Екологічне виховання студентів вищого навчального закладу як фактор цілісного формування особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми

Наслідки глобальних екологічних проблем зумовлюють активний пошук людством шляхів їх усунення. Екологічна криза сучасності має філософсько - культурологічний, світоглядний характер. Вирішення екологічних проблем неможливе без усвідомлення себе і природи як єдиного цілого, вироблення таких узагальнених моделей і принципів поведінки, які реалізують духовні й фізичні потреби людини та водночас спонукають до екологічно безпечної діяльності, узгодженої із функціонуванням біосфери. Безперечно, вирішальна роль у розвитку суспільства майбутнього й гармонізації відносин між людиною і природою належить сучасній молоді. Тому вкрай необхідним для неї є підвищення рівня екологічної освіти, осмислення можливих шляхів розвитку суспільства й природи у ХХІ ст., засвоєння складних, але надзвичайно важливих екологічних законів, принципів функціонування екосистем і біосфери, життєствердних зв'язків людства зі світом, що оточує його.

Національна доктрина розвитку освіти України в XXI столітті, Концепція екологічної освіти і виховання визначають одне із важливих соціально значущих завдань сучасних вищих навчальних закладів - виховання особистості в дусі дбайливого, відповідального ставлення до довкілля на основі усвідомлення єдності людини й природи та вироблення таких моделей поведінки, що мотивують і спонукають до екологічно безпечної діяльності.

Реалізація цього завдання вимагає високого рівня екологічної вихованості студентів, визначення шляхів розв'язання екологічної кризи, наукового обґрунтування нових концепцій збереження біосфери. Оскільки екологічне виховання і освіта стосуються безпосередньо особистості то знання про закономірності її розвитку мотивації та ціннісні виміри поведінки у довкіллі відкривають нові можливості подолання агресивно споживацького ставлення до природи. Система екологічного виховання та освіти студентів ВНЗ має всі можливості бути провідним механізмом цілісного формування особистості і корекції екологічної свідомості студентів вищого навчального закладу. Особливої актуальності набуває проблема оновлення виховання і освіти студентів ВНЗ на основі нової світоглядної парадигми - екоцентричної.

Теоретичні аспекти екологічної освіти і виховання, складалися під впливом гуманістичних ідей передових мислителів різних епох (Я.А. Коменський, Ж.-Ж. Руссо, І.Г. Песталоцці, Платон, К.Д. Ушинський).

Значний внесок у розробку фундаментальних, теоретико-методологічних засад функціонування педагогічних систем, дидактичних аспектів освіти, зокрема екологічної, здійснено у працях Ю. Бабанського, А. Захлєбного, І. Звєрєва, Г. Пустовіта.

Проблеми формування суспільної та індивідаульної екологічної свідомості відображено у працях філософів (Є. Гірусов, В. Деркач, М. Дробноход, М. Кисельов, В. Крисаченко, В. Кремень А. Кочергін, В. Лось, М. Мойсеєв, А. Толстоухов, М. Хілько, Г. Швебс).

Психолого-педагогічні основи формування знань, умінь і навичок взаємодії з навколишнім середовищем, як соціальним так і природнім охарактеризовано у працях І. Беха, В. Виготського, С. Дерябо, О. Леонтєва, В. Ясвіна.

Наукове обґрунтування принципів і підходів до побудови системи екологічного виховання у навчальних закладах здійснили В. Козначеєв, Л. Лук'янова, Н. Левчук, Л. Немець, Ю. Ожегов, О. Плахотнік, І. Удовиченко, Н. Щокіна.

Низка психолого-педагогічних досліджень присвячена окремим аспектам екологічної освіти й виховання школярів різних вікових груп і екологічного мислення (В. Каленська); мотивів природоохоронної діяльності (Н. Жук); вихованню ставлення до природи (О. Колонькова, Т. Юркова); активної екологічної позиції (О. Лазебна); екологічної культури (С. Лебідь, О. Пруцакова), екологічного світогляду (Н. Немченко).

Значна частка досліджень проблеми екологічної освіти й виховання пов'язана з професією вчителя. Так, формуванню естетико-екологічної культури вчителя, обґрунтуванню структури, змісту та основних компонентів екологічної культури студентів вищих педагогічних закладів освіти присвячене дослідження Г.С. Тарасенко. Вплив народних традицій на процес природоохоронного виховання вивчала В.І. Скутіна. Взаємозв'язок естетичного, морального та екологічного виховання висвітлений у роботі Л.П. Печко.

Окремих досліджень щодо екологічного виховання студентів вищого навчального закладу не велося.

Виникає суперечність між нагальною потребою суспільства у вихованні студентів ВНЗ з новим екоцентричним типом екологічної свідомості і недостатньою теоретико - методичною розробкою цієї проблеми в педагогічній теорії та виховній практиці, що й зумовило актуальність вибору теми дослідження «Екологічне виховання студентів у вищому навчальному закладі як фактор цілісного формування особистості».

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати, розробити і експериментально перевірити функціональну модель екологічного виховання студентів у навчально-виховному процесі вищого навчального закладу як фактору цілісного формування особистості.

Відповідно до мети визначено основні завдання дослідження:

1. З'ясувати стан досліджуваної проблеми в теорії та освітньо-виховній практиці вищого навчального закладу.

2. Здійснити аналіз базових понять дослідження «екологія», «виховання», «екологічне виховання», «екологічна культура», «екологічна освіта», «формування особистості».

3. Теоретично обґрунтувати і розробити функціональну модель (зміст, форми, засоби, технології та педагогічні умови) екологічного виховання студентів у навчально-виховному процесі вищого навчального закладу і експериментально довести її ефективність цілісного формування особистості.

4. Визначити й схарактеризувати, рівні та критерії сформованості екологічної вихованості студентів вищого навчального закладу.

5. Розробити методичний комплекс модулю з дисципліни «Основи екології та охорони природи»

Об'єктом дослідження є екологічне виховання студентів вищого навчального закладу.

Предметом дослідження - цілісне формування особистості в процесі екологічного виховання студентів вищого навчального закладу.

