Заняття образотворчим мистецтвом в початкових класах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність дослідження. Заняття образотворчим мистецтвом -- важливий засіб розвитку особистості школяра. Вони сприяють розширенню кола інтересів, вихованню естетичних потреб дітей, розвитку їх мислення, творчої уяви, пам'яті, художніх здібностей, емоційно-естетичного відношення до дійсності. На уроках образотворчого мистецтва формуються такі властивості особстості, як наполегливість, ціленаправленість, акуратність, працьовитість. В процесі образотворчої діяльності учнів засвоюють цілий ряд графічних і живописних умінь і навиків, вчаться аналізувати предмети і явища навколишнього світу. Таким чином, навчальний малюнок служить ефективним засобом пізнання дійсності і одночасно допомагає розвитку і формуванню зорових сприйнять, уяви, просторових уявлень, пам'яті, відчуттів і інших психічних процесів.[13, с.30]

Усі видатні вітчизняні та зарубіжні педагоги минулого (К.Д. Ушинський, Я.А. Коменський, Ф. Фребель, І. Песталоцці та інші) надавали важливого значення дитячій образотворчій діяльності, вважаючи її корисною забавою. Навчання малюванню розглядалося ними як навчальний предмет, спрямований не тільки на оволодіння дітьми першого ступеня загальної системи образотворчого мистецтва, яки на підготовку ока і руки до письма.

Особливий інтерес до дитячого малювання виник у 80-90-ті роки XIX століття. Він обумовлений виникненням нового напрямку психології -- дитячої психології, у зв'язку з цим дитячий малюнок почав розглядатися як об'єктивний матеріал для вивчення психології дітей, їх розвитку. [8, с.64]

Найбільшого впливу на теорію і практику художнього виховання в 10-ті роки виявив О.В.Бакушинський -- мистецтвознавець, історик, педагог. Він проводив свої дослідження в Москві в Державній Академії художніх наук.

Значним дослідником дитячого малюнка була також Є.О.Фльоріна, яка поєднала в собі художника-живописця і педагога.

Теоретичні положення, сформульовані Н.П. Сакуліною, були покладені в основу вивчення специфіки навчання дітей окремим видам образотворчої діяльності. Психологічні дослідження О.В. Запорожця. Л.А. Венгера, М.М. Поддьякова, В.С. Мухіної, О.О. Мєлік-Пашаєва та інших допомогли з'ясувати психолого-соціальну природу дитячої діяльності, розкрити механізми, покладені в її основу, установити закономірності розвитку психічних процесів і утворень, що забезпечують успішність оволодіння дитиною образотворчою діяльністю.

На основі результатів цих досліджень у наступні десятиріччя продовжилося подальше більш поглиблене вивчення особливостей навчання дітей різним видам образотворчої діяльності. Системному підходу в навчанні дітей різним видам образотворчої діяльності були присвячені дослідження Т.С. Комарової. Слід відзначити, що Т.С. Комарова продовжила розробку багатьох питань, яких торкалися у своїх дослідженнях Є.О.Фльоріна та Н. П.Сакуліна. Особлива заслуга цих досліджень полягає в тому, що вони були спрямовані не тільки на вирішення проблем навчального процесу, а й творчої діяльності дитини.

Проблема поєднання навчальних і творчих завдань у процесі навчання дітей образотворчої діяльності розглядалися також у дослідженнях В.О. Єзикеєвої, В.П. Котляра, Т.Г. Козакової, О.О. Дронової, В.О. Інжестойкової, Г.О. Підкурганноїта інших.

У зв'язку з вивченням особливостей залучення дітей до творчої діяльності виникла необхідність розкриття оптимальних умов, які б сприяли успішності оволодіння цим процесом. [8, c. 68]

Наведені міркування обумовили вибір теми та актуальність дослідження, яка формулюється наступним чином: " Види та жанри образотворчого мистецтва, засоби його виразності".

Об'єктом дослідження є: види та жанри образотворчого мистецтва, засоби виразності образотворчого мистецтва.

Предмет дослідження - художній огляд видів та жанрів образотворчого мистецтва, засобів його виразності та використання методів і прийомів у викладанні тем цього напрямку в початкових класах.

Мета курсової роботи розкрити види та жанри образотворчого мистецтва, його засоби виразності.

Завдання курсової роботи:

1. Показати основні види та жанри образотворчого мистецтва, засоби його виразності.

2. Розкрити зміст та завдання викладання образотворчого мистецтва в початкових класах.

Розділ 1. Поняття "образотворче мистецтво" в художній культурі

У широкому розумінні термін "культура" (від лат."cultura" -- обробка, виховання, розвиток) охоплює все-те, що визначає специфіку людського існування в навколишньому світі (праця, побут, політика, наука, освіта, мистецтво, мораль тощо). Протягом усієї історії людства культура розглядалася як цінність, що узагальнює багатовіковий досвід і характеризує тим самим рівень на певному етапі суспільно-економічних формацій, конкретних суспільств, націй і народностей, різних сфер людської життєдіяльності.

Культура є результатом матеріальної і духовної перетворюючої діяльності людини, у процесі якої змінюються не тільки умови життя, але й самі люди, відбувається їх соціальне, інтелектуальне, творче, моральне, естетичне та фізичне удосконалення.

У більш вузькому значенні термін "культура" означає тільки сферу духовного життя людей -- політичну, наукову, моральну, естетичну та інші.

Спеціалізовану частину культури суспільства складає естетична культура, яка характеризує стан суспільства з точки зору його готовності до забезпечення розвитку мистецтва й естетичних відносин.

До структурно-функціонуючих елементів естетичної культури належать: сукупність функціонуючих у суспільстві художніх цінностей, що відповідають естетичним потребам людей; професійно-спеціалізована група діячів культури, яка забезпечує їх функціонування; технічні засоби виробництва, тиражування комунікації художніх цінностей; інститути, що перебувають під контролем суспільства (музеї, бібліотеки, театри, клуби, академії тощо), які забезпечують функціонування естетичної культури.

Складовою частиною естетичної культури є художня культура або, мистецтво як діяльність, що породжує естетичні цінності.

Мистецтво визначається як вид духовного пізнання дійсності суспільною людиною, мета якого -- формування її готовності до творчої перебудови навколишнього світу й самої себе за законами краси. На відміну від інших сфер суспільної свідомості й діяльності (науки, політики, моралі та інших), мистецтво задовольняє універсальну потребу людини -- естетично сприймати об'єктивний світ.

