Теоретичні засади визначення професійної компетентності викладача вищого юридичного навчального закладу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність дослідження. Сучасний розвиток освітньої ситуації в Україні полягає в пошуку ефективних засобів реалізації провідної ідеї реформування системи освіти - ідеї створення оптимальних умов для розвитку особистості, перетворення освіти на дійовий чинник розвитку людини.

Ключова роль у задоволенні вказаних вимог належить педагогу як суб'єкту управління навчально-виховним процесом. Визнання цього положення ініціює посилення уваги з боку дослідників у галузі педагогічної психології до особистості викладача загалом, його психологічної компетентності - зокрема.

Суттєвою передумовою професійного зростання педагога є активна участь його в інноваційних процесах, оскільки останні орієнтовані на якісну зміну системи освіти, її оптимізацію.

У психолого-педагогічній літературі накопичений певний досвід вирішення проблеми визначення психологічної компетентності педагога, а саме:

· розроблено теоретико-методичні основи формування професійної компетентності, підвищення кваліфікації, розвитку педагогічної майстерності педагога (І.М. Богданова, С.Г. Вершловський, С.Б. Єлканов, І.А. Зязюн, О.В. Киричук, Н.В. Кузьміна, І.А. Колесникова, Г.С. Костюк, К.В. Макагон, С.О. Мусатов, А.Б. Орлов, В.В. Рибалка, В.Я. Синенко, В.А. Сластьонін, Н.В. Чепелєва);

· виявлено концептуальні основи інноватики загалом, педагогічної зокрема (О.П. Варламова, П.Н. Завлін, В.І. Загвязінський, І.О. Ільїн, Г.С. Казарян, М.В. Кроз, Є.Ш. Ляська, С.Ю. Марінчак, О.І. Лапін, Л.М. Підлісна, А.І. Пригожин, Б.В. Сазонова, С.А. Сисоєва, В.С. Соскін);

· розроблено культурологічні та психолого-педагогічні підходи до реформування освіти в контексті сучасного суспільного розвитку (Г.О. Балл, М.Й. Боришевський, В.Г. Кремень, С.Д. Максименко, Н.Г. Нічкало, Г.Б. Корнетов, А.П. Ліщинський, А.А. Лігоцький, С.О. Мусатов, В.В. Рибалка, М.Г. Стельмахович).

Проте, у проблемі визначення рівня професійної компетентності педагога, зокрема педагога вищого навчального закладу, залишається й досі чимало відкритих питань.

Недостатня розробленість теоретичних і практичних аспектів зазначеної проблеми, об'єктивна необхідність у вдосконаленні професійної компетентності викладача вузу як суб'єкта педагогічної діяльності зумовили вибір теми даного дослідження: «Теоретичні засади визначення професійної компетентності викладача вищого юридичного навчального закладу»

Об'єкт дослідження: Процес визначення професійної компетентності викладача вищого юридичного навчального закладу.

Предмет дослідження: система методів і засобів визначення професійної компетентності викладача вищого юридичного навчального закладу.

Мета дослідження: теоретично обґрунтувати зміст та структуру професійної компетентності викладача вищої школи. Висвітлити підходи до діагностики рівнів професійної компетентності та розробити систему методів її корекції і підвищення.

Мета дослідження визначила його завдання:

1. Проаналізувати загальну та спеціальну літературу з проблеми професійної компетентності викладача вищої школи.

2. З'ясувати сутність професійної компетентності.

3. Описати діяльність викладача вищого юридичного навчального закладу.

4. Висвітлити компоненти професійної компетентності педагога вищої школи.

Методи дослідження. Для реалізації поставлених завдань використовувалася сукупність взаємодоповнюючих методів: теоретичний аналіз літературних джерел, моделювання, а також бесіди, спостереження, експертна оцінка.

Теоретична цінність полягає у встановленні структури професійної компетентності викладача вищого юридичного навчального закладу; аналізі її елементів та їх взаємозв'язків; розробці методів їх ефективного формування.

Практична значущість дослідження полягає у тому, що отримані у ньому результати дозволяють виявляти рівень професійної компетентності викладача як чинника успішної організації ним педагогічного процесу. У розробці та реалізації в системі вищої освіти засобів діагностики професійної компетентності. У розробці спеціальної програми розвитку професійної компетентності викладача вищого юридичного навчального закладу.

РОЗДІЛ I. Професійна компетентність викладача як психолого-педагогічна проблема

1.1 Визначення сутності професійної компетентності педагога

Необхідно зазначити, що сучасний стан наукової психолого-педагогічної літератури визначається наявністю великої кількості понять, які характеризують певний рівень розвитку і професійного становлення особистості педагога, здатного до реалізації педагогічної діяльності, серед яких гідне місці займають такі поняття, як: «професійна компетентність», «педагогічна майстерність» і «професійна зрілість». Зазначенні поняття показують не тільки генезис особистості педагога в процесі професіоналізації, а й характеризують сутність рівнів реалізації професійної діяльності. Таким чином, необхідним, перш за все, є розкриття змісту самого поняття «компетентність».

Звернення до енциклопедичних джерел і словників дає можливість більш повно розглянути багатогранність і неоднозначність розуміння цього феномена наукового знання.

В різних тлумачних словниках (Советский Энциклопедический Словарь, 1989; Словник української мови, 1973; Великий тлумачний словник української мови, 2001; Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. Т.2, 2000) тлумачення поняття «компетентний» хоча і дещо відрізняються за своїм змістом, але включають два загальних аспекти. Компетентний - це:

той, хто має достатні знання в якій-небудь галузі, який з чим-небудь добре обізнаний, тямущий; який ґрунтується на знанні, кваліфікації;

який має певні повноваження, повноправний, повновладний [21,104].

У вітчизняній науковій літературі до поняття компетентності в основному включають певну сукупність знань, рівень умінь і певний досвід їх використання. В англомовних словниках на перший план виходить категорія «здатність до дії» які уміння використовувати знання в практичній діяльності, як певні стратегії для реалізації творчого потенціалу особистості.

Поняття компетентності інтегрує когнітивний, мотиваційний, етичний, соціальний і поведінковий компоненти. Бути компетентним - значить уміти мобілізувати у даній ситуації набуті знання і досвід. Компетентність не може бути ізольована від конкретних умов її реалізації. Вона органічно пов'язує одночасну мобілізацію знань, умінь і способів поведінки, спрямованих на умови конкретної діяльності.

