Спартанська та афінська системи виховання та освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Суспільно-політичні умови розвитку освіти у Давній Греції в епоху полісної демократії

2. Мета виховання та виховні ідеали

3. Зміст навчання та виховання

4. Значення Давньогрецьких освітньо-виховних систем для педагогічної науки та культури

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми.

Людству властиво повертатися до своїх витоків. У постійному пошуку себе воно вдивляється у свої начала, шукаючи пояснень теперішнього і прогнозів на майбутнє. Мова, звісно, йде не про стартову точку біологічної еволюції, а про те коріння, що забезпечує можливість постійного розвитку людської особистості. Це стосується й античного періоду, що подарував світові так багато загальнолюдських цінностей, наприклад, блискучі зразки літератури, мистецтва, архітектури, політичні інститути, що стали надбанням наступних поколінь. Немало важливим є той факт, що фундамент Західної цивілізації закладався саме в античну епоху. Саме античність визнається колискою досягнень, що їх сучасний західний світ вважає основними для культурного розвитку.

В цей період в Давній Греції зароджуються одні з перших педагогічних теорій, які залишаються актуальними до сьогодення і досить активно вивчаються науковцями всього світу. Греки першими розробили повноцінну концепцію батьківства і систему поглядів на розвиток дитини, заклавши тим самим теоретичний фундамент для виховної системи, що домінувала в Середньоземноморському світі протягом тисячоліття (з 600 р. до н.е. до 400р. н. е.) [3].

Порівнявши спартанську та афінську системи виховання та освіти можна дізнатись, розвитку яких аспектів особистості надавалась перевага в таких відомих полісах, як Лактонія та Аттика, зрозуміти які моральні цінності та виховні ідеали були у людей, які жили в той час. Дослідження цієї теми дає можливість зробити висновки про значення Давньогрецьких освітньо-виховних систем для педагогічної науки та культури.

Об'єкт дослідження: спартанська та афінська системи виховання та освіти.

Предмет дослідження: порівняльна характеристика спартанської та афінської систем виховання та освіти.

Мета дослідження: знайти спільні та відмінні риси у спартанській та афінській освітньо-виховних системах, визначити яке значення вони мають для сучасної педагогічної науки та культури.

Завдання дослідження:

1. Визначити суспільно-політичні умови розвитку освіти у Давній Греції в епоху полісної демократії.

2. Дослідити мету виховання, виховні ідеали, зміст навчання та виховання у спартанській та афінській освітньо-виховних системах.

3. Дослідити значення Давньогрецьких освітньо-виховних систем для педагогічної науки та культури.

Методи дослідження. Теоретичні: аналіз та узагальнення історико-педагогічних, культурологічних та історичних літературних джерел.

1. Суспільно-політичні умови розвитку освіти у Давній Греції в епоху полісної демократії

В ІІІ - ІІ тисячоліттях до н.е. у Греції, на Криті й деяких інших островах Егейського моря виникла самобутня культура зі своєю писемністю. Від піктографії до клинопису, до складового письма, така еволюція цієї писемності. Нею володіли жерці, царська звита, вельможі й заможні громадяни.

Центри навчання переписувачів виникали при палацах і храмах. Крито - мікенской (егейської) культурою була закладена певна традиція письма, прийнята наступними цивілізаціями. Із цією традицією, наприклад, пов'язані правила писати рядки зліва направо, зверху вниз, виділення нових рядків і заголовних літер.

Наступним етапом генезису виховання й навчання в цьому регіоні стали часи так званої архаїчної Греції (X - VIII вв. до н.е. ). Яскраво й образно намалював картину виховання й навчання в цю епоху легендарний Гомер у поемах "Іліада" й "Одисея". Герої Гомера отримували виховання під доглядом наставників - старців. Вони красномовні, добре знайомі з діяннями предків і богів, володіють музичними інструментами й письмом, фізично міцні, виправні воїни.

Прийняті в архаїчній Греції форми виховання описані також у поемі Гесиода "Праці й дні", де говориться про побут і життєвих установленнях тієї прадавньої епохи. Провідним мотивом цієї поеми є думка про працьовитість як найважливішій якості людини.

Подальший розвиток виховання й зародження педагогічної думки в Стародавній Греції пов'язані з культурою міст - полісів [9].

Економічний і культурний розвиток рабовласницьких міст-держав давньої Греції розпочинається у VI--IV ст. до н.е. В цей час високого розвитку досягла філософія, в надрах якої закладались основи різних спеціальних галузей знань; існувала багата література; склалось декілька систем виховання підростаючого покоління.

У Стародавній Греції, яка складалась з невеликих рабовласницьких держав - міст, найбільш оригінальними системами виховання були Спартанська та Афінська.