Але було б помилкою вважати, що мистецтво -- це лише галузь живого споглядання, у процесі якого позначаються тільки зовнішні, одиничні властивості й ознаки явищ дійсності Мистецтво є справжнім підручником життя, оскільки воно відображає його істотні, типові сторони, тилові реакції людини на явища дійсності. Воно досягає цього тому, що митець не пасивно відображає дійсність, а пояснює її, показує такою, якою вона повинна бути в інтересах людини.

Історично мистецтво розвивається я к система конкретних його видів музика, література, образотворче мистецтво, театр, кіно, радіо, телебачення та інші, в яких різноманітність реального світу подається в усьому багатстві.

Художню культуру складають і, водночас, визначають: сукупність наявних художніх цінностей, успадкованих від попередніх поколінь; комплекс художніх цінностей даної історичної епохи, які ототожнюються з нею; група безпосередніх творців художніх цінностей; публіка, що розуміє та цінує мистецтво. Розвиток художньої культури на будь-якому історичному етапі визначається ступенем опанування суспільством або окремою людиною тієї сукупності духовних цінностей, які створені та зберігаються на цей час.

Кожне мистецтво має свою специфіку, ставить перед собою особливі завдання та володіє для їх вирішення своєю мовою, своїми засобами виразності.

До образотворчого мистецтва відносять такі його види, які втілюють на площині або в просторі зображення навколишнього світу, що сприймаються наочно. Воно може відтворювати відчуття живої дійсності, і не тільки відображати її зовнішню схожість, але й розкрити зміст того, ще зображено: характер, внутрішню сутність людини, неповторну красу природи, все різнокольорове й пластичне багатство свічу. Перелічені можливості образотворчого мистецтва у відтворенні реальної дійсності визначають його художньо-пізнавальну значимість, безпосередню переконливість його творів.

Історично, залежно від завдань і засобів втілення художнього змісту в образотворчому мистецтві склалися такі його види: архітектура, графі ка, живопис, скульптура і, в значній мірі - декоративно-прикладне мистецтво. Кожний із перелічених видів образотворчого мистецтв; відрізняється від іншого своїм змістом, засобами художньої виразності матеріалом та образно-пізнавальним впливом на глядача. Крім того, кожен з них має можливості розширити межі своєї сфери й художнього втілення. Це досягається іноді органічним засвоєнням досягнень інших нидів мистецтва, а також розвитком науки і техніки.

1.1 Жанри образотворчого мистецтва

Перш, ніж приступити до вивчення мистецтва, як і будь-якого іншого предмету, необхідно знайти якусь визначену систему, потрібно навчитися зіставляти витвори, потрібно постаратися зрозуміти задачі, які стояли перед художником, і уміти визначити, наскільки успішно він з ними впорався.

Очевидно, для того, щоб вивчати і оцінювати мистецтво, для того, щоб мати про нього правильне і обґрунтовану думку, треба з'ясувати, перш за все, природно виникнену в ньому і систематизовану мистецтвознавством класифікацію творів, тобто розділення їх по групах і категоріях, об'єднаних загальними ознаками.

Само собою розуміється, що існує декілька принципів угрупування або класифікації творів мистецтва. Перш за все вони розрізняються, звичайно, по видах мистецтва (живопис, скульптура, графіка). Усередині каждого з видів існують, з одного боку, твори станкові, тобто ті, які мають самостійне значення, а з другого боку -- пов'язані з додатковим призначенням: у живопису -- розписи, що прикрашають стіни будівель, в скульптурі -- пам'ятники, споруджені на честь якої-небудь історичної події або особи, в графіку -- ілюстрації, призначені для переміщення в книгу, і т.д.

Проте однією з найпоширеніших і самих очевидных ознак, по якому з давніх пір діляться витвори мистецтва, є їх тема або об'єкт зображуваного . Об'єднуючи тематично близькі одина одній картини, статуї, скульптурні групи, гравюри і малюнки, ми знайдемо твори, що втілюють побутові сцени та історичні події, образи окремих людей і зображення тварин, а в живописі і графіці також види природи, міст і зображення так званих неживих предметів. Ось ці групи творів і називають жанрами мистецтва. Саме це слово французького походження і переводиться як рід, порода, тип, манера. Але в застосуванні до мистецтва уживається саме це, французьке, слово, бо тут воно має особливий відтінок, що не передається іншими словами, яким воно в інших випадках відповідає.

Отже, залежно від теми або об'єкту зображення, витвори образотворчого мистецтва діляться на твори побутового жанру, історичного жанру і жанрів портретного, пейзажного (види природи), анімалістичного (зображення тварин) і натюрморта (так звані неживі предмети). Кожний з цих жанрів має свої задачі і закони. Вибір жанру витвору, те або інше рішення його задач являється істотно важливим для всякого художника. Знання законів і задач жанру необхідно також і для глядача, бо кожен жанр і глядачу пред'являє свої вимоги, диктує свої закони сприйняття. цьому виді мистецтва поняття жанрів прийняло найбільш чіткі форми і межі.

1.1.1 Побутовий жанр

У сучасному реалістичному мистецтві безперечно самим поширеним є жанр побутовий, інакше кажучи, зображення сцен повсякденного побуту.

При цьому, звичайно, мається на увазі не тільки побут у вузькому значенні слова, побут як домашнє життя, але і праця і суспільна діяльність, тобто всі сторони життя людини. Їх віддзеркалення в творах побутового жанру володіє своєю примітною особливістю.

Візьмемо, скажімо, картину Б. Іогансона «Радянський суд». Тут показана типова сцена в селі 1920-х годов. Достатньо зрозуміти ситуацію (а вона «читається» без складнощів), щоб відразу ж ясною стала ідея твору. Художник зштовхує на суді не тільки різних людей, але і представників різних класів. Опукло обкреслені образи кулака, зухвалого і разом з тим переляканого, обдуреної кулаком боязкої і зацькованої, але все таки відчуваючої підтримку і суддів і глядачів-односельців молодої селянки з дитиною на руках. Запам'ятовуються і яскраві образи членів народного суду, втілюючих собою нове, радянське в селі. Вони типові, і. саме тому сюжет картини сприймається нами не як окремий випадок, а як вираз суспільного, класового конфлікту.

Але в тому-то і справа, що зіткнення, по своїй суті класове, суспільне, розкривається художником в морально-етичному плані. І це є суттевою ознакою побутового жанру. Питання моралі складають його специфічну область.