Гіпотеза дослідження: формування екологічної свідомості студентів саме екоцентричного типу буде здійснюватися, якщо: забезпечити єдність, системність і наступність вищої екологічної освіти й виховання та усунення антропоцентричних тенденцій у конструюванні її змісту, форм, технологій й педагогічних умов реалізації у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів; надати змісту екологічної освіти й виховання у вищій школі особистісно орієнтованого спрямування; врахувати психологічні закономірності становлення екологічної свідомості студентів; стимулювати розвиток суб'єктивного ставлення студентів до природи і життєдіяльності особистості у природному середовищі з урахуванням принципів екологічної доцільності та завдяки ціннісному наповненню змісту екологічних знань, умінь і навичок студентів, а також формування позитивної мотивації до пізнавальної, дослідницької діяльності та природоохоронної роботи студентів у довкіллі.

Методологічну основу дослідження складають: положення про біосоціальну природу особистості й закономірності особистісного розвитку; філософсько-культурологічні засади гармонізації та гуманізації взаємодії природи і суспільства, засновані на концепції їх коеволюції, що ґрунтується на єднанні природничонаукового та соціогуманітарного знання.

Для реалізації поставлених завдань застосовувались такі методи дослідження:

Теоретичні: системний та порівняльний аналіз філософської, науково - методичної і психолого - педагогічної літератури з проблеми дослідження, узагальнення і систематизація наукових даних, кількісний та якісний аналіз результатів експерименту.

Емпіричні: діагностичні (тестування, опитування, бесіди з викладачами, студентами),

Експериментальні (організація і проведення констатувального і формувального етапів експерименту). За допомогою цих методів визначено етапи і рівні екологічної вихованості студентів на початку дослідно-експериментальної роботи й після її завершення.

Математичні методи обробки результатів педагогічного експерименту.

Теоретичною основою дослідження є наукові ідеї в галузі педагогіки, психології, екології, висновки сучасних міждисциплінарних досліджень щодо екологічної освіти і виховання (В.О. Сухомлинський), різних аспектів теорії і практики освітньої діяльності, педагогічного управління розвитком особистості (Б.Г. Ананьєв, Б.М. Андрієвський, І.Д. Бех, О.М. Леонтьєв, Б.Ф. Ломов, О.В. Сухомлинська,); положення про пріоритетність світоглядних функцій професійного навчання та виховання (С.У. Гончаренко, Н.Г. Ничкало, В.Ф. Орлов), наукові дослідження в галузі екологічної освіти (І.Д. Звєрев, М.М. Моїсєєв, О.В. Плахотнік, А.В. Степанюк, І.Т. Суравегіна, Г.С. Тарасенко, С.В. Шмалєй, та інші).

Наукова новизна дослідження:

- на основі аналізу філософсько-культурологічних, психолого-педагогічних і соціально-педагогічних чинників схарактеризовано теоретичні та методичні основи модернізації змісту екологічного виховання і освіти студентів вищого навчального закладу через призму формування ціннісного ставлення до природи.

- визначено й схарактеризовано сутнісні ознаки особистісного розвитку студентів у сфері взаємодії з природою в умовах вищого навчального закладу;

- уточнено сутність поняття «екологія'', «виховання'' «екологічне виховання'', «екологічна культура'', «екологічна освіта», «формування особистості»; теоретично обґрунтовано, розроблено й експериментально апробовано функціональну модель екологічної вихованості студентів вищого навчального закладу;

- здійснено психолого-педагогічне обґрунтування особистісно-орієнтованих авторських методик і розкрито їх структурні й функціональні компоненти, критерії (пізнавальний, діяльнісно - практичний, емоційно-ціннісний) та відповідні показники, як складові теоретико-прикладного комплексу впливу на екологічну вихованість студентів вищого навчального закладу, що в сукупності дало змогу підтвердити ефективність функціональної моделі екологічної вихованості студентів вищого навчального закладу;

- дістали подальшого розвитку сутнісні характеристики методик педагогічної діагностики кількісно-якісних параметрів сформованості ціннісного ставлення до природи у студентів вищого навчального закладу.

Практичне значення дослідження складає розробка і запровадження у практику: функціональної моделі; зміст, форми, засоби формування екологічної вихованості студентів; методичного комплексу з дисципліни «Основи екології та охорони природи» для студентів ІІІ курсу. Матеріали дослідження можуть бути використані студентами вищих навчальних закладів на практичних заняттях.

Методичний комплекс з дисципліни «Основи екологія та охорона природи» впроваджено в навчально-виховний процес біологічного факультету Миколаївського національного університету ім. В.О. Сухомлинського.

Апробація і впровадження результатів дослідження

Основні положення, результати, висновки доповідалися на науково - практичних студентських конференціях, семінарах, магістерських читаннях (м. Миколаїв), на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Путь в педагогическую науку: проблемы и решения» м. Сімферополь 2011 рік.

Дослідження здійснювалось у межах констатувального, формувального і контрольного етапів експерименту. Оцінка результатів експериментальної роботи проводилася на основі кількісного і якісного аналізу змін рівнів сформованості екологічної вихованості студентів третього курсу, порівняльного аналізу показників у експериментальних та контрольних групах.

1. Теоретичні аспекти екологічного виховання студентів вищих навчальних закладів

1.1 Екологічне виховання студентів вищого навчального закладу як психолого-педагогічна проблема

Тенденції загальнопланетарних цивілізаційних процесів сучасності, всезростаючий практично не контрольований вплив людини на навколишнє середовище і, як наслідок, катастрофічна його деградація не лише доводять необхідність докорінних змін у політичних, технологічних, соціально-економічних сферах життєдіяльності людства, але й детермінують процеси пошуку ефективних шляхів формування нової ціннісної сфери особистості стосовно самої людини, а отже і довкілля, яке її оточує, нових методологічних основ взаємодії людини і природи у системі «природа-людина-суспільство». [50, с. 28]

Тому, розгляд проблеми оптимізації взаємозв'язків і взаємозалежностей у системі «людини - суспільство - навколишнє середовище» має важливий і незаперечно актуальний сьогодні психолого-педагогічний аспект. Оскільки аналіз практики невпинно зростаючого антропогенного впливу на довкілля підтверджує положення про те, що між змінами у стані навколишнього середовища існує тісний взаємозв'язок, тому проблему управління природним середовищем можна сьогодні розглядати як проблему управління біологічною еволюцією людини [20, c. 114], а отже і як проблему управління процесом формування нового і високо екологізованого світогляду людини та суспільства в цілому.

