Формування ціннісного ставлення студентів до фізичної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування ціннісного ставлення студентів до фізичної культури



ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теорія і практика формування ціннісного ставлення студентів як основи навчання

1.1 Фізичне виховання молоді в контексті суспільних трансформацій

1.2 Фізична культура як соціальне явище та складова навчального процесу

Висновки до першого розділу

Розділ 2. Організація та методи дослідження

2.1 Методи дослідження

2.2 Організація дослідження

Розділ 3. Особливості ставлення студентів до фізичної культури і спорту за традиційною та експериментальною організацією навчання

3.1 Експериментальне дослідження ставлень студентів до фізичної культури і спорту

3.2 Зміст та методика організації викладання навчального предмету "Фізичне виховання" на полімотиваційній основі

3.3 Підвищення ціннісного ставлення майбутніх педагогів до фізичної культури під впливом формуючого експерименту

Висновки

Загальні висновки

Список використаних джерел

Додатки



ВСТУП

Актуальність проблеми. У сучасних умовах актуалізується потреба суспільства у формуванні здорового покоління. Це обумовлено цілою сукупністю факторів: екологічним (наслідки чорнобильської катастрофи, масштабні техногенні впливи), економічним (зниження рівня життя громадян України внаслідок соціально-економічної кризи), соціальним (поява у суспільстві нових соціальних еталонів, стандартів, потреб, пріоритетів і цінностей). Немаловажну роль грає і зниження можливостей держави в оздоровленні громадян: скорочення рекреаційних, культурних, медичних програм. За цих умов центр тяжіння державної політики зміщується на питання профілактики, що викликає зміни у педагогічній системі. Нормативними для навчальних закладів різного рівня стають курси валеології, санітарно-гігієнічного просвітництва, створюються екологічні центри для роботи з молоддю, зростає кількість наукових досліджень з екологічного виховання школярів та студентів, з проблеми підготовки вчителя до відповідної роботи [1;3; 40; 46].

Безумовно, така тенденція у сфері навчання і виховання піднімає роль фізичної культури, яка сьогодні розглядається як важливий засіб профілактики не лише різного роду захворювань, а й розповсюдження шкідливих схильностей і звичок серед молоді (наркоманія, алкоголізм), конструктивного заповнення вільного часу з метою перешкоди антиправовим діям підлітків і юнацтва. Такий підхід збільшує та ускладнює завдання, що покладаються на відповідний навчальний предмет як у межах загальноосвітньої школи, так і у вищих навчальних закладах. Особливу важливість це має у професійній підготовці майбутніх учителів. При цьому мова йде не лише про вчителів фізичної культури, а про педагогів будь-якого предмету, адже саме від педагогічних працівників, їх поведінки, ставлень, цінностей, що наслідуються, залежить прийняття відповідних нормативів життєдіяльності учнями [9; 38; 40].

Аналіз діючих у вищих педагогічних навчальних закладах учбових планів та програми з фізичного виховання доводить, що зростання об'єктивної потреби суспільства у формуванні фізично активного покоління майбутніх педагогів знайшло у них своє відображення. Порівняно з іншими учбовими дисциплінами на предмет "Фізичне виховання" відводиться найбільша кількість навчальних годин, у базову навчальну програму для вищих навчальних закладів освіти України III та IV рівнів акредитації включено складний комплекс завдань щодо сприяння різнобічному розвитку майбутніх учителів [5; 27; 34].

Як показує світовий досвід, основним фактором орієнтації суспільства та окремих громадян на активний спосіб життя є формування відповідних аксіологічних основ, актуалізація окремих ціннісних складових. Успіх будь-якої програми (оздоровчої, виховної, розвиваючої) буде досягнуто лише тоді, коли зовнішні стимули перейдуть у внутрішню мотивацію, тобто буде сформовано ціннісне ставлення до відповідних явищ та подій. В той же час здійснений нами теоретичний аналіз свідчить, що проблема формування ціннісного ставлення студентів педагогічних вузів до фізичної культури і спорту як значущих компонентів життєдіяльності, а отже, І до відповідного навчального предмету у структурі професійної підготовки розроблена явно недостатньо.

Об'єкт дослідження - професійна підготовка майбутніх учителів.

Предмет дослідження - ціннісне ставлення студентів до фізичної культури як умова підвищення ефективності фізичного виховання майбутніх учителів у процесі професійної підготовки.

Метою дослідження є виявлення педагогічних умов, за якими викладання навчального курсу "Фізичне виховання" у вищому педагогічному навчальному закладі буде сприяти формуванню у майбутніх учителів ціннісного ставлення до фізичної культури.

Відповідно до мети визначено такі завдання дослідження:

Виявлення реальних ставлень студентів до фізичної культури як компоненту життєдіяльності і навчального предмету за традиційною системою навчання.

Визначення сукупності умов, які сприятимуть формуванню у студентів ціннісного ставлення до фізичної культури у процесі професійної підготовки.

3. Розробка і апробація методів формуючого впливу на студентів, що сприятиме розвитку ціннісного ставлення до фізичної культури у процесі вивчення відповідного навчального предмету.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що: вперше висунуто сукупність концептуальних ідей, які дозволяють посилити аксіологічні основи навчання майбутніх педагогів; уточнено і поглиблено загальне визначення наукового поняття "ціннісне ставлення" та розкрито специфічні особливості його використання у системі професійної педагогічної підготовки та відносно фізичної культури та спорту.

Теоретичне значення дослідження визначається тим, що: отримано нові дані щодо змісту та тенденцій розвитку ціннісних складових навчання майбутніх педагогів, у тому числі стосовно вивчення предмету "Фізичне виховання"; визначено комплекс педагогічних умов та методичних процедур, який дозволяє побудувати навчальний процес з фізичної підготовки на ціннісних засадах.

Практична значущість дослідження обумовлена визначенням комплексу методик, який дозволяє дослідити ставлення студентів до фізичної культури і спорту, до відповідного навчального предмету, здійснювати педагогічний моніторинг змін, що відбуваються у системі мотивації студентів. Розроблена методика викладання навчального предмету "Фізичне виховання" може бути впроваджена у навчальний процес вищих навчальних закладів інших профілів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати дослідження обговорювались на Всеукраїнському з'їзді.



