Аналіз аргументів, які використовували європейські організатори Болонського процесу щодо його започаткування, і які аргументи наводили їх опоненти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

факультет культури та мистецтв

кафедра філософії мистецтва

Індивідуальне завдання №4

Аналіз аргументів, які використовували європейські організатори Болонського процесу щодо його започаткування і які аргументи наводили їх опоненти

Виконала студентка

Групи КМК-51 (м)

Крижевич Юлія

Перевірила Цюра С.Б.

Львів 2012

Вступ

Процеси європейської інтеграції охоплюють дедалі більше сфер життєдіяльності, включаючи вищу освіту. Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітній і науковий простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог, наполегливо працює над практичним приєднанням до Болонського процесу.

Болонський процес - процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи. Його метою є створення до 2012 року європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підняття конкурентоспроможності європейської вищої школи. На сьогодні 46 європейських країн, включно з Україною, є його учасниками. У 2005 міністр освіти Станіслав Ніколаєнко в Бергені підписав Болонську декларацію від імені України. [1].

БП заснований на міжурядовій угоді. Міністрами, відповідальними за вищу освіту у своїх країнах, було підписано декілька документів, проте ці документи не є офіційно об'єднувальними (якими є міжнародні угоди). Вибір, чи підтримувати принципи БП, є проявом волевиявлення кожної окремої країни, хоча ефект "взаємного міжнародного тиску" не можна недооцінювати. Серед підписантів - представники Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, Австрії, Швейцарської Конфедерації, Іспанії, Португалії, Бельгії, Данії, Греції, Ісландії, Ірландії, Люксембурга, Мальти, Нідерландів, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Румунії, Чеської Республіки, Словацької Республіки, Словенії, Болгарії, Угорщини, Польщі, Литви, Латвії, Естонії.

Основні завдання Болонського процесу: розширення доступу до вищої освіти, подальше підвищення якості і привабливості європейської вищої освіти, розширення мобільності студентів і викладачів, а також забезпечення успішного працевлаштування випускників ВНЗ за рахунок того, що всі академічні ступеня та інші кваліфікації повинні бути орієнтовані на ринок праці.

Аналіз аргументів, які використовували європейські організатори Болонського процесу щодо його започаткування і які аргументи наводили їх опоненти

Болонська модель базується на принципах особистої відповідальності кожного людини за зміст і якість своєї освіти і передбачає істотну перебудову усталених у системі вищої освіти суб'єктивно-об'єктних відносин. Настільки серйозні прийдешні зміни не завжди знаходять розуміння серед української освітянської спільноти, про що, зокрема, свідчать результати проведених емпіричних досліджень.

Власне, у Спільній декларації про гармонізацію структури системи європейської вищої освіти" міністри 4-х провідних країн ЄС заявили, що Європа вступає в період великих змін в освіті і умовах праці, коли освіта та підготовка протягом усього життя стає явною необхідністю [2].

Звичайно, що на час підписання Болонської декларації звучали зразкові доповіді, в ідеально побудованій мові виступаючих були озвучені красиві слова: акредитація курсів в Європі, конвертованість дипломів, кредити і взаємозаліки навчальних програм, підвищення мобільності студентів і викладачів, введення графіку переходу на багатоступеневу систему навчання... Потім раптом виявилося, що в залі присутні і супротивники Болонського процесу, точніше несприйнятливого до нього ставлення.

Власне, ж логіка прихильників Болонського процесу перегукується із прийнятим змістом Декларації, котрий зводиться до наступного:

1. По мірі розвитку і розширення ЄС в Європі стали все більше замислюватися над тим, що необхідно встановити більш тісні зв'язки між європейськими країнами для зміцнення їх інтелектуального, культурного, соціального, наукового та технологічного потенціалу.

2. На сьогоднішній день «Освічена Європа» повинна стати найважливішим чинником соціального розвитку, який допоможе всім європейцям усвідомити спільність цінностей і приналежність до єдиного соціального та культурного простору. При цьому значно зростає роль освіти і співпраці в цій сфері.