На відміну від творів історичного жанру, картины жанру побутового говорять і про історичну епоху і про класову боротьбу не безпосередньо, а лише постільки, поскільки морально-етичні ідеали суспільства, епохи або класу мають самі історично-конкретний, соціальний і класовий характер.

Засоби, прийоми втілення і розкриття ідеї витвору побутового жанру можуть бути, звичайно, різними. У картині Іогансона найважливішу, можна сказати, определяющую роль виконує та ситуація, в яку поставлені персонажі.

Прийом цей властивий дуже багатьом творам побутового жанру, зокрема, скажімо, картині А. Левітіна і Ю. Туліна «Свіжий номер цехової газети». По особах і позах робітників, що стоять біля щойно повішаної стінгазети, ми без труднощів розуміємо, що в ній поміщена або карикатура, або сатиричний вірш, що висміює поведінку хлопчини, що знаходиться тут же. Вдивляючись вобличчя робітників, спостерігаючи їх реакцію, ми взнаємо і характери, і взаємостосунки людей, ми як би читаємо розповідь про певну подію в житті робітника коллектива. Через цю розповідь і розкриваються глядачу важливі і нові прикмети радянського суспільного устрою.Треба сказати, що побутовий жанр не тільки самий розповсюджений з жанрів реалістичного мистецтва, але і найбагатогранніше, містке, охоплююче дуже різні явища дійсності. Причому, зміст кращих творів побутового жанру виходить далеко за межі конкретного їх сюжету.

1.1.2 Історичний жанр.

На відміну від творів побутового жанру, які розкривають навіть найглибші процеси в житті тієї або іншої епохи через зображення подій або сцен повсякденної дійсності, твори жанру історичного, як правило, звернені до ситуацій і образів виняткових, що безпосередньо визначають долі народів і держав як у минулому, так і в сучасності.

Для того, щоб той або інший витвір мистецтва віднести до історичного жанру, недостатньо ні віддаленості зображеної епохи, ні правдивості в показі костюмів і обстановки того часу. Зовнішня правдивість -- лише одна елементарна з вимог, що пред'являються нами до робіт історичного жанру. Для достовірно художнього творіння цього мало. Ознакою що, визначає як жанр твору, так і його переваги, тут буде перш за все розкриття саме [20, с. 16] історичного значення події, що зображається, або особи, тобто їх місця в історії, їх впливи на хід її развития. Саме собою розуміємо, що найлегше розпізнається приналежність картини або скульптури до історичного жанру в тому випадку, якщо зображається цілком визначена історична подія. Ось, наприклад, картина радянського художника Н. Ульянова «Лорістон в ставці Кутузова» (Додаток 2). Вже сам сюжет її -- зустріч Кутузова з прибулим для переговорів після Бородінськой битви французьким послом Лорістоном -- визначає жанр твору. Перед нами цілком конкретна подія, що увійшла в історію, в якій беруть участь відомі історичні особи. Їх вигляд, так само як обставини і обстановка зустрічі, схарактеризовані художником в повній відповідності з історичими даними. Справа, звичайно, не тільки в зовнішній правдивості, але, головним чином, у тому, що Ульянову вдалося розкрити внутрішнє історичне значення події. Вираз облич і пози Кутузова і Лорістона характеризують їх стан і дозволяють судити про хід і результати психологічного поєдинку між російським полководцем і парламентером Наполеона.

Спокійна твердість, з якою Кутузов відмовляється від переговорів про мир на запропонованих французами умовах, тривога і внутрішнє сум'яття, приховувані Лористоном під маскою холодної офіційності, вселяють глядачу думку про неминучу поразку наполеонівських військ, про їх близьке вигнання з Росії і про перемогу російського народа.

У виявленні історичного значення того або іншого епізоду і укладено основний зміст будь-якого справжнього художнього твору історичного жанру.

І мета ця настільки істотна, що в ім'я її досягнення художник, якщо це необхідно, часом може і навіть повинен відступати від історичної точності в окремих зовнішніх частковостях події, що зображується.[20, c. 21-22]

Поняття «історія», «історичний жанр» звичано пов'язується з уявленням про події більш менш віддаленого минулого. Істотно, проте, відзначити, що радянські художники, озброєні марксистсько-ленінським розумінням закономірностей історії, часто ставлять свою за мету розкриття історичного значення явищ сучасних. Ось тому деякі твори, створені за гарячими слідами відображених в них подій, зразу ж сприймаються глядачами як історичні. З часом їх приналежність історичному жанру становится все більш і більш очевидна. Так, наприклад, картина Кукриніксів «Втеча фашистів з Новгорода», написана ще в роки Великої Вітчизняної війни.

1.1.3 Портрет

Портрет (від франц. "portrait" -- зображувати) -- жанр, присвячений зображенню певної людини або групи людей, які існували чи існують у дійсності.

Він здавна вважається особливим, а подекуди навіть вищим родом мистецтва, "барометром" його стану. І тому, можливо, жоден із жанрів образотворчого мистецтва не привертав до себе стільки уваги, не викликав стільки глибокої зацікавленості, не збуджував запеклих суперечок.

Як відомо, найважливіший критерій портретності - схожість зображення з оригіналом. Але вона досягається не тільки вірним відображенням зовнішності тієї чи іншої особи, але й розкриттям її духовної суті, діалектичною єдністю індивідуальних і типових рис, які відтворюють епоху, соціальне середовище, національністьтощо.

Історично створювалася різноманітна типологія портрета. Залежно від призначення, особливостей зображення персонажів, розрізняють портрети монументальні, парадні, станкові, інтимні, мініатюру; погрудні, у повний зріст; анфас, у профіль та інші.

За кількістю персонажів портрети розподіляються на індивідуальні, подвійні та групові. Специфічним жанром портрету є автопортрет.

Рухомість жанрових меж портрету надає можливості в одному ті поєднувати його з елементами інших жанрів. Наприклад, портрет-картина, де портретований постає у взаємозв'язку з речами, які його оточують, з природою, архітектурою, іншими людьми; портрет-тип -- збірний образ, структурно близький до портрету.

Можливість виявлення в портреті не тільки високих духовно-моральних якостей людини, але й негативних рис обумовила появу портретної карикатури -шаржу.

Портретний жанр виник ще в мистецтві рабовласницької формації (Давнього Єгипту, Греції, Риму), переживши тривалий занепад у середні віки, з новою силою розвинувся в епоху Відродження і особливо в творчості Леонардо да Вінчі, Рафаеля Тіціана, Рембрандта, П.П. Рубенса, А. ван Дейка, С. Купера, Я. ван Ейка, Веласкеса, Н. Пусена, Ф. Гойїта інших.