В психолого-педагогічній літературі поняття «компетентність» поширилось відносно недавно. З кінця 80-х років у вітчизняній науці з'являється спеціальний напрямок - компетентністний підхід в освіті. Введення поняття «професійна компетентність» обумовлена широтою його змісту, інтегративною характеристикою, яка об'єднує такі поняття як «професіоналізм», «кваліфікація», «професійні здібності» та інше. [19,с.51-53].

Аналіз сучасного вітчизняного науково-теоретичного підґрунтя «професійної компетентності» педагога, дозволяє визначити наступні положення.

По-перше, незважаючи на відмінність наукових підходів: особистісно-діяльнісного, системно-структурного, культурологічного та інших до вирішення наукових задач, в сучасній психолого-педагогічній літературі відсутня концептуальна різноманітність і різноплановість трактування даного поняття. Що обумовлено особливостями культурно-історичного розвитку вітчизняної психолого-педагогічної науки, єдиною методологічною базою.

По-друге, «методологічною» основою сучасних наукових підходів до визначення професійної компетентності педагога, розкриття її структури, сутності складових компонентів (Л.В. І, Н.ІІ. Меншикова, В.А. Міжеріков, М.Н. Єрмоленко, Т.В. Леонтьева, І.Ф. Ісаєв, О.І. Міщенко, Є.Н. Шиянова та інші), є в основному розробки Н.В. Кузьміної, А.К. Маркової і В.А. Сластеніна.

По-третє, професійна компетентність визначається як єдність теоретичної та практичної готовності педагога до здійснення педагогічної діяльності. [18;19;26;27;].

По-четверте, компетентність визначається як властивість особистості і підрозділяється на декілька видів (Н.В. Кузьміна), на яких базується зрілість людини в професійній діяльності (А.К. Маркова):

- соціально-психологічну компетентність, яка визначиться як властивість індивіда ефективно взаємодіяти з людьми, які її оточують в системі міжособистісних відносин (вміння орієнтуватися в соціальних ситуаціях, вибирати адекватні способи спілкування тощо);

- комунікативна компетентність - конгломерат знань, вербальних і невербальних вмінь та навиків спілкування;

- професійно-педагогічна компетентність, як здатність до продуктивного спілкування в умовах, які визначені педагогічною системою.

Основними елементами професійно-педагогічної компетентності є наступні:

1. Спеціальна і професійна компетентність в сфері дисципліни, яка викладається.

2. Методична компетентність в сфері способів формування знань, вмінь та навичок.

3. Соціально-психологічна компетентність в сфері процесів спілкування.

4. Диференційно-психологічна компетентність в сфері мотивів, здібностей, спрямованості.

5. Аутопсихологічна компетентність в сфері достоїнств та недостатків своєї діяльності і особистості [24, с.87-90].

Безпосередньо до професійної компетентності педагога включаються педагогічна діяльність, педагогічне спілкування, особистість педагога як змістові блоки, які в свою чергу, підрозділяються на: професійні знання; педагогічні уміння, необхідні для здійснення самодіагностики і самоформування цієї сторони праці; професійні психологічні позиції; психологічні якості, які забезпечують виконання цієї сторони праці, психологічні новоутворення, які виникають під час її виконання; психологічна карта стану цієї сторони праці [25,26].

І по-п'яте, структура професійної компетентності педагога розкривається через педагогічні вміння.

Таким чином, в цілому професійна компетентність педагога представлена як складне індивідуально-психологічне утворення на основі інтеграції досвіду, теоретичних знань, практичних вмінь і значимих особистісних властивостей, які обумовлюють готовність до актуального виконання педагогічної діяльності [22,106].

В аспекті нашого дослідження професійна компетентність викладача вищого юридичного навчального закладу являє собою новоутворення суб'єкта діяльності, що формується в процесі професійної підготовки, є системним проявом знань, умінь, здібностей і особових якостей, що дозволяють успішно вирішувати функціональні задачі, складові суть професійної діяльності.

1.2 Особливості діяльності викладача вищого юридичного навчального закладу

Як відомо, викладачі ВНЗ належать до основних соціально-професійних груп, на які суспільство поклало надзвичайно важливі завдання: збереження і примноження культурних надбань суспільства й цивілізації в цілому; соціалізацію особистості на важливому етапі її формування, пов'язаному з професійною підготовкою.

Процес підготовки фахівців з вищою освітою становить високорозвинену багатоаспектну систему, основними функціями якої є:

продукування знань -- наукові дослідження, упроваджений їх у практику, експертиза; розробка нових навчальних дисциплін, освітніх програм, науково-методичного супроводу;

передання знань -- навчальний процес у розмаїтті форм, методів, засобів і освітніх технологій;

поширення знань -- видання навчальних посібників, наукових монографій, статей; виступи перед громадськістю, участь у наукових, навчально-методичних і культурно-просвітницьких виходах регіонального, всеукраїнського і міжнародного рівнів;

формування в того, хто навчається, уміння й усвідомлення необхідності навчатися упродовж усього життя.

Цими функціями визначаються головні складові викладацької діяльності: науково-предметна, психолого-педагогічна, культурно-просвітницька.

Викладач вищої школи має задовольняти такі вимоги: висока професійна компетентність -- глибокі знання й широка ерудиція в науково-предметній галузі, нестандартне мислення, креативність, володіння інноваційною тактикою і стратегією, методами вирішення творчих завдань;

педагогічна компетентність -- ґрунтовні знання педагогіки і психології, зокрема андрагогіки, медико-біологічних аспектів інтелектуальної діяльності, володіння сучасними формами, методами, засобами й технологіями навчання;

соціально-економічна компетентність -- знання глобальних процесів розвитку цивілізації та функціонування сучасного суспільства, а також основ соціології, економіки, менеджменту і права;

комунікативна компетентність -- культура усної та писемної форм літературної мови, володіння іноземними мовами, сучасними інформаційними технологіями, ефективними методами і прийомами міжособистісного спілкування.

До цього слід додати і високий рівень загальної культури -- сформований науковий світогляд, стійка система національних і загальнолюдських духовно-моральних цінностей.