РОЗДІЛ 1. ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ФОРМУВАННЯ ЦІННІСНОГО СТАВЛЕННЯ СТУДЕНТІВ ЯК ОСНОВИ НАВЧАННЯ

1.1 Фізичне виховання молоді в контексті суспільних трансформацій

Процеси державотворення призвели до принципових змін в багатьох сферах суспільного життя, що не могло не зачепити і системи ставлень громадян як до процесів перебудови, так І до відповідних сфер життєдіяльності. Сьогодні, як ніколи, посилюється важливість психолого-педагогічних досліджень в сфері визначення ціннісних орієнтацій молоді, трансформацій, які відбуваються практично за всіма напрямами інтегрування людини в суспільне життя, включаючи навіть ті з них, що традиційно здавались сталими ознаками юнацького віку. Реалізація будь-яких перебудовчих процесів, прагнення досягти успіху на теренах реформування освіти і суспільства можливі лише за умов наявності знань щодо реальних тенденцій, що відбуваються на рівні окремих соціальних груп та конкретних індивідів.

Як відомо, процеси реформування в суспільстві не залишили осторонь і систему фізичного виховання молоді. Сьогодні йде активний процес створення національної системи фізичного виховання, пошук її концептуальних засад. Адже система фізичного виховання тісно пов'язана з освітою, охороною здоров'я, культурою матеріального виробництва, обороноздатністю суспільства, всіма галузями матеріального виробництва, духовним розвитком суспільства. Віддзеркалюючи соціальний, економічний, духовний стан держави, фізичне виховання виступає як якісно особливий, історично обумовлений тип соціальної практики, що включає ідеологічні, науково-методичні, програмово-нормативні та організаційні елементи і покликаний задовольнити потребу суспільства у фізичному вихованні громадян (Б.М. Шиян).

Дослідники проблем фізичного виховання відмічають, що сьогодні у

теорії і практиці фізичного виховання має прояв ряд суперечностей:

між соціальним замовленням на формування та розвиток фізичної культури громадян України і недосконалістю теоретико-методичної бази її забезпечення;

між зростанням вимог щодо рівня підготовки спеціаліста з фізичного виховання (педагога) у вищому навчальному закладі та низьким рівнем його готовності до реалізації професійних функцій;

між потребою у підвищенні ефективності функціонування системи фізичного виховання в Україні і недосконалістю її окремих елементів;

між можливостями педагогічного управління процесом фізичного виховання учнівської молоді І рівнем технологічної підготовки педагогів,особливо щодо питань планування і контролю [108, 1-2].

На наш погляд, цей перелік можна продовжити. Серед суперечностей сьогодення можна назвати також:

зростання необхідності в оздоровчих заходах у зв'язку з станом гіподинамії багатьох верств населення і водночас зниження можливостей щодо їх проведення внаслідок економічних негараздів та зниження реальної мотивації занять фізичною культурою;

згортання національних програм підтримки масового спорту та фізичної культури і згасання інтересу у населення не лише до спортивних заходів, а й взагалі до активного відпочинку;

поширення серед молоді малорухомих видів занять (комп'ютер,телебачення), що збігається з змінами у режимах харчування, і девальвацією ідеалів фізичної активності, духовного наповнення .

Аналіз досліджень, присвячених питанням фізичного виховання, довів, що найбільша кількість робіт присвячена проблемам загального плану, фізичного виховання учнів загальноосвітньої школи, підготовки фахівців з фізичного виховання.

Фізична культура як сфера прояву людської активності розглядалась з загальних позицій за такими напрямами:

- фізіологічні механізми фізичної активності [109], впливу фізичних навантажень - Г.Л. Апанесенко [7], І.О. Аршавський [8], Ф.Б. Березін [17], фізіологічні основи диференціації осіб за фізичним рівнем - Х.А. Віткін, Р.В. Дік [ПО], сутність фізичної активності людини - В. Бальсевич, В. Запорожанов [13];

відношення людини до професійного спорту, мотиваційні основизанять та виходу зі спортивної діяльності - О.М. Плющ [79];

фізична культура як фактор розвитку особистості - Ж.О. Суптіль,Н.П. Шаповалова [94];

теорія і методика педагогічних досліджень у фізичному вихованні- Б.О. Ашмарін [10].

В працях багатьох дослідників розкрито концептуальні основи фізичного виховання школярів та дітей дошкільного віку. Ці питання досліджували: Л.О. Григорович, О.Б. Качаліна [38], Е.С. Вільчківський [25], О.Д. Дубогай, Л.М. Молчан [44], М.С. Дубовік [43], М.Д. Зубалій [48]. Педагогічні основи фізичного виховання розкрито О.О. Тер-Ованесяном [98]. Оцінювання фізичної підготовленості підлітків як засіб підвищення мотивації до систематичних занять фізичною культурою розглядалось В.С. Добринським [42]. Шляхи формування у молодших школярів потреби у фізичній досконалості визначені М.М. Хоменко [105]. Соціально-психологічні умови поліпшення фізичного виховання учнів загальноосвітніх шкіл розкриває Т.Є. Цюпак [106].

Значну кількість досліджень присвячено психолого-педагогічним проблемам підготовки вчителів фізичної культури. Не торкаючись спеціальних питань, які відображено у значній кількості наукових робіт, зупинимось на тих напрямах, що мають інтерес в контексті нашого дослідження.

Професійні особливості діяльності вчителя фізичної культури розглядають Я. Бєльський [18], В.Ф. Новосельський [68], а особливості відповідної професійної підготовки - С.М. Філь, В.П. Пєшков [102].

На корекційно-розвивальну стратегію спрямовує роботу учителя фізичного виховання в умовах допоміжної школи М.О. Козленко [52]. Формування в учнів інтересу до професії "вчитель фізичної культури" є предметом дослідження Г.Д. Бабушкіна [11-12] та В.Г. Омел'яненко [69]. Підготовка вчителя фізичної культури до педагогічного менеджменту розкривається О.В. Баянкіним [16]. Система формування професійної педагогічної спрямованості студентів інститутів фізичної культури пропонується у роботах Є.О. Науменко [67], З.П. Плетньової [78]. Н.Г. Ковалевська розглядає мотиви, стимули і труднощі навчання в інститутах фізичної культури [51, 33-36], а В.М. Видрін концентрує свою увагу на формуванні мотивів навчання у студентів інститутів фізичної культури [22]. Нарешті, як вже вказувалося раніше, теоретико-методичні основи підготовки вчителів фізичного виховання в педагогічних навчальних закладах розкриває Б.М. Шиян [108].