В умовах економічного й культурного підйому в XVII столітті у вітчизняному мистецтві набувають широкого розповсюдження портрети-парсуни, які відрізнялися ще умовно іконописним характером. Інтенсивний розвиток світського портрету в XVIII столітті (особливо полотна І.М. Нікітіна, О.П. Антропова) підняв його на рівень вищих досягнень сучасного світового портретного живопису (творчість Ф.С. Рокотова,Д.Г. Левицького, В.Л. Боровиковського).

Традиції реалістичного портрету були продовжені та розвинені видатними майстрами XIX століття: К.П. Брюлловим, В.А.Тропініним, О.А. Кіпренським. Т.Г. Шевченком, В.Г. Перовим, І.М. Крамським, І.Ю. Рєпіним,В.О. Сєровим та іншими.

Портретний жанр XX століття відрізняється новими якостями. З одного боку він розвивається й удосконалюється в кращих традиціях світового реалістичного живопису минулого, з іншого -- виявляються складні суперечливі тенденції мистецтва найновішого часу, відбуваються пошуки нових засобів вираження складної духовної суті сучасної людини (П.Пікассо,А.Матісс,А.Модільяні та інші).

Серед сучасних художників-портретистів відомі українські майстри живопису: А.І. Монастирський, Ф.Г. Кричевський, Г.С. Меліхов, О.О. Шовкуненко, Г.І. Труш, М.М. Божій, С.О. Григор'єв, В.І. Зарецький, П.Г. Волокидін, М.Г. Дерегус та інші.

1.1.4 Пейзаж

Дотепер йшлося про жанри, в яких об'єктом безпосереднього зображення була людина.

Проте як же йде справа, якщо художник малює зовсім не людину, а пейзаж? Чи не міняється в цьому випадку самий предмет його пізнання, чи не пізнає він тим самим вже не життя людини, а життя природи?

Розглянемо картину одного із старих радянських художників В. Бакшєєва «Блакитна весна». Прозора рощица; стрункі стовбури ще не одягнених листям молодих берізок тягнуться до ніжно-блакитного, по-весняному легкого і чистого неба; на землю лягають блакитні тіні. Що ж хотів розповісти живописець, для чого написав цю картину? Дивлячись на неї, ми проникаємо тим відчуттям тихої радості, ми уловлюємо той прилив свіжих і чистих сил, що охоплює людину при зустрічі з весняною природою, що прокидається. Ось тут і досягнув художник своєї мети -- розкрив через зображення природи стан і чисто людські відчуття. (Додаток 4)

Світлий смуток «Вечірнього дзвону» І. Левітана або піднесена окриленість картини А. Рилова «В голубому просторі», панування розумної гармонії в пейзажах французького художника XVII сторіччя Пуссена або болісна, тривожна пристрасність пейзажів голландского живописця кінця минулого століття Ван-Гога, урочиста тиша шишкинськоъ «Лісової далечини» і таємнича зосередженість «Зарослого ставка» Сєрова -- все це не властивості природи, яка не здатна відчувати, переживати. У всіх цих картинах вона выступает лише як об'єкт, що народжує ті або інші людські емоції і сприяючий пізнанню багатств розуму і душі людини. Ми вже не говоримо про пейзажі, якщо можна їх так називати, прямолінійно-тематичних, як, наприклад, «Владимирка» Левітана, що викликає спогад про тих людей, яких колись гнали по цій дорозі до Сибіру, на каторгу, в посилання.

Але навіть і самий «нейтральний» пейзаж тим і значущий,тому що в ньому утілюються не природно-научні -- ботанічні, геологічні і подібні їм поняття, а світ душевних переживань людини.

Як і будь-який інший об'єкт зображення, пейзаж в мистецтві завжди виражає ідеали художника, його ставлення до світу, його творчі принципи. Багатовікова історія пейзажного жанру, так само як і жанрів побутового або історичного, пов'язана з розвитком суспільної свідомості, з боротьбою напрямів в мистецтві, з національними особливостями художніх шкіл. Ще в мистецтві дуже давніх часів, в мистецтві Давнього Єгипту і в розписах Стародавнього Риму можна зустріти зображення природи. Проте їх не можна ще назвати творами пейзажного жанру, бо роль їх здебільшого була чисто декоративною. Самостійним жанром пейзаж став лише в XVI сторіччі.

Зображення природи і раніше виконувало важливу роль як фон або середовище, часто надзвичайно істотних для розкриття образу людини або в створенні загального настрою картини. Це своє значення пейзаж не загубив і донині.

Виразність пейзажного фону може базуватися і на єдності стану природи і людей, і на їх контрасті.

У відомій картині Перова «Проводи небіжчика» похмурий зимовий день складає виразний аккомпанемент до зображеної художником сумної сцени похоронів бідняка-селянина.

Нерідкі випадки, коли саме пейзаж понад усе визначає настрій твору побутового жанру, як, наприклад, в картині Перова «Останній шинок у застави», де ми перш за все звертаємо увагу на вечірній пейзаж міської околиці і лише потім помічаємо сани і фігурку дівчинки, яка чекає на батька, що сидить в шинку.

Часом зустрічаються твори, в яких зображення природи і зображення людей одинаково значущі, твори, які можна однаково віднести і до жанру пейзажу і до жанрів побутового або історичного.

У мистецтві ж XVI--XVIII століть введення в пейзаж людських фігур і навіть цілих сцен іноді побутового, а частіше всього релігійного, міфологічного або історичного характеру вважалося майже обов'язковим.

Звичайно цими сценами визначалася навіть назва таких пейзажів, хоча самі вони абсолютно втрачалися, явно поступаючись в своєму значенні картині природи або виду міста.

Втім, вже і у той час, особливо в голландському живописі, з'являється так званий «чистий пейзаж», тобто. пейзаж, позбавлений зображення людини (але, як ми вже говорили, зовсім не позбавлений людських відчуттів).