Учасники Болонської зустрічі взяли на себе зобов'язання за порівняно короткий період (до 2010 року) сформувати загальноєвропейський простір вищої освіти і підвищити престиж європейської системи вищої освіти на світовій арені. Для цього пропонується:

1. Створити системи чітких і порівнянних ступенів за рахунок введення Європейського додатку до диплома з тим, щоб сприяти не тільки зростання зайнятості європейських громадян, але і міжнародної конкурентоспроможності європейської вищої освіти в цілому. Шаблон програми існує на 11-ти мовах і дає повний опис предмета, рівня, змісту отриманої підготовки. [2]. Додаток складається з 8 розділів:

- інформація про власника диплома,

- дані про одержаної кваліфікації,

- рівень кваліфікації,

- зміст програми і результати,

- інформація про функціональне призначення кваліфікації,

- додаткова інформація,

- інформація про національну систему освіти.

2. Перейти до багаторівневої систему підготовки: бакалавр, магістр, докторант. Доступ до наступного циклу припускає успішне завершення попереднього. Тривалість першого циклу (бакалавр) повинна бути не менше 3-х років. Ступеня, що присуджуються після першого циклу, повинні відповідати кваліфікаційним вимогам європейського ринку праці. Другий цикл завершується отримання магістерського ступеню третій цикл - докторського ступеня.

3. Запровадити систему залікових балів за типом ECTS (європейської системи перезарахування залікових балів), що забезпечує прозорість, порівнянність обсягу вивченого матеріалу і, відповідно, можливість академічного визнання кваліфікацій і компетенцій. Це повинно забезпечити великомасштабну мобільність студентів. Студенти повинні мати можливість отримувати знання і отримувати такі кредити в різних вищих закладах Європи, у тому числі і поза системи вищих навчальних закладів (включаючи безперервна освіта) за умови визнання відповідними університетами організацій, які їх видають.

4. Забезпечити ефективну мобільність студентів і викладачів на європейському просторі. Студенти повинні мати всі можливості для навчання і підготовки, мати доступ до всіх відповідних послуг. Для викладачів, науковців та адміністративного персоналу повинні забезпечуватися можливість участі у загальноєвропейських дослідженнях і навчанні без шкоди для своїх прав. В результаті Європейське співробітництво отримає розвиток таких напрямків, як розробка критеріїв і методів оцінки роботи, створення програм і кооперація навчальних закладів, розробка схем мобільності та інтегрованих програм навчання, підготовки і досліджень.

Власне на зустрічі, присвяченій ходу реалізації Болонської декларації, котра відбулася в травні 2001 року в Празі, особливу увага приділили принципом мобільності.

У празьких документах був виділений спеціальний параграф "Сприяння мобільності", в якому зазначалося: "Міністри підтвердили, що поліпшення мобільності студентів, викладачів, дослідників та апарату управління, як це зазначено в Болонської декларації, має максимальну важливість. Тому вони підтвердили своє зобов'язання прийняти всі заходи для усунення всіх перешкод вільному пересуванню учнів, викладачів, дослідників та апарату управління і підкреслили важливість соціальних питань мобільності. Вони взяли до уваги можливості для мобільності, пропоновані згідно з програмами Європейського співтовариства, і прогрес, досягнутий в цій галузі, наприклад, запуском Плану дій щодо мобільності, підтриманому Радою Європи в Найсе в 2000 році" [3].

Таку посилену увагу питання мобільності переслідує, на думку аналітиків, далекосяжні цілі і буде мати грандіозні соціальні наслідки: через 20-30 років для вчорашніх "мобільних" студентів, які отримали вищу освіту в різних столицях європейських країн (скажімо, один курс в Празі, другий - у Сорбонні) останні бар'єри всередині ЄС будуть природним чином зняті: для них Європа стане справді єдиним будинком.

Отже, Болонська угода передбачає реформування всієї системи вищої освіти, у тому числі і системи докторантури. Справа в тому, що в європейській вищій школі, на відміну від американської, фактично ніколи не було стрункої системи організації навчання на придбання ступеня доктора [4]. Американські університети ще на початку ХХ століття розробили широку систему аспірантських шкіл, в яких навчання об'єднало теоретичні курси з практичними дослідженнями. У Європі навчання в аспірантурі передбачало індивідуальний підхід: студент набуває дослідницькі навички в самому процесі своєї дослідницької роботи під керівництвом досвідчених дослідників. Дуже часто в такому навчанні не було ніякої системи. Професор брав студента в свою дослідницьку лабораторію, студенту давалася одна з найнижчих посад, і паралельно він працював над дисертацією під керівництвом професора.