Спарта займала південно-східну частину півострова Пелопоннесу, де було мало зручних гаваней, зовнішня торгівля, техніка і наука перебували на низькому рівні, а життя населення носило замкнутий характер. В країні домінувало землеробство, яке спиралось на працю рабів. Незначне напіввільне населення займалось ремісництвом. У Спарті на 9 тис. родин рабовласників (спартіатів) припадало понад 250 тис. рабів, які часто повставали. Це завжди непокоїло володарів Спарти, примушуючи їх повсякчас бути напоготові, виявляти жорстокість і насильство по відношенню до рабів. Виховання здійснювалося державою, яка переслідувала завдання підготовки з дітей спартіатів - воїнів, стійких та загартованих, майбутніх рабовласників [14].

На відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку набули різні ремесла і торгівля. Високого рівня досягли в Афінах архітектура, скульптура, живопис, художня література, історія, географія, математика, філософські науки.

Особливості економічного становища і політичного життя населення Афін знайшли своє відображення у системі виховання дітей і молоді. Афінська система виховання, як і спартанська, також здійснювалась в інтересах рабовласників, але була більш різноманітною.

2. Мета виховання та виховні ідеали

Спартанців виховували в жорстких умовах, прагнучи виростити з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток -- воїтельниць - амазонок, які б мало в чому поступалися чоловікам. Що ж стосується афінських жінок, то в них особливо цінували скромність і ніжність.

Головним завданням спартанської системи було виховання жорстокості, ненависті до рабів у підростаючих рабовласників. Відбір за фізичними даними відбувався відразу після народження дитини, коли слабких та хворих дітей скидали зі скелі. У семирічному віці хлопців, відриваючи від сімей, віддавали до шкіл -- (агели), де покарання було запроваджено за кожне зайве слово. Воїн мав зростати стриманим, на запитання старших відповідати коротко (лаконічно), зносити терпляче фізичні знущання, голод, спеку, холод. Військово-фізичній підготовці приділявся значний час. Розумове виховання було не в пошані. На дозвіллі хлопці розважались військовими іграми, співами, грою на музичних інструментах. Вихованці брали участь у нічних облавах (криптіях) на рабів, які у Спарті були загальною власністю. Кожен рік навчання закінчувався публічним випробуванням. Здійснювався агон -- нещадне публічне пороття, під час якого батьки не лише не співчували юнакам, а, навпаки, вмовляли триматися до кінця, щоб не зганьбити честі сім'ї [4].Існувала чітка загальна обов'язкова державна система виховання. По суті, це була перша тоталітарна педагогічна система, яка, на жаль, не змогла дати людству ні вчених, ні поетів, ні культурних діячів, лише видатних воїнів і політиків [18].

Афінська система виховання, на відміну від спартанської, мала переважно індивідуальний характер, прагнула до розумового, морального, естетичного й фізичного розвитку. Метою виховання було формування гармонійно розвиненої особистості (“калокагатія” -- внутрішня і зовнішня досконалість).

Протилежністю єдиній державній спартанській системі виховання була альтернативна освіта. Як правило, до семи років діти виховувалися в сім'ї. Після досягнення семирічного віку хлопці навчалися у приватних школах граматистів (навчали читання та лічби, письма на воскових дощечках) або кіфаристів (крім елементарної грамоти, вчили співати, грати на музичних інструментах, декламувати вірші). Мусичні школи в Афінах були приватними і платними. Крім читання, письма, лічби, співу й музики, вивчали ще ораторське мистецтво, політику, філософію, поезію. Кожна освічена людина мала володіти кіфередикою (мелодекламація). Лічби навчали за допомогою пальців, камінців та абака (лічильної дошки). Широко застосовували фізичні покарання. Навчання здійснювалося лише у школі, домашні завдання не задавали, фізична праця була відсутня, бо вважалася справою рабів. Вільні люди займалися наукою, мистецтвом, фізичним вдосконаленням. Слово школа у буквальному перекладі з давньогрецької означає “досуг”. Юнаків навчали мистецтву п'ятиборства (біг, стрибки, боротьба, метання диска і списа) та воєнній справі [14].

Отже, вище описані системи виховання -- афінська і спартанська, є абсолютно протилежними, а загальними рисами для обох виховних систем були лише: класовий характер освіти і виховання та презирливе ставлення до фізичної праці. Діти рабів не мали можливості відвідувати будь-які школи і їх виховання відбувалось в праці нарівні з дорослими. не надавалась увага навчанню дівчат, світу.