Як і будь-який інший жанр мистецтва, пейзаж допомагає нам пізнати самих себе, наше життя і наші відчуття, укріплює любов до Батьківщини і пошану до людини, відкриває нове і прекрасне в оточуючій нас дійсності, сприяє естетичному вихованню.[20, c. 60-63]

1.1.5 Натюрморт

Натюрморт -- слово французьке ( nature morte) і означає воно -- мертва природа. Мабуть, назва ця виникла тому, що в пору формування цього жанру у французькому живописі (наприклад, у Удрі) основним об'єктом зображення була забита дичина, тобто дійсно мертва природа. Це, що дійшло нас з Франции, назва зміцнилася за творами, що зображували звичайно спеціально підібрані художником предмети самого різного характеру. Проте для подальшого розвитку самого жанру набагато більше значення мали твори фламандського, частково іспанського та італійського, але понад усе голландського живопису. І треба сказати, що саме голандці і німці дали цьому жанру назву набагато вдаліше stillewen (голандською) або Stilleben (німецькою), тобто, «тихе життя». Насправді, хоча об'єктом зображення натюрморта являются здебільшого неживі предмети, по суті твори цього жанру розказують про життя, але не прямо, а через ті речі, які оточують людину і так чи інакше з ним пов'язані. Саме зв'язок об'єктів зображений в натюрморті з людським життям і вносить в твори цього жанру своєрідне, як би приглушене, тихе життя.

Натюрморт дозволяє судити про побут людей тієї або іншої епохи і країни, а також про їх відчуття, ідеали і світогляд. Звичайно, коло ідей, виражених в натюрморті, вужчий, ніж в тематичній композиції побутового або історичного характеру, і самі ідеї ці носять звичайно загальніший і нескладний характер. Проте натюрморт може і повинен бути таким же змістовним, він володіє здатністю розкривати ідеї і погляди художника, як і твір будь-якого іншого жанру.

Класичний приклад голандського: натюрморту XVII століття -- ряд так званих «Сніданків» художника Хеди. З любов'ю і найбільшою майстерністю пише він скляні та срібні келихи, олов'яні або фаянсові тарілки, накрохмалені білі серветки. Розріз окорока, наполовину очищений від шкірки лимон, декілька маслин і рум'яна булочка написані так, що глядач не только бачить їх форму і колір, але ніби то відчуває їх поверхню. М'яке світло закутує всі предмети.

Спокійне, затишне життя сім'ї заможного голандського городянина того часу постає перед нами в цих витворах нітрохи не менш опукло, ніж в картинах побутового жанру. Художник примушує нас милуватися красою найпростіших речей і при цьому прагне вселити нам відчуття скромного, але міцного достатку і стриманної гідності, помірності. У цих натюрмортах багато людської теплоти і разом з тим обмеженості чисто буржуазного благополуччя.

Зовсім іншими представляються натюрморти художника фламандця Н. Снейдерса. Призначенні для прикраси парадних їдалень в будинках знаті, вони і розмірами своїми, і яскравістю фарб рішуче відрізняються від скромних творів голандського майстра. У величезних полотнах, де на столах громадяться корзини з фруктами і овочами, биті зайці і косулі, шкірять пащі кабанячі голови, Снейдерс прославляє родючість землі, достаток і багатство рідної країни.

Велику роль в натюрморті виконує вибір об'єктів. Зображаючи звичайні предмети домашнього ужитку ремісничої сім'ї, французький живописець XVIII ст. Шарден, так само як і в своїх творах побутового жанру, затверджував в натюрмортах значимість навіть найскромнішої людини і красу сімейного вогнища на противагу показної розкоші і легковажності сучасної йому аристократії.

Коли в 1919 році радянський художник К. Петров-Водкін написав свій «Натюрморт з оселедцем», то вже сам цей оселедець поряд з шматком чорного хліба говорив про перші важкі роки життя Радянської країни.

Та все ж головна сила дії натюрморта не в цьому. Ще більше, ніж самі предмети, що зображаються, говорять глядачу спокійний ритм, м'які, стримані фарби і неяскраве, закутуюче предмети освітлення в натюрмортах Шардена або жорстка незграбність форм і холодні фарби «Натюрморта з оселедцем» Петрова-Водкіна.

Чуттєва радість земного буття, з такою покорюючою силою втілена в натюрмортах радянського художника П. Кончаловського, проступає не тільки в соковитості фруктів або пишному цвітінні бузку на його полотнах, але і в насиченості яскравих фарб, у вільній живописності щільного мазка кисті, характерних для його творчості і тоді, коли він зображає лише шматок шинки, пляшку вина, хліб і зв'язку червоних перців.

Вибором предметів і їх поєднанням, різними прийомами їх втілення в живописі натюрморт може викликати ті або інші відчуття, виражати самі найрізноманітніші ідеї. Тому, не займаючи в мистецтві такого ж значного місця, як побутовий або історичний жанри, як портрет або пейзаж, натюрморт, разом з тим, здатен грати чималу роль в рішенні естетичних і виховних задач, що стоять перед мистецтвом нашого часу[20, с. 63-66].

1.1.6 Анімалістичний жанр

Значно менше від інших поширений в мистецтві так званий анімалістичний жанр, тобто зображення тварин (від латинського слова animal тварина). Хоча саме по собі зображення тварин існує в мистецтві з найперших його кроків і як об'єкт мистецтва стародавніший за інших, у наш час самостійний анімалістичний жанр знаходить собі порівняно обмежану сферу застосування. З анімалістичними сюжетами ми зустрічаємося тепер переважно в декоративній скульптурі, дрібній пластиці, прикладному і народному мистецтві, в ілюстраціях до книг для дітей.

Як і всі інші, анімалістичний жанр має свої закони.

Для художнього зображення тварини недостатньо точного відтворення його зовнішнього вигляду або його звичок. Таке зображення може бути хорошою ілюстрацією до підручника зоології, але зовсім не буде витвором мистецтва.

Від художнього образу тварини ми вимагаємо розкриття людської суті.

У ілюстраціях до байок звірі звичайно діють, як люди, і як би підміняють людські характери. Якщо ми розберемося в тому, які якості підкреслює художник-анімаліст в зображенні тварини, ми переконаємося у тому, що це людські якості. Візьмемо, наприклад «Лань», створену скульптором І. Єфімовим для прикраси парка. (Додаток 6) У ній привертає трепетна, ніжна і горда краса. Але ніжність, гордість - це відчуття, властиві тільки людині. Мудрість, яку ми приписуємо змії, хитрість і лукавість лисиці і добродушність ведмедя, так само як і боязкість шакала або підступність пантери - властивості, притаманні лише людським характерам, бо звірі, з погляду природно-наукового, а не художньо-образного пізнання, керуються в своїй поведінці властивими даному їх вигляду біологічним законам, а зовсім не приписуваними їм психологічними особливостями. Проте якби художник-анімаліст обмежився данными зоології, його твори загубили б для нас всякий естетичний інтерес, хоча, мабуть, багато виграли б з погляду наукової достовірності.