До безпосередніх функціональних обов'язків викладача вищої школи належать такі:

Підготовка навчальних курсів, їх методологічне і методичне забезпечення, вибір засобів інформаційної (аудіо, відео, комп'ютерної, телекомунікаційної та ін.) підтримки.

Створення навчальних, і контролюючих програм, у тому числі комп'ютерних.

Авторська участь у підготовці навчальної літератури й навчально-методичних посібників.

Читання лекцій, проведення лабораторних, семінарських та інших практичних занять, конференцій, рольових, ситуаційних і ділових ігор тощо.

Організаційно-методичне забезпечення практики студентів і участь у її проведенні.

Пошук і розробка нових педагогічних методів і освітніх технологій підвищеної ефективності.

Консультаційна та інша індивідуальна робота зі студентами.

Пошук джерел фінансування наукових досліджень і споживачів наукових розробок.

Планування, організація й виконання наукових досліджень і конкретних практичних розробок.

Підготовка наукових, науково-популярних та інших матеріалів.

Підготовка розробок, які патентуються.

Реалізація виховних функцій у процесі групової та індивідуальної роботи зі студентами, під час неформального спілкування з ними.

Неперервний особистісний і професійний розвиток, підвищення наукової та педагогічної компетентності й кваліфікації.

Володіння різними професійно необхідними практичними навичками.

У системі відкритої та гнучкої освіти особлива увага приділяється підготовленості викладача:

до організації навчання на базі практики через дії та аналіз цих дій;

формування дослідницьких і творчих умінь;

формування у студентів віри у власні можливості й у реальність професійних досягнень;

вибору залежно від ситуації відповідної ролі, наприклад, експерта, консультанта, організатора, проектанта, порадника;

організації студентів у робочі групи, а також до розподілу обсягів навчального матеріалу й формування правил співпраці;

підтримки соціальної інтеграції студентського колективу, застосування ефективних методик попередження й розв'язання міжособистісних і групових конфліктів;

організації індивідуалізованого навчання (робота на "рівнях", у групах, вирівнювальні заняття, комунікація зі зворотним зв'язком);

організації самонавчання студентів, зокрема підготовки їх до самостійного користування текстовими й поза текстовими джерелами інформації;

вироблення вміння індивідуального й групового прийняття рішень, а також розв'язування різних проблем перед прийняттям рішень;

формування вмінь самостійного планування й адаптації до умов праці; розумового конструювання через операції порівняння, аналізу, висновків і верифікації, а також предметно-маніпуляційного конструювання згідно з аналітичними, операційними і синтетичними стадіями поведінки при розв'язуванні проблем;

-- практичного застосування концепції різнобічного навчання й концепції індивідуалізованого навчання з урахуванням потреб студентів.

Для успішного виконання своїх функцій викладач має бути організатором, оратором, аналітиком, психологом, висококомпетентним фахівцем у своїй галузі, ерудитом в інших галузях знань. Також викладач повинен мати талант, природні здібності. Від нього вимагаються великі розумові, фізичні, часові й емоційно-вольові затрати. Викладач ВНЗ має бути творчою особистістю, оскільки підготувати майбутнього творчого фахівця може лише творча особистість.

компетентність викладач професійний

РОЗДІЛ II. Цілісна модель компетентності викладача вищого юридичного навчального закладу

2.1 Діяльнісно-рольові компоненти професійної компетентності

Професійні знання. Основу компетентності фахівця, на думку сучасних науковців А.А. Бодалева, В.І. Жукова, Л.Г. Лаптєва, В.А. Сластеніна, К.А. Абульханової та інших складають: компетентність діяльності, спілкування і саморозвитку. Професійна компетентність - це професійна підготовка і здатність суб'єкта праці до виконання завдань і обов'язків діяльності, міра і основний критерій його відповідності вимогам професійної діяльності.

Основними компонентами професійної компетентності фахівця визначені:

Знання - в більшості - логічна інформація про навколишній і внутрішній світ людини, зафіксована в її свідомості.

Вміння - психічні утворення, які полягає в засвоєні людиною способів і навиків діяльності.

Навички - дії, сформовані в процесі повторення і доведені до автоматизму.

4. Професійна позиція - система сформованих установок і орієнтацій, відношення і оцінок внутрішнього і навколишнього досвіду, реальності і перспектив, а також домагань, які визначають характер дій, поведінки. Процес формування професійної позиції базується на спрямованості особистості (психологічна властивість яка поєднує цінності, устремління, потреби особистості).

Індивідуально-психологічні особливості людини - поєднання різних структурно-функціональних компонентів психіки, які визначають індивідуальність,стиль діяльності, поведінки і виявляються в якостях особистості.

Акмеологічні варіанти - внутрішні збудники, які обумовлюють потребу в саморозвитку, творчості та самовдосконалення [10, с.334-335].

Так, знання, уміння і навички виступають як рольові характеристики професійної компетентності педагога. Всі інші компоненти є суб'єктивними характеристиками, що вказують на ставлення педагога до діяльності і на його індивідуальний стиль.

Зміст сучасної підготовки по тій чи іншій спеціальності представлений в кваліфікаційній характеристиці - нормативній моделі компетентності, яка відображає науково обґрунтований склад професійних знань, вмінь, і навичок. Кваліфікаційна характеристика фахівця, в даному випадку-викладача вищого навчального закладу, - це по суті, зведені узагальнені вимоги до педагога на рівні його теоретичного і практичного досвіду [12,40].

Таким чином, професійну компетентність педагога вищої школи можна визначити як сукупність діяльнісно-рольових і особистісних характеристик викладача, яка забезпечує ефективне виконання ним завдань і обов'язків педагогічної діяльності у вищому навчальному закладі, міру і основний критерій його відповідності професійній діяльності.

Основними діяльнісно-рольовими компонентами професійної компетентності, які представлені в стандартах вищої освіти, визначені професійні знання, вміння і навички.

Специфіка педагогічної діяльності педагога вищої школи полягає у тому, що він має справу з тією категорією учнів (студентів) яка має різноманітні загальні і професійні інтереси, і яка потребує від нього не тільки володінням системою загальнокультурних, психолого-педагогічних знань, необхідних для організації і ефективної взаємодії в педагогічному процесі, а й спеціальних знань, непохідних для підготовки спеціалістів - професіоналів. Таким чином знання педагога вищої школи (педагога професійного навчання) характеризуються:

комплексністю, яка передбачає синтез знань з різних сфер науки і практики;

системністю, яка забезпечує цілісність і єдність розвитку особистісного і професійного компонентів;

дієвістю, що передбачає здатність їх переведення в практичну діяльність.