«Суспільство адаптується» до вимог екології насамперед через освіту в її широкому розуміння, економіку, технології, право. Світоглядна функція екології відіграє роль засобу трансформування в особистісні цінності, ідеали, мрії, переконання, ідеї, сповідання, тобто все, що є архітектурою світогляду людини. [28, с. 9].

Цю проблему ми розглядаємо і як важливу педагогічну проблему, розв'язання якої має забезпечити умови ефективної підготовки майбутнього педагога до життя у майбутньому на принципах екологічної доцільності їхньої діяльності у довкіллі.

У контексті вирішення проблеми пошуку ефективних екологічно доцільних шляхів взаємодії особистості з навколишнім середовищем принципове значення має методологічний принцип, що розкриває практичну діяльність особистості у довкіллі як головну у взаємостосунках людини і природи на різних етапах свого історичного розвитку.

На підставі цього ми можемо виокремити та обґрунтувати сутність трьох основних концепцій становлення і розвитку процесів взаємодії людини і навколишнього середовища в системі «природа-людина-суспільство». Перша з них розкриває та характеризує сутність такої взаємодії як пряму залежність людини від природи на основі незаперечного визнання її могутності. Друга концепція розкриває зовсім інший за своєю сутністю тип діяльності людини у довкіллі, який характеризують колосальним втручанням у природу з метою її підкорення, а результатом - задоволення прагматичних потреб як окремої особистості, так і цивілізації в цілому у процесі її соціально-економічного розвитку.

Логічним продовженням розвитку цих ідей є третя концепція, яка за своєю внутрішньою побудовою є досить складною і навіть суперечливою. Це пов'язано з тим, що нині, на межі століть, методологічну основу взаємодії людини з навколишнім середовищем у системі «природа-людина-суспільство» складають ряд концептуальних ідей, зокрема ідея «коеволюції» (М.М. Мойсеєв, С.М. Родін, Р. Флейвел та ін.). Саме ця ідея, за нашим висновком, ґрунтуючись на поєднанні природничого і соціогуманітарного знання про довкілля, дозволяє створити найбільш універсальну модель майбутнього соціоприродного середовища (навколишнього середовища), у межах якого еволюційні процеси розвитку цивілізації і природи тісно взаємопов'язані між собою, де суспільство і штучно створений людиною світ «розглядається таким же витвором природи, як і всі інші атрибути довкілля» [65, с. 346]

У поєднанні з ідеями природовідповідності, логічного взаємозв'язку і взаємообумовленості педагогічних процесів та їх наслідків, врахування сутності процесів розвитку свідомості особистості, обґрунтовані А. Дистервегом [29], Я.А. Коменським [41], А.С. Макаренком [58], В.О. Сухомлинським [86; 87; 88], К.Д. Ушинським [90].

Так, близькою до попередньої є ідея «біоцентризму» (Р. Неш, Р. Аллен та ін.). Прибічники цієї ідеї розглядають всіх живих істот, усі природно-територіальні комплекси планети як такі, що визначально мають незаперечну цінність незалежно від людських потреб чи їхніх прагматичних інтересів [2].

Своєрідним продовженням ідеї «коеволюції» і «біоцентризму» є ідея «екоцентризму» (О. Леопольд, Дж. Лавлок) та більш радикальна за своїми підходами у вирішенні екологічних проблем ідея «глибинної екології» (А. Наесс та ін.) руху «зелених».

Так, представники «екоцентризму» розглядають людину як один з біологічних видів, який визначально є складовою біосфери, а його діяльність у довкіллі за своєю сутністю є надзвичайно складним і багатомірним процесом, що має органічно вплітатись у загальну канву функціонування біосфери [109].

Однак потреби промислового виробництва у другій половині XVIII та протягом XIX століття призвели до появи реального протистояння людини навколишній дійсності і, насамперед, природі. Це, в свою чергу, призвело до непоодиноких спроб природознавців та натурфілософів доби французького просвітництва віднайти шляхи пояснення цього протистояння. Природа (зовнішнє середовище) трактувалось як комплекс природних процесів (П. Гольбах), як сукупність соціально-політичних факторів (К. Гельвецій), як сукупність відчуттів, завдяки яким людина отримує враження (Ж. Руссо), - чи у вигляді інтелектуального середовища (Ж. Ламетрі), але загальним для всіх цих філософських позицій було визнання природи як визначального фактора впливу на людину та її діяльність [27; 13].

Вплив натурфілософії яскраво проявляється у поглядах Я. Коменського (1592-1670) на природу і сутність людини. Останню він трактує як мікрокосм у макрокосмі, тобто людина є частиною природи і підпорядкована законам природи [41].

Ідеї про необхідність вивчення природи, формування бережного ставлення до неї, виховання естетичних почуттів студентів у процесі безпосередніх контактів з об'єктами природи сприяли розвитку передової української суспільної та педагогічної думки, що знайшла своє відображення у педагогічній і просвітницькій діяльності В.Г.Бєлінського, М.Ф. Бунакова, В.П. Вахтєрова, О.І. Герцена, Г.Ф. Гринько, М.О. Добролюбова, В.Ф. Дурдуківського, М.О. Корфа, С.О.Сірополка, К.Д. Ушинського, Я.Ф. Чепіги, М.Г. Чернишевського та ін. [16; 102; 38].

Так, свою працю «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» (1868-1869) К.Д. Ушинський розпочав з визначення місця людини в природі. Він розглядав світ як єдине ціле і ділив його на дві великі групи - неорганічну і органічну. До органічного світу він відніс майже все, починаючи з мікроскопічних інфузорій і закінчуючи людиною. Отже, людину К.Д. Ушинський розглядав як частину природи без протиставлення їх одна одній [90].