виховний давньогрецький педагогічний спартанський афінський

3. Зміст навчання та виховання

В афінських містах тривалий час існувала традиція, за якою найзаслуженіша людина удостоювалась посади гімнасіарха -- керівника школи для дітей вільних громадян [18]. Але соціальний рівень звичайного вчителя був досить низький. Про це свідчить прислів'я, яке можна було почути в Афінах: «Він помер або став вчителем» [9]. Престиж професії вчителя був невисокий, бо спеціальної підготовки для вчителів не існувало, тому ними часто були випадкові й погано підготовлені люди, які не змогли знайти собі поважніших занять.

Виховання афінських та спартанських дівчат значно різнилося. Афінянки до свого заміжжя, що відбувався найчастіше близько п'ятнадцятирічного віку, мешкали в глибині гінекею, удалині від усякого шуму й усяких міських хвилювань. Без сумніву, можна було б побажати для дівчини більш зміцнювального виховання, яке приводило б її в зіткнення із зовнішнім світом, і готувало б її тим самим, до виконання її майбутніх обов'язків; але ніяка інша система не могла б краще підтримувати в ній ту скромність і ніжність, які греки особливо цінували в жінці. Очевидно, вони боялися, щоб занадто раннє знайомство з життям і з її випробуваннями не принесло більше шкоди жіночій душі, ніж користі; якби дівчина й здобувала при цьому більшу проникливість і досвідченість, то вона платила б за це дорогою ціною. Що стало б при такому передчасному знанні життя й нещасть, якими вона наповнена, з ясністю думки й із внутрішнім миром, якими греки так дорожили? чи Прагнули вони до того чи ні, але тільки безсумнівно, що виховання, що давалося ними молодим дівчатам, було таке, що підтримувало в них саме такого роду щиросердечний настрій.

У період свого дитинства вони зростали оточені турботами матері або годувальниці; пізніше їх учили обробляти вовну й ткати. Сидячи біля своїх матусь, вони досягали досконалості в цих роботах, що склади головне заняття і славу жінки. Ніщо не турбувало їх в цих мирних справах. Двері, що відділяли гінекей, були для них наче межею, за яку вони майже ніколи не переступали, і ніхто зі сторонніх чоловіків ніколи не потрапляв до них. Проте теке існування не було занадто монотонним. Вони мешкала в Афінах, де аристократичні смаки прокладали собі шлях навіть в гінекеї, при всій її замкненості. Разом з вищеописаними справами,дівчата ще займались читанням, письмом та музикою. Але не варто перебільшувати: ніколи греки не піклувались про розумовий розвиток жінки і не прагнули заволікти її до благородних справ, які б підносили б та зміцнювали б душу. Але у народу з такою живою та витонченою чуттєвістю, музика була чимсь більшим, за звичай відпочинок: вона зрівноважувала душевний стан, викликала відчуття гармонійності [4].

Потім, в рідких випадках дівчина виходила зі свого сховища. Вона з'являлась на деяких релігійних церемоніях і приймала участь в хорових співах, танцях. Іноді її вибирали, щоб нести під час святкування священні кошики або ж, якщо вона належала до аристократичної сім'ї, їй доручали вишивати покривало, яке робилося для Афіни і яке повинні були нести в святковій процесії на святі Великих Панафіней. Повернувшись потім до батьківського дому, вона протягом тривалих часів праці, схилившись за своїм верстатом, невідступно згадувала про ці свята, і її думки переповнювались прекрасними й граціозними образами. У той час як її спритні пальці перекидали човник, вона знову бачила перед собою стрункий порядок священних церемоній, руху хорів і шляхетну архітектуру храмів. При такому одноманітнім існуванні самі незначні події здобувають важливість і залишають міцні сліди. Надаючи молодий афінянці рідкі випадки бачити мигцем зовнішній світ, а саме бачити його під час свят, що відрізнялися дивною добірністю, релігія не була не корисною для виховання її розуму. Вона не порушувала самоти і зосередженості гінекеї, до відомого ступеня пожвавлювала її цими згадками, що свято зберігалися дівчиною й розбудовували в її душі почуття порядку і гармонії.

Таким чином, розглянувши зняття дівчини в Афінах і ті не часті розваги, які переривали їх, складається одне повне враження: це біло щось дуже стримане і замкнене, це була одноманітність і мирне існування, залежне, але не принизливе це було старанно підтримане незнання, але яке мало за мету не приниження розумових здібностей, а збереження у всій красі ніжності її душі і тієї чистої цнотливості, яке порушується простим знанням зла або лише однією здагадкою про зло [7].