Тим і привабливі творіння таких прекрасних анімалістів, як скульптори І. Єфімов і В. Ватагін або графіки В. Лебедев і Е. Чарушин, що кожен звір у них викликає в глядачеві, дорослому або дитині, представление про ті або інші по суті людські відчуття. Саме в цьому і полягає джерело дії на глядача творів анімалістичного жанру.

1 1 7 Види образотворчого мистецтва

Виділяють такі види образотворчого мистецтва як: архітектура, графіка, живопис, скульптура, народне та декоративно-прикладне мистецтво.

1.1.8 Архітектура та засоби її виразності

Архітектура (від лат. "arhitektura'" від грецьк. "arhitekton"-- зодчий, будівник), зодчество -- мистецтво проектувати та будувати споруди, які необхідні для життя і діяльності людини.

За визначенням давньоримського зодчого Вітрувія, автора трактату «Десять книжок про архітектуру», споруда повинна відповідати трьом вимогам; доцільності, міцності й красі. Визначені ще в першому столітті нової ери вимоги актуальні й у наш час. Тобто у творах архітектури рішення практичних, утилітарних завдань безпосередньо пов'язане з художньою творчістю -- створення архітектурного образу, який виражає певний ідейно-художній зміст. Протягом свого історичного розвитку архітектура створила різноманітні типи споруд, у яких відтворені особливості природно-кліматичних умов, побуту, традицій, національної культури, рівня техніки т. д. різних епох і народів.[20, с. 18]

Розрізняють три основні види архітектури. Перший вид - це архітектура об'ємних споруд. Сюди включають житлові будинки, громадські будівлі (школи, театри, стадіони, магазини і т. п.), промислові будівлі (заводи, фабрики, електростанції). Другий вид - ландшафтна архітектура. Цей вид пов'язаний з організацією садово-паркового простору: міських скверів, бульварів і парків з "малою" архітектурою - альтанками, містками, фонтанами. Третій вид архітектури - містобудування, створення нових міст і селищ, реконструкція старих міських районів. [12, с. 25]

Вирішуючи соціально-побутові, будівельно-технічні та ідейно-художні завдання, архітектура застосовує різноманітні композиції та образні засоби. Найважливіші з них -- це загальна композиція окремої будівлі або ансамблю, поєднання її з навколишнім міським або природничим середовищем, гармонійне сполучення розмірів окремих частин будівлі між собою і в цілому, співвідношення споруди та її окремих частин до людини (масштабність), різні засоби розчленування стінних площин та інше; пластичне опорядження частин і деталей будинку, використання оздоблюючих матеріалів, які мають ту чи іншу фактуру, пластичні якості та інше; використання кольору та різноманітних декоративних елементів, поєднаний архітектурних форм скульптурою, живописом і творами декоративно-прикладного мистецтва.

Всі споруди які побудовані в один і той же історичний період, незважаючи на наявність існуючих між ними відмін, мають загальні художні особливості Виконані за допомогою одних і тих же художніх засобів, вони утворюють відносно стійку спільність архітектури певної епохи, її стиль.

Архітектурний стиль (від грецьк. "stilus" - палочка для письма) - це стійка єдність образної системи виразних засобів, які характеризують художню своєрідність тих чи інших сукупностей явищ мистецтва, що обумовлені політичними, економічними та соціальними відносинами у зв'язку з цим світоглядом, культурними традиціями та естетичними ідеалами В історичному розвитку архітектури відомі декілька основних, стилів: античний, романський, готика, відродження (Ренесанс) класицизм, ампір, конструктивізм та інші.[20, с. 19-20]

Малювання архітектурних споруд слід починати із загального нарису всієї маси споруди, з поступового розраханку основних частин споруди, уточнення їх пропорцій, напряму об'ємних мас (Додаток 7, мал. 1, 2). Після детального промальовування малюнка всієї споруди приступають до його тонального опрацьовування. Штрихування також починається із загальних тіньових місць, з поступовим уточненням півтіней, меж власних і падаючих тіней, відблисків, рефлексів. Для виразнішої композиції звичайно архітектурні споруди (будівлі, замки, міські вулиці, сільські споруди і,т. п.) зображаються в єдності з навколишньою природою -- водоймами, деревами і т.п. (Додаток 7, мал. 3)

Якщо малюнок архітектурних споруд виконується акварелю, то, як правило, використовується прийом роботи лесировками «по сухому».

1.1.9 Графіка та засоби її виразності

Графіка (від грецьк. "graphic" -- пишу, креслю, малюю) як терми спочатку застосовувався лише щодо письма та каліграфії. Нового значення він набув наприкінці ХІХ і початку XX століття у зв'язку з бурхливим розвитком промислової поліграфії та розповсюдження каліграфічні чіткого, контрастного лінійного малюнка, зручного для фотомеханічного його відтворення і книзі чи журналі. У той час графіка визначилась як мистецтво, в основу якого покладені лінія. контраст чорного та білого. Таке розуміння графіки згодом було поширене.

У сучасному розумінні графіка означає вид мистецтва, в основу якого покладений малюнок, але який вирішує свої зображувальні завдання і використовує з цією метою особисті засоби та виразні можливості, їй можуть бути притаманні старанна обсяжно-просторова побудова зацікавленість оповіданням, ґрунтовне вивчення: натури, виявлення структури та фактури предмета. Але художник-графік може обмежитися і побіжним враженням, умовним позначенням предмета або начебто натякнути на нього, звергаючись до уявлення глядача. Незавершеність та лаконізм зображення при цьому служать одним із головних засобів художньої виразності.

Обсяжність образу в графіці часто досягається економією і концентрацією художніх засобів, образно-виразними метафорами. Тому в ній поряд із завершеними композиціями самостійну художню цінність можуть мати натурні начерки, ескізи творів живопису, скульптури, архітектури.

Крім контурної лінії, у техніці графіки використовуються штрих, крапка, світлотіньова або кольорова пляма й поверхня паперу -- основного (крім шовку або пергаменту) матеріалу цього виду мистецтва.

Залежно від призначення і змісту, графіку підрозділяють на станкову, книжкову та журнально-газетну, плакатну, художньо-виробничу або прикладну.

Станкова графіка охоплює і твори, які мають самостійне художнє значення (тематична композиція, портрет, пейзаж, натюрморт). Це малюнок або серії малюнків, а також ескізи, етюди з натури. Переважне значення в станковій графіці мають акварель, гуаш, пастель, темпера, туш, олівець.