Ця система досить ефективна для тих, хто вже працює в університеті. У цьому випадку їх дослідницька робота просувається разом з професійної кар'єрою, і вже не важливо, що написання дисертації триває 6-10 років (що трапляється досить часто), оскільки ступінь доктора наук не пов'язана з переходом на нову роботу, а є ще одним кроком у науковій кар'єрі.

Наступною проблемою з'явилася тривалість навчання в аспірантурі. У тих випадках, коли університети готують докторів наук для себе, термін навчання не грає великої ролі. Якщо ж докторів готують для професійної діяльності поза університетами, термін навчання набуває особливого значення. Система, в якій люди проводять 10 або 15 років, навчаючись дослідницької роботи і готуючи дисертацію, вже не задовольняла ні студентів, ні організації, які фінансували таке навчання. Так поступово європейські країни прийшли до необхідності більш чіткого визначення змісту та результатів навчання в аспірантурі. Замість неписаних стандартів, що діють в різних академічних школах, стали встановлюватися більш чіткі і прозорі вимоги до тих, хто навчається в аспірантурі і закінчує її.

В результаті національні системи вищої освіти одна за одною стали переходити на американську модель аспірантської школи. Зосередження підготовки лікарів в аспірантських школах дозволило впровадити в навчання важливий елемент - теоретичні курси. Замість того, щоб навчати дослідницькій роботі кожного аспіранта індивідуально під керівництвом більш досвідченого дослідника, аспіранти вчаться цього цілими групами.

Власне, фінський уряд з початку 1990-х років наполегливо рекомендував університетам створювати аспірантські школи, тобто зосередити аспірантів, які займаються подібними науковими проблемами, в одному місці і фінансувати їх як проект дослідницьких груп. Ходячи офіційні вимоги до дисертацій при цьому не змінювалися, передбачалося, що такі дослідження забезпечать скорочення термінів написання дисертацій за рахунок кращого керівництва і заміни навчання методом проб і помилок теоретичними курсами.

Всі позитивні відгуки про Болонський процес закінчувалися призивами інвестицій в цю "добру справу": з сторони бізнесу і держави. З боку держави крім інвестицій потрібно також виразно податкове регулювання. Причому у оцінки цієї сторони відносин між державою і системою освіти сходилися всі - і прихильники, і супротивники Болонського процесу.

Слід зазначити, що про плюси і мінуси Болонського процесу сперечаються і в самій Європі. Ось, наприклад, думка професорів Нантського університету (Франція): "Ми критикуємо Болонський процес, оскільки його пропозиції на перевірку є не так вже й гарні. Сказано, що студенти повинні вчитися в різних країнах і Європа повинна допомагати їхнє пересування. Це, можливо (і вже реалізується за цією схемою) за допомогою системи "кредитів" або "балів". Наприклад, ти займаєшся правом півроку в Парижі, набираєш стільки ж балів, потім продовжуєш у Відні і там займаєшся історією мистецтва або чим завгодно. Врешті-решт, набираєш достатньо балів, щоб отримати невідомо, який диплом.." Працівник, який отримав такий диплом, навряд чи зможе вимагати певну зарплату, посилаючись на рівень свого знання.

Таким чином, політика ЄС призводить до знищення диплома як орієнтиру для встановлення шкали зарплат. Потрібно, зазначити, що європейські елітарні вузи (Кембридж, Паризький інститут політичних наук і т.д.) відмовилися брати участь у цьому процесі. Це означає, що Європейський союз будує регламентовану сферу освіти для "звичайних" людей, але залишається нормальна сфера освіти для еліти... Звідси і питання наших досліджень: що таке державні послуги, державні зобов'язання перед своїми громадянами, де кінчається держава і починається ринок, як освіта перетворюється в ринкову цінність?" [4].

Існує ще одна проблема, якій надають менше значення при впровадженні болонських реформ - це традиції і престиж, пов'язаний з деякими ступенями і кваліфікації [1]. У країнах, де здобуття вищої освіти вимагало 5-6 років, студент, який припиняє навчання через 3-4 роки, може вважатися невдахою, незважаючи на те, що буде мати диплом бакалавра. А значить, абсолютна більшість студентів захочуть отримати ступінь магістра, що нівелює значення і доцільність такої реформи в цілому.