Поява тих чи інших ідей, підходів і навіть цілісних концепцій пов'язана, насамперед, з рівнем розвитку суспільства, його політичними, соціально-економічними і духовними основами, тому має характеризуватись у їх єдності і нерозривному зв'язку, оскільки розгляд будь-якого з явищ у відриві або нехтуванні ними, призводить до суто суб'єктивних і не завжди правильних висновків.

Окреме і досить помітне місце у розумінні можливих напрямів діяльності людини у довкіллі та усвідомленні їх сутності, як динамічного процесу взаємодії у системі «природа-людина-суспільство» належить еволюційно-ноосферній концепції В.І. Вернадського [48].

На підставі цього ми можемо зробити висновок, що перехід людини зокрема та суспільства в цілому на вищий рівень взаємодії з природою можливий за умови вирішення економічних чи суто технічних проблем і викликаний необхідністю створення абсолютно нової системи морально-духовних цінностей суспільства. Саме формування на їх основі ціннісної сфери особистості має сприяти усвідомлення нею «пріоритету природи», де людина, як і всі інші живі істоти, розглядається рівнозначною складовою біосфери. А це «у свою чергу дозволяє на довгостроковій основі забезпечити стабільний економічний розвиток нинішніх та прийдешніх поколінь за умови збереження соціоприродних систем» [27, с. 15-20].

Тому, як стверджує М.М. Мойсеєв, «найбільш ефективним шляхом виходу з екологічної кризи сьогодні є не лише технічне переоснащення суспільства, але й розробка та запровадження значної кількості соціальних програм - освіти й перебудови суспільства, його потреб, менталітету і вироблення морального імперативу, тобто пошуку шляхів розвитку цивілізації, який у кінцевому результаті має забезпечити стан коеволюції природи і суспільства» [65, с. 23].

Такий підхід до вирішення як локальних, так і глобальних екологічних проблем сучасності ми визнаємо найбільш доцільним та ефективним і таким, що має складати сьогодні і методологічну основу взаємодії особистості з природою, і методологічну основу екологічного виховання і освіти студентів у вищих навчальних закладах.

Отже, одним із провідних шляхів у попередженні негативних впливів людської діяльності на природу є формування екологічно вихованої особистості на основі формування її екологічного мислення і культури. Важливою умовою є також розвиток глобального екологічного мислення й світорозуміння, адже екологічні проблеми вже давно стали загрозами всепланетарного характеру. Саме тому потрібно забезпечити баланс між локальним і глобальним, подолання зайвої асиметричності між матеріальним і духовним та збалансування теоретичного і практичного [101, с. 38-44].

В аспекті зазначеного вище особливе місце посідає побудована В.О. Сухомлинським педагогічна система, концентрами якої є дитина і природа. Видатний вітчизняний педагог наголошував: «Бажано також пам'ятати, що природа величезної ваги виховний фактор, що накладає свій відбиток на весь характер педагогічного процесу» [63, с. 48-51].

Ми розглядаємо навчально-виховний зміст як єдність філософських, культурологічних, світоглядних, психолого-педагогічних парадигм, як об'єднання визначених нами вище методологічних засад у його побудові. Тому все це призвело до необхідності створення нової системи взаємодії людини і природи, в основу якої покладено ідею «коеволюції», що є методологічною основою «інвайроментальної парадигми».

Перебудова свідомості людини, ставлення до навколишнього середовища в цілому є, на думку представника інвайроменталогії доктора Д. Спок (США), важливою умовою збереження самої людини як біологічного виду. Подальша деградація середовища життя, підкреслює він, призведе до того, що біосфера запропонує свій шлях розвитку, але вже без людини [107, с. 47-89].

За такого підходу ефективне вирішення комплексу психолого-педагогічних проблем формування екологічно вихованої особистості у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів, за нашим припущенням, має, насамперед, базуватись на поєднанні ідей «коеволюції» й «інвайроментальної парадигми» про незаперечний взаємозв'язок і взаємозалежність людини і навколишнього середовища.

Доктор педагогічних наук Г.П. Пустовіт, висуває положення, за умови врахування яких зміст навчальних програм для вищих навчальних закладів буде відповідати меті і завданням екологічного виховання і освіти студентів. Цими положеннями є:

- повна відмова від ієрархічної картини світу. Сутність цього положення полягає у поетапному формуванні в свідомості студентів психологічних установок про відсутність у людини переваг на існування перед будь-якими іншими живими істотами;

- необхідність гармонійного розвитку людини і навколишнього середовищ;

- орієнтування на екологічну доцільність будь-якої діяльності в довкіллі, відсутність протиставлення людини природі;

- поширення етичних норм на взаємодію з природою;

- максимальне врахування запитів і потреб людини і будь-яких біологічних об'єктів на життєвий простір»;

- пріоритетності дій. Це положення сприяє усвідомленню студентами правила екологічного пріоритету діяльності: доцільною є та діяльність, яка не порушує екологічної рівноваги в природі, зберігає баланс прагматичної і непрагматичної взаємодії людини з природою;

- визнання незаперечності спільного шляху подальшого розвитку людської цивілізації та природи. Сутність цього положення забезпечує розуміння цілісності і взаємозалежності соціального і природного середовища і того, що їх розвиток може здійснюватися лише у процесі коеволюції.

Враховуючи останнє, Г.П. Пустовіт охарактеризував етапи формування суб'єктивного ставлення особистості до природи, а саме: перший - накопичення елементарного досвіду та знань взаємодії з навколишнім світом, усвідомлення місця свого «Я» в ньому; другий - визначення сукупності і характеру власних потреб; третій - визначення об'єктів або явищ природного чи соціально-природного характеру, які за переконанням особистості мають задовольнити її потреби; четвертий - визначення об'єктивних зв'язків між об'єктами природи і потребами особистості та можливих шляхів їх задоволення; п'ятий - аналіз результатів власної діяльності в навколишньому середовищі та визначення подальшої перспективи взаємодії з його об'єктами.

