінцівкою (славослів'ям), де проголошується хвала героям, подіям і слухачам.

Виник і сформувався жанр думи в ХV-ХVІ століттях, але своїм корінням сягає традицій епічної творчості періоду Київської Русі, героїчного епосу слов'янських народів. Історичною передумовою для появи дум було піднесення всенародної боротьби проти турецько-татарських, польсько-шляхетських загарбників. Мандруючи від села до села, кобзарі несли людям не тільки інформацію про різні події, а й ідеї єднання народу в боротьбі проти чужинців, ідеї волі й незалежності, закликали не коритись будь-якій тиранії й приниженню людини, прославляли патріотизм, відстоювали права кожної людини і всього народу на вільне життя, звеличували шанування батьків, роду, вітчизни. З самого їх зародження в думах утверджуються гуманістичні ідеали, високі моральні принципи українського народу.

Козак Голота - герой народної думи

У XI-XVII століттях Україна відчувала на собі тяжкий гніт польської шляхти, стогнала від набігів турецьких і татарських завойовників. Багато лиха завдали вони: грабували і спалювали населені пункти, вбивали мирне населення та гнали його у полон.

Та ніколи не корився український народ лихим ворогам, мужньо бився з ними за свободу і честь рідної землі. Історія й література знають славні імена Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Морозенка, Самійла Кішки. Особливо прославились у боротьбі з ворогами запорозькі козаки, про яких складено народом безліч пісень, дум, увінчавши таким чином їхні незмірні заслуги перед Україною. Таким запорожцем є козак Голота і найвідоміша дума про нього «Дума про козака Голоту».

В образі Голоти народ бачить свого товариша, друга, визволителя. Бо саме козацтво, представником якого виступав Голота, захищало свій народ від загарбників. Козаки не тільки відбивали набіг чужинців, а й самі часто робили сміливі наскоки на ворожі землі, визволяючи братів-бранців, не шкодуючи своїх сил, свого життя. Саме такі сміливі вчинки і оспівував народ в своїх думах та піснях.

В «Думі про козака Голоту» він описаний бідним, безродним, на якому були «…три семирязі лихії: одна недобра, друга негожа, а третя й на хлів не схожа». На ногах постоли в`язові, на голові - «шапка-бирка» з діркою, через яку провівав вітер. Та, незважаючи на свою бідність, козак дбав, щоб у нього були «ясненька зброя» та кінь вороний, з допомогою яких він гідно б`ється з ворогами батьківщини.

В піснях він - смілива, чесна, справедлива людина, «…не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота», ні на кого перший не нападає, нікого не грабує. Прославляючи мужність козаків, їхню перемогу над ворогами, народ наділяє Голоту і його товаришів непереможною, героїчною силою, відвагою і мужністю, висловлює своє бажання, щоб козаки завжди

Хороші мислі мали…

І неприятеля під ногами топтали!

Величезна увага в думах приділена боротьбі з турецькими та польськими поневолювачами. До «татарського» циклу відносяться такі відомі думи, як «Про Самійла Кішку», «Про трьох братів Азовських», «Про бурю на Чорному морі», «Про Марусю Богуславку» та інші. В «польському» циклі центральне місце займають події Народно-визвольної війни 1648-1654 років, велике місце приділене народним героям -- Нечаєві, Кривоносові, Хмельницькому. Згодом з'являються нові цикли дум -- про шведчину, про Січ та її руйнування, про канальські роботи, гайдамаччину, панщину і про волю.

«Дума про Самійла Кішку»

Ця дума про перебування козаків у турецькій неволі. Самійла Кішку змальовано запорізьким гетьманом, який разом із козаками 25 років знаходився у неволі. Протилежний йому персонаж Лях Бутурлак -- зрадник і людина слабкої вдачі. Він не витримує знущань і страждань і стає ключником на галері, і вірним слугою турецького паші, який командує цією галерою. Лях Бутурлак підмовляє Самійла Кішку до зради, але гетьман відкидає цю пропозицію, а натомість при зручній нагоді разом із козаками знищує сторожу, захоплює галеру і повертається на рідну землю. У думі протиставлено образ справжнього героя, вірного Батьківщині, слабкодухому зраднику.