Виховання спартанок проводилось зовсім в інших, протилежних умовах. Молоді дівчата в Спарті займалися гімнастикою і музикою, але, нажаль майже нічого не відомо про спосіб, яким проводилося це навчання. Імовірно, для них існували подібні ж правила, як і для хлопчиків; розподіл дітей того самого віку по підрозділах і класам, поступова зміна вправ, спостереження педономов і т.д. Їх навчали бігати, стрибати, боротися, метати диск і дротик; вони вчилися також танцям і співу, тому що під час свят вони дівчата танцювали рядами й співали хорами. Без сумніву, їм виділялися особі приміщення, куди не проникала юрба. Відбувалися однак публічні змагання, коли хлопчики були присутні при іграх дівчаток і дівчата - при іграх хлопчиків; можна навіть думати, що в таких випадках похвали або осудження молодих дівчат були могутнім стимулом для іншої статі.

Ці погляди дуже обурювали інші народи, у яких жінки трималися в абсолютному віддаленні від чоловіків; сильна і рішуча лакедемонянка при порівнянні зі слабкої фізично і боязкою афінянкою повинна була здватися безстатевою істотою. Сувора критика особливо припадала на її костюм, що ледве прикривав її тіло і який складався лише з однієї туніки без рукавів, що не спускалась навіть до колін. Але нрави очевидно не страждали від таких звичаїв, а спартанські жінки одержували при цьому ту перевагу, що були самими здоровішими й енергійними у всій Греції [7].

Що стосується виховання афінських хлопчиків, то до семи років діти виховувались вдома, в сім'ях. Потім хлопчики вступали до школи, вони здобували всебічний інтелектуальний розвиток, всіляко вдосконалюючи культуру тіла. З 7--14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від грецького слова «дидаско» -- навчаю). У школах граматистів вчили писати, читати та рахувати. Використовувався букво-складальний метод навчання грамоти. Діти заучували напам'ять літери за їх назвами (альфа, бета, гамма та ін.), потім складали їх в склади, слова писали на навощених дощечках паличкою (стилем). Лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. В школах кіфаристів (музики) учням крім елементарної грамоти надавали літературну освіту і естетичне виховання.

Навчання в школах граматистів і кіфаристів здійснювалось одночасно або послідовно -- спочатку в школі граматистів, а потім -- кіфаристів. Ці школи були приватними і платними.

У школі палестрі (школі боротьби) керували заняттями учителі-педотриби, юнаків 14-- 15 років навчали мистецтву п'ятиборства (біг, стрибки, боротьба, метання диска і списа), а також плавання. З ними проводили бесіди з політичних і моральних питань. Фізичним вихованням і бесідами в палестрі займалися найбільш відомі громадяни держави.

Юнаки 17--18 років з родин найзаможніших аристократів виховувалися в гімнасіях (гімназіях), де вивчали філософію, політику, літературу, для того щоб підготуватися до участі в керуванні державою та займатися гімнастикою.

Юнаки 18--20 років готувалися до військової служби в групах ефебів, де продовжувалося їх військово-фізичне виховання. Вони вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави, брали участь в громадських святах і театральних виставах [13].

Загалом, у такий спосіб в Афінах утвердилась ідея «калакагатії» (гармонійного розвитку особистості, у якому весь зміст виховання спрямовувався на досягнення фізичної і духовної досконалості). Крім того, найздібніші юнаки продовжували своє навчання ще майже 10 років в академії започаткованій Сократом для підготовки філософів і крупних політиків).

Виховний процес в Спарті, по Плутарху, починався з самого народження дитини і, по суті, не залежав від волі батька, - «він приносив його в «лесху», місце, де сиділи старші члени філи, які оглядали дитину. Якщо він виявлявся міцним і здоровим, його віддавали годувати батьку, виділивши йому при цьому одна з дев'яти земельних ділянок, але слабких і потворних дітей кидали в «апотети», пропасти біля Тайгета» [20, 12].

Коли дитині виповнювалося сім років, він разом з рештою дітей потрапляв в спеціальний загін - «агелу», де діти жили і їли разом, і привчалися грати і проводити час один з одним. Начальником «агели» ставав той, хто виявлявся більш здібним в гімнастичних вправах і сміливішим в бійках, що указує на домінуючий вплив фізичного виховання перед інтелектуально-естетичним. Втім, як пише Плутарх, «читанню і листу вони вчилися, але з потреби, інше ж їх виховання переслідувало одну мету: беззаперечну слухняність, витривалість і науку перемагати» [20, 13].

З віком виховання молодих спартанців ставало суворішим: їм наголо стригли волосся, привчали ходити босими і грати разом, як правило, без одягу. Вони не приймали теплих ванн і не пахтилися (за винятком декількох днів в році). Спали вони всі разом на ліжках, зроблених з очерету, зібраного власними руками без допомоги ножа.