Тоді необхідним є визначення й характеристика основних параметрів суб'єктивного ставлення особистості до навколишнього середовища, які розподілено нами на дві групами. Перша група - це кількісно-змістові параметри:

1. Змістовно-просторовий - у змісті яких об'єктів і характері явищ природи реалізується сутність і широта потреб особистості.

2. Змістовно-динамічний - наскільки інтенсивно особистість пов'язує сутність своїх потреб з об'єктами і явищами природи та наскільки вони є значущими для неї.

3. Змістовно-рівневий - у змісті якої діяльності і впродовж якого часового інтервалу та на якому рівні проявляється суб'єктивне ставлення особистості до природи [3, с. 42].

4. Аналітико-процесуальний - у якому обсязі особистість усвідомлює власну діяльність у навколишньому середовищі та аналізує ефективність цієї діяльності з задоволення власних потреб.

Відповідальна людина, зазначає А. Трант (США), завжди контролює свої дії в навколишньому середовищі, тим самим забезпечує збереження екологічних умов не лише свого власного існування чи тварин та рослин, що її оточують, але й опікується охороною природних ландшафтів як цілісного угруповання [110, с. 21-23].

5. Стійкості - наскільки стійке суб'єктивне ставлення особистості до навколишнього середовища.

Відтак, стверджує І.Д. Бех, у свідомості студента формується стійке уявлення, що» певні моральні вимоги - це спосіб розв'язання тих чи інших її практичних завдань» [7, с. 192].

Отже, психолого-педагогічну проблему формування суб'єктивного ставлення до природи ми визначаємо однією з провідних у галузі екологічного виховання і освіти студентів у вищому навчальному закладі, наслідком розв'язання якої є ефективне формування екологічної вихованості особистості.

1.2 Поняттєво-категоріальний апарат дослідження

Усвідомлення того, що діяльність суспільства призводить до фатальних змін у природі, підтверджує, що цілісна взаємодія особистості з навколишнім середовищем можлива за умови цілеспрямованих педагогічних зусиль. Тому екологічне виховання (освіта в галузі навколишнього середовища) і освіта розглядається на міжнародному рівні як неперервний процес, що охоплює усі вікові, соціальні та професійні групи людей, в тому числі і студентів вищих навчальних закладів [85, с. 31-35].

Початок міжнародної взаємодії у вирішенні педагогічних проблем збереження навколишнього середовища, створення національних систем екологічного виховання і освіти різних вікових груп населення покладено проведенням міжнародної конференції з проблем раціонального використання і охорони ресурсів біосфери (Франція, 1968). У 1970 році з ініціативи ЮНЕСКО і МСОП проведено міжнародну робочу нараду з педагогічних проблем екології, на якій вперше здійснено розробку понятійного апарату екологічної освіти та відображення проблем охорони довкілля у вузівських програмах.

Каталізатором розвитку екологічної освіти в Україні була Стокгольмска конференція ООН з охорони навколишнього середовища (1972), рішення якої було ратифіковано урядами СРСР та Україської РСР. Розглядались питання узгодження дій педагогічної громадськості країн, учасниць конференції, з питань екологічної освіти різних верств населення, надання їй практичного спрямування [62, с. 17].

Отже, ми можемо зробити висновок, що значення цих форумів полягає у тому, що на них уперше одержали визнання нові підходи щодо розуміння функцій та завдань освіти в галузі навколишнього середовища (екологічного виховання і освіти).

Для розуміння механізму екологічного виховання студентів як фактору цілісного формування особистості проаналізували поняття: «екологія», «виховання», «екологічне виховання», «екологічна культура», «екологічна освіта», «формування особистості».

Термін «екологія» в наш час став широко відомим і загальновживаним. На початку XX століття його знали лише вчені-біологи, а в 60-х роках коли розвинулась глобальна екологічна криза як криза у відносинах людини з середовищем існування, виник екологічний рух, що набуває все більшого розмаху. На рубежі третього тисячоліття екологічні ідеї набули політичного звучання і екологічний імператив став визначати розвиток матеріального виробництва і культури суспільства в цілому. Екологія стала для всього людства не лише наукою, але й способом мислення, поведінки, реальністю дій. Вона стала однією зі сторін гуманізму, що включає в себе духовність, розуміння єдності людини з природою, високу культуру та інтелект.

Термін «Екологія» запропонований у 1866 р. Е. Геккелем. Поступово це поняття набувало наукового змісту, збагачувалось фактичними та експериментальними даними (праці К.Ф. Рульє, О.М. Сєверцова).

Термін «екологія» у філософському енциклопедичному словнику, розглядається як наука, яка досліджує відношення між людськими спільнотами та навколишнього географічного простору, соціальним і культурним середовищем, прямий і побічний вплив виробництв, діяльності на склад і властивості навколишнього середовища, екологічний вплив антропогенних, особливо урбанізованих, ландшафтів, інших екологічні. факторів на фізичне і психічне здоров'я людини та на генофонд людських популяцій і т. п. [95, с. 789].

У психологічному словнику В. Войтко, термін «екологія» пояснює так: Це - наука про закономірності зв'язку живих організмів з навколишнім середовищем. Екологія є комплексною наукою пізнання екологічних процесів. [75, с. 50]

У педагогічному словнику С. Гончаренка, «екологія (від грец. оіkos - дім, помешкання, місце перебування та logos - вчення) - розділ біології, що вивчає закономірності взаємовідношень, а також організацію і функціонування надорганізмових систем (популяцій, видів, біоценозів, біосфери) [19, с. 111].

Термін «екологія» І. Надольний в підручнику з філософії пояснює так. Це - наука про навколишнє середовище, оселю, людину її взаємодію із цим середовищем і шляхи забезпечення умов для її житті [94, с. 236].