Самійло Кішка

…Кішку Самійла по волі поздравляли:

«Здоров, - кажуть, - здоров, Кішко Самійлу,

Гетьмане запорозький! Не загинув єси у неволі,

Не загинеш і з нами, козаками, по волі!..

Слава не умре, не поляже!

Буде слава славна

Помеж козаками,

На многія літа,

До конця віка!

2.2 Українські народні балади. Походження і розвиток балад

Балада належить до найскладніших фольклорних жанрів. Появу балади відносять до Середньовіччя. Провансальці називали даний жанр танцювальною піснею, французи характеризували баладу як ліричний вірш, англійці -- як сюжетні поеми ліро-епічного характеру. У ХІХ ст. в Росії, Україні, за визначенням М. Максимовича, М. Костомарова, таким словом називали літературні та народнопісенні твори.

На сьогодні існує кілька визначень балади. Одне з них: балада -- невеликий за обсягом віршований сюжетний гостродраматичний ліро-епічний твір, в якому відображаються напружені конфлікти в особистому та громадському житті.

Ґрунтовно досліджував балади І. Франко («Жіноча неволя в руських піснях народних», 1883р.), наукові розвідки цьому жанру усної народної творчості присвятили О. Потебня, Ф. Колесса, К. Квітка та ін. Національні сюжети, символи й образи балад знайшли відображення у творчості Т.Г. Шевченка («Тополя», «Причинна», «Утоплена», «Катерина» тощо). Широко використовували баладну традицію поети початку ХХ ст. (П. Карманський «Українська балада», М. Вороний «Бондарівна», В. Еллан «Балада про любов» тощо. Найповніше видання «Балади» у серії «Народна творчість» було здійснено у 1987 році. Фольклорист О. Дей опублікував «Каталог українських народних балад».

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі -- чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

Корені балади -- в календарно- і родинно-обрядовій пісенності. Найдавніший запис балади знаходимо в рукописній книзі чеського фольклориста Яна Благослава «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш». Найпродуктивнішим періодом баладотворення вважають ХV-ХVІІст. З ХІХст. балади публікуються у багатьох збірниках українського фольклору.

Жанрові особливості балад

У фольклористиці виділяють такі жанрові ознаки балади: зачин -- звертання до персонажа, раптове повідомлення про незвичайні пригоди, драматичні колізії, трагічні випадки, що справляють сильне емоційне враження на читача. Ліричний елемент подається у поєднанні з епічним. Наявні естетичне відображення дійсності, романтична піднесеність, елементи фантастики, метаморфози-перетворення, персоніфікація рослин і явищ природи, моралізаторство -- повчальний потенціал у вигляді кари або запізнілого каяття злочинців. Розповідь ведеться переважно про виняткові, трагічні випадки, які справляють сильне емоційне враження на читача, відсутні детальні описи, повтори, характерні для героїчного епосу, швидкий і напружений розвиток дії.

Як правило, за сюжет балади мають сумно-ефектну подію: вбивство, отруєння, помста свояка, дружини, чоловіка тощо. Балада не дає конкретних імен і конкретних обставин (М. Драгоманов), для неї головне не подія, а почуття, які вона збуджує (В. Бєлінський), змушуючи нас співпереживати трагічній долі тих, що постраждали безвинно.

Для поетики балад характерні діалоги, психологічні паралелізми, метафоричність, гіперболізація, постійні народні порівняння, епітети, символіка, повтори, зменшено-пестлива, емоційно-забарвлена лексика.

У баладах наявні елементи чаклунства: невістка перетворюється на тополю, калину; зрізана гілочка промовляє людським голосом; віддана заміж за нелюба дочка повертається додому зозулею. Дійовими особами балад часто виступають чарівниці, ворожки, відьми.

Більшість найдавніших балад споріднені з колядками, веснянками, купальськими, побутовими й хороводними піснями і присвячені метаморфозі людини -- перетворення її на рослини, тварин, птахів («Роса -- дівчини сльоза», «Невістка стає тополею»). Балади пізнішого походження ближчі до епічної поезії.