У 18 років до хлопців «приставлявся ще інший вихователь, який називався «педоном», з числа кращих, гідних громадян, самі ж юнаки вибирали з кожної агели найрозумнішого і сміливішого в так званого «ірена»». «Іренами» називалися ті, хто вже більше року вийшов з дитячого віку. Двадцятирічний ірен керував своїми підлеглими в тренувальних битвах і розпоряджався приготуваннями до обіду. Дорослі хлопці повинні були збирати дрова, підлітки - овочі. Все, що вони приносили, було краденим.

Кого ловили в крадіжці, того били і примушували голодувати: їжа спартанців була дуже мізерна, для того, щоб примусити їх власними силами боротися з позбавленнями і зробити з них людей сміливих і хитрих. Оскільки карали тільки тих, хто попадався, діти старалися якомога ретельніше приховати свою крадіжку.

Перед самим кінцем навчання молоді спартанці повинні були пройти ще одне випробування - це була так звана «кріптія». Цілий рік молода людина блукала по горах і поділах, ховаючись так, щоб його не можна було знайти, сам здобував собі їжу, спав мало і всяка година була напоготові, щоб ніхто не міг його вислідити і застати зненацька. Успішно відбувши кріптію, юний спартанець міг бути допущений до участі в прийнятих в Спарті сумісних трапезах чоловіків - «фіті діях».

Окрім військово-фізичної підготовки молодих спартанців як майбутніх воїнів значна увага приділялася їх етичному розвитку і умінню відрізняти погане від хорошого - як майбутніх громадян.

Юних спартанців привчали виражати свої думки колюче, але у витонченій формі і в небагатьох словах - багато що. Примушуючи дітей довго мовчати, їх привчали давати влучні, глибокодумні відповіді: «не знаюча міри балакучість робить розмову порожньою і дурною», - помічає із цього приводу Плутарх [20, 14].

У міру змужніння і участі у військових заходах виховання молодих людей ставало вже не таким суворим - їм дозволяли доглядати за своїм волоссям, прикрашати зброю і плаття. Виснажливі військові вправи робили зайвою гімнастику і інше спортивне навантаження, обов'язкове в молодшому віці.

Виховання спартанця не припинялося з настанням повноліття і обрядом ініціації, і тривало до зрілого віку. «Ніхто не мав права жити так, як він хотів, навпаки, місто було схоже на табір, де був встановлений строго певний спосіб життя і заняття, які мали на увазі лише благо всіх. Взагалі спартанці вважали себе такими, що належать не собі особисто, але вітчизні» - писав Плутарх [20, 17].

Якщо спартанцям не давалося інших наказів, вони дивилися за дітьми, учили їх чому-небудь корисному, або ж самі вчилися від людей похилого віку. Адже одне з головних наданих спартанським законодавцем Лікургом своїм співгромадянам переваг, полягало в тому, що у них було багато вільного часу: «займатися ремеслами їм було строго заборонено, копити ж багатство, що зв'язане з масою праці і турбот, ним не було ніякій потребі: багатству вже ніхто не заздрив і не звертав на нього уваги. (...) Разом з грошима, - пише Плутарх, - зникли в Спарті, звичайно, і всякі тяжби. Ні користі, ні бідності там не стало більше місця, замість них з'явився рівний розподіл достатку, простота ж життя мала своїм слідством безтурботність. Танці, бенкети, обіди, гімнастика, розмови в народних зібраннях поглинали весь їх час, коли вони не були в поході» [20, 17].

Ті, кому не було ще тридцяти років, навіть не ходили на ринок; продукти купували їх родичі і друзі. Велику ж частину часу спартанці проводили в гимнасиях і «лесхах», де вони збиралися для бесід один з одним. Плутарх казав: «Ні про грошові, ні про торгові справи там ніколи не йшло мови, - головним предметом їх розмови була похвала хорошому вчинку і осуд - поганому; але і це вдягнулося в жартівливу, веселу форму і, не ображаючи нікого, служило до виправлення інших і наставляло їх» [20, 17].

Отже не дивлячись на протилежність змісту виховання та освіти у спартанській та афінській системах, є й спільні рисами: домашнє виховання до семи років; cхвальне ставлення до фізичних покарань, і зневажливе до фізичної праці; зверхнє ставлення до розумового розвитку дівчат, але позитивне до навчання жінок танцям та хоровим співам; надання певної ролі у вихованні музиці; цінування ораторських здібностей, а саме лаконізму. Обидві системи призначалися тільки для заможного повноправного населення.