Відповідно до Г.П. Щедровицького можна визначити три і її на знань, які обслуговують педагогічну діяльність, - практико-методичні, конструктивно-технічні (інженерно-конструкторські) і наукові (науково-теоретичні) знання.

Практико-методичні знання безпосередньо обслуговують практичну діяльність. Вони зорієнтовані на отримання визначеного продукту і організовані таким чином, щоб забезпечити створення (побудування) індивідом практичної діяльності у вигляді приписів (рекомендацій) до неї.

Інженерно-конструкторські знання центровані на об'єкті перетворювання, вони вказують на те, що з ним відбувається чи може відбуватися, і проявляються по мірі того, як створюються і реально здійснюються нові види і типи практичного перетворювання об'єктів.

Виникнення наукових знань пов'язано з появленням в діяльності практика розривів між цілями і тим, що практично одержано в реальності, з необхідністю прояснити причини розходження між цілями діяльності і її результатами. Наукові знання перетворюються в практико-методичні і інженерно-конструкторські знання [11, с.91].

Система професійних знань педагога вищої школи включає в себе декілька основних блоків.

Перший блок - психологічні знання.

На думку Є. О. Клімова, підготовленість в сфері психології - це перш за все ясні уявлення про специфічну психічну реальність, які супроводжуються позитивним афективним тоном, пов'язані з ненаситним інтересом до неї і готовністю контактувати з нею в міжособистісному спілкуванні. У психологічно підготовленого педагога повинно бути перш за все «загострене відчуття одухотвореності» сторонніх людей, а не просто вербальні та концептуальні знання відповідного роду [11,с.87].

Відповідно до Н.В. Кузьміної в системі професійного знання педагога повинні бути представлені наступні психологічні компоненти:

· диференційно-психологічпий - знання про особливості засвоєння навчального матеріалу у відповідності з індивідуальними та піковими характеристиками;

· соціально-психологічний - знання про особливості навчально-пізнавальної і комунікативної діяльності навчальної групи і конкретної особистості в ній, про особливості взаємовідносин та спілкування;

· аутопсихологічний - знання про позитивні та негативні сторони своєї професійної діяльності, особливості своєї особистості і її характерні якості [16].

Другий блок - педагогічний.

Знання по дидактиці та їх творче використання, на думку М.В. Буланової-Топоркової, в багатьом направляють формування педагогічної майстерності викладача вищої школи. Вони допомагають викладачу аналізувати залежності, які обумовлюють хід і результати процесу навчання, встановлювати на цій основі закономірності, які діють у освітній сфері, вибирати методи, організаційні форми і засоби навчання, найбільш ефективні для здійснення якісної підготовки фахівців [10, с.55].

Особливістю професійних педагогічних знань педагога вищої школи є їх багаторівневість (І.Я.Зязюн). Знання повинні бути сформовані зразу ж на всіх рівнях:

методологічному (знання закономірностей розвитку загально філософського ряду, обумовленість цілей виховання і навчання та інше);

теоретичному (закони, принципи та правила педагогіки та психології, основні форми діяльності та інше);

методичному (рівень конструювання навчально-виховного процесу);

технологічному (рівень вирішення практичних завдань навчання і виховання в конкретних умовах).

Третій блок - це комплекс знань професійного спрямування, відповідно до яких він повинен мати уяву:

про характерні особливості тієї чи іншої спеціальності;

про сучасний стан, умови і перспективи розвитку професії;

про систему підготовки кадрів для виробництва;

про методологічні основи теоретичної і практичної підготовки фахівців по даній спеціальності тощо.

Четвертий блок - конкретно-предметні знання, який передбачає знання теоретичних основ і розуміння фахівцем тих явищ, які складають основу викладаємої дисципліни.

П'ятий блок - науково-дослідницькі знання.

Практика свідчить, що наукова діяльність істотно підвищує інтерес до вивчення загальних і спеціальних дисциплін сприяє формування теоретичних і практичних навичок, необхідних фахівцю досліднику, розширяє науковий кругозір здібності до проведення методологічного аналізу і критичної розуміння досягнень сучасної науки.

Даний блок передбачає цілісне уявлення викладача науку як систему знань і метод пізнання; загальний аналіз методології та визначення її місця в науковому пізнанні; сутність загальнонаукових і конкретно наукових методів дослідження; планування і організація наукового експерименту; обробку результатів наукових спостережень та їх оформлення; робота науковою літературою та підготовка матеріалів до друку тощо.

Професійні вміння. Розглядаючи професійну компетентність, як єдність теоретичного і практичного аспектів готовності педагога до здійснення професійної діяльності, структура, відповідно з підходом В.А Сластеніна,

І.Ф. Ісаєва, О.І. Міщенко, Е.Н. Шиянова, представлена через педагогічні вміння наступним чином:

Вміння «переводити» зміст об'єктивного процесу виховання в конкретні педагогічні задачі: дослідження особистості і колективу з метою визначення рівня готовності до активного оволодіння знаннями і проектування на цій основі процесу розвитку; виділення комплексу освітніх, розвиваючих і виховних задач і визначені домінуючої задач.

Вміння створити і привести із рух логічно завершену педагогічну систему: комплексне планування навчальної виховних задач; обґрунтований підбір змісту освітнього процесу; оптимальний вибір форм, методів і засобів його реалізації.

Вміння виділяти і встановлювати взаємозв'язки між компонентами і факторами виховання, приводити їх в дію: створення необхідних умов; активізація особистості учня, розвиток його діяльності, перетворюючої його на суб'єкт виховання; організація і розвиток сумісної діяльності; забезпечення зв'язку з навколишньою середою, регуляція зовнішніх непрограмованих впливів.

Вміння врахування і оцінки результатів педагогічної діяльності: самоаналіз і аналіз освітнього процесу і результатів діяльності педагога; визначення нового комплексу домінуючих і подчинених задач [10, с.42].