Класифікація балад

У фольклористиці балади поділяють на родинно-побутові, про татарсько-турецьку неволю, про історичних осіб.

Найбільш детальну класифікацію родинно-побутових балад в українській фольклористиці розробив О. Дей. Науковець поділив цей фольклорний жанр на такі групи: про кохання і дошлюбні відносини; про сімейні взаємини і конфлікти; взаємини і конфлікти на тлі соціальних та історичних обставин.

Найпоширеніший сюжет балад -- перетворення невістки в тополю. У таких баладах відображено анімістичне вірування про переселення людської душі в рослинний світ. Як правило, ці вірування підсилюються мотивом віри в магічну дію слова. Досить поширеними є також балади про кровозмішання («Жила вдова на Подолі», жертвоприношення («Замурована мила»), викрадення дівчини з метою одруження («Їхали козаки із поля додому»), про жіночу невірність («Ой ти, Галю, Галю, молодая»), отруєння невірного нареченого. Сюжет балад, коли зведену дівчину козаки прив'язують до палаючої сосни, став основою для весільно-обрядової лірики («Горіла сосна, палала»).

Частина балад пов'язані мотивом «тройзілля», за яким дівчина, вирішуючи суперечку трьох козаків, обіцяє вийти заміж за того, хто привезе їй з-за моря чарівного зілля для весільного віночка. Родинно-побутові балади, записані у ХУІІІ-ХІХ ст., побудовані, як правило, на мотивах нещасливого кохання, примусового шлюбу, зведенні дівчини, жорстокій долі покритки.

Мотивами балад про татарсько-турецьку неволю є проводи козака на війну, смерть козака внаслідок незвичайних обставин, подій, драматичні долі людей у неволі. Доволі часто зустрічається мотив нескореної полонянки, котра, хоч і має можливість стати дружиною турка, не покоряється ворогові, за що карається. Досить поширеними є балади про кровозмішення (козак визволяє дівчину з полону, закохується в неї, а пізніше виявляє, що ця дівчина його сестра). Низка балад присвячені певним історичним особам. Відомі балади про Довбуша, Кармалюка, Бондарівну, Байду, Лимерівну. Такі балади відзначаються великим ступенем узагальнення.



2.3 Козацькі пісні

Виникнення і розвиток козацьких пісень пов'язані з історією козацтва, що сформувалося в XV-XVIст. у боротьбі українського народу проти феодального гноблення та іноземних загарбників і уславилося своєю мужністю, героїзмом, відданістю вітчизні. Багато з них своїми мотивами та ідейним змістом споріднені з історичними піснями та думами. Козацькі пісні охоплюють тривалий період життя народу. До найдавніших із них (XV-XVIст.) належать твори про польову сторожу, постій козаків і пожежу в степу, про бурю на морі й потоплення турецького корабля, про сутички з турецько-татарськими загарбниками, про смерть козака на полі бою.

Козацькі пісні відзначаються багатством ідейного змісту, емоційною наснаженістю, високою художністю. Для їх поетичного стилю характерне органічне поєднання реалістичної конкретності з символічно-метафоричною образністю. Основний герой цих пісень -- відважний воїн, оборонець вітчизни, готовий віддати за неї життя. Різноманітні ідейно-тематичні мотиви часто переплітаються в одному й тому ж творі, через те поділ пісень на групи, цикли завжди досить умовний.

Зворушливо змальовується прощання з громадою, ріднею, милою у піснях про від'їзд козака до війська. В них часто звучать громадянські мотиви, їхні герої усвідомлюють обов'язок перед батьківщиною. Особливо хвилюючий образ матері, яка викохує сина-сокола «козаченькам на славу, воріженькам в розправу». Скільки величі й самопожертви виявляє вона, знаючи, що розлука принесе їй страждання! В таких піснях, за словами М. Добролюбова, «горить любов до Батьківщини, виблискує слава минулих подвигів; в них дихає і чисте, ніжне почуття жіночої любові, особливо любові материнської...»