4. Значення Давньогрецьких освітньо-виховних систем для педагогічної науки та культури

Створена першими рабовласницькими державами цивілізація справила значний вплив на культурний розвиток людства. Виховання, яке виділилося як самостійна соціальна функція суспільства, сприяло появі спеціальних навчально-виховних закладів, де здійснювали систематичне навчання дітей.

В історії педагогіки афінська система виховання залишила слід як провідниця високої духовної культури, форпост формування гармонійної людини, визначальними якостями якої були моральна чистота, духовне багатство та фізична досконалість. Демократичний афінський лад породив образ ідеальної людини, яка уособлювала гармонію фізичного розвитку та розумове, моральне, естетичне і фізичне виховання. Саме в Афінах зароджуються і локалізуються перші педагогічні теорії. Найвидатніші тогочасні філософи виступали одночасно і виразниками педагогічних ідей античного світу [22].

Демокрiт (460-370 рр. до н.е.). Представник матеріалістичного напрямку у древньогрецькій філософії. Написав біля 70 творів, але дотепер збереглися лише їх уривки.

Демокрiт надавав вихованню надзвичайно великого значення. Він вважав, що зовнішні впливи (виховання) відіграють провідну роль у розвитку людини. До найголовніших впливів такого роду відносив: навчання, позитивний приклад дорослих та вправи.

Він одним із перших вказав на важливу роль праці у вихованні i навчанні. Саме навчання мислитель розглядає як серйозну трудову діяльність («Навчання виробляє прекрасні речі тільки на основі праці»).

Демокрiту одному з перших у світі належить думка про необхідність виховання у відповідності з природою дитини (у подальшому ця ідея розвивається як «принцип природо-вiдповiдностi у вихованні»). Вiн вказує, що «природа i виховання подібні». А саме виховання, йдучи по шляху природи, “перебудовує людину, створюючи їй другу природу“.

Важливими умовами досягнення позитивного результату у навчанні Демокріт називає знання внутрішнього світу дитини та наявність в учнів внутрішніх психологічних передумов - скромності та бажання вчитися («Хто бажає вчити людину, яка високої думки про свій розум, той даремно витрачає час»).

Зіставляючи важливість повідомлення дітям різноманітних знань з розвитком у них мислення, філософ віддає перевагу другому, оскільки, як вказує він, «значна частина багатознайок не мають розуму» [12].

Сократ (469-399 рр. до н. е.). Народився у сім'ї скульптора поблизу Афін. Більшу частину життя присвятив філософській творчості та педагогічній діяльності. Стояв на філософських позиціях про неможливість для людського розуму пізнання світу та речей. На його думку, людина може пізнати тільки саму себе («Пізнай самого себе»).

Вважав себе спеціалістом, передусім, у питаннях етики. З етичних міркувань виводив мету виховання, яка полягає в особистому моральному самовдосконаленні, звільненні інтелекту від усіх негативних зовнішніх впливів.

Нічого невідомо про його твори. Сократ користувався виключно усним методом викладу свого вчення. Він збирав велику аудиторію на афінських вулицях чи площах і проводив бесіди з бажаючими його слухати.

Учительську місію мислитель вважав важливішою за обов'язки батьків. Головне завдання вчителя - викликати до існування кращі потаємні душевні сили вихованця. Виклик цих сил Сократ вважав «другим народженням», а вчительську діяльність називав «повивальним мистецтвом».

Головні педагогічні принципи Сократа: відмова від примусу і насилля, визнання найбільш дійовим виховним засобом переконання.

Він запропонував свою схему учительської діяльності - сократичний метод (евристичну бесіду) [14].

Платон (427-347 рр. до н. е.). Учень Сократа. Займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гiмнасiї Академія заснував філософську школу. Своє філософське вчення і педагогічні погляди виклав у творах «Держава» i «Закони».

Висунув i обґрунтував вчення про світ ідей. На його думку, ідеї - це більш досконалі форми буття, де перебуває людська душа до народження. Світ же речей є лише тінню світу ідей. Пізнання - це пригадування душею того, що вона знала у час свого існування поза тілом людини. Тому мета життя мудрої людини повинна полягати, на думку Платона, у розвитку здатності до воскресіння в її душі вроджених ідей (здатності безпосередньо споглядати ідеї).

У своїх творах змалював проект ідеальної держави. Всі вільні громадяни у його державі поділені на три групи: філософи - правителі; воїни - захисники держави; група ремісників i землеробів, працею яких утримувалися дві попередні групи. Для представників двох вищих каст Платон заперечував сім'ю, оскільки вона відволікає їх від державних справ.