Здавалось би, така глибока наукова розробка відповідних проблем повинна скласти надійні концептуальні основи і забезпечити ефективне вирішення завдань фізичного виховання. Водночас, як підкреслює Б.М. Шиян, "існує значний розрив між теорією фізичного виховання і методикою, дослідження якої обмежується переважно вивченням впливу занять фізичними вправами на біологічні функції організму, а проблемам створення дидактичних основ фізичного виховання і спорту приділяється значно менше уваги. Більше того, результати наукових досліджень ... фактично не впроваджувались у повсякденну практику роботи шкільного вчителя" [108, 12].

Вихід з сучасної кризи фізичної культури, вважає дослідник, повинен ґрунтуватись на наукових концептуальних положеннях, які є основою процесу створення національної системи фізичного виховання. її основними є такі положення:

Ідеологія системи фізичного виховання має відображати загальнолюдські гуманістичні цінності, будуватись на національних засадах з урахуванням регіональних особливостей та передового вітчизняного та світового досвіду.

Фізична культура є певною цінністю для кожного конкретного учня, яка забезпечує його соціалізацію на основі оволодіння специфічним змістом фізичної освіти як частин загальної культури нації, в якій моделюються і віддзеркалюються людські взаємини. В цьому контексті фізична культура є засобом формування особистості, її свідомості і культури, розвитку психічних процесів, які керують емоційною та руховою сферами людини і вдосконалюють їх.

Навчально-виховний процес, побудований за принципами демократизму і гуманізму, забезпечує досягнення індивідуально можливого рівня фізкультурної освіти, розвитку і підготовленості всіх, хто займається фізичними вправами; сприяє виявленню обдарованих у фізичному відношенні дітей та підлітків і надає їм змогу розвинути свої здібності. Фізичне виховання є базою, на якій формуються уявлення дітей про норми і правила здорового способу життя та виховуються відповідні звички.

Зміст фізичного виховання являє собою взаємозв'язок таких основних блоків: знання, способи рухової діяльності, способи власної фізкультурно-оздоровчої діяльності, способи спортивної діяльності. Він визначається навчальними програмами і забезпечується навчальними посібниками та дидактичними засобами.

Національна система фізичного виховання базується на перевіреному історичному досвіді спортивно-масової і фізкультурно-оздоровчої, інноваційної діяльності, спрямованої на розвиток фізичних можливостей особистості, які реалізуються на всіх етапах довічної фізкультурної освіти людини.

Практична реалізація мети і завдань національної системи фізичного виховання здійснюється на спеціально організованих заняттях, які стимулюють рухову активність, за умови їх відповідності інтересам учнів, останнім досягненням науки, передовим педагогічним технологіям, конкретним умовам їх проведення.

Фізичне виховання є провідною ланкою єдиної системи взаємопов'язаних і взаємообумовлених рівнів фізкультурної освіти дітей та молоді. При формуванні і реалізації завдань фізкультурної освіти доцільно користуватися Державними вимогами до фізичного виховання.

Для індивідуальної діагностики фізичної підготовленості учнів використовують Державні тести і нормативи. Результати тестування є підставою для внесення коректив у процес фізичного виховання дітей з метою досягнення високого рівня їх розвитку.

Використання у процесі фізичного виховання специфічних засобів, методів і форм створює сприятливі умови для патріотичного, розумового, морального та художньо-естетичного виховання.

Визначальною умовою побудови педагогічного процесу з фізичної культури є забезпечення на заняттях взаємної поваги, взаємодовіри та співпраці вчителя й учнів як запоруки виховання активної, творчої особи,здатної самостійно приймати рішення і реалізовувати їх у життєдіяльності.

Важливим фактором підвищення ефективності фізичного виховання, прояву активності, ініціативи і творчості є оцінка діяльності учнів. Вона повинна відповідати праці учня, вкладеній у досягнення не будь-якого загального нормативу, в індивідуально можливого результату оволодіння теоретичними знаннями, методичними уміннями, практичними навичками, а також розвитку фізичних якостей.

10. Одним з пріоритетних напрямів формування національної системи фізичного виховання є вдосконалення методики фізичного виховання дітей-інвалідів, аномальних та віднесених за станом здоров'я до спеціальних медичних груп на основі реалізації психолого-педагогічних та психолого-фізіологічних теорій навчання, виховання і розвитку особистості.

Висунуті концептуальні положення уможливлюють розширення змісту предмета "Фізична культура", спрямованого на забезпечення загальної фізкультурної освіти учнів, метою якої є формування їх наукового світогляду у сфері фізичної культури, оволодіння засобами, методами і формами індивідуальної рухової діяльності, вміннями цілеспрямовано використовувати цю діяльність для власного духовного та фізичного вдосконалення, зміцнення та збереження здоров'я, задоволення потреб у підготовці до активної творчої життєдіяльності [108,12-14].

В останні роки збільшується кількість робіт, присвячених використанню українських народних традицій в системі фізичного виховання учнів та підготовці майбутніх вчителів фізичної культури [32], впровадженню у позаурочні форми роботи [26].

В той же час дослідженнями науковців доведено, що реальний рівень фахівців з фізичного виховання залишається низьким. Значна частина працюючих вчителів фізкультури мають невисокий рівень знань, педагогічної техніки, у них не сформовані такі важливі педагогічні здібності, як перцептивні, конструктивні, гностичні, вони не вміють (і не мають відповідної потреби) самостійно опрацьовувати спеціальну літературу, не володіють уміннями педагогічного аналізу та оцінювання. За результатами досліджень, випускники факультетів заочного навчання педагогічних навчальних закладів мають низький рівень психолого-педагогічної підготовки, а 59 % опитаних вчителів семи областей України не можуть самостійно визначати зміст, засоби і форми фізичного виховання школярів [108, 3].