У піснях про виряджання в похід настрій урочистої піднесеності, молодецького завзяття часто поєднується із сумом розлуки, тривогою, лихим передчуттям, які посилюються так званою формулою неможливого: козак повернеться додому тоді, коли «павине пір'я наспід потоне, а млиновий камінь наверх випливе», коли зійде посіяний на камені пісок...

Тужними настроями пройняті пісні про вимушений від'їзд із сім'ї молодого хлопця, який тікає від закріпачення, переслідування,- мандрує «не з добра, не з розкоші, а з великого лиха».

З любов'ю оспівав народ своїх захисників, показавши їхнє життя, повне тривог і небезпек. Метафорично змальовується суворий побут козака, що протиставляється хатньому затишку і материнським турботам: «Мене змиють дрібні дощі, А розчешуть густі терни, А висушить ясне сонце, А розкуйдить буйний вітер!»

Возвеличуючи козака, захоплюючись його безстрашністю, творці пісень вдаються до гіперболічного зображення.

А Перебийніс просить не много,

Сімсот козаків з собою,

Рубає мечем голови з плечей,

А решту топить водою

Козака знають не тільки татари, турки, шляхта, перед ним відступають навіть природні стихії (гасне вогонь, втихають води), втікають звірі, на камені лишаються його сліди («підківки знати»), самі собою опадають кайдани. У таких піснях чути відгомін легенд про запорожців-«характерників», що їх народ наділяв надприродною силою. Козак втілює в собі могутність і волелюбність народу, непримиренність до соціального й національного гніту.

У піснях часто мовиться про козацьку славу. Її поетичним символом виступає червона калина, червона китайка, висока могила як пам'ятник воїнській доблесті. Вся багата символіка козацьких пісень пов'язана з поетичними уявленнями про мужність, силу, міць (образи орла, сокола, дуба, явора).

У козацьких піснях яскраво виявляються патріотичні почуття народу. їх герой усвідомлює, що він оборонець рідної землі, що в нього «родина -- уся Україна». Потрапивши в полон до ворога, козак просить перед смертю вивести його на високу могилу -- «нехай же я стану, подивлюся та й на свою Україну!» Пафосом любові до вітчизни сповнена пісня часів визвольної війни «Розлилися круті бережечки»: козаки хочуть розвеселити Україну, визволивши її від польсько-шляхетського гніту.

Хай квітне Україна -

Козацька сторона!

І хай цвіте калина

Червона вкрай вікна!

Драматичною напруженістю відзначаються пісні, в яких змальовується кривава битва з ворогом і смерть козака. Ці пісні -- вияв народної шани до захисників і оборонців рідної землі.

Битва у них асоціюється з бенкетом, з мостінням мостів, греблі, з оранкою чи сівбою. Такі метафори за походженням дуже давні, до них звертався ще автор «Слова о полку Ігоревім». Для пісень цього циклу типові образні вислови, побудовані на основі слів «кров», «кривавий»: «крівльою обілляний» козак, «із меча кровця капле», гора «кров'ю закипіла» і т.д. Дорогою ціною -- кров'ю і життям -- платив народ за волю.

Постріляні та порубані

На рани їх широкі спочивали

То тим вони спочивали

Що рани їх постріляні та порубані

Дуже їх ізнимогали...

Гей...



Реалістичне зображення смерті часто поєднується з метафоричним. Смерть козака змальовується то як вічний сон, то як переселення в нову світлицю «без оконець і без дверець», то як одруження з могилкою, землянкою. Дуже часто в цих піснях -- згадки про рідних, особливо страдницю-матір, якій ніколи не діждатися сина. Важливу ідейно-художню роль відіграє також образ коня -- вірного товариша козака. Кінь не покидає вбитого хазяїна-друга, журиться і плаче, намагається дістати «землі цілющої, води живущої», щоб повернути його до життя. Таке змалювання посилює емоційність твору, розкривав глибину людського горя.

Козацтво не було класово однорідним. Показовою щодо відображення його класового розшарування є поширена в численних варіантах пісня про розправу сіроми з багачем, який насміхався з неї («Ой хмариться, туманиться...»).