Дослідники психології В. Кушерець і М. Хилько вважають, що, по-перше, очевидно, що це не одна наука, а міждисциплінарний комплекс. По-друге, щодо її назви ведуться суперечки, висуваються різні варіанти: велика екологія, загальна екологія, глобальна екологія, натурсоціологія, ноологія, геологія соціосфери, геотехнологія, природокористування, созологія, созіекологія, геотехнія та багато інших. Назва комплексу ще не «встоялася». Певно, щонайбільші шанси має термін «соціальна екологія». Тому, вживаючи термін «екологія», ми матимемо на увазі саме соціальну екологію як екологію всього соціуму» [97, с. 9].Водночас, не можна не помітити інтегруючу функцію екології в сучасній науці. За останні десятиріччя, як справедливо зауважує Ю. Одум, екологія все більше стає цілісною дисципліною, що пов'язує природничі та гуманітарні науки. Зберігаючи свої міцні корені в біологічних науках, вона вже не може бути віднесеною цілком тільки до них [68].

У підручнику з основ екології автор Ю. Злобін, визначеного термін «екологія» вперше вжив німецький вчений і філософ Е. Геккель, який стверджує, що це наука, про «дім» людства, тобто про навколишню природу [36, с. 8]. Саме Е. Геккель визначив «екологію як науку про загальну економіку природи» [35, с. 27].

У навчальному посібнику «Лекції з основ екології» автори О. Цебржинський, В. Черно визначають термін «екологія», як розділ біологічної науки, який досліджує організацію та функціонування надорганізмових систем: популяцій, біогеоценозів, біосфери (синекологія), взаємовідносини організмів між собою та оточуючим середовищем (аутекологія), біогеографію, а також забруднення природи техносферою, охорону оточуючого середовища та раціональне природокористування [100, с. 4].

Сучасна екологія XXI століття - це одна з головних фундаментальних комплексних наук про виживання на планеті Земля, завдяки якої є пізнання законів розвитку і функціонування біосфери як цілісної системи під впливом природної і, головне, антропогенної діяльності, а також про визначення шляхів еколого-економічно збалансованого співіснування техносфери і біосфери. Це комплекс наук про будову, функціонування, взаємозв'язки багатокомпонентних та багаторівневих систем у природі й суспільстві та засоби кореляції взаємного впливу техносфери і біосфери з метою збереження людства і біосфери.

«Виховання» як педагогічна категорія має своє лексичне наповнення і тлумачиться у залежності від сфери використання з різними специфічними відтінками. Виховання як процес впливає на збереження життєвої наступності між минулим і прийдешніми поколіннями, особливо у напрямку засвоєння різнорідного досвіду попередників і використання його в осучасненому вигляді в умовах реального життя на конкретному історичному етапі, трактується як взаємодія того, хто виховує та вихованця з метою цілеспрямованого формування цілісної особистості тощо.

В «Етимологічно-семантичному словнику української мови. Т.І.» митрополита Іларіона (професора Івана Огієнка) вказано, що перше значення терміну «виховання» було «вигодування, пізніше й духовне окормлення». Він зазначив наступне: «Лекс. 1627 р. слово «виховання» перекладає церк. словом «воскормленіє». Саме ж трактування «виховання» у Івана Огієнка звучить так: «Виховання - це зовнішня чемність, уміння пристойно триматися на людях. Відповідно «вихований» у Івана Огієнка пояснюється як той, «хто добре знає світські звички, увічливий; не треба плутати зі словом «освічений» [4, с. 223].

Поняття «виховання» І. Надольний в підручнику з філософії пояснює так. Це процес підготовки людей до того, щоб вони могли виконувати необхідну, корисну діяльність. У родлі вихователя виступають найрізноманітніші суб'єкти:суспільство, держава, нація, суспільна група, політичні партія, громадська організація, школа, церква, сімя і т.д. Субєктом виховання також може бути й окремий індивід, який справляє свій вплив на інших індивідів. Відповідно можуть бути й різні об'єкти виховання(виховувані). Вони різняться за віком, статтю, національністю, освітою, професією, фахом, тощо. І до таких особливостей різних груп людей суспільство прагнепристсувати свою систему виховання, її форми [94, с. 322].

В літературі з психології, поняття «виховання» - це процес за допомогою якого молоде покоління засвоює вартості попередніх поколінь. Леонтьєв (1973) наголошував у своїй праці на тому, що новонароджена дитина ще не є людиною у повному розумінні цього слова. Вона стає людиною у процесі спілкування з іншими людьми [17, с. 204].

«Родинно-сімейна енциклопедія» (1996) містить тлумачення виховання як процесу передачі новим поколінням досвіду, набутого старшими поколіннями «з метою забезпечення дальшого розвитку суспільства» [61, с. 174]. Зважаючи й на те, що процес виховання призводить у результаті до змін у станах особистості (психічному, фізичному, духовному), можемо зробити узагальнюючий висновок щодо його тлумачення.

Поняття «виховання» С. Гончаренко в українському педагогічному словнику розглядає як процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів. У широкому розумінні виховання - це вся сума впливів на психіку людини, спрямовану на підготовку її до активної участі у виробничому, громадському і культурному житті суспільства. У вузькому розумінні слова виховання є планомірним впливом батьків і навчального закладу на вихованця [19, с. 53].

У навчальному посібнику «Педагогіка» Василя Ягупова, справедливо зазначено про відокремлення поняття «виховання» від поняття «навчання» у другій половині XVIII століття. Це має своє суттєве пояснення: «Часто освічена, з багатим запасом знань людина є досить невихованою і явно відштовхує від себе оточуючих» [106, с. 423]. Можемо лише констатувати факт належності навчання до найважливіших компонентів вихованості особистості.

Видатний український педагог В.О. Сухомлинський у своїй ґрунтовній праці «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості» писав: «Процес виховання всебічно розвиненої, гармонійної особистості полягає в тому, що, дбаючи про досконалість кожної грані, сторони, риси людини, вихователь одночасно ніколи не випускає з поля зору ту обставину, що гармонія всіх людських граней, сторін, рис визначається чимось провідним, основним» [45, с. 442].

Великий педагог Костянтин Ушинський вважав за можливе виділяти виховання у широкому розумінні. Саме цей аспект виховання ми маємо на увазі, коли говоримо про надзвичайну багатогранність зв'язав і стосунків, у які входять студент у вищій школі. У цьому зв'язку доречно згадати образний вислів Антона Макаренка: людину виховує кожний квадратний метр землі, на якій вона живе.