За думкою Б.М. Шияна, сьогодні суттєвих змін вимагає саме концепція підготовки фахівців з фізичного виховання. Дослідник вважає, що високий рівень підготовки майбутніх учителів до фізичного виховання учнів може бути досягнутий за умов:

наукового обґрунтування і впровадження у процес їх фахової підготовки теоретико-методичних елементів (знань, умінь, навичок), орієнтованих на формування фізичної культури школярів;

переорієнтації системи фізичного виховання з консервативно-нормативної моделі, що суперечить вимогам шкільної фізкультурної освіти, на інноваційну педагогічну діяльність, складовими якої є конструктивний, організаційний, комунікативний та дослідницький компонент. Нормативна модель зводить діяльність вчителя до функціональної ролі і є несумісною з вимогами гуманізації школи, забезпеченням оптимальних умов для розвитку кожної дитини. Розумною альтернативою нормативній є дослідницька модель, згідно з якою центральною ланкою роботи вчителя є процес постійної модифікації програми діяльності відповідно до умов та особливостей групи дітей або окремої дитини;

оновлення змісту професійно-педагогічної підготовки вчителя фізичного виховання на основі висвітлення технології планування навчально-виховного процесу з фізичного виховання. Це, в свою чергу, вимагає значного збагачення професійного арсеналу вчителя, вміння вільно ним користуватися, вдосконалювати, гуманізації його професійної свідомості її переорієнтації на всебічне врахування природи дитини;

- домінування у навчальному процесі творчих завдань, спрямованих на відтворення практичних дій учителя в нестандартних ситуаціях, що дозволить формувати професійні знання в майбутнього вчителя водночас на методологічному (мета, завдання), теоретичному (закони, принципи, форми діяльності і т. ін.) , методичному (проектування навчального процесу) та технологічному (вирішення практичних завдань навчання і виховання у конкретних умовах) рівнів [108, 4-5].

Ми вважаємо, що ця авторська концепція повністю відповідає сутності роботи вузівського викладача фізичної культури, тобто без певних обмежень може бути перенесена в ситуацію вищої школи.

Описаний стан справ не може залишати осторонь і студентів інших факультетів. Адже вони є вчорашніми вихованцями школи, де, за даними багатьох дослідників, працюють на явно непрофесійному рівні вчителі фізичного виховання. Тобто вже на момент вступу до вищого педагогічного навчального закладу значна кількість студентів може нести негативне ставлення до фізичного виховання. В той же час проблеми фізичного виховання майбутніх вчителів "нефізкультурних" факультетів сьогодні не можна вважати остаточно вирішеними, хоча відповідні дослідження у цьому напрямку проводилися давно.

Але основний напрям цих досліджень - організація занять з фізичного виховання як засобу стимулювання фізичної активності молоді, аналогічний тим дослідженням, що проводились в середньо-освітній школі.

Науково-педагогічні основи вдосконалення фізичного виховання студентів було розглянуто І.А. Кошбахтієвим [55], висвітлено у численних наукових збірниках [28-31].

Значна кількість робіт присвячена питанням формування здорового способу життя на базі валеологічної складової освіти - Р.І. Айтман, Г.М. Жарова [3], В.О. Ананьєв [6], О.Л. Брондз [20], В.В. Булаєв [21], В.І. Глухов [36], І.Ю. Глінянова [33-35], Д.Л .Грішанов, Ж.І. Зайцева [39], Ю.В .Кікнадзе [50], П. Петленко [77], Л.Г. Татарнікова [95-97]. Психологічні аспекти педагогічної валеології розкриває М.К. Смірнов [93]. Фізична культура при цьому розглядається як важливий засіб формування здорового способу життя (Г.П. Пастушек), готовності студентів до самоорганізації здорового способу життя (Е.Н. Раїмова).

Для нас особливий інтерес мають роботи, присвячені професійній спрямованості фізичного виховання у системі підготовки майбутніх учителів (М.Я. Віленський, Р.П. Сафін), професійно-прикладній фізичній підготовці майбутніх спеціалістів (Г.І. Крюковський, С.В. Раєвський), які більш детально будуть проаналізовані у наступному параграфі..

Ми вважаємо, що наведені вище напрями не перекривають повністю всієї актуальності проблеми.

По-перше, вирішення складних завдань фізичного виховання школярів не може бути вирішено лише за рахунок діяльності вчителів фізичної культури. Кожен учитель є фактично носієм цінностей фізичної культури, сприяє формуванню у студентів ціннісного ставлення до фізичної культури, спонукає та організує їх фізичну активність, особливо у позакласній роботі (спортивні змагання, відвідування спортивних секцій, туристичні походи, спортивні ігри у вільний час).

Безумовно, не всі ці заходи вимагаються від вчителя-предметника його функціональними обов'язками. Але їх використання значно підвищує контакт з учнями, надає можливість колективного впливу.

По-друге, фізична культура як складова загальної культури є важливим компонентом життєдіяльності самого вчителя, підтримання творчої працездатності і здоров'я. Тому професійна спрямованість предмету фізичного виховання не може обмежуватись лише переконанням студентів у необхідності фізичної культури у роботі з учнями. Спектр відносин людини як особистості і фахівця з фізичною культурою є більш складним і різнобічним.

Особливу проблему складає формування механізмів, що забезпечують пролонговану активність студентів у фізичному вихованні і самовихованні. Серед таких механізмів основне місце займає формування ціннісного ставлення студентів до фізичної культури як важливої складової загальної культури особистості, засобу особистісного розвитку, і, виходячи з цього, підвищення позитивного ставлення до відповідного навчального предмету, його впливу на процеси особистісного розвитку і професійного становлення.

Як вважають ряд авторів (М.С. Корольчук, А.Ф. Косенко, ТЛ. Кочергіна): "Проблема фізичного виховання має велике наукове, практичне І державне значення. Могутність держави та здоров'я нації безпосередньо залежать від рівня фізичного виховання ЇЇ громадян. Поліпшення фізичної підготовки юнаків і дівчат нерідко є основним фактором відновлення і зміцнення здоров'я у період остаточного формування організму, могутнім джерелом підвищення загальної і розумової працездатності. Адже молоді нині мають чимало відхилень у діяльності різних органів і систем, а це й свідчить про нагальну потребу у застосуванні оздоровчо-лікувальної фізкультури" [82, 99]. Вчені підкреслюють, що зберегти високий рівень здоров'я молоді допоможе впровадження нових оздоровчих технологій, орієнтованих на його зміцнення. Разом з тим жодне відомство, жоден заклад у державі неспроможний самостійно вирішити відповідне завдання, якщо не буде сформоване ціннісне ставлення до фізичної культури І у громадян. "Схилити ж громадську свідомість до здоров'я вкрай складно. Не можна змусити людину берегти та зміцнювати своє здоров'я - потрібно створити умови, щоб вона сама захотіла про них дбати" [82, 100].