2.4 Бурлацькі пісні

Бурлацькі пісні неоднорідні за походженням. Бурлаками називали людей, що не мали власного притулку або поневірялися на чужині, далеко від рідної домівки. Ними ставали втікачі від феодального гніту, але так називали і наймитів, що заробляли на шматок хліба по чужих людях.

Основну групу бурлацьких пісень складають твори про поневіряння втікачів від кріпаччини. Найпоширеніші теми -- бідування на чужині, туга за родиною, нарікання на лиху долю. «Степ веселий, край далекий, та ніде прожити» -- такий лейтмотив багатьох із них. Гнів проти поневолювачів, протест проти соціальної несправедливості виливався у стихійні виступи: «Будем багатих убивати, а бідних награждати».

Більшість бурлацьких пісень пройнята сумними настроями, що їх породжувало бездомне життя на чужині, тривожні думки про осиротілу родину, жаль за змарнованими молодими роками. Бездольне бурлацьке життя порівнюється з ранньою росою:

Вітер повіє, сонечко пригріє,

А роса на землю впаде, -

Ой то так моє життя бурлацькеє

Та отак марно й пропаде!

З глибоким співчуттям змальовується бурлака, що помирає на чужині. Образи білих снігів, одинокого дерева зі спущеним гіллям, нагнітання різного типу повторів, що підкреслюють самотність бурлаки, звертання до такого ж безщасного брата-товариша, пестливо-зменшувальні форми слів -- усе це надає трагічного звучання пісні «Забіліли сніги»:

Забіліли сніги,

Забіліли білі,

Та ще й дібровонька.

Заболіло тіло

Бурлацькеє біле,

Ще й головонька...

Окрему групу складають пісні про поневіряння бурлаки в наймах. Бурлака «гірко робить, аж піт очі заливає», зазнає незаслужених образ від господаря. Ідейно й тематично такі бурлацькі пісні зливаються з наймитськими.

2.5 Кріпацькі пісні

Глибокою реалістичністю у змалюванні нестерпного становища поневоленого селянства відзначаються кріпацькі пісні. Тяжка панщина, знущання поміщика і його посіпак, безправність і зубожіння кріпаків, протест проти поневолення -- основні теми цих пісень, пройнятих класовою непримиренністю і ненавистю до гнобителів. У них з такою нещадністю викривалося кріпацтво, що сам собою напрошувався висновок про необхідність його знищення.

Простими й економними художніми засобами змальовуються картини, що вражають своєю страшною правдою. Характерні для поетики козацьких та чумацьких пісень розгорнуті метафори, образна символіка, щедрі зіставлення відступають у кріпацьких піснях перед конкретним, точним відтворенням реальних життєвих фактів.

Ось звичайний, ніби протокольний перелік панських робіт, що їх треба відбути, а як виразно він дає відчути безпросвітність життя кріпаків:

Женуть батька в степ косити,

Сина молотити,

Третю дочку-паняночку -

Тютюну садити,

А невістку з свекрухою

У лан жита жати.

У кріпацьких піснях початку XVIII ст. відобразилось посилення феодального гніту. Поміщики відбирали у селян навіть неділю -- святковий день, працювати в який вважалося за гріх. Так з'являється образ панщини в неділю:

Ой у неділю ранесенько до церкви дзвони дзвонять,

А нашого вельможного пана десятчики на панщину гонять.

Майже в кожній пісні говориться про підневільність, безправ'я кріпаків, приниження їхньої людської гідності, про знущання: «з нагаями на панщину гонять», пан чи його прислужник «канчук розпускає», «нагайку виймає», «дав нагаїв сорок», «б'є києм», «кладуть бити» і т. д.

Контрастним зіставленням панських розкошів і зубожіння та бідування селян викривається паразитизм кріпосників. У пана-нероби «білії онучі», у його дочок і жінки дорогі прикраси й убори, а кріпаки ходять «голі, без сорочки», «мало не безштанні», у них «нема в хаті й кішки». Народ дав чітке визначення панщини одним словом: панщина-даремщина.