Не слід забувати, що система вищої освіти сама по собі дуже консервативна і потрібні роки, перш ніж люди почнуть довіряти новим змінам. Перші кроки реформи в таких країнах як Естонія, Фінляндія, Угорщина, Росія показали, що недостатньо тільки змінити закони про вищу освіту. Існує цілий ланцюг юридичних, соціальних і культурних питань, які необхідно враховувати, зважуючись на такі перетворення. Наприклад, у тих випадках, коли проводилися кардинальні зміни (наприклад, в деяких країнах Східної Європи, де всі старі ступеня замінили новими), виникла проблема відповідності між "старими" і "новими" ступенями. У країнах колишнього СРСР, де зараз повсюдно вводяться ступеня магістра та доктора (Ph.D.), необхідно вирішити, що робити тим, хто має старий диплом спеціаліста або кандидата наук: до якого ступеня (бакалавра або магістра) прирівняти диплом спеціаліста і чи відповідає звання кандидата наук ступеня доктора (Ph.D.) чи ні. болонський ступеневий освіта критика

На сьогоднішній день Болонський процес знаходить все більш широку підтримку з боку ЮНЕСКО, Ради Європи та Європейської Комісії. В даний час Болонська декларація підписана вже 38-а країнами. За підтримки Європейської Комісії була створена Міжнародна координаційна група з питань Болонського процесу, результатом діяльності якої є численні конференції і семінари, присвячені різним аспектам цього процесу. Завершити заходи, пов'язані з адаптацією національних систем освіти до цілей Болонського процесу, як вже зазначалося, планується до 2010 року.

Відомо, що у колишньому СРСР система освіти розглядалася, насамперед, як засіб підтримки державної потужності, оскільки система зобов'язалася поставляти державі більше вчених-атомників, більше інженерів ВПК, більше кадрових офіцерів і т.д. Таке ставлення до утворення призвело до того, що після розпаду країни різко скоротилася потреба в кадрах, а разом з скороченням потреби катастрофічно скоротилося фінансування освіти. У результаті кілька поколінь молодих людей опинилися поза системи вищої освіти, проте навіть це не змінило старе уявлення про повній залежності освіти від потреб держави.

У Європі, крім задоволення потреб ринкової економіки, освіти відводиться важлива роль у згладжуванні соціальних протиріч ліберального суспільства. Система освіти розглядається як ефективний спосіб "перемішування" соціальних верств суспільства. Це свого роду "соціальний ліфт", який дозволяє претендентові знизу піднятися на більш високий рівень, підвищити свій соціальний статус. Цим пояснюється та постійно висока увага, що традиційно приділяється освіті з боку влади і суспільства в цілому. Такий підхід сприяв створенню умов більш-менш рівного доступу до освіти всіх верств населення.

Знову ж таки, меншість міністрів (опонентів цього проекту) зауважували саме на доцільності впровадженні Болонського процесу у мистецькі вищі навчальні заклади. Проте, я думаю, що саме ці ВНЗ мали би запропонувати власну модель запровадження окремих принципів Болонської декларації. Особливість цих закладів полягає в індивідуалізованому підході до навчання, що тягне за собою проблеми навантаження викладачів та особливої формули розрахунку державного фінансування. Особливою є система звань (до речі, радянська, як, скажімо, народний чи заслужений артист/артистка), яку по-різному намагаються прирівняти до вченого звання доцента чи професора. Однак це не врегульовано остаточно, бо дається взнаки традиція розмежування двох світів: мистецького та наукового. Але проблема не тільки в цьому.

Сьогодні якісна мистецька освіта всюди (а не тільки в Україні) є доволі дорогою. Щоправда, у більшості країн світу завжди є система стипендійних фондів для обдарованих студентів із низьким рівнем доходів. Це один рівень проблеми. Отже, Болонський процес передбачає виклик радше фінансово-економічний, ніж академічний. Інший рівень - це оцінювання якості знань і прирівнювання їх до міжнародних стандартів. Адже люди, які опинилися за кордоном, повинні мати легко пізнаваний академічний документ, аби його за потреби представити. Підкреслюю, академічний, а не продемонструвати вокальні чи інші мистецькі здібності. Бо коли йдеться про те, що митець хоче реалізувати себе як викладач у спеціальному навчальному закладі, то він цей документ, який посвідчує не лише його вміння, а й його знання, уже просто повинен мати.