Теоретична підготовка проявляється в умінні педагогічно мислити, яке передбачає наявність у педагога наступних вмінь:

*аналітичні, через які проявляється узагальнене вміння і педагогічно мислити: діагностувати педагогічні явища, аналізувати їх складові (умови, причини, мотиви, засоби, форми та інше); знаходити способи оптимального рішення педагогічних проблем тощо;

прогностичні, які проявляються в прогнозуванні педагогічного процесу, розвитку особистості і її соціальних відношень;

проективні, що полягають у конкретизації педагогічного прогнозування в планах навчання і виховання, обґрунтування способів і етапів їх реалізації: підбір змісту педагогічного процесу; визначення основних видів діяльності тощо;

рефлексивні, що проявляються в уміннях педагога аналізувати свою професійну діяльність: правильність постановки мети і завдань; адекватність змісту педагогічного процесу поставленим завданням; відповідність форм, методів, засобів індивідуальним і віковим особливостям тощо [13].

Зміст практичної готовності виражається у зовнішніх вміннях, тобто в діях, які можна спостерігати в процесі організаційної і комунікативної діяльності.

Організаційну діяльність забезпечують наступні вміння:

мобілізаційні: розвиток інтересу, формування мотивації до навчального процесу; стимулювання до саморозвитку і творчості; забезпечення умов для ефективної самореалізації особистості тощо;

інформаційні: вміння отримувати, систематизувати знання і адаптувати їх до педагогічного процесу; організація їх чіткої і ефективної передачі;

розвиваючі: організація процесу взаємодії з метою створення умов для усестороннього розвитку особистості (психічних процесів, властивостей);

орієнтаційні спрямовані на формування ціннісних установок особистості, її світогляду: стимулювання стійкого інтересу до майбутньої професійної діяльності, відповідно індивідуально-психологічним особливостям особистостям: організація діяльності з метою прояву і закріплення соціально значимих якостей;

перцептивні, що проявляються в загальному вмінні розуміти партнерів по взаємодії: всесторонньо сприймати партнерів по спілкуванню; адекватно інтерпретувати поведінку; протистояти стереотипам сприйняття тощо;

комунікативні спрямовані на організацію педагогічного спілкування: встановлення психологічного контакту; корегувати і управляти процесом; налагоджувати оборотній зв'язок; володіння комунікативною культурою.

Педагогічні вміння можуть відрізнятися ступенем узагальненості і можливістю переносу на більш або менш широке коло завдань. Г.А. Засобіна виділяє наступні рівні сформованості вмінь:

· первісне вміння (людина знає зміст даного виду діяльності і при необхідності може відтворити визначену поступовість або систему дій при незначній допомозі наставника);

· низький рівень (людина самостійно виконує відому йому поступовість дій, але «закований» нею; відсутній перенос;

· середній рівень (людина вільно володіє відомою йому системою дій, але важко перенести її на інший вид діяльності);

· високий рівень (самостійний вибір необхідної системи дій в різних ситуаціях, але при значних зусиллях; присутність можливості переносу в середині деякої обмеженої сфери діяльності);

· досконале вміння (вільне володіння різними системами дій, широкий їх перенос на інші види діяльності; легкість виконання діяльності). [15, с.288].

Професійні якості. Суб'єктно-діяльнісні характеристики (компоненти) професійної компетентності педагога вищої школи в загальному виді можна представити як професійні якості.

Аналіз численних наукових підходів (Є.К. Агудов, Л.Г. Кравченко, В.В. Морозов, О.І. Уємов, О.П. Шептулін, В.І. Свідепський, Р.О. Зобов, І.Л. Меняйло, В.П. Кузьмін, С.Г. Шляхтянко та ін.) до розуміння сутності поняття «якість» дозволяє зробити наступне визначення даного поняття: якість філософська категорія, що позначає якусь сторону предмета пізнання, розглянуту як цілісна ознака в процесах порівняння з іншими предметами.

Основними принципами вивчення якості є наступні:

· принцип цілісного розгляду, тобто будь-яка якість розглядається в цілому (в той час, як поняття «властивість» - категорія, що відображає лише одну специфічну галузь і об'єктивної реальності);

· принцип динамічності, тобто якісна визначеність є результатом деякого процесу як переходу одного в інше, внутрішнього в зовнішнє. Якість не виникає відразу в готовому вигляді, вона формується, розвивається. На початку якість з'являється як елемент, аспект іншої якісної визначеності. Прояв замкнутості означає завершення процесу формування цієї якості;

· принцип спостережливості. Критерієм існування якості, на думку Б.В. Ахлібинського, М.І. Храленко, є можливість експерименту, у якому відповідні властивості якості виявляються.

Як стійке особистісне утворення, будь-яка якість характеризується своєю специфічною структурою та змістом, що мають вирішальне значення для її формування. Будь-яка якість як динамічна характеристика особистості в психологічному відношенні містить у собі такі структурні компоненти:

· потреби в тій або іншій діяльності або сфері поведінки, які сформувалися і стали стійкими;

· розуміння значення і техніки тієї або іншої діяльності або поведінки (свідомість, мотиви, переконання);

· закріплені вміння, навики, звички поведінки (техніка діяльності);

· особистісні вольові властивості, що допомагають переборювати перешкоди і забезпечують це у різноманітних умовах.

Згідно з вищезазначеним, під професійними якостями розуміються індивідуальні особливості суб'єкта діяльності, що впливають на ефективність діяльності й успішність її засвоєння, які є стійкими, суттєвими, рівноцінними та можуть спостерігатися.

Зміст категорії «якість» схематично можна передати за допомогою наступної моделі якісної визначеності. Саме ця модель може бути критерієм визначення та принципом побудови і формування якості.

Модель якісної визначеності

Професійні якості педагога вищої школи, базуючись на наукових працях присвячених проблемі професійних характеристик фахівця (Є.О. Клімова, Н.В. Кузьміної, О.О. Деркач, В.О. Сластьоніна, І.Ф. Ісаєва, О.І. Щербакова, Н.Д. Левітова та ін.), можна представити у вигляді наступної моделі.

Модель професійних якостей педагога

Дану модель можна розглядати як основу професійної підготовки педагогів у вищих і середніх навчальних закладах, а також як головну умову формування і виявлення професійної придатності абітурієнта до педагогічної діяльності.