Представники панівного класу боялися революційної сили таких пісень, переслідували їх виконавців. Лірник, від якого у 1815 р. була записана пісня «Ой у неділю ранесенько до церкви дзвони дзвонять» (а надрукована була тільки в 1879 р.), казав збирачеві: «Божому чоловікові добре за сю пісню досталось: знав і я, і голова моя, і спина моя».

Є пісні (їх збереглося небагато) про роботу на панських ґуральнях, цукроварнях, смолокурнях. Життя робітників-кріпаків таке ж гірке, як і селян: майданники (смолокури) «ходять без сорочки», гуральмани -- «голі й босі», наглядач хапає «за чуприну».

Протест проти кріпосництва виявлявся у різних формах, зокрема у втечі на Запорожжя, на вільні південні степи, в Бессарабію. Оспівав народ і збройні виступи проти поневолювачів. Крім історичних пісень на цю тему (про Довбуша, Кармалюка, повстання в селі Турбаях тощо), є й пісні про безіменних народних героїв -- опришків, левенців, гайдамак, що були захисниками трудящих, борцями за соціальну справедливість. Заклично звучали слова пісні «Крейсамт з панами тримає», записаної в 60-х роках вісімнадцятого століття: «Хапайте се до сокири, остріть коси, остріть вила...»

Своєрідно відобразилося в піснях скасування кріпацтва. Як випливає з їхнього змісту, виникали вони невдовзі після реформи, коли селянин ще наївно вірив, що позбудеться визиску і гніту. Реалістичні викривальні картини панщини поєднуються в них з уявними, що втілюють віковічну мрію селянина побачити пана в становищі мужика («озути пана в постоли»). Саркастично змальовується безпорадність панів, які, опинившись без кріпаків, змушені самі працювати, заробляти на хліб: пані пішла «снопики в'язати» і погубила черевички, паничі носять снопи, пан косить, пани плачуть за панщиною, уклінно благають людей іти до них жати... Народна фантазія невичерпна у вислові зневаги до ненависних панів.

2.6 Пісні про еміграцію

Пісні про еміграцію є цікавим феноменом творчості українського народу, що виник на тернистій стезі вимушеної розлуки з рідним краєм, домівкою і зустрічі з чужиною, куди їхали люди з вірою на поліпшення своєї долі та долі своїх дітей. Цей шлях був непростим, міражним, оповитим невідомістю майбуття, зданим на ласку фортуни.

На віддалі від свого дому, землі, рідного порогу виникає нове усвідомлення їх цінності. Матеріальне благополуччя окремих щасливців не знімає ностальгії скитальця в середовищі діаспори. Коріння кличе. Звідсіль постійна роздвоєність уяви, постійна мрія знову повернутись у рідну землю, поміж свої люди. Нереалізована для багатьох мета породжувала комплекс вини, потребу «сплатити борг» блудних синів. Такими настроями пронизана вся емігрантська пісенність.

Емігрантські пісні вибиваються із «міфологічного» стилю фольклору, схильного об'єднувати безліч подій, узагальнювати їх певною типовою ситуацією. Еміграція -- подія цілком не типова для українського трудівника, тому не дивно, що й творчість, з нею пов'язана, містить багато новацій в сюжетах, у лексиці, в загальному сенсі. Незмінним, однак, залишається в ній «кровний» генотип, котрий безпомилково відводить до місць походження її творців і носіїв, пов'язує з усією пісенністю українського народу. Відірвати її від генетичного коріння фольклору етнічної метрополії було б неможливо, бо культура народу єдина, вона нероздільна, яким би простором не були роз'єднані його атоми.

Українська еміграція, котра розпочалась в останньому десятиріччі XIXст. і проходила кількома етапами, відбувалась, в основному, із західноукраїнських земель -- Галичини, Буковини, Закарпаття. Вона була переважно селянською і влилась у міжнаціональну. Разом із зубожілими селянами-українцями через тяжке економічне становище народу, брак землі, забитість людей виїздили поляки, словаки, чехи, угорці та ін. У пошуках роботи українські селяни виїжджали до Німеччини, Угорщини, Швеції, а також до США, Канади, Бразилії, Мексики. Чужина не гарантувала від хвороб, визисків, банкротств господарів. Майже з документальною точністю оповідають про це емігрантські пісні «Були у нас колись воли», «Як я з краю виїжджаю» та ін.