Поряд із питанням виховання у широкому розумінні К. Ушинський ставив питання про виховання у вузькому значенні цього слова. Головною ознакою виховання у вузькому значенні слід вважати цілеспрямований і систематичний вплив однієї людини вихователя на іншу (виховуваного) для того, щоб формувати в останньої риси, бажані вихователю. Є підстави вважати, що вказана головна ознака виховання у вузькому розумінні збігається з тим змістом, який викладав А. Макаренко у понятті парної педагогіки [1, с. 343].

Цілеспрямована виховна робота молоді здійснюється в різних напрямках: екологічному, естетичному, моральному, трудовому, правовому, антинаркогенному, економічному, фізичному та ін. [96, с. 240]

В даному випадку, вихідне для нашого дослідження є екологічне виховання.

Аналіз психолого - педагогічної літератури дозволив вивчити етимологію понять «екологічне виховання «та «екологічна освіта».

Історія появи терміну «екологічного виховання і освіти» почалася з середини 60-х та 70- х років ХХ ст. Цей період прийнято вважати переломним у розвитку суспільної екологічної свідомості на Заході, оскільки для цього часу характерна поява ряду нових парадигм взаємодії людини і природи.

В тлумачному словнику «Екологія» М. Мусієнко розкриває поняття «екологічного виховання» так: екологічне виховання - формування в людини свідомого сприйняття навколишнього світу, почуття особистої відповідальності за діяльність, що так чи інакше пов'язана з перетворенням навколишнього середовища природного, впевненості в необхідності дбайливого ставлення до природи, розумного використання її багатств [66, с. 119].

У філософському аспекті екологічне виховання розглядається як особлива форма людського спілкування, в процесі якого здійснюється засвоєння екологічних норм, цінностей, установок, світоглядних орієнтацій - екологічного соціокультурного досвіду індивідами, котрі об'єктивно та суб'єктивно потребують такого роду комунікації, щоб увійти до світу екологічної культури і свідомо й відповідально розв'язувати екологічні завдання [113]. При осмисленні екологічного виховання спостерігається наявність двох підходів - суб'єкт-об'єктний та суб'єкт-суб'єктний. Суб'єкт-об'єктний підхід зумовлений репресивною педагогікою. В ній учень розглядається як об'єкт впливів, а не як суб'єкт екологічного самовиховання. Виховна робота розглядається як система цілеспрямованих впливів на свідомість і поведінку об'єкта з метою формування у нього відповідних норм стійкого ставлення до природи [105, с. 83-84].

У психологічному аспекті екологічне виховання розглядається як процес формування екологічних уявлень про складність системи внутрішніх взаємодій у природі, при цьому світ природи розглядається як духовна цінність [25].

У підручнику «Педагогіка вищої школи» М. Фіцула розглядає поняття «екологічне виховання», як педагогічна діяльність, що спрямована на формування у студентів екологічної культури [96, с. 268].

Тоді екологічну вихованість ми розглядаємо як один з основних показників індивідуальності студента, що характеризує його поведінку і дії в різноманітних типологічних ситуаціях міжособистісної взаємодії у процесі вивчення і охорони довкілля, в умінні і бажанні адекватної оцінки і самооцінки результатів власної чи колективної дії, спрямованої на збереження природи. Отже, кінцевим результатом екологічної освіти і виховання у вищому навчальному закладі є формування екологічно вихованої особистості, основою поведінки якої у навколишньому середовищі є норми моралі, глибоке розуміння незаперечної цінності всіх без винятку природних об'єктів, неповторності природи та відповідна корекція власних життєвих потреб. Компонентами екологічної вихованості особистості є інтелектуальний, емоційно-ціннісний та діяльнісно-практичний.

Мета екологічного виховання формування відповідального і дбайливого ставлення до природи, що базується на екологічній свідомості. Це передбачає дотримання моральних і правових принципів природокористування й пропаганду ідей щодо його оптимізації, активну діяльність із вивчення й охорони природи своєї місцевості [96, с. 269].

Метою ж збалансованого екологічного виховання є зміна пануючих нині життєвих принципів і орієнтирів людства на такі, що відповідають законам природної еволюції. [21, с. 17]

Ефективне екологічне виховання студентської молоді передбачає:

- Різноплановість екологічної освіти, охоплення всіх її рівнів, забезпечення потреби держави в екологічно грамотних кадрах з урахуванням потреб усіх регіонів;

- Виконання усієї різноманітності форм і методів екологічного навчання, врахування специфіки навчальних матеріалів відповідно до особливостей і потреб вищих навчальних закладів і регіонів;

- Тісний взаємозв`язок екологічної тематики навчання з життєво важливими інтересами(потребами) студентів, населення;

- Ознайомлення студентів із новітніми результатами екологічних досліджень у прикладних галузях [96, с. 270].

Теоретичні основи екологічного виховання представлені в різних психолого-педагогічних дослідженнях Н. Глазачева, І. Зверева, В. Ігнатової, Б. Ліхачева, П. Саморукової, І. Суравегиной, І. Хайдурової.

Результат екологічного виховання більшість дослідників бачать в сформованості екологічної культури.

У філософському енциклопедичному словнику поняття «культура» пояснюється як специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений в продуктах матеріальної і духовної праці, в системі соціальних норм, в духовних цінностях, в сукупності відносин людини до природи, між собою і до самих себе [95, с. 292].

У психологічному словнику В. Войтко поняття «культура» пояснює так: це - предметно-ціннісна форма освоювально-перетворювальної діяльності, в якій відображається історично визначений рівень розвитку суспільства і людини, породжується й утверджується людський сенс буття [75, с. 83].

У педагогічному словнику С. Гончаренко поняття «культура» розглядає як сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які відображають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й людини і втілюються в результатах продуктивної діяльності [19, с. 182].

Поняття «екологічна культура» М. Мусієнко у тлумачному словнику «Екологія» розглядає як, поведінка й життя суспільства на основі пізнання та раціонального використання законів розвитку природи з урахуванням близьких і відділених наслідків змін середовища [66, с. 115].