Насправді, Болонський процес у нашій країні починалися на тлі відсутності усієї інформації та й нечіткого розуміння тієї, що вже циркулювала в академічних колах. Ця непоінформованість призвела до народження величезного міфу, який має два полюси: з одного боку, Болонську систему сприймають як панацею від усіх проблем у національній системі освіти, а з іншого - їй приписують якийсь масонський план розвалу цієї системи. Адже за своїм форматом Болонська декларація - це не ідеологічний, а передусім технологічний документ, який первісно передбачав шість основних завдань, а потім його було доповнено ще трьома. Будь-яка технологія передбачає узгодження чи гармонізацію, тому Болонська декларація передбачає єдину систему наукових звань, прийняття системи навчання, в основі якого лежать два цикли, запровадження системи кредитування, заохочення до мобільності, сприяння співпраці щодо якості освіти та встановленню європейських вимірів вищої освіти, скасування обмеження віку для навчання у вищому навчальному закладі (мова про університети для так званого третього віку, які нині діють у всіх країнах ЄС і дозволяють навчатися навіть 50-60-літнім), залучення до цього процесу викладачів та студентів і забезпечення привабливості європейської загальної освіти. Ось і все - нічого більше у Болонській декларації та офіційних документах, які закладають основу так званому Болонському процесу, немає. Але суспільству, звісна річ, на адаптацію потрібен час. Кожна з держав, яка підписала декларацію (а Україна зробила це майже останньою разом із Молдовою), має власний досвід розв'язання завдань, окреслених вище.

Аналіз поглядів на впровадження Болонського процесу в Україні

Логічно, що Болонський процес на Україні теж має палких ентузіастів та прихильників та скептиків і противників.

Прихильники приєднання до Болонського процесу в Україні вважають, що таке приєднання відповідає завданням модернізації вітчизняної освіти, інтеграції у світовий освітній простір. Це відповідає рекомендаціям ЮНЕСКО щодо загальної платформи реформування професійної освіти у всесвітньому масштабі - переходу від існуючої моделі "вибіркового і концентрованого навчання" протягом обмеженого часу до системи "безперервної освіти для всіх", яка є досить диверсифікованої і гнучкою, щоб відповідної швидко мінливого попиту на ринку праці [5].

Супротивники приєднання до Болонського процесу вважають, що таке реформування пов'язано з низкою труднощів, що було б доцільно розвивати свою національну систему. Болонська модель, крім трирівневої структури вищої освіти передбачає дві базові речі: модульний підхід і кредити.

Приєднання нашої країни до Болонського процесу в українському суспільстві сприйняли по-різному. Здебільшого, це виглядало так, ніби ми зіткнулися із пухлиною, що потребує негайного видалення, тим часом як насправді метастази уже розповзлися по всьому тілу. Гадаю, така реакція в умовах гострого дефіциту інформації цілком природна. Адже нині знання пересічного українського освітянина про Болонську систему обмежуються невиразними відомостями про кредитно-модульну систему, стобальну систему оцінювання знань, плюс якась уже зовсім непевна інформація про можливість продовжувати освіту в навчальних закладах інших країн-учасниць. Однак усе це залишається на рівні чуток. І доки представники українського освітянського чиновництва десь там із кимось домовляються, звичайний студент воліє дізнатися про найелементарніше, наприклад, чи обов'язково тепер відвідувати лекції, або чи відмінили іспити.

Найскладнішою практично для всіх країн-учасниць Болонського процесу є гармонізація різних національних систем наукових ступенів. Хоча тут я б одразу навела приклад Фінляндії, яка в останнє десятиріччя зробила стрімкий ривок у розвитку освіти та наукових досліджень.

Звичайно, що ідея (мета) Болонського процесу - геніально проста. В Європі формується єдина система вищої освіти. Здобутий "професійний" диплом дозволяє працевлаштуватися в будь-якому куточку Європи. Якість підготовки забезпечують однакові стандарти.