Автори наводять такі дані. В Україні, за даними вибіркового дослідження, регулярно займаються фізичною культурою 6-8% дорослих людей, тоді як у США - 60%, в Японії - 80%. На наш погляд, ці цифри наочно відображають актуальність формування у молоді позитивного ставлення до фізичної культури, потреби у фізичній активності, усвідомлення цінності

фізичної культури для кожної людини. А отже, обумовлюють актуальність формування у студентської молоді ціннісного ставлення до фізичної культури і спорту як важливої психолого-педагогічної проблеми. Ці питання більш детально будуть розглянуті далі.

1.2 Фізична культура як соціальне явище та складова навчального процесу

Перш за все, розглянемо основні дефініції, які використовуються для опису фізичної культури та споріднених з нею явищ.

За визначенням, що надано у "Педагогічному словнику" М.Д. Зубалієм, "Фізична культура - частина загальної культури суспільства, одна з сфер суспільної діяльності, спрямованої на зміцнення здоров'я і розвиток фізичних здібностей людини. Фізична культура органічно включає в себе фізичне виховання і спорт, сукупність спеціальних наук, знань і матеріальних благ, створених для використання фізичних вправ з метою вдосконалення біологічного і духовного потенціалу людини. Вона також охоплює особисту і громадську гігієну, гігієну праці і побуту, широко використовує сили природи, виховує правильний режим праці і відпочинку. Найсуттєвішими показниками розвитку фізичної культури в суспільстві є фізичні досягнення в оздоровленні людей і всебічному розвитку їх фізичних здібностей, ступінь використання фізичної культури в сфері освіти й виховання, у виробництві й побуті та спортивні досягнення. Виховання фізичної культури починається з раннього дитинства в сім'ї і дитячих закладах, де дітям прищеплюють гігієнічні навички й залучають їх до рухливих ігор. Великого значення надається фізичній культурі в школах, де проводять уроки кваліфіковані вчителі" [76, 80].

В цьому максимально широкому визначенні, яке відображає різноманітні аспекти проблеми, показовим є те, що мова йде переважно про дітей або про осіб, що працюють. Вища школа як така взагалі не згадується, хоча за обсягом предмет "Фізичне виховання" займає перше місце у структурі професійного навчання, а кількість студентів, що водночас навчаються у денних навчальних закладах, нараховує сотні тисяч. Але звернемось до інших визначень. У тому ж "Педагогічному словнику" мова йде і про інше трактування терміну "фізична культура": "Фізична культура в школі - навчальний предмет, основним змістом якого є вивчення фізичних вправ, рухових дій, рухливих і спортивних ігор, що сприяють зміцненню здоров'я, фізичному розвитку та вдосконаленню рухових здібностей учнів з метою їх підготовки до життя, праці і професійної діяльності. Уроки фізичної культури в школі (2-3 на тиждень) є обов'язковими для всіх здорових учнів. Зміст уроків визначають навчальні програми, де навчальні завдання подано диференційовано за класами (1-4, 5-9, 10-11). Основні завдання предмету: зміцнення здоров'я учнів; їх правильний фізичний розвиток і загартування; формування та вдосконалення природних рухових умінь і навичок; навчання нових видів рухів; розвиток основних фізичних якостей (сила, швидкість, витривалість, спритність, гнучкість); повідомлення учням спеціальних знань з фізичної культури і спорту, теорії і методики фізичного виховання та валеології; прищеплення гігієнічних навичок. На уроках фізичної культури учні набувають таких морально-вольових якостей, як сміливість, наполегливість, дисциплінованість, почуття дружби і взаємодопомоги, а також оволодіння навичками культури поведінки. У них формується позитивне ставлення до фізичної культури і спорту, стійкий інтерес і звичка до систематичних занять фізичними вправами" [76].

Таким чином, термін "фізична культура" використовується і у найбільш широкому плані, інтегруючи такі складові, як спорт, наука, система знань, матеріальні предмети, що використовуються, і т.інш. Одночасно він функціонує як вузьке поняття, що співпадає з назвою відповідного навчального предмету у школі.

Показово, що аналогічний навчальний курс, що викладається у вищих навчальних закладах, отримав іншу назву: "Фізичне виховання".

Розглянемо зміст відповідного поняття, знов звернувшись для цього до "Педагогічного словника":

"Фізичне виховання" - складова частина системи загального виховання; спеціально організований процес, спрямований на зміцнення здоров'я і загартування організму людини, гармонійний розвиток ЇЇ функцій і фізичних можливостей, формування важливих рухових здібностей, навичок і вмінь. Основними засобами фізичного виховання є фізичні вправи гімнастика, ігри, спорт, туризм, оздоровчі сили природи (сонце, повітря, вода і земля) та гігієнічні фактори, які використовуються під час уроків фізичної культури, фізкультурно-оздоровчих занять та спортивно-масової роботи. Фізичне виховання здійснюється в єдності з розумовим, моральним, естетичним і трудовим вихованням та навчанням. У його основу покладено вимоги всебічності підготовленості, що має відповідати сучасним запитам життя, праці і професійної діяльності. Фізичне виховання учнів проводиться в таких формах: навчальна робота; фізкультурно-оздоровча робота в режимі дня школи; позакласна робота з фізичної культури, спорту і туризму: самостійні заняття в домашніх умовах та за місцем проживання" [76].

Як видно з наведених визначень, поняття "фізична культура" і "фізичне виховання" майже збігаються, лише у першому випадку його змістовні складові розглядаються в контексті загальної культури людства (нормативний взірець та його засвоєння), в другому - в контексті педагогічного формуючого впливу, як складову виховної роботи.