Платон першим у світі обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління. Використав при цьому кращі, на його думку, моменти афінського i спартанського виховання: з першого взяв ідею гармонійного розвитку та систему шкіл, а з другого - досвід фізичного виховання. Мета виховання за Платоном - формування «i тіла i душі найпрекраснішими».

Відстоює державне, суспільне виховання дітей. У зв'язку з цим Платон першим в історії прийшов до думки про необхідність запровадження державою дитячих дошкільних закладів.

Платон вкрай негативно ставився до фізичної праці. Навчання, на його думку, не повинно носити трудового характеру. Особливо важливу роль у вихованні відводить грі дітей [12].

Арiстотель (384-322 р. до н. е.). Філософ-діалектик, учень Платона. Арiстотель багато років займався педагогічною діяльністю у заснованій ним філософській школі “Лiкей“ при однойменному гiмнасiї. Він виховував малолітнього майбутнього завойовника Олександра Македонського.

Педагогічні ідеї мислителя викладені у його філософських творах: "Політика", "Нiкомахова етика", "Метафізика", "Про душу" та ін. Твори Арістотеля охоплюють всі галузі знань того часу.

Він допускає одночасне i нероздільне існування матеріальних речей i нематеріальних ідей в єдиному світі. Вони взаємовiдносяться між собою відповідно як речовина i форма, які в єдності характеризують певну річ.

Арістотель розвинув вчення про людську душу, згідно з яким душа, що тісно i нероздільно зв'язана з тілом, має три сторони: рослинну (її функція - розмноження i харчування), тваринну (або вольову, яка виявляється у відчуттях i бажаннях) та розумову (виявляється у мисленні i пізнанні). Остання - безплотна, вічна i безсмертна. Але це безсмертя не індивідуальне, як у Платона, а це злиття після смерті із вселенським розумом.

На основі вчення про душу Арістотель вперше в історії робить спробу обґрунтувати мету виховання. Трьом видам душі відповідають три сторони виховання: фізичне, моральне (перш за все вольове) та розумове. Всі сторони важливі, але мета виховання повинна полягати у розвитку передусім вищих сторін душі: розумової i вольової, i перш за все - вольової [12].

Арістотель вважав, що у людини від природи є лише зародки здібностей, які треба розвивати шляхом виховання. Виходячи з ідеї розвитку він вперше в історії педагогіки робить спробу вікової періодизації, яку потрібно враховувати у процесі виховання: від народження до 7 років; від 7 років до наступу статевої зрілості - 14 років; від 15 до 21 року, тобто до змужніння.

На відміну вiд Платона, Арістотель обґрунтовує велике значення діяльності у вихованні i навчанні. «Коли вчаться, то не грають», оскільки «молодь потрібно виховувати не для забави». Все життя людини повинно носити діяльний характер. Але мислитель має на увазі не фізичну працю, а діяльність душі по удосконаленню певних доброчинностей.

Арістотель відділяє фізичну працю від занять вiльнонароджених людей, оскільки це їх принижує і забирає час для розвитку інтелектуальних сил. Він виключає будь-яку професіоналізацію всіх навчальних дисциплін, оскільки це робить з людини ремісника [12].

Згідно з філософсько-педагогічною системою Платона і Арістотеля, досконалий вчитель-наставник має бути орієнтований на виховання гармонійної особистості. І якщо ці мислителі розходились у поглядах на світобудову, то були єдиними у твердженнях, що естетичне і моральне виховання є свідченням гармонії, реальні вияви якої спостерігаються у спорті, астрономії, математиці та граматиці [22].

Висновки

1. Афінська система виховання залишила слід в історії педагогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота та фізична досконалість - ідея «калакагатії». Вона мала також такі традиційні цінності виховання, як єдність, рівність перед законом, ідеал героїчного і безкорисного служіння рідному місту.

Можна стверджувати, що ця виховна система, була більш гнучкою, демократичною, ніж спартанська, та вона відкривала великі можливості для всебічного розвитку особистості.

2. Спартанська система виховання характеризується повним контролем з боку держави,її впливом на всі сторони житгя громадян. По суті, це була перша тоталітарна педагогічна система, яка, на жаль, не змогла дати людству ні вчених, ні поетів, ні культурних діячів, лише видатних воїнів і політиків. Системі притаманні наступні ознаки: жорстокість, однобокість, консервативність,відсутність творчого індивідуалізму.

3. Отже не дивлячись на протилежність змісту виховання та освіти у спартанській та афінській системах, є й спільні рисами: домашнє виховання до семи років; cхвальне ставлення до фізичних покарань, і зневажливе до фізичної праці, до людей праці (неповноправного населення та рабів); зверхнє ставлення до розумового розвитку дівчат, але позитивне до навчання жінок танцям та хоровим співам; надання певної ролі у вихованні музиці; цінування ораторських здібностей, а саме лаконізму. Обидві системи призначалися тільки для заможного повноправного населення.