Ідея заманює, однак, як виявилося, з дипломованими спеціалістами різних галузей, що потребують якісної теоретичної підготовки (юристи, філософи, культурологи), тут не так все просто. Адже чи зможе підготовлений в Україні юрист займатися юрпрактикою, скажімо, в Бельгії? "Це залежить від того, який юрист",- відповість більшість. Проте, навряд чи найближчим часом значна частина "українських юристів" зможе працевлаштуватися за кордоном. Як і іноземні юристи - в Україні. Не говорячи вже про те, аби там стати суддею. Отже, в цій частині ідея Болонського процесу не спрацьовує, хіба що матимемо єдину європейську правову систему, що наразі нереально.

Інше питання - чи достатньо 3-4 роки підготовки юриста для професійної діяльності, як це передбачається бакалавратом за Болонським процесом? Досвід і наша традиція доводить, що ні. Щоправда, можна привести американську модель трирічної підготовки юриста. Коли акцент робиться не на опануванні матеріального, процесуального права, а, передусім, на розвитку професійних умінь та навичок (головне, "навчити мислити, як юрист"). Так, це триває три роки, проте не слід забувати, що перед цим у студентів-правників за спиною три - чотири роки університетського коледжу та певний досвід професійної діяльності. А, от після "правничої школи", - серйозний кваліфікаційний іспит поза університетом.

Така ж ситуація з іспитами в Німеччині, при цьому там аж два державні іспити. Один - в університеті, інший - поза, що проводить Мінюст. Німецька традиційна модель підготовки "юриста як судді" "коштує" чимало часу і грошей (державі), проте в такій системі готуються чи не найкращі юристи в світі.

І, власне виникає питання: "Кому потрібні бакалаври?" - працедавці не визнають їхніх дипломів. І, не тільки в Європі, а й і у нас.

І, тут на думку українських прихильників Болонського процесу, приєднання до нього має свої позитивні моменти. По-перше, Україна стане частиною європейського науково-освітнього простору. Це підвищить мобільність студентів і викладачів, дасть можливість отримувати освіту в різних країнах. Підвищиться якість і конкурентоспроможність української вищої освіти. Крім того, з'явиться можливість експортувати українську освіту, яке, на загальну думку, вигідно відрізняється фундаментальним характерів природничих та інженерних навчальних програм [2].

Проте існує і зворотний бік медалі". Так, на думку В. Семиноженко, однією з основних цілей Болонського процесу є необхідність вирішення в Європі проблеми дефіциту фахівців. В Україні ж при великій кількості фахівців існує проблема якості їх підготовки. Впроваджуючи європейські стандарти, ми ризикуємо ще більше знизити це якість. Адже за болонською схемою студенти вже через 3-4 роки зможуть отримати диплом про вищу освіту (ступінь бакалавра). Таким чином, може виникнути загроза того, що Україна стане "експортером" дешевих фахівців для Європи. Крім того, українська вища освіта було і залишається одним з найбільш фундаментальних у світі. Виникає загроза втратити цю фундаментальність.

Тому низка експертів пропонує обережніше підходити до впровадження нових болонських стандартів". Тут знову на перше місце виходить дуже стійкий стереотип залежності системи освіти від потреб держави. Висловлюється думка про необхідність узгодження національної освітньої програми з економічними пріоритетами держави. Інакше, на думку В. Семиноженко: "Українці будуть там, а тут будуть негри, адже в гонитві за європейськими стандартами наша освіта може втратити свою самобутність і здатність адекватно реагувати на національні економічні запити" [5], - погодьтеся - це справедлива оцінка перспективи реалізації Болонського процесу. А будь-який рух людей при збільшенні конвертованості дипломів і мобільності студентів і випускників буде розглядатися державою як нецільове витрачання бюджетних коштів - ще один привід знімати освіту з бюджетного фінансування. У цьому сенсі держава, насправді втрачаючи в людському капіталі, продовжує відстоювати порочну логіку скорочення бюджетних витрат на все, крім свого власного апарату.

Зрештою, на практиці донині бакалавр права не вважається повноцінним юристом. Змінити це зможе лише, даруйте за образність, тільки "дуже хороший бакалавр". Наразі ж у нас домінує категорія "більшості вивчених бакалаврів".