Таким чином, можна стверджувати, що вже на термінологічному рівні існує певна суперечливість. Навчальний предмет, що викладається у школі, тобто в період, коли виховний вплив на дитину є визначальним, отримав назву "Фізична культура", тоді як у процесі навчання у вищому навчальному закладі, де зовнішні виховні впливи вже втрачають свій провідний статус, а відповідальність за своє життя приймає на себе сам суб'єкт навчання, відповідний предмет отримав назву "Фізичне виховання".

Розглянемо тепер, як інтегруються завдання напряму, який у цілому можна умовно назвати фізичною підготовкою осіб, що навчаються (цей термін об'єднує у собі і формування фізичної культури, і фізичне виховання), у змісті освіти.

Наведемо для цього декілька визначень понять "зміст освіти", наданих різними авторами:

У посібнику "Основи дидактики" за редакцією Б.П. Єсіпова (1967 рік) під змістом освіти "...розуміється система знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує розвиток розумових і фізичних здібностей школярів, формування у них основ ... світогляду, моралі і відповідну до них поведінку, готує їх до життя і праці" [70, 40]. Отже, тут розумові і фізичні здібності представлені як рівнозначущі, однопорядкові складові розвитку.

У посібнику "Педагогіка" за редакцією Г.І. Щукіної та ін. (1968 рік) дається таке визначення: "Зміст освіти являє собою точно окреслене коло систематизованих знань, умінь і навичок, які є основою для всебічного розвитку учнів, формування у них діалектико-матеріалістичного світогляду ... і пізнавальних інтересів" [71, 88]. Як бачимо, тут зміст освіти прямо не включає компоненту фізичного розвитку. Відсутній він і у посібнику "Педагогіка школи", також за редакцією Г.І. Щукіної (видання 1977 року): "...під змістом освіти розуміють обсяг і характер знань, умінь і навичок, якими повинна оволодіти людина в процесі навчання" [72].

Наведене у посібнику "Педагогіка" за ред. М.Д. Ярмаченка (1986 рік) визначення також не містить прямої вказівки на фізичну підготовку як складову змісту освіти: "Під змістом освіти... розуміють систему знань про навколишній світ, сучасне виробництво, культуру й мистецтво, узагальнених інтелектуальних І практичних умінь, навичок творчого розв'язання практичних і теоретичних проблем, систему етичних норм, якими повинен оволодіти учень" [73, 49].

У посібнику "Педагогіка" за редакцією Ю.К. Бабанського (1988 рік) визначення змісту освіти знов містить фізичну складову: "Зміст освіти ... система наукових знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей школярів, формування ... світогляду, моралі і поведінки, підготовку до суспільного життя, праці" 74].

І.Ф. Харламов у своєму посібнику "Педагогіка" (1990 рік) дає таке

тлумачення: "...у загальнонауковому плані під змістом освіти слід розуміти ту систему наукових знань, практичних умінь і навичок, а також світоглядних і морально-естетичних ідей, якими необхідно оволодіти учням у процесі навчання" [103, 62]. Отже, цей автор будує своє визначення на науковій основі, яка не містить фізичної підготовки.

Таким чином, намічаються два підходи до визнання фізичної культури як складової змісту освіти. Перший вводить фізичну складову як рівнозначний розумовому розвиткові компонент у зміст освіти, другий фактично вилучає його зі змісту освіти, вважаючи той більш орієнтованим на наукові основи, пізнання. При цьому, як видно з наведених визначень, ці тенденції не є ознакою сьогодення, а були присутніми у різні роки.

Внаслідок цього в освітніх системах існує позитивне ставлення до фізичної культури як складової загальної культури особистості і разом тим віднесення відповідного навчального предмету до числа "другорядних". Так, В.І. Лозова і Г.В. Троцько у посібнику "Теоретичні основи виховання і навчання'* відносять фізичне виховання до предметів другого типу, які входять у зміст освіти за провідним компонентом "способи діяльності" і "віддзеркалюють закономірності оволодіння людиною системою практичних дій" [62]. Ось як ці автори описують даний компонент, що реалізується в освітньому процесі:

Перший етап - розкриття мети майбутньої навчальної роботи, поясення її значення для життєвої практики, показ кінцевого продукту (результату), організації пробних дій учнів, коригуванні їх педагогом, навчанню самоконтролю.

Другий етап - засвоєння змісту і структури дій - містить два підетапи. На першому підетапі відбувається відпрацювання техніки дій, освоєння вимог до темпу, ритму, сили рухів, тренування систем дій. Використовуються деякі суто навчальні вправи, наприклад, виконання загально-фізичних, не спеціалізованих за видами спорту тренувань. На другому підетапі йде оволодіння певною практичною діяльністю на тому рівні, який безпосередньо передує ЇЇ використанню у житті (виконання фізичних вправ). Такі завдання повинні відповідати реальним життєвим потребам, моделювати життєву практику.

- Третій етап - використання в життєвій практиці - надбаного у навчанні носить прямий характер, наприклад, засвоєні фізичні рухи використовуються у фізичних змаганнях [62, ].

Як видно з наведеного, дані автори визнають за предметом фізичної культури одну функцію: засвоєння фізичних рухів і дій, І бачать можливості їх практичного використання лише у спортивних змаганнях. Таке ставлення, як свідчить досвід, є широко поширеним серед викладачів загальноосвітньої та вищої школи, у тому числі і тими, що викладають відповідний предмет.

До предметів першого типу вказані автори відносять ті, що надають наукові знання, ознайомлюють учнів з основами наук, а до предметів третього типу - функцією яких вважають формування ставлень особистості -віднесено предмети "художня освіта і морально-естетичне виховання".

Ми не погоджуємося з таким однобічним тлумаченням сутності предметів "Фізична культура" і "Фізичне виховання", які, на наш погляд, також повинні надавати учням, студентам наукові знання щодо базових проблем життєдіяльності (закономірності і механізми функціонування організму, основи здоров'я, засоби самоуправління та саморегуляції та ін.). І особливо ми не можемо погодитись з тим, що даним предметам відмовлено у справі формування ставлень особистості. Естетика фізичних рухів, прагнення до фізичної досконалості як важливої складової загальної культури особистості є важливими складовими базових цінностей особистості.