Відповідно моделі, професійні якості педагога можуть бути розділені на п'ять підсистем. Критерієм диференціації виступає провідна функція професійної діяльності педагога, за реалізацію якої відповідають дані професійні якості.

Модель професійних якостей педагога

Підсистеми:

1. Професійного мислення:

- Аналітико-конструктивний склад;

- Самостійність мислення;

- Гнучкість;

- Відкритий тип пізнавального відношення;

- Динамічність;

- Критичність мислення;

- Продуктивність;

- Творчість.

2. Професійної спрямованості:

- Принциповість;

- Високий рівень професійної мотивації;

- Адекватна самооцінка;

- Адекватний рівень домагань;

- Цілеспрямованість;

- Гуманістична спрямованість;

- Ідейна переконаність;

- Позитивне ставлення до самого себе.

3. Експресивна:

- Емоційно-вольова стабільність;

- Стійкість до стресу;

- Оптимізм;

- Емоційна сприйнятливість;

- Витримка;

- Оптимістичність;

- Самоконтроль.

4. Організаторська:

- Наполегливість

- Відповідальність;

- Вимогливість;

- Працездатність;

- Ініціативність;

- Вміння організувати себе;

- Розпорядливість;

5. Комунікативна:

- Контактність;

- Емпатійність;

- Терпимість;

- Високий рівень децентрації;

- Тактовність;

- Рефлективність;

- Високий рівень ідентифікації;

- Толерантність.

Так, якщо педагог виступає в ролі науковця - дослідника, і провідними функціями його професійної діяльності є здійснення науково-дослідницької та прогностичної функцій, то успішність їх виконання в більшій мірі залежить від актуалізації якостей спеціаліста підсистеми професійного мислення.

За реалізацію організаторської, управлінської функцій педагога - керівника учбово-пізнавальної активності студентів, куратора і організатора студентської групи, відповідає організаційна підсистема якостей.

Від підсистеми професійної спрямованості, в більшій мірі, належить ефективність реалізації педагогом - викладачем певної учбової дисципліни навчальної, виховної та розливальної діяльності.

Дану відмінність необхідно враховувати для спеціалізації студентів - майбутніх педагогів, в основі якої будуть знаходитися різноманітні підсистеми сформованих професійних якостей.

В аспекті нашого дослідження вищезазначена модель професійних якостей педагога може бути концептуальною основою для розробки технології формування професійних якостей спеціаліста, бо тільки через усвідомлення всієї сукупності психологічних характеристик особистості професіонала здійснюється ефективний розвиток та формування окремої її підсистеми (професійної якості).

2.2 Професійні комунікативні якості педагога вищого юридичного навчального закладу

Поряд з універсальними підсистемами професійних якостей педагога (організаторська, професійної спрямованості), що є рівноцінними і для педагога-практика і для спеціаліста-науковця, можна виділити і ті підсистеми, що є провідними і визначальними для спеціалізації (комунікативна, експресивна, професійного мислення). Інтегративною підсистемою професійних якостей педагога виступає комунікативна підсистема. Саме вона виявляється у вигляді призми, через яку трансформуються всі останні професійні функції та завдяки котрій, реалізуються всі підсистеми професійних якостей педагога, і оскільки саме комунікативна діяльність, тобто професійно-педагогічне спілкування є основним видом, засобом реалізації і професійної діяльності педагога.

Професійно-педагогічне спілкування - це система прийомів та засобів, що реалізують цілі та завдання педагогічної діяльності та організують, спрямовують соціально-психологічну взаємодію викладача та студентів. В процесі педагогічного спілкування реалізуються комунікативна (обмін інформацією між партнерами по спілкуванню), інтерактивна (організація взаємодії) та перцептивні (сприймання один одного партнерами по взаємодії та встановлення взаєморозуміння) сторони. Відтак, в структурі професійно-педагогічного спілкування визначають, як правило, три компонента: 1) когнітивний (пізнавальний) - пов'язаний з процесом прийому та передачі інформації, що здійснюється знаковими (в тому числі вербальними) засобами; 2) афективний (емоційний) - відтворює спілкування як процес обміну та регуляції на емоційному рівні; 3) поведінковий (праксичний) - пов'язаний з процесом взаємної регуляції дій, поведінки партнерів по взаємодії (М.М. Обозов, Я.Л. Коломінський, Б.Ф. Ломов та ін.). Індивідуально-психологічними властивостями особистості, що відповідають за ефективність професійно-педагогічного спілкування і є професійні комунікативні якості викладача.

Таким чином, під професійними комунікативними якостями педагога розуміється сукупність індивідуальних особливостей особистості спеціаліста, які впливають на ефективність професійної діяльності, відповідають за встановлення продуктивної взаємодії суб'єктів освітнього простору та визначаються стійкістю (а не ситуативністю актуалізації), суттєвістю, кінцевістю (тобто їх не можна розкласти на інші властивості), й спостережливістю (рівень їх розвитку може бути продіагностований, досліджений).

В підсистему комунікативних якостей викладача більшість науковців включають: емпатію і професійну рефлексію (Деркач А.О.); контактність, вміння вислухати (Воропаєва Т.С.); тактовність, реактивність, сугестивність (Єрастов М.П.); справедливість, пильність, чуйність (Сластьонін В.О.); гнучкість і делікатність, спрямованість на відкрите й активне спілкування, здатність швидко встановлювати контакт, візуальність та красномовність (Галагузова М.А.); соціальну сміливість (Келасьєв В.М.), комунікабельність, толерантінсть (В.О. Кан-Калік).

Комунікативні якості відповідають за продуктивність процесу взаємодії суб'єктів, і залежно від своїх часткових функцій, що реалізують дані характеристики особистості педагога в комунікативній діяльності, можуть бути віднесені до таких підгруп: управлінські (організація навчально-виховного процесу, здатність стимулювати студента на розвиток власних сил і здібностей й ін.); інформативні (відповідають за безпосередньо передані знання); емотивні (емпатійність, чуйність, тактовність, делікатність); фактичні (якості, які відповідають за встановлення і підтримку взаємодії).

Комунікативні якості спеціаліста сфери «суб'єкт - суб'єкт» залежно від виду комунікативної діяльності також підрозділяють на вербальні, що характеризують мовну культуру спеціаліста та невербальні, що характеризують вміння використовувати немовні засоби, емоційну культуру, вміння управляти своїм «м'язовим» темпераментом та ін.