У станковій графіці використовується також і друкована техніка -- естамп (від франц. "estampe" -- відбиток), до якої, залежно від матеріалу (дерево, метал, лінолеум, камінь), належать гравюра та літографія.

Книжкова і журнально-газетна графіка створює ідейно-художню єдність із літературним або супроводжувальним текстом, і, разом з тим, призначена для декоративно-художнього оформлення книжки або журналу (супроводжувальна графіка).

Книжкова ілюстрація, перш за все, тісно пов'язана з художньою ідеєю літературного твору, але це не означає, що вона повинна були лише оптичним двійником тексту. Художник-ілюстратор, крім наочного тлумачення змісту. начебто знову створює ті положення, настрої і емоції, які поет або письменник не змогли відтворити. Використовуючи художньо-зображувальні можливості графіки, він доповнює образний стрій тексту, допомагаючи тим самим слову перетворитися у конкретно-чуттєвий образ і тим самим посилити естетичне враження від прочитаного твору.

Плакат (від лат. "placatum" -- свідоцтво) -- це широко розповсюджена різновидність художньої графіки, яка спрямована на рішення агітаційно-роз'яснювальних завдань, активний і масовий вплив на людей. Звідси характерні для плаката чіткість, лаконізм як змісту, так і форми, а також відносно більші (для твору графіки) розміри. Важливою умовою впливу плаката -- органічна єдність тексту із зображенням.

За призначенням плакати розподіляються на політичні, культурно-освітні, інструктивні, рекламні, карикатурні та інші.

Художньо-виробнича або прикладна графіка -- це виготовлення етикеток, поштових марок, цінних паперів, дипломів, грамот та інше. ' Багатоцільове використання графіки у всіх сферах людської діяльності підвищує її ідейно-естетичне значення, робить її важливим фактором у задоволенні художніх запитів суспільства.[12, с. 26-28]

1.1.10 Живопис та засоби його виразності

Живопис -- один з основних видів образотворчого мистецтва, який художньо передає навколишню дійсність на площині за допомогою фарб. Твори, в яких правдиво передано фарбами все багатство навколишнього світу, називаються живописними.

Живопис -- стародавній вид образотворчого мистецтва, історія якого пов'язана з появою в печерах зображень звірів і сцен полювання за багато тисячоліть до нашої ери. Він виник і розвивався у тісному взаємозв'язку з малюнком. Основою живописної грамоти, як і малюнка,в усі часи було правдиве зображення реальної дійсності. Історичний процес розвитку живопису йшов від двовимірного площинного зображення до тривимірного, об'ємного, матеріального, дедалі більш реалістичного. Живопис пройшов, за образною характеристикою Е. Делакруа, довгий шлях -- від грубої і сухої лінії до чудес мистецтва Тіціана і Рубенса.

Всебічного розвитку живопис набув в епоху Відродження (15--16 ст.), коли він розподілився на жанри (портретний, історично-батальний, побутовий, пейзажу, натюрморту).

Протягом усієї історії живопису процес розвитку правдивого пізнання й відображення дійсності відбувався в боротьбі з реакційними тенденціями викривленого показу реального світу.

У 17 -- 18 ст. реалістичний живопис розвивався на противагу офіційному церковному і придворному мистецтву, збагачувався різноманітними стилістичними напрямами. Значний вклад у світовий живопис, зокрема портретний, внесли вітчизняні художники О. Антропов, Ф. Рокотов, Д. Левицький, В. Боровиковський. У 19 ст. реалістичний живопис розвивався у боротьбі з офіційним салонно-академічним живописом, у тісному зв'язку з соціально- і національно-визвольним рухом, викривав суспільні порядки феодально-капіталістичного ладу.

На межі 19--20 ст. дедалі більше поширюють свій вплив різні декадентські течії (символізм, експресіонізм, кубізм тощо). їм протистоїть реалістична творчість живописців, зв'язаних з народом і його прогресивними силами.

За характером використання фарб розпізнають олійний, темперний, акварельний, гуашевий живопис, їх виконують звичайно на площині полотна, картону, паперу або стіни.

На полотні і картоні, які покривають спеціальним грунтом, щоб фарба добре зберігалась, пишуть олійними фарбами. Художник спочатку виконує на заґрунтованому полотні малюнок, а потім уже пише пензлем олійними фарбами, розводячи їх вибіленою олією або спеціальними розчинниками.

Живописні роботи, виконані на папері, полотні, дереві темперою -- малопрозорою густою фарбою, яку розводять водою,-- приваблюють своїм «бархатистим», насиченим тоном. Трудність у роботі темперою полягає в швидкому висиханні її, в незмивності, що ускладнює внесення правок.

На стіні (по свіжій сирій штукатурці) живописні твори виконують спеціальними водяними фарбами; ці твори називаються фрескою.

На папері пишуть акварельними і гуашевими фарбами. Ця техніка найдоступніша і використовується у навчальному процесі в дитсадках і школах.

Акварель (від лат. aqua -- вода) -- живопис прозорими фарбами, які розводять водою. Характерна особливість цих фарб -- прозорість, що дає кольоровий ефект при просвічуванні паперу крізь шар фарби.

Білу фарбу в акварелі не використовують, білий колір дає папір, на якому виконується малюнок. Розчинену в воді фарбу накладають на папір тонким шаром, що дає змогу освітлювати чи затемнювати фарбу без додавання білої, яка знижує яскравість кольору. Шкала темних і світлих відтінків в акварелі обмежена, тому акварельні картини порівняно бліді, передати в них матеріальність форм навколишньої дійсності важче, ніж іншими техніками. Акварель не стійка до вологи і світла, втрачає з часом свій первісний колір, якщо її не зберігати в особливих умовах. Тому акварель не застосовують для виконання станкових тематичних картин.

Гуаш -- живопис непрозорими, покривними фарбами. На відміну від акварелі гуашеві фарби мають домішку білил і клею, від чого гублять прозорість і легко перекривають будь-який колір і дають відразу насичений тон. Отже, гуашшю можна працювати і на кольоровому папері, добиватись цікавих живописних вирішень.

В техніках акварелі і гуаші працювали такі визначні майстри російського та українського живопису, як К. Брюллов, П. Соколов («Портрет дружини скульптора І. П. Віталі»), І. Репін, В. Суриков, М. Врубель, В. Серов, Т. Шевченко, С. Васильківський та багато інших художників, твори яких увійшли в золотий фонд вітчизняного мистецтва.