Найважливіші віхи еміграції, психологія її учасників знайшли доволі докладне відображення у відносно новому, з погляду фольклорної ретроспективи, шарі пісенної творчості. Ця пісенність становить стрункий тематичний цикл, відтворюючи всі етапи внутріконтинентальної та, зокрема, заокеанської («міжконтинентальної») еміграції: прощання з рідним краєм, небезпечну далеку дорогу через океан, зустріч з чужиною, випробування на витривалість, щасливий або трагічний фінал далеких мандрів. Жодна з груп відомих нам українських пісень (про заробітчанство, чумацтво, рибальство, строкарство тощо) не дає такої широкої ситуативної панорами, як пісні про еміграцію. Це драматична епопея про шукачів міражного «земного раю», сповнена надій, тривог, щасливих несподіванок або й розчарувань, її руховою пружиною є незвичайні для традиційного фольклору сюжети, образи, події. Вона хронікерська, публіцистична за характером. Нові факти виходу у незнаний простір знаходяться в опозиції до традиційних фольклорних канонів, сюжетів. Де ще знайдемо такі віршовані рядки:

По Канаді ходжу, смутний я завсіди,

Сімсот кільометрів йа сусід від сусіди!

Обсяг пов'язаних з еміграцією пісень, котрі прищепилися у фольклорі, не такий вже великий. Це ряд найбільш поширених, новостворених «стрижневих» сюжетів, таких як «Подме, хлопці, подме до той Гамерики», «Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива», «Мій муж в Гамерице», «Добре тим невістам, гей, у краю», «Як я ішов з Америки додому», «Були у нас колись воли», що мають значну кількість словесних і мелодичних варіантів. Входять у цей цикл і, пристосовані до нових обставин, традиційні лірично побутові пісні, балади, котрі як безцінний і невід'ємний духовний скарб мандрували разом із людьми, втішаючи їх у тяжку годину. Серед них «Бувай ми здорова, ти дівчино моя», «Плине качур до Дунаю», «Гой росте спориш», тобто ті, котрі найбільше відповідали настроям прощання з рідною домівкою, служили розрадою у душевних переживаннях. Є серед них перетекстовки жовнірських, вояцьких пісень, як, наприклад, «Там в зеленім гаю, там пташки співають», «Як я ішов з Америки додому».

Емігрантські пісні -- рідкість у збірниках українського фольклору XXст., вони унікальні й в побуті. Час їх творення -- в основному, в перших десятиріччях XXст. -- був, як для фольклору, надто коротким. Середовища, як такого, для їх поширення, виспівування на землях метрополії не було. Очевидно не було його і на початкових етапах життя переселенців, розпорошених по різних місцях на чужині. Фольклорні ж твори, а зокрема пісні, які не мають простору для живого побутування, поступово забуваються, бліднуть.

«Сі пісні, -- писав Ф. Колесса, -- складаються на широкий цикл, справжню епопею, що з різних боків змальовує долю емігрантів. На піснях про еміграцію бачимо, як на наших очах твориться нова група пісенна, що найсильніше виступає на західних окраїнах та поволі охоплює щораз то ширші круги».) Порівняно недавні за часом творення, складені по свіжих слідах подій, вони уступають фольклорній класиці, зокрема з погляду поетичного вислову. В них чимало труїзмів, йдучих від безпосереднього сприйняття життя:

Приїхав до Пруса, став ся мельдувати,

Дали до копальні вугля ладувати.

Дали до копальні вугля ладувати,

Зачали кавалки на него спадати.

«Подибуємо в них цілий ряд нерівностей і хиб, -- писав В. Гнатюк, -- вони часто кульгаві, подекуди недоладні й недотепні, бо не мали ще часу походити по широких кругах людей, огладитись між ними... Тим-то вони, в порівнянні з іншими, старшими піснями, особливо ліричними, стоять нижче щодо артистичного викінчення».

Бідний чоловік, бідний, та не має звідки жити,

Продав своє імущество та й пішов служити.