Проте всі дані комунікативні якості реалізуються на основі актуалізації базисних характеристик - механізмів міжособистісного сприйняття, від успішності відтворення яких, насамперед з боку педагога як головного суб'єкта процесу взаємодії, залежить результат професійного спілкування. Тому такі професійні комунікативні якості як рефлексія, емпатія, ідентифікація і децентрація розуміються як рівнозначні, базисні суб'єктивні характеристики, що відповідають за встановлення особливого стану суб'єкта, без якого неможливе спілкування - розуміння між викладачем і студентом. Саме вони можуть характеризуватися кінцевістю, суттєвістю, спостережливістю, рівноцінністю.

Хоча психологічні механізми і визначаються рівноцінними в процесі соціальної перцепції, тільки рефлексія і емпатія вводяться вченими в ранг професійних якостей спеціаліста (Т.П. Гаврилова, А.О. Деркач, Р.Л. Кричевський), крім того, деякі автори підміняють дані поняття. У зв'язку з цим є необхідність роз'єднати зміст цих понять і як психологічних феноменів, і як професійних комунікативних якостей педагога.

Так, емпатію розуміють як осягнення емоційного стану, проникнення - «вчуття» в переживання іншої людини [8; с.463], або особливого роду емоція, зміст якої є відображене емпатом відношення людини, яка переживає, до об'єктивної дійсності, виражене в тих же почуттях і що виявляється зовнішньо у формах експресії, подібних експресії людини, яка переживає [7; с.86].

Виділяють три види емпатії: емоційна емпатія (заснована на механізмах проекції та імітації моторним і афективним реакціям іншої людини), когнітивна емпатія (базується на інтелектуальних процесах: порівняння, аналогія), предикативна емпатія (виявляється в спроможності людини пророкувати афективні реакції іншого в конкретних ситуаціях) [8; с.463].

Емпатичні переживання можуть бути адекватні або неадекватні переживанням об'єкта емпатії. Так, наприклад, горе людини викликає в одного страждання, в іншого - радість. Емпатичні реакції можуть бути з будь-яким знаком і будь-якої модальності, і їхній характер визначаться не тільки якістю переживань суб'єкта, але в значній мірі і структурою особистості індивіда. У реальному житті емпатичні переживання можуть бути реакцією не тільки на те, що спостерігається, але і на уявленні особистістю переживання інших людей, яких індивід не сприймає безпосередньо.

Емпатія здійснюється в різноманітних формах - елементарних (рефлекторних) і в більш складних, особистісних. Під особистісними формами емпатії Т.П. Гаврилова, наприклад, розуміє такі переживання, що виникають на певному етапі розвитку психіки дитини з виникненням уявлення про іншого як суб'єкта переживання в міру розвитку інтимно-особистісного спілкування. Ці переживання характеризуються тим, що вони достатньо вибіркові, диференційовані й усвідомлені. У них відбивається, з одного боку, ступінь зрілості емоційних і пізнавальних процесів, а з іншого - характер мотивації, ступінь стійкості структури особистості [2; с.124]. Установки й орієнтації індивіда стосовно людей актуалізуються в емпатичному переживанні, що закріплює емоційний досвід спілкування, беручи участь у становленні стійкої властивості. Таким чином, другою основною властивістю емпатії є стійкість (поряд з вибірковістю).

Під стійкістю емпатії більшість авторів (Т.П. Гаврилова, Т.І. Пашукова, М.М. Обозов й ін.) розуміють здатність індивіда однаковим способом реагувати в різноманітних ситуаціях на переживання різноманітних об'єктів. У стійкості емпатії відбивається певний характер відношення індивіда до людей.

Як особливі форми емпатії виділяють:

а) співпереживання як переживання суб'єктом тих же емоційних станів, що відчуває інша людина, через ототожнення з ним, але звернене це переживання на себе, індивід переживає або те, що могло з ним трапитися у майбутньому, або те, що він переживав у минулому;

б) співчуття як переживання власних емоційних станів із приводу почуттів іншого [8; с.463].

Таким чином, співпереживання і співчуття як форми емпатії є різноспрямованими - в основі співпереживання лежить потреба у власному благополуччі, в основі співчуття - потреба в добробуті іншого. Різноманітна також і їхня предметна спрямованість - предметом співпереживання є самий індивід, а предметом співчуття - інша людина.

Для повного визначення природи емпатії необхідно виявити її механізми. Вивчаючи емпатію, автори звертають увагу і на існування двох її механізмів: зараження й ідентифікація, і Так, П. Фресс наголошує на зараженні емоціями як головному механізмі емпатії; причому виділяє два типи зараження. Один із них відповідає випадкам, коли ситуація викликає в одного, а потім у кількох індивідів однакову реакцію страху, гніву або радості. Інший тип більш специфічний і виявляється в тому, і до емоції опановують людиною, хоча ситуація їх не торкається [5; с.87].

М.М. Обозов вважає, що в основі емпатії лежить механізм усвідомленої або неусвідомленої ідентифікації. Емоційна реакція виникає, як правило, при безпосередньому переживанні іншого, і в ситуації його неблагополуччя переживається у вигляді суму, жалю.

К.К. Вілюнас, пропонуючи гіпотезу про механізм емпатії, відрізняє явища "зараження», синхронізуючого та ідентифікуючого емоційні переживання людей, які спілкуються, від власного переживання, що представляє собою незалежний індивідуальний стан іншої людини, який нам може подобатися або не подобатися. Механізм емпатії в концепції К.К. Вілюнаса схожий на механізм виникнення "відповідних» емоцій.

Таким чином, специфіка емпатії полягає в її емоційній природі, а змістом емпатії можна вважати відбите відношення співчуваючого до чого-небудь, виражене в почуттях, ідентичних почуттям цієї людини, що переживає.

Наступним механізмом соціальної перцепції та комунікативною якістю педагога є ідентифікація, під якою розуміємо процес і результат неусвідомленого уподібнення, ототожнення суб'єкта з іншим суб'єктом, групою, зразком [8; с.130], або як схожість поведінкових або особистісних характеристик іншої особи, як реальне їхнє відтворення або в подібних поведінко-них актах, або в символічних еквівалентах поводження [5; с.96].