Відповідно до призначення творів живопис поділяють на монументальний, станковий, декоративний, декораційний і мініатюру.

Монументальний живопис тісно пов'язаний з архітектурою. Живописці-монументалісти різних епох прагнули до тем, які б завжди хвилювали людей. Призначення архітектурних споруд визначало тематику, жанри монументальних розписів. Живописець-монументаліст прагнув, щоб кожен образ твору, навіть деталі обстановки в цьому живописі мали особливу значущість, сприймались велично, монументально, як символ чогось піднесеного, вічного. До монументального живопису належить стінний розпис громадських приміщень (фреска) і мозаїка (живописний твір, виконаний набором дрібних кольорових камінчиків або скла -- смальти).

Станковий живопис -- живописні картини, які кріпляться під час роботи на спеціальному станку -- мольберті. Появився станковий живопис в античні часи. На Русі художники малювали на дошках, а з 17 ст. -- на полотні.

Декоративний живопис покликаний прикрашати приміщення палаців, соборів, будинків культури, театрів орнаментальними зображеннями, побутовими сценами, мотивами казок та ін.

До декораційного живопису належать театральні декорації, оформлення вулиць, площ. Він звичайно виконується гуашевими фарбами і має тимчасовий характер.

Мініатюра відрізняється малими розмірами і тонким виконанням в емалі, гуаші, акварелі, олії, лаку. Прикладом лакового мініатюрного живопису є палехські і федоскінські шкатулки, пудрениці.[7, с. 92-96]

1.1.11 Скульптура та засоби її виразності

Скульптура (від. лат. від 'sculptura" від "sculpo" -- висікаю, вирізаю) -- вид образотворчого мистецтва, який відображає, тлумачить і оцінює дійсність засобами обсяжних пластичних образів та просторових форм.

У порівнянні з живописом та графікою скульптура охоплює менше коло об'єктів, але може розробляти його з більшою глибиною. Історично скульптура розробляє і втілює образ людини, рідше тварин, птахів та ще рідше -- природу і речі.

Художньо-естетична виразність її досягається за допомогою побудови трьохмірного пластичного образу (його гармонійного співвідношення з простором), в якому реальність розкривається за допомогою обсяжних форм та мас, пропорційного співвідношення, ліній, пози, жесту, міміки. Безумовно емоційний вплив на сприймання образу справляє використаний скульптором природний колір матеріалу: спокійний білий колір мармуру; насичений, декоративний червоний тон теракоти; темний, сповнений гідності та сили бронзовий силует; стриманий, суворий іон граніту та інше. Крім того, працюючи над образом, скульптор обов'язково враховує ті ефекти, які створює на поверхні форм прямовисто падаюче або ковзке світло.

В образотворчому мистецтві історично склалися два різновиди скульптури -- кругла, яка використовує виразні можливості здалеку розглядати її силует (статуя, бюст, композиційна група), і рельєф, виражальні засоби котрого обумовлені взаємодією світлотіньових планів та площин, які співвідносяться між собою на малій просторовій глибині (барельєф, горельєф, контррельєф).

Типологічну скульптуру за своїм змістом, підходом до тлумачення образів і форм, функціями розподіляють на монументальну (включаючи і монументально-декоративну), станкову і, так звану, скульптуру малих форм, які розвиваються в тісній взаємодії, але мають свою історично конкретну специфіку. Так, монументальна та монументально-декоративна скульптура розрахована на конкретне архітектурно-просторове або природне оточення й адресується широкій масі глядачів. Тому вона, перш за все, розміщується в суспільних місцях -- на проспектах, площах міста, в парках, на фасадах та інтер'єрах суспільних споруд.

Монументальна скульптура покликана вирішувати великі ідейно-образні завдання, що з особливою повнотою розкривається в пам'ятниках, монументах, меморіальних спорудах, яким, за звичаєм, притаманна величавість форм і довговічність матеріалу, підвищеність образного строю, широта узагальнення.

Станкова скульптура безпосередньо не пов'язана з архітектурою, має більш камерний характер і, за звичаєм, розміщується в залах виставок, музеях тощо. Тим самим визначаються особливості пластичної мови скульптури, її розміри, жанри (портрет, побутовий жанр, анімалістичний жанр). Станковій скульптурі більшою мірою, ніж монументальній, притаманний інтерес до внутрішнього світу людини, тонкий психологізм,оповідність.

Декоративна скульптура призначена для оздоблення стін та інтер'єрів будівель, вулиць, скверів, парків, фонтанів та інше. її найважливіша якість -- природність, з якою вона поєднується в архітектурному або ландшафтному середовищі. Декоративна скульптура включає в себе: статуї та рельєфи, споріднені за характером зі станковими творами; статуї, які виконують функцію допоміжних архітектурних елементів -- каріатиди (від грецьк. "kariatidas" -- карійські діви: жіноча статуя, виконана як несуча архітектурна деталь, замість колони або пілястри), атланти (від імені напівбога -- гіганта, який за уявою давніх греків підтримував небесний звід) -- чоловіча статуя, яка виконує таку ж функцію, що й каріатида.

Скульптура малих форм (або так звана побутова пластика) включає широке коло творів, які призначені переважно для житлового інтер'єру, і в багатьох випадках поєднується з декоративно-прикладним мистецтвом. До скульптури малих форм належать також твори медальєрного мистецтва (виготовлення монет та медалей): гліптика (від грецьк. "gliptike"-- вирізую, видовбую) -- мистецтво різьблення на дорогоцінних та півдорогоцінних каміннях.

Призначення і зміст скульптурного твору визначають його пластичну структуру, а та, у свою чергу, впливає на вибір матеріалу. Від природних особливостей і засобів обробки останнього в багатьох випадках залежить техніка скульптури. М'які матеріали (глина, віск, пластилін та ін.) служать для ліплення. Тверді матеріали (різноманітні породи каміння, дерева та інше) обробляються шляхом рубки (висікання) або різьблення. Матеріали, які здатні переходити з рідкого стану в твердий (різні метали, гіпс, бетон, пластмаса та інше), служать для відливки творів скульптури за допомогою спеціально виготовлених форм. У нерозплавленому стані метал у скульптурі обробляється засобом кування, карбування, зварювання.

Для створення керамічної скульптури використовується особливих сортів глина, яка, за правилом, покривається розписом або кольоровою глазур'ю і обпалюється у спеціальних печах.