4. Давньогрецькі освітньо-виховні системи мали велике значення для розвитку педагогічної науки та культури:

- Демокріт став одним з засновників принципу природовiдповiдностi у вихованні, він одним із перших вказав на важливу роль праці у вихованні i навчанні;

- Сократ запропонував свою схему учительської діяльності - сократичний метод (евристичну бесіду);

- Платон першим у світі обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління і прийшов до думки про необхідність запровадження державою дитячих дошкільних закладів; він вказав на важливу роль гри у розвитку дитини;

- Арістотель вперше в історії робить спробу обґрунтувати мету виховання; виділяє три сторони виховання: фізичне, моральне (перш за все вольове) та розумове; висуває ідею про те, що є лише зародки здібностей, які треба розвивати шляхом виховання. Виходячи з ідеї розвитку він вперше в історії педагогіки робить спробу вікової періодизації, яку потрібно враховувати у процесі виховання.

Список використаних джерел

1. Асмус В.Ф. Античная философия:-3-е изд. -- М.: Высш. шк., 2001.--400с.

2. Балух В.О., Макар Ю.І. Історія Стародавньої Греції: Курс лекцій. - Чернівці: Золоті литаври,2001. - 420 с.

3. Білецька С. Особливості античної концепції дитинства// Шлях освіти. - 2008 - №1(47). С. 42 - 48.

4. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима/Пер. с польск. В.К. Ронина. -- М.: Высш. шк., 1988 -- 496 с.:

5. Винничук О. Історико-педагогічні аспекти розвитку фізичної культури. -- Тернопіль.: АСТОН, 2001. -- 404 с.

6. Всесвітня історія: Навч. посіб. / Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. -- 3-тє вид., випр. і доп. -- К.: Знання, 2007.-- 694с.

7. Гиро П. Частная и общественная жизнь греков. - С.-П.: изд. «Алетейя», 1995.- 383 с.

8. Гриценко В. Людина і культура: Навч. посібник для учнів ст. класів серед, загальноосвіт. закладів. -- К.: Либідь, 2000. - 368 с.

9. Джуринский А.Н. История зарубежной педагогики: Учебн. пособие вузов. - М: Издательская группа «ФОРУМ» - «ИНФРА-М». 1998. - 272 с.

10. История Древней Греции: Учеб./Ю. В. Андреев, Г.А. Кошеленко, В.И. Кузишин. Л.П. Маринович.-- 3-е изд., перераб. и доп. -- М.: Высш. шк., 2001. -- 399 с.

11. История Древней Греции. Под ред. В.И. Авдиева, А.Г. Бокщанина и Н.Н. Пикуса. Учебник. - М., «Высшая школа». 1972. - 424 с.

12. Історія педагогіки: курс лекцій : Навчальний посібник / - К., 2004.- 171 c.: http://www.info-library.com.ua/books.html

13. Коваленко Є.І., Бєлкіна Н.І. Історія зарубіжної педагогіки. Хрестоматія: Навчальний посібник.-- Київ: Центр навчальної літератури, 2006. -- 664 с.

14. Константинов Н.А. История педагогики. Учебник для студентов пед. ин-тов. Изд. 4-е, доп. и перераб. - М., «Просвещение», 1974. - 447 с.

15. Кормич Л.І., Багацький В.В. Культурологія (історія і теорія світової культури XX століття): Навчальний посібник. -- X.: Одіссей, 2002. -- 304 с.

16. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима: Пер. с пол. --М.: Высш. шк., 1990. - 351 с.

17. Лакин И.Е., Макаревич М.В., Рычагов А.X. Хрестоматия по истории педагогики. - Минск, «Высшая школа», 1971. - 608 с.

18. Левківський М.В. Історія педагогіки; Навч.-метод. посібник. Вид. 3-є, доп. Навч. пос - К.: Центр учбової літератури , 2008. - 190 с.

19. Перкис Дж. Греческая цивилизация/Пер. с англ. А. Озерова.-М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000.- 272 с.

20. Пискунов А.И. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов /Состри авт. вводных статей А.И. Пискунов.-2-е изд., перераб.-- М.: Просвещение, 1981.-528 с.

21. Подольська Є.А., Лихвар В.Д, Іванова К.А. Культурологія: Навчальний посібник: Вид 2-ге, перероб. та доп. Киш: Центр навчальної літератури, 2005. - 392 с.

22. Табачек І. особистість вчителя: філософсько-історичний екскурс: http://www.filosof.com.ua

Размещено на Allbest.ru