Виділяють наступні особливості ідентифікації. По-перше, Ідентифікація - генералізований і поширений на багато ситуацій процес, при якому різноманітні типи поведінки і ролей відтворюються в безлічі ситуацій. По-друге, ідентифікація є постійним процесом, що має місце й у відсутності моделі. По-третє, змодельована поведінка в ідентифікації спонукається внутрішніми мотивами індивіда. По-четверте, ідентифікація припускає відтворення таких типів поведінки, що є символічними еквівалентами поводження, що демонструється моделлю. Ідентифікація характеризується не сліпою імітацією поведінки, а засвоєнням мотивації вчинків моделі [5; с.95].

В основі механізму ідентифікації найчастіше визначають своєрідний соціальний перцептивний процес співвіднесення ціннісних характеристик суб'єктів міжособистісної взаємодії, що обумовлює уподібнення значимому іншому суб'єкту. Саме тісний зв'язок між певними елементами ціннісних систем або системами в цілому спроможний забезпечити «розгортання» ідентифікаційного процесу [5; с.119].

Багато науковців (Р.Л. Кричевський, О.М. Дубовська, О.У.Хараш й ін.) виділяють три рівні, етапи ідентифікації, що формуються в процесі розвитку особистості. Перший рівень - рівень імітації - генетично самий ранній, виступає найбільш характерним засобом дитячого пізнання дійсності і відбиває конкретно-почуттєвий рівень аналізу образу іншої людини. Це етап неусвідомленого уподібнення об'єкту ідентифікації, де здатність до наслідування, імітації виступає основним механізмом розвитку дитячої особистості.

Наступний рівень - свідомого прийняття соціальних норм -характеризується запозиченням форм поведінки обраного значимого зразка. У цьому ж плані відбувається й аналіз поведінки, що піднімається на рівень абстрактно-логічного : відбитка людей, рівень інтерпретації.

Третій рівень - рівень інтроекції - характеризується включенням особистості у свій внутрішній світ мотивів і установок інших людей, переходом їх на індивідуально-значимий рівень, здатний здійснювати подальший розвиток соціальних норм і еталонів.

Залежно від ступеня уподібнення людини значимому іншому суб'єкту виділяють три типи ідентифікації.

Перший тип характеризується лише бажанням суб'єк¹ наслідувати значимому іншому, прагненням володіти якими окремими його властивостями.

Другий тип виявляється в тому, що ідентифікація актуалізується в реальних поведінкових проявах, у змінах характерологічного плану.

Третій тип ідентифікації є найбільше глибоким у тому смислі, що тут мова йде не тільки про відтворення тих або інших характеристик значимого іншого; цей інший виступає для індивіда як своєрідний регулятор його поведінки, еталон, на який відбувається орієнтація і відповідно до якого реалізується поведінка [8].

Таким чином, сутність ідентифікації полягає в ототожненні суб'єктом себе з іншим суб'єктом на підставі сталого емоційного зв'язку, а також включення у свій внутрішній світ і прийняття як власних норм, цінностей, зразків.

Розглядаючи емпатію й ідентифікацію як професійні якості педагога, припускається усвідомлена регуляція, управління, корекція даних психологічних феноменів; свідоме володіння механізмами їхнього здійснення. Професійна емпатія є стійким, пластичним компонентом і виявляється у формі співчуття учню в більшій мірі, ніж у формі співпереживання. Професійна ідентифікація як професійна комунікативна якість педагога виступає на рівні інтерпретації та актуалізується, перш за все, в поведінкових (зовнішніх) проявах особистості спеціаліста.

Рефлексія як механізм соціальної перцепції розглядається не в тому значенні, в якому вона вживається в філософії - як пізнання суб'єктом самого себе, дослідження ним власного пізнавального акту, а в іншому - як усвідомлення особистістю і того, як вона сприймається партнером по спілкуванню. Це являється не просто знанням іншого або розумінням іншого, але й знанням того, як інший розуміє його; це подвійний процес дзеркального взаємовідображення партнерів спілкування. Рефлексія виступає глибоким, послідовним взаємовідображенням, змістом якого являється відтворення внутрішнього світу партнера по взаємодії, причому в цьому світі, в свою чергу, підбивається внутрішній світ першого дослідника.

Взагалі, в психолого-педагогічних дослідженнях рефлексія трактується або в інтелектуальному контексті - як компонент теоретичного мислення (В.В. Давидов, О.З. Зак), функціонування якого забезпечується контролем та оцінкою власних дій; або в особистісному контексті - як самосвідомість (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн) та самоаналіз, пов'язаний зі спілкуванням (О.М. Матюшкін), рефлексивними очікуваннями (Н.І. Гуткіна); як оцінка, осмислення наслідків власних дій з точки зору їх значимості для діяльності, спілкування та самосвідомості особистості (В.О. Петровський); як специфічно людська здатність до пізнання та перетворення самого себе (П. Шарден). Згідно з феноменологічною психологією саме виникнення рефлексії знаменує прояв внутрішнього життя людини, яке протистоїть зовнішньому існуванню; рефлексія є центром управління особистістю власними станами та бажаннями, вона складає родову ознаку людини (В.І. Слободчиков, Є.І. Ісаєв).

Як складний процес самопізнання суб'єктом внутрішніх психічних актів та станів, усвідомлення особистістю того, як вона сприймається й оцінюється іншими, рефлексія включає в себе декілька позицій, які характеризують взаємне відображення суб'єктів: сам суб'єкт, який він є в дійсності; суб'єкт, яким він бачить сам себе; суб'єкт, яким він сприймається іншим суб'єктом; ті ж самі три позиції, але зі сторони іншого суб'єкта. [8; с.341].

Рефлексія, таким чином, є процесом подвійного, дзеркального взаємовідображення суб'єктами один одного, змістом якого виступає відтворення, репродукція особливостей один одного.

Розглядаючи професійну рефлексію, В.А. Петровський виділяє чотири її складові елементи (зокрема для педагога). По-перше, це усвідомлення педагогом справжніх мотивів своєї діяльності. По-друге - вміння відрізнити власні ускладнення і проблеми від ускладнень і проблем вихованців. По-третє, - оцінка наслідків власних особистісних впливів на вихованців і вміння бачити себе в дзеркалі життя інших людей. І, нарешті, здатність до емпатії і децентрації.