Ще одне питання: чи адаптивною для українського освітнього простору є триступенева модель "бакалавр-магістр-доктор". Наприклад, очікувана ліквідація вченого ступеню "доктора юридичних наук" не була сприйнята однозначно. Позаяк видається майже аксіомою, що ступінь "кандидата юридичних наук" є лише заявкою в науку. Звісно, дехто й без докторського ступеня визнається доктором і справжнім професором, однак, йдеться про винятки. І погодьтесь, що є різниця між "висвітленням питання" (завдання "кандидатської") та "вирішенням проблеми" (завдання "докторської").

Зрештою, не хотілося б "із міркувань лінощів" "поховати" докторський ступінь. Що може завершитися похованням українського освітянства, котре поволі починає воскресати.

Логічно, що запровадження триступеневої системи доцільне лише за умови підвищення кваліфікаційних вимог. Іншими словами, "магістерська" має бути на рівні нинішньої кандидатської, а нова "докторська" нарівні сучасної докторської.

І, знову ж таки , хто із українських ВНЗ достойний увійти в Болонський процес? Вказали представники ректорату і на те, що не вся Україна, точніше, не всі вузи можуть увійти в Болонський процес, а тільки київські і та одиничні ВНЗ великих міст. Та й ті повинні реалізовувати положення Болонського процесу тільки поступово, з обережністю, здоровим консерватизмом - це визнавав навіть більш ніж ліберальний ректор КМА. І, навіть тут основними проблемами залишаються інституційні складові - роль держави і фінансування. Так що можна залишатися прихильником або супротивником Болонського процесу, намагатися тягнути систему освіти в Європу або ще десь, але влада поки її має намір рухатися в бік лібералізації, приватизації і скидання з держбюджету.

Висновок

Перевагами української системи освіти традиційно вважаються висока якість, фундаментальність і системність навчання. Втрату цих характеристик українські опоненти Болонського процесу пов'язують зі скороченням нормативних термінів навчання, переходом до системи залікових одиниць. Крім того, висловлюються побоювання, що впровадження Болонської моделі призведе до втрати спеціалізацій, розвалу кафедр і наукових шкіл, скорочення зайнятості викладачів. Водночас участь вітчизняної системи вищої освіти в болонських перетвореннях повинна бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів її якості.

Знову ж таки, орієнтація на Болонський процес не має перетворюватися лишень на сліпе мавпування, що, по суті, призвело б до повної руйнації системи освіти. Навпаки, її стан треба глибоко осмислити, порівнявши з європейськими критеріями і стандартами. При цьому еволюцію системи освіти не слід відокремлювати від інших сфер суспільства. Вона має відбуватися в гармонійному взаємозв'язку з суспільством у цілому, брати на себе роль його провідника. Безумовно, усі ці реформи вже не можуть бути "косметичними". Вони мають стосуватися глибинних основ нашої освіти й науки. Здійснюючи їх, ми повинні будемо відповісти на запитання, чого і як слід навчати в сучасному світі гострої конкуренції?

Та у мене, все ж таки є сподівання, що нам удасться, переймаючи кращі європейські новації, відстояти свої кращі традиції. І що Болонський процес не перетвориться у "процес нівелювання української традиційної освіти".

Зрештою, наші освітяни завжди славилися вмінням переконувати не лише заради швидкоплинних перемог.

Література

1. Ван дер Венде М.К. Болонская декларация: расширение доступности и повышение конкурентоспособности вьсшего образования в Европе // Вьсшее образование в Европе. - 2000. - №3. -Том XXV

2. Долженко О. "Сорбонская и Болонская декларации", Вестник Высшей школы Аlma mater №6

3. Митрофанов С. "Плюсы и минусы "Болонского процесса"".- Интернет-ресурс: "Русский журнал", 7 апреля, 2003.

4. Томуск В. "Програма реформування докторантури" // Програма підтримки вищої освіти, Будапешт.- Інтернет-ресурс: Сайт Львівського Національного університету імені І.Франка

5. Семиноженко В. "Освіта має починатися зі статусу вчителя в суспільстві".- Інтернет-ресурс: Особистий сайт, 25 лютого 2004 р.

Размещено на Allbest.ru