Продав своє імущество й усі свої склади,

Продав свої усі склади -- їде до Канади.

Ой іде він до Канади та й ступні рахує,

Де'го нічка захопить, там переночує.

український пісня жанр фольклор



РОЗДІЛ 3. Інструментальний фольклор та народні інструменти

Важливе місце в українській музичній культурі займає інструментальний фольклор. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі, інші інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей.

Найдавніші пласти українського інструментального фольклору пов'язані з календарними святами та обрядами, які супроводжувалися маршовою (марші до ходи, вітальні марші) і танцювальною музикою (гопачки, козачки, коломийки, полечки, вальси, голубки, аркани тощо) і пісенно-інструментальною музикою для слухання. Традиційні інструментальні ансамблі частіше за все були трійками з різних інструментів, наприклад, скрипки, сопілки та бубна (т. зв. троїста музика). Виконання музики передбачає також певну частину імпровізації.

Трембітарі

Широкою сферою побутування самобутнього музичного інструментарію є пастуші (вівчарські) награвання, де, як правило, використовуються інструменти, виготовлені самими музиками: сопілка, флояра, дводенцівка, теленка, цугфлейта, ріг, трембіта, кора, луска, кувиці (свиріль), дуда, свистунці, дримба та ін.

Під час молитов в побутових умовах (в хаті, на вулиці, біля церкви) для акомпанементу до кантів, псалмів часто використовували колісну ліру, кобзу та бандуру.

В часи Запорозької Січі в оркестрах Війська Запорозького звучали литаври, барабани, козацькі сурми і труби, причому литаври входили до числа клейнодів Запорозької Січі, тобто до числа священних символів державності України.

Інструментальна музика стала і невід'ємною частиною міської культури. Крім загальнонаціональних інструментів, таких як скрипки, бандури, міська культура представлена такими інструментами, як столовидні гусла, цитру, торбан. Під їх акомпанемент співали величальні пісні, міські пісні й романси, релігійні піснеспіви.



Висновки

§ Українська музика починає свій відлік з часів Київської Русі і в своєму розвитку охоплює практично всі типи музичного мистецтва -- народну і професійну, академічну і популярну музику. Сьогодні українська музика в її багатоманітті звучить в Україні та далеко за її межами, вона продовжує розвиватись в народній та професійній традиціях, вона є предметом вивчення науковців.

§ Однією з найважливіших рис історичних пісень є те, що вони супроводжують історію, знайомлять з нею не одне покоління і залишають для нащадків усе те найкраще, що не розгубив наш народ на многотрудних перехрестях життєвих доріг.

§ Дума (козацька дума) -- жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

§ Кобзар -- український народний співець і музикант. Кобзарі були творцями, хранителями і передавачами народної творчості у формі історичних пісень, дум (мелодійних речитативів змінюваних форм), релігійних піснеспівів, а також казок та переказів, супроводжуваних грою на кобзі, лірі або бандурі, звідки інша їхня назва - лірники або бандуристи. Значення їх для українського народу можна порівняти зі значенням давньогрецьких поетів у давній Греції, арабських поетів для Арабії, або степових співців-акинів для людей Середньої Азії, Монголії і Казахстану.



Список використаної літератури

1. Костенко Л. Закрита видавнича рецензія на поетичну збірку Й. Струцюка «Засвідчення».-- 1967.

2. Грінченко М. Історія української музики, 2-е вид. / підгот. Ігор Соневицький. Нью Йорк. 1961.

3. Ольховський Андрій. Нарис історії української музики. -- К.: Музична Україна, 2003.

4. Кузеля 3. Причинки до студій над нашою еміграцією // 3аписки наукового т-ва ім. Шевченка. -- Т. 101.

5. Див Гнатюк В.М. Вибрані статті про народну творчість -- К, 1966.

6. Колесса Ф. Українська народна пісня у найновішій фазі свого розвитку // Колесса Ф.М. Фольклористичні праці. -- К., 1970.

7. Добролюбов Н.А. «Кобзарь» Тараса Шевченка.- Собр. соч.: В 3-х т. М., 1952, т. 3.

Размещено на Allbest.ru