На нашу думку, основна причина такого обмеженого підходу до фізичної культури як складової життєдіяльності і змісту освіти криється у її подвійному статусі. З одного боку, фізичну культуру вводять безпосередньо до навчального процесу як навчальний предмет, а з іншого - розглядають фізичне виховання як важливу складову особистісного розвитку, формування гармонійно і всебічно розвинутої особистості. У другому випадку виховання виходить за межі предмету і, крім уроків фізичної культури, містить "оздоровчо-гігієнічну роботу в режимі навчального дня, самостійні заняття учнів, позакласну роботу та позашкільну роботу з фізичного виховання" [62, 53].

Узагальнюючи основні положення щодо фізичного виховання, В.І. Лозова і Г.В. Троцько вказують: "Завдання фізичного виховання: сприяння зміцненню здоров'я, загартуванню організму, підвищенню працездатності, формуванню рухових умінь та навичок; сприяння тому, щоб школярі придбали необхідні знання в галузі фізичної культури, спорту, гігієни; розвиток фізичних якостей, виховання вольових і моральних якостей, свідомого ставлення до власного організму; забезпечення єдності фізичного, розумового, морального, трудового, естетичного виховання визначають шляхи здійснення його - методи, форми, засоби.

Конкретне втілення фізичного виховання здійснюється за допомогою методів освіти (переконань, організації діяльності, заохочення, самовиховання) та форм: уроки фізичного виховання; фізкультурно-оздоровча робота в режимі навчального дня; самостійні заняття учнів; позакласна і позашкільна робота. Засобами фізичного виховання є фізичні вправи, оздоровчі сили природи і гігієнічні фактори" [62, 54].

Отже, предмет "Фізична культура" вважається лише однією з складових загального процесу фізичного виховання. І складні проблеми індивідуального розвитку учнів, студентів засобами фізичної культури проектуються на всю освітньо-виховну систему, часто залишаючи предмету лише функцію упорядкування рухової активності.

Зупинимось ще на одній точці зору щодо специфіки фізичної культури.

Як підкреслює О.О. Тер-Ованесян, завдання занять фізкультурою і спортом вирішують три форми діяльності (функції, що виконує викладач:): навчання, розвиток і виховання.

За думкою автора, навчання спрямовано на оволодіння технікою фізичних вправ, навичками санітарії і гігієни, спортивною технікою і теоретичними знаннями.

Під розвитком на заняттях фізичною культурою і спортом, вважає автор, слід розуміти зміцнення здоров'я, удосконалення рухових здібностей, форм тіла, а під вихованням - формування ідеологічних переконань, норм поведінки, відповідних вимогам суспільства, певних сторін інтелектуальної, вольової і емоційної сфер, рис характеру, естетичних смаків і етичних уявлень.

Цього автора вважають одним з провідних фахівців з теорії і практики фізичного виховання . Дійсно, для відповідного часу його погляди були, безумовно, корисними. Разом з цим, з позицій сьогодення, слід внести деякі корективи. По-перше, спостерігається певна плутанина у розподілі завдань за напрямками "розвиток" і "виховання". Адже не зовсім зрозуміло, чому розвиток інтелектуальної, вольової, емоційної сфер віднесено до виховання, а напрям розвитку обмежується удосконаленням рухів і форм тіла, зміцненням здоров'я. По-друге, не можна погодитись з тим, що напрям пізнання містить засвоєння техніки фізичних вправ, навичок санітарії. Нарешті, автор фактично ототожнює поняття фізичної культури і спорту.

У докторський дисертації І.А. Кошбахтієва, присвяченій визначенню науково-педагогічних основ удосконалення фізичного виховання студентів, організація фізичного виховання студентів розглядається як „...керована педагогічна система, яка містить у собі необхідні структурні елементи:

оцінку фізичного розвитку, статури, фізичного стану;

особливості типологічних властивостей особистості для ефективності навчально-виховного процесу и побудови заняття;

спеціальні вправи для покращення здоров`я;

посилення мотивації заняттями фізичною культурою і спортом;

корекція педагогічних впливів з використанням результатів педагогічного контролю і тестування" /112 ,7/.

Автор вважає, що ефективність занять з фізичного виховання шляхом впровадження відповідної системи значно покращиться. А для цього необхідно вирішити наступні завдання:

1) досліджувати фізичний стан контингенту як основу цілеспрямованого управління процесом фізичного виховання студентів;

досліджувати основні властивості нервової системи і типологічні характеристики особистості студентів для індивідуалізації навчально-виховного процесу І ефективності побудови оздоровчого заняття;

виявити форми педагогічного контролю як базисного забезпечення педагогіки співробітництва і ефективний метод управління процесом фізичного виховання;

виявити ефективні раціональні методи мотивації в систематичних заняттях фізичними вправами;

виявити ефективні форми організації навчального процесу,вдосконалення фізичного виховання студентської молоді;

встановити раціональні методи і засоби вдосконалення навчально-виховного процесу фізичного виховання студентів /112/.

Отже, автор розглядає фізичне виховання поза контекстом як професійної підготовки, так і особистісного розвитку. Незважаючи не пропагування педагогіки співробітництва, студент фактично виступає об,єктом педагогічного впливу, без залучення власних механізмів активності.

Однією з найбільш повних робіт, що розглядають проблеми професійного спрямування фізичної культури, є книга М.Я. Віленського, Р.П. Сафіна "Професійна спрямованість фізичного виховання студентів педагогічних спеціальностей" [23]. Автори справедливо стверджують, що педагогічна праця висуває особливі вимоги до стану здоров'я вчителя, його фізичної і психологічної підготовленості, до особливостей нейродинаміки і перш за все до сили нервової системи відносно збудження, до урівноваженості нервових процесів за силою і рухливістю. Дається детальний аналіз навантажень, які впливають на організм вчителя. Розглянуто діяльність вчителя-предметника з фізичного виховання учнів, яке, за думкою авторів, має забезпечувати весь педагогічний колектив школи. Ця діяльність містить оздоровчі, освітні і виховані групи завдань [23].

Автори пропонують впроваджувати у процес підготовки майбутніх учителів так звану "систему професійної спрямованості фізичного виховання". Незважаючи на певну некоректність цього висловлювання (адже впровадити можна систему професійно спрямованого фізичного виховання), ми повністю підтримуємо доцільність такої організації навчального процесу з відповідної дисципліни. Тому розглянемо точку зору даних авторів більш докладно.