Екологічна культура є предметом, який у процесі філософського розгляду відображає взаємозв'язки і взаємозалежності в системі «природа-людина - суспільство» [77, с. 65-72].

Аналіз філософської, психолого-педагогічної літератури дозволяють стверджувати, що поняття «екологічна культура» синтезує в собі найкращі досягнення людської цивілізації з проблем пошуку ефективних шляхів гармонізації стосунків суспільства та природи і розглядається нами як складова частина загальної культури особистості, а отже як складова її екологічної вихованості [78, с. 62].

Екологічна культура передбачає наявність глибоких знань про навколишнє середовище, екологічний стиль мислення, що зумовлює відповідальне ставлення до природи та свого здоров`я: уміння і досвід розв`язання екологічних проблем; безпосередню участь у природоохоронній роботі, а також здатність прогнозувати можливі негативні віддалені наслідки природоперетворювальної діяльності людини [96, с. 269].

На думку В. Деркача, І. Звєрєва, А. Захлєбного, М. Кисельова, І. Суравегіної, К. Ситника, О. Плахотник, В. Червонецького та ін., екологічна культура, поряд з іншими формами культури (художньо-естетичною, музичною, культурою спілкування та життєдіяльності особистості в соціумі тощо) є невід'ємною складовою загальної культури людини [33; 34; 43; 81; 85; 103].

У навчальному посібнику «Екологічна культура: теорія і практика» Крисаченко В.С. розглядає поняття «екологічна культура» як цілепокладаюча діяльністю людини (включаючи і наслідки такої діяльності), спрямованою на організацію та трансформацію природного світу (об'єктів та процесів) відповідно до власних потреб та намірів. [44, с. 8].

Екологічне виховання безпосередньо пов'язане з екологічною освітою.

В довіднику з психології поняття «екологічна освіта» пояснюється як елемент загальної освіти, спрямований на оволодіння людиною науковими основами взаємодії людини з природою [74, с. 5].

В тлумачному словнику «Екологія» М. Мусієнко поняття «екологічна освіта» розглядає як виховання екологічного світогляду - глибокого розуміння фактору тісного взаємозв'язку існування людства з екологічними процесами в природі [66, с. 116].

Аналіз науково-педагогічної літератури дозволяє розглядати екологічну освіту як психолого-педагогічний процес впливу на свідомість і поведінку особистості для формування наукових знань про довкілля, необхідних переконань і практичних навичок, ціннісних орієнтацій та норми поведінки в стосунку до природи, активної соціальної позиції щодо охорони та збереження навколишнього середовища [44; 52]. Переважна більшість українських вчених доводять доцільність упровадження неперервної екологічної освіти і виховання у навчальні заклади всіх рівнів акредитації [15; 44; 53, с. 115-122].

Метою екологічної освіти є формування екологічної особистості, що має екоцентричний тип свідомості. Він у свою чергу, характеризується трьома головними особливостями:

1) Психологічною включеністю людини в світ природи;

2) Сприйняттям природних об'єктів як рівноправних суб'єктів;

3) Прагнення до непрагматичної взаємодії зі світом природи. [80, с. 100]

Все це передбачає екофільну рефлексивну взаємодію з природою, а у межах Землі - біосферою, на базі природознавчих й соціальних знань [12, с. 27-31].

Характерною ознакою екологічної освіти є її спрямування на формування свідомого ставлення до природи шляхом розвитку екологічного мислення. Зокрема, як наголошує Л.Білик, «гостро постає проблема виховання духовних потреб, зокрема розгляд природи як неперехідної цінності людського спілкування; спілкування з природою. Вихована на цих ідеях особистість зможе екологічно зважено поводитися у навколишньому середовищу» [8, с. 17].

Нині екологічну освіту й виховання розглядають як аспект гуманізації освіти, що передбачає засвоєння суспільних духовних цінностей, оскільки духовність немислима без усвідомлення єдності людини й природи [30, с. 212]. У Законі України «Про освіту» фокусується увага на необхідності забезпечення всебічного розвитку «людини як особистості й найвищої цінності суспільства, розвитку її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до відомого соціального вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого і культурного потенціалу народу» [31, с. 2].

Педагогічні аспекти формування та розвитку особистості, визначення його змісту, цікавили як дослідників минулого (П. Блонський, А. Дистерверг, Я. Коменський, А. Макаренко, В. Сухомлинський, К. Ушинський, С. Шацький), так і сучасних учених (Д. Белухін, А. Бойко, В. Рибалка та ін.). Концептуальним положенням щодо формування особистості присвячені роботи таких вчених, як В.Г. Асєєв, Л.І. Божович, Б.В. Зейгарник, О.М. Леонтьєв, Б.Ф. Ломов, К.К. Платонов.

У філософському енциклопедичному словнику поняття «особистість» пояснюється так: це - людський індивід як суб'єкт відносин і свідомої діяльності, це стійка система соціально - значущих рис, які характеризують індивіда як члена тої чи іншої спільноти [95, с. 314].

У психологічному словнику В. Войтко поняття «особистість» пояснюється так: це - людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного [75, с. 116].

У педагогічному словнику С. Гончаренко поняття «особистість» пояснюється так: це - конкретна, цілісна людська індивідуальність у єдності її природних і соціальних якостей [19, с. 243].

Поняття «формування особистості» включає єдність об'єктивних та суб'єктивних умов, що визначають процес становлення та розвитку людини. Тільки враховуючи вплив всієї сукупності суспільних відносин у сполученні із суб'єктивною діяльністю суспільства і самої людини можна говорити про багатобічний вплив на особистість і відповідно про її формування та розвиток. Формування - це процес створення, додання форми, закінченості чому-небудь [70, с. 887]. Формування особистості, тобто її соціально-значущих якостей, відбувається в результаті засвоєння та присвоєння індивідом суспільно виробленого досвіду. Тобто, у людини відбувається присвоєння норм і цінностей, формується суспільна спрямованість особистості. Головне у формуванні особистості - формування нових мотивів та потреб, їхнє перетворення і супідрядність.