М.Я. Віленський, Р.П. Сафін вважають, що будувати цю систему слід на основі таких загальних принципів організації процесу професійної підготовки:

цілеспрямованість - комплексний системно-цільовий вплив на розвиток особистості вчителя;

неперервність, послідовність, наступність з врахуванням специфіки факультету, місця навчання, рівня загальнокультурного і професійного розвитку студентів;

диференційований підхід до студентів і єдність форм роботи загально вузівської, факультетської, курсової, групової, індивідуальної;

єдність навчання і виховання, навчання і самоосвіти, виховання і само виховання, взаємодія педагогічних колективів і громадських установ;

взаємозв'язок особистісної зацікавленості і суспільної необхідності у виховній роботі, утвердження у свідомості кожного студента суспільної значущості.

Неважко помітити, що серед наведених принципів чітко простежується соціальна ангажованість фізичного виховання студентів, тобто професійна спрямованість розглядається як виконання соціального замовлення на підготовку вчителя певного типу. Самі автори так розкривають сутність свого підходу: "Систему професійної спрямованості фізичного виховання студентів, що виступає як підсистема професійної підготовки вчителя і спирається на її принципи, характеризує органічна єдність цілей, задач, змісту, форм, методів і умов підготовки майбутнього вчителя до вихованої роботи з дітьми засобами фізичної культури і спорту" [23, 47].

Отже, виходячи з визначених положень Д.О. Леонтьєва, можна зробити висновок, що в основі організації фізичного виховання, навіть за умов її професійної спрямованості, лежить діяльнісний смисл, до того ж певною мірою редукований. Адже цей смисл зводиться до виховної роботи з дітьми.

Інший спектр професійних проблем (хоча певною мірою і визнаний тими ж самими вченими і практиками) випадає з концептуальних позицій, залишається опосередковано представленим у меті і змісті навчання у вигляді професійно необхідних особистісних якостей, знов таки необхідних вчителю в його професійній діяльності.

Так, за думкою М.Я. Віленського та Р.П. Сафіна, в основу успішного формування системи професійної спрямованості фізичного виховання повинні бути закладені такі педагогічні умови:

діяльнісний підхід, що максимально враховує в процесі навчання студентів умови їх майбутньої професійної діяльності, включення студентів у різноманітні види фізкультурно-спортивної і педагогічної діяльності протягом всього періоду навчання;

цілісний підхід, що забезпечує єдність і взаємозв'язок навчальної,самоосвітньої і позанавчальної фізкультурно-спортивної діяльності, яка складає процес навчання і виховання студентів;

диференційований підхід, який передбачає врахування індивідуально-психологічних відмінностей у загальному і специфічному розвиткові студентів у сфері фізичної культури;

надання фізкультурно-спортивній діяльності студентів програмно-цільової і професійної педагогічної спрямованості на формування фізичної культури особистості педагога і готовності до роботи з фізичного виховання школярів.

Виходячи з цього, завдання професійної підготовки майбутніх вчителів містять:

виховання у студентів активно позитивної мотивації, сучасних поглядів і переконань на роль фізичної культури у формуванні особистості;

оволодіння студентами системою загальнотеоретичних, психолого-педагогічних, спеціальних і методичних знань з використання фізичної

культури і спорту у виховній роботі;

оволодіння студентами системою практичної підготовки, яка забезпечує використання психолого-педагогічних і методичних умінь і навичок діяльності з фізичного виховання дітей;

формування фізичної культури особистості майбутнього вчителя.

Аналіз запропонованого підходу, на наш погляд, свідчить про недооцінку суб'єктивної складової фізичного виховання самих студентів. Адже він базується переважно на зовнішньому впливі на студентів, майже без залучення механізмів їх власної активності. Навіть процедури самовиховання, що витікають із загального підходу, фактично є продовженням аудиторних занять.

Розглянемо тепер, як же реалізуються ідеї вказаних авторів у практиці професійної підготовки. Незважаючи на заявлену універсальність системи, її націленість на формування вчителів будь-якого профілю, фактично надаються рекомендації щодо організації підготовки на факультетах початкових класів та майбутніх працівників дошкільних закладів.

Показовим є склад знань та умінь, якими, за думками М.Я. ВІленського, Р.П. Сафіна, повинен оволодіти студент на заняттях з фізичного виховання. Що стосується знань, то завданнями теоретичної підготовки є розвиток у студентів:

розуміння суспільної значущості, що стоять перед фізичним вихованням школярів, прагнення активно використовувати засоби фізичної культури і спорту з виховної роботи;

твердої переконаності у необхідності використовувати засоби фізичної культури і спорту для всебічного розвитку особистості школяра, націй основі -- створення необхідних суспільно-ціннісних мотивів і потреб у засвоєнні спеціальних педагогічних знань по фізичному вихованню;

системи знань, що розкривають закономірності фізичного виховання дітей шкільного (дошкільного) віку;

системи знань, що характеризують зміст, організацію і методику вати 4-5 разів, проведення масово-оздоровчих, фізкультурних і спортивних

заходів у режимі дня школи, позакласної і позашкільної роботи [23]. Передбачаються також формування ряду умінь, як:

уміння виконувати команди, розпорядження і керувати строєм(групою);

уміння організовувати і проводити комплекси фізичних вправ;

уміння організовувати і проводити рухові ігри;

уміння організовувати і проводити су дійство спортивних змагань;

уміння організовувати і проводити туристичні походи;

уміння по навчанню окремих фізичних вправ та аналізу уроку в цілому [23, 47].

Нагадаємо, що мова йде не про вчителя з фізичної культури, а про вчителів будь-якого профілю. Якщо це взяти за відправне положення, тоді виникає ряд питань. По-перше, аналіз змісту знань, що повинні надатися майбутнім учителям, не підтверджується відповідною практикою. Так, знання про закономірності фізичного виховання дітей різних вікових груп не входять у програму підготовки вчителів історії, хімії, фізики, мови та ін. По-друге, склад умінь також виходить за межі функціональних обов'язків вчителів-предметників. Таким чином, можна зробити висновок, що цілком справедливе твердження про необхідність професійного спрямування фізичного виховання студентів не знайшло у свій час повного втілення у роботу з майбутніми вчителями в процесі їх професійної підготовки.